Директорія УНР

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

План

Вступ

1. Директорія УНР

2. Сильні сторони Директорії

3. Слабкі сторони Директорії та причини її поразки

4. Економічний курс Директорії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Директорія була створена у середині грудня 1918 року представниками українських політичних партій, що об'єдналися у травні в Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз), в якості органу антигетьманського повстання для поновлення УНР Королев В. И. Страницы истории Украины. Конспекты. — Симферополь: Крымский психолого-педагогический факультет ПГПИ, 1999. — с. 58. У складі Директорії були В. Винниченко (голова), С. Петлюра, Ф. Швець, О. Андрієвський, А. Макаренко Великий довідник школяра: 5−11 класи. — Харків: ВД «Школа», 2003. — с. 449.

На відміну від помірно-консервативного режиму Директорія була радикальним урядом соціалістичної орієнтації. Це зумовило її внутрішню і зовнішню політику.

Суть політики Директорії полягала в затвердженні в Україні національного варіанту радянської влади без крайностей більшовицького максималізму.

В контрольній роботі розглянуто період Директорії, зовнішню та внутрішню політику УНР у ці роки, розкрито суть політики Директорії, її слабкі та сильні сторони, економічний курс Директорії, а також роз’яснено причини її поразки.

1. Директорія УНР

У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз). 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про збройний виступ проти П. Скоропадського. Було вирішено не поспішати з відновленням Української Народної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка Бойко О. Д. Історія України: Посібник. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. — с. 344.

Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибувають до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила — формування Січових стрільців, і переходять до активних бойових дій.

Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 р.) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії розпочинається період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця — Проскурів — Рівне — Станіслав — Кам’янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів і очолювався по черзі В. Чехівським, С. Осталенком, Б. Мартосом, І, Мазепою, В. Пилипенком) та кардинальних змін офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонувала до диктатури військових на чолі з С. Петлюрою Ананка Ж. П. Симон Петлюра у сучасному вимірі української свідомості // Трибуна. — № 11−12. — 1996.

Петлюра Симон Васильович (1879-1926) — державний, політичний військовий діяч, літератор, публіцист. Народився в Полтаві в сім'ї міщан козацького походження. Освіту здобув у Полтавській духовній семінарії. Член РУП з 1900 р. (з 1905 — УСДРП). За участь в українському національному русі зазнавав переслідувань. До Першої світової війни займався журналістикою. В 1912-1917 рр. разом з О. Саліковським редагував журнал «Украинская жизнь«. У 1916-1917 рр.  — заступник уповноваженого «Союзу земств» на Західному фронті. 28 червня 1917 р. призначений Центральною Радою на посаду генерального секретаря військових справ. 31 грудня 1917 р., не погоджуючись з політикою голови Генерального Секретаріату, вийшов з уряду. В січні 1918 р. перед загрозою більшовицького наступу виїхав на Лівобережжя для створення «Українського Гайдамацького Коша Слобідської України», який відіграв головну роль у боях за Київ і придушенні більшовицького повстання в місті. Після гетьманського перевороту очолював Всеукраїнський союз земств. Перебував у опозиції до уряду гетьмана П. Скоропадського, був заарештований. 14 жовтня 1918 р. виїхав до Білої Церкви, звідки керував анти гетьманським виступом. Стає членом Директорії, очолює Армію УНР. Після відступу військ УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон став Головою Директорії (11 лютого 1919), перервавши членство в УСДРП. Протягом 1919 р. керує боротьбою проти червоних і денікінських військ. У 1920 р. очолює війська УНР, які разом з польськими силами вступають в Україну. Внаслідок невдачі наступу і договору між РСФРР та Польщею виводить свої війська за Збруч, де вони були інтерновані польською владою. На еміграції перебував у Польщі, згодом (1923) у Будапешті, потім у Відні, Женеві. 25 травня 1926 р. був убитий в Парижі агентом НКВС Шварцбартом Олейніков О. Симон Петлюра: кривда та дійсність. — Київ, 1997. — с. 11.

Наприкінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає контроль над територією України і С. Петлюра емігрує за кордон.

2. Сильні сторони Директорії

Якими ж були сильні сторони Директорії, що дали змогу їй прийти до влади?

Прихід Директорії до влади був забезпечений вдало вибраним моментом для атаки на гетьманський режим, адже саме в середині листопада 1918 р. П. Скоропадський тільки-но лишився без підтримки Німеччини, яка потерпіла поразку у війні, відмовився від державної незалежності України та проголосив непопулярний проросійський курс Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Непринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — К., 1995. -с. 284. Уміло нейтралізувавши німців (було укладено угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою), перетягнувши на свій бік значну частину гетьманських військ (за Січовими стрільцями Є. Коновальця на бік повсталих досить швидко перейшли ще вісім інших гетьманських корпусів), проголосивши популярні в народі гасла (радикальна аграрна реформа, відновлення 8-годинного робочого дня та ін.). Директорія забезпечила собі перемогу.

Момент захоплення влади був кульмінацією її успіху. Саме тоді чітко виявилися сильні сторони Директорії, оскільки вона, хоч і на короткий період, стала виразником інтересів більшості населення. Її виступ, який на початку багато хто вважав авантюрою, досяг успіху тільки тому, що спирався на піднесення народної активності, на масовий рух проти політики гетьманату та окупаційного режиму. Саме ці обставини дали змогу Директорії зібрати численну армію (у грудні 1918 р. у її складі налічувалося 100 тис. осіб, за іншими даними — навіть 300 тис.) і протягом кількох тижнів взяти під контроль майже всю територію України.

Сильною стороною Директорії було й те, що під своїми знаменами вона зібрала хоча і різних за поглядами, але досить впливових та авторитетних лідерів — В. Винниченка, С. Петлюру, М. Шаповала, М. Порша та ін. Це дало змогу сформувати, хоча і не монолітний, але сильний антигетьманський фронт Бойко О. Д. Історія України: Посібник. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. — с. 346.

2. Слабкі сторони Директорії та причини її поразки

Чому ж Директорії не вдалося надовго втримати владу?

Опозиція П. Скоропадському складалася з політичних угруповань, які мали різні інтереси, пріоритети та орієнтації. Частково саме цим пояснюються нечіткість програмних засад, суперечливість та недалекоглядність внутрішньої політики Директорії.

8 січня 1919 р. було проголошено ліквідацію приватної власності на землю, але в руках заможних селян перебували ділянки площею до 15 десятин землі, а власність польських, австрійських та німецьких поміщиків лишалася недоторканою. Відсутність визначених строків аграрного реформування, брак адміністративного апарату для його здійснення посилювали соціальне напруження та невизначеність ситуації. Не сприяли консолідації суспільства і хвиля арештів, і безрозбірливе закриття утворених за гетьмана установ (існував навіть проект закриття Академії Наук «як витвору гетьманату»), заборона вживання російської мови і позбавлення політичних прав усієї інтелігенції.

Внаслідок цього Директорія залишилася без підтримки селян і національних меншин та допомоги кваліфікованих кадрів, її влада суттєво послаблювалася і відсутністю чіткої моделі державотворення. На цю роль тоді претендували три форми суспільної організації: парламентська республіка, республіка Рад та військова диктатура. За час свого існування Директорія тією чи іншою мірою апробувала кожну з цих моделей, але обрала військову диктатуру Бойко О. Історія України (запитання і відповіді). — К.: Видавничий центр «Академія», 1997. -с. 156. Грудневий 1918 р. Трудовий конгрес був покликаний виконати роль Установчих зборів і визначити форму державної влади в Україні. Враховуючи ускладнення воєнно-політичної ситуації, він тимчасово віддав усю повноту влади Директорії, яка надалі під тиском обставин перетворилася на особисту диктатуру С. Петлюри.

Елемент дезорганізації вносило й особисте протистояння лідерів, відсутність єдності щодо першочергових завдань та політичної орієнтації. Так, якщо В. Винниченко та його прибічники обстоювали «радянську платформу», виступали за союз з більшовицькою Росією проти Антанти та пріоритетне вирішення соціальних проблем, то С. Петлюра зі своїми соратниками схилявся до зближення з Антантою, а першочерговим завданням вважав зміцнення незалежності держави через посилення армії та її адміністративних органів.

Між тим час вирішального вибору орієнтації для Директорії наближався, адже повалення гетьманату та відновлення УНР зовсім не означали, що припинилася боротьба різних сил за Україну і на теренах України. Радянська Росія не полишала думки про встановлення свого контролю над таким стратегічно важливим для її життєдіяльності регіоном. І знову, як у попередній період, було обрано модель війни з використанням своєрідного «троянського коня» — наприкінці листопада 1918 р. у Курську під патронатом Раднаркому РСФРР утворився Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П’ятаковим. Наступним кроком для підготовки вторгнення радянських військ на українську територію стала публікація 24 грудня 1918 р. в газеті «Известия» — органі ВЦВК — циркуляра Наркомату закордонних справ РСФРР про те, що внаслідок анулювання Брестського мирного договору РНК РСФРР більше не визнає Україну як самостійну державу і припиняє діяльність всіх представницьких установ України на своїй території Бойко О. Д. Історія України: Посібник. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. — с. 347.

Ці дипломатичні маневри розв’язали руки Раднаркомові РСФРР, створили сприятливі умови для вторгнення радянських військ в Україну. Воно супроводжувалося вибухами робітничих повстань у містах та активізацією отаманщини в сільській місцевості. Всі спроби Директорії зупинити агресію дипломатичним шляхом були марними. Ноти протесту уряду УНР розбивалися об безапеляційність Раднаркому, який заявив, що «ніякого війська Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки в Україні немає. Воєнна акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Директорії і військами Українського радянського уряду, який є цілком незалежним». Вичерпавши всі можливості дипломатичного впливу на Раднарком, Директорія була змушена 16 січня 1919 р. офіційно оголосити стан війни з РСФРР. Тим часом радянські війська дедалі більше заглиблювалися в українську територію, ведучи водночас наступ на Полтаву, Катеринослав і Донбас. Їхня загальна чисельність була порівняно незначною (не перевищувала 11 тис. осіб), але вони спиралися на підтримку більшовицького партизанського руху. Крім того, на ситуацію в Україні у цей час суттєво впливав розквіт отаманщини. Вже в січні 1919 р. два колишніх петлюрівських отамани Григор'єв і Зелений оголосили про свій перехід на радянські позиції і розпочали партизанську боротьбу проти Директорії. У їхніх загонах налічувалося майже 50 тис. бійців. Катеринославська губернія була своєрідним епіцентром діяльності збройних формувань Махна, який не визнавав уряду Директорії. Характерними ознаками цього періоду були прогресуючий параліч влади; наростаючий безлад; єврейські погроми; зростання масштабів отаманщини, яка, охоплюючи дедалі більші території, затягуючи у свій вир нових і нових бранців, перетворилася на потужний дестабілізуючий чинник, що ослаблював Директорію зсередини Великий довідник школяра: 5−11 класи. — Харків: ВД «Школа», 2003. — с. 449.

Опинившись у критичній ситуації, Директорія намагалася низкою дипломатичних кроків (спроби налагодження контактів з Антантою, проголошення Акта возз'єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) тощо) вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій. Проте ці кроки були безуспішними. Безперспективним виявився курс на союз з Антантою, яка робила ставку на відновлення «единой и неделимой» небільшовицької Великої Росії, а отже, на підтримку Добровольчої армії. За цих обставин УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою її можна було використати в боротьбі з більшовиками. Відставки зі своїх постів В. Винииченка та В. Чехівського на вимогу французького командування в Одесі, укладення попередньої угоди про спільну боротьбу Антанти та УНР проти радянських військ (цей документ так і не було реалізовано на практиці) дедалі більше віддаляли Директорію від проголошених революційних гасел, звужуючи її соціальну базу. Не виправдав сподівань і акт возз'єднання, який значною мірою мав формальний характер, адже як УНР, так і ЗУНР не мали реальних сил, щоб посилити інтеграцію та боронити свою державність, до того ж між двома республіками існували суттєві розбіжності в політичних позиціях та орієнтації на міжнародній арені.

У ході збройного протистояння дедалі очевиднішою ставала ще одна слабка сторона Директорії - погано підготовлена та організована «тонуча майже на очах» армія Королев В. И. Страницы истории Украины. Конспекты. — Симферополь: Крымский психолого-педагогический факультет ПГПИ, 1999. — с. 60. Під час падіння гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва, наприкінці січня 1919 р., могла розраховувати лише на 21 тис. бійців. Створена в короткий час із різних за досвідом та політичною орієнтацією сил, ця армія не могла бути ні міцною, ні боєздатною. Недарма один із сучасників іронічно, але досить влучно її назвав «імпровізованою армією». Крім вказаних факторів, у її подальшому розвалі значну роль відіграли нестача матеріального постачання та озброєння, недостатнє фінансування, незадовільний санітарний стан тощо. Після того, як радянські війська 12 січня захопили Чернігів, 19 січня — Полтаву, а 27 січня — Катеринослав, поразка Директорії стала очевидною. 5 лютого 1919 р. війська УНР залишають Київ, а навесні цього року радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

2. Економічний курс Директорії Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Економічна історія: курс лекцій. — 4-те вид., перероб. і доп. — К.: Вікар, 2003. — с. 277−278

Економічний курс директорії не відзначався послідовністю, особливо у початковий період діяльності, коли активну роль у виробленні політики відігравав В. Винниченко, який належав до лівого крила УСДРП. Призначений головою Ради Міністрів В. Чехівський також був лівим українським соціал-демократом. Симон Петлюра був заклопотаний військовими справами і особливого впливу на економічну лінію не справляв.

Директорія одним із перших своїх заходів оголосила про намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське, церковне і казенне землеволодіння. Уряд мав намір встановити в Україні національний варіант радянської влади, прагнув цим самим вибити з рук більшовиків один з найважливіших пропагандистських козирів. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому Конгресові, який обирало трудове населення без участі «поміщиків і капіталістів». Внаслідок такої політики Директорія залишилась без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату — всіх, без кого нормальне існування держави неможливе.

Непослідовність курсу Директорії виявилася у розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим задовольняючи маси селянства, Директорія прагнула заспокоїти і поміщиків. Вона пообіцяла їм компенсацію затрат на агротехнічні, меліоративні та інші вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками залишались будинки, худоба, виноградники та ін. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів. Конфіскації не підлягали також землі іноземних підданих. Нарешті, в руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі. Хоча ці заходи обумовлювалися необхідністю зберегти від розпаду економічного життя, та все ж в умовах більшовицької агітації були розцінені як пропоміщецькі та прокуркульські й відкидалися.

Висновок

Приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання.

Суть політики Директорії полягала в затвердженні в Україні національного варіанту радянської влади без крайностей більшовицького максималізму Королев В. И. Страницы истории Украины. Конспекты. — Симферополь: Крымский психолого-педагогический факультет ПГПИ, 1999. — с. 59.

Економічний курс директорії не відзначався послідовністю, особливо у початковий період діяльності. Це передусім виявилося у розробці аграрної політики.

Недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабіюча армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР Бойко О. Д. Історія України: Посібник. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. — с. 349.

Список використаної літератури

1. Ананка Ж. П. Симон Петлюра у сучасному вимірі української свідомості. «Трибуна». — № 11−12. — 1996.

2. Бойко О. Д. Історія України: Посібник. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. — 656 с.

3. Бойко О. Історія України (запитання і відповіді). — К.: Видавничий центр «Академія», 1997. — 276 с.

4. Великий довідник школяра: 5−11 класи. — Харків: ВД «Школа», 2003. — 872 с.

5. Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Непринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — К., 1995. — 374 с.

6. Королев В. И. Страницы истории Украины. Конспекты. — Симферополь: Крымский психолого-педагогический факультет ПГПИ, 1999. — 100 с.

7. Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Економічна історія: курс лекцій. — 4-те вид., перероб. і доп. — К.: Вікар, 2003. — 405 с.

8. Олейніков О. Симон Петлюра: кривда та дійсність. — Київ, 1997.

9. Чайковський А. С., Батрименко В. І., Зайцев Л. О., Копиленко О. Л., Кривоніс В.М. Історія держави і права України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 511 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой