Зародження української державності

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Р Е Ф Е Р, А Т

з політології

Тема: «Зародження української державності «

П л, а н

1. Джерела української народності.

2. Зародження державності у східних слов’ян

3. Становлення Давньоруської держави

4. Державно-політичний устрій Київської держави

5. Причини розпаду Київської держави

6. Висновок

Література

1. Джерела української народності.

Процеси походження народів та виникнення їх держав постійно викликають підвищений інтерес дослідників, що цілком закономірно. Адже проблеми етногенезу та державотворення фундаментальні і визначальні для буття кожного народу.

Особливого значення сьогодні набуває розв’язання таких складних теоретичних питань, як походження українського етносу, визначення його місця в колі слов’янських народів, виникнення особливостей мови, своєрідності культури та політичної організації.

Серед розмаїття вироблених раніше й сучасних наукових концепцій та гіпотез етногенезу українців найбільш помітними та поширеними є:

— проросійська, що має чітко визначену великодержавну, імперську, антиукраїнську спрямованість, зміст якої загальновідомий: окремішнього українського народу ніколи не було, це лише складова, так звана бездержавна, «малоросійська» частина народу великоросійського;

— давньоруської спільної колиски"-«триєдиної Русі, суть якої полягає у твердженні, що українці разом з росіянами та білорусами виникли з єдиного кореня — давньоруського народу, творінням якого була Київська Русь;

— автохтонна, яка проголошує український народ автохтонним на своїй землі ще з часів сивої давнини (від гр. аутос — сам, хтонес — земля, належний за походженням до даної території, місцевий).

Досліджуючи першоджерела української цивілізації та державотворення, М. Грушевський наголошував, що порогом історії українського народу слід вважати IVст.н.е. До цього часу племена, на основі яких сформувався український етнос, були фактично лише частиною слов’янської групи племен.

2. Зародження державності у східних слов’ян.

Про існування державних союзів слов’янських племен на території України свідчать численні пам’ятки, знайдені під час археологічних розкопок сародавнії городищ Подніпров'я, Подністров". Саме на цій території в IV ст.н.е. об'єдналася в державний союз група слов’янських племен — антів

Як повідомляли тогочасні історики, анти являли собою частину словя"н — венедів, що проживали між Дніпром і Дністром і далі на схід від Дніпра. Мовою антів була Слов’янська. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко виражене слов’янське забарвлення.

Виходячи з цього, значна частина істориків справедливо вважала антів протослов"янами, або просто слов’янами. Сучасний український історик М. Брайчевський зазначив, що сами себе ці люди називали полянами, степові сусіди — сармати (а від них уже і інші народи, що жили південніше) знали їх під назвою антів, тобто «крайніх,», тих, що живуть на краю «, окраїнних людей «. Цілком можливо, що саме звідси, від цих окраїнних людей «- антів і бере свій початок назва нашої держави і народу.

Як свідчать писемні та археологічні джерела, анти жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Вони мали військові укріплення не в кожному селі, а спільні - для кількох поселень. На думку вчених, в антів на зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, в якій поступово виділилися окремі заможні сім'ї, що володіли певною власністю. Ця новонароджена племінна верхівка була досить різнорідною. До неї входили передовсім вожді племен. Вони виділялися з основної маси населення своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів праці членів общини у вигляді данини. За свідченнями візантійських істориків, у антів значного розвитку набуло рабство, яке поряд із збиранням данини було початковою формою експлуатації в процесі становлення класового суспільства.

Суспільний і політичний лад антів привертав до себе пильну увагу дослідників. Зокрема, Прокопій Кесарійський писав, що антами не править хтось один, а здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, вони вирішують спільно (демократія).

Проте в моменти загальної небезпеки вони обирали царя, авторитет якого визнав увесь народ. Воєнна здобич, подарунки сприяли накопиченню багатств антських вождів, що, в свою чергу, посилювало їх військову і політичну владу. Все це прискорювало майнову та соціальну диференціацію слов’янського суспільства, сприяло формуванню в ньому класових відносин.

На думку вчених, у цей період виникає перехідна (між докласовою та класовою формаціями) форма управління суспільством, коли продовжували використовуватися деякі родові форми регулювання соціальних процесів, але вже в інтересах пануючого класу, що поступово зароджувався. Таку форму управління суспільством деякі дослідники називають військовою демократією, на стадії якої знаходилися й анти. Військова демократія містила в собі якості, властиві суспільному самоврядуванню, й водночас елементи державного ладу. В результаті посилення соціальної диференціації в союзах слов’янських племен усе більше зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класового поділу суспільства й утворення держави.

Факт об'єднання антів у союз фактично був першою відомою спробою прямих предків українського народу створити власне державне утворення з організованим військом та участю населення в політичному житті, яке проіснувало три сторіччя (к. IV — п. VIIст.).

В 602р. Держава антів упала під тиском кочових племен аварів. Після цього анти в писемних джерелах уже не згадуються, а в літературі починає вживатися назва слов’яни.

Поступово ця загальнослов’янська спільність ділиться на три великі відгалуження: східну, західну та південну. Подальший розвиток цих слов’янських угруповань веде до їх дроблення і формування досить стабільних етно-політичних утворень — союзів племен.

Найбільш ранніми племінними об'єднаннями вважаються полянське (з осередком у Києві), дулібське і волинянське, на території пізнішої Волинської землі. Академік Б. Греков припускав, що в VI-VII ст. існував величезний і потужний дулібсько-волинянський союз племен, який був одним із найдавніших союзів східно-слов"янських племен. Як зазначає сучасний дослідник стародавньої історії М. Котляр, дулібське об'єднання племен було зародком державності східних слов’ян, що в майбутньому, поряд із полянським союзом, стало основою формування Давньоруської держави — Київської Русі.

В процесі подальшої консолідації у VIII — XI ст. Виникли ще ширші політичні об'єднання східних слов’ян, своєрідні «союзи союзів «та «надсоюзи». В арабських джерелах, зокрема, згадується про існування в цей період трьох великих політичних центрів: Куяби (Куявії), Славії та Артанії. Майже всі дослідники сходяться на тому, що Куявія чи Куяба — це Київська земля з Києвом.

У вітчизняних літописах політичні об'єднання навколо Києва відомі під назвою Русь (VIII ст.) та Руська земля (IX ст.).

В історичних джерелах, як відомо, по-різному тлумачиться термін «Русь». Дехто з дослідників намагається довести його фінське походження, інші шукають його корені у шведській, слов’янській мовах. Це свідчить про значне поширення назви

" Русь" в інших народів. У літописах та інших давніх джерелах Руссю називалася уся територія, яку посідали руськи люди, тобто східні слов’яни. Цим же словом (варіант — Руська земля) іменували й Давньоруську державу з центром у Києві.

Як вважає сучасна дослідниця Р. Іванченко, до появи Рюриковичів у Києві правила династія Києвичів (Кий, Дир, Аскольд). У 882р. Олег, який володів словенським князівством, здійснив у Києві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Повідомленням про захоплення Олегом Києва літописи традиційно починають історію єдиної східнослов'янської держави — Київської Русі.

3. Становлення Давньоруської держави

Київська Русь (умовна назва першої Давньоруської держави з центром у Києві) в IX — XIII ст. об'єднувала фактично усіх східних слов’ян і була однією з найбільших держав середньовічної Європи. Її територія простягалася з півночі на південь — від Балтики та Льодовитого океану до Чорного моря, зі сходу на захід — від Волги до Карпат. У стародавніх літописах ця держава, як правило, називається Руською землею.

Землі Київської Русі були багаті родючими ґрунтами, в лісах водилося безліч звірини. Це давало змогу слов’янам вести осілий спосіб життя. Водночас кількість людей, які тут мешкали, залишалася невеликою. Внаслідок цього густота населення тривалий час залишалася незначною. Така розпорошеність населення і території значною мірою зумовила специфічність функціонування державного утворення східних слов’ян. Головне завдання такої держави полягало у тому, щоб утримати, захистити величезні території, що були в її розпорядженні, а не нападати і завойовувати нові землі.

Вітчизняні історики у своїх працях, як правило, доводять, що Київська Русь утворилася на власній основі, внаслідок тривалого процесу розкладу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов’ян. Розвиток феодальних елементів у суспільно-економічному ладі, а також переростання органів племінного управління в державні органи влади сприяли перетворенню союзів племен у «княжіння «і «землі «державного типу. Князівська влада набула спадкового характеру, внаслідок чого виникли слов’янські князівські династії.

Найбільш інтенсивно серед племінних союзів розвивалося створене у VII-VIII ст. об"днання полян у середньому Подніпров'ї з центром у Києві. На цих землях у VIII-IXст. Виникла перша держава східних слов’ян — Руська земля. ЇЇ територія обіймала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств.

З кінця IXст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним ядром утвореної єдиної держави східних слов’ян, яка закріпила за собою стару назву — Русь.

4. Державно-політичний устрій Київської держави.

Перші київські правителі менше всього керувалися високими ідеалами створення могутньої держави, вони мали бажання дістатися нових джерел збагачення. Зокрема, завойовуючи Київ, Олег прагнув об'єднати його з Новгородом, аби підпорядкувати собі ці два головних центри на торговельному шляху «у греки». Звідси він рушив униз Дніпром до Чорного моря і далі на Константинополь — найбагатше місто в усьому християнському світі, величезний ринок, де йшла жвава торгівля з левантинськими містами. Перші київські князі мали обмежені контакти і вплив на підвладні їм племена. Свої права вони забезпечували грубою силою, на яку була спроможна їхня дружина. Так, за часів, коли кровна помста була абсолютно моральним обов’язком, княгиня Ольга (дружина Ігоря) швидко і жорстоко помстилася древлянам за смерть чоловіка. Але вона добре усвідомлювала необхідність упорядкувати збирання данини. Тому Ольга здійснює перші в Київській Русі «реформи», чітко встановлюючи землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини.

Важливо знати такі найголовніші риси політичного ладу Київської Русі:

1. Князь і київська знать. Князі зі своїми дружинами стають вищими представниками державної влади. Князі, котрі виросли з племінних вождів — носіїв монархічної влади, перетворюють народне надбання — землю у власне майно і домогають своїм дружинникам стати землевласниками. Таким чином, у процесі розпаду родів і громад з’являються великі землевласники, які підтримують своїх князів.

2. Військо — «вої «. Дружина, вої не існують як постійна армія. Їх збирають у разі потреби і в різних кількостях. Для вирішення важлих міжнародно-політичних завдань потрібні були значні збройні сили; у великі походи відправлялися під керівництвом князів, бояр десятки тисяч озброєних людей. Внутрішня політика Київської Русі зводилася до питань утримання якомога більшої кількості війська — князівської дружини. Розширення підвладної території давало можливість виділяти значні кошти на утримання дружини. Між князем і дружиною склалися особисті, взаємозалежні стосунки, які були основою політичної організації ранньої Київської держави.

3. Влада і право. Правління Володимира (978−1015) започаткувало нову добу в історії Київської Русі. Він усунув від влади місцевих князів, зосередивши її виключно в руках своєї династії, і здійснював більш конструктивний підхід до управління державою. Володимир дбав про добробут підданих, а не про загарбання нових земель і збір данини. Саме за його князювання Русь почала утверджуватися як цілісне суспільство і держава. Він посадив власних синів по великих містах і землях своїх володінь. Це був «родовий сюзеренітет».

Ярослав Мудрий спробував розв’язати проблему запобігання міжусобної боротьби за київський престол, що, як правило, спалахувала після смерті князя між його синами. У розподілі земель і політичної влади він застосував принцип старшинства в рамках родини. Деякий час система ротації влади діяла успішно, але вона суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу — успадкуванню від батька до сина. Характерною рисою поярославової доби стали жорстокі сутички між племінниками і дядьками.

Щоб покласти край ворожнечі, у 1097р. князі на своєму з'їзді у Любечі одностайно визнали право успадкування земель, які вони займали на той час. З перемогою принципу спадкового престолонаслідування вотчини над системою старшинства Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях. Їхнє майбутнє відтепер було пов’язане з удільними володіннями, а не з Києвом. Внаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на одне ціле з багатьма центрами, об'єднаними спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійними й часто ворогували між собою.

Князювання Ярослава Мудрого вважається апогеєм могутності Київської Русі. Досягненням, з яким найбільше пов’язують зміцнення політичного становища держави, було зведення загальноприйнятих у ті часи законів у «Руську правду «- правовий кодекс усієї країни. В ній існуючі закони не лише систематизувалися, а й удосконалювалися, змінювалися згідно з умовами часу. За Олегових часів русичі мали власні закони, але письмово законодавство вперше було зафіксоване при Ярославі.

«Руська правда» ґрунтувалася на старих звичаях слов’ян. Сини Ярослава доповнили її новими законодавчими актами. Один із них мав особливе значення, оскільки він забороняв кровну помсту. Ці закони визначили й важливі права громадян, пов’язані з успадкуванням. Князь позбавлявся права успадковувати майно бояр і дружинників, — якщо вони не мали синів, то власниками майна ставали їхні доньки.

Безперечно, княжа влада відігравала домінуючу роль в управлінській системі Київської Русі, але разом з тим поєднання в ній військової, судової, адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була відносно примітивною й нерозвиненою.

5. Причини розпаду Київської держави.

Створене першими українськими правителями об'єднання руських земель почало поступово занепадати. Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворенням просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для того, щоб утримувати під своєю владою величезні території у продовж тривалого часу.

Розпад Київської Русі був зумовлений, головним чином, розвитком феодальних відносин, появою вотчинного землеволодіння. Завоювавши наділ, князь перетворював його на свою власність, порядкував самостійно і передавав у спадщину дітям. Так виникли нові малі і великі князівства, які перестали підкорятися київському князю.

З відокремленням нових князівств населення і територія Київської держави зменшилися настільки, що перед нею мало чим поступалися інші князівства. Саме тоді Київ з прилеглими територіями став називатися «Руською землею» — у вузькому значенні цього слова.

Все це відбилося й на господарському розвитку країни. Європейські купці, обминаючи Київ, налагодили прямі зв"язки між Західною Європою та Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. Крім того, руським князям, які воювали між собою, важко було захистити шлях по Дніпру від наскоків кочовиків. Під час хрестового походу в 1204р. були пограбовані Константинополь та Багдад. Внаслідок цього Київ втратив двох найзначніших своїх торгових партнерів. Велична колись столиця Русі поступово занепадала, й водночас з її занепадом починає руйнуватися і весь державний організм Київської Русі.

Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240р. ознаменувало собою завершення київського періоду історії України.

6. Висновок

Безперечно, Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова. Вона не мала централізованого управління, всеохоплюючої бюрократичної системи. Основною формою взаємозв'язку між володарями і підданими було збирання данини. Згодом розвинулась система оподаткування. У політиці князі керувалися особистими чи династичними інтересами. Політичні проблеми часто розв’язувалися за домогою сили.

Водночас слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав, щоб претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучасної України, а її основою стало середнє Подніпров'я з Києвом, який був центром об'єднання слов’янських племен і столицею держави. Заснували цю державу ті, хто здавна проживав на цих землях, у VI-VIII ст., — це поляна-антська народність, яка була генетичним ядром майбутньої української нації і називалася «Руссю».

Література

1. Іванченко Р.П. Київська Русь: початки української держави. Київ, 1995

2. Котляр М. Ф. Утворення Давньоруської держави. Історичні зошити. Київ, 1993

3. Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності. Київ, 1999

4. Субтельний О., Україна: історія. Київ, 1993

5. Бойко О. Д. Історія України: Посібник. Київ, 2003

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой