Гуцульські кахлі

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Культура и искусство


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки України

Реферат

з предмету: Історія орнаменту та художніх народних промислів

на тему: Гуцульські кахлі

Київ 2011

Що таке кахлі?

Сама кахля пов’язана з традиціями культури й будівельної техніки Античного Риму, в архітектурі якого, як і в будівництві Київськой Русі, для полегшення склепінь та підсилення резонансу застосовувалися величезні горщики. На пізній латині їх називали «cacabus «, від чого трансформувалось німецьке слово «Kachel «та українське «кахля «.

Форму давніх кахлів з часом змінювали. Спочатку це були горщики без вушок, з випуклим днищем. Кахлі розташовували днищами до вогню, а отворами назовні до кімнати яку вони обігрівали. Це так звані «відкриті кахлі».

Виробництво кахлів швидко розвивалось, удосконалювалось форми й конструкції кімнатних грубок. З’являються різновиди кахлів, зокрема суто облицювальні. так звані мискового типу — укорочені й широкі .У XV столітті в еволюції українського кахельного мистецтва спостерігаеться суттєве нововведення — кахлі «обертаються», тобто їх починають вмуровувати отворами до вогню. А плиткою — назовні. внаслідок чого вони набувають положення, яке зберегли і донині. На відміну від продукованих до того кахлів, які можна назвати відкритими, новий їх вид слід визначити як «закриті» або «плиткові».

Історичні відомості про цей вид мистецтва

Час появи кахельних грубок на Давній Україні, як і на Європейському континеті в цілому, поки ще невідомий. Найдавніші пам’ятки з Сент — Галлен у Швейцарії датуються вже IX століттям. І все ж деякі дані дають змогу віднести їх появу до більш раннього періоду, до традицій будівельної техніки пізньоримських та візантійських часів, появи професії будівничого у народів Ближнього Сходу і Кавказу, які для виведення склепінь та куполів застосували горщики. Даний засіб, безперечно, й було використано під час кладки перших кімнатних грубок

Розвиток кахлів на території України.

Художня кераміка україни як одне з найяскравіших явищ у народному мистецтві слов’янського світу XIX-XX століть не має собі рівних серед європейських народів.

Поштовхом до її розвитку стала величезна кількість сировини, що в найдавніші часи зумовила поширення і масовість керамічного виробництва. Тому упродовж віків на Україні інтенсивно розвивались різноманітні технології обробки матеріалу, а разом з ними удосконалювались конструктивні й пластично-декоративні особливості виготовлених виробів з глини. Таким чином накопичувався творчий досвід поколінь кмітливих українських майстрів, котрий переймався од діда — прадіда. Завдяки зусиллям і таланту легіону безвісних митців, були витворені такі перлини художності, виникли такі самобутні явища й яскраві школи декоративного мистецтва котрі можна порівняти хіба що зі скарбницею української народної пісні, яка визнана на всіх континентах.

Витоки українського кахельного мистецтва ведуть з часів, коли аборигенні слов’яни виявили вміння «скласти «з глини рукотворний камінь — цеглу та подібні їй керамічні вироби. Як відомо, формування й зміцнення найбільшої в Європі X — XI століть могутньої держави придніпровських і придунайських слов’ян — Київської Русі вимагало величезного за обсягом будівництва з каменю. З плоскої цегли — плінфи — у поєднанні з гранітними валунами зводились дивовижні за архітектурною красою і витривалі за міцністю вежі, храми, церкви, каплиці, палаци, житлові споруди, котрі стоять і до нині. Водночас з’являються й елементи декоративного призначення -фігурна цегла, що її використовували для облицювання, декоративні плитки котрими вкривали стіни й підлоги розкішних споруд.

У цілому поява пічних кахлів і становлення такого виду будівельної діяльності як певної галузі виробництва спричинилися згодом до витворення самобутнього виду художньої творчості, пов’язаної з еволюцією форми житла. Закрите приміщення — житло, приміром у тих же слов’яно — українських давньоруських містах у X — XI століттях із курного почали перевтілюватися в перекрите суцільною стелею приміщення. Якщо раніше таке житло нагрівали теплом від вогнища, яке розпалювали безпосередньо посеред хати і дим від якого вільно виходив через отвір в стелі, стіні чи дахові, то згодом він збирався у спеціальному навісному пристрої - комині який переходив у димар. Тому закрите приміщення дістало назву «каміната «(українське «кімната»). Але комин не дозволяв накопичувати й утримуати тепло. Цьому зоні суворішого клімату могла зарадити лише кімнатна грубка, котру створили у Центральній Європі десь у X -XI століття, був приблизно таким: у кутку кімнати розташовували округлу або кубоподібну споруду з отворами — топкою внизу. З плином часу змінювались форма і конструкція кімнатних грубок; стінки грубок потоншали, що призвело до вкорочення довжини кахлів.

Кахельні грубки у XV-XVI століттях стали вже важливим атрибутом житлових інтер'єрів. Кахельна грубка складалася з кам’яної або цегляної основи — круглого або квадратного в плані постаменту з отвором для завантаження палива, на якому встановлювали невеликий куб або циліндр з кількох рядів кахлів. Угорі і внизу з допомогою звужених, часто видовжених кахлів, виводили карнизи, так звані гзимси. Характерно, що стінки румпи здебільшого прикріплювались до плитки під нахилом. Це давало змогу надавати грубці також округлої або багатокутної форми.

Українські кахлі XV-XVI століть поступово втрачають ознаки готичного стилю й набувають ренесансних. Пластиці готичної епохи властиві високі рельєфи, ілюзорне відтворення деталей, статизм фігур. З часом висота рельєфів зменшується.

З XVII століття барокко утверджується як в архітектурі, так і в декоративно ужитковому мистецтві.У кераміці воно виявилося у захопленні багатством і пишнотою форм кімнатних грубок. А також у декоративних засобах, направлених на підсилення вражень, емоційного впливу, в основу яких покладені масивність, напруженість форм, їх динамізм, кольорова насиченість, нерідко виняткове багатство декоративно -орнаментальних побудов.

З другої половини XVIII століття трапляються й витончені мотиви, характерні для стилю «рококо», хоч із зростанням ролі кахельних заводів народне виробництво рельєфних кахлів першої половини XIX століття поступово стилево деградує, занепадає. «Рослинна «орнаментика там дедалі частіше доповнюється мотивами «геометричного» різьблення, врешті і витісняється ним. До кінця століття спостерігається спрощення і навіть зникнення будь яких прикрас. Гладенькі і неполиті кахлі залишалося лишень вкривати шаром штукатурки та забілювати крейдою, що й любили робити молодиці України. однак становище повністю змінюється після того, як українські гончарі застосували техніку народної майоліки з притаманними їй ручними розписами на гладенькій поверхні побілених кахлів… Саме ці розписи, за своїм творчим потенціалом, стали абсолютно новою гілкою в історії кахельного мистецтва свого й усіх європейських народів, вражаючи творчою оригінальністю.

Гуцульські кахлі

Виробництвом кахляних грубок здавен захоплювалися й заповзяті майстри з одного найбільших на Україні центрів прадавньої народної кераміки — Коломиї, на Підкарпатті. Уже в XVIII столітті тут повним ходом виготовляли политі рельєфні кахлі з мотивами барочних картушів, вазончиками, обриси котрих виведено подібно до прикрас коломийських мисок — коричневим контуром і стриманими зеленими штрихами. Пізніше на порозі XIX століття, тут з’являються зображення наполеонівського вершника та геральдичні вірли. Чолові плитки кахлів поливали білими ангобами, а рельєфні контури й окремі, визначені майстром місця, підсилювалися коричневою та зеленою лініями, виведеними з допомогою ріжка.

Однак, окрім рельєфних кахлів, у першій половині XIX століття спостерігаємо спроби створювати сюжетні сцени — на плоских кахлях, у техніці гравірування рисунків, на білих площинах плиток. Цей вид кахлів вирізняється особливою ніжністю рисунка, котра не підсилювалася, не підтримувалася додатковими розписами — ані ангобами, ані поливами. Єдині кольористі акценти їх білих площин — це вільні мазки зеленого кольору (полива, пофарбована окисами міді), аніскільки «не узгоджувані «з контурами зображень. В тім — то і злет істинної художності… Рівномірно й «байдуже «вкриваючи усю поверхню кахлів, метикуваті майстри маскують, знижують виразність рисунків, ба, й обрисів самих кахлів, утворюючи характерний єдиний ансамбль «зеленої «печі як цілісного акценту в кімнаті - вітальні .Є серед кахлів й чимало таких, що прикрашені одними орнаментальними мотивами в техніці фляндрівки, що аналогічні місцевим мискам.

Найщедрішою і найкраще від інших вивченою й представленою в українських (та й не тільки українських) музейних й приватних зібраннях, могутньою гілкою всеслов’янського кахляного мистецтва постає перед мистецтвознавчим світом творчість народних майстрів Карпатського Косова. Від інших східноєвропейських центрів традиційної кераміки мистецький Косів відрізняється багатогранністю віддзеркалення явищ життя, широтою зображувального начала, котре не ослабило, не відсунуло на останній план декоративність, зв’язок з матеріалом, з ансамблем художньо — предметного середовища народного житла, повністю відповідаючи естетичним нормам замовника — карпатського селянина. Широкому відтворенню засобами ідеографічного мистецтва довколишніх явищ, як епосу та фольклору горян — гуцулів й населення передгірських районів, котрі тут називають себе «покуття «(від слів «кут «, «куток «, тобто регіон), вельми сприяла техніка гравірувального рисунка — ритви, з допомогою якого створювалися орнаментальні мотиви й сюжетні сцени, виводилися витончені, детально пророблені декоративні композиції. Ця техніка давала змогу детально прорисовувати «геометричні «та «рослинні «мотиви, а також фігурні сцени. На той період визначались пропорції й композиція, тобто тип місцевої кахельної печі, що йменувалася гуцульською й доповнювала інтер'єр селянської хати. Для такої печі характерне облицювання кахлями двох боків глиняної споруди — чолової частини (припічка) і бокової (запічка). Основним конструктивним елементом, що увінчував цей ансамбль, виступає комин — кубоподібна прибудова з 16 — 30 кахлів з карнизами і поверхніми щитами — скрижалями. Комин спирається на два стояки — кросни. Дим що виходить з печі, збирається в комині й через трубку — каглу (також облицювану однією — двома кахлями) виходить у сіни напівкурної хати розсіюючись попід склепінням даху.

Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини

Колекція художньої кераміки містить близько чотирьох тисяч експонатів — виробів з кінця XVIII століття й до наших днів з відомих осередків гончарства — Коломиї, Косова, села Пистинь, селища Кути Косівського району. Художня кераміка Коломийщини представлена в музеї найбільш повно. Для неї характерні стилізовані рослинні та геометричні мотиви. Найдавнішими експонатами музейної колекції є кахлі невідомих майстрів, датованих кінцем XVIII століття. Коломийські печі відзначаються особливими формами та розписом. Частина кахлів має фляндрований орнамент, схожий на розпис коломийських мисок, інші - фігурні композиції. Вперше на коломийських кахлях бачимо зображення людей, виконані ритуванням. Майстер обережно, наче несміливо, малює постать скрипаля, жінки з граблями і глеком у руці, весільну пару, релігійні сцени. Традиції коломийської кераміки продовжували відомі гончарі кінця XIX — початку XX століття В. і К. Словіцькі, А. Марійчук, К. Санойца та ін. Кераміка Косова представлена як роботами невідомих майстрів так і творами видатних гончарів XIX століття П. Баранюка (1816−1880) та О. П. Бахматюка (1820−1882). У XIX столітті важливим осередком розвитку гончарства на Гуцульщині стає село Пистинь Косівського району. У колекції широко представлено творчість відомих майстрів Д. Зінтюка (середина XIX ст.) та П. Г. Кошака (1864−1941). Основні мотиви розпису Д. Зінтюка — геометризована та рослинна орнаментика, зображення звірів, птахів, сцен з життя народу. На кахлях і мисках бачимо своєрідну інтерпретацію постатей, у яких підкреслюється найголовніше: атрибут, особливості одягу, положення рук тощо. Зінтюк вживає небагато елементів орнаменту і розміщує їх з глибокою художньою логікою. Малюнок легкий, розмашистий. Так само невимушено заповнені фарбою площини виробу. Особливо гарна в нього жовта фарба — яскрава, гаряча. Г. П. Кошак поєднав художні традиції Пистині та Косова. Декоративний розпис виробів майстра складається з рослинних та анімалістичних мотивів, чітко прорисованих і ритмічно розмішених на всій поверхні. Крім традиційних, майстер вживав ще й синю фарбу. В сюжетних малюнках П. Кошак перевершив О. Бахматюка, проте йому належить першість у створенні нових рослинних та анімалістичних композицій та мотивів. У колекції також є твори інших пистинських гончарів XIX — початку XX століття: П. Тимчука, Ф. Марковського, М. Табахарюка, М. Стадниченка.

Автор невідомий. Кахлі «Весільна пара», «Вазон», «Жінка з граблями», «Скрипаль». Кінець XVIII ст.

Дмитро Зінтюк, Середина XIXст. Кахлі, «Жінка з чаркою», «Два цапки на кладці» XIXст. Глина, розпис, полива. С. Пистинь Косівського р — ну

П. Г. Кошак. 1864 — 1940, «Вазонова композиція з оленями». Початок XXст. Глина, розпис, полива, С. Пистинь Косівського р — ну

кахлі кераміка мистецтво розпис

О.П. Бахматук. 1820 — 1882 Кахлі «Пан у бричці», «Вазон», «Церква», «Лев з колесом». Кінець XIXст. Глина, розпис, полива, Косів

Вивчення творів українських гуцулів дає багато цінного для сучасної художньої практики. Традиції народного мистецтва збагачують творчість сучасних майстрів, розкриваючи їм нові цікаві можливості.

Неможливо перебільшити виховний вплив, який справляють на глядачів найдовершеніші зразки гуцульських майстрів. Вони не лише формують естетичні смаки, вміння бачити красу навколо себе, сприймати світ у вічній гармонії, а й пробуджувати інтерес до історії нашої України, прагнення глибше вивчати культуру свого краю.

Список використаної літератури

1. Ю. П. Лащук «Українські кахлі «

2. «Українські кахлі XVIII — XX ст. ст.» 1958−1959

3. «Коломийський Музей Народного Мистецтва Гуцульщини «

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой