Дипломатичний протокол і етикет

Тип работы:
Лекция
Предмет:
Международные отношения и мировая экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Лекція

Тема 5

Дипломатичний протокол і етикет

План

1. Поняття дипломатичного протоколу, церемоніалу та етикету. Джерела правил і норм дипломатичного протоколу

2. Дипломатичний корпус. Старшинство в дипломатичному корпусі

3. Зносини дипломатичних представництв із зовнішньополітичними та зовнішньоекономічними відомствами та урядовими установами країни перебування

4. Дипломатичні привілеї та імунітети

5. Дипломатичні візити. Протокольні візити. Запис бесіди. Етикет дипломатичної бесіди

1. Поняття дипломатичного протоколу, церемоніалу та етикету. Джерела правил і норм дипломатичного протоколу

Проголошення Україною державної незалежності та інтенсифікація контактів в процесі міжнародного співробітництва вимагає неухильного дотримання загальновизнаних норм, правил, традицій та умовностей, сукупність яких прийнято об'єднувати під терміном «дипломатичний протокол».

Дипломатичний протокол є важливим інструментом забезпечення комунікації на міждержавному рівні, який має важливе, подекуди вирішальне значення для успішної зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності.

З метою дотримання зазначених правил, 22 серпня 2002 р. Указом Президента України № 746/2002 було затверджено Положення «Про Державний Протокол і Церемоніал України» (останні зміни до даного Положення було внесено в 2010 р.).

В літературі є чимало різних варіантів визначень поняття «протокол» (в значенні «дипломатичний протокол»). Саме слово «протокол» походить від грецького protokollon (гр. protos — перший, kolla — клеїти). У Візантії термін «протокол» означав перший аркуш, приклеєний до манускрипту, з помітками про його зміст або про склад учасників певного договору. Згодом цим словом почали позначати правила оформлення документів для надання останнім юридичної сили. В середні віки до значення додалось ведення архівної справи. Згодом зміст слова поширився і на питання етикету, церемоніалу, привілеїв та імунітетів дипломатів.

В сучасному значенні термін застосовується з часів Віденського конгресу 1815 р. та Аахенського конгресу 1818 р.

Згідно визначення Української дипломатичної енциклопедії, дипломатичний протокол — це сукупність загальноприйнятих норм, правил, традицій і умовностей, яких дотримуються уряди, державні установи, відомства закордонних справ, дипломатичні представництва, місії та представництва при міжнародних організаціях, офіційні особи та члени їх родин у міжнародному спілкуванні.

Вже згадане Положення про Державний Протокол та Церемоніал України дає наступне визначення: «це сукупність вимог щодо забезпечення єдиного порядку проведення офіційних заходів за участю Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України, Міністра закордонних справ України, інших вищих посадових осіб України з урахуванням загальноприйнятих міжнародних норм, правил і традицій, а також національних традицій України».

Складовими дипломатичного протоколу є:

а) порядок встановлення дипломатичних відносин, початку і завершення місії дипломатичних представників;

б) порядок встановлення консульських відносин, початку і завершення консульської місії;

в) порядок дотримання державного, службового і протокольного старшинства;

г) організаційно-протокольне забезпечення візитів офіційних іноземних делегацій;

д) офіційне і дипломатичне листування;

е) державні церемонії;

ж) етикет державної символіки;

з) офіційні та неофіційні прийоми;

и) привілеї та імунітети дипломатів;

к) реагування на урочисті, святкові чи траурні події в інших державах;

л) протокол багатосторонньої дипломатії;

м) протокол дружин дипломатів, офіційних осіб;

н) дипломатичний етикет.

Крім церемоніальної сторони етикету, дипломатичний протокол є системою, що визначає правила одягу у різних ситуаціях, норми листування в офіційній та особистій переписці, тобто врегульовує ті відносини між офіційними особами, які є основоположними при здійсненні економічних або політичних контактів.

Складність та певна громіздкість сучасного дипломатичного протоколу полягає у тому, що не завжди є можливість чітко розмежувати звичайну ввічливість на міжнародному рівні та юридичну обов’язковість певних правил.

Правила дипломатичного протоколу призначені для підтримання нормальних відносин між державами та їх уповноваженими представниками за кордоном. Дані норми повинні бути чітко визначені, і їх необхідно неухильно дотримуватись. Без достатніх підстав неприпустимим є їх порушення. Але і в цьому випадку інколи буває важко уникнути непорозумінь, оскільки влада, що не дотримується даних засад, іноді демонстративно відмовляються від зобов’язань, прийнятих на себе. Таке свідоме порушення етикету завжди розцінюється як свідома демонстрація недовіри або невдоволення дипломату, який став жертвою даної акції, що в подальшому обов’язково відіб'ється на відносинах між урядами держав.

В економічній дипломатії говорячи про протокол необхідно врахувати той факт, що деякі з норм політичного протоколу тут можуть бути опущені. І навпаки, окремі норми ділового етикету, що не входять до політичного протоколу є обов’язковими до застосування.

2. Дипломатичний корпус. Старшинство в дипломатичному корпусі

Вперше термін «дипломатичний корпус» було використано в письмових документах 1754 р. у Відні з іронічним змістом. В сучасному розумінні його почали застосовувати на початку 19 ст. Зараз під ним мають на увазі сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитованих в певній державі. В ширшому розумінні - це всі дипломатичні працівники іноземних дипломатичних представництв та члени їх родин, військові, військово-морські, військово-повітряні аташе та їх заступники, торгові представники і їх заступники, спеціальні радники (торгові, промислові, економічні, фінансові, з питань культури, науки тощо) та члени їх родин.

Очолює дипломатичний корпус дуаєн — дипломат вищого класу дипломатичних представництв, який найдовше серед своїх колег обіймає свою посаду. Хоча в деяких католицьких країнах (Польща, Франція, Бельгія) дуаєном завжди є папський нунцій; у ряді бувших колоній Франції - це посол Франції, в Буркіна-Фасо — винятково представник африканського континенту.

Дуаєн є визнаним посередником між дипломатичним корпусом і урядом, при якому він акредитований. Він може за власною ініціативою або на прохання своїх колег здійснювати будь-які кроки для забезпечення захисту інтересів всього дипломатичного корпусу або окремих його членів і вимагати поваги до їх прерогатив, привілеїв та імунітетів.

Порядок формування дипломатичного корпусу та методика визначення старшинства у ньому впорядковувалась протягом всього часу розвитку дипломатії.

Так, саме через порядок визначення старшинства декілька разів в 14−18 ст. існувала загроза виникнення військових конфліктів на території Європи. Щоб зняти даний привід розвитку напруженості на Віденському конгресі 1815 р. було прийнято «Положення щодо дипломатичних агентів», яке було оформлене як Додаток № 17 до Генерального акту Віденського конгресу. Саме тут вперше було відзначено: єдиним критерієм старшинства посла визнавався термін перебування його в країні, який відраховувався від дня вручення ним вірчих грамот главі держави.

Віденським регламентом визначались три класи дипломатичних представників:

1. Посли, папські нунції та легати;

2. Посланники, міністри та уповноваженні при правителях;

3. Повірені у справах.

Після Аахенського конгресу 1818 р. між (2) і (3) додався ще один клас — міністри-резиденти.

Саме Віденський регламент було покладено в основу Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. Згідно останньої структура старшинства залишилась незмінною, виключено було тільки міністрів-резидентів. Варто відзначити, що на межі 20−21 ст. посланники та повірені використовуються все рідше і в основному виступають в ролі заступників послів (на час їх відпустки, відсутності в країні, тимчасової відсутності людини на посаді посла внаслідок припинення повноважень одного і затримки з вступом на посаду іншого тощо).

Особливе місце в структурі дипломатичних представників займають «верховні комісари» — особи, що обіймають посаду еквівалентну класу «посли, нунції та легати» і представляють одного з членів Британської співдружності на території іншого її члена або ж у Великобританії.

Згідно Закону України «Про дипломатичні ранги» від 28. 11. 2002 р. в Українській дипломатичній службі діють наступні дипломатичні ранги:

· Надзвичайний і Повноважний Посол;

· Надзвичайний і Повноважний Посланник 1-го класу;

· Надзвичайний і Повноважний Посланник 2-го класу;

· Радник 1-го класу;

· Радник 2-го класу;

· Перший секретар 1-го класу;

· Перший секретар 2-го класу;

· Другий секретар 1-го класу;

· Другий секретар 2-го класу;

· Третій секретар;

· Аташе.

З точки зору економічної дипломатії роз’яснення вимагає ранг та посада «аташе». Віденською конвенцією під аташе розуміється найнижчий дипломатичний ранг. Проте посилення міждержавних зносин, їх якісна зміна призвели до формування інституту аташе з певної сфери людської діяльності (наприклад: аташе з питань оборони; військові аташе, військово-повітряні, військово-морські, з питань культури, науки і техніки, економіки, фінансів тощо). Спеціальні аташе є дипломатами рангу радника або першого секретаря, які цілеспрямовано працюють над налагодженням і розвитком відносин в конкретних галузях.

На сучасних дипломатів покладається чимало завдань, серед яких, незалежно від рангу та посади, можна назвати наступні:

Ш підготовка щорічних політичних звітів представництва, листів та записок з даної тематики; звітів в сфері торговельно-економічної, інформаційної, наукової, культурної, консульської роботи;

Ш підготовка довідкових матеріалів, інформаційно-аналітичних довідок, проектів шифротелеграм чи інформацій, характеристик на іноземних діячів;

Ш оформлення щоденників та запис бесід до них;

Ш ведення дипломатичного листування з перекладом з іноземної мови або на неї;

Ш здійснення різного роду перекладів;

Ш підготовка оглядів преси, анотацій книг та інших друкованих видань, які можуть представляти інтерес для країни походження, для дво- або багатосторонніх відносин за її участю;

Ш складання поточних та перспективних планів;

Ш участь в інформаційно-роз'яснювальній роботі, виступах в засобах масової інформації (у випадках передбачених посадовими обов’язками), виступи з лекціями на запрошення;

Ш проведення брифінгів та інтерв'ю, організація та участь в прес-конференціях та дискусіях, поширення інформаційно-довідкової, політичної, економічної літератури та прес-релізів;

Ш робота з делегаціями, підготовка для них інформаційно-довідкових матеріалів, матеріалів для бесід, проектів промов, виступів, тостів (для вищих посадових осіб), участь в переговорах і консультаціях, супровід і забезпечення усних перекладів;

Ш підтримка контактів з Міністерством закордонних справ, представниками влади країни перебування, парламентарями, політичними і громадськими діячами, представниками ділових кіл, підтримка і закріплення таких контактів з метою обміну інформацією;

Ш підтримка ділових контактів з колегами по дипломатичному корпусу;

Ш моніторинг змін законодавства та нормативно-правової бази країни перебування;

Ш нагляд, а виконанням дво- та багатосторонніх угод;

Ш контроль за дотриманням співробітниками дипломатичного представництва місцевого законодавства та звичаїв, норм протоколу та етикету, процедури щодо національного прапора країни перебування тощо.

дипломатичний протокол етикет імунітет

3. Зносини дипломатичних представництв із зовнішньополітичними та зовнішньоекономічними відомствами та урядовими установами країни перебування

Зазвичай співробітники дипломатичних місій та представництв підтримують офіційні відносини з урядовими установами країни перебування тільки через міністерство закордонних справ. У випадку, якщо ж вони зацікавлені у безпосередньому контакті з іншими державними установами, то для цього повинні отримати на це попередню згоду міністерства закордонних справ країни перебування.

В числі перших країн, де питання порядку здійснення контактів іноземних дипломатичних місій з урядовими установами країни перебування були юридично оформлені, була Франція ХVIII-XIX століття. Зокрема дане питання розглядалось в постановах директорії Французької Республіки від 10 липня 1799 р. та імператора Наполеона від 29 грудня 1810 р. В сучасній редакції дані правила використовуються і по сьогоднішній день.

Хоча, слід відзначити, що залежно від специфіки держави, можливо застосування і іншої практики: у Бельгії дипломатичні місії можуть безпосередньо зноситись з міністерствами та органами регіональної влади для організації робочих візитів дипломатів в ці установи. Узгодження через дирекцію протоколу потребують тільки візити до прем'єр-міністра та міністра закордонних справ.

З місцевою владою безпосередньо можуть зноситись тільки ті дипломатичні представництва, які повідомили міністерство закордонних справ про межі свого консульського округу та ім'я дипломата, якому доручено займатись консульськими питаннями.

Посадові особи консульських установ при реалізації своїх повноважень мають право напряму звертатись до місцевих органів своїх консульських округів. У випадку потреби співпраці з компетентними органами центральної влади країни перебування, працівники консульської служби повинні звернутись до дипломатичного агента своєї держави, який акредитований при Міністерстві закордонних справ.

За необхідності (відсутність посла, посланника) функції такого посередника має право виконувати Генеральний консул.

4. Дипломатичні привілеї та імунітети

Для того, щоб ефективно виконувати свої обов’язки у країні акредитації, дипломати повинні мати належний рівень гарантій захисту від спроб різного роду впливу на них. Такі гарантії їм надає Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р., яка надала узгоджений характер зобов’язанням держав та дипломатів.

Дипломатичні привілеї та імунітети — це особливі права та переваги, які країна перебування надає дипломатичним представництвам, спеціальним місіям, представництвам держав при міжнародних міжурядових організаціях, делегаціям на міжнародних міжурядових конференціях, їх главам та співробітникам.

До середини ХХ ст. дипломатичні привілеї та імунітети регулювались переважно звичаєвими нормами міжнародної ввічливості і, частково, Віденським регламентом 1815 р. Сучасні дипломатичні привілеї та імунітети були оформлені у вигляді низки багатосторонніх договорів: Конвенції про привілеї та імунітети ООН 1946 р., Конвенції про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р., Угоди між ООН та США про місцезнаходження центральних установ ООН 1947 р., Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., Віденській конвенції про консульські зносини 1963 р., Конвенції про спеціальні місії 1969 р., Конвенції про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 р., Віденській конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. Окремі аспекти правового положення та статусу дипломатичних представництв та їх персоналу регулюються також двосторонніми угодами, підписання яких передбачено пунктом «б» ст. 47 Віденської конвенції 1961 р. Згідно даного пункту держави отримують можливість як обмежувати, так і розширювати дипломатичні привілеї та імунітети у стосунках між собою на основі принципу взаємності.

Дипломатичні привілеї та імунітети складають єдине поняття, однак між його основними складовими є суттєві відмінності. Імунітет (лат. «immunitus» — звільнення, захист від чого-небудь) — захист від адміністративної, кримінальної, цивільної юрисдикції в країні акредитації офіційних представництв іноземної держави, їх персоналу та інших осіб, які користуються міжнародним захистом, і дотримання щодо них принципу недоторканності. Імунітет, таким чином, є інструментом, необхідним для безперешкодного виконання органами зовнішніх зносин держави та їх співробітниками покладених на них функцій.

На відміну від імунітетів, привілеї - це певні пільги та переваги (наприклад, звільнення від податків та митних зборів), які надаються державою перебування органам зовнішніх зносин інших держав і співробітникам цих органів з метою створення найсприятливіших умов для їх функціонування. Дипломатичні привілеї діють у більш вузькій сфері існуючого правопорядку країни перебування, а не всього правопорядку, як це стосується імунітетів.

Дипломатичні привілеї та імунітети поділяються на дві основні групи: привілеї та імунітети дипломатичного представництва як органу держави і особисті привілеї та імунітети членів дипломатичного представництва. Перша група норм включає: недоторканість приміщень дипломатичних представництв (при цьому немає значення чи приміщення є власністю акредитуючої держави, чи орендовані в країні акредитації); недоторканність його архівів, кореспонденції; фіскальний імунітет; митні привілеї; імунітет від обшуку, реквізиції, арешту і виконавчих дій; право на використання на будинку представництва прапору і гербу своєї держави. Особистими імунітетами є наступні: особиста недоторканність; недоторканність приватної резиденції, кореспонденції, паперів, (за деякими винятками) майна, імунітет від притягнення до кримінальної відповідальності; пільги при проходженні митного та прикордонного контролю; податкові привілеї.

Право на недоторканність повинно бути збережене навіть у випадку розриву дипломатичних відносин або оголошення війни. У випадку конфлікту між акредитуючою країною та державою акредитації, або між державою акредитації та третьою країною, усі суб'єкти, які користуються дипломатичними привілеями та імунітетами повинні бути забезпечені в найкоротший термін можливістю залишити межі держави перебування.

Слід також відзначити, що наявність імунітетів не означає автоматичну безкарність у випадку скоєння кримінальних злочинів, адміністративних правопорушень, настання цивільної відповідальності. В разі виникнення такої ситуації країна перебування має декілька інструментів: звернення до країни, яку представляє дипломат, з проханням розглянути інцидент згідно власного законодавства або зняти добровільно зняти імунітет з порушника (дані прохання можуть бути відхилені акредитуючою країною); звернення з вимогою негайного відкликання такого дипломата (вимога повинна бути виконана в розумні терміни). У випадку, коли мова йде про Голову дипломатичної місії, він з вагомих причин може бути оголошений «persona non-grata», після чого буде змушений у короткий термін (як правило, 24, 48 або 72 години) покинути країну перебування.

5. Дипломатичні візити. Протокольні візити. Запис бесіди. Етикет дипломатичної бесіди

Дипломатичний працівник не може обмежитись тільки службовим кабінетом, вивченням місцевої та іноземної преси, електронних ЗМІ. Одним з найважливіших інструментів дипломатичної роботи є зустрічі з різними особами країни перебування (дипломатами, підприємцями, політиками, громадськими діячами), оскільки тільки таким чином можна отримати достовірну інформацію про політичне, наукове, культурне, і, найголовніше, економічне життя країни перебування. Безумовно, що в сучасному світі все більше значення відіграють інформаційні та телекомунікаційні технології, але вони можуть бути лише доповненням до особистих контактів, які встановлюються на зустрічах різного роду, найвагомішими з яких є візити.

Дипломатичні візити можна поділити на:

ь протокольні візити (візити ввічливості);

ь ділові візити;

ь приватні візити.

Протокольні візити.

В політичній дипломатії протокольні візити наносяться послом (після вручення вірчих грамот) політичним та громадським діячам країни перебування. Як правило, такі візити не передбачають обговорення або вирішення будь-яких важливих питань, проблем, їх метою є особисте знайомство, висловлення уваги особі.

В економічній дипломатії також існує поняття візитів ввічливості. Нормою є нанесення таких візитів особам, рівним за статусом (посол першим наносить візити іншим послам; але менеджер вищої ланки управління не повинен таке робити відносно представників середньої ланки).

Протокольні візити ініціюються візитером. Про день і час домовляються заздалегідь (в більшості випадків — телефоном). Протокольні візити тривають орієнтовно 20−25 хвилин. Надзвичайно важливим правилом є точне дотримання часу прибуття на візит. Запізнення в даному випадку не виправдовуються жодними об'єктивними обставинами.

Етикет протокольної зустрічі передбачає пріоритет у веденні розмови приймаючій стороні. Відволікатись на телефонну розмову категорично не рекомендується. Завершення візиту ініціюється візитером.

Ділові візити

Умови проведення ділових візитів є менш жорсткими. Тобто відсутні суворі часові рамки, не регламентується сторона-ініціатор або характер питань, що розглядаються. Проте звичні норми ділової етики є обов’язковими для дотримання.

В плані підготовки до ділової бесіди можна дотримуватись наступної схеми:

1. Визначивши для себе тему, необхідно уважно, в деталях вивчити всі обставини, документи, пов’язані з нею, щоб досягти чіткого власного бачення;

2. Слід підготувати вагому аргументацію для захисту своїх думок, поглядів щодо тієї чи іншої події, одночасно готуючись до можливого спростування аргументів свого співрозмовника;

3. Доцільно заздалегідь опрацювати тактику ведення бесіди. Необхідно зважити на те, що співрозмовник, в разі незацікавленості в поглибленому розгляді питання, може уникати розмови.

4. Необхідно розрахувати час таким чином, щоб мати його в достатній кількості для основної частини бесіди, а не тільки протокольну її складову.

Серед інших важливих елементів підготовки до ділової бесіди — інформація про співрозмовника, основні моменти його біографії, політичні погляди, особисті інтереси та уподобання. Дипломатичні установи для такої цілі формують власні бази даних. Врахування даної поради дозволить з’ясувати, якими питаннями цікавиться ваш партнер по переговорах, а в чому поінформований менше, якими є уподобання та хобі. Останнє може особливо позитивно вплинути на хід розмови, сприяючи встановленню хороших особистих стосунків.

Після того, як розмова розпочалась, бажано дотримуватись сформованого заздалегідь сценарію. Проте необхідно бути готовим до зміни ходу бесіди, коли можуть відкритись нові умови, які істотно впливатимуть на її подальший перебіг. Тому фахова підготовка співробітників дипломатичного профілю вимагає від людей високого рівня психологічної стійкості, креативності та вміння оперативно адаптуватись до мінливого середовища.

Запис бесіди

Запис бесіди дозволяє провести її аналіз, зокрема з метою виявлення власних помилок і недопрацювань. Для максимально точного відтворення бесіди рекомендується оформляти її запис одразу після її проведення, як виняток — наступного дня.

Інколи можливе ведення поточних нотаток, в яких буде відображено зміст бесіди, її ключові положення. Особливу увагу тут слід звертати на конкретні дати, прізвища, назви, чіткі факти. Ведення аудіозаписів буде вважатись порушенням етикету.

Основна увага в записах повинна приділятись розкриттю сутності питань, про які йшла мова, відображенню досягнутих результатів та розбіжностей в поглядах сторін. Хоча обов’язкової регламентації порядку ведення таких записів немає, існують загальні рекомендації, згідно до яких необхідно зазначити країну, місце, дату та тривалість бесіди, ініціатора розмови, вказати усіх присутніх осіб з зазначенням їх посад.

Етикет дипломатичної бесіди

В загальних рисах етикет дипломатичної бесіди багато в чому збігається з загальним етикетом ділового спілкування. Серед особливостей, на які слід звернути увагу: дотримання норм мовного та культурного етикету, притаманного країні перебування, врахування специфіки невербальних комунікативних методів. В спілкуванні рекомендується вживати нейтральний стиль спілкування незалежно від гостроти розглядуваних питань. Неприпустимо переходити на особистості, підвищувати голос на співрозмовника, вдаватись до погроз будь-якого характеру тощо.

Серед «трафаретів», які можна використовувати в розмові, можна згадати наступні:

Початок бесіди:

· ми думаємо (вважаємо), що перш за все нам необхідно обговорити …;

· думаю, що вам добре відомі причини, які спонукали до зустрічі з вами, тому хотілося б одразу перейти до обговорення питання …;

· мені б хотілося почати бесіду (розмову) з …

погодження:

· дана позиція (цей пункт) не викликають наших заперечень;

· ваші умови в цілому прийнятні для нас;

· ми цілковито поділяємо вашу точку зору.

намагання відстояти власну позицію:

· мені здається, що ми певною мірою відійшли від теми нашої розмови, тому пропоную повернутись до попередньої проблеми;

· вважаю, що слід обговорити інші аспекти даного питання;

· можливо, вам буде цікаво дізнатись про думку експертів з даного питання.

Прохання:

· з вашої сторони було б дуже люб’язним, якби …;

· ми щиро розраховуємо на вашу підтримку.

Вибачення:

· приношу вибачення за …;

· прийміть наше щире вибачення за …;

· я щиро сумую, що …

невизначеність, сумнів:

· ми просимо вас дати уточнення, оскільки у нас про це є протилежна (інша) думка;

· нам здається, що даний варіант рішення є дещо передчасним.

Бажання відійти від відповіді:

· можу вам відповісти лише в загальних рисах;

· на це питання однозначної відповіді немає;

· мені важко судити про це.

Протест:

· ми були здивовані вашими звинуваченнями щодо …;

· ми були прикро здивовані пред’явленою нам претензією.

відмова:

· ми бачимо інший варіант розв’язання цієї проблеми;

· наша точка зору дещо розходиться з вашою;

· сумніваємось, що це можливо;

· це було б можливо, якщо …;

· ми високо цінуємо ваші зусилля, але не можемо прийняти вашу пропозицію.

Завершення бесіди:

· давайте підведемо підсумки наших домовленостей;

· дозвольте подякувати вам за участь в розмові та висловити надію на подальше плідне співробітництво.

Особливості титулування співрозмовників

При спілкуванні треба дуже уважно використовувати звертання до особи. Так, неправильно назване ім'я, прізвище чи статус можуть послужити причиною образ та непорозумінь. Крім того, применшення рівня співрозмовника може бути сприйнято як образа гідності та неповага, перебільшення — як крайня форма підлабузництва з усіма витікаючими наслідками.

Форми звертань в багатьох країнах мають багаторічну традицію, яку особам, що ведуть переговори необхідно знати. Звертання поділяються на слова-індекси та слова-регулятиви (пан, пані, мадам, ґерр). Слова-індекси показують соціальний статус особи, до якої звертаються: посада, рід занять (доктор, директор), вчений ступінь, звання (доктор, професор, магістр), військове звання (капітан, полковник, генерал), сан (митрополит, єпископ), титул (барон, князь).

Ці ж правила прийнято використовувати і дипломатичній переписці.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой