Діячі української культури та науки у боротьбі проти утисків української мови царизмом

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Діячі української культури та науки у боротьбі проти утисків української мови царизмом

Вступ

український циркуляр валуєвський емський

Актуальність курсової роботи полягає у потребі дослідити явище лінгвоциду, наслідки якого ще не є достатньо вивченими. Сучасне українське суспільство не знає усієї нищівної сили лінгвоциду української мови і його згубного впливу на національну культуру. Актуальною залишається потреба, дослідивши це, подолати шкідливий вплив наслідків і рецидиви залишків лінгвоциду у сучасному українському суспільстві.

Сфери використання української літературної мови в ці періоди були максимально звужені, внаслідок чого послаблюються основні функціональні стилі, збіднюється лексика і фразеологія, гальмуються або зовсім припиняються процеси вироблення й унормування національної української літературної мови.

Послідовно від початку ХІХ століття в українських школах впроваджують російську систему освіти.

Чорною сторінкою в історії української мови стали Валуєвський циркуляр (1863 р.) та Емський указ (1876 р.). На основі Валуєвського циркуляру з’явився, Указ Синоду духовним цензурним комітетам", що мав силу закону. Цей документ містив спеціальну заборону щодо релігійної тематики в українській художній літературі. Було заборонено не тільки українські переклади Біблії та інших конфесійних текстів, а й будь-які видання цією мовою, пов’язані з релігією. Згідно з Емським указом заборонялося друкувати українською мовою будь-які книги і навіть тексти до нот, ставити театральні вистави, ввозити з-за кордону українські видання.

Емський указ істотно обмежував розвиток української культури, забороняв українську науку, освіту, переклади та ін., стосувався також і театральної сфери, фактично заборонивши український театр. Емський указ не тільки гальмував розвиток української культури, освіти, науки, а й містив заборону світоглядного плану, ставлячи перешкоди формуванню в українців почуття їхнього національного усвідомлення через літературу, публіцистику, школу.

Заборона української літератури незалежно від її змісту, лише на мовному ґрунті, була унікальним явищем навіть за умов Російської імперії. Для контрасту можна згадати, що ніколи, навіть у час суворих антипольських репресій після повстання 1863 року, не припинялося друкування польських книг і газет. Пояснення цього феномена можна знайти в словах Каткова, який вказував на те, що з вибухом польської революції Росія у найгіршому випадку може втратити одну провінцію, а якщо виграє національний рух в Україні, то влучить у саме серце Росії. Тому, на його думку, усі сепаратистичні змагання українців повинні бути знищені. Цьому підпорядковувалася уся самодержавна російська політика щодо українців.

Через політичну ситуацію, в якій перебувала Україна з кінця XVII — ХХ ст., ця проблема тривалий час не могла досліджуватися у вітчизняному мовознавстві аж до проголошення України незалежною державою. Для процесу утвердження української мови як державної актуальним є дослідження питань історії української літературної мови як наукової дисципліни, що накопичує знання про історичний мовний розвиток, розкриває його закономірності, дозволяє в кінцевому результаті глибше пізнати історичний шлях української нації. Разом з іншими науками історичного спрямування вона опинилася серед тих галузей знання, в яких існує чимало, білих плям", замовчаних персоналій, невідомих документів. Однією з таких, білих плям" є явище лінгвоциду, що супроводжувало історичний розвиток української мови майже чотири останні століття.

Питання історії української літературної мови досліджували історики української літературної мови, зокрема автори відповідного академічного курсу П. Плющ, В. Чапленко, Ю. Шевельов, О. Горбач, М. Жовтобрюх, П. Тимошенко, І. Білодід, П. Горецький, І. Огієнко, С. Єфремов, А. Животко, П. Ковалів, В. Німчук, В. Русанівський, С. Єрмоленко, М. Степаненко та ін.

В останні роки, коли почалося переосмислення історичних та культурних національних процесів, в Україні з’явилися розвідки, в яких автори намагаються дати об'єктивну оцінку стану української мови (Я. Радевич-Винницький, В. Іванишин, В. Лизанчук, В. Статєєва).

За останній час зросла кількість науково-публіцистичних праць, статей про лінгвоцид української мови (Л. Мацько, Л. Масенко, І. Фаріон, В. Радчук, В. Христенок та ін.)

Об'єктом дослідження є асиміляційна мовна політика царського уряду Росії щодо українства; становище і стан української мови та її проблеми у ХІХ — на початку ХХ століття.

Предметом дослідження є законодавчі та підзаконні акти царського уряду з питань мовної політики, і зокрема ті, що стосувалися української мови, звіти місцевих державних установ центральним і вищим органам державної влади, які характеризували процес реалізації цих законів на теренах України; громадянська позиція у мовному питанні діячів української науки і культури та українських громадських організацій.

Мета дослідження — дати ретроспективний критичний аналіз стану української мови у ХІХ — на початку ХХ ст., теоретично обґрунтувати причини виникнення явища лінгвоциду, його вплив на розвиток української мови та шляхи боротьби з ним, до яких вдавалася інтелігенція українського народу; формувати усвідомлене ставлення громадян до націєтворчої і державотворчої ролі мови.

Відповідно до поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:

— навести характеристику мовної ситуації в ХІХ ст. — на початку ХХ ст.

— розкрити суть боротьби української інтелігенції проти утисків української мови в ІІ половині ХІХ ст. — на початку ХХ ст.

Структура курсової роботи: вступ, два розділи, висновки та список використаних джерел.

1. Характеристика мовної ситуації в ХІХ — на початку ХХ ст.

1. 1 Стан і становище української літературної мови у ХІХ — на початку ХХ століття. Документи про заборону української мови

Процес формування і становлення української мови, можливості її функціонування в усіх сферах життя, існування взагалі як мови окремої самобутньої нації характеризується в історії негативним явищем, яке отримало назву лінгвоцид (від лат. lingua — мова, caedere — знищення). Я. Радевич-Винницький в монографії «Україна: від мови до нації» подає таке визначення лінгвоциду: «Лінгвоцид — це свідома, цілеспрямована політика і суспільна практика панівної нації (її державних, релігійних, громадсько — політичних структур тощо), скерована на ліквідацію мови підлеглого народу з метою його денаціоналізації і асиміляції» [19, с. 187]. Основною і єдиною причиною явища лінгвоциду на українському ґрунті була втрата Україною своєї державності, а згодом і цілісності, внаслідок чого суспільне і культурне життя українського народу надовго виявилося пов’язаним з державотворчими процесами сусідніх націй, нерідко спрямованих на національну і мовну асиміляцію українців.

Бездержавність України та агресивна мовна політика держав-поневолювачів (Польщі, Росії, Австро-Угорщини) відповідним чином відбилася на мові, позбавленій функціонування у сферах комунікації, пов’язаних з діяльністю управлінського апарату, армії, фінансової системи, поліції, суду, школи, різних галузей науки тощо. Українська мова за таких обставин набула некомплексного характеру, бо в ній не формувалися, а коли були сформовані, то поступово занепали, функціональні стилі (офіційно-діловий, науковий, виробничо-технічний, публіцистичний), не розширювалися або й зовсім не створювалися цілі пласти лексики і фразеології. Коли ж в окремі періоди послаблення національно-мовного гніту стилі і лексика української мови отримували певний розвиток, то вони здебільшого мали наслідувальний характер, оскільки копіювали відповідні ділянки і одиниці панівних державних мов (російської, польської, німецької, угорської, румунської). Це породило певне оцінне ставлення до української мови як до меншовартісної, вторинної, нерозвиненої.

Лінгвоцид як процес цілеспрямованого нищення мови нації став гальмом в історії становлення і розвитку української мови. У ХVІІ - ХІХ ст. існувала реальна загроза зникнення саме літературної української мови. Сфери використання української літературної мови в ці періоди були максимально звужені, внаслідок чого послаблюються основні функціональні стилі, збіднюється лексика і фразеологія, гальмуються або зовсім припиняються процеси вироблення й унормування національної української літературної мови.

Послідовно від початку ХІХ століття в українських школах впроваджують російську систему освіти. У 1807 році учитель Харківської гімназії Т. Селіванов писав, Ми застали в училищах самого Харкова учителів, які спілкувалися з учнями виключно українською мовою; але ми, новоприбулі із семінарії вчителі, згідно з розпорядженням керівництва, зломили їх і привчили говорити російською" [13, с. 78].

В ХІХ ст. з появою «Енеїди» І. Котляревського починається новий період українського національного відродження, відновлюється процес активного творення української мови, яка усвідомлюється як окрема самобутня мова української нації. Але царський уряд Російської імперії не полишає своїх планів і продовжує здійснювати політику національної, культурної і мовної асиміляції українців.

З другої половини ХІХ ст. українці в межах власної етнічної території розселення, що перебувала в складі двох найбільших з тогочасних європейських імперій Російської та Австрійської - мали неоднакові умови для свого суспільно-політичного та культурного розвитку. Користуючись перевагами конституційно-парламентського устрою, наддністрянські українці, мали законодавчі гарантії прав української мови (хоча чимало правових норм було записано у вигляді декларацій і не підкріплялися механізмом введення в дію). У цей же період наддніпрянські українці проживали в умовах Російської абсолютної монархії, яка до того ж, сповідувала доктрину триєдиної російської («русской») нації, з якої логічно випливало невизнання окремої української національності [14, с. 480], відтак — й невизнання української мови.

Документи та дії влади щодо заборони української мови у ХІХ — на початку ХХ століття [4].

1833 р. — московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів про стосунки Руси-України з південними народами.

1834 р. — заснування Київського університету з метою так званої русифікації «Юго-Западного края».

1839 р. — ліквідація української греко-католицької Церкви на окупованій Росією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священиків було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них прислали московських «батюшок», чиновників-наглядачів у рясах.

1847 р. — розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензорам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».

1847−1857 рр. — десятирічна солдатська каторга із «забороною малювати і писати» геніального поета, маляра й мислителя Тараса Шевченка.

1853 р. — покалічено видання «Літопису» Граб’янки.

1862 р. — закриття на Наддніпрянщині безплатних недільних українських шкіл для дорослих. Припинено видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».

1863 р. — циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».

1864 р. — прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно російською мовою. Після судової реформи 1864 р. до Москви було вивезено з території України тисячі пудів архівних матеріалів. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р. туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.

1870 р. — роз'яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно повинно бути зросійщення».

1874 р. — в Росії запроваджено статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має провадитись лише російською мовою.

1876 р. — імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати україномовні музичні твори. Указ про зобов’язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Це «загальне правило» по суті діяло і за радянської влади — аж до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну «відряджено» стільки ж росіян.

1876−1880 р.р. — українських учених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького — лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою.

1881 р. — заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей української мовою.

1884 р. — заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх «малоросійських губерніях».

1888 р. — указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.

1889 р. — у Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.

1892 р. — заборона перекладати книжки українською мовою з російської.

1895 р. — заборона головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.

1896 р. — Б. Грінченко в одному з часописів писав: «Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних… А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі „подвиги“ рабської вірности».

1900 р. і наступні роки — цензура вилучає з текстів такі слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст.

1903 р. — на відкритті пам’ятника І. Котляревському у Полтаві заборонено промови українською мовою.

1905 р. — Кабінет міністрів Росії відхилив прохання Київського та Харківського університетів скасувати заборони щодо української мови. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам у відкритті чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, за­явивши, що університет — це «загальнодержавна інституція», і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.

1905−1912 р.р. — Міністерство освіти Російської імперії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання запровадити у викладанні українознавчу тематику.

1906 і 1907 р.р. — закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві.

1908 р. — через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови таки «мовою» Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.

1910 р. — закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.

1910, 1911, 1914 р.р. — закриття «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).

1911 р. — постанова VII дворянського з'їзду в Москві про російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у навчальних закладах Росії.

1914 р. — заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; Указ Миколи II про заборону всієї української преси (у зв’язку з початком війни).

1914 р. — доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута міністрові внутрішніх справ Російської імперії, яка дає найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні. Ці настанови діяли за царів, генеральних секретарів і фактично не втратили сили й по сьогодні, за наявністю «незалежної» України. До 1917 р. всім чиновникам в Україні платили 50% надбавки до заробітної платні за «обрусение края».

Маючи самобутню історію, що сягає в глибину століть, маючи багатющий фольклор, оригінальну художню літературу, покоління українців ризикували поступово втратити все. Для початку царатом спотворювалося уявлення про власну духовність. Надалі уряд послідовно придушував українське слово, котре і без того вже перебувало на колоніальному становищі й не могло розвиватися на всю силу генетично закладених у ньому можливостей. За цих умов стає краще зрозумілою вся велич письменницького та громадянського подвигу Панаса Мирного, Лесі Українки, Івана Франка, Івана Нечуя-Левицького, Миколи Лисенка, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинською всього покоління фундаторів новітньої української духовності.

Незважаючи на такі несприятливі умови, початок XX століття виявився дуже плідним для українського життя. Появу численних талантів на межі віків підготувало культурне середовище Галичини, куди після Емського указу поступово перемістився весь літературний рух, спрямований на збереження національно-культурної та мовної ідентичності народу.

1.2 Валуєвський циркуляр — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії

Валуєвський циркуляр 30 липня (18 липня) 1863 року — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури [1].

Мотивом до видання циркуляру стали підозри царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв.

Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання імператором Олександром II Емського указу 1876 року, згідно з яким видання творів українською мовою заборонялося практично повністю.

Валуєвський циркуляр вважається одним із яскравих виявів шовіністичної політики російського самодержавства, спрямованої на посилення національного, духовного і політичного гноблення українського народу [2].

Окремі дослідники вважають, що чи не головним каталізатором появи циркуляру стали переклади на українську мову чотирьох Євангелій, надіслані на розгляд Святійшого Синоду для отримання дозволу на друк нікому невідомим відставним інспектором Ніжинського ліцею Пилипом Морачевським [10]. Щоб не допустити друку перекладів, до ІІІ Отделєнія «звернулись» аноніми, які назвалися представниками «киевского духовенства». В тексті анонімки йшлося про небезпеку допущення до друку українського перекладу Євангелія. З тексту нібито випливає, що її автори допускають можливість схвалення Синодом українського перекладу та протестують проти цього: «считаем излишним доказывать и то, что допустив нелогичный и затейливый перевод Св. Писания на то наречие русское, которое по своему складу менее всего заслуживает это предпочтение, Св. Синод допустит историческую ошибку и что всяк, кто словом или делом будет способствовать этому опасному предприятию, может приобрести известность Герострата и скоро увидит оправдание на опыте той благоразумной сентенции, что малая ошибка бывает причиной великих бед». Дослідники звертають увагу [10], що аноними звернулись до охранки, а не до до Синоду і припускають [10; 15], що ініціатором звернення був київський генерал-губернатор Аннєнков, оскільки його власноручне звернення до шефа жандармів князя Долгорукого за смислом стовідсотково збігається з текстом анонімки: «Добившись же перевода на малороссийское наречие Священного Писания, сторонники малороссийской партии достигнут, так сказать, признания самостоятельности малороссийского языка, и тогда, конечно, на этом не остановятся и, опираясь на отдельность языка, станут заявлять притязания на автономию Малороссии».

Вже 27 березня 1863 року Долгоруков поінформовав про справу царя [15], який розпорядився «розібратися» з ситуацією навколо перекладу [10]. Внаслідок резолюції царя від 27 березня В. Долгоруков листом від 4 квітня поінформував П. Валуєва про справу українофілів, додавши листа М. Аннєнкова [15]. Про те, що він «совершенно разделяет мнение» київського генерал-губернатора, П. Валуєв повідомив В. Долгорукову в листі від 17 червня.

Через декілька днів П. Валуєв отримав незалежно від ІІІ відділення, через підзвітне йому цензурне відомство, новий документ з українського питання, який перегукувався з листом М. Аннєнкова й, цілком вірогідно, останнім був інспірований [15]. 27 червня голова київського цензурного комітету Орест Новицький надіслав міністру внутрішніх справ листа, складеного на основі записки цензора того ж комітету Лазова, в якому повідомляв, що до його відомства надійшов рукопис «Притчи Господа нашого Иисуса Христа на украинский мови росказани» і висловлював сумнів щодо потрібності такого видання [17].

О. Новицький стверджував, що учням-українцям на потрібно читати Євангеліє по-українськи, адже освіта по всій Росії «производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского наречия нигде не допущено» [17].

В листі також йшлося про те, що «само возбуждение вопроса о пользе и возможности употребления этого (малороссийского) наречия в школах принято большинством малороссиян с негодованием. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». «Общерусский язык», сказано там далі, для народа «гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для него некоторыми малороссами и в особенности поляками так называемый украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, большинство самих малороссиян упрекает в каких-то сепаративных замыслах, враждебных России и гибельных для Малороссии».

В поданні Новицький висловив тривогу щодо збільшення числа українських видань на початку 1860-х рр. і щодо загрози «обособления малороссийской народности». Він також зауважував, що «положение цензора при рассмотрении подобных рукописей [для народа] тем более затруднительно, что в них только цель и предосудительна, самое же содержание обыкновенно не заключает в себе ничего непозволительного». Завершувався лист вказуванням на те, що явище малоросійського сепаратизму «тем более прискорбно и заслуживает внимания правительства, что оно совпадает с политическими замыслами поляков и едва ли не им обязано своим происхождением».

Всі цитовані фрази, в тому числі відома «не было, нет и быть не может», без змін увійшли потім у текст Валуєвського циркуляра [15].

Отримавши подання, Валуєв розпорядився підготувати листа на ім'я Олександра II [17]. Звертаючись до царя стосовно малоросійських видань, міністр переказав текст подання Новицького. Також він звернув увагу царя на те, що раніше «произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную». Валуєв пропонував розглянути питання про видання українських книг для народу спільно з міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду і шефом жандармів. До початку такого «совокупного обсуждения», міністр Валуєв зробив розпорядження по цензурному відомству, щоб «позволялись к печати только произведения на малороссийском языке, принадлежащие к области изящной литературы; пропуск же книг на том языке религиозного содержания, учебных и вообще назначенных для первоначального чтения народа приостановится до разрешения настоящего вопроса».

Імператор наклав резолюцію: «Высочайше повелено исполнить. С. -Петербург, 18 июля 1863» [17].

За кілька днів до підписання циркуляру М. Костомаров виступив у газеті «День» із спростуванням вигадок про солідарність українофілів з поляками [3]. Він намагався також звести справу лише до намірів викладання українською мовою в початковій школі. Цей виступ, як і аудієнція українофілів у міністра внутрішніх справ, успіху не мав. Валуєв у своєму щоденнику лише цинічно-принизливо відзначив, що Костомаров був «сильно озадаченный приостановлением популярных изданий на хохольском наречии», а він [Валуєв] «прямо и категорически объявил ему [Костомарову], что принятая мною мера останется в силе».

1.3 Емський указ: витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком

Свою назву Емський указ отримав від німецького міста Бад Емс, де Олександр II вніс поправки і підписав підготовлений спеціальною комісією указ. До складу комісії увійшли міністр внутрішніх справ Олександр Тімашев, міністр народної освіти граф Дмитро Толстой, шеф жандармів Потапов і помічник попечителя Київського навчального округу Михайло Юзефович. Вважається, що виданню указу передував меморандум, надісланий імператору Юзефовичем, в якому той заявляв, що українці хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі» [9].

Емський указ доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. Указ забороняв [9]:

· Ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою без спеціального дозволу;

· Видавати українською оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот;

· Друкувати будь-які книги українською мовою;

· Ставити українські театральні вистави (заборону знято у 1881 р.);

· Влаштовувати концерти з українськими піснями;

· Викладати українською мовою в початкових школах.

Дозволялося видавати українською історичні літературні пам’ятки та художні твори, але лише за умови їх написання згідно з загальноросійською орфографією та отримання попереднього дозволу на публікацію від Головного управління у справах друку. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою, що не відповідають зазначеним вимогам.

На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Кіевского телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступив на захист української мови і культури і різко засудив Емський указ.

Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого «Маніфеста громадянських свобод» імператором Миколою II.

Вперше повний текст указу за журналом Особого Совещания для пресечения украинофильской пропаганды було оприлюднено у книжці Ф. Савченка «Заборона українства 1876 р.» сторінки 381−383.

В 1896—1900 роках Київський цензурний комітет щорічно забороняв не менше, ніж 15% українських видань, що суттєво перевищувало заборону щодо видань іншими мовами, там ця заборона стосувалася 1−2%.

Не випадковими були царські репресії проти Галичини, коли її було зайнято 1914 року російськими військами. Адже після валуєвської заборони 1863 року, а особливо після заборони емської, Галичина, яка була в складі значно ліберальнішої Австрійської імперії, стала своєрідним «українським П'ємонтом».

Практично всі українські письменники з Наддніпрянщини друкувалися здебільшого тут. Тут існували легальні українські організації, тут міг вільно розвиватися український театр і врешті-решт, що було абсолютно немислимо, українські форми політичного життя. Невипадково чиновники дуже ретельно стежили за тим, аби заборона про перевезення українських видань з Галичини в імперію дотримувалася.

Емська заборона відіграла фатальну роль в українському житті. Невипадково М. Грушевський присвятив її роковинам статтю з промовистою назвою «Ганебної пам’яті» [7].

Сама наявність емської заборони є прекрасною відповіддю тим, хто й сьогодні намагається вибудовувати ідилічні схеми про благотворний вплив великоруської культури на українців. Українцям було дуже важко вижити за умов такого «благотворного» впливу.

2. Боротьба української інтелігенції проти утисків української мови в іі половині ХІХ — на початку ХХ ст.

2.1 Спроби утвердження української мови в освіті у ХІХ столітті

Українські культурні діячі розуміли важливість освіти рідної для народу мовою. Всупереч існуючим заборонам українські підручники, передусім для початкової школи, все ж виходили. Перші букварі українською мовою з’явились в середині ХІХ ст. Першим став підручник О. Духновича «Книжица читальная для начинающих» 1847 р. На сході України першим рідномовним підручником стала «Граматка П. Куліша» 1847 р. Обидва букварі - і Духновича (в Угорщині), і Куліша (в царській Росії) — були заборонені владою.

Виразні спроби викладати українською мовою в школі вперше зробили в 60-ті роки ХІХ ст. на Наддніпрянщині, використавши ліберальні політику уряду, що існувала на початку царювання Олесандра ІІ. Ідейно-педагогічну атмосферу, сприятливу для цього руху, створили видатні педагоги ХІХ ст. — Вессель, К. Ушинський, барон Корф, Пирогов, який працював на Україні як попечитель Київської шкільної округи. Ці педагоги висунули ідею навчання рідною мовою для нормального розвитку дитини. Вессель 1863 р. писав: «Обучать его (ребенка) не на родном языке, хотя бы и самом близком и сродном, значит извращать самостоятельное умственное развитие народа, извращать всю его духовную природу». К. Ушинський писав про російську школу на Україні так: «Во-первых, такая школа гораздо ниже народа; что значит она со своей сотней плохо заученых слов перед тою безконечно-глубокою, живою и полною речью, которую выработал и выстрадал себе народ в продолжение тысячелетий? Во-вторых, такая школа безсильна, потому что она не строит развития дитяти на единственной и плодотворной душевной почве — на родной речи и на отразившемся в ней народном чувстве; в-третьих, такая школа безполезна: ребенок не только входит в нее из сферы совершенно чужой, но и выходит из нее в ту же чужую ей сферу» [27, с. 245].

Особливо активно працювали над впровадженням української мови в сферу освіти Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, О. Кониський, М. Максимович, Б. Грінченко. М. Костомаров написав і опублікував дві статті на теми про навчання українською мовою, почав збір коштів на видання шкільних українських підручників та літератури для народу і видав декілька книг. У своїх статтях вимогу навчання українською мовою Костомаров обгрунтовував потребою поширювати серед народу наукові знання, тому що рідна мова — «удобнейшая и легчайшая форма передачи и выражения мысли» [цит. за 18]. Він визначив такий список предметів для викладання українською мовою: релігія, арифметика, космографія, географія, граматика рідної мови, права і обов’язки громадян.

М. Драгоманов 1866 р. видає статтю «О педагогическомъ значеніи малорусского языка», а в «Громаді» друкує велику розвідку «Народні школи», в якій всебічно обгрунтовував потребу української школи: «До такого лиха з школами, спільного по всій Росії, у нас на Україні прикладається ще своє особливе. У нас із самого початку учать мовою чужою, по книгах, що не пригнані до нашого краю й життя. Це лихо таке, котре тягнеться десятки років і само по собі може поставити наш народ позаду трохи не всіх народів у царстві Руськім» [цит. за 18].

Про нагальну потребу навчати дітей рідною мовою пише Б. Грінченко у своїй праці «На беспросветном пути». Він розглядає в критичному плані аргументи, спрямовані проти української освіти, та, спираючись на праці відомих європейських педагогів, учених-мовознавців, філософів доводить необхідність української школи. Виступаючи проти тих, хто твердив, що українська мова — не самостійна, а діалект російської, тому не варто підтримувати використання діалекту в сфері освіти, Б. Грінченко зауважує, що оскільки точного розмежування мовою та наріччям не існувало, то українську мову, як і інші мови, слід вважати самостійною мовою, а не діалектом, уже на тій підставі, що вона має літературні форму, а для проблеми рідномовної освіти це питання не має принципового значення: «Ведь дело не в том, — зауважує автор, — язык это или наречие, а лишь в том, что он является для наших детей родным, а значит наиболее понятным и единственно поэтому природным для такого обучения, при котором мысль может правильно развиваться и правильно действовать, без чего нет и быть не может истинного воспитания и просвещения…» [цит. за 18].

Щоб переконати тих, хто вважав українську мову діалектом російської, Б. Грінченко наводить міркування західно-європейських педагогів, мовознавців А. Дістерверга, А. Ріхтера, Г. Бургвардта, Бреаля про необхідність проводити початкове навчання дітей навіть місцевими діалектами.

Відомий німецький педагог А. Дістерверг підкреслював: «Привязать человека к местной родине, научить его не только познавать эту родину, но и воодушевить его любовью к ней, к ее свойствам и особенностям вовсе не значит покровительствовать провинциальной узости, а напротив укрепить корни его силы. Корни эти заключаются в почве его Родины, в особенностях его земляков, в их истории, языке» [цит. за 18].

Необхідність використання української мови в школі висловлювали і педагоги-практики: викладачі Київської шкільної округи, педагогічна рада другої Київської гімназії, директор Житомирської гімназії та інші. Але практично це здійснене було тільки в недільних школах, що масово почали з’являтись по всій Росії, а пізніше і на Україні. Найперша така школа була організована в Києві 1859 р. Звичайно, не всі недільні школи на Україні викладали українською мовою. В багатьох випадках це було предметом боротьби, найгірше, що серед самих українців не було тоді єдності у погляді на цю справу.

У зв’язку з шкільними потребами поступово почали з’являтись різні підручники українською мовою: «Катехизис» Опатовича, 1856 р.; «Азбука Золотова для южно-русского края», Полтава 1861 р.; «Букварь южно-русскій» Т. Шевченка, 1861 р.; «Українська абетка» М. Гатцука, Москва, 1861 р.; «Граматка» П. Куліша, 1857−1861 р.р.; «Граматка» І. Деркача, Москва, 1861 р.; «Таблиці для початкового навчання грамоті» К. Шейковського; «Домашня наука — перші початки», М. Грещанковського, 1860 р., «Вищі початки», 1861 р.; «Арихметика, або щотниця» Д. Мороза, 1862 р.; «Арихметика, або щотниця» О. Кониського, 1863 р., «Українські прописі», 1862 р.; «Оповідання з святого писання» С. Опатовича; «Життя святих» О. Гутиминського, 1863 р.

Але цей рух незабаром був припинений, бо недільні школи вже влітку 1862 р. заборонено, а крім того, й українська мова підпала під заборону П. Валуєва.

На початку 80-х років ХІХ ст. знову підняли питання про українську мову в школі Чернігівське земство, Київський губернатор, Київська дума. Але вбивство Олександра ІІ припинило ліберальні настрої. З цього часу проблема існування української школи на Східній Україні не розглядалася до початку ХХ століття.

Проте сприятливі умови для розвитку української школи настали в цей період в Галичині. Тут почало розвиватись українське шкільництво в усіх його формах — початкова школа, середня (гімназії), відкрили кафедри української мови та літератури при Львівському та Чернівецькому університетах.

З 1842 р. в Галичині з’являються перші шкільні видання українською мовою: «Букварь» та «Способъ борзо выучити читати» Йосафата Кобринського, 1852 р. «Руска читанка для низшої гімназії» В. Ковалевського, 1870 р. «Руска читанка для висшої гімназії» О. Барвінського, 1873 р. — переклад «Ботаніки», «Географії», 1879 р. «Руська читанка для низших клас середніх шкіл» Ю. Романчука, тоді ж виходять підручники з арифметики та географії О. Дейницького.

Утвердити українську мову в школі, створити українські підручники, поширити освіту серед народу було чи не головним завданням української інтелігенції ХІХ ст.

2.2 Українські діячі культури і науки в боротьбі за українську мову та розширення сфер вжитку рідної мови

Завдяки зусиллям представників свідомої національної інтелігенції вдалося відстояти в боротьбі з царським урядом право української мови на існування та подальший розвиток. Ще від часів Кирило-Мефодіївського братства розвиток української гуманітарної науки, літератури, мови був органічно пов’язаний, з національним рухом, усвідомлювався як його невід'ємна частина. На чолі національного руху стояли такі видатні діячі культури і науки, як М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Б. Грінченко, М. Грушевський та інші. Актуальність боротьби за національно-культурну спадщину, рідну мову і власну літературу стимулювала широкий громадський інтерес до українознавчих наукових праць і досліджень.

Суспільно-політичне і культурне життя України ХІХ ст. свідчило про зростання національної свідомості, яка була одним із проявів інтенсифікації процесу консолідації української нації. За висловом І. Франка, в останньому 20-літті ХІХ ст. в Україні відбувався «регенераційний процес нації, що з важкого духовного і політичного пригноблення звільна, але постійно двигається до нормального життя» [25, с. 482].

Найрадикальнішу частину тогочасного українського суспільства становила інтелігенція, представники якої - професори університетів, викладачі гімназій, письменники, лікарі, земські діячі - почали згуртовано виступати в культурно-національному русі. В 1859 р. було засновано в Києві першу українську громаду, до складу якої у 1861 р. влилися учасники гуртка «хлопоманів» на чолі з В. Антоновичем та Т. Рильським. Майже одночасно виникли українські громади в Петербурзі, Чернігові, Одесі, Харкові. Основний зміст діяльності громадівців, спрямованої на відродження української нації, полягав у поширенні знань серед народу, в розвитку української мови, літератури, вивчення історії та етнографії.

На тому етапі це була надзвичайно важлива праця, бо через довголітній русифікаційний тиск над українською культурою і мовою, в межах Російської імперії нависла небезпека знищення. Ще з часів Петра І російський уряд планомірно втілював у життя ідею нівелювання української національної самобутності.

Незважаючи на величезні труднощі і перешкоди, розвиток української мови в другій половині ХІХ ст. йшов вперед. Найвиразнішою ознакою і найбільшим на той час досягненням було розширення українського культурного мововжитку. Це розширення було програмою діяльності всіх українських діячів того часу. Програму утвердження української мови висловив І. Нечуй-Левицький у статті «Сьогочасне літературне прямування» 1884 р.: «Україна буде і мусить домагатися права своєї національности, свого язика в усіх школах і в громадській жизні, в адміністрації, права вольної преси, права заводити усякі наукові і суспільні товариства, які потрібні для широкого ліберально-прогресивного розвиття усієї маси нації зверху до самого дна» [27, с. 237].

В ІІ половині ХІХ ст. завдяки діяльності українських культурних діячів, письменників, науковців, педагогів поступово охоплюються такі сфери мово вжитку [18]:

· розширення і збагачення жанрів художньої літератури;

· окремі спроби вживання української мови в навчальних закладах (земські, недільні школи);

· театрально-сценічний вжиток;

· преса і публіцистична література;

· застосування в наукових працях і дослідженнях (переважно в Галичині та еміграції - М. Драгоманов);

· окремі випадки побутового вживання в середовищі освічених людей.

Незважаючи на урядові переслідування, українська інтелігенція продовжує свою діяльність. В кінці 60-х років ХІХ ст. у Києві оформилася «Стара Громада» на чолі з професором Київського університету В. Антоновичем, до неї входили: Б. Познанський, М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Кістяковський, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Старицький, Ф. Вовк, М. Лисенко. За прикладом Київської «Старої Громади» стали засновувати такі товариства в інших містах: Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові, Петербурзі. Громади ширили в народі національну свідомість, впливали на пресу, школи. У 1875 р. товариство придбало російську газету «Киевский Телеграф» і друкувало твори, статті, наукові дослідження, присвячені українським темам і проблемам.

В 1873 р. в Києві засновано Південно-західний відділ Російського географічного товариства. Видатні вчені та громадські діячі повели активну працю над вивченням України, її етнографії, історії, мови, економіки, збирали і видавали архівні матеріали, фольклор, заснували музей та бібліотеку. Наслідком цієї праці була серія капітальних видань: «Исторические песни малорусского народа» В. Антоновича і М. Драгоманова, збірка народних казок М. Драгоманова, чумацькі народні пісні Рудченка, монументальна праця П. Чубинського з етнографії Правобережної України.

Однак заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвиткові національної культури. Щоб обминути ці обмеження П. Куліш, О. Кониський, М. Драгоманов та інші, встановили контакти з українцями в Галичині, використовуючи їхню україномовну пресу, а особливо газету «Правда», для поширення творів і досліджень, заборонених в Росії. В 1873 р. за допомогою Є. Скоропадської-Милорадович та підприємця В. Симиренка започатковане у Львові Літературне товариство імені Т. Г. Шевченка, яке стало центром українського національного руху.

Підривали заборону та наміри стерти з лиця землі українську мову як засіб літературного і громадського спілкування легальні українські видання (щоправда, всі друковані російською абеткою), здійснені після Емського указу.

Першим значним проломом стало видання «Кобзаря» Т. Шевченка тиражем 25 тис. примірників, не враховуючи всі інші книжки, що з’явились всупереч забороні: альманахи «Рада» (1883−1884 р.р.), укладені М. Старицьким; «Нива» (Одеса, 1885 р.) під редакцією М. Боровиковського і Д. Марковича; «Проліски» (Одеса, 1893 р.), «Криничка» (Чернігів, 1896 р.), «Малороссийський сборник» (Москва, 1899 р.) — зібрав і видав Б. Грінченко, «Щирі сльози» (Бахмут, 1899 р.), «Вік» (Київ, 1900 р.) — підготував С. Єфремов.

Не вдалося придушити остаточно українську літературу. В сфері художнього письменства продовжували працювати в добре відомих жанрах [18]:

1) інтимна лірика (І. Франко, Я. Щоголів, І. Манжура, В. Самійленко, Б. Грінченко);

2) побутове оповідання (Марко Вовчок, О. Кониський).

А також розроблялися нові жанри:

1) соціально-побутова повість та роман (І. Нечуй-Левицький «Кайдашева сім'я», «Микола Джеря», П. Мирний «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», Б. Грінченко «Під тихими вербами»);

2) роман з життя інтелігенції (І. Франко «Boa Constrictor», «Перехресні стежки», Б. Грінченко «Сонячний промінь»);

3) соціальна драма (М. Старицький, М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий).

Багато письменників займалися перекладами з інших мов (О. Пчілка — твори М. Гоголя, М. Старицький — «Гамлет» В. Шекспіра, П. Куліш — «Отелло» та інші твори В. Шекспіра, Ніщинський — «Одіссея» Гомера, «Антігона» Софокла, І. Франко — «Фауст» Гете, переклади Біблії).

В Києві існувала друкарня, що належала «Старій Громаді», яка видавала журнал «Киевская старина». В ньому друкували літературні твори, наукові праці, дослідження, присвячені історії України, етнографії, проблемам української мови. Засноване в Москві під російською назвою «Благотворительное общество издания общеполезных и дешевых книг» — з 1898 р. почало друкувати брошури для українських селян українською мовою. 1903 р. Київський генерал-губернатор М. Драгоміров дозволив друкувати в «Киевской старине» твори художньої літератури українською мовою, але вживаючи російської абетки.

Так само не вдалося урядові повністю запобігти довозові закордонних видань, переважно галицьких, у Російську імперію. У 1890−1896 р.р. на підросійській Україні було понад 400 передплатників галицьких журналів «Зорі», «Літературно-наукового вісника». Українська мова не втратила своєї функції бути мовою літератури.

Українські діячі розуміли значення утвердження української мови в інших сферах: політично-публіцистичній, науково-популярній, науковій, тому активно велася робота в цьому напрямку. Найзнаменнішою була поява на початку 60-их років на Наддніпрянщині (власне, в Петербурзі, але з призначенням для наддніпрянських та кубанських українців) першого напівукраїнського, бо в ньому друковано й російською мовою, періодичного видання — місячника «Основа», що його видавали В. Білозерський, П. Куліш, М. Костомаров. Це було видання журнального типу, літературно-наукове за своїм характером, але й з дописами побутового змісту. В «Основі» вперше з’явилися написані українською мовою публіцистичні статті й наукові праці. Це був передусім доробок П. Куліша, його публіцистичні «Листи з хутора», науково-популярна «Історія України од найдавніших часів», «Хмельниччина», «Виговщина», стаття М. Костомарова «Християнство й кріпацтво», нариси Я. Кухаренка «Вівці й чабани в Чорноморії» та «Пластуни», науково-популярна стаття В. Коховського «Устня мова з науки про дощ», нариси А. Свидницького «Великдень у подолян» та С. Номиса «Різдвяні святки».

З усього цього матеріалу найбільшу вартість для історії української наукової мови мають праці П. Куліша, що їх пізніше, уже в 90-их роках оцінив М. Драгоманов: «Куліш перший у нас почав писати тоді критичні й історичні статті по-українському, — історичні, зрештою, напівпопулярні».

В 70-х роках з’явились такі наукові та науково-популярні праці І. Нечуя-Левицького: «Унія й Петро Могила» (1875 р.), «Перші київські князі: Олег, Ігор, Святослав» 1876 р.), Св. Володимир і його потомки" (1876 р.), «Татари й Литва на Україні» (1876 р.), «Український гетьман Б. Хмельницький і козаччина» (1876 р.), Український гетьман І. Виговський" (1879 р.). Він же написав українською мовою суто наукову розвідку «Світогляд українського народу» («Правда», 1876 р.) та публіцистично-наукову «Сьогочасне літературне прямування» (1876 р.). Але найбільше праць наукового та публіцистичного характеру написав М. Драгоманов. Починаючи такими науково-популярними працями як «Про козаків, татар та турків», «Віра й громадські справи», «Швейцарська спілка», «Рай і поступ», соціологічно-публіцистичні, як «Література російська, великоруська, українська й галицька (1877 р.), «Переднє слово до «Громади (1868 р.), «Нові українські пісні про громадські справи» (1881 р.), «Шевченко, українофіли й соціялізм» (1881 р.), наукові коментарі до «Політичних пісень українського народу (1883 р.), «Чудацькі думки про українську національну «справу» (1891 р.), «Австро-руські спомини» (1892 р.), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1891 р.).

Мала значення для історії публіцистичної української мови і його «Громада'' (1878−82 р.), з різним науковим і публіцистично-побутовим (дописи з різних місцевостей Наддніпрянщини, з Кубані) матеріалом. Великої вартості для розвитку української наукової мови були праці С. Подолинського — науково-природознавча розвідка «Життьа і здоровіа льудеі на Україні» (1879 р.), «Ремесла й хвабрики» і «Багатство та бідність», видані в Женеві.

З інших наддніпрянських діячів, що чимало зробили для розвитку наукової мови в другій половині XIX ст., треба згадати О. Кониського. Найцінніша його праця «Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя», (1898−1902 р.р.). В 1885 р. В. Антонович та М. Комаров допомогли О. Барвінському розпочати в Галичині видання «Руської історичної бібліотеки.» Перекладали й редагували мову текстів для цієї бібліотеки О. Кониський, В. Вовк-Карачевський, М. Комаров. П. Житецький допомагав порадами в справі термінології. Вийшло 20 томів у цьому виданні. 1897 р. в Галичині вийшли «Бесіди про часи козацькі на Україні» В. Антоновича. В кінці ХІХ ст. потужною силою в сфері українського мовотворення виступив Б. Грінченко, що дав значні зразки наукової та публіцистичної мови в своїх численних статтях.

В ХІХ ст. робляться перші спроби повернути українську мову в церковне життя. Ще в першій половині ХІХ ст. українські діячі намагалися використати українську мову для церковного вжитку, але цілком безуспішно: нездійсненні задуми М. Шашкевича та Г. Квітки-Основ'яненка, та спроба батька І. Нечуя-Левицького видати церковні проповіді. Тільки починаючи з 50-их років, стали появлятись видання церковного характеру й призначення. 1856 р. вийшли «Катехитичні бесіди на символ віри та молитву Господню» В. Гричулевича, 1857 р. — його ж «Проповіді на малороссійском язике», 1859 р. М. Максимович видав «Псалмы, переложенные на малорусское наречие».

Починаючи з 60-их років, почали перекладати українською мовою Біблію (переклади євангелії Морачевського). 1853 р. П. Куліш надрукував у «Правді» переклад, «П'ятикнижжя», у 70-их роках у Львові - віршовані переклади «Йова» й псалтиря. У 80-их роках Куліш разом із Пулюем переклали й видали «Святе письмо Нового завіту». До кінця свого життя П. Куліш переклав майже всю Біблію, а чого він не встиг, те закінчили по його смерті Пулій, та І. Нечуй-Левицький.

За дискусіями 60−80-х років ХІХ ст., об'єктами яких були: наріччя чи мова, язичіє чи народна мова, фонетико-морфологічний чи етимологічний принципи правопису, збереження чи усунення графем, які мали засвідчувати незмінність писемної традиції, але які не мали вже своїх звукових відповідників, також приховувалась боротьба за існування української мови.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой