Гетьманщина в умовах Московії та Російської імперії кінця XVII - початку ХVIIІ століття

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

«Гетьманщина в умовах Московії та Російської імперії кінця XVII — початку ХVIIІ століття»

ПЛАН

Вступ

1. Устрій та суспільні стосунки Гетьманщини

2. Північна війна та її вплив на Україну. Українсько-шведська угода на початку XVIII ст. та її умови.

3. Антимосковський виступ І. Мазепи. Його наслідки. Мазепинці

Висновки

Використана література

Вступ

На кінець XVII ст. міждержавні відносини України з Росією суттєво змінились. Україна втратила чимало автономних прав, наданих Березневими статтями 1654 p., і дедалі більше перетворювалась на залежну від метрополії окраїну. Особливу надію російський уряд покладав на козацькі збройні сили при вирішенні зовнішньополітичних проблем, насамперед у здобутті виходу до Балтійського моря. Якщо раніше зовнішні інтереси двох держав багато в чому збігалися, то в новій ситуації кардинально різнилися. Вперше Україна мала воювати не просто за чужі, а навіть за невигідні для неї інтереси. Наміри Петра І «прорубати вікно в Європу» в Прибалтиці й через нього спрямувати потоки товарів на європейський ринок означали для України розрив традиційних економічних зв’язків із Заходом і переорієнтацію їх на Північний Схід. Така перебудова господарства зачіпала інтереси підприємливої старшини, шляхти, купецтва й не могла відбутися безболісно.

Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи було намагання підтримувати добрі відносини з Москвою. Вже на початку свого правління він, підписуючи «Коломацькі статті», відчув як царизм різко посилив наступ на автономні права Гетьманщини, яка волею монарха фактично мала стати повністю залежною від нього областю «их царского величества самодержавной державы». Але, пам’ятаючи трагічний кінець гетьманування Многогрішного та Самойловича, І. Мазепа і козацька старшина змушені були протягом тривалого часу миритися з цим. Більше того, навчений літами гетьман увійшов у довір'я до молодого московського монарха Петра І, і згодом між ними зав’язалися приязні стосунки, що тривали бл. 20 років. І. Мазепа був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова -- ключової турецької фортеці на Азовському морі. Як признався сам Петро І, гетьманське військо в здобутті Азова відіграло вирішальну роль.

Втягуючись v Кримські похопи. Т. Мазепа планував здобути для України доступ до Чорноморського й Азовського узбережжя, такий важливий для її економічних інтересів. Проте війна з турками і татарами затягувалася, й Україна щораз більше відчувала на собі ЇЇ тягар.

Зростала економічна та соціальна напруга. Маршрути багатьох військових походів пролягли через українські землі. Внаслідок цього гинули люди, руйнувалося господарство, а головне -- Україна втрачала незалежність і втягувалась у політичну орбіту Москви. Усе це викликало невдоволення діями гетьмана, якого стали називати «вітчимом» України.

1. Устрій та суспільні стосунки Гетьманщини

Лівобережна Україна (Гетьманщина) майже в незмінному вигляді зберігала ті атрибути національної держави, що склалися в роки національно-визвольної війни. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом. Він обирався козацькою радою з числа осіб, яких раніше визначила старшина. Дорадчі права при гетьмані мала Рада генеральної старшини. Вона ж складала найближче оточення гетьмана. Генеральний обозний командував артилерією козацького війська, суддя очолював суд, писар вів діловодство і займався зовнішніми зв’язками, підскарбій наглядав за фінансовою і податковою системами, бунчужний відав військовими справами, виконував окремі гетьманські доручення й відповідав за охорону гетьманського бунчука, осавул і хорунжий формували військові частини, забезпечували їх усім необхідним, навчали військової справи, організовували сторожову службу тощо.

Військово-адміністративний устрій стабілізувався. Територія Лівобережної України поділялася на 10 полків: Гадяцький (з 60-х років). Київський, Кропивнянський, Лубенський (з 1658 р. замість Кропивнянського), Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Прилуцький, Стародубський (з 1663 р.) і Чернігівський. Полковник обирався козаками або призначався гетьманом на власний розсуд. До складу полкової старшини входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. Полки ділилися на сотні, кількість яких інколи досягала 20. На чолі сотні стояли сотник, писар, осавул і хорунжий. Сотні складалися з куренів, до складу яких уходило населення кількох невеликих сіл чи хуторів. Справами козаків у них займався отаман, а селян -- староста.

На об'єднаних з Росією українських землях зберігалася власна судова система. Вона найповніше відповідала потребам часу й внутрішнього устрою кожного з регіонів. Вища судова влада на Лівобережжі належала гетьману, який уособлював останню апеляційну інстанцію для всіх судів. Водночас вищою судовою установою був Генеральний військовий суд. Він розглядав апеляції на рішення нижчих судів, цивільні та кримінальні справи генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів (почесне старшинське звання, що надавалося, як правило, родичам генеральної старшини). До компетенції полкових судів входив розгляд справ полкової старшини, сотників і значкових товаришів (почесне старшинське звання, що надавалося представникам заможних старшинських родів.

Під час походів полковий суд виконував функції військово-польового. На території сотні суд вершив сотник з участю отамана, війта чи бурмистра.

Судовими справами селян і міщан займалися відповідно ратушні та магістратські суди, що складалися з вищих посадових осіб та народних засідателів. Поступово відновлювали роботу домініальні суди, ліквідовані в ході революції 1648 р. Юрисдикцію над залежним селянами встановлювали монастирі й козацька старшина. Судова система зазнавала дедалі більшого впливу з боку козацької старшини. Чимало міських судів злилися з полковими і сотенними. Тільки найбільші магістратські міста -- Київ, Ніжин, Переяслав, Погар, Чернігів і Стародуб -- зберігали право на самостійний суд. Судочинство велось за нормами Литовських статутів, особливо Третього, інших законодавчих актів, а також звичаєвих прав, що витримали перевірку часом.

Лівобережжя зберігало власні збройні сили. На Лівобережжі вони складалися спочатку з 60 тис. реєстрових козаків, потім їх кількість скоротилася до 30 тис. У 70-х роках з’явилось охотницьке військо з добровольців компанійських (кінних) і сердюцьких (піхотних) полків.

На державно-адміністративний устрій Лівобережної України щодалі більше впливала російська адміністрація. Для цього російський уряд у грудні 1662 р. перетворив спеціальну канцелярію Посольського приказу в окремий Малоросійський приказ. У своїй діяльності щодо українських земель він діяв заодно з Посольським, Розрядним, Стрілецьким, Іноземним, Сибірським та іншими приказами. Малоросійський приказ проводив політику, спрямовану на координацію зусиль Росії та України у боротьбі проти іноземної агресії, зміцнення російської присутності на українських землях і послідовне звуження компетенції місцевих органів влади. Малоросійський приказ став головним знаряддям уряду для наступу на автономію України. Від імені царя він давав дозвіл на проведення виборів гетьмана. Царський уряд через Малоросійський приказ вже в Переяславських статтях 1659 р. поставив перед гетьманом умову коритися царським указам, йому заборонялось без царського дозволу призначати генеральну старшину і полковників, а тим -- самовільно обирати гетьмана. Ці заборони й обмеження повторювались у різних варіантах і в усіх наступних договірних статтях старшинської адміністрації з російським урядом. У 90-х роках лівобережні полковники вже звільнялися за прямою вказівкою з Москви.

Через Малоросійський приказ послідовно обмежувалися дипломатичні зв’язки гетьманського уряду із зарубіжним світом. Приказне чиновництво перебрало на себе й вищу судову владу. Вже в 1672 р. приказ дав дозвіл Івану Самойловичу судити прибічників опального гетьмана Дем’яна Многогрішного. Попереднє дізнання у державних справах вів Генеральний військовий суд, він же ухвалював і відповідний вирок. Але остаточне рішення приймав Малоросійський приказ. До його функцій входив також розгляд справ про зловживання царських воєвод в українських містах, матеріальні претензії до них місцевих жителів тощо.

Представниками російського уряду на Гетьманщині були воєводи. За життя Богдана Хмельницького вони призначалися лише у Києві й мали досить обмежені функції -- захист міста від ворогів і дотичні до цього обов’язки. Але після смерті творця нової Української держави Богдана Хмельницького царський уряд, використовуючи нечіткість Березневих статей 1654 p., послідовно вводив свої гарнізони в найбільші міста Лівобережної й частково Правобережної України та розширював їхні функції. У різний час вони з’явились у Переяславі, Ніжині, Умані, Брацлаві, Лубнах, Миргороді, Полтаві, Чернігові, Погарі, Новгороді-Сіверському, Стародубі та інших містах. Таке стало можливим лише за відсутності єдності суспільства та внаслідок пошуків частиною міщанства, духовенства, старшини та представниками інших верств населення захисту своїх інтересів у московського царя. Посилаючись на прохання окремих осіб та груп населення, царський уряд зміцнював свою присутність в Гетьманщині й крок за кроком обмежував її права. За таких умов потрібні були героїчні зусилля патріотично настроєної громадськості, щоб зберегти автономні права України.

Безпосереднє політичне керівництво в Гетьманщині після невдалого правління І. Брюховецького перейшло до людей, які вважали головними завданнями забезпечення своїх соціальних здобутків, зміцнення відносин з Москвою, захист автономії України. Їхнім першим представником на посаді гетьмана став Дем’ян Многогрішний (1668--1672). Він походив із селянської родини з м. Коропа, що на Чернігівщині. Але, як і тисячі інших селян, у роки революції покозачився і зажив неабиякої слави, дійшовши до посади полковника Чигиринського, а згодом -- Чернігівського полку. Радо сприйняв повідомлення про возз'єднання українських земель під булавою Дорошенка, з яким був близько знайомий ще з часів початку революції. В 1668 p., після від'їзду на Правобережжя, гетьман П. Дорошенко залишив Многогрішного на Лівобережній Україні наказним гетьманом і доручив йому завершити визволення краю. Однак наступ московських військ, відсутність воєнної допомоги від П. Дорошенка, який порадив захищатися своїми силами, сильні московські залоги у містах, тиск промосковсько настроєної частини старшини і православного духовенства, особливо архиєпископа чернігівського Л. Барановича, примусили Д. Многогрішного піти на переговори з царським урядом. У грудні на старшинській раді в Новгороді-Сіверському його було обрано лівобережним гетьманом, а в березні 1669 р. цей вибір підтвердила Козацька рада у Глухові. Д. Многогрішний присягнув на вірність московському цареві й підписав т. зв. Глухівські статті, які скасовували умови Московського договору 1665 р. та декларували права України на основі статей Б. Хмельницького, але зі значним обмеженням української автономії: 1) московські воєводи залишалися в п’яти українських містах без права втручатися в місцеві справи; 2) податки мав збирати гетьманський уряд; 3) козацький реєстр становив 30 тис. чол.; 4) створювалися т. зв. компанійські полки для приборкання непокірних; 5) Україні заборонялися зносини з іноземними державами.

Після обрання гетьманом Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Добився, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир’я 1667 p., залишився у складі Гетьманщини. Спираючись на полки компанійців, прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово послаблюючи політичну роль козацької старшини, без якої проводив переговори, сам надавав і відбирав військові посади, без суду карав навіть полковників, гостро придушував усілякі прояви сваволі й непослуху. Відновив зв’язки з П. Дорошенком, вів із ним таємні переговори про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини. Така політика викликала невдоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. Тому в березні 1672 р. група амбітних старшин, серед яких був і майбутній гетьман І. Самойлович, порозумівшись із московитами, захопили сонного гетьмана і вивезли з Батурина в Москву. Там його було звинувачено в зраді, зокрема за незадоволення московською політикою в Україні та зносини з Дорошенком, і після жорстоких катувань засуджено до смерті. Уже під катівською сокирою Д. Многогрішного і його брата було помилувано, вислано в Сибір і ув’язнено в Іркутській тюрмі. У 1688 р. Д. Многогрішного було звільнено, після чого він певний час перебував на військовій службі в Забайкаллі. У 1696 р. постригся в ченці одного з тамтешніх монастирів, де й помер.

Побоюючись сильної гетьманської влади, старшина три місяці зволікала з виборами наступника Д. Многогрішного. Нарешті в червні 1672 р. поблизу Конотопа новим гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича (1672--1687). Царські представники поновили з ним договір -- т. зв. Конотопські статті, які доповнювали Глухівські 1669 р. деякими додатками про обмеження гетьманської влади: 1) новообраному гетьманові заборонялось без царського указу й старшинської ради висилати посольства до іноземних держав і, особливо, підтримувати відносини з гетьманом Дорошенком; 2) козацькі посли не мали права брати участь у. переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах, які стосувалися Війська Запорізького; 3) лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу Правобережній Україні в її боротьбі проти Польщі; 4) гетьман не мав права позбавляти старшину посад або карати без згоди старшинської ради чи вироку військового суду; 5) Скасовувалися компанійські полки, що були реальною військовою силою, на яку міг опертися гетьман.

Новий володар гетьманської булави був сином священника, за що отримав прізвисько «Попович», досить освічений і розумний, закінчив Києво-Могилянську колегію. У своїй політиці спирався на старшину, щедро роздаровуючи їй землі, створив корпус молодших офіцерів для дітей старшини, усі питання вирішував зі старшинською радою, надаючи державі аристократичного характеру. За його 15-річне гетьманування утвердилися державні форми Гетьманщини, що проіснували майже ціле століття. І. Самойлович, безперечно, був українським патріотом і мріяв про якнайбільшу самостійність України, зокрема у 1668 р. підтримав гетьмана І. Брюховецького і взяв участь у повстанні проти засилля московських воєвод в Україні. Він вважався добрим політиком й адміністратором, але, за словами історика Д. Дорошенка, був занадто честолюбною людиною, яка не вміла і не хотіла жертвувати інтересами особистої кар'єри для загального добра. Нерідко він робив усе, що вимагав від нього московський уряд, але за це випрошував для себе нові маєтки. Таким же шляхом ішла й козацька старшина.

У зовнішній політиці гетьман приділяв велику увагу з'єднанню всіх козацьких земель під своєю булавою, виступив проти намагань Запоріжжя проводити окрему політику. Вороже ставився до Польщі й не довіряв їй, стояв за порозуміння з Туреччиною й Кримом. Не хотів ділитися владою з П. Дорошенком, тому наполягав перед московським урядом на війні з правобережним гетьманом. У березні 1674 р. І. Самойлович був проголошений гетьманом обох боків Дніпра, а у вересні 1676 р. Дорошенко вручив йому гетьманські клейноди. Правда, через два роки його разом із московськими союзниками витіснили з Правобережжя турки. У 1679 р. за наказом І. Самойловича з Правобережної України, яка вже почала заселятися, було переселене на Лівобережжя тисячі людей, щоб не дати Ю. Хмельницькому можливості черпати для себе нові сили. Це був відомий в історії «великий згін», у результаті якого майже вся Київщина перетворилася в пустелю.

Новим ударом по надіях І. Самойловича об'єднати Україну став «Вічний мир», укладений 1686 р. між польським та московським урядами. Гетьман рішуче виступив проти цього договору, насамперед проти передачі полякам Правобережжя та Західної України. Він також не хотів знищення Кримського ханства, яке залишалося чи не єдиним його ймовірним союзником. Проте навесні 1687 р. Самойлович на чолі 50-тисячної армії змушений був вирушити в похід проти Криму разом із 150-тисячним московським військом під проводом князя В. Голіцина. Але татари підпалили степ і тим самим зробили неможливим їхнє подальше просування.

Відповідальність за кримську невдачу звалили на гетьмана І. Самойловича. У цьому були зацікавлені як московські воєводи. У доносі, поданому старшиною В. Голіцину, І. Самойловича звинувачували у прагненні відірвати Гетьманщину від Московії, зв’язках із татарами, підпаленні степу та інших гріхах. У результаті, його було заарештовано, позбавлено гетьманства і разом із родиною, окрім сина Григорія -- чернігівського полковника, якого по-звірячому закатували, відправлено на заслання до Сибіру. Гетьманські багатства були конфісковані, більша частина їх була забрана до царської казни.

Отже, гетьман І. Самойлович, як і його попередник Д. Многогрішний, став жертвою змови старшини, яка, звичайно, не без московського впливу, знову зрадила Україну, промінявши її загальнодержавні інтереси на свої станові.

2. Північна війна та її вплив на Україну. Українсько-шведська угода на початку XVIII ст. та її умови

україна росія гетьманщина мазепа

Взаємовідносини між Україною і Москвою за гетьманування Мазепи набули з самого початку царювання Петра особливого характеру. Вже була мова про те, що Мазепа мав значний авторитет в Москві за правління царівни Софії. Цей авторитет був зв’язаний з його особистими добрими, може навіть дружніми відносинами з фаворитом царівни, керівником держави, князем В. Ґоліциним, що був один із найбільш освічених людей Московщини і, природно, що міг знайти спільну мову з гетьманом. Більше несподіваним може здаватися те, що після падіння Софії та Ґоліцина Мазепа не тільки не потерпів, як близька до них людина, але й здобув пошану молодого, свавільного, малокультурного, але талановитого царя Петра.

Мазепа, в міру можливостей, використовував довір'я царя для України. Він остерігав Петра від союзу з Польщею, мавши на увазі небезпеку, яку ніс такий союз для України, зокрема для об'єднання Лівобережжя та Правобережжя. Трагедія Мазепи полягала в тому, що, ясно розуміючи інтереси України, він повинен був, на підставі Коломацьких статей, виконувати вимоги Москви в її дипломатичних та мілітарних планах: Україна повинна була брати участь у війні з Кримом і Туреччиною, супроти бажання української старшини, переважно південних полків.

Проте, самітність гетьмана з найбільшою яскравістю виявилася під час війни Московії зі Швецією, так званої «Північної війни», що своїми наслідками стала величезною катастрофою для України, хоч причини, які викликали її, були далекі від інтересів України. Головною причиною тієї війни було прагнення Московської держави здобути вихід до берегів Балтійського моря, що належали Швеції. Проти Швеції створена була коаліція держав, до якої входили Данія, Московщина та Польща, король якої Авґуст II був одночасно курфюрстом Саксонським. Року 1700 данські війська ввійшли у Гольштинію, що була в союзі зі Швецією, а польські війська зайняли Ліфляндію і обложили Ригу. На допомогу їм ішли московські війська.

Але шведський король Карл XII несподівано напав на Данію, змусив її вийти з коаліції і укласти мировий договір. Не знаючи про це, московські війська почали облогу шведської фортеці Нарви, але 19 листопада 1700 року Карл XII розбив їх ущент. Поразка московських військ сталася так раптово, що українське військо, яке йшло до Нарви під проводом наказного гетьмана Івана Обидовського, не встигло дійти до призначеної цілі. Воно обмежилось частковими нападами на шведські кордони, а після смерти Обидовського, на початку 1701 року, повернулось в Україну.

Карл ХП скерував усі свої сили на Польщу і тим дав час Петрові І зреформувати та збільшити армію, забезпечити її новими гарматами та зброєю. 1701 року московські і українські війська знову виступили на допомогу польсько-саксонським силам. З року 1703 почалися успіхи Петра: він здобув Нотебурґ і Ніеншанц, де заснував Петропавловську фортецю -- майбутній Санкт-Петербург, року 1704 здобув Дерпт 1 Нарву. Вся Інгрія опинилась під владою московського царя.

Ситуація ускладнювалася й тим, що Північна війна значно загострила внутрішнє становище в Україні. Зубожіле цивільне населення змушене було утримувати московську армію та працювати на спорудженні військових укріплень. Козаків, поряд із залученням до воєнних дій за інтереси царя, використовували також на будівництві фортець поза межами України. Особливе обурення викликало підпорядкування козацьких загонів московським офіцерам, які брутально поводилися з козаками, били палицями, ґвалтували їхніх дружин та доньок, відбирали коней, запроваджували солдатську муштру. З’явилася реальна загроза перетворення козацьких полків на регулярні частини московської армії. Більше того, під час перебування Петра І у Києві влітку 1707 р. виявилися наміри царя та його найближчого оточення змінити внутрішній устрій Гетьманщини й управління нею; щоб остаточно ліквідувати її автономію. Отже, розвиток подій відбувався таким чином, що перемога кожного з могутніх противників -- Швеції чи Московії -- несла Українській державі загибель. У разі успіху Карла XII українські землі стали б здобиччю його союзника польського короля С. Лещинського. Перемога Петра І призвела б до остаточної ліквідації будь-якої автономії України.

Ці обставини викликали в українському суспільстві почуття страху, невпевненості та невдоволення. Дедалі гострішими ставали протимосковські настрої. Старшина тиснула на гетьмана, щоб він подбав про майбутнє України. Ще 1706 р. полковник Горленко, трясучи кулаками перед обличчям І. Мазепи, кричав йому: «Як усі ми за душу Хмельницького Бога молимо, так твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі». Тому гетьман мусив діяти.

Зносини Мазепи зі шведами пожвавилися в 1706 році. Очевидно, тоді й була укладена угода між Швецією і Україною. П. Орлик у «Виводі прав України», написаному у 1712 році, подав такий зміст цієї угоди: Україна має бути вільною державою, Українським князівством; Мазепа -- довічним князем, або гетьманом. Після його смерті стани мають обрати наступника; король шведський має захищати Україну від ворогів.

Мазепа налагодив зв’язки з польським королем С. Лещинським, маючи намір через його посередництво вступити в союз зі шведським монархом Карлом XII. Робив це таємно, але вміло. Цар ні в чому не підозрював гетьмана, хоча час від часу до Москви приходили на нього доноси. Зокрема, за донос на гетьмана заплатили власним життям генеральний суддя В. Кочубей і полтавський полковник І. Іскра. Про найпотаємніші плани знали лише найближчі однодумці: генеральний писар П. Орлик, генеральний обозний І. Ломиковський, прилуцький полковник Д. Горленко, лубенський -- Д. Зеленський, миргородський -- Д. Апостол.

На переговорах з Карлом XII І. Мазепою була висунута головна вимога -- незалежність Української держави з довічною владою гетьмана, її територія мала охоплювати всі землі, що належали українському народові в давні часи. Йшлося й про те, що шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом Української держави.

У 1708 р. Карл XII вирішив завдати Московській державі остаточної поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі на Смоленськ і далі -- на Москву. Однак після кількох невдач змушений був завернути в Україну для відпочинку та поповнення припасів. Такий несподіваний розвиток подій зненацька захопив І. Мазепу, котрий не хотів допустити перетворення України на театр воєнних дій, і став однією з причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні, за невеликим винятком, старшина, ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалися про справжні наміри гетьмана. Тому, коли він об'єднався зі шведським королем -- це стало повною несподіванкою для абсолютної більшості українського населення. Воно виявилося не готовим до такої різкої зміни й залишалося пасивним до почину І. Мазепи. До того ж, більша частина українського війська на той час не мала зв’язків із гетьманською ставкою або перебувала за межами України. Як наслідок, на з'єднання зі шведами гетьман привів лише 4 --6-тисячне військо. На допомогу йому прийшли 8 тис. запорожців під проводом кошового Костя Гордієнка. Хоча вони неодноразово виступали проти нього в попередні роки через його недемократичну політику та потурання старшині, та все ж прагнення до визволення Батьківщини було набагато сильнішим за ці розбіжності. Правда, за це рішення запорожці дорого заплатили. У травні 1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця.

3. Антимосковський виступ І. Мазепи. Його наслідки. Мазепинці

Дізнавшись про об'єднання І. Мазепи зі шведами, Петро І видав універсал до українського народу, де проголосив гетьмана зрадником та звинуватив у тому, що він нібито хоче віддати Україну в польську неволю й силоміць нав’язати українцям католицьку віру. У той же час цар наказав своєму сподвижникові О. Меншикову захопити гетьманську столицю Батурин, де зберігалися великі запаси продовольства й фуражу, стояла майже вся козацька артилерія -- 70 -- 80 гармат (тоді як у шведів на початку кампанії 1708 р. було всього 40 гармат), та застосувати жорстокий терор, щоб відлякати українське населення від спілки зі шведами.

Маючи артилерію, запаси пороху і харчів, Батурин міг триматися довгий час, поки не підійшли б на допомогу шведи, -- такий був розрахунок Мазепи. Оборона Батурина була доручена сердюцькому полковникові Дмитрові Чечелеві. Дійсно, ні намови Меншикова та Д. Ґоліцина, що підійшли з 10-тисячним військом, ні наказ Петра не захитали його оборонців. Під час облоги, на пропозицію Меншикова здати місто та обрати нового гетьмана, старшина й козаки твердо, рішуче відмовилися.

Зрадив оборонців полковник, згодом Прилуцький полковий обозний, Іван. Ніс, який показав москалям таємний підземний хід. 2 листопада Меншиков з військом увійшов до Батурина. Усе населення, включно з немовлятами було по-варварському катоване і вигублене. Місто спалено. Трагедія Батурина була тільки початком довгого ряду трагедій, що їх перенесла Україна. Терор охопив всю країну. Почалися слідства й жорстокі кари на всіх, хто був причетний чи запідозрений у причетності до справи Мазепи.

Негайно після переходу Мазепи до шведів розпочато підготову до обрання нового гетьмана. Ще в жовтні 1708 року, коли Мазепа хворів, Петро намітив був наступника йому в особі Стародубського полковника Івана Скоропадського. Це був один із видатних полковників і однодумець Мазепи, що користався його повним довір'ям. Випадково він був відрізаний зі своїм полком від Мазепи, оточений московським військом і не мав іншого виходу, як засвідчити свою лояльність Петрові. Петро не довіряв Скоропадському, але не мав іншого кандидата на гетьмана. Спочатку він хотів був запропонувати Данила Апостола, полковника Миргородського, але той був з Мазепою в шведському таборі. Мати за гетьмана якусь невідому, другорядну особу Петро не бажав, і тому знову мусів зупинитися на Скоропадському.

Перед обранням нового гетьмана вжито різноманітних заходів для дискредитації Мазепи: його «персону» виставили на глум у Глухові.

«Всі засоби терору, психічного і фізичного: пропаганду, обіцянки, погрози, цивільні церемонії й церковні обряди, зневагу і знущання, кари й найжорстокіші тортури і страти, меч і вогонь, -- все кинула Москва в 1708 році проти гетьмана Мазепи та його однодумців, а заразом і проти всіх прагнень українського народу до волі й незалежності», -- такими словами характеризує О. Оглоблин стан України в кінці 1708 року.

Україна була поділена на дві частини: одну -- меншу -- окупувало шведське військо, а друга -- більша -- перебувала, під владою гетьмана Скоропадського, фактично -- Москви. Справдились побоювання Мазепи: терен війни перенесений був на Україну.

Непідготовлена заздалегідь людність зустрічала шведську армію, як взагалі зустрічають окупантів: здебільшого вороже. Розташувавшись на зимові квартири, шведи вимагали продуктів, фуражу. Це викликало опір серед населення, а на опір шведи відповідали репресіями. До цього треба додати постійну, вперту агітацію московських агентів та терор супроти тих, кого московський уряд вважав «мазепинцями». Зима була надзвичайно сувора і шведська армія терпіла від браку помешкань і одягу, що викликало хвороби.

Становище Мазепи погіршувалося. Багато старшин втекло до Петра (Д. Апостол, полковник Миргородський, генеральний хорунжий І. Сулима, компанійський полковник Г. Ґалаґан, Корсунський -- А. Кандиба та інші). Це деморалізувало рядове козацтво, що також розбігалось. Залишилися неповні сердюцькі та компанійські полки. Спроби шведів поширити терен війни на схід, на Слобідську Україну, були невдалі. Шведи плюндрували міста, села, знищили Краснокутськ, Городню, Коломак, Котельну, Мурафу, Колонтаїв, Олешню. Наслідки для них були фатальні: почалася протишведська партизанська війна.

На партизанські дії шведи відповідали репресіями, які викликали ще більший спротив населення. Таким чином сили шведської армії витрачалися на боротьбу з народом, на допомогу якого розраховував Карл XII, ідучи походом в Україну.

Мазепа весь час провадив широку дипломатичну діяльність. Він властиво був позбавлений можливостям вести військові акції: провід був у руках Карла XII, а крім того українського війська було небагато. Мазепа намагався створити антимосковську коаліцію з Туреччини, Криму, Молдавії, Валахії, Трансільванії, донських козаків, кубанських черкесів, калмиків, казанських татар, башкирів. Це, за словами О. Оглоблина, «був епохальний план подолання московської могутності, утворення непереможної греблі проти московського імперіалізму».

Мазепа -- і тільки він один -- міг створити цю коаліцію, бо він добре знав московський імперіалізм і мав досвід у західноєвропейській політиці. Він розумів, що поневолені народи були дійсними ворогами Москви, а не шведи і не поляки, з якими вона могла порозумітися. Йому було ясно, що шведська армія, виснажена і відрізана від своєї бази, не зможе сама подолати московську армію, забезпечену людськими й матеріальними резервами. Тому він сподівався підняти проти Москви Туреччину та Крим, а також Запоріжжя та донських інсурґентів з Некрасовим на чолі.

Найбільшим дипломатичним успіхом старого гетьмана було приєднання 8000 запорожців з кошовим Костем Гордієнком на чолі. Це було великою подією: протягом всього гетьманування Мазепи Запоріжжя стояло в опозиції до гетьманського уряду. В березні 1709 року Запорізька Рада вислала до Мазепи та Карла XII делегацію. З королем був підписаний договір, за яким Запоріжжя пристало до шведсько-українського союзу, а він зобов’язався не укладати миру з Москвою, поки не визволить Україну та Запоріжжя з-під московської влади. Це був тріумф політики Мазепи.

Відповіддю на приєднання запорожців з кошовим Гордієнком до І Мазепи було знищення Запоріжжя.

Розгром Запоріжжя справив гнітюче враження в Україні. Населення різних сіл знову почало відходити від Мазепи та шведів, чому сприяло вороже наставлення шведів. Зима була люта, шведи дуже терпіли від холоду і втратили багато коней. Допомога не приходила: польський король Станіслав Лещинський зі шведським генералом Крассав затрималися на Поділлі в боротьбі з московським військом. Шведські війська Крассава примушені були, відступити до Висли. Турки і татари вичікували дальшого розвитку подій і не спішили на допомогу шведам. Карл XII вирішив дати генеральний бій під Полтавою.

Полтава мала велике значення для ходу кампанії: вона стояла на схрещенні шляхів із Запоріжжя, Криму, Туреччини, Правобережної України, Дону, Московщини. Хто володів Полтавою, володів Південним Лівобережжям. Крім того в Полтаві були великі запаси харчів, фуражу, одягу, які зробив ще Мазепа. Проте, Полтава визнала владу Скоропадського, і в ній стояла велика московська залога, яку Петро все збільшував. Спроби взяти місто штурмом або облогою були невдалі. Карл Х П вирішив закінчити справу генеральним боєм.

8 липня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська Карла XII та І. Мазепи зазнали поразки. Вони змушені були відступити на південь, у Молдавію, що перебувала тоді під владою Туреччини. Близько 50 чоловік козацької старшини, 500 козаків Гетьманщини і понад 4 тис. запорожців супроводжували І. Мазепу до Бендер. Ці «мазепинці» стали українськими політичними емігрантами.

Полтавська катастрофа глибоко вразила І. Мазепу. Менш ніж через три місяці, 2 жовтня 1709 p., 70-річний гетьман, прибитий горем, помер. Його поховали у Свято-юрському монастирі румунського міста Галаца.

Після смерті І. Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана К. Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України (в еміграції) Пилипа Орлика. Він походив із чесько-польського роду. Закінчив Києво-Могилянську — академію, працював спочатку в канцелярії київського митрополита, а згодом -- у гетьманській канцелярії. Відомий як письменник і поет.

Рада прийняла своєрідні статті -- «Пакти і Конституцію прав і вольностей Війська Запорізького», згодом названі «Конституцією Орлика», які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після ЇЇ визволення від московського панування. Цей документ ніколи не був втілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі конституцій демократичного суспільства (у той час лише Англія, Нідерланди і Швейцарія втілювали принципи конституціоналізму в політику й правову практику), став свідченням передової української суспільно-політичної думки: 1) Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від чужого панування; 2) гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представників генеральної і полкової старшини, генеральних радників (депутатів), які обиралися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького; 3) виборність усіх посадових осіб із наступним затвердженням їх гетьманом; 4) недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом; 5) встановлювався строгий розподіл між державною скарбницею й особистими коштами гетьмана; 6) ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх тягарів, накладених на простий народ; 7) православ’я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія української церкви при формальному підпорядкуванні константинопольському патріархові тощо.

Після обрання гетьманом П. Орлик розробив широкий план визволення України, уклавши союз зі Швецією (шведського короля було визнано протектором України), Кримом, Туреччиною. Навесні 1711 р. з 16-тисячним запорізьким військом і татарським допоміжним корпусом він рушив в Україну. На Правобережжі його з прихильністю зустрічало населення, під його булаву переходили правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію лівобережного гетьмана І. Скоропадського, П. Орлик підійшов до Білої Церкви. Але подальші його плани були перекреслені фактичною зрадою татарських союзників, які почали грабувати місцеве населення. Тому він змушений був відступити та повернутися до своєї штаб-квартири у Бендерах. Після підписання у 1713 р. Андріанопольського миру між московським і турецьким урядами П. Орлик зрозумів, що його надії на визволення України відкладаються у далеку перспективу.

Завзятий мазепинець не зневірився. Живучи впродовж десятиліть в еміграції (у Швеції, Німеччині, Туреччині, Греції), він до самої смерті (1742) не припиняв боротьби, використовував кожну нагоду на пошуки нових союзників проти Москви, прагнув зацікавити їх українською справою. Багато робив для того, щоб європейські держави отримували правдиву інформацію про життя України. Справу Орлика продовжили його син Григорій та мазепинці-емігранти, яких називали в Європі апостолами Української незалежної держави.

Висновки

Після занепаду Правобережної України все більшого значення набуває новий політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов у наукову літературу під назвою Гетьманщина. Як окреме державне утворення у формі автономії в складі Московського царства вона існувала з часу поділу Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764 р. самого інституту гетьманства, а на поч. 1780-х років і полкового адміністративного устрою. У Гетьманщині майже в незмінному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що склалися в роки Української революції, її територія в адміністративному відношенні поділялася на 10 полків зі столицею у Гадячі, а згодом -- у Батурині та Глухові. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом, який обирався Козацькою радою з числа осіб, раніше визначених старшиною. Дорадчим органом при ньому була Генеральна старшинська рада, до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, бунчужний, осавул і хорунжий. Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні збройні сили. Водночас тут спостерігалося поступове зміцнення московської присутності та послідовне обмеження компетенції місцевих органів влади. Головними провідниками московського наступу на автономні права Гетьманщини на перших порах були Малоросійський приказ, що відав українськими справами в царському уряді, та воєводи -- представники останнього на місцях.

Безпосереднє політичне керівництво в Гетьманщині після невдалого правління І. Брюховецького перейшло до людей, які вважали головними завданнями забезпечення своїх соціальних здобутків, зміцнення відносин з Москвою, захист автономії України. Їхнім першим представником на посаді гетьмана став Дем’ян Многогрішний (1668--1672). Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Добився, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир’я 1667 p., залишився у складі Гетьманщини. Відновив зв’язки з П. Дорошенком, вів із ним таємні переговори про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини. Така політика викликала невдоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. Тому в березні 1672 р. група амбітних старшин, серед яких був і майбутній гетьман І. Самойлович, порозумівшись із московитами, захопили сонного гетьмана і вивезли з Батурина в Москву. Там його було звинувачено в зраді, зокрема за незадоволення московською політикою в Україні та зносини з Дорошенком, і після жорстоких катувань засуджено до смерті.

В червні 1672 р. поблизу Конотопа новим гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича (1672--1687). І. Самойлович, безперечно, був українським патріотом і мріяв про якнайбільшу самостійність України, зокрема у 1668 р. підтримав гетьмана І. Брюховецького і взяв участь у повстанні проти засилля московських воєвод в Україні. Він вважався добрим політиком й адміністратором, але, за словами історика Д. Дорошенка, був занадто честолюбною людиною, яка не вміла і не хотіла жертвувати інтересами особистої кар'єри для загального добра. Нерідко він робив усе, що вимагав від нього московський уряд, але за це випрошував для себе нові маєтки. Таким же шляхом ішла й козацька старшина.

У зовнішній політиці гетьман приділяв велику увагу з'єднанню всіх козацьких земель під своєю булавою, виступив проти намагань Запоріжжя проводити окрему політику.

Взаємовідносини між Україною і Москвою за гетьманування Мазепи набули з самого початку царювання Петра особливого характеру. Вже була мова про те, що Мазепа мав значний авторитет в Москві за правління царівни Софії. Цей авторитет був зв’язаний з його особистими добрими, може навіть дружніми відносинами з фаворитом царівни, керівником держави, князем В. Ґоліциним, що був один із найбільш освічених людей Московщини і, природно, що міг знайти спільну мову з гетьманом.

Самітність гетьмана з найбільшою яскравістю виявилася під час війни Московії зі Швецією, так званої «Північної війни», що своїми наслідками стала величезною катастрофою для України, хоч причини, які викликали її, були далекі від інтересів України. Головною причиною тієї війни було прагнення Московської держави здобути вихід до берегів Балтійського моря, що належали Швеції.

Зносини Мазепи зі шведами пожвавилися в 1706 році. Очевидно, тоді й була укладена угода між Швецією і Україною. П. Орлик у «Виводі прав України», написаному у 1712 році, подав такий зміст цієї угоди: Україна має бути вільною державою, Українським князівством; Мазепа -- довічним князем, або гетьманом. Після його смерті стани мають обрати наступника; король шведський має захищати Україну від ворогів.

Дізнавшись про об'єднання І. Мазепи зі шведами, Петро І видав універсал до українського народу, де проголосив гетьмана зрадником та звинуватив у тому, що він нібито хоче віддати Україну в польську неволю й силоміць нав’язати українцям католицьку віру. У той же час цар наказав своєму сподвижникові О. Меншикову захопити гетьманську столицю Батурин, де зберігалися великі запаси продовольства й фуражу, стояла майже вся козацька артилерія -- 70 -- 80 гармат.

8 липня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська Карла XII та І. Мазепи зазнали поразки. Вони змушені були відступити на південь, у Молдавію, що перебувала тоді під владою Туреччини. Близько 50 чоловік козацької старшини, 500 козаків Гетьманщини і понад 4 тис. запорожців супроводжували І. Мазепу до Бендер. Ці «мазепинці» стали українськими політичними емігрантами.

Полтавська катастрофа глибоко вразила І. Мазепу. Менш ніж через три місяці, 2 жовтня 1709 p., 70-річний гетьман, прибитий горем, помер.

Після смерті І. Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана К. Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України (в еміграції) Пилипа Орлика.

Після підписання у 1713 р. Андріанопольського миру між московським і турецьким урядами П. Орлик зрозумів, що його надії на визволення України відкладаються у далеку перспективу.

Завзятий мазепинець не зневірився. Живучи впродовж десятиліть в еміграції (у Швеції, Німеччині, Туреччині, Греції), він до самої смерті (1742) не припиняв боротьби, використовував кожну нагоду на пошуки нових союзників проти Москви, прагнув зацікавити їх українською справою. Багато робив для того, щоб європейські держави отримували правдиву інформацію про життя України. Справу Орлика продовжили його син Григорій та мазепинці-емігранти, яких називали в Європі апостолами Української незалежної держави.

Використана література

1. Борисенко В. Курс української історії. -- К., 1996.

2. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. -- К., 1996. — 360.

3. Дорошенко Д. Нарис історії України. -- Л., 1991.

4. Історія України: Курс лекції, У 2-х кн. -- К.: Либідь. -- Кн.2. -- С. 432- 434.

5. Курс лекцій з історії України та її державності. -- Л., 1997.

6. Полянська-Василенко Н. Історія України. — Т.2. — К.: Либідь, 1993. — 608 с.

7. Субтельний О. Україна: Історія. -- К.: Либідь, 1991. -- С. 431−460.

8. Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій. -- К.: Либідь, 1999. -- С. 409−445.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой