Експериментальне дослідження виявлення рівня гуманного ставлення до оточуючих людей у дітей старшого дошкільного віку

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Психология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ВСТУП

дошкільник гуманний ставлення

Однією з головних задач становлення суспільства є гуманізація взаємовідносин людей. Висока вимогливість повинна супроводжуватися такою ж високою повагою, принциповість — сполучатися з уважністю, діловитість у відносинах — з точно зваженим індивідуальним підходом.

Сучасна освіта, розглядається як складний процес створювання умов для розвитку особистості. Багато уваги приділяється вихованню людини, орієнтованого на розуміння, визнання і прийняття іншої людини. Для цього важливу роль відводять художнім засобам, тому що дослідження багатьох вчених показують, що художня література викликає емоційний відгук у дітей раніше інших мистецтв.

Актуальність теми дослідження обумовлена назрілою необхідністю перебудови системи виховання дітей в умовах соціально-економічних перетворень, що відбуваються в сучасному суспільстві. В даний час підростаюче покоління звинувачують у втраті моральних орієнтирів, бездуховності, агресивності, жорстокості. Завдання гуманізації педагогічного процесу вимагають створення атмосфери зверненості до дитини, забезпечення необхідних умов для її повноцінного розвитку, в тому числі розвитку її моральної сфери, соціальних емоцій, таких як співпереживання, співчуття, милосердя, яке виконує найважливішу регулятивну роль у психічному та особистісному розвитку дитини, визначає її відношення до інших людей і самої себе.

Сьогодні особливо гостро назріли проблеми, пов’язані з моральною культурою особистості, яка виявляється у взаєминах з людьми, в прояві таких гуманних якостей, як співчуття, доброта, милосердя, співпереживання, готовність зрозуміти іншого.

Проблема виховання гуманних відносин вивчалася у вітчизняній дошкільній педагогіці досить докладно і з різних позицій. Розглядалося ставлення дитини до дорослих, до однолітків, до дітей старшого та молодшого віку; вивчалися засоби виховання гуманних відносин (художня література, гра, заняття, праця) в умовах сім'ї та дошкільного закладу. Значний внесок у розробку проблеми внесли дослідження Л.А. Пеньєвської, A.M. Виноградової, Л.П. Князевої, Л.П. Стрілецької, А.Д. Кошелєвої, Т. В. Черник, Г. В. Довженок, Кульчицької Є.І., Литвиненко С. А. та ін.

Гуманне виховання — цілеспрямований процес залучення дітей до моральних цінностей людства і конкретного суспільства. З плином часу дитина поступово опановує прийняті в суспільстві людей норми і правила поведінки і взаємин, привласнює, тобто робить своїми, що належать їй, способи і форми взаємодії, вираження ставлення до людей, природи, до себе. Результатом морального виховання є поява та затвердження в особистості певного набору моральних якостей, сформованість етичних уявлень у дошкільників. І чим міцніше сформовані ці якості, чим менше відхилень від прийнятих у суспільстві моральних устоїв спостерігається у особистості, тим вище оцінка її моральності з боку оточуючих.

Як відомо, дошкільний вік відрізняється підвищеною сприйнятливістю до соціальних впливів. Дитина, прийшовши в цей світ, вбирає в себе все людське: способи спілкування, поведінки, ставлення, використовуючи для цього власні спостереження, емпіричні висновки та умовиводи. І рухаючись шляхом проб і помилок, вона може в кінці кінців опанувати елементарні етичні норми життя в людському суспільстві. Проте шлях цей дуже довгий, не завжди ефективний і не забезпечує глибини в освоєнні моралі. Тому роль дорослого як «соціального провідника» дуже важлива і відповідальна. Завдання дорослого — визначити, чому, як і коли вчити дитину, щоб її адаптація до людського світу відбулася і пройшла безболісно.

Тема дослідження — Виховання гуманного ставлення у дітей старшого дошкільного віку до оточуючих людей засобами художньої літератури.

Мета дослідження — науково обґрунтувати та експериментально перевірити методику виховання гуманного ставлення до оточуючих людей засобами художньої літератури.

Завдання:

1. Вивчити і проаналізувати стан проблеми в психолого-педагогічній літературі.

2. Визначити критерії та показники гуманного ставлення старших дошкільників до оточуючих людей.

3. Виявити та охарактеризувати рівні гуманного ставлення старших дошкільників до оточуючих людей.

4. Розробити систему роботи по визначенню показників гуманного ставлення до оточуючих людей в старшій групі та експериментально їх перевірити.

Об'єкт дослідження: гуманне ставлення старших дошкільників до оточуючих людей.

Предмет дослідження: процес виховання гуманного ставлення у старших дошкільників до оточуючих людей засобами художньої літератури.

Методи: аналіз літературних джерел, спостереження, бесіди, педагогічний експеримент, що складається з: констатувального, формувального і контрольного етапів.

Структура роботи: дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, списку використаних джерел і додатків.

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИХОВАННЯ ГУМАННОГО СТАВЛЕННЯ У ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ ДО ОТОЧУЮЧИХ ЛЮДЕЙ

1.1 Аналіз стану проблеми у вітчизняній і зарубіжній літературі

Основні положення, ідеї, концепції гуманістичного виховання своїми витоками сягають у давнину. Українська нація має самобутню історію, глибоко гуманістичну ідеологію, багату теоретичну спадщину. Як зазначає Володимир Штефуряк, наші прадіди ще в дохристиянські часи знали про нескінченність і незмірність світу, вічну змінюваність життя, про те, що людина перебуває в центрі світобудови, що природа — як матір, земля — годувальниця, а хліб — усьому голова, свобода — найбільша цінність для людини, кожний має жити по правді та ін. Народна філософія стверджує культ Людини, Дитини, і Природи. Упродовж століть ці ідеї визначали сутність життя, народного гуманізму, моралі, естетики, становили основний зміст та напрями розвитку національної системи виховання.

Народна філософія зазнала впливу християнської філософської думки і це не могло не позначитися на національній системі виховання. В епоху великого національного Відродження (ХVI ст. — перша половина XVII століття) формувалася самобутня система навчально-виховних закладів, у яких переважали демократичні та гуманістичні принципи роботи.

Визначальними ідеями в системі педагогічних поглядів народного мислителя є ідеї гуманізму, демократизму, народності та патріотизму. Григорій Сковорода був першим вісником глибокого гуманізму. Він високо цінував знання людини: «Не будь ні вельможею, ні лихварем, ні Алкідом, ні Пігмеєм! Будь тільки Людиною. Людиною і знайдеш щастя і благо"[7, c. 7 ].

Справжнього педагога, вважав Г. Сковорода, характеризує насамперед висока людяність, чесність, принциповість, відсутність розбіжностей між словом і справою. Тільки такий педагог здатний установити теплі, сердечні стосунки з дітьми, без яких неможливий успіх виховання та навчання. Г. Сковорода сам був зразком педагога, який уміє встановлювати гуманістичні стосунки з дітьми. [ 7, с. 7- 9 ].

Ще один вітчизняний педагог Ушинський К. Д. вважав, що моральне виховання дитини слід починати з найменшого віку і здійснювати постійно і систематично. Воно має бути спрямоване на формування у дітей кращих моральних рис і почуттів, зокрема, гуманізму, чесності й правдивості, почуття обов’язку, відповідальності та ін. Головними методами й засобами морального виховання є переконання, заохочення, покарання (але в жодному разі не тілесні), власний приклад вихователя, а також батьків, правильний режим дня тощо. К. Ушинський визначав вихователя як головну постать у виховному процесі.

Творча спадщина педагога Софії Русової про духовний розвиток дітей дошкільного віку особливо наголошує на великому значенні релігії у становленні особистості. Софія Федорівна писала про необхідність «з дитини, якою вона є, з природи, витворити різними засобами, що педагогічно нам слугують, людину в найкращому значенні цього слова, розвиваючи до максимуму всі позитивні здібності дитини і зводячи до мінімуму її негативні нахили» [47, c. 35]. Тому й мета нинішньої дошкільної освіти — розвиток світогляду кожної дитини, ціннісного ставлення до зовнішнього й внутрішнього світу, самовизначення й духовний розвиток. В особі малої дитини, Софія Русова поважала людину, хай ще недосвідчену, але повноцінну душею. Дитина здатна досягти високого духовного розвитку значно раніше, ніж дехто може собі уявити. Видатного педагога найбільше приваблювала чистота внутрішнього світу юної душі, ще не зіпсованої життям. Саме особистісний підхід до вищого духовного світу дитини проголошували Каменський Я. А., Шевченко Т. Г., Леся Українка, І. Франко, Ф. Фребель та багато інших мислителів.

Сьогодні кращі вітчизняні педагоги відчувають велику відповідальність за рівень людського в людині, за її духовність, адже в тому й полягає сенс гуманізації освіти. Багато хто з науковців та практиків переконаний в тому, що нашим дітям, з метою виховання у них гуманних почуттів, конче потрібно повернути основи християнської моралі й духовності. Ще відомий Т. Шевченка «Буквар» для українських дітей містив молитви і євангельські тексти. Великий Кобзар був переконаний, що найпершою абеткою для малечі мав бути голос Божий [47, с. 35−44].

Велику увагу розробці питань морального виховання приділяв А.C. Макаренко. Педагог, письменник, він створив наукову методику виховної роботи з дитячим колективом. В часи найбільш важких випробувань він вірив в перемогу ідей гуманізму, мужньо взявши на себе відповідальність за виховання нової людини. Він наголошував, що «виховання — процес соціальний у найбільш повному змісті. Зі всім світом навколишньої дійсності дитина входить в безмежне число відношень, кожне з яких розвивається, переплітаючись з іншими відносинами, ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої дитини» [7, c. 19]. А. С. Макаренко надавав великого значення впливу колективу на формування морально-стійкої людини і підкреслював, що дитина не може жити ізольовано, що у деяких дітей раніше, в інших пізніше перевага гри на самоті починає переростати в інтерес до товаришів, до групової гри; і треба допомогти дитині з найбільшою вигодою здійснити цей досить важкий перехід.

Важливий внесок зробив видатний український педагог Сухомлинський Василь Олександрович у розробку гуманістичної новаторської педагогіки. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку. Його праці знайшли визнання в цілому світі. Головною метою, яких є прагнення до виховання та всебічного розвитку особистості. Важливим аспектом педагогічної спадщини В. О. Сухомлинського є її гуманізм. Виховання гуманних почуттів і відносин, а також людяності повинно, на думку педагога, стати одним із провідних завдань діяльності навчального закладу і педагога. Вони мають виявлятися в таких якостях і рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям — радість самовіддачі [ 7, с. 19−25].

Проблема виховання гуманних почуттів і відносин вивчалася у вітчизняній дошкільній педагогіці досить докладно і з різних позицій. Розглядалося ставлення дитини до дорослих, до однолітків; вивчалися засоби виховання гуманних відносин (художня література, гра, заняття, праця) в умовах сім'ї та дошкільного закладу. Значний внесок у розробку проблеми внесли: Л.А. Пеньєвська, А. М. Виноградова, І.С. Дьоміна, Л. П. Князева, Л.П. Стрілецька, А.Д. Кошелєва, І.В. Княжина, Т. В. Черник та ін.

Відома вчена А. М. Гончаренко дослідивши педагогічні умови становлення гуманних взаємин старших дошкільників. Стверджує, що гуманні взаємини старших дошкільників є взаємоспрямованим і позитивно забарвленим зв’язком партнерів, здатних до встановлення, узгодження та збереження контактів, розгортання конструктивної спільної діяльності. Становлення та розвиток гуманних взаємин відбувається у специфічних для дошкільного віку видах діяльності: продуктивній, ігровій, художній і спілкуванні [47, с. 45].

Для прогресивної російської й української педагогіки кінця XIX — поч. XX століття характерне звертання до ідей гуманізації дитячого колективу, культивування духу товариства і взаємодопомоги серед дітей, прагнення до вдосконалювання їхніх відносин з педагогами. Серед російських педагогів слід визначити О. Ф. Лазурського.

Зробив свій внесок до ідей гуманізації і відомий вчений О. В. Духнович який у своєму творі «Народна педагогія» обґрунтував вимогу виховання людини-громадянина, гуманіста, в якому міститься заклик «сили людські, тілесні і духовні, від природи дані, з молодості … зберігати, удосконалювати на користь ближнім» [7, c. 21]. Відповідно до цих завдань, на його думку, повинно здійснюватися розумове, фізичне та морально-гуманістичне виховання дітей та молоді. Успіх у навчально-виховній роботі значною мірою залежить від вихователя, до якого Духнович ставився з особливою повагою. «Хто дав тобі виховання, він більше тобі дав, ніж той, хто дав тобі життя «[7, c. 23], — так оцінював він благородне покликання вихователя, який повинен бути кращим, ніж художник, оскільки він будує не якусь «ламку річ, а людину» [7, с. 21−23 ].

Дослідження С. А. Литвиненко, присвячене питанням гуманістичного виховання дітей, під яким учена розуміє цілеспрямований процес виховання дітей у дусі гуманізму, оволодіння системою узагальнених уявлень і понять. Гуманні почуття — це поняття, які характеризують різноманітні стани людини; в них відображені суттєві сторони гуманних відносин, тобто ставлення людини до інших людей, природи і суспільства. Показниками вихованості гуманних понять учена визначала: усвідомлення змісту, істотних ознак гуманних понять, уміння самостійно застосовувати гуманні поняття в реальних ситуаціях, використовувати у практичному досвіді [47, с. 49]. Нові взаємини між людьми, що виникають внаслідок перетворення суспільства, природно, повинні були знайти своє відбиття у практиці виховання. Однак така система не могла виникнути сама по собі, автоматично, услід за зміною суспільних умов, вона вимагала розробки нових виховних принципів, нової методики виховання. Педагоги вважали за необхідне створення передумов для усвідомлення вихователями свого високого людського призначення. Тому одним з провідних принципів виховної роботи став гуманізм: погляд на людину як на вищу цінність і вищу мету суспільства.

Педагогіка обґрунтовує найважливіший принцип виховання — гуманне ставлення до дитини, що полягає насамперед у любові і повазі особистості, яка розвивається. [7, с. 17]. Пізніше ідеї гуманізації дитячого колективу були частково реалізовані в діяльності колоній, клубів, майданчиків, «денних притулків», організованих у порядку приватної ініціативи для дітей міської бідноти великими педагогами і лікарями В. П. Кащенко, Н.Н. Іорданський, Д.І. Петров, І.Г. Розанов, А. У. Зеленко та ін. Таким чином, прогресивні педагоги залишили багато цінних спостережень, що характеризують ті чи інші соціально-психологічні процеси, які відбуваються в дитячому колективі, розкрили ряд важливих закономірностей становлення і розвитку дитячих об'єднань як соціально — психологічних спільностей. Багато припущень і висновків, до яких вони дійшли, пізніше більш чітко були сформульовані радянськими педагогами [ 7, с. 16].

Вітчизняні дослідники конкретизують принцип гуманності у взаєминах людей, звертаючись до відносин солідарності, взаємодопомоги, співучасті, активного «співпереживання загальних цінностей». Уявлення про гуманні відносини у вітчизняних дослідженнях, як правило, відрізняються активним дієвим характером і виражаються у конкретній допомозі індивідів один одному, їх взаємній турботі, співучасті у справах і переживаннях.

Дошкільний вік, перші роки життя дитини, вік «первісного складання особистості «(А.Н. Леонтьєв) є тим найважливішим періодом, коли дитина набуває певні навички спілкування, коли відбувається засвоєння нею етичних норм, якщо формується довільна, «особистісна «поведінка (Д.Б. Ельконін, А. В. Запорожець, Е.О. Смирнова), набувається вміння діяти в інтересах інших людей (B.C. Мухіна, Т.А. Рєпіна), тобто саме в ці роки зароджується почуття колективізму. У дослідженнях вітчизняних психологів і педагогів принцип гуманності та колективізму приймає форми: співпраці і взаємодопомоги, дружби, доброзичливості, позитивних взаємовідносин, чуйності. [ 4, с. 4 ].

Чим детерміновані гуманні відносини дітей один до одного? На думку деяких психологів, ці детермінанти слід шукати в особливостях сімейного виховання — А.П. Нєчаєв. Цей факт сам по собі не викликає сумніву, бо де, як не в родині, як не в первісному діадному спілкуванні з матір'ю формуються зразки відносин до «значущих інших», які, закріпившись, стають певними властивостями особистості. Первісне спілкування з дорослим психологічно інше, ніж подальше спілкування з однолітком — (М.І. Лисіна; Д.Б. Ельконін), зокрема, у взаємодії з однолітком дитина, з виконавця норми перетворюється на її носія, провісника (Є.В. Субботський). Тому в групі однолітків в умовах дитячого саду багато в чому визначається загальна колективістська орієнтація дитини. Звідси важливість дослідження реальних груп і той інтерес педагогів і психологів до вивчення системи «дитина — група однолітків «.

Говорячи про дослідження мотивації колективної поведінки дошкільників (поведінки на користь групи), не можна не назвати імена А. В. Запорожця, Я. З. Неверович, Л.І. Божович, Н.Н. Власової, Є.І. Кульчицької та ін. Дослідження А. В. Запорожця і Я. З. Неверович знаменують собою дуже важливий етап вивчення колективістських мотивів дошкільників: від оволодіння ними знаннями про норми поведінки в колективі, що не мають ще достатньої спонукальної сили, до прагнення дітей своїми моральними вчинками заслужити позитивну оцінку дорослого і, нарешті, поява потреби в благополуччі інших людей [4, с. 4]. Особливу роль у становленні гуманного ставлення до інших людей набувають особливі «розумні» емоції, що є своєрідною єдністю «афекту та інтелекту» (по Л.С. Виготському) і виконують роль «емоційного уяви», передчуття ситуації, яка може виникнути в результаті дій дитини і оцінки значення цих наслідків для себе і для інших людей.

Мотивація колективної поведінки виявляє зв’язок з певним рівнем усвідомленості, довільності - Л.І. Божович, О.І. Власова, Т.Є. Коннікова, Є.О. Смирнова, Є.І. Кульчицька, Д.Б. Ельконін, причому не завжди усвідомленість синонімічна «моральності», тобто дитина спочатку може оволодіти певними нормами поведінки і лише згодом усвідомити їх моральний сенс — Л.І. Божович, Т.Є. Коннікова, Я. З. Неверович.

На противагу методологічним позиціям західних досліджень, що виходять з «постулату безпосередності «до проблем гуманних стосунків дітей, вітчизняна психологія, розуміючи змістовну предметну діяльність як детермінанту відносин між людьми, реалізує свої провідні теоретичні принципи: принцип діяльності та принцип опосередкованості. Як справедливо зазначає Т.Є. Коннікова: «Ми виходимо з визнання того, що найбільш істотним для формування особистості дитини є те спілкування, яке здійснюється в цілеспрямованій практичній діяльності … Зміст діяльності і способи її організації визначають освіту відносин, а це забезпечує втілення морального зразка в нескінченному різноманітті життєвих ситуацій. Ми вбачаємо особливу цінність практичної діяльності в тому, що в ній дитина виступає як безпосередній учасник, суб'єкт цього процесу … діяльність ставить його перед необхідністю зайняти певну позицію у відносинах до оточуючих» [4, c. 5]. У цьому положенні Т.Є. Коннікової чітко сформульовано теоретичне кредо вітчизняних психологів і педагогів у напрямку рішень проблеми морального розвитку дитини. Гуманістична орієнтація виховання особистості дитини здійснюється, перш за все, в процесі практики спілкування і взаємодії спочатку з дорослим, потім з однолітком, в процесі спільної діяльності (М.І. Лисіна, Є.І. Кульчицька). Саме в спільній діяльності створюються передумови колективних взаємин, уміння діяти в інтересах інших (Н.П. Бабаєва, М.В. Сапоровська), забезпечує гуманістичну спрямованість виховних впливів (О.С. Нечаєва, Є.А. Карпова, Є.І. Кульчицька, Виховання гуманних почуттів …) [ 4, с. 5 ].

У плані розробки проблеми гуманного ставлення до однолітка не можна не відзначити роботи, що відрізняються соціально-психологічним підходом, тобто роблять предметом вивчення дитячу групу. Традиція розгляду дитячого колективу як засобу і умови формування особистості дитини, що бере свій початок ще від «Навчання про колектив» А. С. Залужного, і що йде далі до робіт А. С. Макаренка, виявилася надзвичайно плідною, в даний час у цьому плані працюють Т.А. Рєпіна, С. Г. Якобсон, К. Я Вольцис та ін. Цей список може бути поповнений численними експериментальними дослідженнями міжособистісних відносин у реальних дитячих групах (Я.Л. Коломінський; С.П. Іванова), в яких встановлюються позитивні (гуманні) відносини між дітьми [ 4, с. 5 ].

У роботах вітчизняних авторів колективна діяльність дітей виявляється не просто вплетена в тканину самих досліджень дитячих взаємин в якості необхідної умови їх існування, а й виступає як засіб формування самих відносин (Т.І. Бабаєва; Ф.С. Левін-Ширіна; М.І. Приходько; Г. А. Цукерман).

Водночас, питання про «гуманізацію «відносин дітей у групі засобами спільної діяльності, по всій ймовірності, не може бути вирішене однозначно, бо деякі дані, підкріплені життєвими спостереженнями, свідчать на користь висновку про те, що не всяка спільна діяльність сприяє оптимізації відносин між дітьми. Широко відомі групові ігри (наприклад, змагально-корпоративні), «колективні «- по формі, але «асоціальні «- по своїй гуманістичній та громадській суті; вони, як правило, породжують конфліктні відносини недоброзичливості, відчуження в дитячій групі (В.В. Абраменкова; Р.Л. Кричевський). Отже, при вивченні групової діяльності недостатньо лише абстрактно структурних характеристик, необхідно враховувати і змістовний суспільно-цінний аспект [4, с. 5 ].

Ідея розгляду внутрішньо-групових відносин крізь призму двох найважливіших критеріїв — ступеня опосередкування цих відносин змістом групової діяльності - з одного боку, і суспільної значимості самої діяльності - з іншого, що стала евристичною для соціально-психологічних досліджень груп і колективів, може виявитися досить продуктивною і для підходу до вивчення соціальних відносин у дитячих групах.

Оптимізація досліджень соціально-психологічної проблематики гуманного ставлення до однолітків полягає, на нашу думку, в наступному:

— методологічно — в розробці уявлення про гуманність як функції «колективної поведінки і співпраці» (по Л.С. Виготському);

— концептуально — у вивченні опосередкованих механізмів спільної діяльності для формування гуманних стосунків дітей, зокрема, аналіз її змісту і структури;

— операційно — у створенні адекватного емпіричного інструментарію, що дозволяє реалізувати даний підхід.

Отже, до недавнього часу у вітчизняній психології проблема гуманних відносин була поставлена і вирішувалася як проблема вивчення колективізму, виховання в дитині «ми — почуття». При цьому найважливішим теоретичним положенням було положення про опосередкування характеру спільної діяльності для формування гуманних взаємин дітей. Спільна діяльність як умова і як засіб формування гуманних відносин досліджується в різних аспектах: з точки зору її змісту, структури, цілей і т. ін [ 4, с. 5 ].

1.2 Сутність поняття «гуманні відносини» людей

Психологічний словник розглядає концепцію відносин особистості як сукупність теоретичних уявлень, згідно з якими психологічним ядром особистості є індивідуально-цілісна система її суб'єктивно-оцінного, свідомо виборчого ставлення до дійсності, що являє собою інтеоретизований досвід стосунків з іншими людьми в умовах соціального оточення.

Великий тлумачний психологічний словник (автор — американський психолог Артур Ребер) визначає відносини як зв’язок між двома чи більше подіями, об'єктами чи людьми. Конкретна природа відносин може значно варіюватися в роботах різних авторів. Звичайно мається на увазі одне зі значень: 1) такий зв’язок між двома перемінними, при якому зміна однієї супроводжується зміною іншої; 2) такий зв’язок між судженнями, при якому істинність чи хибність одного припускає істинність чи хибність іншого; 3) такий зв’язок між подіями, при якому одна служить передумовою іншої. Автор указує, що можна розташувати ці три значення на вимірі, що відбиває силу відносин, тому що значення 3) припускає сильний причинний зв’язок, на якому тільки міститься натяк у значенні 2) і який логічно відсутній у значенні 1).

Система відносин визначає характер переживань особистості, особливості сприйняття дійсності, характер реакцій на зовнішні впливи. Позитивний чи негативний досвід відносин між людьми однозначно формує і відповідну систему внутрішніх відносин [7, с. 26]. Гуманістичні відносини правомірно розглядати як особливий вид суспільних відносин, сукупність залежностей і зв’язків, що виникають у людей у процесі їхнього морального спілкування, діяльності. Гуманістичні відносини можна класифікувати за змістом за формою, за способом суспільних зв’язків між людьми в процесі їхньої спільної діяльності. За змістом гуманістичні відносини розрізняють в залежності від того, стосовно кого людина має визначені обов’язки і якого роду ці обов’язки [7, с. 26 — 27].

Можна також виділити гуманістичні відносини, у яких знаходиться людина за родом своєї професійної діяльності і завдяки своїй участі в різних областях громадського життя. Специфічні обов’язки належать людині щодо членів суспільства, які знаходяться в особливому положенні: діти, старі, жінки, хворі; членів колективу, до якого вона належить (родина, група у дитячому садку, клас, трудовий колектив), до людей, з якими вона знаходиться в особливих відносинах і з якими вона так чи інакше вступає в контакт. Однак, яка б не була конкретна сфера обов’язків людини і незалежно від того, на адресу кого (приватної особи, групи людей) вони спрямовані, у всіх випадках людини у кінцевому рахунку знаходиться у визначених відносинах із суспільством, до самої себе як члена цього суспільства.

Форми гуманістичних відносин розрізняються в залежності від того, яким чином виступає перед людиною моральна вимога, наскільки узагальнений чи конкретизований характер вона має. Ця вимога, наприклад, може виявлятися у вигляді окремого розпорядження індивіду зробити визначний вчинок у конкретній ситуації; вона може веліти всім людям постійно формувати в собі відомі моральні якості, будувати спосіб життя і вибирати лінію поводження відповідно до більш узагальнених моральних норм і принципів, підкорити свою діяльність здійсненню деякої кінцевої і вищої мети, перетворенню суспільства на справді гуманістичних початках і досягненню особистої досконалості. Згідно з різними формами моральної вимоги і відношення індивіда до суспільства щораз має особливий характер. Крім того, ці вимоги щоразово відбиваються в особливих особистісних формах моральних відносин (обов'язок, відповідальність, честь, достоїнство, совість), у кожній з яких виявляється ступінь і спосіб самоконтролю людини в її моральній діяльності. У процесі спільної діяльності люди вступають поміж собою у різні зв’язки, підкоряються суспільній дисципліні, дотримуються сталих звичаїв, вдач, традицій, звичок, взаємно оцінюють вчинки, подають приклад, впливають на вчинки оточуючих через свій моральний авторитет, вступають між собою в змагання й ін. В усіх цих формах відносин завжди існують дві сторони — суб'єкт і об'єкт, але ці сторони раз у раз міняються місцями. Оскільки людина має визначені обов’язки перед суспільством, іншими людьми, сама вона виступає як суб'єкт, а суспільство — як об'єкт її моральної діяльності. Але ця ж людина є об'єктом моральних обов’язків для інших, для суспільства, тому що воно теж повинно захищати її інтереси. З одного боку, суспільство формулює обов’язки окремої особистості й оцінює її вчинки, відноситься до неї як суб'єкт до об'єкта. Але з іншого боку — моральні вимоги стають особистим боргом і відповідальністю кожної людини, усвідомлюються і активно запроваджуються в життя. Чим вище свідомість людини, чим більш вона здатна самостійно контролювати і направляти свої дії, тим більшою мірою вона є самодіяльним суб'єктом [7, с. 27 — 28].

Відношення особистості до чого-небудь містить у собі вартісний компонент і, отже, визначається її вартісними орієнтаціями, а також мотиваційною сферою. Відносини, що виявляються у вибірковості і суб'єктивній активності особистості, відбивають її інтереси і потреби.

В основі гуманістичних відносин лежать такі категорії, як «гуманізм» і «гуманність». Гуманізм (від лат. humanus — людяний) — принцип світогляду, у тому числі і моральності, в основі якого лежить переконання в безмежності можливостей людини і її здібностей до удосконалювання, вимога волі і захисту достоїнства особистості, ідея про право людини на щастя і про те, що задоволення її потреб і інтересів повинне бути кінцевою метою суспільства. Цей принцип склався на базі широкого плину, що виник в епоху Відродження і став вираженням боротьби «третього стану» (буржуазії, ремісників, селянства) проти панування феодальної аристократії і духівництва. Гуманісти проголошують людину вінцем природи, центром світобудови. У людині, з їхнього погляду, повинні гармонійно поєднуватися природний і духовний початок; вона має право на щастя в земному житті, і її природне прагнення до насолоди і щастя повинне стати основою моральності. Мораль розуміється гуманістами як здійснення мирських цілей — звільнення людини від усякого соціального і духовного гніту, рятування її від несправедливості, пороків і неуцтва, удосконалювання людської особистості, досягнення людьми певного благополуччя в матеріальному і духовному відношенні. Гуманісти надають великого значення розуму людини і вимагають підкорити чуттєві прояви контролю [7, с. 28 — 29].

Гуманність (від лат. humanus — людяний) — обумовлена моральними нормами і цінностями система спрямувань особистості на соціальні об'єкти (людину, групу, живу істоту), що представлені у свідомості переживаннями жалю, радощів і реалізуються в спілкуванні і діяльності, в актах сприяння, співучасті, допомоги. Поняття «гуманність» як соціальна установка, що включає пізнавальний, емоційний і поведінковий компоненти, залучається при аналізі широкого кола проблем, пов’язаних із засвоєнням моральних норм, симпатією, з вивченням так званого поводження, що допомагає і ін.

У своїй розвинутій формі гуманність суб'єкта виступає в групах високого розвитку, де вона є способом існування міжособистісних відносин, при яких кожен член колективу ставиться до іншого, як до самого себе, і до себе, як до іншого, виходячи з цілей і задач спільної діяльності. У колективі кожної особистості забезпечується не тільки належна повага, але і висока вимогливість. Величезне значення в становленні гуманності дитини має спільна діяльність, що допускає реальну співпрацю дитини спочатку з дорослими, потім — з однолітками. Спільна діяльність створює спільність емоційних переживань, а зміна позицій у грі і спілкуванні формує в дитини гуманне ставлення до інших, від безпосередніх проявів емоційної чуйності (таких як страждання від неблагополуччя і спів радіння успіхам) вона переходить до опосередкованих моральними нормами актів співучасті в спільній діяльності.

Гуманізм особистості - це її психічна властивість, що поєднує в собі багато її якостей. Це любов до людей, і повага, і доброта, і терпимість, і чуйність, і цілий ряд інших якостей. В кожній з цих якостей є своя логіка формування і найтісніші зв’язки з розвитком всіх інших якостей [ 7, с. 29 ].

Під гуманістичною основою особистості О. О. Бодальов розуміє сукупність стійких психічних властивостей особистості, що інтегрують систему її поглядів на інших людей і на себе саму, емоційне відношення до інших людей і до себе і характерне для неї поводження, коли об'єктом його стають як інші люди, так і вона сама. Характер і форма прояву гуманізму в спілкуванні особистості з іншими людьми в дуже великій мірі залежить від того, як ця особистість визначає себе саму, який емоційний відгук на себе дає, як поводиться стосовно себе самої.

Гуманістичні відносини впливають на формування особистості дитини. Г. Н. Філонов наголошує, що формування особистості дитини визначається насамперед місцем, що вона займає в системі доступних їй людських відносин, і тим, у якім відношенні знаходяться вимоги, пропоновані їй життям, з тими психологічними особливостями, що в неї є.

З поняттям «гуманістичні відносини» тісно пов’язане поняття «взаємини» [7, с. 30]. Під взаємовідношенням варто розуміти особистісно-значиме образне, емоційне й інтелектуальне відображення людьми один одного, що показує їхній внутрішній стан. Спілкуванням же в даному випадку є той процес, що спостерігається, у якому даний стан актуалізується і виявляється; це така взаємодія між людьми, у процесі якої розвиваються, виявляються і формуються їхні міжособистісні відносини. Отож, при аналізі внутрігрупових зв’язків можна виділити систему взаємин і систему спілкування, кожна з яких має свій характер, динаміку і структуру, а отже, вимагає особливих методів для вивчення і розуміння.

Даючи психологічний аналіз взаємин між дітьми у навчально-виховному закладі, Я.Л. Коломінський запроваджує у теорію колективу поняття «система відносин». Різноманітні відносини, що виникають між людьми в процесі тривалого взаємного спілкування, складають дві основні системи: систему ділових відносин і систему особистих відносин. Ділові відносини пов’язують людей як виконавців визначених виробничих, суспільних, навчальних і ін. функцій. У дошкільному закладі це виховання, навчання, різні види суспільної роботи. Але, виконуючи яку-небудь суспільну чи виробничу функцію, людина не перестає бути особистістю, що вибірково відноситься до інших особистостей, до інших людей, так само інші люди не байдужі до неї. До одних дітей вихованець проявляє симпатію, до інших — антипатію, до третіх — байдужість і т. ін. Усі ці відносини і являють систему особистих взаємин, що складаються з різноманітних за характером, стійкістю, і значенням для людини відносин. Це і дружба, і товариство, і ворожнеча й т. ін. Розподіл відносин на особисті і ділові є характерними для будь-якого організованого колективу, а не тільки для групи дошкільного закладу. Наприклад, колектив педагогів дошкільного закладу. Тут є система ділових відносин, структура якої визначається штатним розкладом і статусом закладу. Але разом з тим ці люди відносяться один до одного просто як людина до людини: вони можуть подобатися один одному, можуть дружити, можуть бути більш-менш далекі один від одного. У всякому разі в наявності дві системи відносин, що тісно зв’язані між собою, але далеко не тотожні [7, с. 30−31 ].

Особисті відносини, що ніби пронизують колектив невидимими нитками симпатій, прихильностей, антипатій і т ін., впливають на життя кожної дитини і на діяльність групи в цілому. Саме особисті відносини являють собою один з важливих факторів емоційного клімату групи, емоційного благополуччя її членів. Кожна дитина у колективі займає визначене місце не тільки в системі ділових відносин, але й у системі особистих.

Особисті відносини ніким спеціально не встановлюються, вони складаються стихійно в силу цілого ряду психологічних обставин. Положення дитини може бути благополучним: дитина почуває себе прийнятою у групі, почуває симпатії з боку одногрупників і сама їм симпатизує. Така психологічна ситуація переживається дітьми як почуття єдності з групою, що, у свою чергу, створює впевненість у собі, захищеність. Неблагополуччя у відносинах з дітьми в групі, переживання своєї відірваності від групи може служити джерелом важких ускладнень у розвитку особистості. Стан психологічної ізоляції негативно позначається і на формуванні особистості людини, і на її діяльності. Такі діти нерідко бувають агресивними, погано вчаться [7, с. 31 ].

У формуванні гуманістичних відносин дітей велику роль відіграє суспільна думка дитячого колективу. Суспільна думка інтенсивно впливає на розвиток особистості, сприяє формуванню гуманістичних якостей, гуманістичної вихованості дитини. Вплив суспільної думки на дитину обумовлює взаємини в колективі, обмін інформацією в процесі спілкування, взаємодію оцінки і самооцінки, колективне обговорення вчинків дітей.

Відносини, суспільна думка в колективі - найважливіший регулятор вчинків і дій дитини, вона виховує волю, прищеплює корисні навички поведінки. Стиль спілкування — дружелюбності чи байдужості відповідно — суттєво впливає на розвиток гуманістичних якостей особистості. В той же час характер внутрішньо колективних відносин багато в чому відбиває існуючий рівень суспільної думки колективу. Включаючись визначеним способом у систему внутрішньо колективних відносин, особистість засвоює норми і цінності гуманістичної моралі. Правомірно розглядати внутрішньо колективні відносини як один зі шляхів впливу суспільної думки на особистість. Думка колективу про дитину виявляється й у відносинах до неї одногрупників, і в тому положенні, що вона займає серед них [7, с. 34 ].

Вивченню взаємовідносин приділяється велика увага в теорії і практиці виховання. Товариство однолітків необхідна умова повноцінного розвитку дитини. Адже саме тут малі опановують способи суспільної поведінки, під керівництвом педагога набувають уміння дружно жити, разом гратися, трудитися, вчитися, досягти поставленої мети.

Для належного морального впливу на дітей, вихованню у них гуманних відносин у дошкільному закладі, потрібні відповідні умови, а саме: забезпечення садка необхідним обладнанням, ігровим та навчальним матеріалом, педагогічно доцільне розташування та використання його; дотримання чіткого розпорядку життя закладу і правильного стилю взаємин між дорослими і дітьми; створення в групах атмосфери доброзичливості, за якої у дитини виникає позитивне емоційне ставлення до тих, хто її оточує [25, с. 23 ].

Сучасне визначення значення дитинства як самоцінного періоду життя людини важко торує собі шлях: надто повільно змінюється реальне ставлення дорослих до світу дитинства. Можна сказати так: взаємини між дорослими і дітьми сьогодні вже не мають такого різко вираженого авторитарного характеру, як колись, але вони ще недостатньо сприяють повноцінному розвиткові особистості малят. Відтак педагог займає позицію не взаємодії, а впливу на дитину [37, с. 3 ].

1.3 Особливості використання художньої літератури в контексті гуманного ставлення дітей старшого дошкільного віку до оточуючих людей

Проблема виховання дітей за допомогою художньої літератури завжди цікавила вітчизняних дослідників і педагогів-практиків. Велику увагу цій проблемі приділено в дослідженнях О. В. Запорожця, О.П. Усової, Р.І. Жуковської, Н.С. Карпінської, М.М. Коніної, О.І. Соловйової, О. М. Лещенко та ін. Вітчизняні педагоги і психологи вивчають особливості сприймання дітьми дошкільного віку змісту й ідей художніх творів, позитивних і негативних героїв казок і реалістичних творів, окремих прийомів художнього зображення, специфіку виховного впливу художніх творів на дітей та ін.

Гуманність пробуджує наша народна культура, наші казки, оповідання, художня проза і поезія. Розвиток цього почуття вимагає підтримки з боку батьків — і не тільки словом, але і прикладом. Дитина повинна бачити, як ми на практиці проявляємо свою любов до ближнього, як допомагаємо старшим в будинку і по сусідству, як полегшуємо страждання хворим і немічним — і неодмінно з посмішкою, а не з досадою в серці, не з прихованою думкою, що ось, мовляв, нам і самим нелегко, а тут ще допомагай іншим. [27, с. 35−36].

Мистецтво і художня література мають унікальну властивість впливати на людину, на її моральний розвиток. Добре про це сказав В. О. Сухомлинський: «Як гімнастика випрямляє тіло, так мистецтво випрямляє душу. Пізнаючи цінності мистецтва, людина пізнає людське в людині, підносить себе до прекрасного, переживає насолоду» [24, с. 83 ].

Важливу роль у вихованні підростаючої особистості відіграє дитяча література, яка є органічною і невід`ємною складовою загальної літератури. Дитині, що тільки починає пізнавати оточуючий світ, дуже потрібні книги, які готують її до активного життя в суспільстві. Твори дитячої літератури, проходячи крізь уяву і серце юного читача, збуджують в ньому співчуття до доброго і прекрасного, розширюють загальний кругозір, вчать любові й відданості, стійкості й незламності, чесності й наполегливості. Художнє слово має величезний вплив на свідомість, почуття, моральність людини за умови правильного вибору літературного твору, сучасних способів його використання в навчально-виховному процесі. Дослідження дошкільної ланки освіти засвідчують, що художнє слово є ефективним засобом розширення кола дитячих уявлень про природу й довкілля, збагачення запасу різногалузевих знань, а також морального та емоційно-ціннісного розвитку. Водночас, будь-який літературний твір — фольклорний чи авторський — має стимулювати мовленнєву й інтелектуальну активність дитини, її мислення та уяву, бути для маленького читача (слухача) об'єктом цілеспрямованих спостережень, елементарного аналізу, творчих дій. Н. Гавриш виокремлює потреби, які виховуються в дітей дошкільного віку художнім словом: у пізнанні світу через літературні твори; у книжці як засобі самоосвіти, що породжує прагнення самому навчитися читати; у милуванні красою художнього слова, збагаченні свого активного мовлення найкращими літературно-мовними формами (фразеологізмами, прислів'ями, приказками, образними виразами); у комунікації художнього змісту, висловлюванні власних думок, запитань, умовисновків; у самовираженні та самореалізації через словесну творчість, входження в різні літературні образи; у гарному настрої, позитивних емоціях, пов’язаних зі сприйманням художнього слова [33, с. 83].

О. Лещенко відзначає, що художня книга — це один із факторів, під впливом якого складається гуманна сторона особистості дітей. Художні твори, сприяючи всебічному розвитку дитини, допомагають вихованню кращих її гуманних якостей і не тільки дають знання та формують окремі психічні процеси, а й формують її поведінку, ставлення до дійсності, до оточуючих людей та її світогляду. Така роль літературного твору особливо велика у вихованні дитини дошкільного віку, бо саме в цей період закладаються моральні основи особистості [34, с. 65].

Саме рідна мова, на думку К. Ушинського, має найсильніший духовно-моральний вплив на розвиток дитини: «Успадковуючи слово від предків наших, ми успадковуємо не тільки засіб передавати наші думки й почуття. Від всього життя народу це єдиний живий залишок на землі, і ми — спадкоємці цих живих багатств, у яких склалися всі результати духовного життя народу» [51, с. 44]. Саме такі переконливі приклади і засоби гуманного вдосконалення особистості, які споконвіків використовував український народ, К. Ушинський знайшов у фольклорі і в результаті тривалих спостережень за народним вихованням упевнився, що ніхто не здатний «змагатися з педагогічним генієм народу». Ідеал людини, представлений у фольклорі, позначений кращими якостями душі народної, як-от: чесність і працьовитість, співчуття і прихильність до слабких і покривджених, глибокий патріотизм і оптимізм у найскрутніші хвилини життя, товариська взаємодопомога, щире прагнення до знань і краси [51, с. 44].

Застосування фольклору полягає в тому, щоб збагатити мовлення дошкільників, підготувати їх до кращого сприймання художніх творів, розширити коло їхніх інтересів, залучити молоде покоління до витоків народних традицій, сформувати вміння вчитися, створювати умови для свідомого вибору майбутньої професії та життєвого шляху, збагачувати духовний світ молодої людини. Саме усна народна творчість, зокрема дитячий фольклор, відзначається надзвичайно великим виховним та розвивальним потенціалом. «Традиційний дитячий фольклор, — зазначає Г. Довженок, — як ніяка інша ділянка народної творчості, мав яскраво виявлене ужиткове значення, становлячи невід'ємну частину практичної народної педагогіки. Він сприяв здійсненню основних функцій виховання в цілому: турботі про фізичне й моральне здоров’я підростаючого покоління, розвитку розумових здібностей і підготовці до корисної діяльності юних членів, трудящих груп суспільства» [16, с. 35 ].

Справді, у життя дитини, у зміст її культури першим входить рідномовний фольклор — усна народна творчість: пісні, потішки, скоромовки, лічилки, прислів'я, приказки, казки, загадки, музично-пісенне мистецтво; народна іграшка, промисли, що об'єднують у собі працю та мистецтво, якій належить особливе місце у формуванні гуманістичних уявлень і моральних понять у старших дошкільників. Як вказував І. Франко, «звідси вони винесуть перші міцні основи замилування до чесноти, правдомовності і справедливості» [ 52, с. 19].

Фольклор є невичерпним джерелом, з якого людина бере гуманістичні уявлення й поняття. Сила його в органічному поєднанні впливу на розум, свідомість, почуття особистості. Незважаючи на потужну виховну спрямованість, фольклорні твори позбавлені сухого моралізування, прямолінійності, штучно приплетених повчань. Навпаки, як свідчать дослідження Ю. Ступака, різноманітним жанрам народної творчості (казкам, приказкам і прислів'ям, пісням, думам, переказам, загадкам, скоромовкам тощо) «характерна художня образна форма, яка збільшує силу їх впливу, полегшує розуміння й запам’ятовування думки і змісту, сприяє гуманному, емоційному їх сприйманню. Художня форма допомагає більш переконливо, наочно і конкретно розкрити ідею. Думка, виражена в художній формі, глибше вражає, стає більш зрозумілою, легше і на довший час запам’ятовується» [45, с. 24].

Художня література використовується як засіб розвитку людяності, гуманних почуттів особистості: добра, справедливості, співчуття. Зокрема О. Хролець зазначає, що дитяча література забезпечує перехід гуманістично-ціннісних орієнтацій у внутрішнє надбання особистості [53, с. 23−29]. Художня література має велику перевагу серед мистецтв, як засобів виховання гуманних відносин і почуттів та формування духовних цінностей. Ця перевага виявляється і в можливості активно впливати на почуття і розум дитини, розвивати її емпатійність, емоційність. Недостатній розвиток цих якостей призводить до штучного обмеження можливостей дитини, вихованню людини, яка не відчуває, не розуміє, не співпереживає.

Вплив художньої літератури збільшується завдяки специфіці сприймання художніх творів дітьми дошкільного віку, що визначається їх віковими і психологічними особливостями: підвищена чутливість до зовнішніх впливів, безпосередність сприйняття оточуючого світу, високий рівень наслідування та емоційного «зараження». Сприймаючи високохудожні твори, аналізуючи їх, діти вчаться оцінювати вчинки і поведінку літературних героїв. Літературний твір сприймається дітьми в цілому, в єдності його змісту й художньої форми, а розуміння виявляється в судженнях та поглядах [53, с. 30−34]. Виховання художнім словом призводить до великих змін в гуманній сфері дитини, що сприяє появі живого відгуку на різні життєві події, змінює її відношення до речей, перебудовує її суб'єктивний світогляд. Під час читання творів дитина зображує перед собою певну картину, конкретну ситуацію, образ, переживає описані події, і чим сильніше її переживання, тим багатші його почуття і уявлення про дійсність. Моральні норми та правила в художніх творах набувають живого змісту, стають доступними і зрозумілими та легко приймаються дитиною як єдиний правильний варіант поведінки. Дитина ніби входить всередину подій художнього твору, ніби стає їх учасником [17, с. 223−224.].

Використовуючи художню літературу тільки для вирішення завдань з розвитку мовлення та поетичного слуху, ми втрачаємо велику частину потенціалу цього засобу. А надмірне моралізування, одностороннє трактування художніх образів зводить нанівець всю ефективність, заважає розвитку почуттів, духовної свідомості, правильного ціннісного відношення до дійсності. Коли мова заходить про розвиток ціннісної свідомості дітей, виховання гуманних почуттів, необхідно ставити питання, які викликають у дітей інтерес до вчинків, мотивів поведінки героя, їх внутрішнього світу, переживань. Ці питання мають допомогти дитині розібратися в образі, висловити своє відношення до нього; вони повинні допомогти вихователю зрозуміти душевний стан дитини піч час читання; виявити здатність дітей порівнювати і узагальнювати прочитане. Поступово діти вчаться порівнювати не тільки вчинки літературних героїв, але і свої, а також вчинки однолітків. Уявлення, отримані дітьми із художніх творів, переносяться в їх життєвий досвід поступово, систематично.

Велике значення тут має художня література. Позитивні персонажі і герої художніх творів викликають у дітей симпатію, почуття радості, бажання наслідувати їх. Часто герої оповідань і казок переживають від того, що заподіяли іншим шкоду, мучаться до того часу, поки не виправлять свою провину. Негативні герої, як правило висміюються, в казках вони позбавляються того до чого вони вперто прагнули, жадібні до багатства, ледачі і грубі. І поступово діти починають розуміти, що таке совість, сором, в чому виражається зло.

Виховання гуманного ставлення тісно пов’язане з вихованням у дітей доброти, турботи про тих, хто потребує допомоги, в захисті тих, хто слабший. Поступово діти дізнаються про те, що добра людина ніколи не ображає товаришів, сестер і братів, батьків, дорослих. Добра людина ніколи не мучить тварин. Виховання у дітей доброти починається з виховання у них почуття любові до батьків. Це почуття виникає як відповідь на постійну турботу і любов батьків до своєї дитини. Але іноді діти поводяться егоїстично по відношенню до батьків, вимагають одяг та іграшки, купити які батьки в даний час не можуть. Часом вони вимагають приділити їм увагу, не помічаючи, що батьки втомилися після роботи, грублять їм, якщо їх бажання з якихось причин не задоволено, не помічають, що батьки чимось засмучені, не здогадуються допомогти мамі по господарству.

Ставлення дітей до батьків і особливо до матері, докладно розкривається в художній літературі, казках. У дітей дошкільного віку масу емоцій викликають твори, в яких розповідається про маму. Добрі відносини до мами літературних героїв можуть служити хорошим прикладом для хлопців. Після читання оповідання «Важкий вечір», де Альоша насилу долаючи свій сон, піднімається з ліжка і закриває настільну лампу, щоб світло не заважало спати втомленій мамі і вкриває маму теплою ковдрою, діти починають розповідати про себе, як вони дбайливо ставляться до мами, бабусі, як вони їх жаліють, намагаються допомогти, коли мама втомилася, коли їй важко [12, с. 32−47 ].

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой