Давньоіндійське суспільство за історичним джерелом Архашастра

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
История


Узнать стоимость новой

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

Вступ

Розділ 1. Давньоіндійські державність та «Артхашастра» Каутільї

1.1 Імперія Маур'їв

1.2 Загальна характеристика «Артхашастри» як джерела

Розділ 2. Державний устрій та організація державного управління

2.1 Політичні інститути

2.2 Збройні сили

2.3 Податки

2.4 Сільська община

Розділ 3. Господарське життя та соціальні взаємовідносини

3.1 Розвиток сільського господарства, ремесла й торгівлі

3.2 Регулювання майнових відносин

3.3 Рабство

3.4 Регулювання шлюбно-сімейних відносин

3.5 Загальна характеристика соціальної стратифікації давньоіндійського суспільства

Розділ 4. Давньоіндійське судочинство

4.1 Судовий процес

4.2 Злочин та покарання

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

державність імперія артхашастра політичний

ВСТУП

Актуальність теми дослідження

Провідна роль у джерельній базі історії Стародавньої Індії належить писемним пам’яткам. Інформативні можливості означеного комплексу джерел дозволяють пролити світло на проблеми соціально-економічного, суспільно-політичного, релігійного та культурного розвитку давньоіндійської цивілізації.

Враховуючи порівняно вузьке коло джерел, які використовуються для аналізу соціально-економічних та політичних відносин у Стародавній Індії, особливу увагу звертають дослідники на літературні пам’ятки різноманітних жанрів, що дійшли до нашого часу у великій кількості. Для періоду від кінця І тис. до н.е. до першої половини І тис. н.е. в санскритській літературі головними пам’ятками є дхармашастри (Ману, Яджнавалкья, Бріхаспаті, Катьяна та ін.) — брахманські збірники настанов релігійного, етичного та правового характеру, в яких розглядаються також деякі моменти провадження судових справ та звичаєвого права. Проте ці твори у силу їх специфіки не містять достатнього матеріалу для вивчення давньоіндійської економіки. Саме наявність останніх у трактаті «Артхашастра» «Наука про політику» брахмана Каутільї (Каутальї або Вішнагупти) (Чанак'ї) головного радника царя Чандрагупти Маур'ї (320 — 293 рр. до н. е.) вигідно вирізняє його від літератури дхармашастр, оскільки у ньому висвітлюються не лише провадження судових справ, основи державного устрою та методи управління, але й подається загальна картина економіки та суспільства Індії на рубежі нової ери.

Стан дослідження проблеми

Як визначна писемна пам’ятка з історії Індії кінця I тис. до н.е. — першої половини I н.е. «Артхашастра» Каутільї традиційно привертає увагу багатьох дослідників. У 1920-х роках «Артхашастру» вивчали О. Штейн (Австрія) та І.Я. Майер, Б. Брелер (Німеччина). У 1960 — 1970-х роках джерело досліджували німецькі індологи Х. Шарфе, В. Рубен, Е. Річл, М. Шетеліх, англієць — Д. Шпенглер.

Після Другої світової війни самобутня школа вивчення «Артхашастри» розвинулася в Індії. Серед індійських дослідників пам’ятки відзначимо У. Н. Гхошала, Р.К. Мукерджі, Б.Н. Пурі, П. В. Кане, Р. П. Кангле, Р. Ш. Шарма.

На російську мову «Артхашастру» Каутільї переклали у 1959 р. А.І. Востріков, Б.В. Семічов та Е.Е. Оберміллер. З радянських та російських дослідників пам’ятки назвемо Г. М. Бонгард-Левіна, Г. Ф. Ільїна, А. М. Самозванцева, О.О. Вігасіна. З українських вчених- дослідників назвемо Я. Гайдукова.

Джерельну основу дослідження склали уривки тексту першоджерела — «Артхашастри» Каутільї, вміщені у хрестоматіях з історії Стародавнього Сходу 1953 р. та 1980 р.

Об'єкт дослідження: суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток Староіндійської цивілізації за «Артхашастрою» Каутільї.

Предмет дослідження: «Артхашастра» Каутільї як історико-правова пам’ятка Стародавньої Індії.

Мета роботи: дослідити «Артхашастру» Каутільї як історичне джерело та пам’ятку права Стародавньої Індії. Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

· визначити особливості давньоіндійського державного устрою та організації державного управління на основі пам’ятки;

· проаналізувати господарське життя та соціально-економічний розвиток Стародавньої Індії за «Артхашастрою»;

· охарактеризувати соціальні та шлюбно-сімейні взаємовідносини у Стародавній Індії за «Артхашастрою»;

· розглянути трактат не лише як юридичний документ, а й як історичне джерело, здатне відтворити загальну картину суспільного, економічного та політичного життя Індії періоду другої половини І тис. до н.е. — початку І тис. н.е.

Під час виконання дослідження нами використано наукові методи і способи вирішення поставлених завдань: аналіз теоретичного матеріалу з наукових праць, синтез та узагальнення здобутих наукових фактів, індукція, історіографічний метод.

Хронологічні рамки дослідження: кінець I тис. до н.е. — перша половина І тис. н.е.

Апробація дослідження:

· звітна наукова конференція викладацько-студентського складу РДГУ (10−11 березня 2011 р.), тема доповіді: «Артхашастра» Каутільї як пам’ятка права Стародавньої Індії", секція «Цивілізаційний процес в історії людства «.

· звітна наукова конференція викладацько-студентського складу РДГУ (21−22 лютого 2012 р.), тема доповіді: «Артхашастра» Каутільї як історичне джерело з історії Стародавньої Індії (друга половина I тис. до н.е.) «, секція «Всесвітня історія в історичному процесі».

Практичне значення дипломної роботи полягає в тому, що її основні положення та висновки можна використовувати вчителям, студентам та учням при вивченні історії та права Стародавнього Світу.

Структура роботи зумовлена логікою дослідження, що випливає з її мети й основних завдань. Дипломна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, що включає 76 позицій, та додатків.

РОЗДІЛ 1. ДАВНЬОІНДІСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ ТА «АРТХАШАСТРА» КАУТІЛЬЇ

1.1 Імперія Маур'їв

Антимакедонське повстання, що призвело до вигнання греко-македонських гарнізонів з Індії, очолив Чандрагупта (Сандракота). Спогади про Чандрагупту — одного з найзнаменитіших державних діячів в історії Індії - міцно збереглися в народній пам’яті. Проте цілком достовірних свідчень про нього та його діяльність збереглося дуже мало. Зберігся переказ, що він не вирізнявся шляхетним походженням, належав до варни шудр (за іншими свідченнями — до кшатрійського клану маур’я) й усім був зобов’язаний самому собі й своїм видатним здібностям. Замолоду він служив у царя Магадхи Дхана Нанди (325 — 313 рр. до н.е.), але в результаті якоїсь сутички з царем втік у Пенджаб. Тут він зустрівся з Александром Македонським. Можливо, ще до остаточного вигнання македонян (близько 324 р. до н.е.) або невдовзі після вигнання (думки дослідників з цього приводу розходяться) він організував похід в Магадху, скинув Дхана Нанду і сам зайняв престол (320 або 317 р. до н.е.), поклавши цим початок династії, з правлінням якої пов’язано утворення наймогутнішої в історії Стародавньої Індії держави. Столицею держави стало місто Паталіпутра. За родовим ім'ям Чандрагупти заснована ним династія мала назву Маур’я (320/317 — 187 рр. до н.е.). Зберігся переказ про те, що велику роль у скиненні династії Нандів та приходу до влади Чандрагупти відіграв брахман Каутілья (Чанак'я), котрий невдовзі зайняв посаду головного радника Чандрагупти, видатний державний діяч, прихильник сильної царської влади.

Ймовірно, Чандрагупті вдалося підкорити своїй владі усю Північну Індію, проте конкретні свідчення про його завойовницьку діяльність до нас майже не дійшли. На час його правління припадає ще одне зіткнення з греко-македонянами. Близько 305 р. до н.е. сирійський цар Селевк І Нікатор (311 — 281 рр. до н.е.) спробував повторити похід Александра Македонського, однак при вторгненні до Індії він зустрів цілком іншу політичну обстановку, оскільки Північна Індія була вже об'єднана. Подробиці війни Селевка з Чандрагуптою нам не відомі. Умови укладеного між ними мирного договору показують, що похід Селевка був невдалим. Він відступив Чандрагутпі значний масив гірських земель, що відповідають сучасним територіям Афганістану та Белуджистану, й віддав за дружину індійському цареві свою дочку, а Чандрагупта передав Селевку 500 бойових слонів, котрі відіграли важливу роль у подальших війнах Селевка [36, с. 97].

Помер Чандрагупта, ймовірно, близько 293 р. до н.е. [67, с. 500]. Про його наступника та сина Біндусару (бл. 293 — бл. 268 рр. до н.е.), крім ім'я, нічого невідомо. Можна припустити, що він не лише зберіг усі свої володіння, але навіть значно їх розширив за рахунок держав Південної Індії. Можливо, відображенням активної завойовницької діяльності Біндусари є його прізвисько «Амітрагхата», що означає «винищувач ворогів». Син його Ашока (бл. 268 — 232 рр. до н.е.) до того як посів трон був намісником у північно-західній, а потім західній частині держави.

Посівши престол та взявши собі тронні імена Піядасі (буквально: «приємний на вигляд», «солодколиций «) та Деванампія («улюбленець богів», «дурень»), Ашока отримав у спадок від батька величезну державу. Слід наголосити, що друге значення титулу Деванампія анітрохи не відповідало Ашоці, бо він був людиною високої культури, політично досвідченою (до воцаріння служив намісником у Північно- Західній Індії). За час свого правління він приєднав ще одну державу Південної Індії - Калінгу (сучасна Орісса). «Сто п’ятдесят людей було забрано звідти, сто тисяч убито і набагато більше померло», — розповідає про це сам Ашока в одному із записів, що зберігся від часу його царювання [51, с. 114]. Після підкорення Калінги Ашока став царювати над усією Індією, крім південної частини півострова. Ашока підтримував дипломатичні зв’язки з Сирією, Єгиптом, Македонією, Кіреною, Епіром, Цейлоном.

Однак велетенська держава Ашоки являла собою клаптикову імперію, розчленовану безліччю етнічних, соціальних, релігійних, культурних бар'єрів. Її населяли, за словами індійського історика Д. Косамбі, і дикуни кам’яного віку, і ті, хто слухав Арістотеля. Державна влада в країні залишалася традиційно слабкою. Тому Ашока мусив спиратися на ідеологічні форми консолідації суспільства. Він, зокрема, розробив єдину для всіх індійців дхарму (релігійно-етичний кодекс), підтримував буддизм — нову релігію, яка проголосила рівність усіх у духовному житті й стала в руках суспільних верхів могутнім знаряддям ідеологічного впливу на маси [7, c. 40]. Вважають, що саме за Ашоки у Паталіпутрі відбувся ІІІ Буддійський собор, на якому було розроблено догматику раннього буддизму (хінаяни). I Буддійський собор, як традиційно вважається, скликав цар Магадхи Аджаташатру. На ньому було прийнято перший статут релігійної общини. II Буддійський собор скликано через сто років після першого. На ньому обговорювалися питання підвищення дисципліни серед монахів. В різних куточках своєї неозорої держави Ашока, за легендою, побудував 84 тисячі «ступ» — буддійських олтарів, заснував школи, лікарні, монастирі. Завдяки його зусиллям буддизм поширювався і за межі Індії, ставши, таким чином, першою світовою релігією. Разом з тим, в Ашоки вистачило мудрості не одержавлювати буддизм уберегти суспільстао від отруйного релігійного розбрату. В одному з указів Ашока заборонив вихваляти свої духовні ідеали й ганьбити чужі, бо таке міжрелігійне протистояння «підриває корені своєї віри й завдає шкоди чужій» [51, с. 114]. За свідченням пам’ятки «Ашока-авани» під старість цар став настільки релігійним, що щедрими дарами буддійській общині розорив державну скарбницю [59, с. 240].

Для царів династії Маур'їв буддизм мав ряд переваг у порівнянні з брахманізмом. Він сприяв нівелюванню привілеїв, що ґрунтувалися на знатності походження та етнічній приналежності, а саме ці привілеї були гальмом в організації управління великою деспотичною державою. Вони об'єктивно заважали інтеграції різних частин країни й уніфікації держави. Заклик до пасивності влаштовував верхи суспільства, тим паче буддисти визнавали безправ’я рабів. Буддисти вели проповіді на різних мовах, що також було сприятливим моментом для віруючих, що походили з різних племен та народностей [56, c. 262].

Між тим, в оточенні царя Ашоки, далеко не всі розділяли його пристрасть до нової релігії. Зрештою, за активної участі другої дружини Ашоки, цариці Тішьяракшиті, відбулося щось на кшталт тихого державного перевороту. Ашока був фактично відсторонений від влади. Його співправителем (а, фактично, повновладним правителем) став онук Сампраті, який був противником буддизму. Ашока тяжко переживав втрату колишньої могутності, однак повернути її вже не міг. Йому залишалося лише ремствувати й скаржитися. У «Див'я-авадані» є розповідь про те, як цар зібрав сановників й звернувся до них з питанням: «Хто ж істинний правитель держави? Я втратив владу й багатства. Раніше, коли я віддавав розпорядження, ніхто не міг противитися мені. Тепер мої накази не виконуються… Мої едикти — мертві букви» [59, с. 241].

Різні частини Індії були населені різними племенами. Відмінності у природних умовах призводили до нерівномірного розвитку економіки. Саме тому, незважаючи на усі зусилля, Ашока не зміг скріпити державу, багато чого йому здійснити не вдалося. Невдовзі після смерті Ашоки почався розпад імперії Маур'їв; ймовірно, вже сини Ашоки починають ділити її між собою [43, c. 9 -10].

Останній представник династії Маур'їв, котрий ще тримався в області Магадха, — Бріхадратха був близько 187 р. до н.е. скинутий та вбитий своїм воєначальником Пуш’ямітрою, який заснував династію Шунга (правила 187 — 75 рр. до н.е.). Поряд з внутрішніми причинами, що зумовили недовговічність подібних держав, чималу роль у розпаді імперії Маур'їв також відіграли завойовницькі походи в Індію греко-бактрійців та парфян. Володарі Греко-Бактрійського царства завоювали більшу частину території Північної Індії, після чого Калінга та Андхра відокремилися від Маур'їв. Перша індійська імперія, таким чином, канула в небуття, хоч її культура завдяки буддійським монастирям поступово поширилася на всю Південну Азію.

1.2 Загальна характеристика «Артхашастри» як джерела

Ще у ХІХ ст. вивчення індійської літератури, зокрема дхармашастр, дозволило припустити існування у давнину літературної традиції політичних трактатів, що згодом зникла. На початку ХХ ст. ці припущення були підтверджені відкриттям рукопису найбільш знаменитого з подібних творів «Артхашастри» Каутільї (саме слово «артхашастра» — дослівно «наука про вигоду» — також є найменуванням усієї дисципліни, як і дхармашастра — «наука про обов’язок»).

Слово «шастра «на давньоіндійській мові (санскриті) значить наука, науковий твір; «артха» — вигода, матеріальна вигода, головним чином, політична.

«Артхашастра» Каутільї складається з 15 книг різної величини та змісту. Основну її частину складає виклад теорії власне політичного мистецтва (так звані нітішастри — правила боротьби з суперниками зовнішніми та внутрішніми), а також науки про війну. З точки зору історика, особливий інтерес представляють розлогі книги (ІІ - IV), присвячені адміністративній структурі держави, питанням економіки та фінансів, організації суду та слідства, вирішенню судових справ. Насамперед, ці книги містять багато матеріалу цілком унікального, а у тих випадках, коли наявні паралелі в літературі дхармашастр, матеріал «Артхашастри», зазвичай, видається не лише повнішим і точнішим, але й давнішим за дхармашастри. «Артхашастра» вигідно відрізняється від дхармашастр тим, що саме її висвітлення менше страждає на брахманську тенденційність. Питання, пов’язані з управлінням державою, розглядаються не з точки зору релігійно-етичних обов’язків, а виключно з інтересів правителя та державної доцільності. Для «Артхашастри» характерний дуже раціоналістичний та практичний підхід до проблеми управління державою, що, разом із тим, не виключає ні традиційності загального світогляду, ні спеціального інтересу, що виявляється у звернені до магічної практики (чому присвячена одна з книг «Артхашастри» — XIV) [60, c. 16 — 17].

«Артхашастра» — одне із найважливіших джерел з історії Стародавньої Індії і багато в чому незвичне для Індії. Проте деякі загальні особливості індійських літературних текстів властиві й «Артхашастрі». Російські індологи О.О. Вігасін та Д.М. Лелюхін вважають, що в «Артхашастрі» «не описується конкретна держава чи політична ситуація, а викладено уявлення про абстрактну, ідеальну державу, хоча водночас розроблена в ній „політична теорія“, напевно, була пов’язана з практикою і до певної міри є узагальненням політичної дійсності Стародавньої Індії» [44, с. 376]. Традиція, відображена в самому трактаті, приписує авторство «Артхашастри», що дійшла до наших часів, раднику царя Чандрагупти Маур’я (320/17 — 293 рр. до н.е.) Каутільї (Чанак'ї). Однак, ймовірно, Каутілья є таким же псевдоавтором, як Ману, Яджнавалк’я або у кращому випадку Апастамба («автори» ведійських сутр та дхармашастр). Статистичне дослідження таркату показує, що не дивлячись на єдність загального підходу та термінології, трактат засвідчує значну різноманітність стилю. Можливо, його було складено з декількох самостійних творів. Не підлягає сумніву, однак, той факт, що зміст «Артхашастри» не є витвором одного або кількох окремих авторів, це насамперед виклад багатовікової традиції певної дисципліни (артхашастри). «Артхашастра» — джерело надзвичайно багатошарове не лише тому, що окремі частини її могли бути написані різним людьми та у різний час, але насамперед тому, що у ній злилися ідеї, які розроблялися поколіннями давньоіндійських вчених. Судячи з випадково датованих матеріалів в «Артхашастрі», її текст в сучасному вигляді було складено приблизно в І ст. н.е., але відображена в ній традиція артхашастри бере початок в середині й другій половині І тис. до н.е. Таким чином, артхашастра розвивалась паралельно з літературою дхармасутр. За формою викладу «Артхашастра» Каутільї нагадує дхармасутри поєднанням прози з віршами.

Особливе значення для вивчення права має ІІІ книга «Артхашастри» — «Сфера діяльності суддів», логічно пов’язана з книгою IV — «Про підтримання суспільного порядку». У ІІІ книзі неважко знайти відображення 18 приводів судового розгляду, відомих дхармашастрам, але більш повно в ній представлена картина правової системи країни, що в логічно-тематичній послідовності розглядають питання, які стосуються судового процесу, шлюбу, успадкування, власності, зобов’язального права тощо.

Дхармашастри визнають неортодоксальну «Артхашастру» у якості джерела права. «Судді, котрі засідають у царських судах, повинні бути обізнані в дхармашастрі й артхашастрі…» — записано в одній з пізніших дхармашастр (IV — VII ст. н.е.) Бріхаспаті. Разом із тим, в іншій дхармашастрі - Яджнавалк’ясмріті - підкреслюється, що «дхармашастра має більше значення ніж артхашастра» [41, с. 15].

Вже у цих положеннях знайшов відображення процес поступової зміни ролі артхашастри у судовому провадженні, яка стала все більше поступатися місцем дхармашастрам, котрі активно запозичували її правові норми та положення.

Ці процеси призвели, ймовірно, на початку І тис. н.е. до припинення подальшого розвитку літературного жанру артхашастри, в якому «Артхашастра» Каутільї була останньою, узагальнюючою працею.

Отже, серед небагаточисельних писемних пам’яток з історії Стародавньої Індії кінця І тис. до н.е. — початку І тис. н.е. «Артхашастра» Каутільї займає важливе місце. Пам’ятка дозволяє, у порівнянні з іншими джерелами, проаналізувати низку проблем соціально-економічного, суспільного, політичного й військового життя Стародавньої Індії.

РОЗДІЛ 2. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

2.1 Політичні інститути

Політичній організації давньоіндійського суспільства були притаманні певні специфічні риси. Раніше вважалося, що Індії, як і стародавнім суспільствам Сходу загалом, органічно притаманна лише одна форма держави, визначена поняттям «східна деспотія», яка характеризувалася низкою ознак. Це — монархічна форма правління з необмеженою владою наслідного, божественного монарха на чолі централізованої держави, з жорстким тоталітарним режимом, всеохоплюючим контролем над підданими розгалуженого, підпорядкованого деспоту адміністративного апарату. Ця концепція, однак, перекреслювала дійсне різноманіття політичних структур давньосхідних цивілізацій. Так, зокрема, в Стародавній Індії правителі не володіли необмеженими законодавчими повноваженнями.

Індуська політико-релігійна концепція угодного богам царя (девараджі) визначала йому виконання особливої дхарми (обов'язків). Один з головних обов’язків — охорона підданих. Царю вручалося також здійснення правосуддя при допомозі досвідчених брахманів. Він вважався опікуном усіх неповнолітніх та вдів, повинен був очолювати боротьбу зі стихійними лихами, голодом. Важливою функцією царів, згідно «Артхашастри», була організація суспільних робіт, будівництво іригаційних споруд. Лише за сумлінного виконання царем своїх обов’язків його держава досягала процвітання, а отже і сам правитель вважався «богообраним».

Як відзначалося вище, велику роль в управлінні державою відігравали раджасабха та мантріпарішад.

Інститут парішад існував і в попередні епохи, але при Маур’ях він набуває функцій політичної ради. Про це згадується в указах Ашоки, детально його діяльність описана й у «Артхашастрі». Рада займалася перевіркою всієї системи управління та виконання наказів царя. Крім парішада існувала вузька таємна рада, яка складалася із довірених осіб. У випадку вкрай невідкладних справ могли збиратися члени обох рад [57, c. 27].

В «Артхашастрі» підкреслюється, що кількісний склад парішада залежав від потреб держави. За Ашоки парішад контролював виконання норм дхарми і встановлював обов’язки для службовців, які виїжджали в інспекційні поїздки по країні. Судячи з одного із указів Ашоки, парішад міг збиратися і без царя, хоча Ашока вимагав, щоб у випадку екстрених подій йому терміново про це повідомляли [51, с. 112 — 113]. У самому парішаді часто спалахували суперечки, що вимагали вручання царя. Інколи виникали протиріччя між царем та парішадом. Особливо гострої форми вони набули в період правління Ашоки, коли склалася сильна опозиція царю.

Парішад як політичний орган складався із вельмож — військової та жрецької знаті, яка намагалася зберегти свої привілеї та обмежити абсолютну владу керівника. У ранні періоди, наприклад в ведійську епоху, парішад був більш ширшим за своїм складом та більш демократичним за характером органів влади, який мав значний вплив на раджу та його політику. Поступово кількісний склад парішада зменшується, він аристократизується, його роль все більш зводиться до виконання дорадчих функцій при царі, але навіть в епоху Маур'їв, коли царська влада особливо посилилася, парішад зберігав значний вплив і володарі не могли не рахуватися з ним.

Змін набула і сабха — в минулому широкі за своїм складом збори вельмож та представників народу, які виконували дуже важливі політичні функції. До епохи Маур'їв склад сабхи ставав значно вужчим, вона також набувала характеру царської ради — раджасабхи. Порівняно з парішадом раджасабха була більш представницьким органом. До її складу могли входити і деякі представники міського та сільського населення. Інколи царю доводилося звертатися за підтримкою до раджасабхи [57, c. 32].

Таким чином, свідчення джерел про значний вплив мантріпарішада і раджасабхи в системі державної влади періоду Маур'їв вказують на те, що навіть в період особливого посилення монархічної влади збереглися інститути і традиції стародавньої політичної організації, які певною мірою обмежували владу царя.

Окрім мантріпарішада та раджасабхи в імперії Маур'їв існував численний та складний чиновницький апарат, що обслуговував царську канцелярію, податкове, військове відомства, монетний двір, царське господарство. Найвищими посадовими особами були: головний мантрін, котрий очолював царську адміністрацію, сенапаті - командуючий військами, пурохіта — головний жрець, дхармад’якша — головний авторитет з питань судового провадження і тлумачення законів, астролог та інші. Царські чиновники отримували жалування або грошима, або, що було частіше, натурою. В «Артхашастрі» зазначається: «[Царський] жрець, вчитель, радник, домашній жрець, воєначальник, наслідний принц, матір царя, головна дружина царя — отримують жалування 48 000 [пан]. З [таким] утриманням від них не буде … бунту. Самахартр (головний збирач податків — Л.Ч.)… 24 000 [пан]. З таким [утриманням] вони будуть старанними у справах … [Царський] візничий, погонич слонів, ветеринар, конюх — 2000. … Люди [царського] домашнього жерця й усі [чиновники] на кшталт того, хто веде облік, писар тощо — 500. Ремісники [та] майстри — 200. … Гонець середнього розряду — 10 пан за йоджану; [якщо відстань] більше 10 [йоджан] - подвійна плата до 100 йоджан. … Цар з пустою скарбницею нехай дає сировину, худобу, поля та трохи грошей. Чи якщо (хто-небудь) збирається заселити пустку, нехай дає (йому) саме гроші, (але) не поселення з метою збереження юрисдикції (по відношенню) до жителів поселення «(книга V, розділ 3, статті 3 — 6, 12 — 13, 15, 19, 31) [53, с. 108].

Велику роль в управлінні країною відігравали таємні інформатори, керівництво над якими перебувало безпосередньо в руках царя. Шпигуни мали стежити навіть за самим царем, а з царевичів узагалі не зводити очей, адже вони, як нарікала «Артхашастра», в боротьбі за владу, «ніби раки, пожирали своїх батьків». Особливо ретельно царі мали контролювати своїх чиновників перевіряти, чи вони сповна розуму, чи лояльні до існуючого політичного режиму, чи не надміру ласі на золото та жінок тощо. Проте, як гірко констатував сам Каутілья, тримати чиновників в рамках законності було неможливо, і встановити, скільки крадуть чиновники, було завданням, схожим на визначення того, скільки води в річці випиває риба [44, с. 394].

Основою державного адміністративного поділу було село — грама. Наступну за величиною територіальну одиницю складали 10 селищ, два десятки об'єднувалися в двадцятку, п’ять двадцяток — в сотню, десять сотень — в тисячу. На чолі усіх цих адміністративних округів, за виключенням грами, стояли чиновники, котрі отримували жалування. Найвищі з них, у підпорядкуванні котрих знаходилася тисяча сіл, підкорялися безпосередньо цареві. Вся територія держави Маур'їв поділялася на намісництва, за виключенням Магадхи, що знаходилася у підпорядкуванні самого царя. Намісниками були родичі або близькі довірені особи царя, проте вони не були правителями, а скоріше наглядачами, так як імперія Маур'їв являла собою складний комплекс держав та племен, правителі яких перебували на різних ступенях залежності; внутрішня адміністрація цих залежних та підпорядкованих держав й племен залишалась автономною.

2.2 Збройні сили

Держава мала постійно дбати про високу боєздатність своєї армії. «Артхашастра» рекомендувала в мирний час розквартировувати воїнів у селах і містах. Тодішня військова доктрина припускала напад лише на слабшого ворога, тому «Артхашастра» давала володарю цілу низку рекомендацій, як послаблювати того, на кого, збираєшся нападати. Цареві, зокрема, радилося засилати у ворожий стан професійних шпигунів і провокаторів, щоб вони вміло пересварили між собою весь командний склад, перш ніж за все візьметься цар із своєю армією.

Армія індійського царя під час війни складалася з власного війська, війська союзників та ополчення племен, підлеглих царю. Джерела стверджують, що, наприклад, Чандрагупта у випадку війни міг зібрати армію до 600 тис. піхоти, 30 тис. кавалерії та 9 тис. слонів. Проте постійна армія Магадхи була значно меншою за чисельністю та складалась у мирний час з найманців, котрі отримували плату натурою або грошима. Як сказано в «Артхашастрі»: «Найкраще військо — яке складається з кшатріїв, навчених науки володіння зброєю, чи військо із вайш'їв і шудр, яких багато» (книга ІХ, розділ 2, стаття 24) [53, с. 109].

Сухопутна армія комплектувалася з чотирьох родів військ — піхоти, кавалерії, колісниць та слонів, причому бойові слони були головною ударною силою у бою. Кожен з цих родів військ мав свою систему управління та своє командування. Крім того, були ще управління флотом, а також військовим господарством та постачанням. Озброєння індійської армії було різноманітним, але головною зброєю для усіх родів військ був лук.

«Артхашастра» зазначала також основні принципи застосування військових підрозділів. Так, наприклад, вершники застосовувались для розвідки місцевості, знищення й охорони складів і союзних військ, для початкової атаки, розсіювання військ противника; для прориву оборони ворога і його полону, для атаки флангів і тилів ворога, для супроводу поранених.

Важливого значення в «Артхашастрі» надавалося організації оборони, будівництву укріплень та фортець: «Нехай [цар] збудує на вісімсот сіл [укріплення] під назвою стханія, на чотириста сіл — дронамукха, на двісті - кхарватіка і для групи в десять сіл — санграхана. На окраїнах нехай встановить укріплені пункти з прикордонною вартою, призначеною для охорони входу в країну. Їх внутрішні області хай охороняють звіролови, стрільці, мисливці, чандали і лісові племена». Разом з тим, відзначалась перевага людського фактору над кількісним показником оборонних споруд. Як сказано у статтях 23 — 24, розділу 11, книги VII: «При виборі: «Земля, [що має захист] у фортецях чи людях» — краще, [та, яка має захист] у людях. Адже від людей залежить царство. Земля без людей подібна до безплодної корови — що можна з неї видоїти? «[53, с. 109].

Також джерело наголошувало: «[Цар, що завоював чужу область ] нехай умилостивить всі божества (і) населенню нехай піднесе дари і звільнення від податків людям, що відзначаються знаннями, шляхетністю та мужністю, [ нехай здійснить ] звільнення із всіх тюрем і (надасть) допомогу стражденним, хворим» [53, с. 109].

2.3 Податки

Утримання державного апарату потребувало великих коштів, тому збір податків являвся однією з важливих функцій царя. У різних політичних трактатах неодноразово підкреслювалось, що казна складає основу сильної влади, а царю рекомендовано постійно слідкувати за нею. «Артхашастра» особливу увагу приділяла питанню стягування податків з населення, оскільки вважала сильною лише державу, скарбниця якої ніколи не буває порожньою, бо, як вказується у 16 статті 1 розділу ІІ книги: «Цар, у якого мала скарбниця, виснажує (буквально: пожирає) городян і селян» [5, с. 275 — 276].

Серед джерел наповнення бюджету країни, зокрема пам’яткою вказувались: «Мита, штрафи, міри і вага, міські службовці, наглядач над карбуванням монет, доглядач печаток і паспортів, хмільні напої, забій тварин, пряжа, олія, масло, цукор, державний золотого діла майстер, склад товарів, повії, гра в кості, будівельні ділянки, корпорації ремісників усіх спеціальностей, наглядач над [усім, що відноситься до] богів, в'їзні мита і податок з бахіриків (майбуть, назва групи людей; значення терміну невідоме — Л.Ч.) [є джерелами і статтями доходу, одержуваного з міст, і називаються] «дурга».

Продукція царського господарства, поземельний податок у вигляді частини врожаю, релігійні податки, податок «кара», купці, охоронець рік, перевози, судна, малі міста, пасовища, дорожні застави, мотузка для вимірювання земельних ділянок і вірьовка для в’язання злодіїв [є джерелами і статтями доходу, одержуваного з сільської місцевості, і називаються] «раштра».

Золото, срібло, алмази, дорогоцінне каміння, перли, корали, черепашки, метали, сіль, [що добуваються з] рівнин і гірських розсипів, [є джерелами і статтями доходів, одержуваних з рудників, і називаються] «кхані».

Квіткові і фруктові сади, городи, зрошувані поля і поля, які засаджуються розсадою, [є джерелами і статтями доходу, одержуваного з штучних насаджень, і називаються] «сету».

Ліси-пасовища, мисливські парки, ліси і розплідники слонів [є джерелами і статтями доходу, одержуваного з лісів, і називаються] «вана».

Корови, буйволи, кози, вівці, осли, верблюди, коні і мули [є джерелами доходів, одержуваних зі стад, і називаються] «враджа» [5, с. 276 — 277].

Крім того, вільні землероби повинні були відпрацювати певну кількість днів у році на будівництві суспільних споруд (податок працею). Ремісники були зобов’язані у вигляді податку здавати царю частину своєї продукції, а також у деяких випадках — працювати на царя; в джерелах згадується про обов’язки ремісників відпрацювати на царя один день в році. Ремісники окремих спеціальностей (наприклад, зброярі) зобов’язані були здавати державі усю продукцію.

Важливим джерелом прибутку для царської скарбниці були непрямі податки. Торгові угоди обкладались численними митами (шулка), що стягувалися ретельно організованим податковим апаратом; ухиляння від сплати торгових мит каралося дуже суворо, аж до страти.

Чиновникам-фіскалам давалися десятки порад, як побільше викачати грошей з населення, у тому числі рекомендувалося спекулювати на його побожності (чиновники мали збирати пожертви на «святині», щоб потім їх таємно переправляти в скарбницю). Частка зібраних податків була дуже велика, але в текстах весь час пропагується ідея про те, що цар збирав податки заради захисту самих підданих, що це своєрідна невелика нагорода йому за турботу про населення країни. За періоду Маур'їв стара система оподаткування потерпіла значних змін. Попередні часто добровільні підношення царю прийняли форму обов’язкових суворо фіксованих виплат.

Основним видом податку був «бхага» — частина царя, яка складала шосту частину сільськогосподарської продукції. Цар за своїм бажанням міг зменшити цю частку або взагалі звільнити будь-кого від податку, але це було дуже рідко та в особливих випадках. Цар навіть називався «шадбхагін», тобто «той, хто отримує шосту частину». Деякі області з особливо родючим ґрунтом, де випадало багато опадів, могли обкладатися значно більшими податками — четвертою частиною і навіть третьою частиною урожаю. Частка царя могла збільшуватися і за фінансової скрути в державі.

Основною оподаткованою групою були землевласники, вільні общинники, власники невеликих ділянок землі. Крім них податки царю сплачували, також ремісники, торговці, власники худоби.

З джерел відомо, що деякі верстви населення були звільнені від податків. Й античні, й давньоіндійські джерела вказують на те, що брахмани, як знавці священних текстів і як представники вищої варни, звільнялися від сплати податків. Наприклад, в «Артхашастрі» про це сказано так: «Служителям при жертвоприношеннях, духовним наставникам і вченим у Ведах [цар] нехай дає (землі, що називаються) Брахмадейя, звільнені від штрафів і податків, що дають [продукцію] відповідно до [становища власника]» (книга ІІ, розділ 1, стаття 7) [5, с. 275]. Більш того, в деяких творах навіть наголошується, що за стягування податку із знавців Вед, з відлюдників і царських жерців накладався штраф. Брахманські джерела прагнули пояснити це тим, що брахмани вже своєю діяльністю і релігійними заслугами як би вносили свій внесок до державної казни і сприяли розквіту країни.

Деякі тексти включають в список звільнених від податків «людей, шановних», тобто тих, що знаходяться на царській службі, а також родичів царя: «Нехай [чиновник, котрий відає обліковою установою], накаже зареєструвати … отримання звільнення від податків, натурального утримання та грошового жалування наближеним царя й отримання коштовностей [та] земля дружиною [й] синами царя» (книга ХІІ, розділ 7, стаття 2) [53, с. 109]. Таким чином, основний тягар податків лягав на землеробів і ремісників, що ще більш загострювало суперечності між класами, станами, різними соціальними групами.

В «Артхашастрі» подається докладний опис функцій податкових чиновників і діяльності спеціального фіскального відомства на чолі з головним збирачем податків.

Головний збирач податків повинен ділити сільську місцевість 4 розряди і реєструвати всю сукупність селищ, розділяючи їх на першорядні, середні та нижчого розряду, визначаючи селища, звільнені від податків, такі, які представляють військову силу, і такі, які платять податки худобою, хлібом, золотом, сировиною і наданням робочої сили: «…Нехай накаже зафіксувати в документі: загальну кількість селищ за категоріями: краща, середня [та] гірша; стільки звільнених від податків, стільки тих, хто забезпечує військову силу, [стільки селищ], які поставляють зерно, худобу, гроші, сировину, [несуть] трудову повинність. Призначений ним гопа нехай відає об'єднанням 5 або 10 селищ. [Нехай він накаже записати] загальну кількість селищ з їх межами, загальну кількість полів з позначенням числа оброблюваних [та] не оброблюваних, сухих [та] зрошуваних, парків, садів, городів, гаїв, будівель, святинь, храмів, зрошувальних споруд, місць спалення трупів, постоялих дворів [та] колодязів [для мандрівників], святилищ, випасів, доріг; таким же чином нехай накаже зробити списки межових знаків, лісів та ширини доріг, дарувань, продажу, державної допомоги та звільнень від податків стосовно [тих] меж і полів [селищ], а також [списки] дворів із зазначенням числа оподаткованих та неоподаткованих. І в тих [дворах] стільки членів 4 варн, і стільки землеробів, скотарів, ремісників, робітників, рабів, і стільки двоногих та четвероногих, і стільки з них стягується [у вигляді] грошового [податку], трудової повинності, мита… Нехай він знає, [скільки] в сім'ях жінок [і] чоловіків, неповнолітніх, поважного віку, [їх] заняття, звичаї розмір прибутків та витрат» (книга ІІ, розділ 35, статті 1 — 5) [53, с. 105 — 106].

Аналогічні функції покладалися й на дрібних чиновників: «Так само нехай стханіка відає четвертою частиною населеної території [сільської місцевості]…

Подібно до самахартра управитель міста нехай відає містом. Гопа — об'єднанням 10 сімей, 20 сімей або 40 сімей. В такому [об'єднанні] він нехай знає загальну кількість жінок й чоловіків за походженням [варна, каста], рід, ім'я [та] заняття, а також [їх] прибутки та витрати. Так само стханіка нехай відає четвертою частиною міста…" (книга ІІ, розділ 35, стаття 6; розділ 36, статті 1 — 4) [53, с. 106].

За вказівкою головного збирача податків у відомі селища посилаються (агенти) під виглядом домовласників. Ці агенти повинні збирати відомості про землі, будинки і родини в даних селах. Вони повинні мати відомості про поля відносно їх площі та врожаю. Про будинки вони повинні мати відомості ступеню споживання і звільнення від податків. Про сім'ї вони повинні мати відомості відносно кастового складу і роду занять. Далі, вони повинні знати про повне число живих істот в кожній родині, про витрати і доходи. Також вони повинні знати причини від'їзду і перебування осіб, що виїхали і новоприбулих, а також про характер дій чоловіків і жінок.

Подібним чином за вказівкою головного збирача податків (агенти) під виглядом аскетів повинні вивідувати чесність і нечесність тих або інших землеробів, пастухів, духовних учнів, знаходячись у святилищ, на перехрестях доріг, пустирях, у місцях водопою, поблизу берегів річок, поблизу колодязів, священних місць для обмивань при храмах, в лісах, горах, гаях і чагарниках, повинні помічати місця проникнення і виходу, а також наміри найбільш сміливих грабіжників і ворогів.

2.4 Сільська община в Індії

Слова з VI книги (розділ 1, стаття 8) «Артхашастри» засвідчують важливе значення становища, яке надавалося сільській общині в державі Маур'їв: «Укріплена в центрі та на кордоні (царства) спроможна себе захистити, …прогодувати, з (населенням) повним ненависті до ворога з підлеглими сусідами, вільна від боліт, кам’янистих місць, солончаків, нерівних (та) порослих чагарником місць, хижих тварин (і) лісових племен… має царські поля, рудники, будівельний ліс [та] ліс для слонів, … багата на худобу, плодючість якої не залежить від дощів, має водні та сухопутні шляхи, з цінними (та) різноманітними товарами, здатна (утримувати) військо (і платити) податки, (населена) добрими землеробами (і) нерозумними панами, переважно шудрами, людьми відданими царю і чесними — ось ідеал сільської місцевості».

Німецький дослідник І.Я. Майєр вказував, що аналогічні тексти присутні також у «Рамаяні», «Ману-смріті», «Вішну- смріті», «Нітісарі» та ін. Так, у «Рамаяні» вказується, що джанапада (сільська місцевість) повинна бути з родючими грунтами, багатою худобою, вільною від хвороб, незалежно від дощу, гарною, вільною від хижих тварин, позбавленою будь-яких страхів та ін. («Рамаяна», II, 100, 43). У шлоці «Ману «(VI, 69) також зазначається: «(Цар) нехай живе в місцевості сухій, рівній, з обмеженою рослинністю, але плодючій, щоб мала забезпечення зерном, (заселеною) головним чином аріями, здоровій, гарній, з підкореними сусідами, забезпечуючій себе всім необхідним». «Яджнавалкья» (I, 320) зазначає: «(Цар) нехай проживає в місцевості гарній, придатній для скотарства і для життя людей, сухій, рівній, з обмеженою рослинністю, але плодючій. Потім (облаштувавши сільську місцевість — Л.Ч.) цар нехай побудує фортеці для захисту людей і самого себе» [62, с. 120].

Історичний розвиток Індії зумовлювався тим, що рабство, яке виникло в надрах первісного суспільства, не змогло розвинутися до античних форм. Основним фактором, що гальмував розвиток рабовласницьких відносин, була порівняно велика стійкість індійської сільської общини як форми економічної та соціальної організації вільного населення. Важливою особливістю виробничого процесу Стародавньої Індії, особливістю, що була наслідком специфічних природних умов та низького рівня розвитку техніки, була нагальна необхідність колективних зусиль організованих мас людей.

Природні умови визначили багато в чому характер устрою сільського населення Індії. Такі роботи, як вирубка джунглів, осушення або зрошення значних земельних площ, запобігання повеням, не могли успішно проводитися окремою сім'єю, навіть, якщо ця сім'я була великою, нерозділеною.

Сільська община не була однаковою за своєю формою у різних частинах країни. У найбільш відсталих районах, ще мало охоплених розвитком рабовласницьких відносин, община була родовою, з колективною власністю на засоби виробництва, колективною працею та рівномірним розподілом продуктів. У відносно більш розвинених рабовласницьких державах земля та джерела зрошення й водопостачання знаходилися ще у власності общини, — але колективного обробітку землі вже не було.

Іншою основою общини, окрім колективного володіння землею, було безпосереднє поєднання землеробства з ремеслом, що перетворювало общину в самодостатню економічну цілісність. Майже весь продукт вироблявся для безпосереднього споживання самою общиною, а не на продаж. До того ж члени общини, як правило, нічого не купували на стороні, оскільки кожне окреме господарство задовольняло більшість своїх потреб власною продукцією, а для отримання ремісничих виробів община утримувала за свій рахунок кількох ремісників: коваля, столяра, гончара, срібних справ майстра та інших. Таким чином, кожна община була дуже мало пов’язана економічно з іншими общинами та з містами, що значно уповільнювало розвиток товарно-грошових відносин в країні [2, c. 8].

Община була не лише самодостатньою економічною одиницею, але й суспільним організмом, у значній мірі автономним у політичному відношенні. Як зазначалося вище, державна адміністрація у внутрішні справи общини майже не втручалася. У общини була своя сільська адміністрація, іноді виборна, але іноді спадкова. Державні повинності, які виконувала община, накладалася не на кожного общинника окремо, а на всю общину загалом. Це в свою чергу гальмувало розпад общини. Існування общини в умовах рабовласницького суспільства не могло не позначитися на ній самій. Община іноді мала в колективній власності рабів, зайнятих на різних брудних роботах, на ремонті та очистці зрошувальних споруд тощо. Деякі ремісники, котрі утримувалися за рахунок усієї общини, також були рабами.

Міцність сільської общини була головною причиною, що заважала широкому розвитку рабовласницьких відносин в Індії, а також складала загрозу єдності держави. Усвідомленням цього факту просякнуті такі рядки «Артхашастри»: «При виборі: „Земля з людьми, які живуть нарізно чи з людьми, які складають общину“ — краще [перше]. [Земля] з людьми, які живуть нарізно краща для використання, не піддається підмовлянню інших, та не приносить бід. Земля з людьми, що складають общину, протилежна [за якостями]: під час бунту [від неї] велике нещастя» (книга VII, розділ 11, статті 18 — 20) [53, с. 108 — 109]. Крім того, існування общини гальмувало розвиток приватної власності на головний засіб виробництва — на землю. Тому для Індії на протязі всієї рабовласницької епохи була характерна державна власність на землю.

Важливе місце в «Артхашастрі» відводиться рекомендаціям щодо організації сільської місцевості (джанападанівеша), зокрема книга II, розділи 1 та 2, зазначають: «Нехай цар облаштовує колишню чи нову заселену територію (маються на увазі відвойовані у противника землі, що входили раніше до складу цієї держави, чи ті, що не входили до її складу. Чи за іншим трактуванням: землі, що були раніше заселені, та цілинні землі - Л.Ч.), виводячи (населення) з чужої країни чи переселяючи надлишки зі своєї країни.

Нехай організовує поселення з кордонами, що співвідносяться на 1 — 2 кроші, взаємно захищене (з іншими заселеними поселеннями) переважно шудрами, землеробами, від 100 до 500 родин.

Нехай встановлює кордони між поселеннями по річках, скелям, лісам, печерам, зрошувальним спорудам, деревам «шамі», «шалмалі», молочним деревам.

Нехай встановлює серед 800 поселень (адміністративний центр, що носить назву) стханія; серед 400 поселень — дронамукху; (серед) 200 — карватіку; в якості центру 10 поселень — санграхану.

Нехай встановлює на кордонах керовані «хранителями кордонів» прикордонні фортеці, (що є) воротами заселеної території.

Простір між ними нехай охороняють племена, що проживають у лісі: мисливці, шабари, пулінди, чандали.

Нехай дає вченим брахманам: жерцям, вчителям, домашньому жерцю (землі) типу «брахмадея», вільні від податків і зборів, (та прирівняним до них у правах) (тобто вченим брахманам та іншим особам, звільнених від сплати податків), (чиновникам), що наглядають (за певним місцевим відомством), тим, що ведуть облік та іншим та (чиновникам в ранзі) гопа (і) стханіка, (царським слугам): погоничам слонів, ветеринарам, конюхам, гінцям (дає землі) без права продажу та закладання.

Оброблювані поля нехай дає платникам податків пожиттєво.

Колишні не оброблювані (поля) не варто відбирати в тих, хто їх обробляє.

Забравши (землі) у тих, хто не обробляє нехай дає іншим. Чи нехай (їх) обробляють (місцеві) селяни та торговці.

Ті, хто не обробляють (землі) нехай заплатять за це.

І нехай допоможе їм зерном, худобою, грішми.

Вони нехай повернуть їх (зерно, худобу, гроші), коли зможуть.

Нехай забезпечує діяльність в рудниках, майстернях, лісах цінного дерева, лісах для слонів, на вигонах (і) торгових шляхах і нехай організовує торгівлю на водних та сухопутних шляхах.

Нехай споруджує зрошувальну споруду — водойму чи (споруду) з водою, що підходить. Чи, якщо її споруджують інші, нехай надає допомогу (шляхом) надання землі, доріг, будівельним лісом, іншими засобами; також (при будівництві) святилищ і парків.

(Якщо хтось) ухиляється від спільного будівництва зрошувальної споруди, нехай працюють (його) робітники та бики. І нехай він розділить видатки і не бере участі в прибутках.

Цар нехай отримує право власності на предмети торгівлі із зрошувальних споруд: рибу, зелень, тварин.

Цар нехай забезпечує покірність неслухняних рабів, «закладених» родичів (що знаходяться під владою глави родини).

І нехай цар утримує безпомічних: малолітнього, престарілого, кволого, убогого, бездітну жінку…

Майно малолітнього нехай (зберігають і) прмножують до настання повноліття сільські старійшини; а також майно бога…

(Цар) нехай встановлює кордони (володінь) глав родин в залежності від роду занять. У цих кордонах вони з дозволу (царя) нехай встановлюють ділянки під сади, городи, склади зерна (і) товарів. На ділянці, (що належить) 10 (сусіднім) родинам — місце для колодязя «[ 53, с. 103 — 104].

На окрему увагу заслуговує вказівка в джерелі щодо порад чиновнику, що відає царськими землями. Зокрема, книга II, розділ 24 зазначає: (Чиновник, що відає царським господарством), на царській землі, декілька разів переораній плугом, нехай здійснюються посівні роботи силами рабів, робітників (і) тих, хто відпрацьовує штраф… Нехай дає харчування рабам (і) робітникам: садовникам, огородникам і пастухам — скільки необхідно для людині, а також 1, 25 пани щомісячно. Майстрам нехай дає харчування та оплату у відповідності з роботою… (Зіпсовані спиртні напої) можна давати рабам і робітникам (в якості) оплати праці. Чи можна віддати (ці напої) на пійло худобі або на корм свиням" [ 53, с. 103 — 105].

Принагідно зауважимо, що державний устрій та організація державного управління в Стародавній Індії мали ряд специфічних особливостей. Як свідчить «Артхашастра» Каутільї в імперії Маур'їв — великій й відносно централізованій державі - велике значення мали колегіальні органи державної влади, такі, як дорадчий орган при царі - раджасабха та рада сановників — мантріпарішад. Вони могли самостійно ухвалювати важливі закони, навіть критикувати царські укази. Однією з найбільш яскравих особливостей імперії Маур'їв було включення до її складу напівавтономних республіканських державних об'єднань — ган і сангх. Центральна влада майже не втручалася в приватне життя громадян, сільської общини, не обмежувала місцеве самоврядування.

РОЗДІЛ 3. ГОСПОДАРСЬКЕ ЖИТТЯ ТА СОЦІАЛЬНІ ВЗАЄМОВІДНОСИНИ

3.1 Розвиток сільського господарства, ремесла й торгівлі

Технічний прогрес на час утворення імперії Маур'їв в Індії призвів до серйозних зрушень у розвитку виробничих сил. Застосування заліза для виготовлення знарядь праці ставало в Індії цілком звичним явищем, і залізо остаточно витісняє інші матеріали. Сільське господарство досягло високого рівня, причому землеробство вже цілком переважало, а скотарство мало підсобне значення.

Поряд з вирощуванням польових культур — рису, пшениці, ячменю, а також проса, бобових, цукрової тростини, хлопку, кунжуту — великого значення набувають садівництво й городництво.

Питанню сільськогосподарських відносин присвячено чимало статей «Артхашастри». Наприклад, ось що говориться в книзі ІІ, розділ 1: «Нехай [цар] утворює села, які складалися б не менше ніж з ста, і не більше ніж з п’ятисот сімей, переважно землеробів касти шудр, які мали б межі в крошу (трохи більше 1,8 км — Л.Ч.) чи дві й були б здатні захищати одне одного. Нехай вкаже на околицях річку, гору, ліс, рослину грішті, печеру, штучну споруду [і дерева] шальмалі, шамі і кшіраврікша як позначення меж.

Нехай дає підготовлені до обробітку поля платникам податків довічно. Нехай не забирає непідготовлені ділянки землі від тих, хто обробляє [їх за своєю ініціативою]. Нехай, віднімаючи [землю, підготовлену до обробітку] у тих, хто не обробляє, дає іншим. Або нехай обробляють управителі сіл і торговці; [а] ті, хто не обробляє, нехай відшкодують збиток [для царської скарбниці]. Тих же, [хто обробляє], нехай підтримує зерном, худобою і грішми; А вони хай віддадуть без втрати для царя" [5, с. 275].

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой