Діяльність та життя гетьмана Павла Скоропадського

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

кафедра українознавства

Реферат з історії України

Виконала

Нікуліна Наталія Дмитрівна

студентка ІІ курсу 3 гр.

факультету «Облік і аудит»

Харків — 2009

Зміст

Вступ

Розділ І. Російський дворянин, офіцер імперської Армії, командуючий І Українським корпусом.

Розділ ІІ. П. Скоропадський — голова Української держави

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Сучасність доводить, що роль особистості в історії надзвичайно велика. Особа може впливати на перебіг історичних подій, зумовити їх прискорення чи уповільнення. Актуальність вивчення постаті П. Скоропадського, у тому, що під час свого правління він зробив надзвичайно важливий внесок до скарбниці української духовності. Перебудови, які він виконав у галузі науки та освіти гідні поваги та належної уваги.

Об'єктом дослідження є діяльність та життя відомого політика, діяча української культури, гетьмана Павла Скоропадського.

Предмет дослідження — постать, риси, що притаманні П. Скоропадському. Необхідно зрозуміти, як формувалась ця особистість, яке оточення впливало на її розвиток, куди були спрямовані її прагнення та надії.

Хронологічні рамки роботи з 3 травня 1873 до 26 квітня 1945 року.

Нижня дата 3 травня 1873 року — дата народження П. Скоропадського;

Верхня дата 26 квітня 1945 року — дата смерті П. Скоропадського.

Мета роботи: розглянути визначну постать Павла Скоропадського, оцінити його діяльність за тими результатами, до яких вона призвела, прослідкувати життєвий шлях гетьмана й зрозуміти, як життя підготувало цю особу до яскравих та значущих вчинків.

З огляду на вище згадану мету в роботі з’ясовуються наступні науково-дослідні аспекти:

— виявити процес становлення П. Скоропадського як особистості у дитячі та юнацькі роки;

— висвітлити процес формування Скоропадського як майбутнього діяча Української держави;

— окреслити життєвий шлях та його взаємопов'язаність з діяльністю П. Скоропадського;

— охарактеризувати діяльність та внесок гетьмана у розвиток української державності, науки та культури України.

Розділ І. Російський дворянин, офіцер імперської Армії, командуючий І Українським корпусом

Генеалогія роду Скоропадських, за відомими сьогодні історичними джерелами, веде свій початок від першої половини XVII століття. Рід був пов’язаний шлюбними зв’язками з такими визначними українськими козацько-шляхетськими родинами, як Апостоли, Закревські, Кочубеї, Лизогуби, Лисенки, Милорадовичі, Полуботки, Розумовські, Тарнавські, Маркевичі. Сам Павло Петрович є нащадком Василя Скоропадського, брата гетьмана Івана Скоропадського, син Петра Скоропадського і Марії Андріївни Миклашевської.

Народився П. П. Скоропадський 3(15) травня 1873 року у Вісбадені. Дитячі роки провів у родовому маєтку Тростянець на Полтавщині. У 1886 році Павло Скоропадський вступає до Петербурзького Пажеського корпусу і успішно закінчує його у 1893 році, ставши корнетом. Після закінчення корпусу Павло, взявши відпустку, подався до Західної Європи. Гроші в нього були, і він відвідав Італію, Францію, Англію, Бельгію, Німеччину, завітав до численних музеїв і навіть прослухав кілька лекцій у Сорбонні. В Англії він шукав новітніх технологій для розвитку своєї фабрики в Полошках, яка виробляла порцеляну.

По закінченні відпустки корнета Скоропадського було направлено служити до лейб-гвардії кавалергардського полку, де він став незабаром командиром ескадрону. У цьому полку служив і його батько у 1851 -- 1865 роках. Полком командував генерал-майор А. Грюнвальд, а серед офіцерів були К. Ґ. Маннергейм (майбутній диктатор Фінляндії) та граф О. Ігнатьєв (майбутній радянський дипломат). Про направлення Павла Скоропадського до престижного кінного полку клопотали перед військовим міністром та імператрицею княгиня Оболенська та графиня Олсуф'єва. [2, С. — 22]

Влітку 1894 року Скоропадський виконує обов’язки ад’ютанта командуючого російською армією генерала Костанді під час Смоленських армійських маневрів. 1895 року Скоропадський уже полковий ад’ютант командира кавалергардського полку, а з 1897 року -- поручик. Шість років прослужив Павло Петрович полковим ад’ютантом. Він вів усю канцелярію, формував архів, брав участь у написанні історії полку. Зарекомендував себе вправним офіцером-штабістом.

З 1895 року він активно домагався уваги подруги своєї сестри Олександри Дурново. Лілі Скоропадська та Олександра Дурново тоді щойно стали фрейлінами цариці та окрасою світських балів. Спочатку батько Олександри одраджував її від партії зі Скоропадським, але потім примирився й на початку січня 1998 року молоді обвінчалися у придворній каплиці. [2, С. — 22]

Скоропадські оселилися у Санкт-Петербурзі на центральній Фурштатській вулиці в розкішному помешканні на одинадцять кімнат. Кавалергарди заздрили Павлові в його удачі «схопити багату наречену».

За три роки родинного життя Скоропадських народилося троє діточок, і всі в середині листопада: Марія — 1898 року, Єлизавета — 1899 року, Петро — 1900 року. Петро змалку страждав на епілепсію.

У 1901 році до Павла Скоропадського перейшли всі родинні землі, палаци та будинки, що становило великий капітал.

Місцеві земці обрали Павла Петровича куратором народних училищ Чернігівської губернії.

Одного разу Олександра до костюмованого балу на честь 290-річчя дому Романових пошила розкішні костюми київських князя та княгині. Це був певний виклик і Павлу Скоропадському було висловлено зауваження за недоречність такої демонстрації владних історичних претензій.

Існувала одна легенда… Скоропадський був черговим офіцером у Зимовому палаці, побачив серед експонатів зброї гетьманську булаву й взяв її до рук. Зненацька вона з гуркотом упала на підлогу й в саме цей момент вийшов імператор. Микола ІІ, жартуючи, звернувся до офіцера: «Ти, Скоропадський, напевно бажаєш бути гетьманом!"[2, С. — 23] Цей інцидент став відомий при дворі, й молоді фрейліни цариці жартівливо окликали молодого корнета: «наш гетьман!» Тоді Павло Петрович чекав… він був переконаний, що ще стане монархом.

Коли у січні 1904 року почалася Російсько-японська війна, Скоропадський написав рапорт з проханням про відправлення на Маньчжурський фронт. Родина намагалася відрадити Павла Петровича від фронтового героїзму. Тітка Олсуф'єва домовилася про «тепленьке» місце ад’ютанта у московського губернатора великого князя Сергія Олександровича. Та Скоропадський відмовився від цього престижного призначення. У квітні 1904 року Павло вирушив до Маньчжурії як офіцер супроводу потяга-лазарету № 755, який був створений царицею-матір'ю Марією Федорівною. Після приїзду потяга до Маньчжурії Скоропадський отримав від імператриці телеграму зі словами вдячності. А перше призначення, яке дістав Павло у Маньчжурії, було призначення ординарцем до намісника імператора на Далекому Сході віце-адмірала Є. Алексєєва.

З книги до книги про гетьмана Скоропадського кочує яскрава легенда про те, що віддана Олександра поспішила за Павлом на Далекий Схід, до Мукдена, на фронт і служила там сестрою милосердя у санітарному потязі, хоча в неї на той час було вже троє малих діточок. Насправді Олександра таки була в Маньчжурії, але приїхала до Мукдена тільки на зустріч із чоловіком, якому в штабі фронту надали відпустку. [5, С. — 380]

Павло Скоропадський взяв участь у Російсько-японській війни 1904--1905 років, воював у чині осавула 3-го Верхньоудинського козацького полку 2-ї Забайкальської козацької дивізії Сибірського корпусу, командиром 5-ї сотні 2-го Читинського козацького полку, ад’ютантом командуючого російським Східним військовим загоном графа Артура Келлера, ад’ютантом головнокомандуючого російськими військами на Далекому Сході генерала М. Ліневича (з березня по вересень 1905 р.). У штабі головнокомандуючого Скоропадський відповідав за розробку операцій на Корейському театрі військових дій. На очах у свого ад’ютанта загинув командувач Артур Келлер. Про нього у Павла Петровича залишилися найкращі спомини, але, захоплюючись його відчайдушною хоробрістю, ад’ютант вказував на неврівноваженість і нервовість Келлера. Як командир сотні козацького полку Скоропадський часто-густо брав участь у запеклих боях. [2, С. — 25]

Восени 1905 року Павло повернувся з фронту до столиці вже ротмістром, кавалером золотої Георгіївської зброї і орденів Святого Володимира IV ступеня з мечами та бантом, Святого Станіслава II ступеня, Святої Анни IV та III ступенів. З грудня 1905 року Скоропадський служить флігель-ад'ютантом у палаці Царського Села, ставши командиром лейб-ескадрону кавалергардів. У той же час князь Фелікс Феліксович Юсупов командує полком кавалергардів. Він чергує при особі імператора Миколи II, бере участь в офіційних прийомах та обідах, часто спілкується з вінценосною родиною, заводить дружбу з великим князем Дмитром Павловичем та Іваном Костянтиновичем. У грудні 1906 року Скоропадський отримав погони полковника, у 33 роки ставши одним з наймолодших полковників російської армії. Він обласканий милостями та чинами, службова характеристика його бездоганна: «Видатний, здібний до найвищих військових посад, також поза чергою». [3, С. — 76]

Влітку 1909 року Павла Петровича як нащадка українського гетьмана, що воював на боці Росії, було запрошено на урочистості, що проходили у Полтаві з нагоди 200-річчя битви зі шведами.

Того ж літа подружжя Скоропадських домовилося проїхати по всіх володіннях в Україні та в Росії, але сам Павло Петрович не зміг завершити цей круїз. У зв’язку з небезпекою заворушень у Фінляндії його було викликано до військової частини, де він служив. Уже влітку 1910 року родина Скоропадських відпочивала у Тростянці. Павло та Михайло Скоропадські продовжили традиції меценатства своїх предків, ставши одними з головних спонсорів (пожертвували 25 тисяч рублів) будівництва Санкт-Петербурзької клініки для епілептиків і Психоневрологічного інституту, що був створений 1907 року видатним психоневрологом Володимиром Михайловичем Бехтєрєвим. Павло Петрович так само пожертвував велику суму на відновлення російського флоту після загибелі його під Цусимою. У той же час перед Першою світовою війною Павло Скоропадський стає завзятим автомобілістом, придбавши за величезні гроші автомобілі виробництва фірм «Бенц» і «Паккард».

У червні 1910 року полковник Скоропадський одержав свій перший полк -- 20-й Фінляндський драгунський полк -- і переїхав із родиною з Царського Села до Фінляндії. У квітні 1911 року Павло став командиром лейб-гвардії кінного полку, що ніс службу з охорони імператорської родини у Санкт-Петербурзі. Ця посада відкривала полковникові Скоропадському блискучу кар'єру, бо полк був найбільш близьким до імператора. Тут служили розбещені сини найбагатших та найзначніших титулованих осіб імперії, і Павлу Петровичу спочатку було важко закликати до порядку своїх блискучих офіцерів: барони фон Валь, Вранґель, Торнау, граф Потоцький… Скоропадський зумів підтягнути дисципліну в полку, заборонив уживання спиртних напоїв. Офіцери почали займатися спортом і навіть узяли участь у 5-х Олімпійських іграх у Стокгольмі 1912 року. Великий князь Дмитро Павлович Романов патронував збірну Росії й виступав у кінному змаганні разом зі спортсменами військової частини Скоропадського. 1911 року Скоропадський дістав придворний чин флігель-ад'ютанта імператора, а з квітня 1912 року стає генерал-майором почту його імператорської величності. Павло Петрович претендував на генеральську посаду коменданта імператорського палацу, але його випередив В. Воєйков.

Серед близьких знайомих Павла Петровича -- еліта імперського офіцерства -- вузьке коло друзів -- колишніх кавалергардів: князь Долгоруков, брати Безаки, граф Ржевуський (Жевуський), а також молоді нащадки титулованих родичів Скоропадського: графи Олсуф'єви, князі Кочубеї… Скоропадський забуває про Україну й ототожнює свою особу з вищим прошарком російської знаті - аристократією, що робить свою кар'єру навколо палацу Романових. [5, С. — 383]

Першу світову війну Скоропадський починає командиром лейб-гвардії кінного полку (виконуючий обов’язки командира 1-ї кавалерійської бригади). Особливо відзначився генерал Скоропадський у серпневих 1914 року боях російської армії у Східній Пруссії, коли кінна група генерала від кавалерії Хана Гусейна Нахічеванського (командувача гвардійського кавалерійського корпусу) 3--8 серпня повела зухвалий наступ у напрямку столиці Східної Пруссії Кенігсберга. У бою під Краупішкеном (Краушеном) генерал Скоропадський тимчасово командував 1-ю бригадою кінної гвардії, що брала участь у наступі на Кенігсберг разом з бригадою кавалергардів. Тоді, в бою за Краушен, особливо відзначився командир кавалергардського полку генерал-майор князь Долгоруков. Колись Долгоруков разом із Скоропадським починав службу у кавалергардському полку, а в 1914--1915 роках він був уже командиром цього славетного полку. На довгі роки між Скоропадським і Долгоруковим встановляться приятельські стосунки. Саме князь Олександр Михайлович Долгоруков стане останнім військовим міністром в уряді гетьмана Скоропадського. Князь Долгоруков 1917 року дослужився до посади командира 1-го кавалерійського корпусу і звання генерала від кавалерії.

У тім же бою за Краушен виявив героїзм півескадрон на чолі з ротмістром бароном Петром Миколайовичем Вранґелем, який захопив німецьку батарею і вирішив результат бою. [5, С. — 381]

Генерал Скоропадський повів кінну гвардію на Веркснюпенен на зміну кавалергардам, які вели тривалий бій проти німецьких військ. Тоді кіннота Скоропадського захопила німецьку батарею. Павло Петрович напише дружині: «…офіцери просто краса, можливо їм докорити за надмірну хоробрість». Успіх російської кавалерії був оплачений великими втратами: 103 вбитих та зниклих безвісти, 293 -- поранено, полки кавалергардський і кінно-гвардійський втратили більше половини своїх офіцерів. Після цього бою Скоропадський приймає командування 1-ю бригадою кінної гвардії. За відчайдушну атаку біля Краушена полковник кінної гвардії князь Ерістов, генерал Скоропадський, а також ротмістр Вранґель були нагороджені орденами Святого Георгія 4-го ступеня, а Врангель дістав іще чин полковника. З цим Георгіївським хрестом Павло Петрович не розлучався до 1919 року. Скоропадський увійшов до Георгіївської думи, члени якої визначали тих військових, хто був гідний Георгіївською хреста.

У вересні 1914 року генерал Скоропадський дістав подяку командувача 10-ї армії генерала Флуга за організацію оборони переправи на ріці Німан від німецьких військ. Тимчасово Павлові Петровичу довелося покомандувати кінною дивізією. Начальником штабу дивізії Скоропадський призначає барона П. Вранґеля. Той у 1914--1915 роках стає його найближчим товаришем.

Згодом Павло Петрович повернувся до командування кінною бригадою, а потім знову командує лейб-гвардії кірасирською дивізією. Незабаром Павло Петрович став командувачем Першої бригади Першої Кінної гвардійської дивізії, до якої входили кавалергарди та кінно-гвардійці; командир Кінної дивізії генерал-лейтенант Казанков призначив Скоропадського своїм заступником.

У 1915--1916 роках генерал Скоропадський тимчасово командував 1-ю кавалерійською дивізією, 5-ю гвардійською кавалерійською дивізією, а в липні 1915-го навіть якийсь час командує всім гвардійським корпусом 5-ї армії генерала В. Ромейка-Гурка. З літа 1916 року Скоропадський уже генерал-лейтенант.

Скоропадський згадував, що коли його дивізія гримала фронт на Дубіссі (річка у Литві, притока Німану), «…мої частини, стоячи на фланзі загального бойового порядку, захитались. Я перейшов з одним полком у контратаку, деякі частини пішли за мною, становище зміцнилось і дало нам можливість перейти в наступ».

У березні 1916 року Скоропадський став уже командувачем Першої гвардійської кавалерійської дивізії, що воювала у Прибалтиці, а в травні--липні та в жовтні--листопаді він тимчасово виконував обов’язки командувача Гвардійського кавалерійського корпусу на Західному фронті. Того ж року вже генерал-лейтенант Скоропадський тимчасово командує 8-м армійським корпусом. У квітні 1916 року гвардійський кінний корпус, у якому воював Скоропадський, було переведено зі складу Західного до Південно-Західного фронту й перебазовано із Прибалтики до України, на Волинь. Восени 1916 року він керував діями Гвардійського кавкорпусу, який успішно оборонявся на річці Стоході. [5, С. — 381]

Згідно з розпорядженням імператора від 27 січня 1917 року, П. Скоропадський прийняв командування 34-м армійським корпусом Південно-Західного фронту, яким керував уславлений генерал Брусилов. Підпорядковане Павлу Петровичу з'єднання дислокувалося на теренах України, що давало йому змогу спостерігати за процесами, які тут відбувались. А події розвивалися стрімко й у напрямку, що не віщував нічого доброго.

Уряд втрачав контроль над країною, а Генеральний штаб -- управління військами. Більшовизація армії супроводжувалася втратою боєздатності цілих частин, деморалізацією, дезертирством, падінням дисципліни. Створюючи солдатські комітети, ліворадикальні елементи виводили підрозділи з-під впливу офіцерів, сприяли політизації армії. В Україні революційні явища накладалися на визвольний рух. Паралельно з Військовим комітетом із формування національних військових з'єднань діяла створена у Мінську Українська фронтова рада для військ Західного фронту, яку очолив Симон Петлюра.

5--8 травня 1917 року у Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з'їзд, 700 делегатів якого репрезентували 900 тисяч українців, що перебували в російській армії. Резолюції з'їзду вимагали від Тимчасового уряду та Ради солдатських і робітничих депутатів «негайного оголошення особливим актом національно-територіальної автономії України». Делегати обрали Український військовий генеральний комітет у складі 18 осіб, який увійшов до Української Центральної Ради (УЦР). З'їзд дав поштовх українізації військових частин.

Послідовними ідейними ворогами українізації виступали російські офіцери вищого рангу й генерали, які боялися, що національні формування можуть стати фактором українського сепаратизму та антиросійських тенденцій. До них належав і П. Скоропадський, який негативно ставився до процесів розкладу в діючій армії, будучи переконаним, що українізація зашкодить її боєздатності.

В липні 1917 року у розташування 34-го корпусу прибув представник Українського генерального військового комітету, комісар при штабі Південно-Західного фронту, член УЦР поручик П. Скрипчинський із розпорядженням про українізацію з'єднання. На його згадки про славне українське минуле Скоропадських комкор відповів дипломатично й водночас принципово: «Стосовно того, що я -- українець, то вірно те, що я дуже люблю Україну, але замало знаю й зовсім не співчуваю тому українському рухові, який тоді панував, що він занадто лівий, що з цього ніякого добра не вийде, що я сам «пан», а весь цей рух спрямований проти панів, що, таким чином, я ніколи не зможу об'єднатися з рештою провідників цього руху"[5, С.- 383]. Після цього Павло Петрович вирішив особисто зустрітися з командувачем армій Південно-Західного фронту генерал-лейтенантом О. Гутором, щоб порадитися, як діяти в ситуації, коли управління військами під впливом деструктивних дій лівацьких елементів не дозволяло виконувати бойові завдання.

Павло Петрович пропонував проводити українізацію корпусу зважено, щоб не спричинити міжнаціональне напруження.

Скоропадський відвідав штаб С. Петлюри і мав непогані враження. Потім заїхав до Кам’янець-Подільського, де перебував штаб Південно-Західного фронту, зустрівся з новим командувачем Л. Корніловим і той настійливо рекомендував українізувати корпус, посилаючись на те, що українізована 56-та дивізія 81-ї армії чудово проявила себе під час останнього наступу.

Керуючись наказом Корнілова про українізацію корпусу від 18 липня 1917 року, Павло Петрович налагоджував дисципліну, навчав військової справи новоприбулих прапорщиків.

Після невдалого корніловського перевороту верховним головнокомандувачем призначили генерал-лейтенанта М. Володченко.

У той час відбулася подія, що вирішальним чином вплинула на майбутнє Павла Скоропадського. На початку жовтня в Чигирині відбувся Всеукраїнський з'їзд Вільного козацтва, на якому було обрано Генеральну раду й отамана Вільного козацтва, яким і став П. Скоропадський. До складу Ради увійшли також інші нащадки давніх козацьких родин -- генеральний писар В. Кочубей, козацький отаман І. Полтавець-Остряниця та ін. [3, С. — 87]

Якщо у військових справах генерал Скоропадський мав солідний досвід, то в політичних почувався не так упевнено. Павло Петрович визнавав, що зробив хибний крок, коли погодився на внесення свого прізвища до списку Спілки земельних власників для виборів до Установчих зборів. Це непродумане рішення (позиція Скоропадського зовсім не збігалася з аграрною платформою «хліборобів») зашкодило його репутації, дало підстави для необґрунтованих звинувачень у тому, що він стоїть на сторожі інтересів великих поміщиків.

Однак найбільшою турботою генерала тоді було збереження корпусу як повноцінної бойової одиниці. Під час відступу окремі його підрозділи вдавалися до мародерства, грабування поміщицьких маєтків, винокурень, насильств та ґвалтувань цивільного населення… Крім того, свою руйнівну роботу продовжували різні агітатори й представники «ревкомів», які вносили безлад, підривали дисципліну й субординацію. Не існувало узгодженості також у діях військового командування і Центральної Ради.

Тим часом більшовики здійснили переворот у Петрограді. Верховним головнокомандувачем став М. Криленко, який вимагав будь-що утримувати фронт. Але зробити це в ситуації, що склалася, було практично неможливо. У другій половині листопада Павло Скоропадський, корпус якого дислокувався у районі Меджибожа, дійшов доволі прикрого висновку: поки розрізнені частини корпусу дістануться передової, вони будуть розпропаговані й розпорошаться остаточно. Саме так і сталося з 2-м гвардійським корпусом, який під впливом більшовицької агітаторки Є. Бош повернув з району Бар -- Жмеринка на Київ, щоб захопити його й встановити владу більшовиків. Для відвернення цієї загрози П. Скоропадський відправив на фронт усіх, хто перешкоджав налагодженню дисципліни, а решту вояків перевіз до Козятина, поставивши заслін на шляху просування 2-го гвардійського корпусу, який перейшов на бік більшовиків. Тоді ж він отримав від С. Петлюри телеграму, в якій повідомлялося, що, згідно з рішенням Генерального секретаріату військових справ, на нього покладається оборона Правобережної України з підпорядкуванням йому всіх частин, зокрема й Січового Українського корпусу. [1, С. — 243]

Розташувавши війська по лінії Шепетівка -- Вапнярка -- Козятин, командувач 1-го Українського корпусу (так прихильники УЦР називали підпорядковані Скоропадському війська) почав обеззброювати, розформовувати й відправляти ешелонами в Росію розпропаговані більшовиками частини. За наказом генерала у переговори з такими з'єднаннями не вступали, а в разі необхідності застосовували проти них зброю.

Єдиною боєздатною силою УНР у листопаді-грудні 1917 року був 1-й корпус отамана Скоропадського (у грудні 1917 року УЦР скасувала військові звання, що існували в колишній російській армії, натомість упроваджувала звання, що відповідали посадам). Саме ця військова частина, можна сказати, «відповідала» за долю Української революції на початковому етапі першої українсько-російської війни, яка розпочалася наприкінці 1917 року.

У цей час Скоропадський зумів адекватно відреагувати на зміну ситуації й як військовий. Як зазначав відомий історик Г. Папакін, «саме в тому і полягала військова майстерність нового корпусного отамана, який на ходу оволодівав особливостями військових операцій революційного часу. Він уміло зводив протистояння двох військових сил, у розпорядженні яких була не лише легка зброя, а й артилерія, бронеавтомобілі, до операцій з роззброєння, використовуючи відсутність у більшовиків кваліфікованого командування"[5, С. — 388]. Розв’язуючи одночасно два завдання -- стримання натиску більшовицьких полчищ на Київ і відновлення порядку на залізниці, 1-й Український корпус використовував різні тактичні прийоми, з наступальними операціями включно. Його частини й підрозділи з боями оволоділи Баром, Ворожбою, станцією Старокостянтинів, активно вступали у сутички в районах Вінниці, Волочиська, Жмеринки, Могилева-Подільського, Попонного, Проскурова (нині -- Хмельницький), Шепетівки.

Тим часом більшовицька пропаганда дедалі більше розхитувала дисципліну в корпусі, який не мав нормальних побутових умов та постачання. Скоропадський поїхав до Києва, щоб особисто вирішити всі питання з М. Поршем, новим Генеральним секретарем військових справ. Не зустрівши розуміння, Павло Петрович написав рапорт про звільнення, передавши командування начальнику 104-ї дивізії генералові Гандзюку. 29 грудня 1917 року він офіційно залишив корпус і взявся за організацію козацтва. Для цього передовсім було відкрито щось на зразок вербувального бюро офіцерів, а також інструкторську школу для їх підготовки.

В оцінці причин, які обумовили розвал корпусу та відставку його командира, погляди різних військово-політичних діячів того часу збігаються. Так, організатор 2-го Українського корпусу полковник Б. Суликовський констатував: «Рішучий удар корпусові, який можна вважати за початок кінця його існування, завдали, одначе, не більшовики і витворений ними хаос, а своя вища влада -- накази й розпорядження Генерального секретаріату по військових справах, на чолі якого тоді вже стояв лихої пам’яті полковник Порш. Остаточно доконав корпус… наказ Головнокомандувача збройними силами України полковника Капкана».

А ось інтерпретація тих самих подій, подана істориком Д. Дорошенком: «Перший український корпус, що ним командував генерал Скоропадський, являв з своїми ще слухняними й дисциплінованими 60 000 людей прекрасне ядро майбутньої української армії, властиво це вже була готова армія як на масштаб україно-більшовицької війни. Але її в кругах Центральної Ради боялися не менше, ніж більшовиків, боялися, що спираючись на неї, Скоропадський зробить переворот і створить якийсь інший уряд, правіший, ніж Генеральний Секретаріат Центральної Ради. Коли я скоро після нічної розмови прибув до Києва і спитав там в розмові Шинкаря (М. Шинкар -- військовий діяч, член УЦР та Всеукраїнської ради військових депутатів), чому не використовують Скоропадського з його корпусом, то Шинкар мені відповів: «Боїмося, що він схоче стати гетьманом!» Це саме я чув і від інших, в тім числі, здається, і від Петлюри. Отже, замість того, щоб використовувати корпус, постарались швидко його розкласти і знищити… «[5. С. — 389]

Завершився один з важливих етапів життя, цілком відданого армії. У той період П. Скоропадський змужнів як воїн і людина, набув необхідного досвіду, загартувався в горнилі воєнних подій для майбутніх політичних баталій. А вони почали втягувати його у свій вир ще в останні місяці 1917 року.

Розділ ІІ. П. Скоропадський — голова Української держави

гетьман скоропадський український

На початку 1918 року П. Скоропадський бачив хистке становище Центральної Ради. Він розраховував на підтримку Антанти й налагодив тісні контакти з французькою військовою комісією та особисто генералом Жоржем Табуї [5, С. — 390]. Однак після проголошення ІV Універсалом незалежності України, Антанта заявила, що не визнає її статус легітимним.

В цей час більшовики почали обстріл Києва. Скоропадський виїхав до Білої Церкви, де перебувала Генеральна рада Вільного козацтва, але вірні їй підрозділи розбігалися, а керівництво подалося на Звенигородщину. П. Скоропадський з підробленим паспортом дістався до Бердичева, а потім пробрався в Київ.

УЦР уклала Берестейські угоди, які позбавили Україну останніх сподівань на допомогу держав Антанти. Німецько-австрійські війська витіснили більшовиків. Формально влада перебувала у руках Центральної Ради.

Але насправді, як згадує Скоропадський, відносини між німцями і українським урядом Центральної Ради були цілком ненормальні: німці просто не рахувалися з урядом, а уряд, який сам покликав німців і про це розголосив, не знав тепер, як викрутитись перед народом, якого він сам же привчив нікого не слухатись і нічим для держави не жертвувати. «Спочатку уряд запевняв усіх і себе, що німці прийшли тільки помогти вигнати більшовиків і зараз же підуть геть з України, як тільки Український уряд того вимагатиме. Коли ж німці стали вимагати виконання умови і населення зрозуміло, що треба давати хліба для одсилки до Німеччини, то почало ширитись незадоволення супроти уряду і він став хитрувати з німцями, старатися щось урвати з договору і всякими способами відтягти його виконання. Почались тертя між німцями і урядом, який зі страху на словах у всьому уступав німцям, а на ділі наказував своїм підлеглим свої ж накази гальмувати [3, С. — 77]. Німці обурювались, брали силою, своєвільно, а престиж уряду падав все нижче. Німці все міцніше і планомірніше прибирали до своїх рук фактичну владу в краї. Робили це вони педантично і планомірно. Скоропадський бідкався: «Я бачив, що Україна швидко попаде просто в становище колонії, якщо не об'єднаються ті державницькі культурні круги, яких немало було на Україні, але вони були розпорошені. Вже можна було помітити й небезпечні ознаки, бо, незважаючи на універсали, які скасовували приватну власність на землю, ходили чутки, що німці скуповують землі"[3, С. — 77].

Після вступу німецьких військ у Київ П. Скоропадський багато розмірковував про майбутнє України. Він вважав, що необхідно створити демократичну партію, але зовсім не соціалістичну. Треба навести порядок, і задля цього необхідно створити союз з німцями.

Скоропадський повів перемовини й німецьке командування уклало угоду з Скоропадським. «Першим пунктом підтверджувалось визнання пактів Берестейської умови. Другий пункт говорив проте, що Центральна Рада розпускається. Установчі збори не скликаються, нові вибори до законодавчих установ відбудуться не раніше повного заспокоєння краю і строк їх скликання встановлюватиметься по згоді з німецьким командуванням. Третій пункт установляв, що розміри українських військових формувань і способи їх використання мають бути установлені по згоді з німецьким командуванням. Четвертий пункт говорив про негайну відбудову правильного судового апарату і обмежував компетенцію німецьких військових судів тільки тими злочинами, що були поповнені проти німецького війська. П’ятий пункт зобов’язував привести до порядку весь адміністративний апарат, очистити його від невідповідних по культурному і моральному рівню елементів, також розпустити земельні і інші революційного походження комітети. Шостий пункт установлював зобов’язання щодо задоволення потреб німецького війська. Сьомий говорив про відновлення вільної для всіх торгівлі харчовими припасами і підкреслював збереження для союзних держав льгот, встановлених Берестейською умовою. Восьмий пункт заявляв про відновлення власності, збереження до певної норми великих господарств в цілях забезпечення експортної здатності хліборобства, парцеляцію великих, вище встановленої майбутнім земельним законом норми, маєтків, передачу землі селянам за викуп. Останній пункт декларував принципову згоду повернути Німеччині видатки на військову допомогу Україні» [3, С. — 101].

Гетьман з своїми прибічниками готували переворот.

29 квітня, на з'їзді, скликаному в Києві Лігою землевласників, на який з усієї України прибуло 6500 делегатів, Скоропадського з ентузіазмом проголосили гетьманом, закликавши «врятувати країну від хаосу і беззаконня «.

В ніч з 29 на З0 квітня прихильники гетьмана оволоділи приміщеннями, в яких перебували генеральні секретарства у військових і внутрішніх справах, а також Державний банк. Скоропадський із найближчим оточенням залишив приватне помешкання й переїхав у колишню резиденцію генерал-губернатора (військове відомство за часів УЦР). Пасивність керівництва УНР під час перевороту стала несподіванкою й для самого гетьмана, «бо хоч би який був анемічний і осоружний уряд Центральної Ради, а все-таки важко якось уявити собі, що ці люди зовсім не мали охоти за свою владу поборотися. Центральна Рада ще засідала в той час, коли ми служили біля Святої Софії молебень, одначе з наближенням нашого військового відділу члени її самі розійшлися» [5, С. — 405].

П. Скоропадський оголосив про встановлення Української Держави. Нова держава ґрунтувалася на незвичайному поєднанні монархічних, республіканських і, що особливо характерно, диктаторських засад. Гетьману належало виняткове право видавати всі закони, призначати кабінет, управляти зовнішньою політикою та військовими справами й бути верховним суддею країни. Однак ці претензії на майже необмежену владу не могли приховати того факту, що влада на Україні фактично належала німцям.

Гетьман увів окрему категорію громадян-козаків (які фактично були заможними селянами), сподіваючись, що вони стануть основною соціальною опорою режиму.

Підданим гарантувались громадянські права, але особливо наголошувалося на святості приватної власності. Скасовувалась націоналізація великих маєтків та культурна автономія. Тому українські діячі, більшість яких була соціалістами й членами Центральної Ради, різко негативно поставилися до гетьманської держави. Тому коли до участі в гетьманському уряді запросили кількох відомих українців, майже всі вони відмовилися. Це не лишало гетьманові нічого іншого, як звернутися при формуванні кабінету до людей, не пов’язаних з українським рухом, тим самим давши підставу для звинувачень у тому, що до його уряду не ввійшов жоден «справжній» українець. У новому кабінеті, очолюваному прем'єр-міністром Федором Лизогубом (багатим землевласником), до якого входив лише один відомий український діяч -- міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, бракувало націоналістів, проте він включав ряд талановитих адміністраторів. [5, С. — 406]

За якихось кілька місяців на Україні було відновлено дійовий адміністративний апарат. У провінціях урядовці Центральної Ради замінялися на досвідчених адміністраторів, що називалися старостами й призначалися з місцевих поміщиків або земських урядників. У центральному уряді посади розподілилися між професійними чиновниками -- переважно росіянами чи русифікованими українцями. Щоправда, труднощі виникли при формуванні діючої армії, оскільки німці не підтримували створення великої військової сили, здатної кинути виклик їхньому переважаючому впливові. Незабаром на повну силу стала діяти (хоч і з неоднаковою ефективністю) поліція, до якої, як і до армії, ввійшло багато колишніх царських офіцерів.

Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Оттоманською імперією, то Гетьманщина обмінялася посольствами з 12 країнами. її зовнішня політика була головним чином спрямована на укладення мирного договору з Радянською Росією (підписаного 12 червня 1918 р.) та на безплідні суперечки з Австро-Угорщиною навколо питання про анексію східногалицьких земель та Холмщини.

Особливо вражають досягнення уряду у створенні системи освітніх закладів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл уведено українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі у сільських районах. У жовтні в Києві та Кам’янці-Подільському відкрилися два нових українських університети. Було також засновано національний архів та бібліотеку в понад 1 млн. томів. Вершиною цієї діяльності стало створення 24 листопада 1918 р. Української Академії наук. Є велика заслуга П. Скоропадського у тому, що за якихось кілька місяців Гетьманщина мала на своєму рахунку такі здобутки у царині культури, про які мріяли багато поколінь інтелігенції. [5, С. — 402]

Але якщо режим Скоропадського міг похвалитися своєю здатністю управляти, а також рядом конкретних досягнень, то разом із тим на ньому страшним тягарем висіли фатальні політичні прорахунки. Всі вони випливали насамперед із того кола друзів, яких собі вибрав гетьман. По-перше, його компрометувала залежність від німців, очевидна мета яких зводилася до економічної експлуатації України. По-друге, гетьман був тісно пов’язаний з маєтними класами, які намагалися скасувати впроваджені революцією зміни. Скоропадському ставилися на карб такі вкрай непопулярні заходи, як «каральні експедиції», організовані поміщиками за допомогою німецьких військ для помсти над селянами, котрі рік тому конфіскували поміщицькі землі. По-третє, багато українців вважали, що Скоропадський занадто прихильний до росіян. Під час його панування Україна, яка порівняно з Росією була острівцем стабільності, стала не лише притулком для величезної кількості представників колишньої царської верхівки, а й центром намагань відбудувати «єдину та неподільну Росію». Чиновницькі посади були зайняті росіянами, які не приховували свого несмаку до української державності, а більшість кабінету складали члени російської партії кадетів. [3, С. — 91]

Із самого початку стала викристалізовуватися опозиція Скоропадському. В середині травня відбувся ряд нелегальних з'їздів українських партій, на яких своє несхвалення уряду висловили представники таких професійних груп, як залізничники, телеграфісти, селяни й робітники. Виник координаційний осередок опозиції, названий Українським народним державним союзом, на чолі якого став В. Винниченко. Антигетьманський курс узяла інша впливова організація — Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою.

На початку осені стало очевидним, що Центральні держави от-от програють війну. Гетьман почав кидатись із боку в бік у відчайдушних пошуках підтримки. Він пішов на останній ризик: 14 листопада 1918 року він призначив новий кабінет, що майже повністю складався з російських монархістів, і проголосив Акт федерації, за яким зобов’язався об'єднати Україну з майбутньою небільшовицькою російською державою. [5, С. — 406]

В цей час українська опозиція утворила альтернативний уряд — Директорію і відкрито проголосила виступ проти гетьмана. Повстання, підняте Директорією, швидко ширилося. Сотні й тисячі селян під проводом отаманів стікалися до Білої Церкви на захід від Києва, що слугувала штабом антигетьманських сил. Незабаром це сповнене ентузіазму, але слабко дисципліноване нерегулярне військо налічувало 60 тис. чоловік. Ще важливішим стало те, що на бік Директорії перейшли деякі з найдобірніших загонів гетьмана, як, зокрема, січові стрільці під командуванням Євгена Коновальця й начальника його штабу Андрія Мельника та Сірожупанна дивізія, збільшивши таким чином кількість її регулярного війська до 40 тис. 21 листопада повсталі оточили Київ, і після тривалих переговорів з метою забезпечити вихід німецької залоги 14 грудня німці залишили місто, забравши з собою Скоропадського. Того ж дня сили Директорії тріумфально ввійшли до Києва й проголосили відновлення Української Народної Республіки.

Павло Скоропадський помер 26 квітня 1945 року.

Висновки

Гетьманщина проіснувала менше восьми місяців, протягом яких реальна влада перебувала в руках німців, а її власний вплив був обмеженим. Спочатку вона могла здобути собі певну підтримку завдяки обіцянкам відновити правопорядок, якого прагнула велика частина населення. Проте вона не спромоглася належним чином підійти до розв’язання двох основних питань, що їх поставила революція на Україні,-- питань соціально-економічної реформи та національної незалежності. Спроба відновити стабільність шляхом повернення дореволюційного соціально-економічного устрою, насамперед на селі, була найсерйознішою помилкою Скоропадського. В національному питанні його уряд займав двоїсту позицію: маючи на своєму рахунку великі досягнення, як, зокрема, українізація освіти й культури, він, однак, змушував українських націоналістів дивитися на нього як на уряд «український за формою, але московський за змістом».

Проте, гетьманщина мала ширше значення. Воно полягало в ознайомленні й навіть залученні на підтримку ідеї української державності деяких представників значно русифікованої соціально-економічної верхівки України. А це в свою чергу сприяло розширенню соціальної бази цієї ідеї поза вузький прошарок української інтелігенції на чисельніший, надійніший і продуктивніший клас «хліборобів», тобто заможних селян і володарів маєтків. Якби Скоропадський утримався, то міг би привернути на бік української державності найпродуктивніше населення країни, не залишаючи її в залежності від «ідеологічної секти», як він називав національно свідому українську інтелігенцію.

Список використаної літератури

1. Велика історія України: Передм. д-ра П. Крип’якевича зладив М. Голубець; У 2-х томах. — К.: Глобус, 1993. — Том ІІ. — 400 с.

2. Савченко В. А. Павло Скоропадський: останній гетьман України. — Х.: Фоліо, 2008. — 380 с.

3. Скоропадський П. Спомини./ Передмова Г. В. Папакіна. — К.: Україна, 1992. — 112с.

4. Субтельний О. Україна: історія./ Пер. З англ. Ю.І. Шевчука; вст. ст., С. В. Кульчицького. — К.: Либідь, 1991. — 512 с.

5. Реєнт О.П., Коляда І.А. Усі гетьмани України. — Х.: Фоліо, 2007. — 415 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой