Економічна криза 1929-1933 рр. та її соціально-політичні наслідки

Контрольна робота

ЕКОНОМІЧНА КРИЗА 1929;1933 рр. ТА ЇЇ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ

Вступ Ми переходимо до розгляду чергового, третього етапу в міжвоєнній історії країн Європи і Америки. Цей третій етап почався разом із вступом капіталістичного світу в 1929 р. у смугу найглибшої в усієї історії капіталізму економічної кризи і тривав протягом усього періоду 30-х рр., впродовж до початку в 1939 р. Другої світової війни.

Період 1929;1939 рр. став надзвичайно важливим, перехідним етапом в розвитку капіталізму. Саме в цей період були зроблені рішучі кроки на шляху пристосування капіталізму до потреб суспільного розвитку, зміни усієї традиційної структури класичного капіталізму, впровадження в неї за допомогою держави деяких нових принципів, які суттєво змінили характер сучасного суспільства. Саме в 30-х рр. були зроблені перші необоротні кроки на шляху перетворення капіталізму основних країн Європи і Америки в державно-регульоване і соціально орієнтоване суспільство, яким воно стало протягом післявоєнного періоду.

Постає питання: в чому причина цього? Чому саме в 30-х рр. ХХ ст. з такою силою розгорнувся цей процес? Адже ж державне регулювання до того часу не було новим явищем. Його перші спроби, як ми вже говорили, відносяться ще до початку ХХ ст. Новий імпульс воно отримало в роки Першої світової війни і відразу після її закінчення. Проте впродовж до 30-х рр. ці перші спроби державного регулювання були лише його передісторією, воно не стало тоді ще необоротним, і тільки з 30-х рр. воно ступило на цей шлях, який в основному закінчився приблизно в 50−60-х рр. Чому?

Для відповіді на це питання ми й спробуємо проаналізувати основні риси економічного й соціально-політичного розвитку основних країн капіталізму в 1929;1939 рр.

1. Передумови світової економічної кризи 1929;1933 рр.

2. Особливості кризи 1929;1933 рр.

3. Пошуки шляхів виходу з кризи та її наслідки.

Ми вже неодноразово говорили про те, що ще в останні десятиліття XIX ст., в період переходу від капіталізму вільної конкуренції до монополістичного, корпоративного капіталізму виявились перші прояви кризи усієї структури традиційного капіталізму XIX ст. Панування великих корпорацій в економіці суттєво змінило характер функціонування капіталістичного відтворення і призвело до поглиблення і затягування економічних криз.

Погіршення становища соціальних низів суспільства, пониження соціального статусу середніх шарів і навіть немонополістичних груп буржуазії - все це неминуче призводило до загострення класової боротьби, до зростання робітничого руху, до посилення масових демократичних рухів за обмеження корпоративного свавілля, за проведення соціальних реформ, за створення державної системи соціального захисту.

У ще більшій мірі криза традиційного капіталізму проявилася в перші післявоєнні роки. Як ми вже говорили, у ці роки з усією силою проявилось прагнення до кардинального реформування капіталізму, до його пристосуванню до потреб суспільного розвитку або навіть до соціалістичної трансформації капіталізму. Але все ж, як не були глибинні прояви кризових тенденцій в розвитку капіталізму в останні десятиліття XIX ст. і протягом перших трьох десятиліть ХХ ст., вони були тільки початковою стадією глибокої кризи традиційної структури капіталізму. Чому?

Небачена раніше руйнівна сила та тривалий характер економічних криз перевиробництва 70-х, а потім 90-х рр. XIX ст. вперше відобразили зміни у структурі капіталістичного суспільства — виникнення перших потужних корпоративних об'єднань. Багато в чому ці нові риси економічних криз 70−90-х рр. XIX ст. пояснювались також і тим, що вони припали на період «понижувальної» фази чергового, другого великого циклу економічної кон’юнктури («довгих хвиль Кондратьєва»), яка, як ми вже говорили, охоплювала період 1873−1896 рр. Але все ж в той період процес переростання капіталізму вільної конкуренції в корпоративний капіталізм був ще далекий від закінчення і протиріччя нової фази в розвитку капіталістичного суспільства ще не отримали такої сили, як це трапилось пізніше.

В перші три десятиліття ХХ ст. корпоративна структура капіталізму, як ми вже говорили в попередній лекції, повністю склалася. Але усі ці роки припали на час підвищувальної фази чергового, третього великого циклу економічної кон’юнктури, який охоплював 1897—1929 рр., коли на основі нового етапу технологічної революції, нового стрибкоподібного підвищення технічного рівня капіталістичного виробництва відносно високі темпи економічного зростання переважали над низькими. Це, природно, пом’якшувало силу та глибину циклічних криз перевиробництва і відкривало простір для розвитку виробничих сил капіталізму, послаблюючи гостроту соціально-класових протиріч, як це і трапилось в період капіталістичної стабілізації 1924;1929 рр.

Економічна криза 1929;1933 р. проходила вже в зовсім іншій обстановці. Різке зростання концентрації і централізації виробництва і капіталу, особливо характерне якраз для періоду стабілізації 20-х рр., сприяло величезному посиленню могутності корпоративного бізнесу. До гігантських корпоративних об'єднань, які вже існували на той час, типу американських «U.S. Steel Corporation» і «Standard Oil Company» додалися такі колуси корпоративного капіталу, як німецький концерн «I.G.Farbenindustrie», англійський Імперський хімічний трест та ін.

В той же час у 20-х рр. значно послабло державне регулювання. Це знов-таки посилило свавілля крупних корпорацій, їх безконтрольні дії у сфері економіки. В обстановці нерегульованого капіталізму функціонування корпоративного капіталу мало особливо несприятливі наслідки.

Як ми вже говорили, в 20-х рр. виразно проявились не тільки сильні, але й слабкі сторони капіталістичної стабілізації: низькі темпи розвитку традиційних галузей економіки, недовантаження виробничого апарату, відносно високий рівень безробіття. Все це вело до накопичення умов перевиробництва в галузях, тісно пов’язаних із споживанням. Порівняно низький рівень покупної спроможності широких мас населення, який явно не відповідав виробничим можливостям капіталістичної економіки, що зросли, слабка соціальна захищеність основних груп суспільства суттєво обмежували можливості виробничих інвестицій, гальмували процес технологічного переоснащення виробництва і вели до того, що все більша частина капіталовкладень спрямовувалась не у виробництво, а в спекулятивні канали, у гру на біржі, що ще більше посилювало нетривкість економічної кон’юнктури наприкінці 20-х рр.

Дуже несприятливо відображався і розлад міжнародної фінансової системи, як підсумок тих великих змін, які сталися в роки Першої світової війни. Сполучені Штати Америки, які перетворилися тоді в одного з основних міжнародних кредиторів, поставили у фінансову залежність основні країни Західної Європи. Недостатність фінансових ресурсів в більшості цих країн в перші післявоєнні роки наполегливо вимагала нормалізації міжнародної торгівлі, вільного доступу європейських товарів на американський ринок. Проте загострення імперіалістичної конкуренції після Першої світової війни призвело до посилення протекціонізму, введенню високих митних зборів і в США, і в Західній Європі, що зробило неможливою сплату боргів Сполученим Штатам.

Англо-французький блок в 20-х рр. намагався вирішити цю проблему за рахунок репараційних платежів Німеччини. За рахунок отримання репарацій країни Європи передбачали сплатити свої борги Сполученим Штатам. Якоюсь мірою Америка підтримувала ці плани, хоча офіційно увесь час заперечувала зв’язок між репараціями і військовими боргами. Проте і цей шлях до нормалізації міжнародної фінансової системи опинився непереконливим, тому що фінансові можливості Німеччини були явно недостатніми, а надання їй свободи у міжнародній торгівлі суперечило інтересам її конкурентів. До того ж політичне керівництво Німеччини систематично саботувало сплату репарацій. Тому найкрупніші країни Заходу заради забезпечення сплати репарацій вимушені були час від часу надавати Німеччині нові великі кредити за планами Дауеса, Юнга, що в кінцевому рахунку ще більше посилювало розлад міжнародної фінансової системи і нетривкість капіталістичної стабілізації 20-х рр. Нарешті, наступ у 1929 р. економічної кризи співпав по часу з переходом від підвищувальної до понижувальної фази третього великого циклу економічної кон’юнктури. Це не могло не відобразитися на ході і характері цієї чергової циклічної кризи перевиробництва.

Усе це і обумовило незвичайну глибину, руйнівну силу та тривалий характер економічної кризи, яка охопила на рубежі 20-х і 30-х рр. усі країни капіталізму.

1. Передумови світової економічної кризи 1929;1933 рр.

Безроздільне панування великих корпорацій в економіці надавало їм можливість дуже ефективно впливати на економічний цикл. Прагнучи зберегти попередній рівень прибутковості виробництва, корпорації штучно підтримували високий, монопольний рівень цін на свою продукцію шляхом різкого скорочення промислового виробництва. Скорочення пропозиції промислових товарів при збереженні високих цін на них надавало корпораціям можливість пом’якшувати наслідки кризи. Але в той же час вело до незвичайної глибини економічної кризи, до катастрофічного скорочення промислового виробництва.

Найбільшим це скорочення було у Сполучених Штатах, головній країні капіталістичного світу, країні з найбільшим розвитком корпоративного капіталу. В 1932 р., в період найбільшого поглиблення кризи, індекс загального обсягу промислового виробництва США склав усього 54% передкризового рівня 1929 р. Отже, навіть за цими середніми даними, виробництво промислової продукції у Сполучених Штатах впало за три роки кризи майже удвічі. Але в найбільш монополізованих галузях американської промисловості падіння виробництва було значно більшим. Так, влітку 1932 р. щорічний обсяг виплавки чавуну і сталі, а також випуску автомобілів в США склав лише 14−15% передкризового рівня 1929 р. Виробництво в основних галузях американської важкої промисловості було відкинуте крайньою мірою на 30 років, до рівня рубежу XIX і ХХ ст.

Дуже сильно скоротилось промислове виробництво і в Німеччині. Індекс загального обсягу промислового виробництва у цій найбільш економічно розвинутій країні Європи склав 59% передкризового рівня 1929 р. Отже, промислове виробництво Німеччини за роки кризи скоротилося декілька менше, ніж у США.

Проте якщо рівень виробництва у 1932 р., в період найбільшого поглиблення кризи, порівняти не з передкризовим рівнем 1929 р., а з довоєнним рівнем 1913 р., то картина падіння промислового виробництва в Німеччині виглядає найбільш катастрофічною і значно більш несприятливою, ніж у Сполучених Штатах. Дійсно, якщо врахувати, що індекс загального обсягу промислової продукції Німеччини склав у 1929 р. 103% рівня 1913 р., а в США — 172%, то виходить, що в гострокризовому 1932 р. цей індекс для Німеччини дорівнював 61%, а для Сполучених Штатів — 93% довоєнного рівня.

У Франції, де криза почалася пізніше, ніж в інших країнах, — не в 1929 р., а наприкінці 1930 р., — падіння промислового виробництва в роки кризи було меншим, ніж в Німеччині і США. В 1935 р., коли криза досягла у Франції найбільшої глибини, індекс загального обсягу промислової продукції склав 69% передкризового рівня 1930 р., тобто виробництво впало приблизно на одну третину. Якщо ж за вихідний рівень взяти довоєнний 1913 р., то загальний індекс для 1930 р. дорівнював 140%, а для 1935 р. — 84%. Отже, обсяг виробництва у Франції в період найбільшого поглиблення економічної кризи понизився у порівнянні з довоєнним рівнем декілька більше, ніж у Сполучених Штатах, але значно менше, ніж у Німеччині.

Найменшим серед найкрупніших країн кризове падіння промислового виробництва було в Англії. В період найбільшого поглиблення кризи, який припав в Англії на весну 1932 р., індекс загального обсягу промислового виробництва склав 77% передкризового рівня 1929 р. Проте, як ми вже говорили, в Англії у 20-х рр. взагалі не було якого-небудь промислового піднесення і в 1929 р., виробництво в Англії тільки-тільки досягло довоєнного рівня. Отже, у порівнянні з довоєнним рівнем промислове виробництво в Англії понизилось сильніше, ніж у США і Франції, але значно слабкіше, ніж у Німеччині.

Економічна криза 1929;1933 р. носила вкрай тривалий характер. Підтримання монопольно високого рівня цін заважало розсисанню товарних запасів, створювало серйозні перешкоди для оновлення основного капіталу, необхідного для виходу з кризи. Тому криза 1929;1933 рр. відрізнялась незвичною тривалістю даної фази економічного циклу. В більшості країн криза затягнулася до 1933 р., а в деяких — навіть до 1935 р. Більш того, фаза депресії, яка наступила після виходу з кризи, також була дуже тривалою, затягнувшись в більшості країн до 1935 р. В результаті цього економічне піднесення, у фазу якого більшість країн вступила у 1936 р., була дуже нетривалою, тому що вже у другій половині 1937 р. основні країни капіталізму вступили у смугу нової економічної кризи, від наслідків якої їм не вдалося оговтатись впродовж до початку Другої світової війни. Отже, протягом усього періоду 30-х рр. основні країни капіталізму майже увесь час знаходились або в кризовій, або в депресивній фазі економічного циклу.

Нарешті, для економічної кризи 1929;1933 рр. однією з найважливіших характерних рис був загальний характер кризи. Вона охопила не тільки високомонополізовані галузі важкої промисловості, енергетики і транспорту, але й решту галузей економіки. Правда, найважливішим показником кризи в галузях легкої промисловості було не падіння виробництва, як це було в монополізованих галузях важкої промисловості, а різке падіння рівня цін, тому що розрізнені дрібні та середні підприємці традиційних галузей економіки не володіли можливостями впливати на хід економічного циклу, що було по силам великим корпораціям. Найглибша криза і катастрофічне падіння цін на вироби легкої промисловості при збереженні високого рівня цін на продукцію монополізованих галузей призводило до зростання «ножиць цін», різкому падінню прибутковості господарства і розоренню мільйонів дрібних підприємців.

У ще більшій мірі це було характерно для сільського господарства, де криза перевиробництва, яка почалася ще в 1920 р., так і не була подолана протягом усього періоду 20-х рр. Промислова криза початку 30-х рр. призвела до нового величезного поглиблення аграрної кризи і до небачених масштабів розорення дрібних сільськогосподарських виробників.

Криза 1929;1933 рр. охопила торгівлю і фінансову сферу усіх країн капіталізму. Розвалювались сотні й тисячі банків, зазнавали краху навіть потужні акціонерні компанії, а це тягнуло за собою розорення мільйонів вкладників. Були знецінені валюти найкрупніших країн світу, включаючи Німеччину, Англію і навіть Сполучені Штати. Майже усі країни світу були вимушені відмовитись від золотого стандарту.

Загальний характер економічної кризи 30-х рр. проявився і в тому, що вона охопила усі капіталістичні країни — великі й малі, індустріально розвинуті й відсталі, метрополії й колонії. Це крайності скоротило можливості маневрування одних країн за рахунок інших. Тому характерною рисою політики буржуазних урядів в усіх без виключення країнах в перші ж роки економічної кризи було намагання перекласти основну важкість кризи на широкі маси трудящих, на основні шари населення кожної з цих країн.

Це до крайності ускладнило соціальні наслідки кризи для широких мас населення. У величезній мірі погіршилось становище робітничого класу. До небачених розмірів зросло безробіття. Так, у США в 1932 р. було не менше 13 млн. повністю безробітних, тобто кожний третій робітник був повністю позбавлений роботи. Найширше розповсюдження набуло часткове безробіття. У 1932 р. повністю зайнятим на виробництві залишився тільки один з кожних десяти американських робітників. Різко збільшились масштаби безробіття і в інших країнах. В 1932 р. армія повністю безробітних в усіх країнах капіталізму досягла 30 млн. чоловік. Безробіття носило дуже тривалий характер, воно тривало не тижні і навіть не місяці, а роки.

Зростання безробіття та сильне скорочення заробітної плати в період економічної кризи 1929;1933 рр. призвели до абсолютного зубожіння робітничого класу. Надзвичайно погіршилось становище селянства та широких шарів міського населення і набув масових розмірів процес їх розорення.

На цій основі в умовах кризи і після подолання її найбільш глибокої фази різко загострились соціальні протиріччя, знову посилилась класова боротьба у суспільстві. Широким потоком в усіх країнах розгорнувся робітничий рух, наявним було нове піднесення масових демократичних рухів. І це не було випадковістю: саме життя штовхало широкі маси народу на боротьбу, на відчайдушний опір незносним умовам життя.

І навіть люди, далекі від політики та від політичних партій, спостерігаючи за парадоксами убогості серед достатку, за тим, як люди вмирають від голоду, а сільськогосподарські продукти, які не знаходять збуту, знищуються, вимушені були боротися за себе і за свою сім'ю, тому що єдиною альтернативою цьому були неминучі злидні, голод і смерть.

Це пояснювалось також тим, що до початку 30-х рр. значно просунувся вперед процес політичної освіти народних мас, активізувалась їх участь в політичному житті, посилилась їхня вимогливість. Всьому цьому немало сприяли політичні бої перших післявоєнних років.

Ось чому процес різкого посилення класової боротьби, характерний для 30-х рр., проявився не тільки у зростанні страйкової боротьби робітників, не тільки у масових демонстраціях та походах безробітних, не тільки у виступах селян та дрібних власників міста, а і в тому, що знову, як і в перші післявоєнні роки, в масовій свідомості стала розповсюджуватися думка про несправедливість існуючого порядку речей, про антинародну сутність капіталістичного ладу та про необхідність боротьби за новий суспільний порядок, в основі якого буде не гонитва за прибутком, не принцип «кожний сам за себе, і до біса невдаху», а принцип соціальної справедливості. Тому найбільш характерним феноменом для 30-х рр. стало швидке зростання радикальних настроїв в масах.

Правда, як ми побачимо, це далеко не завжди спрямовувалось в розумне, раціональне русло. Дуже часто ці радикальні ідеї та рухи спрямовувались у русло екстремізму — лівого або правого. Тим не менше зростання радикальних антикапіталістичних настроїв ставив перед правлячими колами кожної з країн капіталізму надзвичайно складні і вибухонебезпечні проблеми.

Таким чином, можна сказати, що криза 1929;1933 рр. була найбільш складною в історії країн Заходу. В той же час вона стала глибоким вододілом у новітній історії країн Європи та Америки.

економічний криза капіталізм європа

2. Особливості кризи 1929;1933 рр.

Радикальні зрушення в масовій свідомості в 30-х рр. нерідко трактувались в комуністичному русі і в марксистській літературі тих років як наближення загального краху капіталізму, як реакція мас на незворотний занепад капіталізму, як останні конвульсії ладу, що гине.

Хоча прояви цього й були, тим не менше ця картина була далекою від реальності. Подальший досвід розвитку людського суспільства показав, що капіталізм далеко не втратив можливість до саморозвитку, що в середині ХХ ст. почався новий великий технологічний стрибок, який відкрив новий тур прогресивного розвитку виробничих сил, в результаті чого капіталізм зазнав рішучих змін, до його структури увійшли нові якості і принципи, які виводили його далеко за межі традиційного капіталізму.

Проте, у 30-х рр. у надзвичайних умовах найглибшої економічної і соціально-політичної кризи, повної впевненості в тому, що капіталізм здатен продовжувати нормально функціонувати й далі у ідеологів і політиків капіталістичних країн не було і не могло бути. І вже, звичайно, представляючи подальший шлях розвитку, багато з них приходили до висновку, що забезпечення нормального функціонування економіки і підтримання соціальної стабільності суспільства можливо тільки на шляхах більш або менш кардинального переустрою капіталізму.

Ці спроби реформування капіталізму або навіть його кардинального переустрою і почали здійснюватися в 30-х рр. в основних країнах капіталістичного світу. Загальною характерною рисою цього процесу незалежно від його конкретних форм в різних країнах було різке посилення ролі держави в економіці та соціальних відносинах.

Ідеологи та політики буржуазних країн усвідомлювали, що в силу характеру структури капіталізму, який змінився, самодіючий хід економічного циклу стає ускладненим, зіштовхується із серйозними протидіючими факторами й веде до небезпечних соціальних наслідків. Тому вони приходили до висновку, що для забезпечення нормального ходу капіталістичного відтворення необхідне активне державне регулювання економіки. В 30-х рр. була закладена й теоретична база нового етапу регулювання економіки державою. Вона була створена в першу чергу працями видатного англійського вченого-економіста Джона Мейнарда Кейнса, концепція якого в найбільш повній формі була викладена ним у книзі «Загальна теорія зайнятості, відсотку та грошей», виданій в 1936 р.

Головний висновок теоретичних побудов Кейнса та його послідовників-кейнсіанців полягав у тому, що для забезпечення нормального ходу капіталістичного виробництва і досягнення соціальної стабільності у суспільстві держава повинна назавжди відмовитись від ролі нейтрального спостерігача, «нічного сторожу». Навпаки, вона повинна постійно цілеспрямовано впливати на економіку. Головним напрямком такого впливу кейнсіанська теорія вважала забезпечення «ефективного попиту». Засобами державного регулювання передбачалось забезпечити ефективний виробничий попит, тобто достатній рівень покупної спроможності населення. Це неминуче повинно було потягти за собою збільшення державних витрат і навіть практику так званого «дефіцитного фінансування», проте, на думку Кейнса та його послідовників, повернення господарства країни до нормального стану дозволить швидко усуне дефіцит державного бюджету.

Ідеологи і політики країн капіталізму вважали необхідним й активне втручання держави в соціальні відносини з метою створення розгалуженої системи державного соціального захисту населення, впровадження елементарних норм трудового законодавства і соціального забезпечення.

Проте при спільності основних принципів державного регулювання економіки та соціальних відносин конкретні його форми, конкретні моделі державного регулювання, створені у 30-х рр. в різних країнах капіталізму, були дуже різноманітними, а в деяких випадках навіть протилежними.

У конкретній ситуації 30-х рр. склалися дві основні моделі державного регулювання. Одна з них, характерною рисою якої стало застосування різноманітних форм ліберально-буржуазного або соціал-демократичного реформізму, склалася в таких країнах, як США, Англія, Франція, Скандинавські країни. Усі вони були найбільш розвинутими, найбільш заможними країнами капіталістичного світу. Тому буржуазія цих країн мала достатньо коштів і резервів, щоб навіть в умовах найглибшої економічної кризи зберегти можливість висунути реформістську альтернативу консервативному курсу жорстокого наступу на життєвий рівень трудящих. Дійсно, Сполучені Штати були наймогутнішою країною капіталістичного світу, й американська буржуазія мала незрівнянно більші, ніж буржуазія інших країн, ресурси. Англія і Франція володіли величезними колоніальними володіннями, що, безсумнівно, збільшувало їхні фінансові ресурси. До того ж Англія на початку 30-х рр. вперше з середини XIX ст. відмовилась від політики вільної торгівлі і перейшла до протекціонізму, впровадивши митне обкладання імпорту і систему «імперських преференцій», тобто систему кращих, декілька менших зборів у торгівлі з домініонами. Це декілька покращило платіжний баланс Англії. Франція могла ще використовувати великі суми репараційних платежів, які вона отримувала впродовж до початку 30-х рр. Що ж стосується Скандинавських країн, то, залишаючись поза основними конфліктами найкрупніших європейських держав, вони знаходились у більш сприятливому положенні.

Важливою рисою політичного ладу усіх цих країн було давнє встановлення ладу парламентської демократії. Вже у попередні десятиліття у всіх європейських країнах розвинутої парламентської демократії були проведені більш або менш рішучі соціальні реформи, створені основи ліберального трудового законодавства і з’явились перші прояви системи соціального страхування. Сполучені Штати до початку 30-х рр. суттєво відставали в цьому відношенні від демократичних країн Західної Європи, але все ж і там ліберально-реформістський шлях не був новиною. Достатньо згадати реформи Т. Рузвельта і В. Вільсона на початку ХХ ст.

Нарешті, для усіх цих країн були характерні достатньо високий культурний рівень населення, активна участь значних шарів населення у політичному житті та у виборчих кампаніях, наявність потужних профспілок і робітничих партій, що забезпечувало можливість для тиску на буржуазні уряди, а в деяких європейських країнах і участь соціал-демократичних партій в управлінні країною.

Класична модель ліберально-буржуазного реформізму була створена в 30-х рр. у Сполучених Штатах. Вона знайшла відображення у політиці «нового курсу» Ф.Рузвельта. Могутність фінансового капіталу США, особлива тривкість приватновласницьких відношень, сталість буржуазно-парламентських установ і буржуазної двопартійної системи при відносній слабкості соціалістичного руху — усе це дозволило ліберальним колам демократичної партії на чолі з Ф. Рузвельтом обмежитись методами ліберально-буржуазного реформізму.

У країнах Західної Європи необхідність впровадження більш радикальних форм державного регулювання проявилась гостріше. При відносно меншій тривкості приватновласницьких засад, при наявності потужної соціал-демократії державне регулювання в європейських країнах парламентської демократії нерідко здійснювалось в 30-х рр. або створенням коаліції буржуазних і соціал-демократичних партій, або навіть шляхом тимчасової передачі соціал-демократії функцій державного управління.

Класична модель соціал-демократичного варіанту державного регулювання була створена у 30-х рр. у Скандинавських країнах. Соціал-демократичні уряди Швеції, Данії і Норвегії провели в той період широкий комплекс економічних і соціальних реформ, результатом якого було прийняття передового трудового законодавства (введення 8-годинного робочого дня і встановлення двотижневої оплачуваної відпустки для багатьох категорій робітників), покращення пенсійного забезпечення престарілих, створення системи державного страхування по безробіттю, захворюванні та інвалідності, а також державне фінансування житлового будівництва. Але, крім того, соціал-демократичний реформізм, на відміну від ліберально-буржуазного реформізму, характеризувався висуненням ідеї «соціалізації» економіки, тобто висуненням більш або менш широкої програми націоналізації. Відповідно до цього у Скандинавських країнах вже у 30-х рр. отримав значного розвитку державний сектор в промисловості і на транспорті.

Широку програму рішучих демократичних реформ, які включали вимогу націоналізації деяких важливих галузей економіки, ще в 20-х рр. висувала лейбористська партія Англії. Проте здійснення цієї програми навіть в обмежених масштабах було неможливим ані в 1924 р., коли був сформований перший лейбористський уряд, ані в 1929;1931 рр., коли діяв другий лейбористський уряд. З особливими складностями зіштовхнувся уряд лейбористської партії на початку 30-х рр., коли в умовах глибокої економічної і фінансової кризи буржуазні партії вимагали від лейбористів рішучих заходів з перекладання усіх складностей боротьби з кризою на плечі трудящих. Це призвело до розколу лейбористської партії, до усунення лейбористів від державного керівництва і до створення коаліційного «національного уряду», до складу якого увійшли консерватори, частина лібералів і так звані націонал-лейбористи, невелика група колишніх лейбористських лідерів на чолі з Р. Макдональдом, які підтримували консервативний політичний курс. «Національний уряд» Англії проводив у 30-х рр. дуже обмежену політику буржуазного реформізму, що певною мірою пояснювалось меншою глибиною економічної кризи в Англії, а також тим, що до 30-х рр. тут вже існувала доволі широка система трудового і соціального законодавства, створеного ще наприкінці XIX і на початку ХХ ст.

У Франції соціалістична партія разом з лівобуржуазними партіями двічі, в середині 20-х і на початку 30-х рр., брала участь у так званому «лівому блоці», правда, обидва рази не входячи до складу уряду. В середині 30-х рр. конкретна модель державного регулювання у Франції набула особливої форми Народного фронту, основою якого став політичний союз трьох лівих партій — радикалів, соціалістів і комуністів. Період діяльності урядів Народного фронту (1936;1938 рр.) призвів до здійснення деяких важливих демократичних реформ в економіці та соціальних відносинах.

Ліберально-буржуазна і соціал-демократична моделі державного регулювання, які затвердилися у 30-х рр. в США, Англії, Франції і Скандинавських країнах, стали вихідним пунктом формування сучасної моделі державного регулювання, яка отримала широке розповсюдження після Другої світової війни.

Але в 30-х рр. в деяких країнах була застосована й інша, принципово відмінна від ліберально-реформістського варіанту модель регулювання економіки і соціальних відносин. Вона була характерна для тих західноєвропейських країн, які відрізнялись меншою зрілістю капіталістичного розвитку та незавершеністю процесу індустріалізації або опинились в силу певних причин в особливо складних умовах. До числа цих країн відносилися Італія і Португалія, а в 30-х рр. Німеччина й Іспанія, де виникли різноманітні варіанти тоталітарного режиму. Це пояснювалось особливими умовами, які склалися у міжвоєнний період у цій групі країн. Так, в Італії, а тим більше в Іспанії й Португалії буржуазія була дуже слабкою, щоб успішно подолати надзвичайні умови, які виникли після Першої світової війни і тим більше в період глибокої економічної кризи, методами парламентської демократії і ліберального реформізму. Що ж стосується Німеччини, то в обстановці незвичайно сильної та глибокої кризи 30-х рр. її фінансові ресурси були незрівнянно меншими, ніж ресурси, якими володіли Сполучені Штати, Англія і Франція. Після Першої світової війни у Німеччини не було колоній, вона тривалий час повинна була сплачувати репарації. Тому у німецької буржуазії на початку 30-х рр. було набагато менше можливостей для здійснення ліберально-реформістської альтернативи консервативному політичному курсу.

З іншого боку, в усіх цих країнах не було глибоких традицій парламентської демократії. Це було характерно для Італії і в ще більшій мірі для Іспанії і Португалії. Та і в Німеччині період Веймарської буржуазно-демократичної республіки, встановленої в 1919 р., був дуже коротким, щоб надати широким масам населення достатньо часу для оволодіння традиціями парламентаризму, а обмеженість підсумків революції 1918;1919 рр. визначила деякі консервативні риси Веймарської республіки.

Нарешті, відносно низьким залишався рівень політичної свідомості широких мас населення, особливо дрібної буржуазії міста та села. Звичайно, і в цих країнах після Першої світової війни в більшій чи меншій мірі, але все ж зросла участь населення у політичному житті, поширився виборчий корпус. Проте дуже часто це означало вторгнення до політичного процесу малосвідомої, стихійної сили, дії якої визначались не розумом, а емоціями, не розсудливою оцінкою ситуації, що складується, а моментальними поривами. А це створювало можливість успішного маніпулювання масами, спрямовування їхніх стихійних поривів в таке русло, яке було необхідне політичним силам, дуже далеким від захисту народних інтересів.

Подібний результат ставав ще більш реальним в умовах післявоєнної господарчої розрухи або в обстановці глибокої економічної кризи початку 30-х рр., коли масове розорення середніх шарів населення призводило до втрати ними попереднього соціального статусу, до виникнення незадоволеної люмпенізованої маси, а відтак, для створення сприятливих умов для маніпулювання нею, для використання прагнення народних мас до соціальної справедливості в цілях дуже далеких від цих благородних устремлінь, і в кінцевому рахунку для встановлення диктаторських форм правління.

Становлення тоталітарних або близьких до них диктаторських режимів в деяких європейських країнах почалося ще в 20-х рр. В 1922 р. була встановлена фашистська диктатура в Італії. В тому ж напрямку ще до наступу економічної кризи 1929;1933 рр. розвивався режим воєнної диктатури в Португалії, який встановився там в 1926 р. Криза початку 30-х рр. та її наслідки ще більш посилили цю тенденцію, яка позначилася ще в 20-х рр. Головним її проявом стало виникнення в 1933 р. тоталітарної націонал-соціалістської диктатури в Німеччині. В 1939 р. після кровопролитної громадянської війни, диктаторський режим був установлений в Іспанії.

Формування тоталітарного режиму означало кардинальні зміни соціально-політичного ладу тих країн, де він одержав перемогу. Сили, які ставали на чолі стихійних екстремістських рухів, приходячи до влади на хвилі радикальних устремлінь мас до перемін, встановлювали режим жорстокої терористичної диктатури, ліквідовували парламентський лад та знищували будь-які можливості легальної опозиції тоталітарній владі.

На чолі держави ставав відносно вузький шар партійно-державної бюрократії, який підпорядковувався верховному вождю, фюреру, дуче, каудільо і в свою чергу підпорядковував собі усе суспільство. Цей вузький шар номенклатури здійснював жорстоке державне регулювання економіки, а інколи й пряме управління нею в інтересах тих соціально-класових груп, які були пов’язані з правлячою кликою, яка очолювалась верховним правителем. Для забезпечення соціальної стабільності суспільства тоталітарний режим поєднував найжорстокіше теоретичне придушення будь-якого незадоволення режимом із здійсненням деяких заходів в соціальній сфері, розрахованих на збереження і навіть поширення масової бази режиму. Хоча в деяких випадках ці заходи в соціальній області йшли у тому ж напрямку, що й заходи соціальної політики країн парламентської демократії, між цими двома соціально-політичними курсами була принципова різниця. Якщо в країнах парламентської демократії соціальні реформи були заходами ліберального реформізму, які законодавчо закріплювали за трудящими завойовані ними та їх політичними організаціями важливі соціальні права, то в країнах з тоталітарним режимом усі заходи в соціальній області були лише заходами державного патерналізму, більш або менш суттєвими подачками масам, які були позбавлені власних політичних організацій, не мали ніяких можливостей впливати на політику правлячої клики і були вимушені лише кожного разу дякувати за ці подачки всемогутнього «батька нації».

Найбільш повною формою тоталітарного режиму в країнах Заходу була націонал-соціалістська диктатура в Німеччині. Для неї були характерні найповніше всевладдя нацистської верхівки на чолі з фюрером, підкорення суспільства державі, терористичні методи панування і в той же час вміла політика соціального патерналізму та ефективна ідеологічна обробка населення, яка забезпечила нацистському режимові достатньо широку соціальну базу. Проте збереження капіталістичної приватної власності та потужні економічні позиції крупного капіталу все ж певною мірою обмежували можливості нацистської верхівки, примушуючи її віддавати перевагу у відношеннях з корпоративним капіталом не методи прямого командування (хоча в деяких випадках здійснювались і вони), а методи зрощування з ним.

Менш повну форму тоталітарної диктатури представляла собою фашистська Італія. Можливості абсолютного всевладдя фашистської верхівки на чолі з дуче суттєво обмежувались дуже великим впливом католичної церкви, Ватикану, а в певній мірі і наявністю монархії. Дуже сильний вплив католицизму у менталітеті італійців, збереження в ньому монархічних ідей неминуче призводило до того, що ідеологічне панування фашизму в Італії не досягло такої повноти і абсолюту, як в нацистській Німеччині.

Ще менш повний різновид тоталітарного режиму представляли режими, які встановилися в Іспанії і Португалії. У цих країнах як і раніше збереглося багато рис традиціоналістського консервативного режиму, ладу військово-монархічної диктатури, в результаті чого суто фашистські групи політичної еліти поділяли владу з військовими колами, а вплив фашистської ідеології повинен був долати дуже сильні релігійні і монархічні риси менталітету основних шарів населення. На цій підставі багато вчених вважають, що «іберійська форма» диктаторського режиму, яка склалася в Португалії та Іспанії, представляла собою не форму тоталітарної диктатури, а різновид авторитарного режиму.

Отже, в 30-х рр. в різних країнах склалися різні шляхи виходу з тієї надзвичайної соціально-політичної обстановки, яка була створена глибокою економічною кризою 1929;1933 рр. та її наслідками. В цілому можна виокремити три основні методи, три варіанти державного регулювання, які виникли в 30-х рр. в найкрупніших країнах Заходу:

— по-перше, тоталітарний варіант, тоталітарна модель державного регулювання, яка в найбільш повній мірі була здійснена у нацистській Німеччині;

— по-друге, ліберально-реформістський варіант, ліберально-реформістська модель державного регулювання, з найбільшою повнотою здійснена у Сполучених Штатах в період «нового курсу» Ф. Рузвельта;

— нарешті, по-третє, радикально-демократичний варіант, радикально-демократична модель державного регулювання, яка була спробувана в 30-х рр. у Франції в період Народного фронту.

Література

1. Галкин А. А., Рахшмир П. Ю. Консерватизм в прошлом и настоящем.- М., 1987.

2. Дубинский Л. С. Монополии и экономика Англии (до второй мировой войны).- М., 1960.

3. История мировой экономики: хозяйственные реформы. 1920;1990 / Под ред. А. Н. Марковой.- М., 1995.

4. История народного хозяйства капиталистических стран (до второй мировой войны) / Под ред. А. Н. Марковой.- М., 1991.

5. Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег.- М., 1978.

6. Козлова К. Б. Монополии и их буржуазные критики. (Об экономических взглядах идеологов немонополистической буржуазии США).- М., 1966.

7. Мендельсон Л. А. Теория и история экономических кризисов. В 3 т.- М., 1964.

8. Мировые экономические кризисы, 1848−1935. В 3 т.- М., 1939. Т.3.

9. Мурараш В. А. К истории государственного регулирования экономики в эпоху капитализма.- М., 1992.

10. Экономическая история капиталистических стран / Под ред. В. Т. Чунтулова и В. Г. Сарычева.- М., 1985.

11. Экономическая история капиталистических стран / Под ред. Ф. Я. Полянского, В. А. Жамина.- М., 1986.