Західноєвропейський Ренесанс

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Философия


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Реферат по філософії:

Західноєвропейський Ренессанс

Зміст

Вступ

1. Західноєвропейський Ренесанс

2. Гуманістичний характер філософії епохи Відродження, Реформації

3. Просвітництво і «барокова» філософія

4. Проблеми відмінності «космологічного» та «мистецького» періодів філософії Відродження

Висновки

Література

Вступ

Десять середньовічних століть перетворили християнську ідею з прогресивної на таку, що потребувала певних змін або якоїсь корекції. Постійно знаходитися у страху божому, напевно, не властиво людській істоті, тому не дивно, що наприкінці XIV століття виникли перші публічні спроби висунення альтернативних варіантів співіснування Бога і Людини. «Бог — не суворий суддя, а скоріше — милосердий та гуманний опікун» — така теза прийшлася до вподоби багатьом пригніченим церквою людям в епоху, яку ми зараз називаємо епохою Відродження.

Не просто змінювалася свідомість суспільства з «схоластичної» на «гуманну». Як свідчить історія філософської думки, були в той час і сміливі злети думки поодиноких мислителів, митців, науковців, а були і навпаки — перемоги сил, що відстоювали релігійні догмати схоластів. Різні думки існували у суспільстві того часу, схоластичні ідеї чудернацьке поєднувалися з новітніми поглядами, але загальне спрямування суспільної думки йшло в бік відродження віри в Людину, її красоту, міць та особливе призначення в житті.

В різних країнах Західної та Центральної Європи тенденція становлення нової концепції буття Людини вплинула на подальший розвиток культури, політики, науки та створила умови для виникнення реформаторських та просвітницьких ідей.

1. Західноєвропейський Ренесанс

Ренесанс (франц. Renaissance, італ. Rinascimento) в історії культури Західної і Центральної Європи — це епоха, що є перехідною від середньовічної культури до культури нового часу. Приблизними хронологічними межами зародження та існування цієї епохи є період з XIV по XVI століття.

Ренесанс (Відродження) — явище в основному культурної сфери, але як і будь-який елемент духовної та іншої діяльності людини, воно пов’язане з розвитком та становленням ідей відповідної епохи, є її продуктом. На мою думку, можна сказати, що Ренесанс як явище духовного життя середньовічного суспільства став своєрідною формою протесту на аскетичні вимоги християнської церкві, які, можна сказати, на момент XIV набули критичного значення.

Стверджуючи новий світогляд, гуманісти бачили джерело для підтримки своїх світоглядних концепцій в духовній спадщині античної культури. Вони багато зробили для її відновлення та розповсюдження, ретельно збираючи та вивчаючи античні рукописи, пам’ятки мистецтва. В XV столітті завдяки вченим, що емігрували з Візантії до Італії, були вперше переведені майже всі давньогрецькі поети (серед них і Гомер) і філософи (в тому числі - більшість діалогів Платона).

Культура Відродження не була простим поверненням до античності. Ідеї давньої епохи розвивалися та інтерпретувалися по-новому, виходячи з особливостей після античного розвитку та проникнення в усі сфери людського життя ідей християнства. Можна припустити, що Відродження — це період спроби людей пристосувати духовну спадщину давніх часів до вимог та умов християнської віри середніх століть.

На сьогоднішній день існує наступна періодизація епохи Ренесансу:

Проторенесанс — XIІІ- XIVст. ;

Ранній Ренесанс (в італійській літературі - з XIVст., в образотворчому мистецтві - з XVст.);

Високий Ренесанс — кінець XV- перша чверть XVI ст. ;

Пізній Ренесанс — XVI ст.

Деякі інші дослідники продовжують період Відродження впритул аж до XVІІ ст., враховуючи особливості розвитку кожної країни та її культури, а також наслідки дій, які здійснили гуманістичні ідеї на соціокультурну сферу.

Стосовно інших країн Західної та Центральної Європи хронологічні рамки зміщуються в дещо пізній бік, враховуючи час, який був потрібний для подолання просторових, мовних, ідеологічних та інших бар'єрів.

Класичні ідеали людини середньовіччя — аскета-ченця чи рицаря-воїна — заступає новий ідеал яскравої, сильної особистості, котра прагнучи досягти щастя на землі, розвиває й утверджує творчі здібності своєї активної натури. Ці риси були притаманні гуманістам як представникам нового типу людей. Серед них були люди різних професій і положення в суспільстві, але їх об'єднує одне — віра, що людина призначена для щастя на землі.

Початок гуманістичного руху і Ренесансу пов’язаний з творчістю флорентійського поета і мислителя Данте Аліг'єрі (1265−1321). Його твори «Божественна комедія» і «Трактат» стали викликом існуючому релігійному догматизму.

Видатним поетом Італії, «батьком гуманізму» епохи Відродження вважається Франческо Петрарка (1304−1374). У полемічному трактаті «Про власне незнання та незнання інших» Петрарка полемізує з філософами-схоластами та доводить пріоритет гуманістичних поглядів.

В інших країнах Західної Європи гуманізм започаткували: Еразм Роттердамський (1469−1536) — голландський мислитель, письменник, філолог, філософ і богослов; Мішель Монтень (1533−1592) — французький філософ.

Яскравим представником наступного етапу розвитку Ренесанса в Італії став Джовані Піко делла Мірандола (1463−1494). Він підготував для диспуту з схоластами трактат «Промова про гідність людини». Плідно працювали в епоху Високого Ренесансу: Леонардо да Вінчі (1452−1519) — мислитель, митець, науковець; Мікеланджело Буанаротті (1475−1564) — скульптор, живописець, архітектор, поет; Микола Копернік (1473−1543) — творець геліоцентричної системи світу, Джордано Бруно (1548−1600) — який не злякався рішуче виступити проти церкви; Галілео Галілей (1546−1642) — засновник експериментально-математичного методу дослідження природи; Нікколо Макіавелі (1469−1527) — державний діяч, історик, військовий теоретик, поет.

Для Пізнього Ренесансу знов ж такі характерна діяльність Мікеланджело Буанаротті, а також Томазо Кампанелли (1568−1639) — італійського філософа, поета, політичного діяча, творця першої комуністичної утопії («Місто Сонця») — суспільства, в якому всім її членам буде однаково добре і щасливо житися. В інших країнах плідно працювали: Гуго Гроцій — 1582−1645, (Голандія); Жан Боден — 1530−1596, (Франція), Томас Мор -1478−1535, (Англія).

Таким чином, ці, а також багато інших культурних, суспільних та політичних діячів-гуманістів, кожен по-своєму рішали одну проблему — проблему пріоритету людини в часи її земного існування. Вони доводили, що людина завжди має право на щастя, на гідні умови життя. Така постановка питання після довгих століть середньовікового церковного гніту, була новою та вселяла в людей нові сподівання, віру в майбутнє та оптимізм.

2. Гуманістичний характер філософії епохи Відродження, Реформації

Гуманізм (від лат. Humanus — людський, людяний) виникає як світське вільнодумство епохи Відродження. Основною проблемою епохи Відродження є проблема відношення людини до людини та її діяльності. Людина Ренесансу це, насамперед, унікальна індивідуальність, котрій властиві гордість і самоствердження, усвідомлення власної сили і таланту, різнобічні знання. Саме епоха Відродження дала світові чимало видатних індивідуальностей, які вирізнялися енциклопедичними знаннями, цілеспрямованістю.

Яскравою рисою філософії Відродження був антропоцентризм. Людина традиційно була важливим об'єктом філософського аналізу й неодноразово в історії філософії ставала центральною ланкою в системі зв’язків універсаму. Гуманістична філософія Відродження цікавиться передусім земним призначенням людини.

Гуманізм як ідеологія Відродження відіграв головну роль в оновленні загальної культури епохи. Перш за все, він сформував нове ставлення до людської особистості, визнав індивідуальність однією з найцінніших людських якостей. Гуманістичній ідеології також притаманне нове розуміння природи. «Реабілітація» природи означала підхід до неї як до об'єкта наукового дослідження й початок розвитку нового природознавства на основі нової методології. Гуманістична культура змінила ставлення до наукової традиції, до способу отримання й трактування знань про світ, сам характер наукової інформації. Гуманістична педагогіка сприяла формуванню нового типу людської особистості - багатосторонньої, вільної, незалежної від догм і традицій, із розвиненим почуттям власної гідності у стосунках із сучасниками й попередниками в історії.

Значні зміни відбулися в ставленні людини до релігії. Ренесансно-гуманістичні ідеї викликали істотні деформаційні процеси у римсько-католицької церкві, призвели до її реформи, або так званої Реформації (від лат. Reformart — перетворювати, виправляти). Реформація стала міжнародним рухом, який досяг апогею в багатьох європейських країнах в XVI ст. У багатьох європейських країнах був здійснений перехід до протестантської віри (Англія, Швеція, Шотландія, Данія, Норвегія, Нідерланди, Фінляндія, Швейцарія, Чехія, Угорщина, частково Німеччина). Реформація демократизувала церкву, поставивши внутрішню особисту віру вище від зовнішніх проявів релігійності. У деяких країнах церква потрапила в залежність держави, що в свою чергу полегшило розвиток науки і світської культури.

Видатним представником реформаторського руху був Мартін Лютер (1483−1546). Він виступив проти церкви як єдиного посередника між Богом і людиною, піддав критиці офіційну католицьку доктрину.

Нове піднесення Реформації пов’язане з діяльність французького теолога Жана Кальвіна (1509−1564). Його вчення викладається у трактаті «Настанови у християнській вірі». Кальвін стояв на тих самих позиціях, що і Лютер. Він визнавав, що долі людей визнаються Богом і ніякі «добрі справи» цього не можуть змінити. Водночас Кальвін не відкидає активної діяльності, внаслідок якої віруючий своїми успіхами в особистому житті може довести, що він «божий обранець».

Отже, розвиток філософської думки в епоху Відродження засвідчує народження нового світогляду, основними рисами якого є натуралізм і раціоналізм. Основна ознака філософії Відродження — світська, земна спрямованість. Філософія Відродження створила основу і умови для переходу від середньовічних філософських традицій до філософії Нового часу. В цьому полягає її значення та етапний історичний характер.

3. Просвітництво і «барокова» філософія

Творчість культурних діячів Ренесансу позитивно вплинула на дальшій розвиток європейського раціонального мислення, зокрема філософії Просвітництва, яке закріпило та розвинуло гуманістичну традицію Відродження

Першим філософом Нового часу, засновником емпіризму, вважається Френсіс Бекон (1561−1626). Головними його працями є «Новий Орагон», «Нова Атлантида» та «Історія Генріха VІІ». На його думку, найважливіша мета науки — приносити користь людині, удосконалювати її життя. Тільки наукове знання збільшує владу людини над природою.

Принципи емпіризму після Ф. Бекона розвинув Т. Гоббс (1588−1679) у творах «Філософські елементи вчення про громадянина» і «Левіафан». Людину Гоббс розглядав як частину природи. Вона є не просто природним тілом, а й істотою моральною, духовною. Однак учений заперечував існування душі людини як особливої субстанції. Її життя він також зводив до механічної форми руху, а діяльність розуму — до законів математики. Специфічність людини, на його думку, полягає у її здатності створювати штучні тіла, але за зразком природних.

Визначним філософом, математиком, фізиком, фізіологом XVІІ ст. Був Рене Декарт (1596−1650). Його філософські погляди викладені у працях «Початки філософії», «Роздуми про першу філософію», «Роздуми про метод». Декарт визначив місце людині в своєї системі механічних та інших фізичних законів. Людина, за розумінням Декарта, складається з двох субстанцій: тілесного механізму і мислячої душі, які з'єднав між собою Бог, відрізнивши тим самим людину від тварини.

Послідовником і критиком вчення Декарта був Бенедикт Спіноза (1632−1677). В центі його уваги знаходиться питання свободи. Він розрізняє свободу Бога і людини. Бог вільний, бо все, що він робить, виходить зі своєї власної необхідності. У природі (до неї Спіноза відносить і людину) панує детермінізм, тобто необхідність. Однак людина — особливий модус, котрому окрім протяжності характерне мислення, тобто розум. Свобода людини полягає в єдності розуму і волі, тому реальна свобода визначається рівнем розумового пізнання.

Класичним філософом французького Просвітництва був Франсуа Марі Аруе Вольтер (1694−1778). Боротьба проти церкви, релігійної нетерпимості й фанатизму пронизує всю філософську діяльність Вольтера. Вольтер обґрунтував ідею рівності людей, і цю рівність розумів як рівність політичну, рівність перед законом і правом. Соціальну та майнову нерівність він розглядав як умову суспільної рівноваги і нормального розвитку суспільства.

Філософські погляди мислителів Просвітництва спричинили значний вплив на розвиток культури тієї епохи, сприявши зародженню та розвитку цілого ряду культурних течій і стилів, серед яких одним з найвідоміших був стиль бароко. Бароко — це своєрідне втілення ідей людської неповторності, краси її тіла і почуттів, які проповідували гуманісти і просвітники того часу, що прийшов на зміну Середньовіччя. У пошуках ідеалу людини, яка б відповідала новим реаліям епохи, відбувається активне звернення до таких понять, як духовна природа, довершеність, краса.

Бароко (від італ. Baroссо — букв. — дивний, причудливий) характеризується як драматичний, контрастний, психологічно-гострий стиль у мистецтві. Він відображає протиріччя, які мали місце у боротьбі нової культури з догматами церкви. Разом з тим йому притаманні величність, пишність, динамічність образів, поєднання реальності та ілюзії. Бароко — продукт свого часу, який прагнув відірватися від схоластичних ідей, але при цьому залишався достатньо вірним класичним уявленням про Бога, світ і людину.

Принципи «барочної» філософій в першу чергу відобразилися у літературі. Найбільш відомими є твори П. Кальдерона (Іспанія), Т. Тассо (Італія), А. д’Обіньє (Франція). Характерні приклади втілення такої філософії реалізуються і в інших сферах образотворчого мистецтва та діяльності людей — архітектурі, скульптурі, живопису, театрі, музиці.

Культура Нового часу як і Відродження відобразила ті суперечливі процеси, що відбувалися у суспільній думці тих часів при переході до нової парадигми пояснення людини як явища оточуючого світу.

4. Проблеми відмінності «космологічного» та «мистецького» періодів філософії Відродження

«Космологічний» період Відродження пов’язаний зі зміною уявлень людей про утворення та принципи влаштування Всесвіту. Людей не влаштовувало спрощене поділення середньовічних схоластів всього буття на «цей» та «той» світ, на «небо» і «землю», на «рай» і «пекло».

Першими, хто вирішив відійти від цієї концепції та запропонувати свою модель світу, стали наукові діячі Відродження Н. Копернік, Джордано Бруно, Галілео Галілей. Їхні погляди стали викликом середньовічної машині пригнічення людей, яка сторіччями примусово тримала людей в певному світоглядному уявленні. Основою їх поглядів стало прагнення поставити людину у центр Всесвіту, що зробило б її рівної до Бога.

Розвиваючи цю тезу, вони критично віднеслися до уявлення людей про «інші» світи та розробили власні теорії улаштування світів.

Микола Копернік (1473−1543) створив геліоцентричну систему, що заперечувала систему християнських поглядів на світ, зміцнювала думку і переконаність про обмежені властивості людського розуму в пізнанні істини. Однак теорія Коперніка все ж таки розділяла пануючу в той час думку про конечність світу творіння і передбачала наявність центру Всесвіту.

Помилкові твердження Коперніка виправив італійський мислитель Джордано Бруно (1548−1600). Геліоцентрична система стала основою його космологічних теорій. Він заперечує існування центру Всесвіту, обґрунтовує положення про незмінність світів і безкінечність Всесвіту, його динамічність і вічність Щодо людини Д. Бруно виходить з положення про те, що людина — це невід'ємна частина природи — мікрокосм. Людина відображає макрокосм за допомогою органів почуття, розуму, інтелекту.

Галілео Галілей (1546−1642) експериментальним шляхом (спостереження через телескоп) довів істинність геліоцентричної теорії Коперніка. Його відкриття зоряного складу Чумацького Шляху було непрямим доказом існування незліченної кількості світів у Всесвіті.

Найвидатнішими діячами мистецького періоду філософії Відродження були Леонардо да Вінчі (1452−1519), Мікеланджело Буанаротті (1475−1564) — представники зображувального мистецтва, мислителі. Вони розвинули одну з основних гуманістичних ідей, що пропонували поети та письменники епохи Ренесансу — ідею красоти людського обличчя, тіла та рухів душі.

Леонардо да Вінчі був представником передової естетичної думки своєї епохи. На його думку, мистецтво, як і наука, служить пізнанню реального світу. Підкреслюючи «мудрість природи», індивідуальність, красу душі й тіла людини Леонардо виступає як великий учений — анатом, психолог і чудовий живописець.

Мікеланджело Буанаротті, скульптор, живописець, архітектор, — у своїх творах втілював людяні, глибоко пафосні ідеали Відродження. Монументальність образів, їх пластичність і драматизм, схиляння перед людською красою виявляється у всіх його працях на протязі життя.

«Космологічна» та мистецька ідеї Відродження не виключають одна одну, а навпаки — доповнюють та збагачують самих себе. Якщо науковці приділяли більш уваги положенню людини у Всесвіті, аналізу його структури, то митці акцент робили на красоті людини, його подібності до Бога. Об'єднує ці погляди і теза про те, що людина становиться рівної Богові. Мікрокосм (людина, її душа) і Макрокосм (Всесвіт, Бог) — в теоріях гуманістів різних напрямків набувають взаємозалежного характеру.

Висновки

Філософія епохи Відродження повністю змінила відношення людей самих до себе та засвідчує народження нового світогляду, основними рисами якого є гуманізм. Незважаючи на те, що офіційною філософією в ті часи залишалася схоластика, просліджується добре означена тенденція людей того часу винайти нові концепції пояснення свого існування та розуміння Бога.

Гуманізм Ренесансу виявлявся в революційних ідеях, спрямованих на означення земної божественності людини: в ідеї її залучення до активної діяльності, в ідеї ствердженні віри людини до себе та ін. У вузькому смислі гуманізм визначається як культурний та ідейний рух, змістом якого є вивчення та розповсюдження античних мов, літератури, мистецтва.

Ідеї гуманістів підготували підґрунтя для подальшого розвитку теорії людини, розуміння її сутності та призначення. Гуманізм, який зародився в Італії протягом історично невеликого часу розповсюдився та закріпився в усіх країнах Західної та Центральної Європи, наслідком чого стався революційні зміни не тільки у сферах суспільних відносин, культурі, економіки, а і власне релігії.

Література

1. Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачківський В.Г. та ін. Філософія. Підручник. — К., Либідь, 2002. — 408с.

2. Гегель Г. В. Ф. Лекции по философии истории. — СПб., 1993. — 102с.

3. Горбач Н. Я., Баланчук В. М., Сислюк Я. Г. та ін. Філософія. Підручник. — Львів, ЛОГОС, 2006. — 224с.

4. Захарченко М. В., Погорілий О.Т. Історія соціології. — К., 1993.- 298с.

5. Історія світової культури. Навчальний посібник. — К., Либідь, 2006. — 368с.

6. Современная западная философия: Словарь. — М., 2005. — 516с.

7. Соколов В. В. Европейская философия XV- XVII вв. — М., 2004. — 288с.

8. Філософія. Підручник. — Львів, Логос, 2005. — 224с.

9. Читанка з історії філософії: у 6 кн. — К., 1993, кн.3. — 425с.

10. Эстетика Ренессанса. — М., 1984.- 365с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой