Експорт соціалізму в країни східної та центральної Європи на завершальному етапі II світової війни

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя

Кафедра всесвітньої історії

Курсова на тему

Експорт соціалізму в країни східної та центральної Європи на завершальному етапі II світової війни

Підготував

Євлах Андрій

Ніжин 2011

План

соціалізм слов’янін західний південний розвиток

Вступ

Розділ 1. «Експорт соціалізму» в держави західних слов’ян

1.1 Польща

1.2 Чехословаччина

Розділ 2. Формування комуністичних режимів у державах південних слов’ян

2.1 Болгарія

2.2 Югославія

Розділ 3. Поширення соціалізма у Румунії та Угорщині

3.1 Румунія

3.2 Угорщина

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Довгий час історична наука в нашій країні розвивалася в строго визначеному напрямку. Історик повинен був слідувати встановленої доктрині, особливо у висвітленні «слизьких» питань, висновки до яких визначалися політичною кон’юнктурою. Проте зараз, коли ідеологічні заборони зняті, деякі вчені вдарилися в протилежну крайність, огульно очорнив все, що пов’язане з соціалістичним ладом і комуністичними партіями СРСР та інших країн. До числа таких «слизьких» питань відноситься і встановлення соціалізму в східній і центальній Європі.

Актуальність теми: тема Другої світової війни залишається однією з провідних тем вітчизняної історії. Сучасні вчені по-новому намагаються переосмислити і зрозуміти події тих грізних років, більш точно відобразити психологію людей, які своєю самовідданістю, героїзмом і мужністю врятували світ від фашизму. Протягом тривалого часу Друга світова війна вважалася одним з добре вивчених періодів історії радянського суспільства. Однак поява в останні роки значного числа ранніше недоступних документів зумовило новий виток дослідницького інтересу до історії війни, зробило можливим збагачення концепції її вивчення на регіональних прикладах.

Процес встановлення радянської влади в звільнених нею країнах являє собою доволі цікавий процес в історії розвитку соціалізму і світової соціалістичної революції.

Мета даної роботи — вивчити передумови і процес встановлення соціалізму в цій країні, визначення основних факторів, що визначили її шлях розвитку в другій половині 40-х років.

Завдання, що випливають з мети дослідження, наступні: 1) показати розстановку сил на політичній арені в Європі в зазначеного періоду; 2) вивчити політику комуністичної партії, її тактику і стратегію; 2) визначити ролі радянського фактора у виборі шляху розвитку соціалістичних країн.

Об'єктом дослідження є східна і центральна Європа в роки Другої світової війни. Предметом дослідження виступають громадські та політичні відносини в східній і центальній Європі, що складаються в роки Другої світової війни.

За післявоєнний період історії накопичилося достатньо великий масив наукової літератури, який був присвячений даній проблематиці. Історіографічну базу з даної проблеми можна розділити на кілька груп: вітчизняні та зарубіжні дослідження радянського часу і сучасналітература.

Вся радянська історіографія побудована на тому, що історики звертали свою основну увагу на боротьбу окупованих країн з окупаційним режимом фашистів, становленню і роботі визвольних фронтів, та партизанській боротьбі.

Сучасна історіографія намагається підійти до вивчення проблематики Болгарії в період Другої світової війни неупереджено, у ній відсутні ідеологічні догми історичних наукпопереднього часу. Крім того, в даний час в науковий обіг вводяться невідомі ранішедокументи і матеріали архівів. При вивченні даної теми підхід у вчених більш об'єктивний, ними розглядаються комплексні проблеми.

Розділ 1. «Експорт соціалізму» в держави західних слов’ян

1.1 Польща

Період, що охоплює 1944−1945 роки, тобто початковий етап формування комуністичної влади в Польщі, надалі залишається одним з пріоритетних напрямів дослідження новітньої історії Польщі. В історіографії існують найрізноманітніші дефініції характеристики польського суспільства та державної системи, яка сформувалась на 1948 р. Частина істориків вважає, що це — класичний тип тоталітаризму. Альтернативною є точка зору, що певні ознаки адміністративно-командної системи були, але полякам вдалося зберегти певні демократичні інституції, а тому неправомірно класифікувати дану систему як тоталітарну. Окремі польські історики взагалі заперечують наявність суверенної держави з 1939 р. до 1989 р., характеризуючи зміни 1944−1948 рр. як заміну одних окупантів іншими.

Історіографічна та джерельна база проблеми формування й перших років діяльності комуністичного режиму в Польщі своїми коріннями сягає другої половини 40-х років XX ст. Саме тоді в Польщі відбувається повний перепис архівних матеріалів, а у відповідь на спогади й наукові праці еміграційних діячів твориться «соціалістична історіографія» подій 1944−1945 рр. Також в цей час в еміграції (у Франції, Великій Британії) постають польські дослідницькі інститути, які збирають, а потім друкують матеріали польського уряду в, спогади підпільних діячів та інші джерела, що на сьогоднішній день проливають світло на походження, становлення й діяльність комуністів на шляху до підпорядкування й утотожнення державних органів з партійною структурою ППР.

До аналізу комуністичного режиму в Польщі також активно долучились українські історики — науковців Львівського університету, згуртованих довкола професора Л. Зашкільняка[14].

Звільнення Польщі відбулося в результаті проведення другого етапу Білоруської операції, Львівсько-Сандомирської, Вісло-Одерської і Східно-померанський стратегічних наступальних операцій. З другої половини 1944 по квітень 1945 рр., була повністю очищена територія Польщі від німецьких військ. Зайняття східних польських земель силами Червоної Армії стало доконаним фактом в літку 1944 р., коли в результаті операції «Багратіон» 17 липня радянські війська зламали німецький опір на лінії р. Буг, відсунувши лінію фронту майже на 250 км на Захід[8,с 34−40]. Водночас Москва приступила до реалізації нового завдання — створення залежного від СРСР нового державного апарату майбутньої Польщі. План його утворення був розроблений в Кремлі ще до початку 1944 р. 19−20 липня 1944 р. з особистої ініціативи й участі Й. Сталіна в Москві формується Польський Комітет Національного Визволення (далі ПКНВ) [ 28, с 33−34]. Влада останнього розповсюджувалася спочатку на терени т. зв. Люблінської Польщі (після визволення 22 липня 1944 р. Люблін став столицею і місцем розташування ПКНВ), а в подальшому — і по всій країні. Декларуючи відозву про позицію СРСР щодо Польщі, 26 липня 1944 р. Москва підписала порозуміння з ПКНВ «Про стосунки Головного командування Червоної Армії з польською адміністрацією після вступу радянських військ на територію Польщі», а вже 1 серпня фактично визнала його, обмінявшись дипломатичними місіями. Представником СРСР в Польщі був назначений генерал-полковник М. А. Булганін[22,с 32−39]. Останній був не стільки дипломатом, скільки контролером і організатором нової польської влади. Його представництво охороняв спеціальний батальйон НКВС, утворений в першій полові серпня з випускників спецшкіл НКДБ.

Активність, з якою ПКНВ підпорядковував зазначений терен, була обумовлена розташуванням тут радянської військової адміністрації та близько 2,5 млн солдат Червоної Армії й Війська Польського, утвореного в СРСР, тоді як населення цього регіону нараховувало лише 6,5 млн. Нову державну адміністрацію комуністи створювали паралельно з облавами, арештами делегатів еміграційного уряду та командування АК, що виходили з підпілля. Завдання «очищення» території виконували безпосередньо контррозвідка СРСР «Смерш» і спецвідділ НКВС — особлива дивізія, утворена 15 жовтня 1944 р. Нараховувала вона близько двадцяти тисяч добре оснащених і вишколених вояків. Вже до кінця 1944 р. та дивізія заарештовувала до 17 тис. осіб, головним чином членів підпілля, значну частину яких відразу вислали до спецтаборів вглиб Росії.

У другій половині 1944 р. відбулися значні зміни в суспільному житті «визволених» польських земель. Можна зазначити, що маніфест, виданий ПКНВ 22 липня 1944 p., оголосив проведення суспільних реформ, які були юридично обгрунтовані конституцією 1921 р. Першою з них була реалізована аграрна реформа[17,с 350−370]. Декрет про її проведення, ухвалений 6 вересня 1944 p., передбачав примусову й безвідплатну парцеляцію маєтків, що становили більш ніж 100 га сільськогосподарської площі, а також роздачу землі бідним господарствам за символічну плату з можливостями кредиту. Реформа започаткувала знищення верстви заможних господарів-одноосібників.

Нечисельна промисловість Східної Польщі була націоналізована, однак керівниками й директорами часто-густо були довоєнні власники чи фахівці. Однак польську інфраструктуру не одразу було переведено на мирні рейки — радянська армія продовжувала використовувати локальні фабрики для фронту. Незалежно від різниці між німецькою й радянською технікою, першорядний інтерес становили місцеві спеціалісти. Так, у Жешуві й Мельці, використовуючи місцеві авіазаводи, було організовано радянські авіаційні бази. В такий односторонній спосіб розпочиналася радянсько-польська господарська співпраця.

Реакція польської громадськості на ситуацію в країні, що формувалася під впливом радянського пресингу, була не однозначною. Вплив на настрої, а також суспільне життя, мала діяльність комуністів, що була спрямована на згуртування довкола ПКНВ різноманітних політичних і громадських організацій. Зазначимо, що переважна більшість політичних угруповань, які виникли на території Люблінської Польщі, не мали поза назвами нічого спільного з подібними довоєнними чи конспіративними партіями. Вже 10−11 вересня 1944 р. в Любліні відбувся з'їзд лівих політичних організацій, який в історіографії ПНР отримав назву 25-го конгресу Польської соціалістичної партії (далі ПСП). До обраного на конгресі керівництва партії увійшли головним чином прорадянські діячі або криптокомуністи, тоді як переважна більшість незалежних соціалістів залишалася в підпільній ППС-ВРН. Не підтримали «нової владі» й члени Стронніцтва Людового (далі СЛ) — Народної Партії, та християнські демократи (СД), до відновлення легальної діяльності яких долучились органи НКВС.

Загострення політичного курсу й безкомпромісність до опозиції принесли комуністам очікувані результати. Керуючи інструментами влади, створеними власноруч, партія виробила й підпорядкувала основні механізми контролю публічного та політичного життя в країні. 31 грудня 1944 р. Загальнодержавна національна рада, маючи на меті подальший розвиток державного аппарату, утворила польський Тимчасовий Уряд, прем'єром якого був обраний Е. Осубка-Моравський (ППС).

Ситуація на міжнародній арені теж складалась не на користь демократичного розв’язання польського питання[14,с 59−68]. Ялтинська конференція «Великої трійки» (4−11 лютого 1945 р.) відбулася в момент подальшого зміцнення позицій СРСР на фронті, а тому її рішення щодо майбутнього Польщі приймалися фактично під диктат радянської сторони й були наступною поразкою еміграційного уряду та західних союзників.

Весною 1945 р. СРСР зробив наступний крок на шляху до легітимізації Тимчасового уряду — на початку квітня Москва запропонувала останньому підписати угоду про дружбу й співпрацю. 21 квітня в Москві Осубкою-Моравським і Сталіним ця угода була підписана. Представники західних держав зреагували на такий акт гострою критикою та зажадали як найшвидшого скликання комісії в справі утворення Тимчасового уряду національної єдиності. Зібрання комісії відбулося в червні 1945 р. у Москві. В переговорах крім представників КРН, ТУ і ПСП також брали участь політики з-за кордону, зокрема С. Миколайчик. Одночасно з переговорами стосовно Тимчасового уряду національної єдності (ТУНЄ) в Москві відбувся показовий процес над заарештованими лідерами підпілля. 21 червня, одночасно з виголошенням вироків на процесі «шістнадцяти», опубліковано комюніке з московським порозумінням і утворенням ТУНЄ[25,с 143−163]. До нового уряду увійшов С. Миколайчик, який отримав портфель міністра сільського господарства й посаду віце-прем'єра, а також три його колеги з еміграції. Однак найголовніші відомства й ключові посади були залишені комуністам. За одинадцять місяців фактичної влади ПСП та їх союзники не тільки збільшили свої позиції та утворили новий апарат державної адміністрації, а й опанували найважливіші щаблі влади, ототожнюючи їх з партійними органами. Власне з того приводу ТУНЄ лише виглядав як уряд, оновлений демократичними силами. Шлях до уніфікації державних органів для комуністів був відкритий вже в середині 1945 р. Однак події на міжнародній арені, пов’язані з наростанням холодної війни, досить значна, але безсильна політична опозиція в самій країні та позиція самого Сталіна, який принаймні хотів показати, що дотримав обіцянки, даної західним союзникам стосовно демократичного характеру польської політичної системи, — все це змусило комуністів відкласти повне опанування владних органів до виборів, результат яких був відомий заздалегідь.

Варшавське повстання та операція «Буря» не виправдали сподівань демократичного табору, що СРСР підтримає або хоча б визнає АК як представників польської влади[6; 42−50]. Більше того, людські втрати істотно послаблять АК і Делегатуру. Натомість СРСР активно підтримає штучно створений ПКНВ. Остаточного нищівного удару по Делегатурі та формуваннях АК буде завдано арештом керівництва у березні 1945 р.

Отже, за координаційних, а частіше безпосередніх дій Радянського керівництва найбільш потужні сили опозиції було виведено з боротьби. Як такої легальної сили, що могла би протистояти комуністам, у Польщі не стало.

Проте вона починає активно формуватися з приїздом колишнього прем'єр-міністра уряду в еміграції С. Миколайчика. ПСЛ має стрімкі темпи зростання чисельно, її вплив на поляків найбільший, оскільки це єдина легальна сила, що протистоїть комуністам.

Отже, етапи й методи діяльності польських комуністів на шляху до цілковитого підпорядкування державних структур можна обумовити трьома головними аспектами — зовнішньо-політичним, мілітарним й суспільним. Перший, пов’язаний з розташуванням сил на міжнародній арені в кінцевій фазі Другої світової війни, коли в умовах утворення ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин держави- переможці вдалися фактично до поділу Європи, відносячи Польщу до радянської сфери впливу. Результатом того були рішення Сталіна щодо внутрішніх змін в країні, утворення нових елементів залежності від СРСР та ліквідація демократичної опозиції й курс на «совєтизацію"[25,с 179−191].

Характеризуючи другий аспект, можна підкреслити його зв’язок із зовнішньо-політичним чинником та реаліями на фронтах Другої світової, в результаті якої Червона Армія, долаючи опір Німеччини, зайняла більшу половину Європи. Розвиваючи це досягнення, Кремль забезпечив собі вигідні умови впливу не тільки на політичну ситуацію в країні, а й Військо Польське, поліцію та апарат Служби безпеки; став творцем репресивного апарату на службі партії. На ключових посадах тих структур перебували здебільшого радянські офіцери, працівники НКВС, що виконували керівні чи консультативні функції[3,с 70−87]. Безмежна влада Служби безпеки, створеної при допомозі та за зразком НКВС, також була істотним елементом існування нового державного ладу.

Складною була спроба визначення ролі суспільного фактора. Яким чином в країні з досить розвиненою традицією антикомуністичної діяльності, антагонізмами й стереотипами відносно СРСР, вдалося не тільки встановити й укорінити свої позиції, але навіть знайти симпатиків і однодумців? Відповідь на це питання криється в самому часі - громадськість, цінності та якості якої були змінені за роки війни й окупації, дуже легко піддавалась політичному опануванню. Утотожнення інтересів партії з інтересами народу й держави надали можливість комуністам висловлюватись від імені всього суспільства; уніфікувати певні громадянські права (свободи вибору, сумління й т.д.). Не можна оминути й факту поділу польського суспільства на дві головні групи: одних, що, прагнучи до певного авансу в новій системі, підтримували соціально-політичні зміни в країні, та інших, які з багатьох причин протистояли тим змінам. Політичний курс, що постійно змінювався й не був результатом рішень місцевої влади, наприкінці 40-х років поглинув як перших, так і других. Одних — з причин опозиційного налаштування проти системи, інших — через занадто ретельне виконання своїх службових обов’язків та чергову зміну доктрини, яка ввела до лексики комуністів Центрально-Східної Європи нове поняття внутрішнього ворога.

Таким чином, у Польщі склалася політична система, яка мала свої особливості, але за характером була тоталітарною. Частина суспільства категорично не сприйняла її, але змушена була змиритись. Окремі ж представники щиро повірили в ідеї соціалізму і сприйняли їх як належне. Але сприйнявши ідеї соціалізму, поляки зберегли антиросійські настрої. Особливість тоталітаризму проявляється не лише у фізичному терорі, але й у пануванні над розумом людей, встановленні духовного контролю, доведенні людей до самообману.

1. 2 Чехословаччина

Дана тема представлена хдебільшого щоденниками, статтями та мемуарами. Звертають на себе увагу щоденники опубліковані у журналі «Юность». Очевидці цих подій діляться з читачами своїми згадками про події, що відбувались у Празі в ніч з 20 на 21 серпня. Цій же темі присвячено згадки замісника командуючого Закарпатським військовим округом. Автор розповідає про підготовку радянських військ до окупації, згадує про події у Чехословаччині, про відношення чехословаків до радянських воєнних.

Особливе місце необхідно приділити документам з архівів ЦК КПРС: Записка Л.І. Брежнєва завідуючому Відділу ЦК КПРС по зв’язкам з комуністичними і робочими партіями соціалістичних країн К. В. Русакову, стенограма переговорів Брежнєва, Косигіна з Дубчеком, політичний лист Посольству СРСР у США. Дуже цінним джерелом інформації є і газетні та журнальні статі, серед яких особливо варто відзначити наступні, зокрема, публікацію газети «Правда» під назвою «Путь без насилия: Беседа с Президентом ЧССР В. Гавелом»

Зраджена своїми західними союзниками (Мюнхенська угода 1938 р.). Чехословаччина стала одною з перших жертв фашистської агресії. Чехія і Моравія стали протекторатом Німеччини. Після Мюнхена звучала самозаспокійлива фраза про так звану другу республіку Чехо-Словаччина («маленька, але зате наша»), далеко не відповідала істинному її становищу.

Після Мюнхенської змови Німеччини вже не становило жодних проблем ліквідувати Чехо-Словацьку республіку, хоча вона зобов’язалася цього не робити. 14 березня 1939 президент Е. Гаха і міністр закордонних справ Хвалковського направили до Берліна на переговори з Гітлером. У цей же день словацький сейм оголосив незалежність Словаччини, а угорська армія вторглася на територію автономної Підкарпатської Русі. 15 березня рано вранці німецька армія розпочала окупацію чеських земель, що позбулися ще у вересні 1938 р. прикордонних областей. На наступний день було проголошено створення «протекторату Богемії і Моравії» на окупованій німцями території. Через двадцятиріччя після виникнення ЧСР шлях чеського і словацького народів розійшлися не без підбурювання ззовні.

В цей час в країні створюються політичні партії які підтримували чи то зв’язок з урядом у Лондоні, чи то вели самостійну боротьбу. «Захист Нації «наприклад займався збором інформації. Також був «Петиційної комітет -вірними залишимося!» це представники творчої інтелігенції соціал-демократичної орієнтації. Досить скоро намітилося зближення підпільних угруповань. Навесні 1940 р. виник координаційний центр руху Опору всередині країни.

Початок Другої світової Війни дав поштовх до розгортання масового Антифашистського руху, в якому прийняли участь майже всі політичні сили країни. У вересні 1941 р. Ними був створении Центральний революційний національний комітет.

Організаційну самостійність зберігало комуністичне підпілля. На перших порах воно було найбільш організованим, однак після укладення пакту про ненапад між СРСР і Німеччиноюв серпні 1939 р. його члени опинилися помітно дезорієнтованими. Нова активізація його діяльності відбулася лише після нападу Німеччини на Радянський Союз в 1941 р. Крім лондонського центру еміграції, яке згуртувалося в 1940 р [26,с 50−68]. Навколо Бенеша, виник комуністичний центр в Москві на чолі з К. Готвальдом. Нацистський терор тяжко позначився на підпіллі. По країні прокотилася хвиля арештів, були ліквідовані всі сформовані керівні центри, надалі діяли лише залишки нелегальних організацій. Підпільний зв’язок був істотно порушений. Був також знищений другий за рахунком з моменту окупації нелегальний ЦК КПЧ, але незабаром комуністами був створений третій. Проте зв’язок міжним і московським центром опору змогли відновити лише навесні 1943 р. Терор особливо підкосив некомуністичний опір. Комуністи виявилися більш організованими, вони швидше відновили свою підпільну мережу. Лондонське емігрантський уряд увійшло до антигітлерівської коаліції. 18 липня 1941 Бенешуклав чехословацько-радянську угоду про взаємо допомогу в боротьбі з Німеччиною. Його значення полягало в тому, що радянська сторона визнавала Чехословацький комітет в Лондоні урядом суверенної Чехословаччини і партнером по антигітлерівській коаліції. Уряд СРСР дав згоду на формування на своїй території чехословацьких військових частин.

Під впливом змін у військовій обстановці і зростання міжнародного авторитету і впливу СРСР Е. Бенеш змушений був визнати в якості рівноправного партнера московський центрруху Опору, який представляв собою значну силу. Зміцнення позицій СРСР в антигітлерівській коаліції в 1943 р., що став поворотним у ході війни, змусило Е. Бенеша піти на переговори про укладення чехословацько-радянського договору. 12 грудня 1943 в Москві Е. Бенешем та І.В. Сталіним був підписаний чехословацько-радянський договір про дружбу, взаємну допомогу і післявоєнне співробітництво.

На певному етапі розвитку проблема відновлення Чехословаччини в кордонах домюнхенського договору наштовхувалася на словацьке питання, оскільки Словаччина підтримувалаНімеччину і в разі її капітуляції опинилася б у таборі переможених країн. У Словаччині після проголошення незалежної держави сформувався режим на чолі з Й. Тісо. У керівництві країни були прихильники поступової фашизації суспільства.

З 1943 р. клерикальний режим в Словаччині знаходився в стані кризи. До цього часу тут угорах активно діяли партизанські загони, в тому числі організовані за допомогоюрадянських та словацьких командирів, підготовлених при Українському штабі партизанського руху. У міру наростання кризи режиму Й. Тісо посилювалися антифашистські настрої в словацькій армії. З другої половини 1943 р. Компартія Словаччини взяла курс на створення широкого антифашистського фронту[24,с 73−80]. До кінця року з її ініціативи було утворено Словацька національна рада (СНР) як єдиний центр руху Опору. Це стало результатом переговорів антифашистських сил і укладення ними 25 грудня 1943так званого Різдвяного угоди. У СНС увійшли також різні угруповання некомуністичної орієнтації.

Передумови повстання назріли до літа 1944 р. У цей час різко зросла активність партизанів, вони навіть захопили ряд міст. Режим виявився не в силах впоратися з партизанами, і Й. Тісо звернувся до німців з проханням про допомогу. 29 серпня німецькі війська перейшли словацький кордон, що послужило сигналом до початку збройного повстання. 1 вересня 1944 було опубліковано «Декларацію словацького народу» від імені всіх груп опору. На вільній території в трикутнику Зволен — Банська Бистриця — Брезно було заявлено про повалення правлячого режиму Тісо і проголошена народно-демократична республіка.

8 вересня 1944 на підтримку повстанців Радянською Армією була розпочата Карпато-Дукельський операція. Її командування розраховувало на з'єднання з повстанцями, але операція через впертий опір німців затяглася. Бажаної координації дій не відбулося, обидві словацькі дивізії були роззброєні нацистами. Не вдалося також на належному рівні узгодити дії СНС.

Разом з 38-ї Радянською Армією і військами 4 украиских фронту чехи і словаки приймали участь в зимових боях на північному сході Словаччини. Після звільнення ряду населених пунктів чехословацкій корпус отримав нове поповнення. 4 квітня 1945 була звільнена Братислава, а до кінця квітня -майже вся Словаччина.

У березні 1945 р. в Москві відбулися переговори представників лондонської еміграції, московського центру (КПЧ) і делегації СНС про склад чехословацького уряду і програму дій. Основою переговорів стала платформа, вироблена КПЧ. В обговоренні брали участь шість політичних партій; це були сили, які склали незабаром Національний фронт чехів і словаків. Бенеш був змушений змиритися з результатами московської зустрічі і прийнятоїна ній урядовою програмою. За цією програмою в національному питанні визнавала самобутність словацької нації та її рівноправність з чехами. Чехословаччина проголошувалася державою двох рівноправних народів. У створеному єдиному Національному фронті чехів і словаків об'єдналися різні засвоїм характером сили, в тому числі і представники буржуазних угруповань[16,с 210−220].

Безпосередньому закінченню війни передувало посилення руху Опору в чеських землях. 5 травня почали повстання в Празі. У його підготовці брали участь представники різних політичних сил від буржуазних угруповань до комуністів, а також військові. Повстання почалося стихійно, але дуже швидко керівництво ним взяв у свої руки сформований в квітні 1945 р. Національний комітет. З’явилися барикади, повстанці захопили радіостанцію і передали заклик про допомогу. Вони розраховували на підтримку англо-американських військ, які до цього часу вийшли до демаркаційної лінії в західній Чехії, проте командування останніх, побоюючись конфлікту з Радянським Союзом, не віддало відповідного наказу. На допомогу повсталій Празі були направлені радянські частини під командуванням генерала Д. Д. Лелюшенка.

Розділ 2. Формування комуністичних режимів у державах південних слов’ян

2. 1 Болгарія

Сучасна історіографія намагається підійти до вивчення проблематики Болгарії в період Другої світової війни неупереджено, у ній відсутні ідеологічні догми історичних наук попереднього часу. Крім того, в даний час в науковий обіг вводяться невідомі раніше документи і матеріали архівів. При вивченні даної теми підхід у вчених більш об'єктивний, ними розглядаються комплексні проблеми. Сучасну точку зору представляють такі автори, як Димитров І «Історичні нариси», Валево Є.Л. «Герої болгарського Опору Цвятко Радойнов», Мінчев М. «Вітчизняний фронт в Болгарії (1942 — 1944 рр.)», Стателова Е. «Історія Болгарії (1978 — 1944 рр.)», Димитров І. «Іван Багряний. Царедворець і політик «, Нікова Г.» Історична доля Болгарії між Німеччиною і Радянським Союзом «, монографія Валево Є.Л. «Болгарія в 20 столітті.

Болгарія була однією з країн Балканського півострова, яка почала Другу світову війну на боці агресора і закінчила війну на боці країн-переможниць. Балканський регіон протягом століть входив в сферу інтересів Російської імперії, а після її падіння — в сферу інтересів СРСР. Історичні умови та географічне розташування сприяли збереженню досить тісних зв’язків та культурної взаємодії болгарського і російського народів.

З початком війни в середині країни починає формуватися опозиція до влади Бориса III який ставився лояльно до політики Гітлера. Цим не міг скористатся Радянський Союз який давно боровся з Фашистською Германією за вплив в цьому регіоні. Але антиурядова боротьба не набула широкого розмаху. Прагнучи вивести антиурядову боротьбу з вузьких рамок суто комуністичного руху, і тим самим покращити свій стан серед суспільства. Загранбюро влітку 1942 р. ЦК БРП за вказівкою Комінтерну розробило політичну платформу національного антифашистського фронту (Мінчев М. Вітчизняний фронт в Болгарії (1942−1944). Софія, 1999. С. 11). 17 липня 1942 з нелегальної радіостанції ім. Христо Ботева булла передана программа Вітчизняного фронту. Програма відображала новий момент в тактиці Комінтерну при організації антифашистської боротьби комуністів. Вона повинна була вийти за вузькі партійні рамки і перетворитися на загально національну. Тому пріоритетними в ній були демократичні завдання: розрив з фашистською Німеччиною, встановлення відносин дружби і співпраці з радянським та іншими народами, які борються протии фашизму, повалення прогітлерівської влади, відновлення конституції і формування національного уряду, який користується довірою народу. Цей уряд повинен буде скликати Велике Народне зібрання, щоб воно визначило «майбутню форму правління в Болгарії» [15,с 62−68]. Програма передбачала демократизацію суспільства, відновлення прав і свобод болгарських громадян. БРП не висувала на цьому етапі соціалістичних завдань. У той же час, розглядаючи ОФ і як стратегію, і тактику, комуністи не збиралися відмовлятися від своєї кінцевої мети — соціалістичної революції. Збиралися негайно приступити до організації комітетів ОФ у всіх населених пунктах країни. Керівництво роботою зі створення ОФ ЦК БРП поклав на Цолу Драгойчеву, члена ПБ і орг-секретаря ЦК. Проте об'єднання соціально розрізнених сил в широкий союз йшло досить повільно. До кінця 1942 р. з усіх керівників ліберальної опозиції лише двоє - Петков Н. і Георгієв К. — висловили готовність включитися в Вітчизняний фронт. Інші ж лідери ліберальної опозиції - Гічев Д., Дімов В., Мушанов Н., Буров А., Костурков Ст., ПастуховКр., Гіргінов А., Стоянов П., — беручи в цілому або частково викладені в програмі ОФ вимоги, відкинули взаємодію з комуністами. Поряд з неприйнятністю незаконних методів боротьби важливим мотивом їх відмови була недовіра до компартії.

Розгром гітлерівців під Сталінградом мав сильний вплив на настрої і погляди в болгарському суспільстві[24,с 79−93]. Перемога Червоної армії послужила поштовхом до розширення боротьби пов’язаного з нацистами режиму і викликала велику розгубленість в його правлячих колах. Погіршення економічного становища і зниження життєвого рівня населення в результаті участі Болгарії у війні викликали все більше невдоволення урядом. У місті і на селі розширювалася економічна боротьба, в ході якої висувалися вимоги підвищення зарплати, ліквідації дорожнечі, поліпшення умов праці. Поряд з цим все частіше лунали звернення до уряду відмовитися від прогерманской політики і припинити поліцейський тeppop. На цій підставі ЦК БРП прийшов до висновку, що настав новий етап у розвитку боротьби. У лютому 1943 р. ЦК БРП видав директиву щодо перспектив переростання збройної боротьби в її вищу форму — повстання [13,с 5−15]. Його метою було повалення існуючого режиму і прихід до влади уряду Вітчизняного фронту. У березні-квітні 1943 р. були проведені заходи з реорганізації бойових сил ОФ і вдосконаленню керівництва ними. Всі партизанські формування і бойові групи ставали підрозділами єдиної Народно-визвольної повстанської армії (НОПА). Після перемоги Червоної армії на Курській дузі керівництво БРП вирішує, що вона вже скоро наблизиться до Балкан. У зв’язку з цим у вересні 1943 р. ЦК зробив массовізацію партизанського руху, для чого не було об'єктивних умов [25,с 74−84]. Виникли труднощі з озброєнням, продовольством і т.д. Уряд всіляко боровся з партизанами. Було створено поліцейсько — жандармерські загони для боротьби з повстанцями. В країні назрівали всі передумови громадянської війни. Політична обстановка регіоні стала не стабільною після смерті царя Бориса III.

1 вересня 1943 ліберальна опозиція прийняла спільну декларацію, підписану десятьма відомими політичними діячами — Мушановим Н., Бурові А., Гіргіновим А., Пастухова Кр., Стояновим П., Гічев Д., Дімов В., Муравіевим К., Георгієвим К. і Петкова Н. Декларація від 1 вересня 1943 стала загальною платформою буржуазної опозиції. У ній висловлювалася незгода з внутрішньою і зовнішньою політикою уряду, Проте виходом із кризової ситуації уявлялося угоду з правлячими колами [3,с 83−100]. Таким чином, слідом за створенням НК ОФ влітку 1943 р. офіційно оформилася нова опозиційне угруповання, альтернативна ОФ. Буржуазна опозиція пропонувала свій варіант розв’язання політичної кризи — без революційних потрясінь, шляхом угоди з урядомта за підтримки Великобританії і США. Цей табір протистояв двом іншим — урядового і вітчизняного — фронтовскому. Оформлення легальної опозиції в якості третьої політичного чинника відповідало розстановці соціальних сил в країні.

Першорядне значення для розв’язання політичної кризи в Болгарії набував зовнішній фактор, співвідношення сил у світовому масштабі. Було вже ясно, що наближається розгром Германій робив неможливим збереження колишнього режиму. Вимальовувалося два варіанти майбутнього розвитку Болгарії - відновлення Тирновськой конституції і буржуазно-демократичного управління чи радикальні зміни у внутрішній і зовнішній політиці, спрямовані на докорінне суспільно-економічний перебудову. І буржуазна опозиція, яка виступала за перший варіант, і ОФ під керівництвом комуністів, який боровся за другий варіант, розуміли, що для перемоги тієї чи іншої перспективи найважливіше значення отримувало співвідношення сил в рамках антигітлерівської коаліції.

Захоплення влади як безпосереднє завдання вперше був поставлений ЦК БРП в січні 1944р. в циркулярі № 2 «Про завдання партії з мобілізації та підготовки антифашистських сил до всенародного збройного повстання» [23,с 70−85]. У цей період зв’язок внутрішнього ЦК БРП з Загранбюро Ц К вМоскві і Дімітровим Г. була вкрай ускладнена. Обмін інформацією між болгарськими комуністами в країні і Дімітровим йшов головним чином через радянські секретні служби, найчастіше через начальника 1-го відділу НКДБ СРСР Фітину П. 23 лютого 1944 Карастоянової Г., яка здійснювала зв’язок ЦК БРП з ЗБ, передала Димитрову Г. через Фітину П., що «члени організації» (малася на увазі компартія) просять повідомити їм думку Димитрова Г., «правильній є лінія організації, взята на збройне повстання з метою захоплення влади. Яку допомогу ви можете надати людьми і зброєю». Далі повідомлялося, що «в даний час організація має у своїх рядах до 7 тис. чол., Молодих членів організації налічується до 10 тис. чол., Всього ж вони можуть виставити не більше 20 тис. чол. Зброї немає, навіть немає можливості озброїти 3-х тисяч осіб, що знаходяться в партизанських загонах.

1 березня Димитров Г. направив через Фітину П. в Софію директиву, застерігаючу БРП від несвоєчасного курсу на самостійний захоплення влади: «На основі отриманих від Вас запитів нам здається, що ЦК партії проводить лінію на ізольоване повстання з метою самостійного захоплення влади. Якщо це так, то подібна лінія абсолютно помилкова і сповнена великих небезпек. Вона веде до ізоляції від інших угруповань Вітчизняного фронту і від інших антинімецьких груп і елементів, а також від армії … «[15,с 65−70]. Зрозуміло, що в очікуванні відкриття другого фронту Москва особливо побоювалося звинувачень в радянській експансії. Болгарським комуністам всередині країни настійно рекомендувалося не проявляти самостійності, а дотримуватися політичної лінії, проведеної ЗБ через радіостанцію ім. Христо Ботева.

Вже 13 березня було повідомлено наступне повідомлення на ім'я Димитрова Г. прийшло з Софії 19 березня. «Ми вирішили твердо і послідовно готувати всенародне повстання не тільки шляхом агітації, а й діями. Це допоможе подолати в народі і армії коливання і залучити їх до участі у повстанні, — писав від імені керівництва партії Терпешев Д. — Наша політична лінія створила у наших союзників в числі політичних партій і громадських діячів переконання, що ми боремося за народну демократичну владу Вітчизняного фронту». Остання фраза підтверджує, що комуністи розглядали Вітчизняний фронт лише як тактику, яка дозволяла завуалювати справжню стратегічну мету БРП — встановлення соціалістичного ладу. «Партизанські загони мають червоні прапори з написом» Вітчизняний фронт" і партизанські значки. Деякі загони виготовили собі п’ятикутні зірки, але ми дали розпорядження зняти їх. Прапори вирішили замінити на триколірні. Це має задовольнити військових.

До серпня 1944 р. війна влади з партизанами досягла кульмінації. Основною формою дій партизанів було оволодіння селами, в яких спалювалися архіви, проводилися збори і каральні акції щодо представників влади.

Наближення Червоної армії до Балканського півострову різко загострило внутрішньо політичну ситуацію в Болгарії. Уряд багрянова І. все менше володів становищем, незважаючи на те, що воно зробив не демагогічну, а щиру спробу змінити зовнішньополітичний курс країни. 26 серпня 1944 уряд оголосив про суворий нейтралітет Болгарії в німецько-радянській війні і зажадав від Німеччини виведення її військ з території своєї країни. Тим часом опозиція проявляла дедалі більшу активність. 6 серпня відбулася засідання представників усіх опозиційних сил. Була прийнята Декларація 13-ти — по числу підписали її діячів, серед яких було чотири члени ОФ, у тому числі два комуністи.

У декларації містилися вимоги негайної зміни зовнішню політику і відновлення конституційного управління. Здавалося, цей документ міг би послужити основою створення єдиного загально національного фронту опозиції. Проте після отримання з Москви директиви ЗБ ЦК БРП підписання декларації комуністами було визнано тактичною помилкою. Партія орієнтувалася тепер на самостійний захоплення влади Вітчизняним фронтом, без будь-яких компромісів з легальною опозицією.

24 серпня делегація Національного комітету Вітчизняного фронту, який розпочав діяти легально, відвідала Багрянова І. і запропонувала йому негайно передати владу ОФ. Прем'єр відповів відмовою, але не посмів заарештувати делегацію. Невдала спроба взяти владу мирним шляхом означала, що належить зробити це насильно.

Прагнучи не допустити внутрішнього вибуху з підтримкою його ззовні - з боку Червоноїармії, — влада пішла на компроміс з ліберальною опозицією. 30 серпня 1944 був утворений кабінет на чолі з одним з лідерів БЗНС Костянтином Муравіевим. Політичною платформою кабінету стала Декларація 13-ти. Створення уряду Муравіева К. являло собою спробу розв’язання політичної кризи в країні відповідно до планів буржуазно-ліберальної опозиції. Зовнішня політика кабінету Муравієва К. була розцінена Радянським Союзом як фактичне ведення війни на стороні Німеччини проти СРСР. 5 вересня 1944 СРСР оголосив Болгарії війну. Тільки після цього болгарський уряд розірвав нарешті відносини з гітлерівською Німеччиною.

З початку вересня обстановка в Болгарії швидко змінювалася. Активність народних мас, які розуміли, що країна стоїть на порозі корінних змін, пов’язаних з наближенням Червоноїармії, наростала. На заклик НК ОФ в країні почалися страйки і мітинги під гаслом «Вся влада Вітчизняному фронту!» [16,с 43−67]. Активізувалися дії партизанських загонів. Інструкції та зброю для них йшли з РадянськогоСоюзу. Протягом 6−8 вересня влада ОФ булла встановлена більш ніж в 160 населених пунктах. Це відбулося порівняно легко, нерідко мирним шляхом, оскільки діям партизан невиявлялося практично ніякого опору. 8 вересня радянські війська перейшли кордон і вступили на територію Болгарії. Цей перехід відбувся без єдиного пострілу: населення зустрічало радянських солдатів квітами, хлібом-сіллю. Оскільки керівництво БРП знало про те, що Червона армія перейде кордон 8 вересня удар по основним урядовим установам в Софії було вирішено нанести в ніч з 8 на 9вересня. До ранку 9 вересня перейшли на бік ОФ військові частини болгарської армії (за сприяння військового міністра Маринова І.) без всякого опору зайняли будівлю військового міністерства, радіостанцію, центральну пошту і телеграф, а також інші важливі об'єкти. О 6 годині ранку 9 вересня призначений прем'єр-міністром нового уряду Кімон Георгієв по радіо оголосив, що народне повстання перемогло і влада перейшла в руки Вітчизняного фронту.

Таким чином, прихід до влади Вітчизняного фронту, хоча і мав характер військового перевороту, але по суті дана подія було мирною передачею влади. В результаті проведених заходів БРП, звільнення Болгарії відбулося без великих втрат серед населення, влада перейшла в руки Вітчизняного фронту практично без стороннього втручання радянських військ.

2. 2 Югославія

Узагальнюючі праці з проблеми аналізу причин і сутності югославської кризи відсутні. У монографічних дослідженнях розглядаються лише окремі аспекти. Роботи вітчизняних дослідників Лещіловской І.І., Виноградова В. Н., Брагіна Ю.І., югославського історика Ізаковіча З. з усією повнотою висвітлюють проблему етно-релігійних коренів югославського конфлікту. Автори вважають, що витоки міжнаціональної ворожнечі треба шукати ще в ранньому середньовіччі, коли розійшлися історичні долі трьох гілок південного слов’янства. Спроби створення спільної держави (в 1918 р. і 1945 р.) були не зовсім успішними, тому що міжнаціональні та релігійні протиріччя так і невдалося усунути. З усією гостротою це проявилося на тлі кризових явищ кінця 70-х -початку 80-х років.

У літературі початку 90-х років робиться спроба об'єктивного аналізу югославського варіанту соціалізму. Але цілісний аналіз відсутній. При цьому дослідники визнають можливість реформування і вдосконалення системи соціалістичного самоуправленія. 8

Таким чином, і у вітчизняній, і в Югославській історіографії відсутня монографічні дослідження, які б в усій повноті висвітлювали причини кризи Югославської самоуправлінської моделі соціалізму.

У червні 1940 між СРСР і Югославією були встановлені дипломатичні відносини. Після державного перевороту 27 березня 1941 р. новий югославський уряд Д. Сімовича направив до Москви делегацію, яка 5 квітня 1941 підписала з СРСР договір про дружбу і ненапад.

Югославія була захоплена в 1941р. выйськами вермахту. Усташі за підтримки німців було створено на території Хорватії, Боснії і Герцеговини маріонеткову «Незалежну державу Хорватія» на чолі з Павелічем. Усташський терор та німецька окупація викликали активізацію руху чотників (чота -- загін) під проводом Д. Михайловича. Чотники орієнтувалися на емігрантський уряд у Лондоні і ставили на меті звільнення країни.

Масштабну визвольну війну проти окупантів розгорнула Комуністична партія Югославії (КПЮ). Напад Німеччини на СРСР значно активізувало діяльність всіх югославських антифашистів і, перш за все, комуністів і комсомольців. Пробувши в підпіллі близько 20 років, члени цих організацій, подолавши безліч кризових ситуацій, найгостріших дискусій і розбіжностей, до 1941 р. стали реальною силою. КПЮ і СКМЮ налічували до початку збройної боротьби з окупантами відповідно 12 і 30 тисяч осіб, їх організації були майже у всіх національних регіонах країни, а їм вдалося і після розділу й окупації країни зберегти добре налагоджені конспіративні зв’язки, багато підпільні організації. Однак до 22 червня1941 р. їх активність у боротьбі з оккупантами стримувалася пактом Молотова -Ріббентропа і відповідними інструкціями Комінтерну.

По міру зростання визвольного руху народів Югославії назріла необхідність організаці ївійськових частин з партизанських загонів. У грудні 1941 р. була створена перша пролетарська бригада, укомплектована в основному сербськими і чорногорськими робітниками і селянами. Нижче наводиться положення про пролетарських бригадах: «Пролетарські народно-визвольні ударні бригади є ударними військовими з'єднаннями народів в Югославії під керівництвом Комуністичної партії, бійці яких загартовані в лавах наших героїчних партизанських загонів у процесі боротьби проти окупантів та їх прислужників … «; «Кожна пролетарська народно-визвольна ударна бригада повинна мати свій прапор. Прапор складається з червонного полотнища із зображенням серпа і молота в правому верхньому куті, п’ятикутної зірки в центрі і назвою частини …».

Збори ухвалили рішення про створення Антифашистського віча на чолі Й. Броз Тіто народного визволення Югославії (АВНВЮ). Водночас із розрізнених партизанських загонів було створено Народно-визвольну армію Югославії (НВАЮ).

Керована Комуністичною партією Народно-визвольна армія Югославії до початку 1943 р. звільнила від окупантів дві п’ятих території країни.

На звільненій території влада переходила до рук народно-визврльних комітетів 25−26 листопада 1942 р. у м. Біхач (Боснія) відбутись установчі збори. Збори ухвалили рішення про створення Антифашистського віча народного визволення Югославії[5,с 60−74]. Водночас із розрізнених партизанських загонів було створено Народно-визвольну армію Югославії (НВАЮ).

Після переговорів делегації верховного штабу з представниками радянського командування було офіційно заявлено, що зі схвалення АВНОЮ і НКОЮ Червона Армія вступає на територію Югославії для спільних військових дій проти окупантів. Ця заява була необхідним дипломатичним кроком, остаточно перешкоджає військовим діям на території Югославії англійських частин, на чому наполегливо наполягав У. Черчілль. У листопаді 1944 р. між НКОЮ і емігрантським урядом була укладена угода про створення об'єднаного югославського уряду. Питання про державний устрій відкладався до закінчення воєнних дій. У березні 1945 р. було сформовано об'єднаний уряд, який очолив І. Броз Тіто. Міністром закордонних справ став І. Шубашича, який очолював уряд у Лондоні(ще раніше, до війни, він був баном Хорватії). Незабаром об'єднане уряд отримав міжнародне визнання.

Із звільненням 20 жовтня 1944 р. Белграда, а також Сербії позіції народно-визвольного руху ще більш зміцніліся. 7 березня 1945 р. Й. Броз Тіто відповідно до рекомендацій, ухвалених Кримсько конференцією керівніків СРСР, США, Великої Брітанії, було сформовано уряд Демократичноїтічної Федератівної Югославії (ДФЮ) [22,с 70−85]. Який офіційно був визнання протяг березня СРСР, Брітанією та США.

Отже можна зробити висновок, що хоть радянський не владі не вдалося утвердитися в Югославії, але їй вдалося міцно закріпитися в цьому регіоні і здобути підтримку народу та політичних лідерів для подальшого встановлення на теренах держави.

Розділ 3. Поширення соціалізма у Румунії та Угорщині

3. 1 Румунія

Дана тема в історії досліджена погано, зустріяаються окрумі статті та дослідження вчених. Основу складають спогади очевидців та документи засідань комуністичної партії та інші.

Румунії, співробітничали з гітлерівською Німеччиною. Германія при сприянні румунської буржуазій і поміщиків перетворювала Румунію в антирадянський плацдарм. Восени 1940 р., після того як Північна Трансільванія рішенням Гітлера була передана Угорщини, Кароль удруге емігрував. Генерал Іон Антонеску став прем'єр-міністром країни за формою й диктатором по суті. Формально зберігалася парламентська монархія. На початку жовтня 1940 р. у Румунію були введені великі з'єднання німецьких військ.

Країна, виснажена війною й обібрана гітлерівськими окупантами, бідувала. До початку 1944 р. втрати румунських військ на фронті досяглися 660 тис. чоловік. Наростала опозиція режиму Антонеску. В армії ширилося дезертирство. Робітники страйкували. Селяни саботували поставки продовольства. Інтелігенція була стурбована долею батьківщини, що захоплюється диктатором у прірву.

Організатором опору режиму Антонеску була Комуністична партія Румунії (КПР), що перебував у підпілля. Заслуги комуністів у патріотичному русі безсумнівні. КПР була єдиною політичною силою, із самого початку, що виступала проти союзу з гітлеризмом[23,с 62−70]. У другій половині 1943 р. з ініціативи КПР виник Патріотичний антигітлерівський фронт за участю декількох демократичних організацій.

27 березня 1944 року Радянська Армія перейшла румунську границю. 2 квітня Радянський уряд заявив: «Вступ радянських військ у межі Румунії диктується винятково військовою необхідністю й триваючим опором військ супротивника» і «не переслідує мети придбання якої-небудь частини румунської території або зміни існуючого суспільного лада».

12 квітня В. М. Молотов оприлюднив наступну умову перемир’я з Румунією, сприйняту у світі як великодушну: «розрив з гітлерівською Німеччиною й спільна з антигітлерівською коаліцією боротьба проти неї; відновлення довоєнних радянсько-румунських кордонів; відшкодування СРСР збитків, заподіяних діями румунських військ і окупацією; звільнення союзних військовополонених; забезпечення союзним військам свободи пересування по Румунії відповідно до потреб війни». У радянській заяві говорилося про повернення Румунії Північної Трансільванії, яка восени 1940 р. за рішенням Гітлера й Муссоліні була передана Угорщини. Антонеску відкинув ці пропозиції й оголосив, що переходить до тотальної війни. Але він уже не був господарем становища в країні. У квітні 1944 р. комуністи й соціал-демократи дійшли згоди про створення Єдиного робочого фронту[15,с 29−37]. Тоді ж 66 видних учених, членів Академії й професорів Бухарестського університету звернулися до Антонеску з відкритим листом, призиваючи негайно припинити війну. 23 серпня 1944 р. диктатура Антонеску була скинута. Це стало історичною подією в житті румунського народу. У країні почалася революція, у ході якої була встановлена диктатура пролетаріату. Румунія повернула зброю проти гітлерівської Німеччини. На заключному етапі Румунія боролася разом з Радянським Союзом до повного розгрому фашизму.

Румунська компартія в довоєнний період була розколота на 2крила: «національне» (Георге Георгиу Деж, Георге Апостол, Лукрециу Петрешкану) і «московське», що складалась в основному із працівників Комінтерну (Ана Паукер, Василе Лука, Йосип Кишинівський). До 23 серпня 1944 р. уся РКП нараховувала менш 1000 членів. Прибувши в Румунію Ана Паукер у ті бурхливі дні виразила переконаність, що компартія незабаром стане правлячою в країні, а у відповідь на здивування співрозмовника заявила:" Під час відпочинку Радянської Армії в Румунії партія збільшить свої ряди на тисячі й десятки тисяч людей. «Вона, очевидно, знала, що говорила: уже до кінця 1947 р. РКП виросла до 803 831 людей. Реальна влада в партійнім керівництві належала спочатку «московській» фракції, хоча з тактичних міркувань Сталін висунув на перший план «націонал-комуніста» Діжа.

Радянський Союз виступив захисником національного суверенітету Румунії і її позицій на світовій арені. В угоді про перемир’я з Румунією, підписаному СРСР від імені союзників ще 12вересня 1944 р. у Москві, Радянський уряд виходив з безумовного визнання незалежності й суверенітету країни. СРСР першим визнав народно-демократичний уряд Румунії й установив з ним 6 серпня 1945 р. дипломатичні відносини. Міжнародна ситуація була одним із факторів, що впливали на становлення авторитарного режиму Антонеску і його падіння.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой