Воля як регуляція психічної активності людини

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Психология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ЗМІСТ

  • ВСТУП
  • ПРИРОДА ВОЛІ
  • ВОЛЬОВИЙ ПРОЦЕС РЕГУЛЯЦІІ ПСИХІЧНОЇ АКТИВНОСТІ
  • СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

У зв’язку з загальним відродженням інтересу до гуманітарних, специфічних людських проблем психології в останні роки спостерігається підвищена увага до волі. Колись, ще в XVIII-XIX ст., ця проблема була однією з центральних у психологічних дослідженнях. Однак унаслідок незадоволеності загальним станом досліджень волі багато вчених у перші десятиліття поточного сторіччя прагнули узагалі відмовитися від цього поняття як від нібито ненаукового, замінити його поведінковими характеристиками або будь-якими іншими, тобто такими, які можна спостерігати й оцінювати. Але вчитуючись сьогодні в роботи таких чудових психологів минулого, як У. Джемс у США і С. Л. Рубінштейн у Росії, ми виявляємо, що воля — цілком реальне явище, що володіє своїми специфічними, легко описуваними науковою мовою, ознаками. Які ж вони?

Одна з істотних ознак вольового акта полягає в тому, що він завжди зв’язаний з додатком зусиль, прийняттям рішень та їх реалізацією. Воля припускає боротьбу мотивів. За цією істотною ознакою вольову дія завжди можна відокремити від інших. Вольове рішення звичайне приймається в умовах конкуруючих, різноспрямованих потягів, жодне з яких невзмозі остаточно перемогти без прийняття вольового рішення. Воля припускає самообмеження, стримування деяких досить сильних потягів, свідоме підпорядкування їх іншим, більш значимим і важливим цілям, уміння придушувати безпосередньо виникаючі в даній ситуації бажання і імпульси. На вищих рівнях свого прояву воля припускає опору на духовні цілі і моральні цінності, на переконання й ідеали.

Ще одна ознака вольового характеру дії або діяльності, регульованою волею, — це наявність продуманого плану їхнього здійснення. Дія, що не має плану або не виконується за заздалегідь наміченим планом, не можна вважати вольовим. «Вольова дія — це … свідома, цілеспрямована дія, за допомогою якої людина здійснює ціль що стоїть перед ним, підпорядковуючи свої імпульси свідомому контролю і змінюючи навколишню дійсність у відповідності зі своїм задумом» Рубінштейн С. Л. Основи загальної психології - Спб: Пітер Ком, 1999.

Істотними ознаками вольової дії є посилена увага до такої дії і відсутність безпосереднього задоволення, одержуваного в процесі і в результаті його виконання. Мається на увазі, що вольова дія зазвичай супроводжується відсутністю емоційного, а не морального задоволення. Навпаки, з успішним здійсненням вольового акта звичайно зв’язане саме моральне задоволення від того, що його вдалося виконати. У. Джемс із цього приводу писав наступне: «Великий світ, що оточує нас з усіх боків, задає нам усілякі питання і випробує нас усіма можливими способами. Деякі з цих випробувань ми долаємо за допомогою неважких дій і на деякі питання відповідаємо чітко сформульованими словами. Але на саме найглибше із усіх питань, які коли-небудь, пропонуються нам світом, не допускається іншої відповіді, крім німого опору волі і стискання фібр нашого серця, коли ми як би говоримо: «Нехай так, а я все ж буду робити отак» Джемс У. Наукові основи психології. — СПб, 1902. — С. 363.

Нерідко зусилля волі направляються людиною не стільки на те, щоб перемогти й опанувати обставинами, скільки на те, щоб подолати самого себе. Жодна більш-менш складна життєва проблема людини не вирішується без участі волі. Ніхто на Землі ніколи ще не домігся видатних успіхів, не володіючи видатною силою волі. Людина в першу чергу тим і відрізняється від усіх інших живих істот, що в нього, крім свідомості й інтелекту, є ще і воля, без якої здібності залишалися б порожнім звуком.

ПРИРОДА ВОЛІ

Будь-яка вольова дія є цілеспрямованою дією. Вольова дія сформувалося в людини в процесі праці, спрямованої на виробництво певного продукту. Прямуючи на певну мету, дія в своєму ході регулюється відповідністю з цією метою. Мета, яка ставилася діючим суб'єктом, повинна здійснитися як результат його дій. Специфічно людські дії є вольовими у цьому широкому розумінні слова — всі вони свідомі, цілеспрямовані дії, всі вони включають цілеспрямованість і регулювання ходу дії відповідно до мети.

Проте усвідомлення одиничною мету свого бажання, породженою спонукою, що в дану хвилину володіє людиною, представляє ще дуже невисоку ступінь свідомості [12]. Свідома людина, приступаючи до дії, віддає собі звіт про наслідки, які спричинить за собою здійснення мети що стоїть перед ним, а також про мотиви, які його до цього дійства спонукають. У результаті може виявитися розбіжність між бажаною метою і небажаними наслідками або труднощами, з якими в силу об'єктивних зовнішніх умов пов’язана її реалізація. Дія, що відбувається в умовах такого конфлікту внутрішньо суперечливих тенденцій, — це вольова дія в більш специфічному сенсі слова. У силу суперечливості дійсності, а також складної ієрархії різних і часто суперечливих спонукань людини цей, в принципі, окремий випадок досить поширений. Він надає вольової дії особливу спрямованість.

Розрізняючи вольові процеси, ми не протиставляємо їх інтелектуальним і емоційним, і ми не встановлюємо ніякої взаємовиключної протилежності між інтелектом, почуттям і волею. Один і той же процес може бути (і звичайно буває) і інтелектуальним, і емоційним, і вольовим. Вивчаючи вольові процеси, ми вивчаємо вольові компоненти психічних процесів. Разом з тим вольовий процес ще більш безпосередньо й органічно, ніж процеси емоційний і інтелектуальний, включений в дію і нерозривно пов’язаний з ним. Так що вивчення вольового акту безпосередньо переходить у вивчення дії, або, вірніше, вивчення вольового акту — це і є вивчення дії відносно способу його регулювання — регуляція психічної активності людини.

Зародки волі укладені вже в потребах як вихідних мотиви людини до дії. Потреба, — це стан пасивно-активний: пасивний, оскільки в ньому виражається залежність людини від того, в чому він відчуває потребу, і активний, оскільки вона укладає прагнення до її задоволення і того, що може її задовольнити. У цій активній стороні пасивно-активного стану потреби і укладені перші зародки волі, нерозривно пов’язані із сенсорною і афективної чутливістю, в якій первинно відбивається потреба. Стан чутливості, що виражає потреба, зазвичай пов’язане з сенсомоторних моментом зародкових рухів, спрямованих на її задоволення. Тому й у силу внутрішніх змін тонусу, з яким воно пов’язано, вже первинне чуттєве переживання потреби включає відоме динамічне напруга — тенденцію, прагнення.

Але одна справа — відчувати прагнення, а інша — усвідомлювати його. Залежно від ступеня усвідомлення прагнення виражається у вигляді потягу, бажання або хотіння. Потреба, зокрема органічна, ще не усвідомлена, не спрямовуються на певний предмет, виступає спочатку у вигляді потягу.

Потяг не усвідомлено і безпредметно. Поки людина лише відчуває потяг, не знаючи, який предмет цей потяг задовольнить, він не знає, чого він хоче, перед ним немає усвідомленої мети, на яку він мав би спрямувати свою дію. З одного боку, є потягу, суб'єктивно що виражають потребу, але не включають усвідомлення тих предметів, які здатні їх задовольнити, а з іншого — предмети, в яких людина потребує для задоволення своїх потреб, але які протистоять йому. Виникнення вольової дії передбачає насамперед встановлення між ними усвідомленої зв’язку. Суб'єктивне вираз потреби, її відображення в психіці має стати усвідомленим і предметним, потяг має перейти в бажання. Це «опредметнення» є необхідною передумовою виникнення вольової діяльності. Лише тоді, коли усвідомлений предмет, на який прямує потяг, і об'єктивне вираження потреби стає усвідомленим і предметним бажанням, людина починає розуміти, чого він хоче, і може на новій усвідомленої основі організувати свою дію. Суттєвою передумовою виникнення вольової дії є, таким чином, перехід до предметних форм свідомості.

Усвідомлена зв’язок між потребами і предметами, які їх задовольняють, встановлюється в практичному досвіді дієвому задоволення цих потреб. Включаючись в практичне, усвідомлене суб'єктом відношення до його потреб, предмети стають об'єктами його бажань і можливими цілями його дій.

Залежність між потребами і предметами, які їх задовольняють, цим не вичерпується. Істотно, що самі потреби по мірі їх задоволення різними предметами диференціюються, перетворюються, змінюються. Нові потреби змушують шукати нові способи їх задоволення, а нові способи їх задоволення породжують нові потреби. Таким чином, все розширюються спонукання діяльності, і разом з тим розширюється і диференціюється коло предметів, хто здатний об'єктами бажань та цілями дій.

Будучи у своїх первісних витоках пов’язана з потребами, вольова дія людини ніколи, проте, не випливає безпосередньо з них. Вольова дія завжди опосередкована більш-менш складною роботою свідомості - усвідомленням спонукань до дії як мотивів і його результату як цілі. Вольова дія, виходячи з міркувань, спрямовується на усвідомлену мету.

Для правильного розуміння вольової дії дуже важливо усвідомити собі справжнє відношення між мотивами і метою вольової дії. Постановка мети завжди пов’язана з виникненням відповідних мотивів, через які той або інший предмет або можливий результат дії стає його метою. Але, з іншого боку, у вольовому дії самі пробудження не діють безпосередньо у вигляді абсолютно сліпого імпульсу, а опосередковано через усвідомлену мету [3].

Для того щоб дія була здійсненням мети, необхідною умовою стає таке його свідоме регулювання, при якому весь хід дії визначається метою і призводить до її здійснення. Таким чином, вольова діяльність виходить з мотивів, джерелом яких є потреби й інтереси людини; направляється на усвідомлені цілі, які виникають у зв’язку з вихідними спонуканнями; здійснюється на основі все більш свідомого регулювання.

Наявність у людини волі пов’язане з наявністю значимих для нього цілей і завдань. Чим більш значимі і привабливі для людини ці цілі, тим — при інших рівних умовах — сильніше буде його воля, напруженіше бажання, наполегливіше прагнення до їх здійснення. Значущою метою є для людини те, що пов’язано з його потребами та інтересами. Але для людини значущим є не тільки те, що пов’язано з його партикулярному-особистісними інтересами і потребами. Задоволення самих особистих потреб у суспільстві, заснованому на поділі праці, обумовлено напрямком діяльності індивіда на задоволення не безпосередньо особистісних, а суспільних потреб.

Поки дії індивіда перебувають під владою потягів, визначаючись безпосередньо органічними, природними особливостями індивіда, до тих пір у нього немає волі у специфічному розумінні цього слова. Воля у власному розумінні виникає тоді, коли людина виявляється здатним до рефлексії своїх потягів, може так чи інакше поставитися до них. Для цього індивід повинен вміти піднятися над своїми потягами і, відволікаючись від них, усвідомити самого себе як «я», як суб'єкта, у якого можуть матися ті чи інші потяги, але який сам не вичерпується жодним з них, ні їх сумою, а, піднімаючись над ними, в змозі зробити вибір між ними. У результаті його дії визначаються вже не безпосередньо потягами як природними силами, а ним самим. Виникнення волі, таким чином, нерозривно пов’язане — як сторона або компонент — зі становленням індивіда як самовизначення суб'єкта, який сам вільно — довільно — визначає свою поведінку і відповідає за неї. Таким суб'єктом, здатним до самосвідомості і самовизначення, людина стає через усвідомлення своїх відносин з іншими людьми.

ВОЛЬОВИЙ ПРОЦЕС РЕГУЛЯЦІІ ПСИХІЧНОЇ АКТИВНОСТІ

Вольова дія може реалізуватися в більш простих і більш складних формах.

У простому вольовому акті спонукання до дії, направленої на більш-менш ясно усвідомлену мету, майже безпосередньо переходить у дію, не випереджає більш-менш складним і тривалим свідомим процесом; сама мета не виходить за межі безпосередньої ситуації, її здійснення досягається за допомогою звичних дій, які виробляються майже автоматично, як тільки даний імпульс. Для складного вольового акту з його найбільш вираженою специфічною формою істотно перш за все те, що між імпульсом і дією вклинюється складний свідомий процес. Дії передує врахування його наслідків і усвідомлення його мотивів, прийняття рішення, виникнення намірів його здійснити, складання плану для його здійснення. Таким чином, вольовий акт перетворюється на складний процес, що включає цілий ланцюг різних моментів і послідовність різних стадій або фаз, тим часом як у простому вольовому акті всі ці моменти і фази зовсім не обов’язково повинні бути представлені в скільки-небудь розгорнутому вигляді.

У складному вольовому дії можна виділити 4 основні стадії, або фази:

1. виникнення спонукання та попередня постановка мети;

2. стадія обговорення та боротьба мотивів;

3. рішення;

4. виконання.

Основним змістом першої фази в розвитку вольової дії є виникнення спонукання та усвідомлення мети. Вони взаємопов'язані і взаємозумовлені [1].

Всяка справді вольова дія є виборчим актом, що включає свідомий вибір і рішення. Але це ніяк не означає, що боротьба мотивів є його центральною частиною, його душею. З самого істоти вольової дії, як дії, спрямованої на досягнення мети, на реалізацію задуму, випливає, що основними його частинами є вихідна і завершальна фази — явне усвідомлення мети і наполегливість, твердість у її досягненні.

Основа вольової дії - цілеспрямована, свідома дієвість. Визнання панівного значення вихідної і завершальної фази вольового дії - усвідомлення мети та її здійснення — не виключає, однак, ні існування інших фаз, ні того, що в конкретних, різноманітних і мінливих умовах реальної дійсності в тому чи іншому окремому випадку на передній план виступають і інші фази вольового акту. Всі вони підлягають аналізу. Вольовий акт починається з виникнення спонукання, що виражається в прагненні. У міру того, як усвідомлюється мета, на яку воно направляється, прагнення переходить в бажання; виникнення бажання припускає відомий досвід, за допомогою якого людина дізнається, який предмет здатний задовольнити його потребу. У того, хто цього не знає, не може бути бажання.

Бажання — це опредмечене прагнення. Зародження бажання означає виникнення або постановку мети. Бажання — це цілеспрямоване прагнення. Але наявність бажання, спрямованого на той або інший предмет як мета, ще не є закінченим вольовим актом. Якщо бажання передбачає знання мети, то воно ще не включає думки про засоби і хоча б уявного оволодіння ними. Воно тому не стільки практично, скільки споглядально і афективно. Бажати можна і того, в досяжності чого не впевнений, хоча тверде знання абсолютної недосяжності предмета бажання, безсумнівно, паралізує, якщо не вбиває, бажання.

Бажання часто відкриває широкий простір уяві. Підкоряючись бажанням, уява оздоблює бажаний предмет і цим у свою чергу живить бажання, яке було джерелом його діяльності. Але ця діяльність уяви, в якій взаємодіють почуття і подання, може замістити дійсну реалізацію бажання. Бажання обволікається мріями, замість того щоб втілюватися в дію. Воно наближається до побажання.

Бажання переходить у справді вольовий акт, який у психології прийнято позначати незграбним словом «хотіння», коли до знання мети приєднується установка на її реалізацію, впевненість у її досяжності і спрямованість на оволодіння відповідними засобами. Хотіння — це спрямованість не на предмет бажання сам по собі, а на оволодіння ним, на досягнення мети. Хотіння є там, де бажана не тільки сама по собі мета, а й дія, що до неї приводить.

Як би не відрізнялися потяг, бажання і хотіння один від одного, кожне з них висловлює прагнення — то внутрішній суперечливий стан вади, потреби, страждання, занепокоєння і разом з тим напруги, яка утворює вихідне спонукання до дії. У ряді випадків спонукання до дії, спрямованого на певну, більш-менш ясно усвідомлену мету, безпосередньо тягне за собою дію. Варто лише уявити собі за мету, щоб відчувати і знати: так, я цього хочу! Варто тільки це відчути, щоб вже перейти до дії. Але іноді за спонукою до дії і постановкою мети не відразу випливає дія; трапляється, що перш, ніж настала дія, з’являється сумнів або в даної мети, або в коштах, які ведуть до її досягнення, іноді майже одночасно з’являється кілька конкуруючих цілей, виникає думка про можливі небажані наслідки тієї поведінки, що веде до досягнення бажаної мети, і в результаті утворюється затримка. Положення ускладнюється. Між спонукою і дією вклинюються роздуми і боротьба мотивів.

Основним змістом другої фази в розвитку вольової дії є обговорення і боротьба мотивів. Іноді кажуть, що на відміну від імпульсивної, афективного дії, що обумовлена ситуацією більше, ніж постійними, істотними властивостями або установками особистості, вольова дія як виборчий акт, тобто результат зробленого вибору особистістю, обумовлена особистістю в цілому. Це до певної міри правильно. Але не менш правильно й те, що у вольовому акті часто укладені боротьба, протиріччя, роздвоєння. У людини є багато різних потреб та інтересів, і деякі з них виявляються несумісними. Людина втягується в конфлікт. Розгорається внутрішня боротьба мотивів. Але й тоді, коли протиріччя не виступає безпосередньо в болісному почутті роздвоєння, свідома мисляча істота, у якої виникає бажання здійснити деяку дію, звичайно схильна піддати його попереднім аналізам.
Перш за все природно виникає потреба в тому, щоб врахувати наслідки, які може спричинити здійснення бажання. Тут у вольовий процес включається процес інтелектуальний. Він перетворює вольовий акт в дію, опосередковану думкою. Облік наслідків передбачуваного дії часто-густо виявляє, що бажання, породжене однією потребою або певним інтересом, в конкретній ситуації виявляється здійсненним лише за рахунок іншого бажання; бажана саме по собі дія може за певних умов призвести до небажаних наслідків. Затримка дії для обговорення так само істотна для вольового акту, як і імпульси до нього. Затримці повинні піддатися у вольовому акті інші, конкуруючі, імпульси. Тимчасової затримці повинен піддатися імпульс, для того щоб дія була вольовим актом, а не імпульсивної розрядкою. Вольовий акт — це не абстрактна активність, а активність, яка містить в собі і самообмеження.

Сила волі полягає не тільки в умінні здійснювати свої бажання, але і в умінні придушувати деякі з них, підпорядковуючи одні з них іншим і будь-яке з них — задачам і цілям, яким особисті бажання повинні бути підлеглі. Воля на вищих своїх щаблях — це не проста сукупність бажань, а відома їх організація. Вона припускає, далі, здатність регулювати свою поведінку на підставі загальних принципів, переконань, ідей. Воля вимагає тому самоконтролю, уміння керувати собою і панувати над своїми бажаннями, а не тільки служити їм. Перш ніж діяти, необхідно зробити вибір, треба прийняти рішення. Вибір вимагає оцінки. Якщо виникнення спонукання у вигляді бажання заздалегідь висуває певну мету, то остаточне встановлення мети — іноді зовсім не збігається з початковою — відбувається в результаті рішення. Приймаючи рішення, людина відчуває, що подальший хід подій залежить від нього. Усвідомлення наслідків свого вчинку і залежності того, що станеться, від власного рішення, породжує специфічне для вольового акту почуття відповідальності. Ухвалення рішення може протікати по-різному.

1. Іноді воно зовсім не виділяється в свідомості як особлива фаза: вольовий акт відбувається без особливого рішення. Так буває в тих випадках, коли виникле у людини спонукання не зустрічає ніякого внутрішнього протидії, а здійснення мети, що відповідала б бажанням, — ніяких зовнішніх перешкод. За таких умов достатньо уявити собі мету і усвідомити її бажаність. Весь вольовий процес — від початкового спонукання і виникнення цілі до її здійснення — так стягнутий до одної єдності, що рішення не виступає в ньому як особливий акт; прийняття рішення укладено в згорнутому вигляді у визнанні мети. У тих вольових актах, в яких за виникненням спонукання до дії слідує більш-менш складна боротьба мотивів або обговорення і дія відстрочуються, рішення виділяється як особливий момент.

2. Іноді рішення як би саме настає, будучи повним рішенням того конфлікту, який викликав боротьбу мотивів. Виникла якась внутрішня робота, щось зрушилося, багато чого перемістилося — і все представляється вже в новому світлі: я прийшов до рішення не тому, що вважаю за потрібне прийняти саме це рішення, а тому, що ніяке інше вже неможливе. У світлі нових думок, які я, розмірковуючи над рішенням, усвідомив під впливом нових почуттів, які на мене за цей час нахлинули, те, що ще недавно здавалося таким важливим, раптом уявляється нікчемним, і те, що не так давно здавалося бажаним і дорогим, раптом втратило свою привабливість. Все вирішилося, і потрібно вже не стільки приймати рішення, скільки констатувати його.

3. Нарешті, буває так, що до самого кінця і при самому прийнятті рішення кожен з мотивів ще зберігає свою силу, ні одна можливість сама по собі не відпала, і рішення на користь одного мотиву приймається не тому, що дієва сила інших вичерпана чи що інші спонукання втратили свою привабливість, а тому, що усвідомлена необхідність чи доцільність принести все це в жертву. У такому випадку, коли конфлікт, укладений у боротьбі мотивів, не отримав дозволу, який би вичерпав його, особливо усвідомлюється і виділяється рішення, як особливий акт, який підпорядковує одній прийнятій меті все інше. Саме рішення, а потім і наступне за ним виконання, в такому випадку зазвичай супроводжуються яскраво вираженим почуттям зусилля. У цьому відчутті, пов’язаним з внутрішньою боротьбою, деякі схильні бачити особливий момент вольового акту. Однак не будь-яке рішення і вибір цілі повинні супроводжуватися почуттям зусилля. Наявність зусилля свідчить не стільки про силу вольового акту, скільки про ту протидію, що ця сила зустрічає. Оскільки для живих людей, яким не чужі внутрішні суперечності, такі конфліктні ситуації не тільки можливі, але іноді й неминучі, дуже важливо, щоб людина була здатна на зусилля. Це тим більш важливо, що таке зусилля буває здебільшого необхідно у випадках вольових рішень, які повинні забезпечити торжество більш абстрактних принципових мотивів над нашими потягами. Проте все ж таки неправильно бачити в зусиллі, пов’язаному з рішенням, основну ознаку вольового акту. Коли людина є вся у своєму рішенні і всі її устремління в повній, нерозчленованій єдності злиті, вона не відчуває зусиль, приймаючи рішення, і тим не менше в цьому вольовому акті може бути особлива незламна сила. Вона не може не позначитися на виконанні рішення. Тут, однак, у боротьбі з реальними труднощами здатність до вольового зусилля набуває суттєве значення як найважливіший компонент або прояв волі.

Сама «техніка» рішення, ті процеси або операції, за допомогою яких до нього приходять, в різних умовах бувають різними. У тих випадках, коли головна трудність полягає в тому, щоб знати, як вчинити, для вирішення досить осмислити становище і підвести даний конкретний випадок під якусь загальну категорію. Як тільки знову представився випадок включений в якусь звичну рубрику, вже відомо, як з ним бути. Так вирішуються перш за все більш-менш повсякденні питання, особливо досить досвідченими і не дуже імпульсивними людьми. У людей дуже імпульсивних значну роль у прийнятті рішення можуть грати обставини [12]. Деякі імпульсивні, пристрасні та впевнені у собі натури іноді ніби навмисно віддають себе у владу обставин, в повній впевненості, що належний момент принесе належне рішення. Нерішучі люди, особливо коли положення складне, усвідомлюючи це, іноді навмисно відтягують рішення, чекаючи, що зміна ситуації саме принесе бажаний результат або зробить прийняття рішення більш легким, змусивши прийняти його. Іноді в скрутних випадках люди полегшують собі рішення тим, що беруть його як би умовно, підгадуючи виконання до певних, не залежних від їх вирішення, обставин, за наявності яких вона набуває чинності. Так, будучи не в змозі відразу відірватися від захоплюючої книги і взятися за нудну роботу, людина приймає рішення зробити це, як тільки годинник проб'є такий-то час. Остаточне рішення або, принаймні, виконання його перекладається на обставини, прийняття рішення — як би умовне — цим полегшується. Таким чином, тактика прийняття рішення може бути різноманітною і досить складною.

Прийняти рішення — ще не означає виконати його. За рішенням повинне піти виконання. Без цього останнього ланки вольовий акт не завершено. Сходження до вищих щаблях вольової діяльності характеризується насамперед тим, що виконання перетворюється на більш-менш складний, тривалий процес. Ускладнення цього останнього завершального етапу вольового акта є характерним для вищих ступенів вольової дії, яке ставить собі все більш складні, віддалені і високі, все важче досяжні цілі. У рішенні те, чого ще немає і що має бути, протиставляється тому, що є.

Виконання рішення вимагає зміни дійсності. Бажання людини не виконуються самі собою. Ідеї та ідеали не мають магічну силу самореалізації. Вони стають реальністю лише тоді, коли за ними стоїть діюча сила відданих їм людей, що вміють долати труднощі. Їх здійснення стикається з реальними перешкодами, які вимагають реального подолання. Коли боротьба мотивів закінчена і рішення прийняте, тоді лише починається справжня боротьба — боротьба за виконання рішення, за здійснення бажання, за зміну дійсності, за підпорядкування її людської волі, за реалізацію в ній ідей та ідеалів людини; і в цій боротьбі, спрямованої на зміну дійсності, полягає основне. При традиційній трактовці волі предметом психологічного аналізу є те, що відбувається в суб'єкта до початку вольової дії як такої. Увага дослідника зосереджувалася на внутрішніх переживаннях — боротьбі мотивів, рішення і т.д., що передують дії, тому що ніби там, де починається дія, закінчується сфера психології. У тих випадках, коли проблема дії не випадала зовсім з поля зору психологів, дія лише зовнішнім чином пов’язувалося з психікою або свідомістю, як це має місце в теорії ідеомоторних актів у У. Джемса. Відповідно до цієї теорії кожна ідея має тенденцію автоматично перейти в дію. При цьому знову-таки сама дія розглядається як автоматична рухова реакція або розрядка, викликана ідейним «подразником».

Перш ніж приступити до здійснення віддаленої цілі, що вимагає складного ряду дій, необхідно намітити шлях, до неї ведучий, і засоби, придатні для її досягнення, — скласти собі план дій. При цьому шлях до кінцевої мети розчленовується на ряд етапів. У результаті крім кінцевої мети з’являється ряд підпорядкованих цілей, і те, що є засобом, само на певному етапі стає метою. Психологічно не виключена можливість і того, щоб така підпорядкована мета-засіб на час стала для суб'єкта самоціллю. У складній діяльності, що складається з ланцюга дій, між метою і засобом розгортається складна діалектика: засіб стає метою, а мета — засобом. План буває більш-менш схематичний. Одні люди, приступаючи до виконання прийнятого рішення, прагнуть все передбачити і як можна більш детально спланувати кожен крок, інші обмежуються лише самою загальною схемою, намічаються тільки основні етапи та вузлові точки. Зазвичай більш детально розробляється план найближчих дій, більш схематично або більш невизначено намічаються подальші. Залежно від ролі, яку відіграє при виконанні план, воля буває більш-менш гнучкою. У деяких людей раз прийнятий план так тяжіє над волею, що позбавляє її будь-якої гнучкості. План для них перетворюється на застиглу, мляву схему, яка залишається незмінною при будь-якій зміні обставин. Воля, яка ні в чому не відступає від заздалегідь складеного плану, сліпа по відношенню до конкретних, умов, що змінюються, — це є тупа, а не сильна воля. Людина з сильною, але гнучкої волею, ніяк не відмовляючись від своїх кінцевих цілей, не зупиниться, однак, перед тим, щоб ввести в попередній план дій всі зміни, які в силу обставин виявляться необхідними для досягнення мети. Коли кінцева мета зовсім не визначає характер і спосіб дії, замість єдиної системи дій, спрямованих на мету, легко може вийти просте розташування один з одним не пов’язаних дій, послідовність яких знаходиться у повній залежності від обставин. У такому випадку кінцевий результат дій може зовсім не співпасти з первинною метою. Безплановість ставить під питання досягнення мети, на яку направлено вольову дію. Вольова дія у своїх вищих формах повинна бути плановою дією.

Вольова дія — це в підсумку свідома, цілеспрямована дія, за допомогою якої людина планово здійснює свою ціль, підпорядковуючи свої імпульси свідомому контролю і змінюючи навколишню дійсність у відповідності зі своїм задумом. Вольова дія — це специфічно людська дія, якою людина свідомо змінює світ. Воля і пізнання, практична і теоретична діяльність людини, спираючись на єдність суб'єктивного й об'єктивного, ідеального і матеріального, кожна по-своєму дозволяють внутрішнє протиріччя між ними. Долаючи односторонню суб'єктивність ідеї, пізнання прагне зробити її адекватною для об'єктивної дійсності. Долаючи односторонню об'єктивність цієї останньої, практично заперечуючи її уявну абсолютну розумність, воля прагне зробити об'єктивну дійсність адекватну для ідеї. Оскільки вольовий акт є свідомою дією, спрямованою на здійснення мети, діючий суб'єкт оцінює результат, до якого призвела дія, зіставляючи його з метою, на яку воно було направлено. Він констатує його успіх чи невдачу і більш-менш напружено та емоційно переживає його як свій успіх або неуспіх. Вольові процеси є складними процесами. Оскільки вольовий акт виходить з мотивів, з потреб, він носить більш-менш яскраво виражений емоційний характер. У вольових процесах емоційні та інтелектуальні моменти представлені у специфічному синтезі; афект в них виступає під контролем інтелекту.

ВИСНОВОК

Психологічні дослідження волі в даний час виявилися розділеними між різними науковими напрямками: у біхевіористів вивчаються відповідні форми поведінки, у психології мотивації в центрі уваги перебувають внутріособистісні конфлікти і способи їх подолання, у психології особистості основна увага зосереджена на виділенні і вивченні відповідних вольових характеристик особистості. Дослідженнями волі займається також психологія саморегуляції людської поведінки. Іншими словами, у новітній період історії психології ці дослідження не припинилися, а лише втратили колишню єдність, термінологічну визначеність і однозначність. Разом з тим вони виявилися розширеними і поглибленими по тематиці за рахунок застосування нових понять, теорій і методів. Зараз багатьма вченими починаються зусилля, спрямовані на те, щоб відродити навчання про волю як цілісне, додати йому інтегративний характер.

Долю психологічних досліджень волі В. А. Іванніков — один з вітчизняних учених, що приділяє цій проблемі значну увагу, співвідносить з боротьбою двох важко-погоджуваних один з одним концепцій людського поводження: реактивної і активною. Згідно з першою вся поведінка людини являє собою в основному реакції на різні внутрішні і зовнішні стимули і задача його наукового вивчення зводиться до того, щоб відшукати ці стимули, визначити їх зв’язок з реакціями. Для такої інтерпретації людського поведінки поняття волі не потрібно. Певну негативну роль у відмові від психологічних досліджень волі і згортання їх, у твердженні реактивної концепції поводження як єдино прийнятної наукової доктрини зіграли дослідження рефлекторної поведінки: безумовних рефлексів і умовного (неоперантного) обумовлення. Рефлекс у його традиційному розумінні завжди розглядався як реакція на який-небудь стимул. Звідси і розуміння поведінки як реакції. Симптоматично, що під впливом рефлекторної концепції поводження в перші десятиліття нашого століття психологія в деяких навчаннях була замінена на реактологію (К.Н. Корнілов) і рефлексологія (В.М. Бехтерєв). Відповідно до іншої концепції, яка в останні кілька десятиліть набрала силу і знаходить все більше прихильників, поводження людини розуміється як споконвічно активне, а сам він розглядається як наділений здатністю до свідомого вибору його форм. Для такого розуміння поводження воля і вольова регуляція поводження необхідні. Воно не тільки вимагає повернення психології її колишньої назви як науки про внутрішній досвід, а й приділення гідної уваги проблемі волі в наукових дослідженнях людського поводження. Новітня фізіологія вищої нервової діяльності в особі таких учених, як Н. А. Бернштейн, П.К. Анохін, вдало підкріплює і підтримує цю точку зору з боку природознавства. Але реактивні концепції поводження, особливо в самій традиційної павловськой фізіології вищої нервової діяльності, як і раніше сильні, і результат наукової боротьби між ними і теорією активного вольового поводження буде істотно залежати від того, наскільки психологам вдасться відповідними експериментальними даними довести реальність інших джерел поведінкової активності, наскільки переконливо зможуть вони пояснити різноманітні види поводження, не прибігаючи до поняття рефлексу. Великі надії в цьому зв’язку покладаються на сучасну психологію свідомості і когнітивну психологію, на новітні методи експериментального дослідження людської психіки. Як же з обліком сказаного розуміється воля в сучасних психологічних дослідженнях? В.І. Селиванов визначає волю як свідоме регулювання людиною свого поводження, виражене в умінні бачити і переборювати внутрішні і зовнішні перешкоди на шляху цілеспрямованих вчинків і дій. У ті моменти діяльності, коли суб'єкт зіштовхується з необхідністю «подолати» себе (емпіричний рівень виділення перешкоди, зв’язаного із суб'єктом діяльності), його свідомість на час як би відривається від об'єкта, предмета діяльності, чи партнера і переключається в площину суб'єктних відносин.

Функцією вольової регуляції є підвищення ефективності відповідної діяльності, а вольова дія постає як свідома, цілеспрямована дія людини з подолання зовнішніх і внутрішніх перешкод за допомогою вольових зусиль. На особистісному рівні воля проявляється в таких властивостях, як сила волі, енергійність, наполегливість, витримка та ін. Їх можна розглядати як первинні, або базові, вольові якості особистості. Такі якості визначають поведінку, яка характеризується усіма або більшістю описаних вище властивостей. Вольову людину відрізняють рішучість, сміливість, самовладання, впевненість в собі. Такі якості розвиваються в основному в онтогенезі дещо пізніше, ніж названа вище група властивостей. У житті вони проявляються в єдності з характером, тому їх можна розглядати не тільки як вольові, але і як характерологічні. Назвемо ці якості вторинними.
Нарешті, є ще третя група якостей, які, відображаючи волю людини, пов’язані разом з тим з його морально-ціннісними орієнтаціями. Це — відповідальність, дисциплінованість, принциповість, обов’язковість. До цієї ж групи, що позначається як третинні якості, можна віднести ті в яких одночасно виступають воля людини та її ставлення до праці: діловитість, ініціативність. Такі якості особистості звичайно формуються тільки до підліткового віку. Необхідність у вольовій дії виникає, коли на шляху здійснення мотивованої діяльності з’являється перешкода. Вольовий акт пов’язаний з його подоланням. Попередньо, однак, необхідно усвідомити, осмислити суть проблеми. Вольова регуляція необхідна для того, щоб протягом тривалого часу утримувати в полі свідомості об'єкт, над яким розмірковує чоловік, підтримувати сконцентровану на ньому увагу. Воля бере участь у регулюванні практично всіх основних психічних функцій: відчуттів, сприйняття, уяви, пам’яті, мислення й мови. Розвиток зазначених пізнавальних процесів від нижчих до вищих означає набуття людиною вольового контролю над ними.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Виготський Л. С. Собр. соч.: В 6 т. — Т. 3. — М., 1983

2. Висоцький А. И. Вольова активність школярів і методи її вивчення: Навчальний посібник. — Челябинск, 1979

3. Джемс У. Наукові основи психології. — СПб., 1902

4. Іванов-Смоленський А.Г. Основні проблеми патологічної фізіології вищої нервової діяльності людини. М., 1933

5. Калін В. К. На шляхах побудови теорії волі / / Психологічний журнал — Т. 10 — 1989 — № 2

6. Котирло В. К. Розвиток вольового поведінки у дошкільників. — Київ, 1971

7. Ладаном І.Д. Управління стресом. — М., 1989

8. Левітів Н.Д. Психологія характеру. — М., 1969

9. Немов Р. С. Психологія: Підручник для вузів. — У 3-х кн. — Кн.1. — М.: Владос, 1997

10. Загальна психологія. — М., 1986

11. Рибо Т, А. Пам’ять в її нормальному і хворобливому стані. СПб., 1894

12. Рубінштейн С. Л. Основи загальної психології. — СПб: Пітер Ком, 1999

13. Страхов И. В. Психологія характеру. — Саратов, 1970

14. Хрестоматия по вниманию. — М., 1976

15. Експериментальні дослідження вольової активності. — Рязань, 1986

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой