Захист права власності

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость новой

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ

з дисципліни «Правознавство»

тема: Захист права власності

Виконала ст. гр. 3598−2 Іванова А.П.

Перевірив Мартинов М. П.

Запоріжжя

2010

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Поняття власності та права власності

Розділ ІІ. Загальна характеристика захисту права власності

  • Розділ ІІІ. Засоби захисту права власності
  • 3.1 Витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов)
  • 3.2 Захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння (негаторний позов)
  • 3.3 Позов про визнання права власності
  • Висновок
  • Перелік посилань
  • ВСТУП
  • Практика правовідносин у сучасному суспільстві пов’язана з постійним зіткненням його членів з відносинами власності. При цьому поведінка тих чи інших осіб може створювати загрозу для власності, суб'єктами якої вони не є. Це вимагає від держави брати на себе захист права власності, в тому числі й цивільно-правовими засобами.
  • Дана проблема виглядає особливо актуальною в зв’язку з процесами формування правової держави та багатоманіття форм власності в Україні. У статті 13 Конституції України записано: «Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом"[1, с. 9].
  • Певною мірою захист права власності здійснюється за допомогою норм права, що належать до різних галузей законодавства. Скажімо, окремі види протиправної поведінки, що загрожує порушенню права власності, розглядаються кримінальним правом як злочини і передбачають застосування відповідних санкцій з боку правоохоронних органів.
  • В даній роботі ставиться мета визначити сутність та засоби цивільно-правового захисту права власності. Зокрема розглядаються такі засоби захисту як витребування майна з чужого незаконного володіння; захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння; позов про визнання права власності.
  • Розділ І. Поняття власності та права власності
  • власність право захист
  • Право власності - це міра можливої поведінки власника щодо належного йому майна, тобто це право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).
  • Право власності закріплює приналежність речі певній особі - для власника річ завжди буде своєю, такою, що належить йому, а для інших суб'єктів — вона завжди виявлятиметься чужою, належною іншій особі.
  • Право власності є найширшим за змістом від інших майнових прав — власник має право здійснювати будь-які дії щодо власного майна, крім законодавчо заборонених.
  • Зміст права власності складають право володіння, користування та розпорядження майном (ст. 317 ЦК).
  • Право володіння — це юридично забезпечена можливість власника панувати над майном (тримати річ на подвір'ї, в будинку, сховищі).
  • Право користування — це можливість власника здобувати з речі корисні властивості для задоволення майнових та немайнових потреб. Так, автомобіль може використовуватися для перевезення пасажирів та вантажів, будинок — для проживання, продукти харчування — для споживання, тощо.
  • Право розпорядження — це юридично забезпечена можливість визначати долю речі (продавати, обмінювати, дарувати, передавати в оренду, знищувати переробляти).
  • Статтею 321 ЦК закріплений один з найважливіших принципів — непорушність права власності, який означає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у його здійсненні, інакше як у випадку та порядку, встановлених законом. Примусове відчуження майна може застосовуватися лише як виняток з мотивів суспільної необхідності.
  • Суб'єктами права власності є Український народ, фізичні та юридичні особи, українська держава, територіальні громади, іноземні держави та інші учасники цивільних відносин (ст. 318 ЦК).
  • Основним об'єктом права власності є річ (майно). Для того, щоб вважатися об'єктом права власності, майно повинне мати економічну цінність та бути товаром (предметом товарно-грошових відносин).
  • Крім речей, у власності можуть перебувати гроші, валютні цінності, цінні папери, земля, земельні ділянки та інші природні ресурси, а також особисті немайнові права.
  • Коло об'єктів права власності різниться в залежності від видів суб'єктів.
  • Так, відповідно до ст. 324 ЦК власністю народу України є земля, її надра, повітряний простір та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, основні засоби виробництва, житловий фонд, будівлі, споруди, фінансові ресурси, наукові досягнення, національні культурні та історичні цінності.
  • До об'єктів права приватної власності належать жилі будинки, квартири, предмети особистого користування та предмети домашнього господарства, земельні ділянки, засоби виробництва, виготовлена продукція, грошові кошти, цінні папери, інше майно споживчого та виробничого призначення, а також твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи та інші результати інтелектуальної праці (ч.1 та 2 ст. 13 Закону України «Про власність»).
  • Отже, фізичні та юридичні особи здатні виступати власниками будь-якого майна, за винятком окремих його видів, які відповідно до закону не можуть їм належати (вогнепальна зброя, вибухові речовини, наркотичні засоби). Склад, кількість та вартість майна, яке перебуває у власності юридичних та фізичних осіб, не обмежується (ч.2 та 3 ст. 325 ЦК).
  • Право власності існує у наступних видах: право власності Українського народу, від імені якого воно здійснюється органами державної влади та місцевого самоврядування; право приватної власності, суб'єктами якого виступають фізичні та юридичні особи; право державної власності, яке від імені держави здійснюється органами державної влади та право комунальної власності, що реалізується територіальними громадами та утвореними ними органами місцевого самоврядування. Право власності виникає за наявності певних юридичних фактів.
  • Юридичні факти, з настанням яких пов’язується виникнення права власності, в цивільному праві отримали назву способів набуття права власності.
  • Способи набуття права власності можуть бути первісними та похідними.
  • Первісними вважаються способи, за яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника. До них належать: створення нової речі, її переробка, привласнення загальнодоступних дарів природи, привласнення безхазяйного майна, привласнення знахідки, бездоглядних домашніх тварин та скарбу, а також реквізиція та конфіскація.
  • За похідних способів набуття права власності право власності виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. Дану групу складають правочини, спрямовані на передачу майна у власність (купівля-продаж, дарування, міна, поставка), приватизація державного чи комунального майна та спадкування.
  • Майно може перебувати у власності не лише в однієї, але й декількох осіб одночасно. У такому разі йдеться про існування режиму спільної власності.
  • На підставі ч.1 ст. 355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників) належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Отже, право спільної власності - це право двох або більш осіб спільно, на власний розсуд володіти, користуватися, розпоряджатися належним їм майном, що становить єдине ціле.
  • Характерними ознаками права спільної власності є, насамперед, єдність об'єкту та множинність суб'єктів (співвласників) даного права. Відносини спільної власності можуть виникати між фізичними, юридичними особами, державою або територіальним громадами, причому в будь-яких сполученнях.
  • Законом України «Про власність» передбачено існування двох видів спільної власності - права спільної часткової власності та права спільної сумісної власності.
  • Згідно ч.1 ст. 356 ЦК, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Вона виникає, зокрема, при укладанні декількома особами договору купівлі-продажу майна, договору про спільну діяльність, виготовлені чи спадкуванні неподільної речі. Кожен з співвласників має певну, наперед визначену частку у праві власності на спільний об'єкт в цілому (наприклад, дві третини, двадцять відсотків), а не конкретну частину майна. Частки учасників можуть бути рівними або різними, але завжди вони точно визначені. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, в порядку, визначеному самими співвласниками, а при не досягненні згоди між ними — в порядку, встановленому судом. Кожен із співвласників має право на отримання частини спільного майна в натурі, в розмірі, що відповідає його частці. а при неможливості цього — вправі вимагати від інших учасників відповідної компенсації.
  • Спільною сумісною власністю визнається власність двох або більше осіб без визначення часток кожної з них у праві власності (ч.1 ст. 368 ЦК). Отже, це право декількох осіб на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм майном, в якому частки заздалегідь не визначені. Воно виникає за загальним правилом, зокрема, у подружжя на майно, набуте протягом перебування у шлюбі; при створенні майна спільною працею членів сім'ї чи його придбанні за спільні кошти; при створенні майна спільною працею громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, а також у разі приватизації квартири чи будинку та їх передачі за згодою усіх членів сім'ї наймача у сумісну власність. Якщо інше не передбачене домовленістю, співвласники володіють та користуються майном спільно, розпорядження ж ним здійснюється за згодою усіх учасників права спільної сумісної власності [2, с. 254−258].
  • РОЗДІЛ ІІ. Загальна характеристика захисту права власності
  • Розглядаючи питання захисту права власності, насамперед необхідно звернути увагу на те, що в літературі йдеться як про захист права власності, так і про його охорону.
  • При визначенні співвідношення цих понять, очевидно, доцільно виходити з того, що «охорона права власності» є поняттям більш широким і охоплює усю сукупність норм права, які передбачають підстави набуття права власності та його припинення, обсяг правоможностей власника, порядок та межі здійснення права, правовий режим окремих видів об'єктів права власності, а також сукупність організаційних і правових заходів, спрямованих на забезпечення реалізації і відновлення порушеного права власності. Загалом, цілком припустимим є визначення охорони права власності як «захист права власності у широкому сенсі».
  • З урахуванням значення права власності, воно охороняється нормами цивільного, кримінального, адміністративного, конституційного та інших галузей законодавства. При цьому норми права, спрямовані на охорону права власності, створюють передумови для забезпечення захисту права власності у спеціальному (вузькому) значенні цього поняття.
  • Поняття «захист права власності» у спеціальному значенні охоплює комплекс правових засобів, які застосовуються судом, уповноваженими на те органами держави або самим власником для забезпечення реалізації і відновлення порушеного суб'єктивного права власності. За своєю суттю захист права власності забезпечується нормами саме цивільного права і саме тими, які спеціально призначені для цього.
  • У зв’язку з цим слід зазначити, що чільне місце серед інших актів законодавства, котрі визначають засади, підстави та порядок захисту права власності, належить Конституції. Відповідно до ст. 13 Конституції держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності. Це означає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст. 41 Конституції).
  • Однак з точки зору практичного забезпечення здійснення права власності та його захисту головна роль відводиться цивільному праву та цивільно-правовим засобам захисту права власності. Це пов’язано з тим, що вони спрямовані, насамперед, на відновлення того становища, яке існувало до порушення, а також на припинення дій, котрими порушується право власності. Тим самим ці норми покликані відновити порушене право власності, а також ліквідувати наслідки такого порушення та відшкодувати збитки, заподіяні інтересам власника.
  • Засади цивільно-правового захисту права власності визначені ст. 386 ЦК, котра в розвиток положень ст. 13 Конституції встановлює, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
  • Отже, характерними рисами цивільно-правового захисту права власності є:
  • 1. його гарантованість державою;
  • 2. його загальність (можливість отримати такий захист існує для усіх суб'єктів права власності (на це вказує і ст. 13 Конституції);
  • 3. його рівність для усіх суб'єктів;
  • 4. повнота захисту (власник, права якого порушені, має право не лише вимагати відновлення стану, який існував до порушення та припинення порушення, але також й право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди на підставах, встановлених ст. 22, 23 ЦК).
  • Цивільно-правові засоби захисту права власності можуть бути поділені на легітимовані (публічні) і самоврядні (приватні). Легітимовані (публічні) -- це ті, що здійснюються на підставі припису закону за допомогою суду та інших державних органів, а самоврядні (приватні) -- це ті, що здійснюються самими власниками без звернення до суду та інших державних органів -- самозахист; захист на підставі норм, встановлених договором, тощо.
  • Найбільше практичне значення мають легітимовані засоби захисту права власності. Вони поділяються на судові та адміністративні.
  • Цивільно-правові легітимовані (судові) засоби захисту права власності у вітчизняній цивілістиці у свою чергу поділяють на 2 групи: речово-правові та зобов’язально-правові.
  • Речово-правові засоби захисту права власності спрямовані безпосередньо на захист права власності як абсолютного суб'єктивного права, забезпечення реалізації здійснення правомочностей власника (володіння, користування, розпорядження тощо) стосовно речі, що йому належить.
  • До них належать:
  • — позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов);
  • — позов власника про усунення перешкод, що заважають нормальному здійсненню права власності (негаторний та похідні від нього позови -- про визнання незаконним правового акту, який порушує право власності, тощо);
  • — позов про визнання права власності. Деякі цивілісти відносять позови про визнання до негаторних або віндикаційних, але більшість вважає, що це самостійні речово-правові позови (В.А. Рясенцев, Ю.К. Толстой). Остання позиція знайшла підтримку і в ЦК, де цьому позову присвячена ст. 392.
  • Зобов’язально-правові засоби захисту права власності характеризуються тим, що спрямовані проти порушення прав власника певною особою. При цьому самої речі в натурі вже не існує або вона пошкоджена й існує потреба у відновленні її якості. До таких засобів захисту належать, наприклад, вимоги з відшкодування заподіяної майнової шкоди; вимоги про виконання договору і передачу боржником кредитору (власнику) речі, що йому належить; вимоги про повернення безпідставно одержаного за рахунок власника майна тощо.
  • Оскільки цивільне законодавство передбачає можливість захисту від дій, що порушують право власності, не лише з боку суб'єктів цивільного, але й публічного права (наприклад, при визнанні недійсним правового акту органу державної влади), очевидно, логічним буде вести мову не лише про «зобов'язально-правові засоби захисту», а взагалі про «інші засоби захисту права власності». Останні застосовуються як при порушеннях зобов’язань, так і в усіх інших випадках порушення права власності.
  • Недоліком терміна «інші засоби захисту права власності» є те, що він не несе в собі змістовного навантаження, характеризуючи лише засоби захисту, котрі належать до цієї групи, як «такі, що не є речовими», У зв’язку з цим доцільним здається використання ідеї римського права про поділ позовів на «actio in rem» (позов щодо речі або «речовий позов») та «actio in personam» (позов щодо персони або «персональний позов»).
  • Поділ засобів захисту права власності на «речові» та «персональні» є виправданим з тих міркувань, що, по-перше, віддзеркалює провідне значення наявності речі, яка є предметом позову, або особи, до якої можна подати позов, а, по-друге, дозволяє об'єднати в цих категоріях усі можливі варіанти цивільно-правового захисту права власності.
  • Крім того, постає питання про доцільність виокремлення цивільно-правових засобів захисту права власності, які самі по собі не належать ні до речово-правових, ні до персональних (зобов'язально-правових тощо) позовів і випливають з різних інститутів цивільного права. Такими, наприклад, є правила про захист майнових прав власника, визнаного в установленому порядку безвісно відсутнім або померлим, у разі його явки, про захист інтересів сторін у разі визнання правочину недійсним тощо.
  • Зазначені відносини, на перший погляд, дійсно не пов’язані безпосередньо з жодним із вказаних вище випадків. Проте у виокремленні цих ситуацій необхідності немає, оскільки залежно від виду і джерела порушення права власності можуть бути застосовані речові або персональні засоби його захисту. Наприклад, якщо порушене право розпорядження майном особи, визнаної померлою, застосовується речово-правовий засіб захисту (подається негагорний позов). Якщо неналежним чином здійснюється опіка над таким майном, і воно внаслідок цього пошкоджене, то до порушника подається персональний позов про відшкодування завданої шкоди [3, с. 337−341].
  • РОЗДІЛ ІІІ. Засоби захисту права власності
  • 3.1 Захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння (віндикаційний позов)
  • У цивільному законодавстві України (ст. 16 Цивільного Кодексу України) закріплено способи захисту цивільних прав і інтересів судом, зокрема, визнання правочину недійсним. Варто зазначити про такий речово-правовий засіб захисту права власності, як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов).
  • Віндикаційний позов — це позов власника, який не володіє майном, про витребування майна з чужого незаконного володіння. Віндикаційний позов базується на визнанні права власності абсолютним правом, яке не втрачається з незаконним вибуттям речі з володіння власника і переходом до інших осіб [4]. Метою віндикаційного позову є відновлення порушеного права власності. На позови щодо повернення майна з чужого незаконного володіння поширюється трирічний строк позовної давності.
  • Для подання віндикаційного позову необхідні такі умови: щоб майно вибуло з фактичного володіння власника; щоб майно збереглося в натурі й перебувало у володінні іншої особи; щоб предметом позову була саме та індивідуально-визначена річ, яку власник втратив; щоб були відсутні договірні зв’язки між власником та особою, що володіє річчю.
  • Якщо майно знаходиться в недобросовісного набувача, віндикаційний позов задовольняється в будь-якому випадку, а майно повертається власнику.
  • Що до витребування майна власником від добросовісного набувача за віндикаційним позовом, то діють такі правила. Якщо майно за плату придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не мав знати (добросовісний набувач), то власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено в того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.
  • Якщо майно набуто безоплатно від особи, яка не мала права його відчужувати, власник може витребувати майно в усіх випадках [5].
  • Ряд авторів вказують на можливість застосування у цьому випадку іншого варіанту вирішення проблеми повернення речі - а саме визнання договору відчуження речі недійсним та застосування двосторонньої реституції [6].
  • На практиці часто виникають ситуації, коли майно вибуло з володіння власника проти його волі й було передано недобросовісним набувачем за відплатним договором добросовісному набувачу. Останнім міг бути укладений ще один договір купівлі-продажу, предметом якого є спірне майно.
  • Розглянувши цей приклад детальніше, можна зробити певні висновки. Між власником майна й недобросовісним набувачем було укладено договір із так званими вадами волі (правочин, укладений під впливом обману, насильства, тяжкої обставини чи інші). Такі правочини можуть бути визнані судом недійсними, оскільки правочин відображає не волю сторони, а волю іншої особи, яка певним чином впливала на учасника правочину. Наявність волі й волевиявлення учасника під час укладення правочину є обов’язковою умовою дійсності правочину. Важливо встановити факт вибуття майна з володіння власника проти його волі. Адже відчуження власником майна третій особі за відсутності волі дає підстави для подання позову про витребування майна в добросовісного набувача (ст. 388 ЦК) [4].
  • Таким чином, позивачем виступає власник, який втратив володіння річчю (вкрали, загубив, передав іншій особі в тимчасове користування, а та відмовляється її повернути), але не втратив права власності на неї. Відповідачем за цим позовом є особа, яка неправомірно володіє чужою річчю.
  • 3.2 Захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння (негаторний позов)
  • При негаторному позові власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Права та інтереси власника можуть бути порушені і в тих випадках, коли майно не вибуває з його володіння, але треті особи створюють перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном. У таких випадках власник може захистити своє право власності від порушень (не пов’язаних з позбавленням права володіння) позовом, який у науці цивільного права називають негаторним.
  • Відповідно до Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» формула негаторного позову має такий вигляд: «Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків» (ч. 2 ст. 48).
  • Негаторний позов характеризується такими ознаками:
  • 1) На відміну від віндикаційного позову, власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає найчастіше в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди в користуванні належним йому майном (будинком, автомобілем, земельною ділянкою тощо), або внаслідок певних обставин власник не може фактично розпоряджатися належним йому за законом майном, маючи це майно у своєму володінні.
  • З негаторним позовом може звертатися як власник, так і титульний володілець, причому останній -- як проти третіх осіб, так і проти власника. Наприклад, після укладення договору суборенди нежитлового приміщення власник не дозволяє суборендареві ним користуватися (вимкнув опалення, світло та ін.).
  • Так, у судовій практиці відомі численні випадки, коли після передачі земельних ділянок у власність чи в оренду колишні землекористувачі не дозволяли новим власникам (орендарям) користуватися земельними ділянками відповідно до їх призначення, створювали штучні перешкоди в землекористуванні;
  • 2) Суттю вимог за негаторним позовом є усунення порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом. Тому на негаторний позов не поширюються вимоги щодо строків позовної давності, оскільки з негаторним позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує правопорушення. Якщо ж перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном усунуті, то відповідно, відсутні підстави і для звернення з негаторним позовом.
  • Так, Н., позивач у справі, придбав у С. квартиру, а коли вирішив її заселити, з’ясувалося, що в квартиру самовільно вселився і проживає Д., її колишній власник, який свого часу уклав кредитний договір з банком, заставивши свою квартиру. Після того, як Д. кредит не повернув, його виселили з квартири, а останню в рахунок боргу продали С., який в свою чергу продав її Н. У цьому випадку позивач, власник квартири, незважаючи на наявну можливість розпоряджатися належним йому майном (продати, подарувати), був позбавлений можливості безпосередньо користуватися ним, оскільки треті особи перешкоджали йому в цьому. Позов Н. про усунення порушень прав власника був задоволений, а відповідач зобов’язаний звільнити приміщення;
  • 3) Власник має право вимагати усунення порушення його прав, якщо дії третіх осіб мають неправомірний характер. Так, власник може вимагати від сусіда прибрати будівельні матеріали, якщо вони заважають користуватися автомобілем (неможливо виїхати з гаража). Проте якщо сусідський будинок зведено згідно із затвердженим проектом, з додержанням будівельних норм та правил забудови, то навіть якщо цей будинок затінює земельну ділянку і вікна будинку сусіда, останній як власник не може посилатися на порушення його права користування земельною ділянкою чи будинком.
  • Негаторний позов не може бути пред’явлено, якщо дії відповідача ґрунтуються на відповідному чинному законі чи на договорі.
  • Різновидом негаторного позову є позов про виключення майна з опису.
  • Серед вчених немає єдності щодо того, до якої категорії належить цей позов. Одні класифікують його як негаторний, другі - як різновид віндикаційного, треті - як самостійний речово-правовий позов.
  • З вимогою про виключення майна з опису може звернутися як безпосередній власник майна, так і особа, яка володіла ним на підставі закону чи договору (наприклад, отримала в заставу, на зберігання тощо).
  • Негаторний позов як засіб захисту права власності застосовується, якщо сторони не перебувають у договірних відносинах. За наявності договору порушення права власності захищається нормами зобов’язального права.
  • Так, при самовільному заселенні житлового приміщення, що належить конкретному власнику, останній звертається до особи, яка самовільно зайняла житлове приміщення, з негаторним позовом. Якщо ж після закінчення договору найму житлового приміщення наймач відмовляється виселитися з житлового приміщення, то позивач повинен посилатися на норми зобов’язального права, оскільки відповідач порушує умови укладеного договору найму житлового приміщення.
  • Негаторний позов може бути пред’явлений поряд з іншими засобами захисту: так, вимога про виселення з самовільно зайнятого приміщення може бути поєднана з вимогою про відшкодування збитків тощо.
  • До речових позовів про захист прав власності належить позов про визнання права власності. Таким позовом власник захищається, якщо інша особа порушує чи оспорює права власника, а правовстановлювальні документи не мають безспірного характеру, втрачені чи відсутні.
  • Так, громадянин П. звернувся з позовом про визнання за ним права власності на коня. Відповідач С., посилаючись на укладений між ними договір про відгодівлю коня, відмовився повернути худобу. Оскільки у справі були відсутні докази договірних відносин, а позивач навів докази належності йому спірної худоби, суд визнав за позивачем право власності на коня і повернув йому худобу [7].
  • 3.3 Позов про визнання права власності
  • Позов про визнання права власності - це вимога, спрямована на становлення відносин із приводу конкретного об'єкта власності, юридичний статус якого не визначений. Судова практика обізнана з випадками, коли позови про визнання права власності заявляються як у випадку реалізації абсолютних прав на спірне майно, так і внаслідок спірності правовідносин сторін із приводу майна, які є відносними.
  • Умовами пред’явлення позову про визнання права власності є вимоги, які водночас загальні, але, певною мірою конкретизують цей позов, як окремий вид способів захисту права власності. Це насамперед:
  • 1. Наявність об'єкта, на який заявляється вимога про визнання права власності.
  • 2. Невизначеність статусу речі, із приводу якої відбувається суперечка про власність.
  • 3. Наявність у позивача правового зв’язку з річчю, із приводу якої заявляється позов про визнання права власності. Юридичний статус речі невизначений, але заявник є зацікавленою особою, і ця зацікавленість виявляється у тому, що він ініціює процес становлення відносин із приводу цієї речі. Відсутність формальних доказів права власності на майно позбавляє власника можливості здійснювати реальні права, першочергово, право розпорядження майном.
  • 4. Наявність суб'єкта права власності. За загальним правилом, позов про захист своїх інтересів, у цьому випадку про визнання права власності, заявляє сам власник, або його представник, повноваження якого оформлені у визначеному законом порядку. Винятки бувають у випадках, коли захищаються державні або суспільні інтереси. Відсутність власника позбавляє інших осіб можливості пред’являти позов про визнання права власності в його інтересах.
  • 5. Наявність доказів, що підтверджують наявність права власності. Аналізуючи цивільне законодавство, можна перелічити деякі підстави, що можуть бути доказами, це: придбання особою, яка виготовила або створила річ для себе, права власності на цю річ; право власності на надходження, отримані унаслідок використання власності; право власності на майно, що виникає на підставі договору купівлі-продажу, договору міни, договору дарування, в результаті іншої угоди про відчуження майна; право власності на майно, що виникає при спадкуванні за законом чи заповітом; право власності на майно виникає в результаті правонаступництва при реорганізації юридичних осіб та ін.
  • Для того, щоб були підстави в судовому порядку визнати право власності за особою, що звернулася з відповідним позовом, суд повинен переконатися, що право власності зазначеної особи не було припинене одним зі способів, установлених законом.
  • Чинне цивільне законодавство пропонує такі способи припинення права власності: відчуження власником свого майна; відмова власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викуп пам’яток історії та культури; викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю; викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерть власника.
  • Позивачем позову про визнання права власності (суб'єктом вимог про визнання права власності) може бути будь-яка особа (фізична, юридична, держава, територіальна громада), яка вважає себе власником (суб'єктом права повного господарського відання або права оперативного управління) певного майна, однак не може належно реалізувати свої правомочності у зв’язку з наявністю щодо цього прав сумнівів зі сторони третіх осіб, претензіями на це майно третіх осіб, необхідністю одержати правовстановлюючі документи.
  • Відповідно відповідачем даного позову (суб'єктом обов’язку визнати право власності позивача) може бути будь-яка особа, яка сумнівається у приналежності майна позивачу, або не визнає за позивачем права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес в межах існуючих правовідносин [8, с. 161−165].
  • ВИСНОВОК
  • Такими чином, право власності - це міра можливої поведінки власника щодо належного йому майна, тобто це право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності складають право володіння, користування та розпорядження майном. Суб'єктами права власності є Український народ, фізичні та юридичні особи, українська держава, територіальні громади, іноземні держави та інші учасники цивільних відносин. Основним об'єктом права власності є річ (майно).
  • Поняття «захист права власності» охоплює комплекс правових засобів, які застосовуються судом, уповноваженими на те органами держави або самим власником для забезпечення реалізації і відновлення порушеного суб'єктивного права власності. За своєю суттю захист права власності забезпечується нормами саме цивільного права і саме тими, які спеціально призначені для цього. Засади цивільно-правового захисту права власності визначені ст. 386 ЦК, котра в розвиток положень ст. 13 Конституції встановлює, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
  • Цивільно-правові засоби захисту права власності можуть бути поділені на легітимовані (ті, що здійснюються на підставі припису закону за допомогою суду та інших державних органів) і самоврядні (ті, що здійснюються самими власниками без звернення до суду та інших державних органів).
  • У роботі розглянуто засоби захисту права власності на прикладі віндикаційного, негаторного позовів та позову про визнання права власності. У результаті теоретичного аналізу можна зробити висновок, що якщо віндикаційний позов подається власником, який не володіє майном, про витребування майна з чужого незаконного володіння, то при негаторному позові власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні, а треті особи створюють перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном. Позов про визнання права власності є вимогою, спрямованою на становлення відносин із приводу конкретного об'єкта власності, юридичний статус якого не визначений.
  • Теоретичне дослідження дало змогу встановити, що має місце деякі проблеми захисту права власності, як-от за ситуації, в якій відсутні треті особи, які безпосередньо піддають сумніву наявність в особи права власності на майно чи самі претендують на це майно, тобто ситуація, в якій відсутній відповідач. Варто зауважити, що питання спору між сторонами у справах за позовами про визнання права власності не повинно бути таким гучним, оскільки цей позов й характеризується тим, що в цьому випадку не завжди відбирається чи забороняється судом здійснювати своє право власності, а тільки визнається в судовому порядку. Можливо варто було б внести зміни до ст. 392 Цивільного кодексу України, яка стосується визнання власником права власності та доповнити її після слів «якщо це право заперечується або не визнається іншою особою» словами такого змісту: «або визнати в інший спосіб» у разі втрати ним документа, що засвідчує його право власності. Думається, що така новела буде кращою, ніж ліквідація інституту відповідача в позовах про визнання права власності, яка б створила певну плутанину в юриспруденції, оскільки однією з головних характеристик позовного провадження є наявність у процесі як позивача, так і відповідача.
  • Таким чином, право власності було й залишається одним з основних рушіїв соціально-економічного розвитку суспільства, а отже його конституційне закріплення потребує вивчення його юридичної природи та гарантій його реалізації, здійснення та захисту.
  • ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ
  • 1. Конституція України. Прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Із змінами, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV. — К., 2006. — 78 с.
  • 2. Правознавство: Навчальний посібник / За заг. ред. С. М. Тимченка, Т.О. Коломоєць — Запоріжжя: Запорізький національний університет, 2007. — 588 с.
  • 3. Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України: Підручник.? Вид. 2, перероб. і доп.? К.: Істина, 2007.? 816 с.
  • 4. Палій Н. Презумпція правомірності договору й віндикація // Правовий тиждень — 2009. — № 16(142) — Режим доступу: http: //www. legalweekly. com. ua/article/?uid=1075
  • 5. Мічурін Є. Захист житлових прав осіб у судовому порядку // Юридичний журнал — Режим доступу: http: //www. justinian. com. ua/article. php? id=462
  • 6. Малюська Д. Позов про визнання угоди недійсною чи віндикаційний позов? Проблеми законодавства // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права — Режим доступу: http: //univer. km. ua/journal. php? vis=4&vis_cap=%D1%EF%E5%F6%E2%E8%EF%F3%F1%EA%20%20%20%B9%20%20%201
  • 7. Заїка Ю.О. Українське цивільне право: Навчальний посібник. — 2-е вид. змін. і доп.? К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. — 368 с. — Режим доступу: http: //textbooks. net. ua/content/view/4116/16/
  • 8. Гупаловська О. Позов про визнання права власності як речово-правовий засіб захисту права власності // Вісник Львівського університету. Серія юридична — 2010. — № 50 — С. 161−165
ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой