Економіка підприємства

Тип работы:
Шпаргалка
Предмет:
Экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

1. Поняття, цілі та напрямки діяльності підприємства

Будь яке сусп. для забезпечення нормаотного рівня своєї життєдіяльності здійснює безліч видів конкретної праці, з цією метою люди ств. Певні організації, які спільно виконують ту чи іншу місію на засадах певних провал та процедур. За метою і характером діяльності такі організації поділяються на: -підприємницькі(комерційні, які функціонують за рахунок власних коштів) — не підприємницькі (не комерційні, функціонування яких забезпечується державним бюджетом)

Підприємство-це організаційно відокремлена ланка та економічно самостійна ланк економіки що надає послуги, виготовляє продукцію, та виконує роботи

П-ство самостійно здійснює свою діяльність, позпоряджається виготовленою продукцією і прибутком що залишається після сплати податків та інших обов’язкових платежів. Кожне п-ство має свою конкретну назву -завод, фабрика, шахта тощо.

Під словом фірма розуміють п-ства що здійснюють господарську діяльність у галузях промисловості, будівництва, с/г, транспорту, торгівлі з метою отримання кінцевого результату- прибутку

Основними рисами п-ства є:

1)Єдність техніки і технології виробництва що припускає спільність процесів виробництва капіталу та технологій

2)Організаційна єдність — п-ство це є певним чином організований колектив із своєю внутрішньою структурою і порядком управління

3)Економічна єдність що виражається у спільності інтересів, а також матеріальних, фінансових та технічних ресурсів і економічних результатів роботи

Для ефективного господарювання важливими є визначення ілей та функціонування п-ства. Генеральну мету п-ства тобто чітко окреслену причину ого існування наз. місією.

На основі місії формуються загально вживані цілі які повинні відповідати таким вимогам: конкретність; орієнтовність в часі; досяжність; взаємопідтримуючість;чітка сформованість.

До основних напрямків діяльності п-ства належать: 1) вивчення ринку товарів та послуг; 2)інноваційна діяльність; 3) виробнича діяльність; 4) комерційна діяльність; 5) післяпродажний сервіс

2. Класифікація п-ств

-За метою і характером діяльності п-ства: 1) комерційні 2) не комерційні

-За формою власності: 1) державні 2) приватні 3) колективні 4) комунальні 5) змішані

-За чисельністю працюючих та обсягом валового доходу від реалізованої продукції за рік: 1) великі 2) середні 3) малі

-За національною приналежнісю капіталу: 1) національні 2)іноземні 3) змішані

-За правлвм статусом і формою господарювання: 1) одноосібні 2) кооперативні 3) орендні 4) господарські товариства

-За технологічною цілісністю і ступенем підпорядкованості 1) головні 2) дочерні 3) асоційовані 4) філії

-За галузево-функціональним видом діяльності

3. Правові основи функціонування п-ств. Основні положення Господарського кодексу України

Основними правовими актами які регулюють діяльність п-ств є ГКУ від 16. 01. 2003р. Закон У-ни «Про державну реєстрацію юр. та фіз. осіб — підприємців» від 15. 05. 2003 р. Статут п-ства, колективний договір, генеральна тарифна угода.

Господарський Кодекс У-ни регламентує порядок ств., реєстрації, ліквідації і реорганізації п-ств. Розкриває загалі принципи управління п-ством і трудовим колективм; розглядає механізм формування і використання майна п-ства; визначає види господарської, економічної, соціальної діяльності п-ств; регулює відносини з іншими суб'єктами господарювання та державвами

П-ство вважається створеним і набуває прав юр. Особи з дня його державної реєстрації. Окремими видами діяльності п-ство може займатись тільки на підставі-ліцензії.

Основним документом на підставі якого ріє п-ство є статут і засновницький договір.

Статут -це зібрання обов’язкових правил що регулює його взаємовідносини з іншими суб'єктами господарювання, а також індивідуальну діяльність. У статуті п-ства визначаютьс його власник та найменування, його місце знаходження, предмет та цілі діяльності, його органи управління, компетенція та повноваження трудового колективу, порядок утв. майна п-ства, умови його реорганізації та припинення діяльності

Колективний договір — це угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією або власником яка щорічно переглядається і регулює їх виробничі, економічні і трудові відносини

4. Обєднання п-ств

Обєднанням п-ствє господарська організація ств. У складі 2 чи більше п-ств, з мнтою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних, соціальних завдань

Обєднання п-ств утв. на добровільних засадах, до них можуть входити п-ства утворенні за законодавством України, інших держав, а також ті які утв. на території інших держав. Обєднання п-ств є юр. Особою, залежно від порядку заснування обєднання п-ств можуть утворюватись як господарські обєднання або як державні чи комунальні господарські обєднання.

Господарські обднання -обєднання п-ств утворене за їх ініціативою, незалежно від виду діяльності які на добровільних засадах обєднали свою госп. Діяльність

Державне господарське обєднання обєднання п-ств утворене державним або або комунальним п-ствами за рішеням КМУ

Асоціація — найпростіша форма договірного обєднання п-ств з метою постійної координації їх господарської діяльності

Корпорація — договірне обєднання суб'єктів господарювання на засадах інтеграції їхніх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів, із делегуванням повноважень для централізованого регулювання діяльності кожного із учасників

Консорціум -тимчасове статутне обєднання промисловго і банківського капіталу для досягнення загальної мети.

Концерн- форма статутного обєднання п-ств що характеризується єдністю власності і контролю, обєднання відбувається найчастіш за принципом диверсифікації коли 1 консерн інтегрує фірми різних галузей економіки.

Картель-договірне обєднання п-ств переважно однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності - регулювання збуту виготовленої продукції

Синдикат- організаційна форма існування різновиду картельної угоди яка передбачає реалізацію продукції учасників через створений спільний збутовий орган або збутову мережу одного із учасників обєднання

Трест- монополістичне обєднання п-ств, які раніше залежали різним підприємцям в єдиний виробничо- господарський комплекс.

Холдинг- це специфічна форма обєднаня капіталів тобто інтегроване товариство, яке безпосередньо не займається виробничою діяльністю, а використовує свої кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших п-ств які є учасниками консерну або іншого обєднання

5. Ринкове середовище господарювання підприємств

У широкому розумінні ринок — це форма прояву економічних відносин між людьми, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання.

У вужчому розумінні ринок — це сфера товарного обігу і пов’язана з ним сукупність товарно-грошових відносин, яка виникає між виробниками (продавцями) та споживачами (покупцями) у процесі купівлі-продажу товарів.

Основною функцією ринку є забезпечення руху товарів від виробника до споживача. Крім того, в економічній системі суспільства ринок виконує регулятивно-контрольну й стимулюючу функції.

Як свідчить практика господарювання, ринок є найбільш досконалим інструментом саморегуляції суспільного виробництва. Через його посередництво визначається що, скільки, коли, як і для кого виробляти. Унаслідок дії закону вартості і закону попиту та пропонування встановлюються необхідні відтворювальні пропорції, оптимізується розподіл інвестиційних, матеріальних і трудових ресурсів між сферами діяльності та галузями виробництва, забезпечується дійовий економічний контроль за раціональним суспільно-припустимим рівнем виробничих витрат.

Стимулююча функція полягає в тому, що він ініціює виробництво саме тих товарів, які потрібні споживачам. Через механізм конкуренції ринкові відносини активно впливають на розширення асортименту й поліпшення якості продукції, зниження витрат виробництва та обігу, вилучення з виробництва і споживання застарілих видів продукції, які не мають перспективи розширення збуту.

Прагнення дістати переваги на ринку стимулює інтенсивну інноваційну діяльність виробників, спрямовану на своєчасне оновлення техніко-технологічної бази підприємств, освоєння нових видів продукції і послуг, а також підсилює спонукальні мотиви працівників до підвищення своєї кваліфікації, творчої та високопродуктивної роботи.

Враховуючи основні завдання ринку виділяють чотири позиційних підходи до загальної структуризації ринку, а саме: з позицій його суб'єктного складу, продуктово-ресурсного наповнення, елементно-технологічних зв’язків і територіально-просторової організації.

За охопленням суб'єктів ринку та їх групування за специфічними особливостями ринкової поведінки виділяють п’ять основних типи ринків:

· ринок споживачів — окремі особи і домашні господарства, які купують товари чи отримують послуги для особистого споживання;

· ринок виробників — сукупність осіб і підприємств, що закуповують товари для використання їх у виробництві інших товарів та послуг;

· ринок проміжних продавців (посередник) — сукупність осіб та організацій, які стають власниками товарів для перепродажу або здавання їх в оренду іншим споживачам із зиском для себе;

· ринок громадських установ, які купують товари та послуги для забезпечення сфери комунального господарства або для забезпечення діяльності різних некомерційних організацій;

· міжнародний ринок — зарубіжні покупці, споживачі, виробники, проміжні продавці.

За суб'єктним складом, а також з урахуванням продуктово-ресурсної наповнюваності ринки поділяються на: ринки продовольчих і непродовольчих товарів широкого вжитку, ринки знарядь праці, сировини, матеріалів, енергії та інших видів продукції виробничого призначення, ринки житла, землі, природних багатств тощо.

До елементно-технологічних форм ринку, які відносно відокремились і відіграють важливу самостійну роль як об'єкти обміну у відтворювальному процесі, належать: ринок засобів виробництва; ринок предметів споживання; ринок інновацій та інформації; ринок інвестицій; ринок робочої сили; грошово-кредитний і валютний ринки.

За просторово-територіальними межами, а також масштабами товарообміну виділяють місцевий (локальний), регіональний, національний, транснаціональний і світовий ринки. Кожному з них притаманні власні специфічні риси, обумовлені місткістю ринку, різновидами товарів і послуг, що реалізуються, структурою товарообороту, складом агентів товарного руху (виробники, посередники, споживачі), особливостями інфраструктури, рівнем цін та іншими ринковими чинниками.

Інфраструктура ринку — це сукупність організацій (установ), які мають різні напрямки діяльності, забезпечують ефективну взаємодію товаровиробників та інших ринкових агентів, що здійснюють оборот товарів, просування останніх зі сфери виробництва у сферу споживання.

До найбільш важливих елементів ринкової інфраструктури належать: комерційні інформаційні центри; сировинно-товарні, фондові, валютні біржі; комерційні, інвестиційні, емісійні, кредитні та інші банки; транспортні і складські мережі; комунікаційні системи тощо.

У забезпеченні безперервного руху товарів визначальну роль відіграють постачально-збутові організації-посередники, дилерська мережа підприємств оптової і роздрібної торгівлі, пункти прокату та лізингу, ремонтні й сервісні центри з обслуговування виробів у споживачів, страхові, аудиторські, холдингові, брокерські компанії, торгові доми, аукціони, рекламні агентства, виставки, система зовнішньоторговельних організацій. Існує також відповідно спрямована інфраструктура кожного із раніше розглянутих конкретних видів ринків. Вона враховує специфіку їхньої організації, формування та функціонування, особливості зв’язків і взаємодії ринкових агентів.

6. Суть, функції, принципи та моделі підприємницької діяльності

Підприємництво- це самостійна, ініціативна, систематична на власний ризик господарська діяльність що здійснюється суб'єктами господарювання з метою досягнення економічних і соціальних результатів та отримання прибутку.

До основних функцій підприємницької діяльності відносять:

1. творчу -генерування і активне використання новаторських ідей і проектів, готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати у бізнесі.

2. ресурсну- формування й продуктивне використання власного капіталу, а також інформаційних, матеріальних і трудових ресурсів.

3. організаційно-супровідну — практична організація маркетингу, реклами та інших господарських справ.

Підприємницька діяльність здійснюється за науково-обгрунтованими припущенями:

1) вільний вибір бізнесової діяльності

2) залучення на добровільних засадах ресурсів як індивідуальних підприємців так і юр. осіб для започаткування та ведення такої діяльності

3) самостійне формування програми діяльності

4) вільне розпорядження прибутку що залишається після сплати відповідних платежів

5) самостійне здійснення підприємцями-юр. особами зовнішньоекономічної діяльності

Традиційно існують класична та інноваційна моделі підприємництва із альтернативним варіантом їх поєднання

Класична модель підприємництва орієнтується найефективніше використання ресурсів п-ства. За такої моделі дії підприємця чітко окреслені:

1. аналітична оцінка наявних ресурсів

2. виявлення реальних можливостей досягнення поставленої мети бізнесової діяльності

3. використання такої реальної можливості яка здатна забезпечити максимально ефективну віддачу від наявних фінансових, матеріальний і не матеріальних ресурсів.

Інноваційна модель підприємництва передбачає активне використання

інноваційний, організаційно- управлінських, техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу.

Важливою передумовою успішної підприємницької діяльності є вибір організаційно-праваової форми. В У-ні виділяють 3 огранізаційно-правові форми підприємницької діяльності:

1)одноосібна власність (коли є 1 власник)

2)партнерство (ств. юр. особами та громадянами шляхом обєднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою отр. прибутку)

3)корпорація (має статутний фонд поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості)

7. виробнича та посередницька діяльність

У сучасній практиці господарювання видялють 2 основні типи підприємницької діяльності -виробнича та посередницька

Виробнича підприємницька діяльність впливає на ефективність системи господарювання та якість суспільного життя і може мати основний або допоміжний характер.

До основної належить діяльність у процесі якої ств. і реалізується готові до споживання вироби.

Допоміжними вважаються види підприємництва які мають не тільки уречевлений але й ті які мають не уречевлений характер-маркетингова, лізингова, консалтингова і ін.

Фіз. чи юр. особи які представляють інтереси виробників або споживачів наз. посередниками. До найпоширеніших форм посередницької діяльності належать:

1) Агентування-форма господарювання за якої агент діє від імені та на користь відповідного виробника або споживача. Посередницькі функції одноразового агенка здійснює брокер.

2) Торгово-комерційна діяльність, суб'єктами якої виступають: оптово-роздрібна фірма; торговий дім; дилер; дистриб’ютор; комівояже.

3) Аукціони

4) Біржі (товарні, фондові, валютні, біржі праці)

8. Договірні взаємовідносини у підприємницькій діяльності

У всіх сферах господарювання на ринкових засадах організація підприємницької діяльності базується виключно на договірних взаємовідносинах

Договір (контракт, угода) -- це форма документального закріплення партнерських зв’язків (предмета договору, взаємних прав та обов’язків, наслідків порушення домовленостей).

У ринковій системі господарювання застосовуються два види договорів: установчий та підприємницький.

Установчий договір є письмовим документом, що засвідчує волевиявлення фізичних чи юридичних осіб щодо заснування нового організаційно-правового утворення для реалізації конкретної підприємницької ідеї.

Підприємницький договір відображає згоду сторін (партнерів) стосовно безпосереднього здійснення вибраної підприємницької (бізнесової) діяльності в певній організаційно-правовій формі.

Теоретично і практично заведено виокремлювати кілька груп підприємницьких договорів за сферами діяльності:

1. купівля-продаж, оренда та лізинг;

2. підрядні послуги (надання юридичних, аудиторських, брокерських послуг);

3. трудові відносини (тарифна угода, контракт (договір) про наймання працівника);

4. страхування;

5. розрахунки і кредитування;

6. Зовнішньоекономічна діяльність (договір на закупівлю товарів за імпортом, договір поставки товарів за експортом);

7. інші договори (доручення, комісії).

Укладенню договорів (контрактів, угод) завжди передують переговори, під час яких в усній або письмовій формі висловлюються наміри (пропозиції) щодо встановлення договірних взаємин для наступної співпраці. Такий намір (пропозицію) у письмовій формі називають офертою. При цьому розрізняють «тверду» і «вільну» оферти.

Тверда оферта завжди надсилається тільки одному потенційному партнеру і може перетворитися на реальний договір за умови, коли:

1) оферту підписано (схвалено) іншою стороною (покупцем);

2) після підписання цей офіційний документ надіслано оференту (автору оферти);

3) письмовий документ останнім отримано.

4) оферент має повідомити вибраного ним покупця про згоду вважати підписану ним оферту за чинний договір.

Вільна оферта надсилається двом і більше потенційним партнерам.

Оферта має певний термін чинності (зазвичай один місяць від дня її відправлення).

Якщо покупець не отримає підтвердження від оферента протягом короткого терміну (як правило, трьох днів з моменту закінчення дії оферти), то він може вважати себе вільним від зобов’язань.

Будь-який договір складається з преамбули (вступу до договору), основної і заключної частин.

Преамбула має містити: чітку назву договору; місце і час (дату) укладення договору; зазначення факту укладення договору згідно з умовами, викладеними в його тексті; юридичну назву сторін договору (партнерів).

Основна частина договору неодмінно охоплює специфічні (характерні для конкретної угоди) і загальні (стандартні) умови. До специфічних умов договору належать:

1) предмет договору й кількість товару;

2) якість товару;

3) ціна товару; знижки або націнки, якщо те чи те застосовується;

4) засадні умови поставки;

5) форма оплати;

6) термін поставки;

7) маркування, упаковка, тара;

8) порядок здавання-приймання товару;

9) відповідальність сторін;

10) додаткові застереження, якщо такі є.

Загальні умови включаються до всіх договорів незалежно від їхньої специфіки.

Такими умовами є арбітражні приписи (застереження) і перелік форсмажорних обставин, з настанням яких виконання договірних зобов’язань припиняється на час їхньої дії.

Обов’язковими атрибутами заключної частини договору вважаються: усі необхідні додатки (ескізи, зразки товару); юридичні адреси сторін (партнерів); підписи вповноважених сторонами (партнерами) осіб.

9. Франчайзинг як особлива форма підприємницької діяльності

У широкому розумінні франчайзинг — це надання права на виробництво та (або) збут продукції (здійснення послуг), а також практичної допомоги в справі організації бізнесу.

У вузькому розумінні франчайзинг — це форма інтеграції малого і великого бізнесу, яка передбачає створення широкої мережі однотипних малих підприємств через продаж великою компанією права на користування товарним знаком. При цьому велика компанія називається франчайзером, а мала — франчайзі.

Відносини між франчайзером і франчайзі регулюються ліцензією, тобто франшизою.

Залежно від того, у якому вигляді франчайзер надає франчайзі товар для реалізації виділяють товарний, виробничий та діловий франчайзинг.

Товарний — це купівля прав на продаж товарів з торговою маркою головної (великої) компанії.

Виробничий — це продаж прав на виробництво і збут товарів з використання сировини і матеріалів куплених у материнській компанії (Соса-соІа);

Діловий — це продаж прав на організацію малої фірми з назвою материнської компанії з тим же профілем (McDonalds).

В залежності від способу формування взаємовідносин між франчайзером і франчайзі виділяють класичний, регіональний франчайзинг, субфранчайзинг та франчайзинг, що розвивається.

При класичній моделі франчайзі напряму укладає угоду з франчайзером на поставку товарів з виплатою початкового внеску і роялті.

За умов регіонального франчайзингу існує проміжна ланка — головний франчайзі, який виступає у ролі офіційного представника франчайзера в регіоні.

Субфранчайзинг передбачає існування субфранчайзера, який повністю замінює франчайзера і йому сплачується роялті.

Франчайзинг, що розвивається — передбачає, що роль посередника виконує особа або група інвесторів, який материнська компанія уступила виключні права на освоєння регіону.

Існують певні переваги і недоліки для франчайзера і франчайзі.

10. Міжнародна підприємницька діяльність

Суб'єктами міжнародної підприємницької діяльності є її учасники, які спроможні ефективно працювати задля реалізації власних бізнесових інтересів. Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» суб'єктами такої діяльності визнаються:

1) фізичні особи -- громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, що мають діє- і правоздатність;

2) юридичні особи, що зареєстровані в Україні та постійно перебувають на її території;

3) структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності іноземних держав (дочірні фірми, філії, відділення, представництва);

4) спільні підприємства, що мають постійне місцезнаходження в Україні.

Теорія і практика міжнародного бізнесу передбачають певні рівні та форми інтернаціоналізації різних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності

До першої і найнижчої за рівнем інтернаціоналізації форми підприємницької діяльності належить виконання окремих зовнішньоекономічних операцій -- експортно-імпортних, лізингових, посередницьких, а також консультаційних і маркетингових послуг.

Друга форма підприємницької діяльності міжнародного характеру охоплює різноманітну промислову кооперацію -- науково-технічну (науково-дослідні, проектно-конструкторські й випробувальні роботи), виробничу, збутову, сервісну (післяпродажне технічне обслуговування і ремонт виробів тривалого користування). Вона також характеризується порівняно невисоким рівнем інтернаціоналізації підприємств та організацій.

Відносно високий рівень інтернаціоналізації суб'єктів господарювання репрезентує спільне підприємництво (третя форма), що здійснюється через створення і функціонування спільних підприємств, ліцензування та управління за контрактом.

Четвертою формою міжнародної підприємницької діяльності з найвищим рівнем інтернаціоналізації суб'єктів господарювання є комплекси територіально-виробничих і багатосторонніх економічних зв’язків (прикордонна та прибережна торгівля, формування консорціумів, реалізація концесійних договорів тощо).

Практична реалізація окремих форм міжнародної підприємницької діяльності досягається двома способами: перший -- без створення нової юридичної особи -- тільки на підставі економічної угоди (контракту); другий -- із заснуванням нового спільного підприємства чи зарубіжної філії (представництва) як суб'єкта міжнародного бізнесу.

11. Суть, функції та необхідність процесу управління

Управління як особлива сфера діяльності є присутньою в економіці завжди, проте ринок перетворює цю сферу у центральну для виробництва.

Управління -це процес поєднання ресурсів для досягнення поставленої мети.

Управління це свідомий вплив людини на різні об'єкти та процеси навколишнього світу і пов’язані з ними людей які здійснюються з метою надання процесам певної спрямованості та отримання бажаних результатів

В процесі управління будь яке п-ство доцільно розглядати як систему.

Особливістю п-ства як відкритої системи є те що воно може існувати лише за умови активної взаємодії із навколишнім середовищем.

П-ство як зактира система є створена людиною заради її власних інтересів насамперед спільної праці саме тому очевидною характеристикою саме такого п-ства є поділ праці.

Розрізняють 2 форми поділу праці: -горизонтальну; - вертикальну

Результатом горизонтального поділу праці є формування підрозділів п-ства які виконують певні частини загального трансформаційного процесу.

Диференціація та координація управлінської праці; формування рівнів управління, здійснюються з допомогою вертикального поділу праці.

Основними принципами які використовуються в процесі управління є:

1. Принцип відтворення системи життєзабезпечення

2. Принцип соціальної орієнтації п-ства

3. Принцип правової регламентації управління

4. Принцип наукової обґрунтованості системи управління

5. Системний підхід до управління

6. Принцип орієнтації п-ства на інноваційний шлях розвитку

7. Принцип збереження і розвитку конкурентний переваг

8. Принцип єдності теорії та практики управління

9. Принципи співставленості варіантів управлінських рішень при їхньому виборі

Функції управління:

1)Планування — полягає у розробці цілей п-ства та визначенні найкращих способів їхнього досягнення, завдання планування полягає в тому щоб визначити поточний стан фірми, бажаний стан і шляхи переходу від 1до 2-го

2)Організація — це процес формування структури системи, розподіл завдань, повноважень і відповідальності між працівниками фірми для досягнення загальної мети її діяльності. Ця функція полягає у розподілі ресурсів для виконання планів п-ства.

3)Мотивація — процес стимулювання працівників до діяльності щодо досягнення цілей підприємства як засобу задоволення їхнього власного бажання

4)Контроль- це спостереження за досягненням організацією своїх цілей та корегування відхилень від них.

12. Методи управління діяльністю п-ства

Методи управління це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому які необхідні для досягнення цілей п-ства.

За своїм змістом мотиви діяльності можна поділити на:

Матеріальні, соціальні, мотиви примусового характеру.

Відповідно до цього методи управління поділяються на:

1. Економічні - це способи управління які мають в своїй основі використання економічних законів, економічних інтересів і показників, а також які реалізують матеріальні інтереси участі людини в виробничих процесах.

Формування системи оподаткування п-ства, визначення амортизаційної політики яка б сприяла відношеню активів п-ства, встановлення мінімального рівня зар. плати та пенсій, кредитування, ціноутворення тощо.

2. Організаційні методи управління базуються на мотивах примусового характеру, їхнє існування і практичне застосування зумовлене зацікавленістю людей у суспільній організації праці

Організаційні методи управління поділяються на:

· Регламентні - полягають у формуванні структури та ієрархії управління, делегуванні повноважень і відповідальності певним категоріям працівників п-ства.

· Розпоряджі - охоплюють організаційну роботу і базуються на наказах керівників п-ств. Вони передбачають визначення конкретних завдань для виконавців ,їх розподіл та контроль за виконання.

· Соціально-психологічні методи реалізують мотиви соціальної поведінки людини поскільки традиційні форми матеріального заохочення, поступово втрачають свій стимулюючий вплив.

13. Виробнича структура п-ства

Структура п-ства це його внутрішній устрій який характеризує склад підрозділів та систему зв’язків, підпорядкованість і взаємодіяю між ними.

Виробнича структура це склад виробничих підрозділів п-ства в яких проходять певі виробничі процеси.

В залежності від підрозділів на основі яких формується структура виділяють:

— Цехову

— Безухову

— Корпусну

— Комбінаціку виробничі структури

У цеховій структурі основим виробничим підрозділом є цех, тобто, адміністративно відокремлена частина п-ства у якій виконується певний комплекс робіт у відповідності із внутрішньо заводською спеціалізацією.

· За зарактеро діяльності цехи поділяються на:

1. основні - виготовляють продукцію яка призначена на реалізацію на сторону

2. допоміжні - виготовляють продукцію що використовується для забезпечення власних потреб самого п-ства

3. обслуговуючі - виконують роботи які забезпечують необхідні умови для нормального перебігу основних і допоміжних виробничих процесів.

4. побічні- займаються утилізацією, переробкою та виготовленям продукції із заходів основного виробництва

5. експериментальні - займаються підготовкою та випробуванням нових виробів

На невеликих п-ствах застосовуються без цехова виробнича структура, основою побудови якої є виробнича діяльність як найбільший структурний підрозділ

Виробнича діяльниця- це сукупність територіально- відокремлених робочих місць на яких виконують технологічно- однорідні роботи або виготовляється однотипна продукція.

Для великих п-ств яких декілька однотипних цехів можуть бути об'єднані в корпус який є основним структурним підрозділом п-ства використовується корпусна виробнича структура.

Комбінатська виробнича структура- використовується на п-ствах де здійснюються багатостадійні процеси виробництва, основною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини.

· За формою спеціалізації цехів розрізняють:

1. технологічну- ознакою якої є спеціалізація цехів на виконанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії виробичого процесу.

2. предметна структура — спеціалізується на виготовлені певного виробу або групи однотипних виробів

3. змішана виробнича структура — це структура за якої частина цехів спеціалізується технологічно, а решта предметно

14. Характеристика загальної структури п-ства

Загальна структура формується як сукупність усіх виробничих, не виробничих та управлінських підрозділів п-ств.

Очолює п-ство директор який здійснює керівництво в цілому укладає певні договори відкриває рахунки в банках, а також відповідно до чиного законодавства розпоряджається майном і засобами що належать п-ствам.

Головний інженер- перший заступник директора який керує науково дослідними та експериментальними роботами організовує технічну підготовку та обслуговування виробництва

Головний економіст-очолює економічну служку та відповідає за організацію планової роботи на п-стві.

Начальник виробництва — повинен забезпечувати виконання планів п-ства.

Заступник директора з комерційних питань -забезпечує виконання маркетингових функцій, вивчення попиту, ринків збуту, реклами та просування продукції.

Заступник директора по кадрах — відповідає за реалізацію кадрової політики та соціальних питань

Бухгалтерія — здійснює облік виробництва, контроль за використання засобів та дотримання фінансової дисципліни складання звітів та балансів п-ств.

15. Організація структури управління п-ством

Весь управлінський персонал п-ства поділяється на лінійний і функціональний

Лінійний забезпечує безпосереднє керівництво виробництва.

Функціональний допомагає лінійним керівникам виконувати функції управління своїми підрозділами

Організаційна структура управління — це форма системи управління яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів.

Характер зв’язків визначає відповідний тип організаційної структури управління суб'єктом господарювання.

Залежно від масштабів діяльності, виробничо-технологічних особливостей, стратегічних і поточних завдань діяльності підприємства (фірми) можуть застосовуватися кілька типів організаційних структур.

1. Лінійна -- це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії, кожен підлеглий має лише одного лінійного керівника, який виконує всі адміністративні та інші функції у відповідному підрозділі. Використовується у невеликих підприємствах з нескладною технологією виробництва.

Перевагами такої структури є:

а)чіткість взаємовідносин;

б)оперативність і несуперечливість управлінських рішень;

в)надійний контроль.

Недоліком є те, що керівник повинен виконувати, крім основних координуючих функцій, цілий ряд робіт по обліку, роботі з кадрами, контролю якості тощо.

2. Лінійно-функціональна структура передбачає створення при лінійному керівництві спеціальних функціональних служб (штабів), які допомагають йому вирішувати певні виробничі завдання і формувати відповідні управлінські рішення. При цьому функціональні служби (штаби) не дають безпосередніх розпоряджень лінійним керівникам.

Головна перевага такої структури в тому, що лінійні керівники мають можливість сконцентрувати увагу на поточному лінійному керівництві, а недоліки -- ріст управлінських витрат, зниження оперативності. Така структура є ефективною в масовому виробництві з незначними технологічними змінами.

3. Функціональна структура також передбачає наявність штабів, але їх персонал має не лише дорадчі права, а й право керівництва і прийняття рішень. Тому кожний виробничий підрозділ отримує розпорядження одночасно від декількох керівників функціональних підрозділів підприємства. Функціональна структура забезпечує компетентне керівництво по кожній функції управління. В цьому її головна перевага, а недоліками є можлива уперечливість і неузгодженість рішень, зниження оперативності.

4. Дивізіональна структура управління будується за принципами групування виробничих підрозділів за продуктами, групами споживачів, за місцем розташування. Виникнення цієї структури пов’язане із поглибленням поділу управлінської праці, тобто вищі ланки управління займаються лише загальними питаннями (фінансовими, юридичними, кадровими), а решту своїх функцій делегують виробничим підрозділам (відділенням), які мають свою власну структуру управління і можуть автономно функціонувати. Розповсюдження цієї структури пов’язано з процесом диверсифікації виробництва і виникненням корпорацій, конгломератів.

5. Матрична структура передбачає створення поряд з лінійними керівниками та функціональним апаратом управління тимчасових проектних груп, які формуються із спеціалістів функціональних підрозділів і займаються створенням нових видів продукції. Після завершення робіт над проектом спеціалісти повертаються до своїх функціональних підрозділів. Керівник проекту виконує роль лінійного керівника по відношенню до членів групи.

6. Множинна структура управління використовується сучасними компаніями, які включають ряд підприємств. В її основі лежить поєднання різних організаційних структур управління.

16. поняття, класифікація та структура персоналу підпр.

Головним джерелом розв. економіки є люди, тобто їхня майстерність, освіта, мотивація діяльності та професійна підготовка. Трудові ресурси — це частина працездатного населення, яка за своїми віковими, освітніми та фізичними даними відповідає певній сфері діяльності, до цієї категорії відносять як зайнятих, так і потенційних працівників. Для всієї характеристики персоналу підпр. використовують такі поняття, як трудовий коллектив, кадри, персонал. Персонал — це сукупність постійних працівників, що отримала необхідну професійну підготовку та/або мають досвід практичної діяльності.

Персонал підпр. поділяється на:

1) Промислово-виробничий (працівники основних, допоміжних, науково-дослідних та обслуговуючих виробництв, тобто усі зайняті у виробництві та його безпосереднього обслуговування).

2) Непромисловий — працівники структур, які хоч і перебувають на балансі підпр., протее безпосередньо не повязані з процессом виробництва (житлово-комунальні господарства, дитячі садочки).

За характером виконуваних ф-цій персонал підпр. поділяється на такі категорії:

1. керівники — працівники, що займають посади керівників підпр. та їхніх структурних підрозділів (генеральні директории, начальники, завідувачі, головні спеціалісти: головний бухгалтер, головний інженер та їхні заступники);

2. фахівці - відносяться працівники, що виконують спеціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи (бухгалтер, економіст, інженер, соціолог);

3. технічні службовці - працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (діловоди, обліковці, агенти, стенографісти);

4. професіонали — працівники, які безпосередньо зайняті у процесі створення матеріальних цінностей, а також ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів.

Важливим напрямком класифікації персоналу є його розподіл за професіями та спеціальностями. Професія — це вид трудової діяльності здійснення якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок. Спеціальність — це різновид трудової діяльності в межах професії. Кваліфікація працівників за кваліфікацівним рівнем базується на їхніх можливостях виконувати роботи відповідної складності. Кваліфікація — це сукупність спеціальних знань та практичних навичок що визначають ступінь підготовленості працівника для виконання професійних функцій відповідної складності. За рівнем кваліфікації спеціалісти поділяються на: 1. Спеціалістів найвищої кваліфікації (працівники, що мають вчені ступені та наукові звання). 2. Спеціалісти вищої кваліфікації (працівники з вищою спеціальною освітою та значним практичним досвідом роботи). 3. Фахівці середньої кваліфікації (працівники із середньою спеціальною освітою та певним практичним досвідом). 4. Фахівці-практики (це працівники, що займають відповідні посади, але не мають спеціальної освіти). За рівнем кваліфікації професіонали поділяються на 4 групи: 1. Висококваліфіковані 2. Кваліфіковані 3. Малокваліфіковані 4. Некваліфіковані.

Управління персоналом підприємства потребує обов’язкового формування системи оцінки трудового потенціалу підприємства. Розрізняють явочну, облікову та середньооблікову чисельність підприємства. Явочна чисельність, включає всіх працівників, що з’явилися на роботу. Облікова — включає всіх постійних, тимчасових та сезонних працівників, котрих прийняли на роботу терміном на 1 і більше днів, незалежно від того чи перебувають вони на роботі, знаходяться у відпустках, лікарняних чи відрядженнях. Середньооблікова чисельність — за певний період визначається як сума середньомісячної чисельності поділена на кількість місяців у розрахунковому періоді. Різниця між обліковою та явочною чисельністю характеризує резерв працівників підприємств.

17. Визначення чисельності працівників підприємства

1. Планова чисельність промислово-виробничого персоналу (Чпл.) розраховується за формулою: Чпл.= (Чб. *ДW / 100)± Д Чб; чол., де Чб — чисельність промислово-виробничого персоналу в базовому періоді, чол; Д Чб — зміна числьності персоналу в результаті організаційно-технічних заходів, чол.; ДW — темп росту обсягів виробництва в плановому році, %.

2. Планова чисельність основних робітників визначається за трьома методами:

а)за трудомісткістю виробничої програми: Чор.= (Тсум. / Фд.)* Квн., чол., де Тсум. — сумарна трудомісткість виробничої програми, нормо-год.; Фд. — дійсний фонд часу роботи одного середньооблікового робітника, год; Квн. — середній коефіцієнт виконання норм по підприємству.

б)за нормами обслуговування: Чор. = n* Зм. * Кос. / Но., чол, де n — загальна кількість одиниць устаткування, яка обслуговується, од.; Зм. — кількість змін роботи обладнання; Кос. — коефіцієнт облікового складу, який обчислюється як відношення облікової чисельності робітників до їх явочної чисельності; Но. — норма обслуговування на одного робітника, од.

За нормами обслуговування чисельність основних робітників (Чор.) можна обчислити ще за формулою: Чор.= n* Зм. * Кос. * На, чол., де На — кількість основних працівників які одночасно обслуговують один складний агрегат, чол.

в)за нормами виробітку: Чор.= N / Фд. * Квн. * Нвир., чол, де N — планова кількість виробів натуральних одиниць; Нвир. — годинна норма виробітку одного працівника, од. /год.

Рух кадрів на підприємстві характеризується за допомогою коефіцієнтів:

1)коефіцієнт обороту робочої сили по прийому (Коп.): Коп. = Чп / Чсо., де Чп — чисельність прийнятих на роботу за відповідний період, чол.; Чсо. — середньооблікова чисельність працівників у цьому ж періоді, чол.

2) коефіцієнт обороту робочої сили по звільненню (Коз.): Коз. = Чзв. заг. / Чсо., де Чзв. заг. — загальна чисельність звільнених за відповідний період з будь-яких причин, чол.

3) коефіцієнт плинності (Кпл.): Кпл. = Чзв. / Чсо., де Чзв. — загальна кількість звільнених за власним бажанням, за порушення трудової дисципліни або з інших невиробничих причин, чол.

Економія робочого часу (Ечасу) визначається: Ечасу = Чзв. * t, днів, де t — втрата часу у зв’язку із плинністю, тобто час на заміщення необхідною робочою силою одного звільненого, год.

Додатковий випуск продукції (Вдод.) визначається формулою: Вдод. = Ечасу * Вплан., грн, де Вплан. — плановий виробіток на одного працюючого за один людино-день, грн.

18. Кадрова політика на підприємстві

Сучасна кадрова політика підприємства повинна бути спрямована на ринкові умови господарювання.

Кадрова політика — це система правил і норм, які реалізуються в процесі безпосередньої взаємодії як працівників, так і працівників і підприємства в цілому.

Головна її мета полягає в забезпеченні кожного робочого місця, кожної посади персоналом відповідних професій та спеціальностей і належної кваліфікації.

Досягнення кінцевої мети кадрової політики суб'єктом господарювання має передбачати виконання таких основних функцій:

Ш розробка і корекція стратегії формування та використання трудового потенціалу відповідно до змін в умовах господарювання;

Ш набір та формування необхідних категорій персоналу (відбір, професійна орієнтація, наймання, адаптація);

Ш підготовка персоналу до відповідної професійної діяльності (виробничо-технічне учнівство, загальна професійна підготовка, підвищення кваліфікації, просування на службі);

Ш оцінка персоналу (контроль відповідності персоналу конкретним потребам виробництва чи іншої сфери діяльності, аналіз ділових якостей працівників, висунення на певну посаду, службове переміщення);

Ш мотивація дотримання належного режиму трудової діяльності та високої продуктивності праці;

Ш постійний моніторинг безпеки праці (виробничо-господарської діяльності);

Ш забезпечення соціальної захищеності персоналу підприємства (фірми, корпорації);

Ш реалізація постійних контактів між керівництвом (керівниками всіх рівнів) і представниками трудових колективів (профспілками).

За ступенем відкритості підприємства до зовнішнього середовища при формуванні кадрового складу виділяють два типи кадрової політики: відкриту і закриту.

Відкрита кадрова політика характеризується тим, що підприємство є відкритим для потенційних співробітників на будь-якому структурному рівні. Таке підприємство готове прийняти на роботу будь-якого спеціаліста, якщо він володіє відповідною кваліфікацією без врахування досвіду роботи на цьому чи іншому підприємстві (характерна для телекомунікаційних компаній та автомобільних концернів).

Кадрова політика відкритого типу може бути адекватною для нових підприємств, які здійснюють агресивну політику захоплення ринку, спрямованих на швидкий ріст і стрімкий вихід на передові позиції в галузі.

Закрита кадрова політика характеризується тим, що підприємство орієнтується на прийняття в свій склад працівника тільки з нижчого робочого місця, а заміщення вакансій вищих посад здійснюється з числа працівників підприємства. Така кадрова політика властива компаніям, які спрямовані на створення визначеної корпоративної культури.

Під оцінкою персоналу розуміють цілеспрямоване порівняння певних характеристик (професійно-кваліфікаційного рівня, ділових якостей, результатів праці) працівників з відповідними параметрами, вимогами, еталонами.

Одним з важливих етапів реалізації вибраної системи управління персоналом є практичне здійснення набору необхідних фірмі категорій працівників.

Обсяг робіт щодо набору персоналу залежить передовсім від різниці між наявною чисельністю та майбутніми потребами. Розрізняють зовнішні та внутрішні джерела набору.

До зовнішніх належать ті, що забезпечують поповнення персоналу через:

Ш державні бюро з працевлаштування, регіональні біржі праці;

Ш комерційні (у тім числі міжнародні) підприємства та організації з працевлаштування;

Ш систему контрактів підприємств з вищими, середніми спеціальними та професійно-технічними навчальними закладами;

Ш об’яви в пресі, на радіо, телебаченні, у розклеюваних афішах тощо.

Варто зазначити, що емпіричний підхід до набору персоналу, який значною мірою властивий використанню названих джерел наймання, може стати причиною великих помилок, а також даремних витрат часу та грошей. Ось чому підприємства все частіше використовують внутрішні джерела набору, а саме:

Ш підготовку робітників через учнівство на підприємстві;

Ш просування по службі своїх працівників (можливо з перепідготовкою), що потребує менших витрат, створює ліпший моральний клімат на підприємстві;

Ш пряме звертання до своїх працівників з проханням рекомендувати на роботу їхніх друзів та знайомих;

Ш регулярне інформування всього колективу працівників про наявні вакансії тощо.

У практиці господарювання застосовуються зовнішня оцінка та самооцінка. Зовнішньою вважають оцінку діяльності працівника керівником (керівниками) фірми, трудовим колективом, безпосередніми споживачами продуктів праці. Самооцінка здійснюється самим працівником і базується на власному уявленні про цілі життя та трудової діяльності, допустимих і заборонених способах їхнього досягнення, про необхідні моральні якості (сумлінність, чесність, відданість ділу тощо).

20. Суть, структура та класифікація основних засобів

Основні засоби- це засоби праці які мають вартість і функціонують у процесі виробництва протягом тривалого часу зберігаючи при цьому свою натуральну речову форму, а їхня вартість переноситься на вартість готової продукції частинами в міру свого спрацювання.

Основні засоби поділяються на 2 частини зокрема:

· активну — яка безпосередньо бере участь у виробничому процесі і завдяки цьому забезпечує належний обсяг та якість продукції. (робочі машини та статкування, інструменти, регулюючі та вимірювальні пристрої а також деякі технічні споруди — газові та нафтові свердловини, гірничі виробки шахт)

· пасивну — яка ств. умови для здійснення процесу виробництва (комп'ютер, стіл)

Співвідношення окремих видів основних засобів виражене у відсотках до їхньої заг. Вартості визначає видову структуру засобів праці.

Відповідно до податкового кодексу У-ни виділяють 16 груп основних засобів із мінімально допустимими строками корисного їх використання.

1. земельні ділянки

2. капітальні витрати на поліпшення земель не пов’язані з виробництвом

3. будівлі, споруди, передавальні пристрої

4. машини та обладнаня

5. транспортні засоби

6. інструменти, прилади,інвентар

7. тварини

8. багаторічні насадження

9. інші основні засоби

10. бібліотечні фонди

11. малоцінні, необоротні матеріальні активи

12. тимчасові споруди

13. природні ресурси

14. інвентарна тара

15. предмети прокату

16. довгострокові біблійні активи

· За участю у виробничому процесі основні засоби поділяються на:

-виробничі - обслуговують господарську діяльність п-ства і ств. умови для її успішного здійснення.

-не виробничі - призначені забезпечити вирішення соціальних завдань

· Залежно від прав власності:

-власні

-орендові

· За цільовим призначенням:

-будівлі

-споруди

-передавальні пристрої

-машини та устаткування

-транспортні засоби

-інструменти

-інвентар, тощо

· Залежно від джерел фінансування:

-внесені до статутного фонду п-ства його засновником

-придбані п-ством за рахунок власних коштів

-придбані за рахунок довгострокових кредитів банків

-безкоштовно отримані

· Для цілей бухгалтерського обліку основні засоби класифікують за такими групами:

1. земельні ділянки

2. капітальні витрати на поліпшення земель

3. будівлі, споруди та предавальні пристрої

4. машини та обладнання

5. транспортні засоби

6. інструменти, прилади,інвентар

7. тварини

8. багаторічні насадження

9. інші основні засоби.

21. Облік та оцінка основних засобів п-ства

Облік основних засобів на п-стві здійснюється у натуральному і вартісному вираженні.

· У натуральному виражені облік проводиться для здійснення технічного складу основних засобів, виробничої потужності та ступення їх використання.

· У вартісному виробництві оцінка необхідні для визначення загального обсягу динаміки та структури основних засобів, а також величини вартості перенесеної на вартість готової продукції.

Оцінка основних засобів — це грошовий вираз їх вартості яка проводиться для визначення ступеня їх взносу та планування витрат на відновлення основних засобів.

Виділяють такі види оцінки основних засобів п-ства:

1. Первісна вартість — це фактична вартість основних засобів на момент введення їх в дію чи придбання.

2. Відновна вартість — це вартість їхнього відтворення за сучасних умов виробництва

3. Залишкова вартість — реальна вартість основних засобів яка ще не перенесена на вартість виготовленої продукції.

Ліквідаційна вартість — це вартість основних засобів п-ства після закінчення терміну їх корисного використання

23. Амортизація основних засобів та методи її врахування

Амортизація — це процес постового перенесення вартості основних засобів на виготовлену продукцію (надані послуги або на витрати підприємства протягом їх корисного терміну використання). Об"єктом амортизації є вартість основних засобів крім землі. Нарахування амортизації здійснюється протягом строку корисного використання об"єкта, тобто при зарахуванні його на баланс і припиняється на період його реконструкції, модернізації та консервації. Амортизаційна політика підприємства регламентується чинним Положення (стандартом бух гал. обліку № 7)"Основні засоби", яке визначає такі методи нарахування амортизації основних засобів: -прямолінійний. -зменшення залишкової вартості(прискореного залишкової вартості). -кумулятивний метод. -виробничий. Прямолінійний-передбачає, що річна сума амортизації визначається діленням вартості об"єкта основних засобів що амортизуються на очікуваний строк його корисного використання. За методом прискорення зменшення залишкової вартості, річна сума амортизації в і-тому році експлуатації визначається як добуток балансової вартості об"єкта основних засобів на початок звітного періоду та подвійної річної норми амортизації. За комулятивним методом річна сума амортизації в і-тому періоді експлуатації визначається як добуток вартості об"єкта що амортизується та кумулятивного коеф. За виробничим методом місячна сума амортизації визначається множенням місячного обсягу продукції та виробничої ставки амортизації.

24. Показники ефективності використання основних засобів

Ефективність використання основних засобів характеризується групою показників, які поділяються на узагальнюючі і часкові.

До узагальнюючих показників налажать: 1) фондовіддача 2) фондомісткість 3) фондоозброєність 4) рентабельність основних засобів

Частковими показниками використ. основ. засобів є: 1) коефіцієнт екстенсивного використання устаткування 2) коеф. інтенсивного викор. устаткуваня 3) коеф. інтеграційноговикористання 4) коеф. змінності роботи обладнання

Фондовіддача (Фв)характеризує річний випуск продукції з одиниці вартості основних засобів і розраховується співвідношенням обсягу товарної (валової, чистої) продукції п-ства за рік до середньорічної вартість основних засобів п-ства: Фв=Q/Sсер, грн., де Q-обсяг товарної (валової, чистої) продукці п-ства за рік, грн. ;Sсер-середньорічна вартість основ. засобів п-ства, грн. ;

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой