Глобалізація й поняття "суспільство" у новітніх соціологічних дискусіях

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Социология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Глобалізація й поняття «суспільство» у новітніх соціологічних дискусіях

Кінець XX століття й початок XXI століття в соціології як науці - і ширше — у соціологічному аналізі історичного життя з’являється в досить заплутаному й навіть парадоксальному виді. Ця парадоксальність і заплутаність обговорення проблем рубежу XX — XXI століть виникає із внутрішньої суперечливості двох базових інтерпретацій тези глобалізації, що існує як головна теза для опису фундаментальних процесів сучасності. Теза глобалізації існує у двох варіантах: у теоріях сучасності як пізнього модерну, що розвиває «нормальну» (у змісті Т. Куна) соціологію, з одного боку, і в теоріях постмодерна — з іншої. Для теорій пізнього модерну глобалізація — це повсюдна реалізація соціальних принципів, закладених у суспільствах модерну, у культурі епохи Просвіщення; це процес уніфікації територій і взаємодій. Завдяки цьому сучасність з’являється як зрілий модерн, не позбавлений, однак, фрагментів його тенденцій. Для постмодерністських теорій сучасність — це кінець модерну, кінець епістемології й соціального порядку модерну, це оформлення мережних комунікативних систем, на основі яких оформляються глобальні системи взаємодії. І саме вони стають предметом соціологічного аналізу.

Теорії глобалізації «нормальної» соціології - це теорії, які у всіх своїх варіантах і при всіх розходженнях усередині себе, розглядають сучасність як етап загальної епохи модерну. І це не дивно. Становлення суспільств модерну й процес глобалізації споконвічно були зв’язані один з одним. Починаючи з епохи Великих географічних відкриттів, колонізація й включення заокеанських територій в орбіту європейських економік і політичної системи відносин стали фундаментальною умовою становлення самих цих економік і національних держав. Початок XX століття було сполучено з новим етапом у розвитку процесу глобалізації - з імперіалізмом. Імперіалізм означав уже не простий використання колоній в інтересах суспільств, що стають, модерну, він означав експорт організаційних, економічних і політичних принципів у колонії, він означав територіальне, людське, ресурсне розширення метрополій, затребуване принципами організованого капіталізму.

Сучасний етап процесу глобалізації самим найтіснішим образом пов’язаний з мікроелектронною революцією, впровадженням комп’ютерних систем виробництва, нових систем транспорту й зв’язку, а також з обумовленим цими факторами зміною відносини до простору й об'єктивного протікання соціального часу. Глобалізація означає стиск як простору, так і часу.

Глобалізація означає посилення зв’язаності, ущільнення територій, ослаблення границь, що історично зложилися між різними територіями. Посилення зв’язаності, взаємозалежності, ущільнення взаємодії здійснюється на всіх соціальних рівнях і в різних сферах — економіці, політику, культурі, науці, утворенні.

Процес глобалізації здійснюється через створення глобальної мережі культурних кодів і повідомлень. Мода, кінематограф, політичні події, природні катастрофи, терористичні акти, курси валют, проривні наукові технології - всі ці події, знаки й повідомлення існують одночасно, відразу для всіх, будучи всім однаково зрозумілі. Завдяки глобальним засобам масової інформації, глобальному мережному суспільству всі живуть в одній системі подій і єдиній системі змістів.

Глобалізація здійснюється як процес універсалізації, гомогенізації й уніфікації соціальних, політичних і економічних інститутів і процесів. Створюються формально схожі системи державного керування, політичних партій; системи права; фінансового контролю й керування; соціального й пенсійного забезпечення; аналогічні системи охорони здоров’я, утворення, підтримки науки й культури, спорту й т.д. Виникають загальні форми соціального протесту, соціальних почуттів і подань. Типізуються соціальні позиції, робочі місця й функції, системи соціальної стратифікації й споживання, оформляються транснаціональні еліти.

Глобалізація сполучена з оформленням наднаціонально-державних, у повному розумінні слова глобальних, соціальних інститутів, що володіють авторитетом і навіть певною владою, таких як, наприклад, ООН, ВТО, спортивні організації й союзи, різного роду регіональні економічні, політичні, культурні союзи й організації. Мова йде не просто про угоди, основу яких становлять інтереси або взаємне визнання принципів, норм і систем міжнародного права. Мова йде про інститути й організації, що володіють своїм регламентом, штатом міжнародних чиновників і повноваженнями, що включають можливість примуса й покарання учасників у випадку порушення ними угод і зобов’язань.

Оформлення наднаціональних організацій кидає виклик національним державам, порушує питання про повноту їхніх повноважень і прерогативах. Але не тільки наднаціональні організації натискають і звужують сферу повноважень національної держави. Не менш значимої виявляється друга сторона загального процесу глобалізації. Мова йде про процес регіоналізації й мультікультурності, що «розмиває» сформовану систему національних держав «знизу».

Секуляризована культура модерну, демократична система цінностей, політична толерантність, з одного боку, і можливість фізичного переміщення для величезної кількості людей, зв’язку територій в on-line режимі, надавані сучасними технічними коштами, з іншого боку, створюють зовсім нову картину культурно територіального розподілу. Опираючись на декларацію модерном цінності толерантності й створені їм технічні можливості, різні культурні, релігійні, етнічні групи й меншостей вимагають перегляду сформованого глобального національно-державного порядку й заявляють про свою особисту участь у глобальних процесах, інститутах і організаціях. Фактично ці вимоги спрямовані на «реконсервацію» національно-державних утворень, на «перекрій» політичного простору.

Процес мультікультури виявляється небезпечним для національної держави й ще у двох моментах. Опираючись на права людини, насамперед, на право волі пересування, різні національні групи вимагають установлення прозорих границь і права бути присутнім і жити в рамках будь-яких національно-державних утворень. Крім того, мультікультурність і як принцип, і як практика чреватий своїми наслідками для універсального й гомогенного соціально-культурного простору національної держави. Іммігрантських релігійних і етнічних меншостей, зберігаючи групову організацію, зберігають і відповідну релігійну й етнічну ідентичність, що не дозволяє їм до кінця проходити процеси асиміляції. Більше того, як свідчить соціологічна теорія, іммігрантські меншості здійснюють активний опір процесу асиміляції й «розчинення» у великому суспільстві. Їхня взаємодія з більшим суспільством носить складний характер. Іммігрантські групи, взаємодіючи з більшим суспільством, приймають його «повідомлення», але виявляються не схильними до його адекватних, відповідних установлених норм і правил, прочитанню. Вони інтерпретують це «послання» по-своєму. Культурно-нормативній системі великого суспільства вони протиставляють свою нормативно-культурну систему й свої способи прочитання культурних норм і кодів і змушують кожне нормативно-культурне послання великого суспільства циркулювати в їхній власній системі норм і кодів. У результаті універсальний культурно-нормативний простір національно-державної території розривається, у ньому утворяться інокультурні групи, розривається єдина система значеннєвих комунікацій. Все це прямо «уривається» у політичний процес, породжуючи нові протиріччя й конфлікти, ставлячи під питання єдність національно державного утворення.

Сказане дозволяє вказати на фундаментальну проблему, що породжує процес глобалізації. Цією проблемою є колосальний тиск, що випробовує сучасний національно-державний порядок як «зверху», з боку «наддержавних» структур і процесів, так і «знизу», з боку процесів регіоналізації й мультікультурності.

Виникає питання — що ж відбувається із суспільством? Адже суспільства модерну зложилися й існували у формі національних держав. Деякі сучасні дослідники глобалізації - Дж. Уррі, І. Валлерстайн і ін. — заговорили у зв’язку із цим про «кінець «суспільства». «Спостережувана, нібито, неадекватність базових соціологічних категорій сучасним соціальним реаліям дозволяє порушити питання й про адекватність самої соціології як науки й запропонувати їй заміну у вигляді дисципліни під ім'ям «історична соціальна наука» (І. Валлерстайн).

На думку, наприклад, Джона Уррі, сучасність, характерна як «виникаючий глобальний порядок — це порядок постійного безладдя й порушення рівноваги». Розвиток різних «мереж і потоків», різних «переміщень розмиває ендогенні соціальні структури» суспільства. Завданням соціології у зв’язку із цим повинне стать вивчення мобільності - народів, предметів, образів, інформації й відходів, а також надскладних взаємодій між цими різними мобільностями і їхніми соціальними наслідками. Мова, фактично, іде про нову «порядку денному» для соціології як «науки» і, головним чином, про характер і природу її предмета. Соціологія повинна стати, на думку Уррі, «дисципліною, організованої навколо мереж, і горизонтальних потоків». «Соціологія мобільності» повинна замістити «соціологію соціального як суспільства».

У такий спосіб теза «кінця соціального» постмодерністської соціології 80-х — 90-х років трансформується в теорію «мережного суспільства» у М. Кастельса й в «соціологію мобільності» у Дж. Уррі. Нове бачення «соціального», як затверджує Уррі, може бути реалізовано тільки за допомогою нового методу, що складає у використанні метафор, на яких базується й у які знаходить висвітлення наше розуміння соціального життя. Більше того, Уррі вважає, що «соціологічна думка, так само як і будь-якій іншій формі мислення, не може реалізовуватися «не-метафорично». Такі метафори як «мережа», «потік», «мобільність» і покликані сприяти розробці теорій «глобалізації» і «глобального». Саме ці метафори покликані створити нову соціальну топологію й метафорику «територій», навколо яких, нібито, було організоване поняття «суспільство».

Більшість сучасних співтовариств не припускає «географічної близькості» утворюючих їхніх людей. Мова йде про «групи самодопомоги», організаціях «прямої» дії, комунікативних групах, етнічних, екологічних, відпочинку і інших групах, що утворяться на основі спільного інтересу у політиці, спорті, культурі, любові до тварин, їжі, до альтернативної медицини й т.д. Такі утворення складаються на основі вільного вибору. Люди швидко приєднуються до них і швидко їх залишають. «Кожна така група виявляє своєрідне сполучення принципів приналежності й рухливості. Багато хто являють собою свого роду культури опору, горизонтальне продовження мереж цивільного суспільства, розташовуючись як усередині, так і за межами національних держав».

Новим баченням «соціального», пропонованим М. Кастельсом, Дж. Уррі й іншими, фактично затверджується втрата соціологією своєї предметності, втрата поняттям «суспільство» свого втримування як якогось упорядкованого або структурованого цілого. У цьому зв’язку виникає питання — про що мова йде: про неадекватність сучасних соціологічних понять і теорій або про реальні процеси руйнування старих суспільств?

Очевидність розгортання глобального процесу не викликає ніяких сумнівів. Однак не викликає сумнівів і те, що національно-державний порядок не пішов у минуле і є присутнім як на рівні міжнародного порядку, так і на рівні внутрішньодержавної політики.

Немає сумнівів і в тім, що сучасні суспільства втратили класичну класову структуру, що репрезентувала себе в політичній дії класів, і є насамперед масовими суспільствами. Безумовно, масовість — це головна соціологічна характеристика сучасних суспільств, що характеризує як природу соціальних інститутів і соціального порядку, так і особливості систем соціальної стратифікації, тип соціального характеру й т.д. Більше того, мабуть, що й сучасні соціологічні теорії інформаційного суспільства, і постмодерністська соціологія в якості базової соціологічної моделі співвідносяться саме з моделлю масового суспільства або мають її як основу. Наприклад, Жан Бодрийяр, один з головних авторів тез «кінця соціального», «кінця порядку», «кінця історії» в основу аналізу сучасності й обґрунтування своїх тез думає саме критичну теорію масового суспільства, концепцію «маси» як «мовчазної більшості». Всі інші характеристики, такі як «інформаційне» або «мережне», характеризують це масове суспільство з погляду рівня його науково-технічного розвитку, фіксують використовувані їм технологічні ресурси й кошти комунікації. Вони скоріше є метафорами, чим аналітичними соціологічними характеристиками, що, до речі, і зізнається авторами цих концепцій.

Ситуація виглядає в такий спосіб. Сучасні суспільства володіють цілим поруч стійких, типових характеристик, придбаних ними в процесі історичної трансформації. Ці характеристики мають кумулятивний характер, кожна з них з’являлася на якімсь певному етапі історичного розвитку, але не витісняла вже, що мають характеристики, а скоріше модифікувала їх і відсувала на задній план історичного або теоретичного аналізу. Наприклад, розвиток третинного сектора в економіці й формування відповідних груп професій, типів діяльності, ціннісних орієнтацій і систем організації не означало, що суспільства перестали бути промисловими, капіталістичними, масовими й т.д. Це просто було проявом ще однієї якості, що получили назву «постіндустріального» (неологізму скоріше затемнює, чим пояснюючу суть процесу), що модифікувало вже, що мають якості, але не скасувало їх і навіть не перебороло їх (хоча як компонент «пост» припускає саме подолання).

Крім того, аналіз різних соціологічних теорій суспільства дозволяє зробити висновок про те, що найчастіше соціологія, фіксуючи нові соціальні процеси, що роблять вплив, що трансформує, на сталий соціальний порядок, іде по шляху використання метафорики, не вкоріненої в соціологічної понятійності, по шляху помітної журналістської фрази. Результатом є накопичення нових слів і термінів, що створюють видимість появи нової теорії й принципово нового соціального стану, тоді як мова йде тільки про прояв нового процесу, що вимагає свого осмислення й включення в існуючу соціологічну традицію. Метафора може виконувати роль інтелектуальної провокації, але не більше того. Типовим прикладом щодо цього представляється метафорика «інформаційного» або «мережного» суспільства.

Сучасні суспільства не втратили свого «капіталістичного» або «промислового» характеру, коли почали використовувати інформаційні технології. Інформаційні технології зажадали зміни організаційних форм, керування, нових професій і т.д., але промислова якість суспільства не пішло в минуле, так само як і капіталістична система відносин, у рамках якої розвиваються нові інформаційні технології й комунікативні можливості. Порівняння й аналіз різних теоретичних побудов на тему «сучасне суспільство» переконує в тім, що сучасні суспільства представляють собою капіталістичні, високотехнологічні, розвинені промислові суспільства, соціальна система яких описується в термінах масового суспільства. Особливий інтерес сучасної соціології до комплексного дослідження проблем культури, споживання, соціальної стратифікації й конфлікту, що реалізується в різного роду теоріях, таких, наприклад, як «культурний капіталізм», лише підтверджує сказане.

Крім того, сучасні суспільства є масовими суспільствами, що не втратили при цьому своєї національно державної специфіки. І не схоже, що вони втратять цю специфіку в майбутньому. Більше того, як показує досвід існування суспільств XX в., насамперед тоталітарних, масові суспільства породжують проблему регулювання соціального життя, у зв’язку із чим на передній план виступає держава в якості головної регулюючої інстанції. Уже Карл Мангейм указав на дві можливі стратегії соціального керування в масовому суспільстві - стратегію тоталітаризму й стратегію демократичного керування, що опирається на демократичні соціальні інститути, розвиток принципів народовладдя, а головне — на розроблену стратегію в області культури, утворення й виховання. Центральним моментом у розробці принципів демократичного керування суспільством було, на думку К. Мангейма, формування відповідної системи демократичних цінностей, їхнє затвердження в суспільстві й реалізація в сформованому соціальному порядку не без опори на державу.

Соціальний порядок сучасних суспільств фундаментальним образом залежить від держави й опирається на нього. Сучасна держава — це соціальна держава. Будь-яка соціальна держава виконує активну регулюючу й навіть формуюче суспільство функцію. У руках держави перебуває право, його відправлення, системи правового контролю й примуса — прокуратура, поліція, пенітенціарна система. Держава має можливості контролю за економічними процесами, стимулюючи одні й обмежуючи інші. Держава контролює основні соціальні процеси — конфлікти між соціальними групами, здійснює процес перерозподілу багатства, підтримує нижчі класи, гарантує рівність життєвих шансів і цивільних прав всьому населенню. Держава здійснює контроль над національно-державною територією. У руках держави зосереджений найважливіший для сучасного суспільства джерело влади, контролю й впливу — армія.

Перелік цього, далеко не повного, списку державних повноважень дозволяє говорити про фундаментальній, що конституює ролі держави для сучасного суспільства. Держава — інстанція що конституює й контролює, особливо такої є соціальна держава. Без підтримки соціальної держави не може існувати масове суспільство.

Глобалізація, мультикультурність, поява мережної якості в більшості соціальних інститутів і процесів лише породжують додаткові проблеми й завдання, належні бути розв’язуваними сучасною соціальною державою. Ці проблеми може вирішити тільки соціальну державу, що є й національною державою, тобто суспільством — російським, американським, французьким, італійським і т.д.

Висновки, як представляється, очевидні. Суспільство як упорядкована єдність, як національно-територіальне утворення існує й буде в доступному для огляду майбутньому існувати в реальності, а значить суспільство як соціологічна категорія є необхідними засобами теоретичного аналізу. Більше того, зовсім очевидно, що сучасність вимагає серйозного соціологічного осмислення й створення соціологічної теорії сучасних суспільств, максимально звільненої від помітної несоціологічної метафорики. Аналітична ревізія соціологічних понять очевидно необхідна, але її варто починати не з поняття «суспільство».

Якщо ж, намагаючись підвести деякий підсумок, перелічити основні якості сучасних суспільств, опираючись на розглянуті теорії й процеси, то перелік буде виглядати в такий спосіб.

1) Сучасне суспільство — це суспільство, економічне, господарське підсистема якого описується сучасними теоріями інформаційного суспільства.

2) Його соціальна підсистема найбільше адекватно відображена теоріями масового суспільства.

3) Відповідна культурна підсистема може описуватися класичними теоріями масового суспільства й сучасних теорій постмодерна.

4) Що стосується політичної підсистеми, сфери держави, — то мова тут іде про національну державу, що є з погляду своїх внутрішніх функцій соціальною державою.

5) Процес глобалізації, що є головним фундаментальним процесом, що характеризує сучасність, означає повсюдне поширення цих характеристик на всі сучасні суспільства, що, однак, не означає, що розгортання глобалізації носить безконфліктний характер.

Література

1. ??? … ??? ???? ??? ???? ??? // ??? ?3. 2006. ?. 102−115.

2. ??? … ??? … — ?., 1999

3. ??? … ??? ?? ??? ??? // ??? … ?4. 2000. ?. 58−68.

4. ??? … ??? ???? ??? … — ?., 1997

5. ??? … ??? ??? ??? // ??? … ?7. 2001. ?. 13−22.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой