Володимир Винниченко як полiтичний дiяч

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ВСТУП

Актуальність теми. Володимир Винниченко визначна особа в історії України. Він відомий як прозаїк, драматург, філософ, публіцист, художник, політик, громадський і державний діяч. З його ім'ям пов’язані надзвичайно яскраві, самобутні сторінки національного літературного процесу. В. Винниченко, наділений багатьма талантами, а серед них — надзвичайною чутливістю до чужого болю, здатністю співпереживання, бажанням віддати себе справі соціального і національного визволення, просто не міг бути поза колом революціонерів.

Через сто тридцять років після народження і шістдесят років після смерті, В. Винниченко залишається однією з найбільш знакових і популярних постатей в історії вітчизняної літератури, культури та філософсько-політичної думки, а його спадщина продовжує викликати величезний інтерес.

Особистість В. Винниченка — блискуче свідчення досить масштабної і виразної тенденції своєї доби — справжні інтелектуали, особистості з найкращими людськими якостями, у своїй переважній більшості пов’язували своє життя з революційним рухом; принаймні сприяли або співчували йому. Біографія В. Винниченка, сповнена карколомними поворотами, перемогами і поразками, ідейно-художніми пошуками, спробами урівноважити контрастні філософсько-світоглядні та естетичні домінанти доби, могла б бути вдячним матеріалом не для одного пригодницького чи філософсько-психологічного роману.

Оскільки найпритягальнішою і найпопулярнішою тоді була соціалістична ідея, саме вона й стала осереддям визвольних процесів. Повалити середньовічну поліцейську імперію з менш радикальними світобаченням і настроями годі було сподіватися.

З ім'ям В. Винниченка пов’язані найважливіші політичні процеси перших десятиліть ХХ століття — створення і функціонування впливових національних політичних партій, піднесення національно-визвольної боротьби, вибуху Української революції, відродження нації й національної державності, реалізації ідеї соборництва. Перший голова першого національного уряду України — Генерального Секретаріату, організатор антигетьманського повстання, глава Директорії УНР.

Схильний до образного мислення й художніх оцінок — паралелей, історичних порівнянь, В. Винниченко-атеїст назвав сходження на владні олімпи трьома біблійними сходженнями на Голгофу.

Вважаючи вкрай неприпустимим, просто ганебним для себе підтримати режим П. Скоропадського, який мало не всім здавався непохитним, бо спирався на міць кайзерівських багнетів, В. Винниченко з вузьким колом однодумців веде підготовку антигетьманського повстання. Його не зупиняє відсутність підтримки навіть із боку однопартійців та українських есерів.

Він володів не надто поширеним, як на сучасного політика, даром надзвичайно щирого самокритичного ставлення до власних вчинків. Залишаючись непохитним щодо визначеного ще в юності життєвого імперативу. Особливо прикметні й наочні тут щоденникові нотатки, тритомник «Відродження нації» і пов’язані з ними спроби кореляції політики, до яких систематично вдавався В. Винниченко.

Поміж плеяди діячів Української революції у В. Винниченка вирізняла особлива, вроджена здатність до розуміння поведінки кожного індивідуума, психологічної мотивації його вчинків і водночас природний дар «схоплювати» глибинну й масштабну сутність процесів на макрорівні, передбачати об'єктивний напрям її перспективного розвитку. Переконливі докази того — відсутність ейфорії щодо соборницького процесу у 1918−1919 рр. та застережний песимізм щодо сутності майбутніх україно-польських відносин. Прогноз В. Винниченка виявився пророчим.

Серед політиків чи письменників, розстріляних енкаведистами, прізвища В. Винниченка не було,. Його не катували в сталінських таборах. Він помер своєю смертю в 1951 році на чужій землі - зубожілий і обділений увагою широкої громадськості. Від тоді минуло понад півстоліття. Україна стала суверенною державою. І є сенс підійти до оцінки шляху цього видатного сина України.

З початку 1930-х рр. і до кінця 1980-х рр. творча спадщина Володимира Винниченка була вилучена з нормального культурного обігу: твори його не друкувалися в УРСР і не вивчалися. Винниченкознавство існувало й розвивалося спочатку за кордоном — завдяки дослідженням Г. Костюка, М. Мольнара, С. Погорілого, Л. Онишкевич, В. Ревуцького Серед найвидатніших досліджень — монографії В. Панченка «Будинок з химерами. Творчість Володимира Винниченка 1900−1920 рр. у європейському літературному контексті», Л. Мороз «Сто рівноцінних правд. Парадокси драматургії В. Винниченка», С. Погорілого «Неопубліковані романи В. Винниченка», праці М. Жулинського, Г. Костюка, В. Cолдатенка, В. Гуменюка, Т. Гундорової.

Перша спроба повернення спадщини В. Винниченка була зроблена в середині 1960-х рр. Спроба ця — з огляду на несприятливі суспільно-політичні обставини — виявилася невдалою, після чого штучна пауза затяглася ще на два десятиліття. Перший етап у вивченні феномена В. Винниченка після його реабілітації наприкінці 1987 р. мав ту особливість, що з’ясовувалися передусім обставини його політичної біографії (до речі, з акцентом на моментах «пробільшовицької» орієнтації Винниченка), визначалися загальні контури й масштаби творчої спадщини, його місце в історії українського письменства. Цим питанням були присвячені публікації П. Федченка, І. Дзеверіна, М. Жулинського, М. Слабошпицького та інших дослідників.

В 90-х рр. стали з’являтися вже не тільки публікації нарисового характеру, а й студії типу «життя і творчість», зокрема, монографія О. Гнідан та Л. Дем’янівської «Володимир Винниченко [10]. Життя, діяльність, творчість; монографічні дослідження його спадщини під кутом зору певної проблеми — наприклад, праця Л. Мороз «Сто рівноцінних правд. Парадокси драматургії В. Винниченка» [19]. Серед найвидатніших досліджень — монографії В. Панченка «Будинок з химерами. Творчість Володимира Винниченка 1900−1920 рр. у європейському літературному контексті» С. Погорілого «Неопубліковані романи В. Винниченка».

Творчий діалог В. Винниченка з М. Горьким і Ф. Достоєвським, Г. Мопассаном і Г. д’Аннунціо, Ф. Ніцше та Г. Ібсеном, Е. Золя і К. Гамсуном дає можливість істотно доповнити картину взаємодії української літератури перших десятиліть ХХ ст. з іншими літературами; розкрити суттєві особливості творчої індивідуальності В. Винниченка, домінанти його художнього мислення; визначити внесок українського прозаїка й драматурга в осмислення актуальних «питань доби»; відповісти на низку питань щодо зв’язку творчості В. Винниченка з художніми течіями кінця ХІХ — початку ХХ ст. ст. — як усередині української літератури, так і за її рамками.

Об'єкт дослідження — політична діяльність В. Винниченка

Предметом дослідження — історична постать кінця ХІХ — початку ХХ ст. — В. Винниченко.

Мета і завдання роботи. Основною метою роботи є виокремлення політичної діяльності В. Винниченка з загального вскладу історичної особи та зв’язок з явищами і подіями в європейських країнах кінця ХІХ — початку ХХ ст. ст.

Реалізація цієї мети передбачає виконання таких завдань:

— встановити особливості ситації в Україні на початку ХХ ст., зумовленої «боротьбою генерацій» та виявити її вплив на формування особистості В. Винниченка;

— з'ясувати ціннісних орієнтацій та рис психологічного портрета В. Винниченка;

— проаналізувати урядові документи, автором яких був В. Винниченко;

— визначити історичну роль особи В. Винниченка як посадовця;

— узагальнити здобутки останніх років історичної особи.

Теоретико-методологічною основою є праці О. Білецького, Г. Вервеса, І. Дзюби, Д. Дюришина, В. Жирмунського, І. Журавської, М. Зерова, Д. Наливайка, Л. Новиченка, П. Филиповича, Д. Чижевського, І. Франка, а також наукові дослідження істориків — В. Адмоні, Ю. Барабаша, О. Гнідан, Л. Дем’янівської, М. Жулинського, Ю. Карякіна, Г. Костюка, Л. Мороз, С. Павличко, Б. Сучкова.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в ній з’ясовано ціннісні орієнтації молодого Винниченка, комплексно вивчено систему взаємодії В. Винниченка історичну роль особи В. Винниченка як посадовця.

Методи дослідження. Реалізація цілей і завдань дослідження можливо на основі застосування комплексу загальнонаукових і спеціальних методів. Зокрема, методи класифікації і систематизації дають можливість узагальнити і виділити особливості суспільного розвитку і права на українських землях.

Метод структурно-функціонального дослідження дає можливість вивчати структуру і функціональні особливості застосування понять.

Значну роль зіграли методи логічного аналізу і інші традиційні методи наукового пошуку.

Курсова робота складається зі вступу, 3 розділів висновків, списку джерел інформації (27 найменувань). Загальний обсяг роботи складає 48 сторінок основного тексту, містить 1 малюнок.

РОЗДіЛ 1. ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ В. Винниченка

1.1 Дитинство

У «Біографічних даних» (1937 р.) В. Винниченко зазначає: «Родився 1880 році в місті Єлисаветграді на Херсонщині в селянсько-робітничій родині. Першу освіту мав у народній школі. Вчителька школи, помітивши якісь мої якості, настояла перед батьками, щоб дали мене до гімназії. Брат, робітник-друкар, піддержав це домагання і взявся матеріально підтримувати батька. Але

гімназію закінчив не в Єлисаветграді, бо вийшов з неї (чи змушений був вийти) через «бунтарський дух». Закінчив у другій гімназії в Златополі на Київщині" [3, с. 109]. За іншими джерелами В. Вінниченко народився 26 липня 1880 р. у селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (нині с. Григорівка Новоукраїнського району Кіровоградської області) у робітничо-селянській родині [10, с. 15].

Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав з села до міста Єлисаветграду й одружився з удовою Євдокією Павленко, народженою Линник.

Від першого шлюбу мати В. Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з К. В. Винниченком родився лише Володимир.

В народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і через те вчителька переконала батьків, щоб продовжували освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріяльне становище родини, по закінченні школи Володимира віддано до Єлисаветградської гімназії.

Гімназіяльне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли малого українця насмішками. Його українська вимова, бідна одежа та інші ознаки пролетарського походження викликали до нього серед його товаришів у гімназії, дітей російської або зрусифікованої буржуазії, ворожість.

Це ставлення вперше викликало у малого Володимира свідомість того, що на світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих, на тих, що говорять «панською мовою», і тих, з мови яких сміються.

Усвідомлення свого становища не пригнітило малого, але викликало в нього протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. Протести проти соціяльної та національної нерівності поклали основи його революційности на все життя.

В старших клясах гімназії він бере участь у революційній організації, пише революційну поему, за яку одержує тиждень «карцеру», й нарешті його виключають з гімназії.

Але Володимир не думає кидати своїх студій. Він готується до матури (атестату зрілости) і йде складати іспит екстерном до златопільської гімназії. Він одягнений в українське вбрання. З сивою шапкою на голові і кийком у руці.

Не зважаючи на виразну нехіть учителів видати учневі «атестат зрілості», під натиском директора гімназії, національно-свідомого українця, Володимир одержує диплом [9, с. 28].

1.2 Юність та роки навчання

У 1901 р. він вступає на юридичний факультет Київського університету і того ж року стає членом таємної студентської революційної організації «Студентська громада» та пише перше оповідання «Народний діяч» [18, с. 37].

Цього ж року посилає це оповідання до «Літературно-Наукового Вісника» в Галичині [3]. Але це оповідання тоді не було надруковане. Це зроблено значно пізніше (1906 р.).

В 1902 році був уперше заарештований за належність до революційної української організації й посаджений до київської в’язниці.

По кількох місяцях, за браком офіційних доказів у «злочині», був випущений з ув’язнення, але виключений з університету і виселений з Києва без права жити по великих містах. З 1902 р., після публікації в «Киевской старине» оповідання «Краса і сила», стає відомим як письменник. Саме тоді, коли єлисаветградський гімназист робив перші проби пера, Іван Франко констатував, що однією з характерних тенденцій культурного життя в Європі стала «інтернаціоналізація літературних уподобань та інтересів». Вона означала, що наприкінці ХІХ ст. стали очевидним «розпанахання давніших географічних і державно-етнографічних границь, величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів, спільність ідей і ідеалів в писаннях одної генерації в різних краях, однаковість літературного смаку в певних суспільних верствах різних народностей, панування певних предилекцій і певної літературної моди в цілому цивілізованому світі в даній добі» [25].

Восени, через виключення з числа студентів, Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного вплину на товаришів-військових, тримала Володимира під арештом, в канцелярії роти. Але він, переодягаючись вночі у цивільне, тікав з касарні й віддавав свій час на провадження роботи серед київського пролетаріяту. Цю діяльність викрито, й Володимир мав бути заарештований. Довідавшись від військових товаришів з канцелярії роти про те, що готується арешт, Володимир Винниченко скидає солдатську уніформу і емігрує до Галичини.

1.3 Становлення майбутнього громадського і політичного діяча

В. Винниченко вступає до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 р. стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). У Львові В. Винниченко провадить партійну роботу. За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 р. при перевозі нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордонбув заарештований, виключений з університету й ув’язнений до одиночної камери Лук’янівської в’язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти.

Він активно публікується у партійних газетах «Праця», «Селянин» і пише брошури й книги на революційні теми [3]. В. Винниченка арештовано і як дезертира і революціонера його посадили у військову в’язницю — київську фортецю. За пропаганду серед війська та за дезертирство його мали засудити до військової каторги, а за суто політичне «злочинство» — провіз нелегальної літератури — він мав бути суджений окремо. Після півторарічного перебування в кріпості його звільнила перша російська революція — революція 1905 року. Винниченка звільнено з фортеці в силу проголошеної амністії.

У в’язниці В. Винниченко пише низку літературних творів. Пізніше, після публікації написана ним в цей час повість «Голота» одержала першу премію «Кіевской Старины». Під час революції Українська революційна партія прийняла марксистську програму і назвалася Українська соціял-демократична робітнича партія. Винниченко увійшов до складу центрального комітету цієї партії.

Реакція, що настала після розбиття революції 1905 р., примусила Винниченка знов тікати за кордон. Там він працює в закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздить на Україну в партійних справах. Київ. Полтава. В 1906 році мандрівка по Україні, в результаті якої написано цілу низку оповідань: «На пристані», «Раб краси», «Уміркований та щирий», «Голод», «Малорос-європеєць», «Ланцюг» та інші. В 1907 році знов був заарештований у Києві й посаджений в «знамениту» Лук’янівку (тюрма в Києві, де перебували майже всі видатні члени Революційної партії). Через вісім місяців сидіння Винниченка випущено «на поруки». Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував. В цей період він написав багато творів на соціяльні та етичні теми: «Дисгармонія», «Щаблі життя», «Контрасти». Цей період еміграції тривав аж до 1914 року. Незважаючи на велику загрозу бути знов заарештованим, він бере й далі участь у нелегальних з'їздах. В 1908 році він перебував у Швейцарії, Італії, Франції. Приїздив на Україну весною (Київ, Харків). В 1909 р.: Швейцарія, Київ, Париж. В 1910 р.: Париж, Німеччина, Петербург. Поява «Чесноти з собою» в російському перекладі; Київ, Кавказ, Полтавщина (Кононівка). В 1911 р.: Галичина (Львів), Німеччина, Італія (Флоренція, Генуя, Сестрі Леванте, Каві ді Лаванья), Париж; шлюб; Галичина, Буковина. 1912 р.: Париж, Німеччина, Україна, Галичина. 1913р.: Париж, Галичина, Буковина (Глибока). 1914р.: Париж, Італія, Україна (Київ, Катеринослав; життя поза містом; спроба вступити на завод робітником; партійний з'їзд у лісі [9, с. 15]. На початку Першої світової війни В. Винниченко вернувся до Росії і жив до 1917 р. під чужим ім'ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.

РоЗДІЛ 2. розквіт політичної кар'єри

2.1 Керівник уряду Центральної Ради 1917 — 1918

За влучним висловом М. Жулинського, В. Винниченко — це «людина, розіп'ята на хресті політики [16, с. 100]».

Як політичний і державний діяч — неоднозначна і суперечлива постать, постійно перебував мовби в подвійному колі: визволення соціальне — і національне; ідея соціалістична — й ідея національна. «Я прийшов до Центральної Ради від плугів, сокир, від селянських тайних сходин, від робітничих організацій, від тюрмів, підпілля, від злиднів, поневолення. І тому так само натурально, що я не тільки теоретично розумів, але й органічно, кровно відчував вагу не тільки національного, але й соціально-економічного визволення працівних мас українського народу… [3, с. 112]».

У 1916 р. Винниченко живе в Москві, видає і редагує журнал «Промінь». У 1917 р. повертається до Києва, стає одним з організаторів і керівників Центральної Ради, згодом головою першого українського уряду — Генерального Секретаріату, генеральним секретарем внутрішніх справ, очолює українську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії [18, с. 38].

В. Винниченко пройшов складний шлях політичного діяча з широкою амплітудою коливань своїх поглядів, за що його критикували як «зліва», так і «справа». Безперечно, він не був застрахований від помилок, однак його вагання були викликані пошуками вірних безкровних політичних рішень.

Крім В. Винниченка, який водночас був і генеральним секретарем внутрішніх справ, до складу уряду входили Б. Мартос — генеральний секретар земельних справ, С. Петлюра — генеральний секретар військових справ, В. Садовський — генеральний секретар юстиції, І. Стешенко — генеральний секретар освіти, всі - члени соціал-демократичної партії. С. Єфремов був генеральним секретарем міжнаціональних справ (соціал-федераліст), П. Христюк — генеральним писарем (соціал-революціонер), М. Стасюк — генеральним секретарем продовольчих справ (непартійний соціаліст, згодом — соціал-революціонер) і Х. Барановський — генеральним секретарем фінансів (позапартійний) [20]. Тобто з дев’яти членів першого складу Генерального секретаріату п’ятеро були соціал-демократами, що накладало на партію та її лідера В. Винниченка значну відповідальність і водночас вимагало від них великого такту у стосунках з іншими партіями, більшістю членів ЦР, щоб заручитися їх підтримкою.

За часів становлення молодої Української Держави, роботи Генерального секретаріату перед В. Винниченком, членами його уряду, в цілому перед ЦР постало багато питань, які вимагали негайного розв’язання. Яким мають бути статус, структура, функції, права і обов’язки новоутвореного виконавчого органу? Де взяти тисячі досвідчених, грамотних і національно свідомих людей на урядові посади в усіх інституціях, починаючи від міністрів й закінчуючи діловодами в канцеляріях? Як їх утримувати? Гостро стало питання і про розміщення урядових установ. Вся резиденція уряду складалася з двох невеликих кімнат у Педагогічному музеї.

2.2 В. Винниченко — автор урядових документів

В. Винниченко — автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. З них досить чітко простежується еволюція його поглядів від «культурно-національної автономії» України в складі Російської федеративної республіки до відродження самостійної української національної державності. Відродження української нації, розбудова української державності - надихали патріотів на значний ентузіазм, піднесення духу, усвідомлення власної ролі у розбудові держави.

Першим документом, який певною мірою визначав контури програми діяльності уряду, стала Декларація Генерального секретаріату, розроблена за безпосередньою участю і під керівництвом В. Винниченка та вперше ним оприлюднена на пленарному засіданні ЦР вже 26 червня. Основою для підготовки зазначеної Декларації став I Універсал, який урочисто проголошував новий лад вільної автономної України, у якій «однині самі будемо творити наше життя».

Якщо неупереджено оцінювати модель національно-державного устрою, теоретично відстоювану В. Винниченком, і зусилля, здійснені в напрямі її запровадження в життя, гадається, можна переконливо стверджувати: в цілому то був реалістичний, конструктивний, результативний шлях. Демократична («народоправча»), соціальна республіка (а саме такою, за задумом і сутністю, й була УНР) і донині залишається оптимальним варіантом ладу, до якого прагнуть, який сповідують і відстоюють передові соціуми. Інша річ, що не лише з вини В. Винниченка (хоча вона очевидна, а відповідальність як глави уряду, керівника держави — природно, першочергова) накреслені плани державотворення зазнали фіаско.

І все ж — незаперечно, що народоправчий лад, моделі демократичної республіки, республіки трудового народу, тобто соціально орієнтованої держави, незрівнянні ні з історичним анахронізмом авторитарно-монархічного гетьманату («малоросійської України»), ні з аморфно-деструктивною корпоративно-клановою отаманщиною С. Петлюри — альтернативними для свого часу державотворчими варіантами, запропонованими українству й суспільно апробованими, врешті - відкинутими. І як революціонер, політик та державотворець В. Винниченко виявляв у даному разі виняткову послідовність, наполегливість. Доведеться визнати, що В. Винниченко був значно прагматичнішим і реалістичнішим політиком, аніж його подають (дехто взагалі заперечує наявність у нього таких рис) [25, с. 3].

Обґрунтовуючи найважливіші положення Декларації Генерального секретаріату, В. Винниченко підкреслював, що до певного часу головним завданням ЦР було об'єднання українських демократичних сил на ґрунті національно-політичних домагань. Та бурхливі політичні процеси, що відбувалися в Україні, висунули нові вимоги. Одних лише національно-політичних домагань стає замало. Український народ повинен був об'єднатися і для розв’язання економічних та соціальних проблем. Ось чому, за словами В. Винниченка, ЦР мала поширити свою платформу, стати національним парламентом, в якому освітлюються і вирішуються усі питання, що висуває життя [20].

Генеральний секретаріат, як виконавчий орган ЦР, мав охоплювати і оперативно вирішувати усі фінансово-економічні, військові, освітні та інші потреби Української держави. Виходячи з цього, голова Генерального секретаріату визначив основні обов’язки, функції і плани діяльності кожного секретаріату.

У Декларації Генерального секретаріату передбачалося: організувати перебудову місцевої і загальнокрайової адміністративної влади з їх органічним зв’язком із ЦР; розробити основи фінансової політики; забезпечити українізацію та демократизацію судових органів, розробити законопроекти, які б відповідали автономному устрою в Україні; зосередити у своїх руках управління шкільною освітою, видання підручників, підготовку вчителів; здійснювати відповідну діяльність з об'єднання всіх національностей, що проживали в Україні; проводити необхідну роботу з українізації війська як в тилу, так і на фронті; підготувати проект земельного закону та забезпечити автономію України в продовольчій справі.

Отже, Декларація Генерального секретаріату, яку оприлюднив В. Винниченком, була підтримана більшістю членів ЦР, вона закладала перші підвалини для розбудови Української держави у XX ст. Вона стала основою для розмежування законодавчих і виконавчих функцій органів влади, була надзвичайно вдалим актом політичного тиску на Тимчасовий уряд. Хоча основні положення Універсалу і Декларації передбачали встановлення в Україні лише автономно-федеративного устрою у складі Російської держави, вони викликали величезне занепокоєння у Петрограді.

Для вирішення умов порозуміння вже через кілька днів до Києва прибула поважна делегація Тимчасового уряду у складі трьох міністрів: Керенського, Терещенка, Церетелі. За короткий час між ними, М. Грушевським, В. Винниченком та іншими членами Генерального секретаріату були проведені інтенсивні переговори. Як згадував В. Винниченко, вони проходили «трудно, з недовір'ям, з невільним пригадуванням минулого, з бажанням виговорити більше». З українського боку у переговорах ключову роль відігравав В. Винниченко, поміркована лінія якого посилилась особистісними стосунками з соціалістом І. Церетелі.

Голова Генерального секретаріату та його колеги у переговорному процесі міцно трималися автономістсько-федералістської орієнтації, згоджувалися на домагання Тимчасового уряду не ставати на шлях самочинних дій, чекати Установчих зборів, не конфліктувати з місцевою неукраїнською демократією і не робити кроків щодо українізації армії. В результаті довгих нарад і дебатів з міністрами В. Винниченко підготував текст нового Універсалу ЦР, у якому відбивалися зміст і характер угоди. Крім того, в ході переговорів спільними зусиллями було вироблено Декларацію Тимчасового уряду про регламентування крайового управління в Україні. Обидва ці документи голова Генерального секретаріату В. Винниченко оголосив на засіданні Центральної Ради 3 липня в залі Педагогічного музею [20].

Таким чином, завдяки величезним зусиллям В. Винниченка, шляхом переговорів і компромісів було знято напруженість конфлікту, що визрівав між Києвом і Петроградом. Весною і влітку 1917 р. Тимчасовий уряд мав досить сил і можливостей для боротьби зі своїми політичними противниками: у Києві дислокувалися 80-тисячний російський гарнізон, юнкерські училища. Від репресивних дій їх стримувала лише поміркованість ЦР, Генерального секретаріату, особиста позиція В. Винниченка, який взяв на себе тягар відповідальності у стосунках з Тимчасовим урядом, був повноважним представником у всіх переговорних процесах з офіційним Петроградом [25, с. 3].

В. Винниченко добре усвідомлював, що «героїчний період нашого відродження ще не скінчився», треба нарощувати темп, використовувати найменші можливості, шукати компроміси, хоча психологічно важкі і, здавалося, нескінченні переговори з Тимчасовим урядом не просувають уперед справи офіційного проголошення державності України. Він знову їде до Петрограда для затвердження складу Генерального секретаріату та його статуту. Впродовж кількох днів В. Винниченко і члени делегації Х. Барановський та М. Рафес чекали аудієнції у приймальні прем'єр-міністра. Нарешті їх було прийнято заступником прем'єра М. Некрасовим та міністром внутрішніх справ М. Авксентьєвим у присутності двох юристів-консультантів — В. Нольде і О. Гальноріна, які виявилися головними дійовими особами переговорів. В. Винниченко згодом писав, що «позиція уряду стала зрозумілою з першого засідання. Петроград не приховував, що хоче скасувати угоду від 3 липня й обмежити українські здобутки до найменшого мінімуму» [20].

Категоричне заперечення викликав Статут Генерального секретаріату, який був затверджений ЦР і названий першою конституцією України. Тимчасовий уряд відхилив його, замінивши новим документом під назвою: «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні». Повноваження Генерального секретаріату значно обмежувалися і поширювалися лише на Київську, Волинську, Полтавську, Подільську та частково Чернігівську губернії. Кількість секретарств скорочувалась з 14 до. З компетенції Генерального секретаріату вилучалися військові, продовольчі та судові справи, шляхи сполучення, пошта і телеграф. Відповідно до інструкції ЦР могла лише висувати кандидатів на посади генеральних секретарів, яких призначав Тимчасовий уряд.

Українська делегація протестувала проти зайнятої Тимчасовим урядом позиції, вимагала затвердити Статут, відстоювала кожне його принципове положення. Вже після перших засідань В. Винниченко і члени делегації хотіли перервати переговори і їхати до Києва. Продовження переговорів у такій обстановці давалися нелегко. «З якої речі я маю на собі переносити найгірші сторони соціальної істоти сих людей? — писав він. — Розуміється, коли б ішло про мою особисту справу, мої відносини з цими людьми кінчились би цілком інакше, так само, як і відносини инчих членів делегації. Але справа йшла не про інтереси тої чи инчої людини. Отже, не особисті почування й взагалі непочування повинні були вирішувати наше поводження. Ми бачили, що нас провокували, що нас навмисно, брутально й цинічно висміювали, ображали й викликали на обурення, на реакцію чуття».

Врешті-решт прем'єр О. Керенський підписав «Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні», скріплену також підписом міністра юстиції, що надавало їй статусу нормативно-правового акта, обов’язкового до виконання місцевими органами в Україні. О. Керенський жодного разу не прийняв В. Винниченка, всіляко уникаючи зустрічі з ним. Згодом Володимир Кирилович з гіркотою напише: «Замість конституції - інструкцію» отримала Україна від Тимчасового уряду і Керенського, який, перебуваючи у Києві два місяці до того, давав широкі обіцянки лідерам ЦР [20].

Виснажлива боротьба з російськими демократами, які після повалення царизму люто вчепилися у відстоювання «єдиної і неділимої» влади, приводить В. Винниченка до висновку: там, де виникає українське питання, закінчується російська демократія.

Більшість членів ЦР негативно сприйняла «інструкцію». В центрі гострої критики опинилася українська делегація, що повернулася до Києва і в першу чергу сам В. Винниченко. На них була покладена значна частина вини за невдачу на переговорах, сипалися дошкульні й часто безпідставні звинувачення в нетвердості, невмінні, недостойному поводженні в міністерських передпокоях, навіть таємній зраді. Дебати в Малій раді тяглися два дні. 5 серпня розпочалася шоста сесія ЦР, яка майже повністю була присвячена обговоренню «Інструкції Тимчасового уряду» і пошуку виходу з ситуації, що склалася. Перелом в ході дискусії відбувся 7 серпня, коли з великою промовою на засіданні виступив В. Винниченко. На початку виступу він заявив про свою відставку з посади голови Генерального секретаріату. Далі, виступаючи як член соціал-демократичної фракції, він наводив переконливі докази необхідності прийняття «інструкції».

«Порівнюючи з тим, чого ми домагалися два місяці тому, коли хотіли признання тільки принципу автономії та призначення комісара для України, то тепер ми маємо фактичну автономію і Генеральний секретаріат, — наголошував В. Винниченко. — В такім самім розумінні трактується наша справа, автономія України, у французьких та німецьких газетах». Доводячи корисність такої установи, як Генеральний секретаріат, В. Винниченко переконував, що за його допомогою легше буде проводити консолідацію національно-демократичних сил, вести боротьбу з контрреволюцією, яка досить сильна в Україні, і допомагати проведенню виборів до Всеукраїнських установчих зборів, які й визначать майбутню долю України — автономність чи самостійність [5, с. 63].

Ситуацією, що склалася внаслідок формальної відставки уряду, скористалися політичні конкуренти УСДРП з українських партій, насамперед соціалісти-революціонери, які все більше тяжіли до російських лівих есерів. Вони розгорнули проти В. Винниченка широку кампанію політичної компрометації, маючи на меті домогтися його відставки. Пристрасті розгорілися 10 серпня на засіданні Малої ради. Есер М. Ковалевський подав запит до голови Генерального секретаріату В. Винниченка з приводу його інтерв'ю кореспондентам французьких газет у Петрограді про український національно-визвольний рух. Свідомо або випадково у газетах було перекручено його зміст. Йшлося про те, начебто більша частина членів ЦР має германофільську орієнтацію. Після М. Ковалевського з цього приводу до В. Винниченка звернувся з запитом від фракції націонал-революціонерів М. Любинський з оголошенням заяви своєї партії, яка слова В. Винниченка «…рахує глибокою образою для Української Центральної Ради і просить Комітет Центральної Ради запропонувати тов. Винниченкові дати пояснення у цій справі і вказати тих членів Центральної Ради або ті факти, які він мав на увазі при розмові з кореспондентами газет» [20]. Ця далекосяжна провокація набула такого розголосу, що В. Винниченкові довелося дати пояснення не лише в ЦР, а й Тимчасовому урядові. В телеграмі до Петрограда він рішуче заявив, що не висловлював таких думок, які накидає йому кореспондент французької газети. Пояснював це Винниченко або злим умислом, або ж поганим знанням журналістом російської мови. Заслухавши пояснення В. Винниченка, есери нібито погодилися з ним, але вже наступного дня знову внесли на розгляд Малої ради проект постанови про відставку Генерального секретаріату. Більшістю голосів пропозиція есерів була відхилена. В. Винниченко погодився забрати свою заяву і приступити до реконструкції уряду.

Можна стверджувати, що над українською революцією нависла реальна загроза. Крім внутрішнього фактора, цьому сприяв і контрреволюційний виступ генерала Л. Корнілова. Саме в цьому контексті кардинальне значення мало питання про те, хто очолить Генеральний секретаріат. Такою особою, на переконання більшості членів ЦР, залишався лише В. Винниченко. Навіть фракція українських соціалістів-революціонерів усвідомила, що в даний момент альтернативи йому не існує. На засіданні Малої ради вона зобов’язалася не чинити перешкод його діяльності. В. Винниченку знову запропонували очолити уряд. Згодом Володимир Кирилович писав, що в тій критичній ситуації він не повинен був відмовитися, і «міністерську» кризу було залагоджено. Тимчасовий уряд, попри свого негативного ставлення до В. Винниченка, все ж 1 вересня змушений затвердити склад Генерального секретаріату на чолі з ним [11, с. 28].

Таким чином, ціною величезних зусиль В. Винниченку вдалося створити легітимний Генеральний секретаріат і надати йому відповідного юридичного статусу. Це відкривало формальні можливості його офіційної діяльності. Залагодивши справи з Тимчасовим урядом, В. Винниченко з головою занурюється в роботу Генерального секретаріату. Вже через кілька днів він направляє розпорядження губернським комісарам, яких зобов’язав повідомити всім урядовим і громадським організаціям і установам, що губернські та повітові комісари, а також їх помічники «є однині органами влади Генерального секретаріату і як такі повинні лишатися на своїх місцях». В. Винниченко попереджав, що ніхто, крім Генерального секретаріату, не має права усувати комісарів та їх помічників з посад. 24 вересня майже всі газети вміщують заяву В. Винниченка, в якій він сповіщав народ України, що найвищий орган крайової влади в Україні - Генеральний секретаріат, беручи владу в свої руки, зараз працює над своєю внутрішньою структурою.

За чотири наступні місяці, ніби надолужуючи втрачений час, під керівництвом В. Винниченка відбулося 63 засідання Генерального секретаріату, на яких розглянуто понад 430 питань політичного, економічного, військового, дипломатичного характеру. Оприлюднюються звернення, заяви, ноти, меморандуми, роз’яснення з питань внутрішньої і зовнішньої політики, інтенсивно готуються законопроекти [11, с. 54].

Активізація діяльності Генерального секретаріату, перебирання на себе управлінських функцій, жорстке реагування на спроби деяких міністерств, обминаючи Генеральний секретаріат, безпосередньо зноситися з місцевими органами влади в Україні створювали напруженість у стосунках між Петроградом і Києвом, викликали взаємну недовіру. Особливої гостроти набув конфлікт з ухвалою ЦР про скликання Українських установчих зборів з метою остаточного визначення державного устрою України. Особиста позиція В. Винниченка викладена ним у газеті «Народна воля» 12 жовтня 1917 р.: «Українські Установчі збори будуть рішати, що для нашого народу найкраще: федерація, конфедерація чи повна самостійність. І тепер ми не можемо присягатись, що не вийдемо ніколи з російської імперії, коли за 200 літ нашого перебування в цій імперії немає з нею тісного зв’язку».

В. Винниченко, дізнавшись про різко негативну реакцію з боку Тимчасового уряду на ухвалу про скликання Українських установчих зборів, вирішив пом’якшити враження Петрограда. На засіданні Генерального секретаріату 17 жовтня було заслухано і остаточно ухвалено текст заяви Секретаріату в справі Українських установчих зборів та доручено голові Генерального секретаріату оголосити її на засіданні Малої ради. У заяві, яку написав і оприлюднив В. Винниченко, йшлося про те, що Генеральний секретаріат, визнаючи разом зі всією демократією Російської держави право кожної нації на повне самовизначення, тим самим визнає і за українським народом право виявити свою волю на Українських установчих зборах. Разом з тим Генеральний секретаріат буде вести свою роботу в напрямі «єдності Російської Федеративної республіки» [10]. Цей демарш В. Винниченка, який мав засвідчити лояльність Генерального секретаріату до уряду, не пом’якшив реакцію правлячих кіл Росії. За повідомленням кореспондента газети «Русское слово», Тимчасовий уряд вирішив припинити видачу Генеральному секретаріату коштів, віддати його членів під суд за сепаратизм та участь у скликанні Установчих зборів, а також викликати В. Винниченка для пояснення у цій справі.

На засіданні Генерального секретаріату 21 жовтня обговорювалося питання про поїздку до Петрограда В. Винниченка, генеральних секретарів І. Стешенка й О. Зарубіна для переговорів з Тимчасовим урядом у справі політичного становища в Україні. За скупими словами протоколу засідань неможливо точно відтворити перебіг обговорення цього питання. Оскільки було ухвалено рішення про подання до преси «певних відомостей в цій справі», можна передбачити, що розглядалися різні варіанти і можливі ситуації, які чекали на В. Винниченка і генеральних секретарів у Петрограді. Як згодом з’ясувалося, тривожні настрої в українських урядових колах були недаремні. У Петрограді розроблявся план придушення української революції, який передбачав арешт В. Винниченка і генеральних секретарів у Петрограді. Та по приїзді В. Винниченка і його колег у столицю там почали відбуватися події, що привели до захоплення влади більшовиками. На тому, — згадував В. Винниченко, — й скінчилися відносини українського уряду з «демократичним» Тимчасовим урядом. Телефонні повідомлення про переворот у Петрограді надходили до Києва з другої половини дня 25 жовтня.

Наступним кроком В. Винниченка було звернення Генерального секретаріату «До війська і громадян України». В ньому сказано, що всі війська і всі партії повинні визнати владу Генерального секретаріату УЦР і «всеціло підлягати його розпорядженням». Конкретні і рішучі кроки В. Винниченка у справі організації роботи уряду, його особиста впевненість і активність сприяли подоланню розгубленості серед української політичної еліти та спрямували зусилля ЦР на продуктивну роботу. Впродовж короткого часу були прийняті ухвали про поширення влади Генерального секретаріату на всі губернії України, припинення військових дій у Києві, розформування офіцерських і добровольчих загонів, реорганізації і демократизації штабу КВО і т.п. Паралельно з цим особливо продуктивною діяльністю глави уряду України стала підготовка нормативних і законодавчих актів. В. Винниченко особисто розробляв найважливіші законопроекти і програмові документи Генерального секретаріату. За його поданням ухвалювалися численні резолюції, різні рішення, які мали доленосне значення для розвитку української революції.

Наприкінці грудня 1917 р. і на початку січня 1918 р. становище в Україні загострювалося. З одного боку, Раднарком оголосив стан війни між Росією та Україною і направив свої збройні сили в Україну, з іншого — українські соціалісти-революціонери встановили зв’язки з лівими есерами Росії, які підтримували більшовиків, з метою перебрання в свої руки Генерального секретаріату. Маючи найбільшу фракцію в ЦР, для есерів це не складало великих труднощів. Але і раніше, і в цей період найбільшою перепоною для них лишався В. Винниченко. Авторитет і популярність цього діяча були надзвичайно високими серед політиків і широких верств населення.

Тому есери використовували найменшу можливість для дестабілізації роботи уряду і ЦР з метою усунення В. Винниченка від влади. Про це свідчить й перехоплена у Києві телеграма, яку ще у грудні надіслав з Петрограда більшовицький комісар національних справ Й. Сталін до м. Брест-Литовський (нині Брест, Білорусія) одному з більшовицьких делегатів — Карахану. В цій телеграмі, між іншим, говорилося: «Изнутри Раду взрывают левые эсеры, действующие в контакте с петроградскими коллегами, у них уже две трети в голодной Раде. По имеющимся у нас данным в ближайшем будущем Винниченко будет сменен левым эсером». Передбачення Й. Сталіна справді незабаром здійснилися. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів ЦР 9 січня ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу [4, с. 35]». Її виконавчий орган — Генеральний секретаріат перейменовувався у Раду народних міністрів. 11 січня на засіданні Малої ради, де вперше оголошувався Універсал, присутні вітали М. Грушевського і В. Винниченка оплесками. А вже наступного дня українські есери почали вимагати, щоб представники українських соціал-демократів, «які ведуть керуючу роль в міністерстві, уступили місце представникам українських соціалістів-революціонерів». Під час цього виступу В. Винниченка не було на засіданні Малої ради. Тому від імені соціал-демократичної фракції виступив її керівник О. Гермайзе, який піддав політику есерів нищівній критиці, звинуватив їх у тому, що з переляку перед більшовиками вони перехоплюють їхні гасла і «тим самим думають врятувати своє становище. Стоячи перед фактом політичного переляку, перед фактом капітуляції і торгу іменами, — сказав на закінчення О. Гермайзе, — ми відкликаємо наших товаришів з Ради народних міністрів». 15 січня В. Винниченко вручив М. Грушевському подання про відставку свого кабінету міністрів. 18 січня Мала рада вимушена була його прийняти і доручила формування нового уряду есеру В. Голубовичу [20].

Перебуваючи у вирі політичного життя на посаді голови уряду України, В. Винниченко допускав помилки, прорахунки, утопізм у досягненні поставленої мети, які з часом сам же і викривав. У пам’яті українського народу він залишиться також людиною, яка була вимоглива до себе, найвище за все ставила чесність і моральність у великій політиці. Вся його діяльність і помисли спрямовувалися на питання — як змінити долю України, як вивести її народ на якісно нові обшири існування, розбудити національну свідомість. Він справляв значний вплив на перебіг історичного процесу в Україні. Про це добре знали як в Тимчасовому уряді, так і в керівництві Раднаркому РСФРР. Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем'єром змушений евакуюватися до Житомира. В. Винниченко разом з дружиною Розалією Яківною поїхав на південь, до Бердянська, під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п'єсу «Між двох сил» [6, с. 59]. Тут був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної змови. Але авторитет і вага постаті В. Винниченка були настільки незаперечні, що його, не дивлячись на відмову співпрацювати з П. Скоропадським, швидко звільнили з-під варти. Після чого він знову переходить до активної політичної діяльності.

2.3 На посаді голови Директорії

У серпні 1918 р. В. Винниченко очолює опозиційний до гетьманського режиму П. Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягає на відновленні УНР, створенні її найвищого органу — Директорії, головою якої став на таємному засіданні українських політичних партій, що відбулося у Вінниці 13 листопада 1918 р. Після краху гетьманського режиму як голова Директорії В. Винниченко доручає члену УСДРП В. Чехівському очолити РНМ УНР.

В цей же час В. Винниченко висунув ідеї проведення загальноукраїнського Трудового конгресу і передачу влади трудовим радам. На Конгресі В. Винниченка переобрали на посаду голови Директорії. Згодом між ним і С. Петлюрою, який теж входив до Директорії і очолював військові формування УНР, загострилися суперечності. В. Винниченко відстоював необхідність орієнтації на радянську Росію, а С. Петлюра вів переговори з представниками Антанти. Відсутність єдиної позиції серед Директорії змушувала В. Винниченка кілька разів просити ЦК УСДРП відкликати його з поста голови. В той час ні В. Винниченко, ні голова уряду В. Чехівський практично не контролювали ситуації, і 10 лютого вони пішли у відставку. В. Винниченко виїжджає за кордон [6, с. 60]. Надруковані в Додатку Б документи торкаються важливого епізоду в житті відомого українського діяча. Схиляння В. Винниченка до комуністичної ідеології було відображенням масштабних трансформацій, що відбувалися в свідомості українського політикуму.

РОЗІДЛ 3. ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО В ЕМІГРАЦІЇ

винниченко політичний діяч видавничий

3.1 Науково-видавнича діяльність

Окремо слід торкнутись обставин, які характеризують політичні ідеї, викладені в еміграції, під час перебування на землі Франції.

Уперше на території цієї великої західноєвропейської країни Володимир Кирилович Винниченко опинився у 1910−1911 рр., коли нелегально, в статусі політичного емігранта був змушений рятуватися за межами Російської імперії від переслідувань царської поліції. Тоді в колах революціонерів його знали як «Вольдемара» і «Деде». Опубліковані вперше тексти документів охранки свідчать, що у березні 1910 р. Володимир Винниченко входив до складу «Паризької Української Громади» [23]. За даними французьких архівних джерел, цей історичний період відзначали певні позитивні факти налагодження українського організованого життя в середовищі наших емігрантів: створення Асоціації польських і рутенських робітників Франції (1911), існування у Парижі впродовж 1906−1914 рр. української громади (l'Association des Ukrainiens de Paris), а також мистецької асоціації «Варта» (Varta). Метою першої з цих добровільних асоціацій було надання моральної та матеріальної підтримки, зокрема українським робітникам, що вже проживали у цій країні [14, с. 96]. Натомість друга й третя з числа вищезгаданих асоціацій, в рамках яких об'єдналися представники української інтелігенції в столиці Франції, Парижі, набули особливого значення для розбудови колективного життя наших емігрантів. Наприкінці 1909 р. склад Асоціації українців Парижу налічував 81 особу. Члени цієї громади ставили метою «впорядкування масової присутності українців у Парижі, поширення взаємодопомоги і солідарності, якнайширше ознайомлення французів з багатством української культури, налагодження оптимально можливих зав’язків у середовищі інтелектуалів України та Франції». Саме до цієї громадської організації наших емігрантів у Франції і приєднався Володимир Винниченко, функціональні обов’язки якого полягали в налагодженні діяльності художньої самодіяльності у середовищі зазначеного добровільного об'єднання.

В умовах еміграції він встигав скрізь: вчасно включався в політичну боротьбу, був активістом громадської асоціації співвітчизників, дивував найвибагливіших критиків літературними працями, зацікавлював театральну громадськість своїми незвично-новаторськими п'єсами, тратив моральні і фізичні сили на полеміку з всеросійським читачем і критикою, закохувався і був коханим. І саме в 1911 р. він одружився з студенткою Сорбонського університету Розалією Яківною Лівшиць, яка на той час вчилася на медичному факультеті і стала його вірною супутницею на все життя. Деякі цікаві роздуми з приводу миттєвостей спокою у приватному житті молодої пари містять записи в щоденнику Володимира Винниченка. Зокрема, 27 червня 1911 р. занотовано таке: «Сиджу на ст. Fontainebleau жду Розу з Парижу, куди поїхала по деякі речі. Невгамовно, настирливо й хапливо дзвенить дзвінок. Перон від дощу блищить сизо-чорним мокрим блиском. Французи з парасольками в руках.

Вона мене вчить, як тримати виделку, і я корюся їй, почуваючи й трошки сорому за свою «некультурність» і сміючись з себе й з неї і стискуючись трошки холодком тривоги за її «буржуазні» нахили [13].

Мені чудним здається мій стан. Ця спокійна квартирка, з пристосованими до звичних зручностей речами, ця тиша, це поринання в спокій і безтурботність. Незвично і смішно" [6, с. 60].

Вдруге до Франції Володимир Винниченко потрапив у 1925 р., вже після перебування у Німеччині (1922−1925 рр.), коли на деякий час відійшов від політики і повністю поринув у літературну працю — завершив кілька п'єс і великий роман-утопію «Сонячна машина». В цей же час він долучився до створення суспільно-літературного журналу «Нова Україна». Особлива роль цього часопису визначалася відсутністю такого україномовного видання в Україні.

Але, на думку сучасних дослідників, зеніт слави Володимира Винниченка — політика позаду.

В цей же час його особливо обурила відмова Максима Горького видати роман «Мати» українською мовою. Володимир Винниченко написав відкритого листа, в якому піддав нищівній критиці автора «Буревісника», цього «виразника руської пролетарської інтелігенції», «друга Леніна», який, обґрунтовуючи власну позицію (26 травня 1926 р.), допустив безтактність щодо української мови і культури, вважаючи, що перекладати повість на «украинское наречие» не має сенсу, і що це лише приведе до пригнічення тих великоросів, які опинилися меншиною «в области даного наречия», тобто в Україні. Володимир Винниченко пише «Одвертий лист до М. Горького», якого вперше надрукувала газета «Українські вісті» (Париж) 16 липня 1928 р., а згодом в різних варіантах деякі інші українські емігрантські видання. На думку Володимира Винниченка, в слові «наречие», яким відомий пролетарський письменник назвав українську мову, міститься «цілий політично-національний світогляд. В йому ціла історія взаємовідносин двох слов’янських народів. В йому багато страждання, насильства, зла, громадянине Горькій. Початок історії цього слова припадає до історії всієї імперіалістично-колоніяльної політики руського царизму на Україні. Воно та ще слівце „Малоросія“ служили тією димовою завісою, під якою Москва, Санкт-Петербург і навіть Петроград впродовж кількох століть експлуатували і руйнували український народ матеріально і духовно». І далі: «Вами в даному разі кермують не дані науки й життя, а оця „барська антипролетарська ідеологія“, оця великодержавницька ідеологія власника, оця психіка зоологічного націоналізму, що просто гарчить у душі без неяких там даних науки, істини, переконань і тому подібного» [8, с. 191, 195].

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой