Економічна освіта як невід’ємна складова формування особистості

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Курсова робота

Економічна освіта як невід'ємна складова формування особистості

У нових умовах господарювання всі громадяни України тією чи іншою мірою стають суб'єктами економічних відносин. Ці відносини визначають основні види економічної діяльності:

безпосереднє виробництво матеріальних благ;

обмін товарами і послугами між виробниками і споживачами;

розподіл матеріальних благ шляхом формування доходів з неодмінною роллю держави у їх перерозподілі з метою підтримки соціально незахищених громадян;

споживання матеріальних благ.

Оскільки економічна діяльність — складна і багаторівнева система, то в ній виділяють різні рівні взаємодії суб'єктів економічних відносин. Цілком закономірно говорити про чотирирівневу систему відповідно до чотирьох можливих суб'єктів економічних відносин: фізичних осіб, домашніх господарств, підприємств і держави в цілому. Зазначені суб'єкти економічних відносин є учасниками виробництва, обміну, розподілу і споживання.

Економічна діяльність суб'єктів господарювання спрямовується на вирішення основної економічної проблеми -- проблеми економічного вибору. Вона полягає в обмеженості економічних ресурсів і необмеженості (постійному зростанні) потреб. Саме обмеженість ресурсів і пошук найраціональніших шляхів використання наявних та залучення нових і визначає спрямування економічної поведінки суб'єктів господарювання. З цього випливає, що найважливішим аспектом економічної діяльності суб'єктів господарювання є економічний аналіз альтернативних варіантів використання ресурсів з метою найбільш повного задоволення власних і суспільних потреб.

Переважна більшість ресурсів, призначених для виробництва, мають природне походження. Проте вже на сьогодні відчувається їх певна обмеженість і проблематичність їх оперативної регенерації та відновлення. За цих умов перед суспільством загалом і кожним суб'єктом економічної діяльності зокрема постає проблема більш раціонального використання ресурсів. Україна на власному досвіді відчула негативні наслідки економічної залежності від зовнішнього постачання енергоресурсів й опинилася перед фактичною безальтернативністю, по-перше, реструктуризації власної економіки з метою зменшення її енергомісткості, а по-друге, перед необхідністю диверсифікувати свою залежність від поставок енергоносіїв. Орієнтирами процесу реструктуризації у більшості випадків можуть виступати:

— оптимізація процесу споживання товарів і послуг,

-зменшення енергетичного та матеріаломісткого компонентів у структурі валових витрат на вироблення продукції;

-збільшення віддачі ресурсів за рахунок економічного їх використання;

— удосконалення виробничих технологій;

— збереження й охорона навколишнього середовища тощо.

Як свідчить багаторічний досвід реформування вітчизняної економіки, переорієнтація суспільного життя в Україні на нові соціально-економічні відносини супроводжується комплексом взаємопов'язаних проблем: має місце компресія обсягу виробництва; економіка, за рахунок штучного утримання підприємств-банкрутів, характеризується значним компонентом від'ємної вартості, що, в свою чергу, призводить до падіння податкових платежів і, відповідно, зменшення і бюджетного субсидування нерентабельних підприємств. Розшарування доходів може призвести до негативних соціальних наслідків, адже за рівнем безробіття Україна залишила позаду не лише держави Західної Європи, а й деякі країни з перехідною економікою, спостерігається низька ліквідність банківської системи, високі кредитні ставки, низька інвестиційна активність, прискорений процес старіння основних фондів і фактична відсутність їх заміщення, криза податкової політики. Це неповний перелік явищ, що супроводжують нелегкий процес становлення в Україні ринкових відносин та негативно впливають на рівень соціального забезпечення населення країни.

Кризові процеси в економічній діяльності України недоцільно пояснювати лише суб'єктивними прорахунками, хоча роль останніх у гальмуванні економічних перетворень є значною. Все ще дається взнаки колишня домінуюча орієнтованість значної частки промисловості України на обслуговування потреб військово-промислового комплексу колишнього Радянського Союзу, розрив багатьох технологічних ланцюгів у виробництві продукції, значна матеріаломісткість та енергоємність продукції. Негативна роль цих успадкованих від колишньої планової економіки факторів поглиблюється зволіканням із проведенням не поверхових, а глибоких структурних економічних перетворень. У часи загострення економічної кризи восени 1998 року значного тиску на національну валюту і, як наслідок, загрозливого обміління валютних резервів Національного банку, як ніколи ще в історії вітчизняного державотворення, стало зрозуміло, що стабілізація грошово-кредитного сектора буде примарною і нетривалою, якщо не буде підтримана конструктивними зрушеннями передусім у реальному секторі економіки. На сьогодні доводиться констатувати незавершеність і концептуальну невивершеність таких трансформацій. Спричинені цими та іншими обставинами труднощі сучасного соціально-економічного стану держави спонукають певні політичні сили до ревізії обраного курсу, піддають не просто сумнівам, але й запереченню напрямку економічного розвитку держави, особливо в період підготовки до виборів. Було б помилково, якби ці радикальні погляди та позиції позначилися на пріоритетності економічного всеобучу громадян України, звели б його до постулатів та ідеологем тієї економічної системи, що слугувала підґрунтям соціалістичної моделі розвитку суспільства. Від темпів поступу України на шляху реалізації економічних перетворень залежить і рівень соціального захисту її громадян, стрімке зниження якого може бути на сьогодні каталізатором загострення політичної ситуації в державі. Лише реальні плоди економічних реформ, зростання зайнятості, підвищення доходів і купівельної спроможності, населення, структурна перебудова економіки забезпечать належні надходження до бюджету й закладуть міцні підвалини на щастя, така тенденція намічається з 1999 р. до системи соціального захисту громадян України, метою якої є:

припинення загрозливого процесу падіння життєвого рівня українського народу;

недопустимість подальшої диференціації доходів населення, посилення ролі держави в економічно обґрунтованому перерозподілі доходів з урахуванням інтересів соціально незахищених громадян;

ліквідація об'єктивних умов соціального вибуху та гострої конфронтації між населенням і державною владою, між заможними та малозабезпеченими;

стимулювання економічного зростання, підвищення продуктивності праці та підвищення якості й конкурентоздатності товарів і послуг;

формування механізмів відтворення та поповнення середнього класу;

стабілізація політичного стану в країні й утвердження престижу української незалежної держави як гаранта соціального захисту та надання суспільних благ;

стимулювання формування української еліти;

оздоровлення морально-психологічного клімату у суспільстві;

пом’якшення соціальних наслідків безробіття, бідності, інфляції,

забезпечення всьому населенню мінімального рівня матеріальної допомоги, освіти та медичного обслуговування, а також умов для проживання;

збереження та підвищення ефективності діяльності в умовах скороченого державного фінансування тих галузей народного господарства, які забезпечують розвиток усієї соціальної сфери;

формування почуття соціальної солідарності, миру та відповідальності всіх верств суспільства в умовах переходу до ринкових відносин;

вирівнювання соціальних умов різних регіонів України;

суттєве поліпшення економічної ефективності державної системи соціальної безпеки.

Для подолання кризової ситуації в державі великого значення набуває проблема збереження та підвищення освітнього рівня населення України. Адже рівень освіченості - це основа інтелектуального потенціалу суспільства, надбання української спільноти. Освіченість нації, як і її здоров’я, є дорогоцінним скарбом народу, запорукою його добробуту, гідності та національної безпеки. Як тут не згадати висловлювання з цього приводу мислителя класичної доби Е. Ренана: «Питання про освіту для сучасних суспільств є питанням життя чи смерті, питанням, від якого залежить їх майбутнє"'.

Світовий досвід свідчить, що чим вищий інтелектуальний потенціал суспільства, тим могутніша країна, тим сильнішими є її економіка і продуктивні сили. Ще на початку 50-х років за рівнем інтелектуального потенціалу Україна займала місце в першій десятці країн світу. Сьогодні вона відійшла до п’ятого десятка. Причин цього кілька, і практично всі вони є похідними від економічної кризи, що вразила суспільство і найважливіші галузі суспільного відтворення — освіту, охорону здоров’я та культуру. Серед цих причин доцільно назвати подальше скорочення фінансування освіти як з Державного, так і з місцевих бюджетів, зниження престижу, з яким ототожнювалося здобуття якісної освіти (втім, цей феномен, швидше за все, матиме короткотерміновий характер), відсутність гарантованої перспективи отримати вищу освіту (у Німеччині, Англії кількість випускників шкіл, які продовжують навчання у вищих навчальних закладах, сягає 60%, у Японії - 70%. (Ця держава взагалі переходить на всезагальну обов’язкову вищу освіту). У той час, як у колишньому СРСР відповідний показник становив 17 — 20%, в Україні ж не перевищував навіть 15%.

У зарубіжній літературі висвітлюються різні, навіть суперечливі погляди на взаємозв'язок освіти і соціальних перетворень. Так, Б. Саймон стверджує, що освіта є одним із важливих факторів соціальних перетворень. Вкладення капіталу, на його думку, в освіту — це ключ до економічного, а значить і соціального прогресу. Але іншої думки Дж. Коулмен та К. Дженкс: «Від школи нічого не залежить. Іншими словами, знання, отримані в школі, істотно не впливають на дохід і на шанси досягнення життєвого успіху. Одне і друге залежать від соціального статусу і матеріального добробуту батьків»

Ускладнення соціальних та економічних проблем у житті України не могло не позначитися і на стані освіти, яка запізно почала реагувати на життєво важливі потреби суспільства, на підготовку кадрів, що забезпечили б економічне зростання в нових умовах господарювання.

Вітчизняний вчений П. Ф. Лесгафт, який свого часу виступав за справді наукову освіту та виховання широких мас населення, писав: «Будь-яка перебудова суспільства завжди пов’язана з перебудовою школи». Англійський історик Д. Бест зазначав, що система освіти, яка створена суспільством, неминуче стає дзеркалом соціальних відносин, які, в ньому існують. Вже згадуваний вище Б. Саймон, визначаючи взаємозв'язок освіти з проблемами суспільства, писав: «Проблеми освіти невідривно пов’язані з людинознавством, з усвідомленням ролі особистості в соціальних процесах».

Економічні зміни і соціальні процеси в Україні створюють неоднозначні і достатньо складні умови для адаптації різних вікових груп населення до вимог нової економічної системи, яка, позбувшись властивого соціалістичній системі патерналізму, усе ще не перейшла від декларацій до практичної реалізації проголошених принципів «соціально зорієнтованої ринкової економіки». Найвразливішою верствою населення, якій найважче пристосуватися до суворих реалій економічних трансформацій, визнано покоління пенсіонерів та соціально незахищених громадян. Разом з тим було б поспішним декларувати, що ринок, підприємництво і домінанта покладання винятково на власні сили є дуже сприятливими для молодого покоління. Зокрема, численні соціологічні дослідження свідчать, що нові методи підтримки життєдіяльності в умовах ринку викликали зміни вартісних орієнтирів молоді. Досвід як країн Заходу, так і країн СНД показує, що неодмінні супутники економічних пертурбацій — безробіття, неповна зайнятість або ж зайнятість не за фахом — передусім негативно позначаються на молоді, спричиняють зростання молодіжної злочинності. Стрімке, шокове входження України в систему ринкових координат знаменувалося стихійною комерціалізацією суспільства, ерозією традиційної моралі і звичних соціокультурних цінностей. «Входження в ринок» сформувало «ділків» швидкої власної наживи, збагачення будь-якими засобами. Макс Вебер охарактеризував цей тип ділової людини так: ірраціональний, авантюрний, прагне до швидкого економічного виграшу, використання сприятливої ситуації або збігу обставин для створення капіталу. В цьому випадку гроші є єдиною метою діяльності, що полягає в купівлі та продажу, якій не потрібні високі моральні якості. Прикметно, що такий тип бізнесмена, характерний для періоду становлення нових економічних відносин і нагромадження капіталу, значною мірою сформував уявлення молоді про якості ділової людини. За даними досліджень, проведених в Інституті педагогіки АПН України, саме такими людьми уявляють собі сучасних бізнесменів 46% учнівської молоді. І лише 6% старшокласників ототожнюють бізнесменів з діловою людиною продуктивного типу, яка замінює випадковий виграш гарантованим прибутком. Такі підприємці розглядають гроші не як мету своєї діяльності, а як засіб організації виробництва чи послуг, що в свою чергу дозволить одержати прибуток.

На сьогодні очевидно, що такий архетип ділової людини поволі, але поступається місцем бізнесменові-організатору, бізнесмену, який забезпечує на свій страх і ризик державу новими робочими місцями, а отже — сприяє зростанню зайнятості та надходженню податків до бюджету, зрештою, бізнесменові-меценату. Тому цілком закономірним слід визнати той факт, що центральною фігурою здійснення нових економічних перетворень стає ділова людина. Попри недосконалість правової бази підприємництва, недостатній рівень гарантованості доходу, слабкість соціального захисту підприємців та чимало інших факторів понад 54% учнівської молоді мають наміри пов’язати свою майбутню трудову діяльність із підприємництвом, а серед учнів, які проходять економічну підготовку, таких 82%. Фактично перед старшокласниками постає проблема вибору: готувати себе до майбутнього успіху, в тому числі і матеріального, що вимагає сформованості знань та умінь сфери підприємництва, розвитку особистісних якостей, чи зосереджувати увагу на примітивній комерції, яка не потребує особливих знань, високого інтелектуального рівня, приваблює «легкими» засобами отримання коштів, навіть якщо вони суперечать нормам моралі і права.

Своєрідне ставлення школярів і до спрямування підприємницької діяльності (в цілому воно віддзеркалює наявні в Україні пріоритети цієї діяльності). Серед старшокласників, які віддають перевагу вибору професій у підприємництві, лише 11% учнів планують займатися виробничою підприємницькою діяльністю, 33,5% - фінансовою діяльністю. Більшість же (55,5% респондентів) орієнтуються лише на комерційну діяльність. Такий розподіл пріоритетів за окремими видами підприємницької діяльності відповідає дійсному станові підприємницької діяльності в Україні. Залишається тільки сподіватися на поступову переструктуризацію підприємницької діяльності, у якій відбудеться зміщення акцентів із комерційної діяльності, яка не забезпечує виробництва нових товарів і послуг, на інші види підприємництва, в яких головна увага приділяється виробничій діяльності.

Численні соціологічні дослідження дали можливість створити психологічний і соціальний портрет сучасних ділових людей (підприємців). Створюється враження, що до 80% підприємців належать до типу тих особистостей, для яких на першому місці стоять порядок, чіткість і контроль, вони віддають перевагу розв’язанню короткотермінових завдань, не наражаючи себе на ризик, і враховують у своїй діяльності і в своїх рішеннях тільки чіткий логічний ланцюжок причин і наслідків. Психологічна структура такого типу особистості має значний творчий потенціал, поєднаний з цілеспрямованою вольовою активністю і монопольною владою на засоби досягнення своїх цілей (кредо «для досягнення мети всі засоби придатні» виступає головним регулятором активності саме для вищеозначеного типу особистості); не керується у своїх діях формальними положеннями і згори санкціонованими регуляторами, а мотивується головним чином своїми бажаннями і поставленою метою. Така людина, як правило, намагається обійти існуючі правила бізнесу або правила, прийняті в цивілізованому ринковому суспільстві. Для цього їй потрібно вдаватись до глибокої конспірації своїх дій, створювати підпільні організаційні структури (типовий приклад — «фірми-метелики», що реєструються на підставних осіб і існують лише кілька днів, як правило, для того, щоб провести сумнівні з юридичної точки зору операції: перевести неготівкові ресурси в готівкові, отримати відшкодування податку на додану вартість тощо). Доводиться констатувати, що такі тіньові структури є швидше правилом, аніж винятком для сучасного стану господарської діяльності. Існування таких структур є не просто порушенням чинного законодавства, але й подає молодому поколінню облесливі уроки швидкого збагачення і безкарності нехтування законом, не кажучи вже про вкрай негативний вплив на поведінку платників податків і надходження до державної скарбниці. Молоді люди подібного «підприємницького» типу менше за інших обтяжені роздумами над долею своєї країни. Їх поле діяльності обмежується тільки їх власними інтересами. Отже, вихід з такого становища пов’язаний з появою в бізнесі людей нового типу, підприємців з іншою психологічною структурою особистості та іншою спрямованістю інтересів.

Наведені факти показують, що економічна діяльність в суспільстві повинна якнайповніше пов’язуватись з його політичним і духовним розвитком, з процесом формування нової людини. І навпаки — рівень економічного розвитку, добробуту позначаються на ступені активізації культурного життя, дають поштовх освітній діяльності. Економічні реконструкції можуть стати реальністю лише тоді, коли вони будуть пропущені через свідомість людей.

Виконуючи тривалий час соціальне замовлення адміністративно-командної системи, народна освіта готувала людину «адміністративну» (термін Г. Саймона). Незважаючи на декларовані зусилля йти шляхом, гармонійного розвитку, вона створювала майбутнього робітника, навченого формальній слухняності на команду зверху, звиклого до порушення його громадянських прав, до зрівнялівки, людини безініціативної та інертної, марнотратника, з викривленими економічними інтересами, негативним ставленням до праці, спотвореним розумінням економічного розрахунку, діловитості та заповзятливості. Переконливим підтвердженням сказаного можуть стати дані, одержані соціологами на початку 90-х років: понад 10% молодих робітників систематично не справлялися з плановими завданнями, 20% не дотримувались елементарного режиму економії, 25% випускали продукцію низької якості, допускали брак у роботі, приблизно 33% порушували трудову і технологічну дисципліну і більше 50% не вважали себе господарем виробництва та не брали участі в управлінні справами трудового колективу. Увага науки і пропаганди була зосереджена не на механізмі дійсного включення робітника в систему виробничо-розподільчих відносин, які б стимулювали його активність, а на «вихованні почуття господаря» через механізми причетності, колективного і професійного патріотизму тощо. І тому не дивно, що поняття: ««господар» робітники асоціювали передусім із виконавчими характеристиками (сумлінно працювати, дотримуватись дисципліни), відсуваючи на задній план участь у прийнятті рішень, розподілі прибутків, здійсненні технічної, фінансової політики та ін.

Радикальне перетворення відносин власності як серцевини економічної реформи, розвиток на цій основі підприємництва як нового законного виду діяльності неминуче зумовлює формування нового соціального статусу учасників цього процесу. Відповідно до Закону України про підприємництво, цей вид діяльності здійснюється на основі таких принципів, як вільний вибір цієї діяльності; залучення на добровільній основі власності і засобів громадян; самостійне формування програм підприємницької діяльності; вільний вибір суміжників і споживачів вироблюваної продукції; вільний найм працівників; вільне використання прибутку тощо. Іншими словами, якщо виходити з норм закону, межі вільної самодіяльності досить широкі. Насправді, ж за даними опитувань, проведених Інститутом соціології НАН України, 16,5% опитаних бачать себе працівниками державних підприємств; 9,4% - власниками фірми, підприємства; 12,4% працівником приватної фірми; увагу 33,9% не привертає підприємницька діяльність і 28,7% ще не визначились у своєму виборі стосовно тих можливостей, які відкриває ринкова економіка.

Досить високі переваги праці на підприємствах нових форм господарювання респонденти мотивують тим, що там людина одержує можливість проявити максимальну самостійність, бути господарем власної справи (35,1%), може більше заробляти (27,8%), спробувати себе в новій справі (14,7%). Показово, що так само мотивують своє рішення і підприємці. Вони вказують, що при створенні своєї справи вони керувались бажанням реалізувати свої здібності, вивільнитись з-під залежності від керівництва і мати можливість одержувати прибутки більші, аніж у державному секторі економіки.

Нові економічні відносини в суспільстві повинні суттєво вплинути на економічну культуру людини, забезпечити належні умови для реалізації концепції економічної людини (Ното eсопотісиs), котра дістала свій розвиток у працях класиків політекономії, починаючи з Адама Сміта. В її основу покладено визначальну роль власного інтересу особистості як мотиву економічної дії, компетентність, раціоналізм, заповзятливість, готовність ризикувати та нести особисту відповідальність за свої дії. Економічну людину характеризують дві головні особливості: з одного боку — це суверенний розпорядник своєї робочої сили, яка в системі рівноправного співіснування різних форм власності (державної, колективної, приватної тощо) починає займати домінуючу позицію, а з іншого — в умовах демократизації суспільного життя людина володіє і розпоряджається засобами виробництва, бере участь в управлінні ресурсами.

Економічна сутність людини передбачає з’ясування її основних суперечливих економічних сторін, органічно пов’язаних з відносинами власності, що віддзеркалюють як природний, біологічний, так і соціально-економічний аспекти розвитку людини в різних соціально-економічних формаціях. Кожна із сторін біосоціальної та економічної сутності людини має більш конкретні форми вияву.

Так, соціальна сторона біосоціальної сутності людини полягає у тому, що вона (людина) формується сукупністю всіх суспільних відносин, тобто діалектичною єдністю економічних (техніко-економічних та виробничих відносин), соціальних, політичних, правових, національних, культурних, духовних аспектів. Тому для здійснення істотних перетворень у нашому суспільстві необхідно подолати успадковане від колишньої системи відчуження працівників від власності (в тому числі інтелектуальної), самого процесу праці, його результатів, від управління виробництвом (що в сукупності означатиме подолання економічного відчуження), від політичної, юридичної влади, від культури, привласнення духовних благ, від користування багатогранною системою інформаційного забезпечення. Здавалося б, започаткований кілька років тому процес приватизації міг ефективно сприяти абсорбції громадян України у систему виробничих взаємин, їх залученню до становлення фондового ринку, дієвому, практичному вихованню у них почуття власника і господаря, який не теоретично, а зі щоденної діяльності бачить зв’язок між ефективністю виробництва і поліпшенням власного добробуту. На жаль, доводиться констатувати, що обрана методика масової приватизації в Україні не досягла задекларованої мрії перетворити кожного громадянина України на співвласника національного багатства, отже, не використано всіх наявних резервів для подолання відчуження працівників від ефективної участі в економічних відносинах. Цілком можна погодитися з авторами, які стверджують, «що у своїй більшості, громадяни України є номінальними власниками акціонерних товариств, вони фактично не володіють, не розпоряджаються і не використовують капітал акціонерних товариств у своїх інтересах, реально не використовують і більшість своїх корпоративних прав. Результатом прийнятої методології і сформованого на її основі механізму приватизації став процес концентрації капіталу АТ в руках вузьких груп акціонерів».

Утвердження приватної власності як нового елемента економічних і соціальних відносин сучасного українського суспільства зумовлює формування принципово нової і в багатьох аспектах навіть суперечливої взаємодії людей з різним соціальним статусом -- власника, з одного боку, і найманого працівника, з іншого. Враховуючи поширену за соціалістичної епохи в масовій свідомості ідею соціальної рівності, колективізму співпраці і взаємодопомоги, ідеологічного несприйняття соціального партнерства працівника і власника як моделі експлуататорського капіталістичного суспільства, практика переходу до ринкових відносин у суспільстві повинна неминуче зіткнутись (що і відбувається на наших очах) з усталеними стереотипами соціалістичної свідомості. Гіпотетично можна передбачити масове негативне ставлення до ролі найманого працівника, несумісність його становища з вільним самоствердженням особистості, самоповагою, як це повинно уявлятись нашим, ще недавно радянським людям. Проте емпіричні дані свідчать про значну толерантність у ставленні до підприємця, на противагу наведеним вище обставинам. Так, згодні працювати у приватного підприємця 26,8% опитаних, більше згодні, ніж не згодні 17,3%, затрудняються визначити свою позицію 20,6%, твердо відповіли «ні, не згодні» 25,3% і схиляються до цієї позиції 9,9%. Молодь є мобільнішою в ціннісно-орієнтаційному просторі поведінки; старшим, звісно, складніше пристосуватись до незвичного стану найманого працівника.

Попри те, що освіта була, є і має залишатися суспільним благом, гарантованим державною і безперешкодним для отримання всіма громадянами України, очевидним є те, ця галузь надалі не може бути залежною лише від бюджетних асигнувань. Потреба переходу освітянської галузі на економічні засади функціонування є дедалі загальнішою, як і необхідність визначення конкретних шляхів реалізації цієї стратегічної мети.

Передусім нормою повинна стати максимально ефективна витрата бюджетних коштів кожним закладом освіти. Вже з’явився такий відносний показник, як господарські витрати на одного учня (в тому числі й витрати на опалення приміщень навчального закладу). При цьому розрізняються поняття бюджетної забезпеченості на одного учня та поняття господарських витрат на одного учня. Перше фактично віддзеркалює бюджетне забезпечення освітянської галузі, друге є вартісним виміром надання освітянських послуг. Зокрема, з огляду на те, що фактично вся середня освіта фінансується з місцевих бюджетів, доречно говорити про регіональний показник бюджетної забезпеченості у розрахунку на одного учня чи одного мешканця. Так, статею 284-ю Бюджетного кодексу розроблені нормативи бюджетної забезпеченості, які, окрім інших, включають в себе і видатки на освіту. Перед упорядниками цих нормативів стояла низка непростих завдань, а саме: як диференціювати їх, адже вартість надання освітніх послуг у різних регіонах України є досить відмінною, чи враховувати те, що чимало освітніх закладів все ще утримуються на балансі підприємств (і тим самим дещо спотвореною є картина реальної бюджетної забезпеченості освітніх послуг) та ін.

В умовах економічної кризи керівники закладів освіти, педагогічні колективи неминуче вимушені турбуватися самі про себе, адже, як відомо, бюджетні кошти виділяються лише на «просте відтворення» функціонування навчально-виховного процесу, і тому, у кращому випадку, закривається лише «собівартість» освітянських послуг. За таких обставин заклади освіти повинні виявляти підприємливість у питанні залучення додаткових ресурсів фінансування, хоча говорити про цілковите самозабезпечення було б нереально та й недоцільно. Відповідно до «Концепції середньої загальноосвітньої школи України» керівникам закладів освіти надано право формувати власний бюджет, і на основі цього здійснювати матеріально-технічне забезпечення навчального процесу. Відповідними державними актами передбачається розширення прав і свободи фінансування навчальних закладів та установ освіти, створення власних фондів за рахунок учасників навчально-виховного процесу (батьків, спонсорів, учнів та вчителів і викладачів). Завдяки цьому з’являється можливість вести самостійні фінансові операції з банками, кредитними позиками. Тому не дивно, що в лексиконі керівників закладів освіти з’явились нові, незвичні для багатьох з них раніше терміни: «позабюджетні надходження», «оренда», «платні освітні послуги» (не так давно Кабінет Міністрів затвердив постанову про надання таких послуг закладами і установами освіти).

Звісно, власні кошти — не панацея для забезпечення функціонування закладу освіти, однак уміння їх залучити є свідченням адаптації установи та її керівництва до вимогливих постулатів ринку в цілому, а зокрема — демонстрацією того, що основи ринкової економіки в стінах цього закладу осмислюються не лише теоретично. Доречно зазначити, що проблема госпрозрахункової і підприємницької діяльності школи не може розглядатись як щось абсолютно нове — є численні архівні свідчення, що така діяльність була надзвичайно поширена у системі освіти в 20-х роках. Крім того, не можна забувати і про таку завуальовану форму платної освітянської послуги, як репетиторство.

Важливим джерелом додаткових фінансових надходжень може стати підготовка, тиражування і продаж оригінальних авторських навчальних планів і програм, навчальних і методичних посібників, методичних розробок, реалізація інших «продуктів» інтелектуальної праці. Адже всі ці роботи виконувалися раніше безкоштовно, приносячи їхнім авторам, у кращому випадку, лише моральне задоволення. Окремі заклади освіти при очевидній занедбаності сфери дозвілля можуть заробляти, організовуючи таке дозвілля для молоді, надаючи посередницькі послуги різним комерційним структурам, здаючи в оренду наявні площі тощо.

Крім надання додаткових освітніх послуг, заклади освіти можуть займатися підприємницькою діяльністю (перелік її напрямків чітко визначений вже згадуваним урядовим рішенням), хоч її поєднання з навчально-виховним процесом далеко не однозначно оцінюється в освітянських колах (у багатьох випадках її поява і розвиток розглядається як вимушений захід, обумовлений подальшою компресією державного та місцевих бюджетів). На сьогодні є вже чимало перспективних прикладів, коли школи в багатьох регіонах України виявили гідні наслідування зразки підприємницької діяльності з продуманим обґрунтованим залученням до цієї справи школярів.

Це переконливо засвідчує, що визначальною метою сьогодення в економічній освіті й вихованні учнів повинна стати підготовка молодого покоління до життя в нових умовах суспільного життя. Переорієнтація суспільства на закони і механізми ринкового господарювання викликає потребу у визначенні принципово нових цілей і завдань економічної освіти й виховання учнівської молоді. Цілі і завдання, в свою чергу, є засадами для обгрунтування змісту, форм і методів економічної освіти школярів. Ці дидактичні компоненти, спираючись на суміжні знання з філософії, соціології, психології, визначає педагогіка.

Визначальною передумовою визначення цілей і завдань економічної освіти та виховання розглядається економічна діяльність. Положення про вихідний момент економічного виховання, в основу якого покладено економічну діяльність, дістає філософське обгрунтування (В. Кремень, В. Лутай, В. Мраморов та М. Смирнов): діяльнісний характер економічного виховання породжений діяльністю природою свідомості людини, яка визначає активність її особистості та її економічний розвиток. Під економічним розвитком особистості мається на увазі зміна якостей людини в процесі економічної діяльності, зумовлена змінами відносин у суспільстві. Виходячи з цього, мета економічної освіти й виховання формулюється як підготовка кожного учня до життя і діяльності в умовах конкретних соціально-економічних відносин. Економічна діяльність (єдність виробництва, розподілу, обміну і споживання, обов’язкові для цього пошуки, як зробити більше, краще, швидше, тобто отримання максимуму при мінімальних витратах) розуміється як передумова, критерій, умова і засіб економічного виховання.

На думку Б.П. Шемякіна, одним з головних завдань економічного виховання школярів повинно бути формування в них готовності до економічної діяльності. Компонентами такої готовності є узгодження власних інтересів з інтересами суспільства, практичне, осмислене застосування економічних знань, умінь і навичок, ефективність праці, ощадливість, бережне ставлення до природного середовища і раціональний менеджмент. Готовність до економічної діяльності як складне структурне утворення повинна спиратися: на:

усвідомлення суб'єктом економічної діяльності економічних потреб та інтересів, розуміння обмеженості економічних ресурсів;

економічну загальноосвітню підготовку;

свідоме ставлення до праці, продуктів праці, ресурсів природного середовища тощо.

Показниками готовності учнів до економічної діяльності виступають економічні знання, уміння, навички і звички; уміння співвідносити власні інтереси з інтересами колективу у досягненні поставленої мети; прагнення до раціоналізації, підвищення кількісних і якісних показників діяльності; ощадливе ставлення до продуктів праці і природного середовища; уміння узгоджувати особисті потреби з економічними можливостями їх задоволення; відповідність професійних намірів можливостям їх реалізації.

Поставлена мета передбачає: формування соціальноактивної, творчої особистості з гуманістичним світоглядом і високим рівнем економічної культури; виховання економічно значущих якостей особистості; виховання свідомого ставлення до праці і різних форм власності.

Ефективне здійснення основних, завдань економічної освіти й виховання можливе через включення об'єктів виховання в економічну діяльність, у процесі якої вони відчувають себе її суб'єктами. Виробничі відносини, обміну, розподілу і споживання, визначають характер економічного розвитку особистості, формування економічної культури.

Економічна культура, може розглядатись у різних аспектах: теоретичному (економічні теорії і наукові поняття); практичному (навички економічної поведінки); етичному (ставлення до системи цінностей і моральних норм).

Виокремленні аспекти означають, що особистість не тільки набуває необхідних знань і уявлень про основні економічні явища, засвоює стереотипи і норми поведінки, але й занурюється в ціннісний простір, що оточує будь-який економічний феномен, основними орієнтирами якого виступають культурні моделі економічного успіху.

Дані багатьох досліджень показують, що прагнення до успіху як «фундаментальна соціокультурна установка» ніколи не викликало сумнівів і визнавалось усіма культурами. Але саме поняття успіху і способи його досягнення неоднакові за змістом і якісно по-різному віддзеркалюються у менталітеті нації. Найчастіше прагнення до успіху спирається на такі цінності, як праця, незалежність, влада, самореалізація особистості, але співвідношення і суб'єктивна значимість цих факторів у різних суспільствах неоднакові. В культурах з високим рівнем мотивації особистого успіху незалежність та ініціатива асоціюються насамперед із трудовою діяльністю і навчанням, тоді як у культурах із низькою мотивацією переважаючими сферами незалежності вважаються гра, організація вільного часу і сімейне життя. Важливого значення набуває ступінь потреби в філіації, тобто належності до спільноти, групи.

Істотним чинником у формуванні мотивації до особистого (в розумінні - економічного) є панівна в суспільному середовищі релігія. Саме тому чимало дослідників вбачають в економічному злеті Сполучених Штатів Америки значну частку впливу протестантської течії в релігії. Прагматизм, ощадливість, сконцентрованість на досягненні передусім власного добробуту та добробуту своєї родини, наголос на самостійності, особистій відповідальності за свої вчинки, ставлення до поразки як до тимчасової невдачі, що є сходинкою до успіху — ці іманентно притаманні протестантській релігії цінності закладено у підвалини американського економічного зростання. При цьому суто особистісні засади економічної мотивації гармонійно збалансовані далекосяжно вибудуваною системою державного управління, що спирається на очікування: «люди діятимуть в своїх найкращих інтересах, а отже, — в інтересах суспільства в цілому».

Проведені багатьма дослідниками порівняння різних культур показали, що перехід від одного соціально-історичного укладу життя до іншого призводить до зміни змістового наповнення мотивації досягнення успіху. Інтенсивність, глибина і ступінь відображення такої трансформації в етнокультурі залежить від її активності та успішності економічної поведінки представників цієї культури. Окрім змісту мотивації досягнення та індексу її прояву, необхідно також враховувати її місце в ієрархії інших соціокультурних цінностей. Адже існують численні свідчення того, що в умовах одного соціально- історичного способу життя провідною мотивацією може стати прагнення до влади, а в умовах іншої культури — прагнення до пошуку «сенсу» життя. В одних культурах переважає мотив багатства, накопичення, матеріального успіху за рахунок індивідуальної наполегливої праці в умовах жорсткої конкуренції, в інших — відсутність такого прагнення до накопичення, до довгострокових інвестицій, оскільки успіх уявляється скоріше як результат взаємозалежної діяльності групи або спільноти. Для нашого культурного простору на момент входження у ринкові відносини характерною стає «споживацька орієнтація потреби в досягненні, яка не має нічого спільного з трудовим і творчим компонентами».

Сприймаючи та усвідомлюючи економічну реальність, школяр набуває не нейтральних знань і навичок, а етично «заряджених» уявлень. У нього формується модель економічного успіху, до якої найчастіше включають ті чи інші способи його досягнення та мотиви діяльності, й економічної поведінки. Він вибирає для себе в межах існуючої культури тип поведінки, що його цікавить. В його ціннісній структурі чільне місце займає потреба досягнення, яка має певну інтенсивність і спрямованість. Від властивого даній культурі «нормативного канону людини» залежить специфіка стилю економічного виховання, яке реалізується передовсім у сім'ї, а вже потім на рівні інших соціальних утворень. Наявність у культурі певної моделі економічного успіху зовсім не означає, що тільки вона визначає економічну поведінку особистості заперечуючи одночасне функціонування в суспільстві альтернативних типів поведінки. При позитивній етичній наповненості кожної з орієнтацій їх сукупність дозволяє нормально функціонувати економічному механізму суспільства; при деструктивній етичній наповненості, а також у разі переважання мотиву грошей над усім іншим у мотиваційній структурі ці орієнтації перетворюються відповідно в споживацьке прагнення, прагнення до експлуатації інших тощо.

З огляду на це, сьогодні важливого значення набирають моральні аспекти ринкової економіки. Аналіз педагогічних і економічних джерел засвідчує, що однією з перших до цієї проблеми звернулася Людмила Овсянкіна, кандидат економічних наук. Питання, пов’язані з людськими і насамперед моральними цінностями, належать до найважливіших для будь-якої з наук, що займається людиною та суспільством. В Україні актуалізує проблему моральності формування ринкових відносин. Наше суспільство перебуває тільки на першому етапі «входження в ринок». Перед ним постає багато проблем, що виникають у зв’язку зі стрімким розвитком економіки та пошуком людиною свого місця в цьому процесі.

Як було підкреслено, сьогодні немає однозначного підходу у визначенні поняття «ринок». Це зумовлено відмінностями в теоретичній орієнтації дослідників, а також різноманітністю проявів ринку. У загальному вигляді ринок розуміється як процес товарообміну в межах товарного виробництва, що здійснюється за його законами (зокрема, законами вартості, попиту та пропозиції).

Ринок розглядається як механізм господарювання, особливого роду економічні відносини, система, в якій ключовим поняттям є обмін. В результаті обміну формуються попит, споживання та пропозиції з приводу товарів, що з’являються в економічному просторі. У цьому просторі зустрічаються продавець та покупець товару, а їхні дії, в свою чергу, підкоряються сукупності жорстких законів економіки. Даний підхід у вивченні ринку можна назвати суто економічним, тому що в його основі лежать економічні закони, відсторонені від законів моралі. Але ринок — це не тільки сфера розв’язання суто економічних питань. Носії ринку, його суб'єкти — це люди. Вони живуть за правилами, що відрізняються від законів. Філософський підхід до розуміння ринку включає в себе більш широкий спектр проблем його функціонування, зокрема, моральність.

П. Козельський, характеризуючи ринок як інструмент господарської координації, вважає, що головною дійовою особою в економіці залишаються люди з їхніми сподіваннями, моральними нормами та установками. Треба враховувати, що суспільство ставить перед окремою людиною величезні моральні стандарти та вимагає моральних установок, які економіка породити не може. Можна дійти висновку, що моральність відрізняється від економіки, але не віддільна від неї. Моральність — це певна сукупність цінностей та норм, що орієнтують та регулюють дії людей в суспільстві.

У сучасних економічних дослідженнях в Україні складається думка, що раціональні (матеріальні) мотиви і стимули поведінки працівника в умовах дії ринкових механізмів домінують і є єдиною передумовою, яка визначає поведінку людини сьогодні і вплив якої поступово стає вирішальним. Однак сучасна світова економічна психологія відстоює тезу, що й індивідуальна вигода — це функція як мінімум двох змінних — корисності для себе й корисності для інших. Людина, на думку економічних психологів, не завжди бажає лише «максимілізувати» свою вигоду, вона у своїй економічній поведінці враховує багато ірраціональних мотивів і стимулів, серед яких називають звички, почуття, емоції, настрої, психологічні стереотипи, моральні обов’язки тощо. В деяких випадках вони виявляються сильнішим регулятором поведінки працівника та його ставлення до праці, ніж задоволення матеріальних потреб. Сьогодні не можна сказати про таку позицію більшості українських бізнесменів. Наприклад, у трудовій етиці американського бізнесу головним сьогодні є не тільки матеріальний, а й моральний фактор: повага до людини, етика управління й ділового спілкування, культурно-етичне і суспільне визнання ролі і вкладу службовця, тісні морально-психологічні контакти його з керівництвом фірми. Праця в американській трудовій етиці не стільки джерело збагачення, скільки найперша умова стати людиною, користуватися повагою та авторитетом у суспільстві.

Такі життєві приклади засвідчують, що в цивілізованій країні на перший план виходять не економічні фактори, а моральні, що основним змістом ринкових відносин є вільна і самостійна підприємницька діяльність, пов’язана з отриманням прибутку суб'єктами господарювання. Бізнес, як відомо, — це прибуткове вкладення капіталу незалежно від його матеріально-речової форми функціонування. Але крім критеріїв ефективності капіталовкладення, не менш важливим для бізнесу є дух партнерства, взаємоповаги, який може бути показником певного рівня моральності учасників підприємницької діяльності.

У наш час розвиток підприємства залежить від типу і рівня економічної та духовної культури суспільства. Якщо в основі лежить заздрість до чужого успіху і не враховуються моральні принципи, то немає твердої основи для становлення підприємства. Останнім часом з’явилася чимала кількість змістовних дисертаційних робіт з підприємницької діяльності (Р. Пустовійт, О. Тополь та інші).

Їх аналіз переконує, що саме моральним аспектам у підготовці старшокласників до підприємницької діяльності приділяється, на жаль, мало уваги. У той же час, сучасний підприємець — не «вільний гравець» у сфері бізнесу. Його кроки, мотиви поведінки, спосіб дії несуть відбиток соціально-культурних та економічних національних умов, які існують в даній країні. В основі діяльності людини в умовах ринку має бути економічна свобода та самостійність у прийнятті рішень. Підприємництво як вид діяльності надає можливість здобути матеріальну та моральну незалежність від держави. Вона є неодмінною умовою самореалізації особистості, її свободи. Шляхи реалізації всіх планів людини багато в чому залежать від рівня її моральності, таких якостей, як чесність, порядність тощо. Особи, нечесні в одній сфері, нечесні й у інших. Чесність вимагає і чесних зусиль для детального з’ясування ситуації і забезпечення чесності для всіх. На Заході, де ринок як простір для виробництва та обміну товарів був сформований значно раніше, прийнято вести свої справи, керуючись біблійними істинами. Але, як і будь-якого правила, його не всі дотримуються. Етика підприємництва — явище складне та суперечливе. На нього впливають різні сили, обставини, етичні традиції та системи цінностей. У практичному житті люди бізнесу щоденно опиняються перед вибором: чи довіритися своєму партнерові, чи скласти вільну угоду, підписати контракт або договір? Результати їхнього вибору можуть захищати законні інтереси всіх, або ж, навпаки, завдавати шкоду. Вони можуть бути наслідком використання сили, шахрайства, необізнаності та емоцій. Такі моральні цінності, як довіра, готовність самостійно приймати рішення та відповідати за свої дії (її часто в негативному значенні називають «індивідуалізмом»), індивідуальна ініціатива та здатність до розумного ризику, є найважливішими рушійними силами в економіці. Взаємозв'язок етики і бізнесу тут очевидний. Поза сферою особистої відповідальності немає ані добра, ані зла, ані доброчинності, ні жертви. Тільки там, де ми несемо відповідальність за свої дії, де наша жертва вільна та добровільна, рішення, що приймаються нами, можуть вважатися моральними. Як неможливим є альтруїзм за чужий рахунок, так неможливий він й у разі відсутності свободи вибору. Підприємництво, вільний ринок, приватна ініціатива мають бути передані до рук людині совісної, гідної, а гідність визначається особистісними якостями.

Дотримання моральності в підприємництві сприяє вдосконаленню підприємництва та суспільства як сприятливого середовища для існування людей. Без етики, яка розглядає бізнес у загальній схемі індивідуального та суспільного життя, учасники ділових стосунків ризикували б стати «успішними» бізнесменами, але посередніми, навіть морально скаліченими особистостями. Якщо суб'єкти ринку не нехтуватимуть загальнолюдськими цінностями, то перехід до ринку матиме цивілізований характер.

Розглядаючи засади моральності ринкової економіки, ми виходили з того, що економічне виховання як система методологічно-пізнавальних поглядів, включає в себе:

1) економічні знання (наприклад, для економічної сторони особистості ця група якісних характеристик узагальнена у понятті «економічна свідомість»);

2) вміння та навички (узагальнено в поняттях «економічний досвід»);

3) погляди, переконання, інтереси, ціннісні орієнтації, потреби ідеалів (узагальнено в понятті «економічна життєва позиція»). (Див. рис. 1.1.)

Такий поділ сукупностей якісних економічних характеристик особистості дав нам можливість грунтовніше підійти до визначення поняття «економічна грамотність».

Рис. 1.1.

Характеристика економічних якостей особистості

Зміст

1

Економічна свідомість

Уявлення про економічний розвиток суспільства, ставлення до праці як першої життєвої необхідності, як джерела сили і могутності держави; свідоме ставлення до участі в продуктивній праці; система знань про економіку, її закони, принципи; єдність слова і діла; додержання норм колективізму; НОП; усвідомлення необхідності економічного самовдосконалення.

2

Досвід економічної діяльності

Система загальних умінь і навичок (виробничі, побутові, обслуговуючі тощо;) уміння і навички аналізу і самоаналізу, об'єктивні оцінки своєї праці та самооцінки; вміння та навички організованої життєдіяльності. Основи підприємницької, бізнесової та маркетингової діяльності.

3

Активна економічна позиція

Трудові та економічні потреби. Економічні інтереси, переконання, ціннісні орієнтації. Реалізація власних нахилів, покликань, прагнення до обдуманого вибору професії. Продовження освіти (економічної). Уявна кар'єра і реальний стан.

Сутність формування поняття залежить від матеріалу, пропонованого до вивчення, від умов навчання на всіх його етапах, від форм організації і видів одержання інформації про предмет вивчення, а також від глибини та різнобічності зв’язків, що відтворюють відношення і забезпечують цілісне значення як гарант сформованості поняття. Так, у процесі формування економічної грамоти засвоюються поняття, які становлять наукову основу його створення, «закони розвитку і рівня культури», «стан науки і техніки», «взаємозв'язок з природою і стан екології», а також «понятійний апарат», «зміст», «функціонування», що стосуються форм існування. Конкретизація цього поняття потребує різних видів діяльності, які через встановлення зв’язків, їх актуалізацію та особливості впровадження у навчання забезпечують розвиток і його глибину.

Н. Грама через експериментально-дослідницьку роботу доводить, що модель розробленої структури утворення поняття економічної грамотності включає базовий, інформаційний, методичний блоки (див. рис. 1.2.).

До складу базового блоку входить система явищ, понять, умінь, яка класифікована за певними сторонами дослідження складного об'єкта та алгоритм розпізнавання, що призначається задля одержання будь-якого визначення.

До інформаційного блоку входять способи одержання економічної грамоти. Оскільки загального алгоритму розробки моделі не існує, то йому підпорядковуються об'єкти, які потребують використання різних підходів.

Методичний блок покликаний встановлювати зв’язки, відношення, актуалізацію поняття задля створення цілісного знання про предмет або явище.

З урахуванням рекомендацій ЮНЕСКО приймаємо термін «функціональна економічна грамотність», яка полягає у засвоєнні теоретичних і практичних знань, що необхідні для ефективної участі особистості в усіх видах конкретної діяльності. Специфічним при цьому є виділення в кожній державі Державних стандартів освіти, які регулюються конституційними законами і нормами тієї країни.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой