Глобалізація світової економіки та проблеми України

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Международные отношения и мировая экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Глобалізація світової економіки та проблеми України

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Економічні проблеми глобалізації

1.1 ТНК та наукомісткі технології

1.2 Фінансова глобалізація

1.3 Стандартизація та уніфікація

Розділ ІІ. Україна в умовах глобалізації

2.1 Глобальна середньодержавність України

2.2 Україна у контексті глобалізації світової економіки

2.3 Азійський вектор зовнішньоекономічної політики України

Висновки

Список використаних джерел та літератури

ВСТУП

Експерти МВФ визначають феномен глобалізації як «зростаючу економічну взаємозалежність країн усього світу в результаті зростаючого обсягу й розмаїтості транскордонних трансакцій товарів, послуг і міжнародних потоків капіталу, а також завдяки усе більше швидкій і широкій дифузії технологій» [42, с. 5]. Однак ці ж процеси спостерігалися й уплині перших трьох десятиліть XX століття і були перервані світовою кризою 1929--1933 р.

Тому М. Чешков справедливо говорить про кризу глобалізації як науки, що не визначила ні предмет, ні суб'єкт свого дослідження і «розривається між двома протилежними тенденціями: фрагментацією знання (вироблення дисциплінарно-різних образів глобалізації) і безбережним розширенням (ототожненням з історією людства)». У зв’язку із цим «залишається відкритим питання про те, що є глобалізація — процес, що містить альтернативи і варіанти, або ж процес односпрямований, імперативний; чи веде цей процес до створення однорідної системи світу або ж містить у собі можливості різних ідентичностей і різних компонентів людства» [23, с. 52].

Та все ж глобалізація як процес існує незалежно від висновків науковців, і на сьогодні багато в чому визначає провідні тенденції розвитку системи світових економічних відносин.

Перед Україною стоїть завдання свого позиціонування на світових ринках, відповіді на виклики породжені процесом глобалізації. Тому визначена автором тема бакалаврської роботи є надзвичайно актуальною.

Проблеми глобалізації знаходяться у фокусі уваги таких структур та інституцій:

— міжнародних організацій та інститутів ООН, ЮНЕСКО, Ради Європи, Європейського Союзу, ОБСЄ, Світового банку, СОТ, ЄБРР тощо;

— країн-членів міжурядових регіональних організацій — Організація африканських держав (ОАД), Організація арабської єдності (ОАЄ), АСЕАН, АТЕС, НАФТА, МЕРКОСУР та ін. ;

— неурядових асоціацій і вчених.

Науково-методологічне дослідницьке розмаїття аж ніяк не знижує актуальності опанування для національної еліти модерних правил гри і пошуків власної української ніші у вельми суперечливому глобалізованому світі. І не просто відшукати, так би мовити, із суто теоретичної точки зору, а й виробити науково обґрунтовані практичні рекомендації для українських суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, які ще тільки зводяться на ноги разом із становленням України як повноправної суверенної держави.

Виходячи з цього, автор визначив за мету даної бакалаврської роботи — розкрити процес глобалізації світової економіки та проблеми України як суб'єкта міжнародних економічних відносин.

Поставлена мета передбачає вирішення наступних завдань:

— визначити головні економічні проблеми глобалізації;

— розкрити феномен появи ТНК та їх діяльності в умовах глобалізації;

— проаналізувати основні теоретичні підходи до визначення місця України у глобалізованому світі;

— визначити вплив глобалізаційних процесів на рівень економічного розвитку України.

Мета та завдання бакалаврської роботи визначили її структуру. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

У вступі визначені актуальність, мета та завдання дослідження.

Розділ І. «Економічні проблеми глобалізації» присвячено аналізу появи та діяльності ТНК, аналізу впливу наукомістких технологій на процес глобалізації, фінансової глобалізації, проблеми стандартизації та уніфікації.

Другий розділ «Україна в умовах глобалізації» розкриває наступні аспекти проблеми: теоретичні основи визначення місця України в глобалізованому світі; вплив глобалізації на рівень економічного розвитку держави, взаємодія України з міжнародними економічними організаціями, азійський вектор зовнішньоекономічної політики України.

У висновках подано основні результати дослідження. Завершує бакалаврську роботу список використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ І. ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

1.1 ТНК та наукомісткі технології

ТНК — транснаціональна компанія — в економіці поняття не нове. Раніше вона називалася й БНК (багатонаціональна корпорація), і МФК (міжнародна фінансова корпорація), а процеси становлення міжнародного капіталу і його проникнення на ринки інших країн були розглянуті ще В.І. Леніним.

Спробуємо простежити, які ж якісні особливості з’явилися в міжнародній економіці в останнє двадцятиліття.

За даними ООН сьогодні у світі налічується близько 60 тис. материнських транснаціональних компаній, які контролюють близько 450 тис. дочірніх компаній і відділень за кордоном. Серед них налічувалося близько 4,2 тис. латиноамериканських і східно-азіатських ТНК і кілька сотень ТНК, що базуються в європейських країнах перехідної економіки [142, с. 6]. Більше 40% активів 100 найбільших компаній світу розміщені поза країною розташування материнських компаній.

Частка ТНК у світовому ВВП підвищилася за 30 років з 17 до 30%, а кількість транснаціональних корпорацій за останню чверть століття зросло більш ніж у п’ять разів. 500 самих потужних ТНК реалізують 80% всієї продукції електроніки й хімії, 95% - фармацевтики, 76% - продукції машинобудування [131, с. 67].

Причому триста найбільш потужних компаній володіли 25% усього використовуваного у світовій економіці капіталу й забезпечували 70% прямих закордонних інвестицій. А в 2007 р. під контролем ТНК перебувала вже половина світового ВВП.

Темпи росту світового товарообігу впевнено випереджали ріст ВНП. За даними, що наводиться В. Іноземцевим [87], за період з 1980 р. по 1992 р. сумарний ВНП у всіх державах миру виріс із 3,8 до 18,9 трлн. дол., а зріст обсягів торговельних оборотів підвищився з 0,3 до 3,5 трлн. дол. В 2001 році обсяг світової торгівлі зріс на 7% і досяг 6 трлн. дол. [78], а сумарний ВНП — 29,2 трлн. дол. [65].

Здавалося б, ці дані говорять про зріст взаємозв'язку країн світу. Однак, якщо ми проаналізуємо структуру торговельних потоків, то виявиться, що торгівля між індустріально розвиненими країнами зростала більше швидкими темпами, і частка взаємопоставок у їхньому зовнішньоторговельному обігу становила: в 1953 р. — 38% загального обсягу експорту, в 1963 р. — 49%, в 1973 р. — 54%, в 1990 р. — 76%, а в наш час — близько 85%.

У2005 р. відношення експорту до ВНП у Сполучених Штатах було втричі меншим, ніж у Великобританії 150 років тому, у середині 40-х років XIX століття. Країни, що розвиваються, і нові індустріальні держави вносять непропорційно малий внесок у світову торгівлю: у 1998 р. Китай поставляв на світовий ринок меншу за вартістю товарну масу, ніж Бельгія [87].

При цьому основна частка зовнішньоторговельного обігу провідних світових країн припадає на їхніх сусідів, що також належать до клубу економічних лідерів. Для США провідним партнером є Канада (її частка в зовнішньоторговельному обігу — 20%), для Японії - США (28%), для Канади — США (77%), для Франції - Німеччина (16%), для Німеччини — Англія (10%), для Англії - США (20%).

Не менш важливу інформацію дає й аналіз розподілу 500 найбільших у світі ТНК і БНК по країнах (див. табл. 1). … ]

Табл. 1. Розподіл 500 найбільших у світі МНК і ТНК по країнах і регіонах у2006 р.

Із цієї таблиці ми бачимо, що на 3 провідних економічних центри світу доводиться 92% найбільших ТНК.

Фактично так звана глобалізація поширюється на групу найрозвиненіших країн, в основному тих, що входять до ОЕСР (29 країн), і тільки 5% торговельних потоків, що починаються або закінчуються на території однієї з держав-членів ОЕСР, виходять за межі цього об'єднання, а «розвинені постіндустріальні країни імпортують товарів і послуг на суму, що не перевищує 1,2% їх сумарного ВНП» [85, с. 107−108].

Название

Країна/ блок

Число БНК і ТНК

США

162

ЄС

156

Японія

126

Швейцарія

14

Південна Корея

13

Канада

6

Бразилія

5

Австралія

5

Китай

3

Інші

10

Джерело: «TheFortuneGlobal 500», 4 August2007вынести в литературу

Серед країн ОЕСР експорт зростає вдвічі швидше, ніж в інших країнах. Якщо у 1960 р. частка експорту становила 9,5% ВНП цих країн, то до кінця сторіччя — 20%. Але іще у 1900 р. цей показник вже становив 20,5% [208]. У такий спосіб ми бачимо, що рівень взаємозалежності за сто років не збільшився. Забігаючи вперед, ми так само можемо сказати й про потоки капіталу.

Ці показники не підтверджують і глобалізацію торгівлі, тому що частка «демократичних країн, що розвиваються, упала в загальномуобсязі американського імпорту з 53,4% в 1989 р. до 34,9% в 2007 р. А в трьох найважливіших економічних блоках — США, ЄС і Японії на експорт іде лише 12% ВВП» [211, с. 44−45].

У дійсності ми спостерігаємо зріст внутрішньорегіональної торгівлі, що значною мірою збігається із цивілізаційним чинником (див. табл. 2).

Табл. 12. Частка внутрішньорегіональної торгівлі у сукупному експорті й імпорті країн-учасниць деяких інтеграційних об'єднань в 2000 і 2006 р. ,%

Інтеграційне угруповання

Експорт

Імпорт

АТЭС

2000р.

2006 р.

2000р.

2006 р.

69,1

73,0

67,0

70,9

НАФТА

42,7

47,5

34,4

39,2

АСЕАН

19,5

24,7

15,9

19,3

МЕРКОСУР

8,9

22,6

14,5

20,0

Джерело: TheFutureoftheGlobalEconomy: Towards a LongBoom? OECD, Paris, 2008. P. 130.

З огляду на вищесказане, ми можемо повністю погодитися з думкою В. Штоля: «По суті реальна світова економіка залишилася практично на тому ж рівні глобалізації, що й у перші три десятиліття XX сторіччя, і значна частина людства (понад 50%), як вважають фахівці, поки не охоплена процесом глобалізації» [234, с. 53].

Таким чином, спостерігаємо утворення групи високорозвинених практично самодостатніх країн, що усе більше йде у відрив від більшості країн світу. І на Заході зростає розуміння відносної безперспективності ринків країн, що розвиваються.

У чому ж полягає феномен ТНК, і чому при явному зниженні взаємозв'язку країн світу у нас створюється ілюзія усе більше тісної згуртованості країн у єдиному світовому господарстві, і локомотивами цього процесу начебто б виступають ТНК.

Цей феномен пов’язаний з тим, що ТНК -- це насамперед комерційні підприємства, основна мета яких укладається в одержанні максимального прибутку.

Ця мета досягається завдяки наступним складовим:

масштабу виробництва й розмаху операцій;

мінімізації трансакційних витрат;

концентрації коштів на наукових дослідженнях і наступному продажі високотехнологічної продукції й ліцензій;

застосуванню нових технологій керування й організації праці, зокрема шляхом створення міжнародних мереж фірм-постачальників, фірм-виробників або фірм-споживачів;

застосуванню єдиної виробничої або торговельної технології, що дозволяє створювати мережі юридично самостійних фірм, об'єднаних, наприклад, загальними правилами продажу або загальною технологією приготування їжі, або загальним «брендом», що гарантує споживачеві мінімально обов’язковий набір якісних послуг;

розробці єдиних стандартів, що особливо важливо у галузі електронної техніки й програмного продукту. Фірма або група фірм, чий стандарт одержав пріоритетний розвиток, здобувають свого роду монополію і можливість одержувати квазіренту, як це яскраво демонструє"Microsoft";

розробці єдиної рекламної стратегії, внутрішньофірмової культури й розкручуванню «бренду» -- торговельної марки ТНК. Саме добре розкручена торговельна марка створює глобальний ефект присутності фірми в усьому світі, навіть там, де фірма може торгувати епізодично або зазнавати збитків. Але як не дивно, завдяки рекламі своєї «всесвітньої присутності» підвищується обсяг продаж на багатих ринках. Розкручений бренд являє свого роду знак якості компанії і є найчастіше самим дорогим її капіталом. Так, бренд «Кока-кола» оцінюється в 25 млрд. дол. ;

8) можливості брати практично необмежені кредити під мінімальні відсотки;

9) підключенню різного роду ресурсів, незалежно від їхнього місцезнаходження, для вирішення стратегічних цілей;

10) формуванню суспільної свідомості й розробці нових концептів для масової свідомості. У цьому випадку максимізація прибутку досягається за рахунок продажу авторських прав і роялті.

Такі можливості у поєднанні з агресивною політикою забезпечують ТНК безумовну конкурентну перевагу на ринках країн, що розвиваються. Причому в умовах відкритої економіки на цих ринках навіть теоретично не можуть з’явитися конкурентні місцеві компанії, оскільки ТНК можуть на злиденних ринках периферійних країн скуповувати за безцінь ідеї, «мізки», сировину, підключати будь-які зовнішні ресурси, у тому числі й фінансові. Вони можуть і переносити виробництво у країни з мінімальною вартістю робочої сили. Так, 1 година роботи жінок, що виготовляють запасні частини для «Фольксвагена» у Нюрнберзі, обходиться фірмі в 45 марок, а в Литві - усього лише в 1,5 марки при безкоштовному наданні приміщень. У таблиці3 наведені дані про вартість робочого часу найбільш розвинених країн.

Таблиця 13. Вартість робочого часу в розвинених країнах

Вартість робочого часу

Вартість години робочого часу на виробництві

Сума, одержувана робітником на руки

Сума, що йде на податки й соціальні відрахування

Відношення суми відрахувань до суми, одержуваної робітником

Франція

$ 17,97

512,36

$ 5,61

45, 4 й

Германія*

$ 28,28

$ 20,94

57,34

35,1%

США

$ 18,24

$ 14,34

S3. 90

27,2%

Японія

$ 19,37

$ 16,52

$ 2,85

17,3%

Великобританія

$ 15,47

$ 13,47

$ 2,00

14,8%

Колишня Західна Німеччина

Для порівняння можна вказати вартість години робочого часу в Росії - 0,6 дол., відношення суми відрахувань до суми, одержуваної на руки — близько 63%. В Україні відповідно 0,35 дол. і 90%. Дивно, але при таких показниках в Україні обкладається податком навіть мінімальна зарплата, яка складає тільки 37% прожиткового мінімуму. Треба відзначити, що ці показники добре корелюються із конкурентоспроможністю країн. Відзначимо, важливий не тільки рівень оплати праці, але й продуктивність. Співвідношення зарплати й продуктивності праці в Росії становить близько 20% від максимального світового рівня [142]. Рабська праця безкоштовна, але відрізняється найнижчою продуктивністю, що пов’язано з відсутністю мотивації. На мотивацію впливає і рівень оподатковування робочої сили. Низька якість дешевої робочої сили і низька купівельна спроможність населення периферійних країн обумовили низьку рентабельність і навіть збитковість роботи філій ТНК, а розповсюджена корупція і високі транспортні видатки доставки на багаті ринки змусили ТНК остаточно відмовитися від періоду романтизму й надалі розміщувати високотехнологічні підприємства в країнах центру, залишаючи на периферії підприємства добувного і першого переділу, які відзначаються високим рівнем забруднення навколишнього середовища.

У цей час фінансова потужність ТНК перевищує навіть ВНП розвинених країн (див. мал. 3).

У списку 100 найбільших економік світу (що розуміються як національні й транснаціональні організми) 51 позицію займають ТНК [138].

Для порівняння можна навести ВНП Росії в 2008 р. — 332,5 млрд. дол., України — 37,5 млрд. дол. [65]

Тому не дивно, що ТНК у Японії й Південній Кореї з’явилися й увійшли до числа найбільших у світі тільки завдяки напівзакритій економіці й державній підтримці.

Рис. 3. Фінансова міць ТНК і ВНП деяких країн Джерело: IMF; CompanyData, 2007

Однак державну підтримку ТНК здійснюють і країни ЄС, і США. За програмою стимулювання ринку [США] великі й процвітаючі корпорації одержують прямі наявні субсидії для просування своїх товарів по усьому світі. У 2001 р. найбільші суми одержали такі корпорації, як SunkistGrowers (10 млн. дол.), Gal-loWines (5 млн. дол.), DolePineapple (3 млн. дол.), Pfflsury (2,9 млн. дол.) і McDonald’s (65 тис. дол.). Розвинені країни надають підтримку не тільки своїм ТНК. Американській електронній корпорації AdvancedMicroDevices, що побудувала нову фабрику з виробництва мікропроцесорів у Дрездені, були компенсовані 800 млн. марок (5%капіталовкладень) і наданий ряд інших пільг [126, с. 267]. Це робиться місцевою владою для зниження безробіття і одержання більших прибутків за рахунок оподатковування. Але от саме в цьому питанні уряди навіть економічно розвинених країн, не говорячи вже про країни периферійної зони, великою мірою помиляються, оскільки диверсифікована структура ТНК дозволяє їм уникати податків.

«Ми намагаємося закладати видатки там, де найвищі податки, тобто усередині країни», — відверто пояснює фінансовий директор BMW Фолькер Доппелълфельд, маючи на увазі країну, де розташовується реальний офіс управління компанії. Аналітики податкової служби підрахували, що таким чином з 1999 по 2003 рік корпорація «зберегла» від виплати державі більше мільярда марок. Якщо процвітаюча BMW ще в 1988 р. повідомляла про прибутки аж в 545 млн. марок, то вже в 2003 р., незважаючи на зростаючий прибуток, BMW оголосила про збитки від операції усередині країни й одержала від податкової служби компенсацію в 32 млн. марок.

Для уходу від податків існує маса варіантів і тут ми зіштовхуємося з очевидною перевагою процесу глобалізації - керівники корпорацій знайшли можливість платити податки за своїм розсудом. У чималій мірі із цієї причини ТНК формально переносять свої штаб-квартири в інші країни, наприклад Opel — в Антверпен, Volkswagen — у Брюссель. Ще більш привабливими стали виглядати «податкова гавань» Ірландія, популярний у Росії Кіпр і знамениті в Україні екзотичні Антигуа й о. Мэн. Фактично ТНК прагнуть витягати прибутки із усього світу і акумулювати ресурси у найбільш сприятливих для ведення бізнесу країнах. Було б помилкою вважати, що ТНК нічого не дають периферійній економіці. Вони демонструють нові моделі роботи, нову організацію праці й нові технології. Але останні з багатьох причин залишаються недоступними країнам, що розвиваються. І не тільки через те, що передові ТНК перестали продавати ліцензії на найсучасніші технології, а й тому, що їх зовсім не готове сприйняти інституційне, економічне й технологічне середовище напівпериферійних і периферійних країн, а також їхня інфраструктура і середовище перебування обслуговуючого персоналу. Результатом нерівномірного розвитку світової економіки і зниження зв’язаності різних країн стало збільшення розриву в середньому рівні доходів між самими багатими й самими бідними країнами. В 1960 року ВВП на душу населення в 20 найбагатших країнах був в 18 разів вище, ніж в 20 самих бідних. До 2005 року цей розрив виріс до 37 разів, а саме явище одержало назву «дивергенція».

Рис. 4. Збільшення розриву між багатими й бідними країнами

Економічне розшарування зростає не тільки між країнами, а й усередині країн. Так, коефіцієнт Джини для Російської Федерації становив в 2008 р. 48,7.

На нижчу 10% верству населення доводилося 1,7% доходів і споживання, а на верхні 10% - 38,7% доходів.

Таким чином, усередині периферійних країн утвориться вузький прошарок заможного населення, інтегрованого в глобальну економіку, що створює видимість інтеграції в неї всієї країни. Те, що це не відповідає дійсності, ми побачимо з аналізу розвитку наукомісткої продукції й Інтернету.

Науково-технічна революція є найважливішою частиною процесу глобалізації.

Здавалися б, її результати повинні сприяти загальному зросту добробуту, вирівнюванню доходів і ліквідації проблеми бідності не тільки усередині розвинених країн, але й у планетарних масштабах. Однак факти свідчать про протилежні тенденції.

Наявність відповідної інфраструктури, рівня освіти населення, енергозбереження, інституціонального забезпечення й можливості концентрувати різні ресурси, у тому числі й фінансові, сприяють зниженню залежності розвинених країн від сировинних і енергетичних ресурсів периферійних і напівпериферійних країн. А чим більш значні успіхи ми спостерігаємо в сфері наукових досліджень, тим більше зростає прірва між багатими й бідними країнами.

Створюється ситуація, коли, як відзначає В.Л. Іноземців, «входження -будь-яких країн у коло постекономічно організованих держав у сучасних умовах неможливо» [87].

Пояснюється це наявністю так званої квазиренти. Добре відома така економічна категорія, як рента, пов’язана з використанням природних ресурсів (землі, води, гір, лісу), міської інфраструктури або унікальних об'єктів у туризмі. Розвиток науки й технології сприяє одержанню власниками винаходів, нових технологій і устроїв, додаткового прибутку (тобто квазиренти), обумовленого якостями й унікальністю нового продукту.

Власник нових винаходів і технологій одержує квазиренту доти, доки його продукт або нововведення не одержить загальне поширення. Наукові прориви часто приводять до бурхливого розвитку нових галузей і вгасання широко розвинених, але старих технологій, що використовують. Так було з появою пластмас, після чого сталеливарна промисловість відчула глибоку кризу. Те ж саме спостерігалося із виникненням нових поколінь техніки, наприклад, компакт-диски знищили цілую індустрію вінілових дисків. Показовий приклад зі знаменитою компанією «Полароид», заснованою в 1937 р. Після появи цифрових відеокамер і фотоапаратів її продукція стала неконкурентоспроможною, борги перевищили 1 млрд. дол., і в цей час вона проходить процедуру банкрутства.

У глобальній економіці значення технологічної квазиренти стабільно зростає, і власники інновацій, монополізуючи на час передові досягнення, одержують величезні надприбутки, розмір яких пропорційний масштабу виробництва й охопленню ринку, що ще більше підсилює диспропорції економіки. Така глобалізація призводить до нерівномірного вилучення доходів у населення всього світу і все більшої концентрації ресурсів у надрах ТНК, ефективність дії яких залежить від здатності перебувати на чолі технічного прогресу. Швидкими темпами зростають роль інтелектуального капіталу, конкуренція на ринках високих технологій, а також захисту авторського права, чому США та інші розвинені країни приділяють увагу на території всього світу. Завдяки такого типу квазиренти і впровадженню нових стандартів виник величезний статок у Б. Гейтса, на цьому зросла фірма «Oracle» і багато інших технологічних фірм. Тому ТНК приділяють особливу увагу фінансуванню науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. В 2007 р. обсяг видатків на науково-дослідні роботи в 300 провідних компаніях світу склав 216 млрд. дол. при темпі зросту 12,8%. Найбільший внесок у розвиток наукових досліджень внесли 130 фірм США. У таблиці4 подана частка витрат на наукові праці у загальному обсязі продажів низки відомих фірм.

Таблиця 4. Частка витрат на наукові праці в загальному обсязі продажів деяких ТНК

Найменування фірми

Частка витрат на НИОКР, %

Microsoft

16,9

Pfizer

15,8

EricssonTelefon

14,5

Johnson& Johnson

9,5

Intel

9,4

Motorola

9,2

Siemens

7,6

Hewlett-Packard

7,2

Toshiba

6,1

Hitachi

5,9

IBM

5,5

Sony

5,2

GeneralMotors

4,9

Boeing

4,2

Volkswagen

3,9

Якщо врахувати обороти цих компаній, то виявиться, що обсяги фінансування науково-прикладних розробок окремихТНК перевершують фінансування науки в Російській Федерації (0,2% від ВНП, що становить близько 700 млн. дол.) і набагато перевершують відрахування на науку в Україні (0,3% від ВНП, що становить близько 95 млн. дол.).

Результат об'єктивно можна оцінити за даними, наведеними у таблиці5.

Табл. 5. Рівень науково-технічного розвитку різних країн

Країни

Питома вага науко ємної продукції на світовому ринку

Наявність заявок на патенти у 2007 р. шт.

США

40

125 808

Японія

30

351 487

Германія

16

62 052

Росія

0,3

15 277

Україна

0,0

4692

*За даними Всесвітнього Банку.

В умовах такого значного недофінансування науки відкриття своїх економік пострадянськими країнами призвело до того, що виробництво високотехнологічної продукції значно знизилося й становить у ВНП частки відсотка. У цей час частка інноваційно активних підприємств у Росії впала з 60% на початку 90-х років до 5% в 2007 р., тоді як у розвинених країнах цей показник становить 60−80%. На наукомісткі вироби припадає всього лише 1,5−1,8% експорту Росії.

Ситуація катастрофічно погіршується і через масштабну імміграцію вчених і програмістів. Фундаментальна наука Росії через «витік мізків» втратила близько 40% своїх талановитих дослідників. Не краща ситуація і в Україні. Тільки в 2000 р. звідси виїхали 151 доктор і кандидат наук [158, с. 72]. Це зв’язано й з тим, що радянська економіка зневажала такою економічною категорією, як інтелектуальна власність, оскільки вся власність була народною. Основні фонди враховували лише «залізо», а інтелектуальний продукт являв собою міфічну величину.

З погляду матеріальних активів така відома компанія, як VisaInternational, просто не існує, хоча здійснює фінансові операції по усьому світі на суму близько 300 млрд. дол. у рік.

Зовсім очевидно, що ТНК США й Німеччини набагато вигідніше оплачувати працю висококласних підготовлених фахівців з колишніх країн СРСР, ніж вкладати величезні гроші в підготовку своїх. А політики Ізраїлю прямо визнають, що успіх їхньої країни на ринку наукомісткої продукції безпосередньо пов’язаний із припливом фахівців з колишнього СРСР.

«Витік мізків» призводить до значно більших втрат, ніж витік капіталу. Так, збитки російської економіки від «витоку мозків» оцінюються в 1 трлн, доларів.

Зусилля ТНК з прискореного розвитку сучасни високотехнологічних і наукомістких виробництв, поєднуваних загальною назвою high-tech, підтримуються і державами-патронами відповідних ТНК. Якщо ТНК напівпериферійних країн домагаються успіху в основному в сировинній або індустріальній сфері, то ТНК США і ЄС лідирують саме у сфері розробки концептуально нової, так званої постіндустріальної продукції, технологій шостого укладу. Тут варто звернути увагу, що при кожному технологічному переході країни зазнають кризу, пов’язану із заміною морально застарілих технологій більш передовими. Перехід США на міні-комп'ютери в 1972 р. приніс збитки в 5 млрд. дол., перехід на персональні комп’ютери в 1983 р. — 650 млн. дол., а перехід на Інтернет в 1993 — 3 трлн. дол. Однак потім відбувається якісний стрибок, а збитки лідируючі країни, насамперед США, перекладають на напівпериферійні й периферійні країни, продавши їм морально застаріле, але фізично придатне устаткування, або передаючи застарілі технології.

У той же час у сфері новітніх технологій ТНК активно взаємодіють одна з одною і все частіше для розділу ринку вступають в альянси. Про рівень інтеграції ТНК цих країн свідчить частка платежів, пов’язаних із трансфертом новітніх технологій, вироблених усередині ТНК. Для США й Великобританії вона становить 80%, для Німеччини — 90% [105, с. 16].

Розквіт знаменитої «Силіконової долини» (30 миль до півдня від Сан-Франциско) пов’язаний не тільки з наявністю сприятливого інноваційного середовища і відповідним рівнем концентрації технологій і висококласних фахівців, але також і щедрим фінансуванням Міністерства оборони США (МО США). Саме військові контракти й технологічні ініціативи МО США відіграли вирішальну роль на початковій стадії науково-технологічної революції в 1940- 60-х роках. Значна частина дослідницьких фондів лідера того часу — BellLaboratories — формувалася урядом США. По програмах МО США працювали Масачусеиський технологічний інститут, Гарвард, Стенфорд, Беркли, національні лабораторії озброєння Ливермор, Лос-Аламос, Сандиа, Лінкольн і багато інших. Це привело до розвитку комп’ютерів, оптико-електронних технологій і розробки штучного інтелекту за програмою «зоряних воєн».

Ключову роль у появі нових технологій грало й новаторське дослідницьке агентство МО США DAR-РА, що поклало початок Інтернету. З кінця 60-х років існувала мережа ARPANET (AdvancedResearch Project AgencyNetwork), призначена для керування перспективним плануванням науково-дослідних робіт МО США у 80-х роках було ухвалене рішення про підключення до ARPANET приватних і комерційних структур, внаслідок чого й з’явився Інтернет.

Федеральний уряд США для об'єднання зусиль великих фірм в галузі мікроелектроніки створив МСС і профінансував SEMATECH — консорціум американських електронних компаній. Щедрому фінансуванню сприяла й конкуренція з СРСР. У такий же спосіб з’явилася й генна інженерія, фінансована в основному за рахунок уряду.

Подібна картина спостерігалася й в інших передових країнах. У Японії аналогічну роль відігравало Міністерство зовнішньої торгівлі й промисловості. У Франції центрами інновації стали район Париж — Південь, в Англії - «коридор М-4» біля Лондона, у Німеччині - Мюнхен.

Сильні технологічні бази Індії й Китаю (особливо в Шанхаї) прямо пов’язані з військово-промисловим комплексом. Визначальну роль у прориві Південної Кореї (район Сеул-Інчон) на низку технологічних ринків світу також відіграла держава.

Також одним із результатів активного втручання передових технологій держави в стимулювання науково-технічного прогресу став Інтернет. Він забезпечив неймовірні можливості для проникнення ТНК на найвіддаленіші світові ринки і значно знизив собівартість присутності філій або офісів ТНК у необжитих куточках землі, завдяки чому став можливим витяг прибутку навіть із розосереджених ринків.

Але значно більшу роль Інтернет відіграв у розвитку внутрішнього ринку високотехнологічних країн, насамперед США Його бурхливе поширення вклало свій внесок у стійкий і динамічний розвиток економіки США в останнє десятиліття при практично мінімальній інфляції.

Більше того, використання Інтернету й нематеріальних активів — інтелектуального капіталу — породило новий економічний феномен: зріст ВНП без підвищення продуктивності праці, що пояснюється явно застарілими методиками підрахунку, розробленими для цілей індустріального суспільства. Методики визначення показника продуктивності не враховують вплив інформаційних технологій і інтелектуальної праці.

Інтернет дозволив здійснювати якісно нові функції у забезпеченні корпоративної й особистої комунікації, а також створити нове середовище перебування й існування, необмежено розширюючи можливості людини що до їх мислей, тим самим організувати новий простір економіки.

Інтернет дозволяє:

практично миттєво вступати в контакт із будь-яким користувачем Інтернету в будь-якій точці земної кулі, проводити Інтернет-Конференції і наради в режимі реального часу;

одержувати доступ до необмеженого обсягу інформації;

спілкуватися з будь-якими референтними групами й представниками різних еліт, тим самим ліквідуючи чинник статусних розходжень. Однак з’являється другий негативний чинник -- користувачі Інтернету стали сподіватися на статусну перевагу в порівнянні з іншими членами суспільства, що не володіють Інтернетом;

використовувати його як засіб дозвілля й розваг;

5) виступати як навчальний інструмент: користувач за своїм бажанням може формувати будь-які освітні програми із залученням спеціалістів різного рівня;

6) здійснювати ведення бізнесу: бізнес-комерція, банківські платежі, електронна торгівля акціями й ін., тобто те, що одержало назву «businnesstobusiness»;

7) рекламувати товари й послуги.

8) забезпечувати особистий мобільний зв’язок і підвищувати комфорт існування аж до забезпечення управління на відстані роботою побутової техніки, автомобілем, здійснювати контроль за дітьми і т. інш. ;

9) значно підвищувати ефективність взаємодії громадян і уряду, оперативно реагувати на зміну ситуації в різних регіонах країни й адекватно з огляду на мотиваційні настрої суспільства;

10) організовувати ЗМІ в режимі реального часу.

У такий спосіб Інтернет наділив глобальну економіку якісно новою властивістю — він дозволив глобальній економіці працювати як єдиній системі в режимі реального часу в масштабах всієї планети.

Але він же сприяв не тільки прискоренню технологічного відриву розвинених країн від країн периферії, але і поглибленню розриву в країнах периферії й напівпериферії між вузьким прошарком еліти, що інтегрується в глобальну економіку, і іншим населенням цих країн.

Інакше кажучи, він розділив увесь світ на дві частини: на «інтернет-грамотних» (імущих) і «інтернет-неписьменних» (незаможних).

Інтернет служить кращим критерієм залучення країн у глобальний простір. У табл. 6 наведене число вузлів Інтернет на 10 тисяч чоловік за станом на січень 2005 р. Ця таблиця найбільше яскраво ілюструє процес «глобалізації».

Таблиця 6. Число вузлів Інтернет на 10 000 чоловік (січень 2005 р.)

Країна

Число вузлів на 10 тис. чіл.

США

1939,97

Великобританія

321,39

Японія

208,06

Німеччина

207,62

Росія

14,69

Україна

5,39

Китай

0,57

Індію

0,23

Подібну ж картину ми виявимо, якщо розглянемо стан інтернетизації усередині країн. З 1,5 млн. користувачів Інтернет в Україні близько 45% зосереджені в Києві й 15% - у Дніпропетровську. Тут ми зустрілися із ще одною характерною ознакою глобалізації - мегаполісом.

Мегаполіси — це нові форми урбаністичних процесів. Подальший розвиток міського простору призвів, з одного боку, до його диференціації в соціальному відношенні на благополучні й навіть охоронювані райони, оточені високими стінами із прожекторами й електронним захистом, як, наприклад, Альфавилль, що перебуває на заході Великий Сан-Паулу й займає площу в 322 581 кв.м., і райони із загрозливою вбогістю, злочинністю й притулками нелегальних іммігрантів.

З іншого боку, мегаполіси стають символом функціонального взаємозв'язку й прогресу, виводячи комунікацію на якісно новий рівень, незалежно від фізичної близькості їхніх людей. Американські антропологи показали, що рівень інформаційної складності культур корелює з логарифмом числа мешканців найбільшого поселення [247].

Таким чином, мегаполіси концентрують всі достоїнства й недоліки сучасного світу. Ці мегаполіси виступають для відповідних країн локомотивами інтеграції у глобальний простір, центрами економічного, технологічного й організаційного динамізму, просторами культурного й політичного розвитку й сполучних пунктів всіх видів глобальних мереж.

Саме їхня ідеологія визначає долю країни, а не менталітет іншого населення, будь то населення великих провінційних міст або жителі сел.

У мегаполісах концентрується вражаюча частина економічної активності відповідних країн. Нерідко вони стають свого роду державами в державі зі своїм урядом і структурами виконавчої влади. За економічною силою вони перевершують багато держав. Виробництво товарів і послуг у Токіо перевищує виробництво в Бразилії, а Чикаго порівняне з Мексикою, де половина ВНП створюється в її столиці - Мехіко.

«Fortune» щорічно складає рейтинги кращих бизнесцентрів, в основному з огляду на наступному критерії: загальний діловий клімат міста, наявність там штаб-квартир компаній, що входять у рейтинг «Fortune 500»; витрати, пов’язані з веденням бізнесу; професіоналізм місцевої робочої сили; рівень життя і якість середовища перебування.

Кращими регіональними центрами 2007 р. були визнані: Лондон у Європі, Гонконг в Азії, Нью-Йорк у Північній і Буенос-Айрес у Південній Америці. У відповідних регіональних рейтингах нижні місця зайняли Санкт-Петербург і Стамбул у Європі, Манагуа й Гавана в Латинській Америці, Нью-Делі й Хошімін в Азії, що як не можна краще відображає стан відповідних регіонів у глобальній економіці.

Зате Дублін (Ірландія) піднявся на 5 місце в Європі, і це кращий показник динамічного розвитку країни. Цікаво, що чотири з п’яти міст, що очолюють рейтинг бізнес-центрів Азії, є й лідерами з поширення Інтернету, а в Латинській Америці спостерігається повна відповідність між містами — бізнес-лідерами і лідерами з використання Інтернету. У Гонконгу на 1000 чоловік доводиться 66 вузлів Інтернет, а в Хельсінкі(3 місце в рейтингу в Європі) — 117. Ще один важливий показник — середньодушовий обсяг продукції. Серед цих міст він максимальний (68 056 дол.) у Дубліні, що посідає 5 місце в Європі по рейтингу"Fortune", а серед міст Латинської Америки — у Буенос-Айресі (34 037 дол.). Звичайно, ці показники виглядають фантастично для міст пострадянського простору.

Але, з іншого боку, саме мегаполіси можуть стати причиною втрати соціального контролю через поглиблення розриву між багатими й бідними усередині відповідної країни. Таким чином, саме вони починають відображати процеси розшарування глобального світу на заможні центри й країни периферії, повторюючи в мініатюрі ті ж процеси — заможна столиця й деградуюче периферійне населення країни. Небезпека полягає й у тім, що політична влада країн полупериферій зосереджена й функціонує у благополучних районах мегаполісів, звідки створюється ілюзія благоденства й успішного розвитку країни.

1.1 Фінансова глобалізація

Очевидно, слово «глобалізація» найбільше адекватно відображає процеси, що відбуваються в сфері міжнародних фінансових операцій.

Масштаби здійснюваних у світі валютних операцій зросли з 10−20 млрд. дол. на початку 70-х до 1,1 трлн. дол. наприкінці 90-х років. Стрімко розширюється світовий ринок капіталу і активи світової фінансової системи.

За темпами приросту обсяг позик на міжнародному ринку капіталу в останні 10−15 років на 60% перевищував обсяг зовнішньої торгівлі й на 130% валовий світовий продукт [195, с. 54]. Взаємні інвестиційні фонди тільки в США контролюють більше 4 трлн. дол., що становить приблизно половину суми, яка належить подібним інститутам у масштабах всієї світової економіки, у якій діють близько 2 тис. таких фондів [208].

Обсяг міжнародних запозичень за першу половину 90-х років зріс у 3 рази, а обсяг вторинного ринку боргових зобов’язань досяг до кінця 1998 р. фантастичної цифри в 150 трлн. дол. [37, с. 49], що загрожує втратою контролю всієї світової банківської системи.

Для розуміння масштабів цих операцій приведемо для порівняння обсяги ВНП деяких країн (див. табл. 7).

Таблиця 7. ВНП деяких країн в 1999 р. [65]

Країни

ВВП у млрд. дол.

США

8351

Японія

4078,9

Германія

2079,2

Великобританія

1338,1

Китай

980,2

Бразилія

742,8

Канада

591,4

Мексика

428,8

Південна Корея

397,9

Російська Федерація

332,5

Індонезія

119,5

Україна

37,5

Увесь світ

29 232,1

транснаціональний глобалізація економіка уніфікація

Однак було б помилкою думати, що фінансова глобалізація поширюється на увесь світ. Парадоксально, але при таких зростах обсягів запозичень вона в значно більшій мірі, ніж товарна продукція, замикається на обмеженій кількості фінансових ринків, і основна частка фінансових операцій зосереджена в трьох основних центрах світової економіки — США, Західній Європі і Японії.

Наприкінці 90-х тільки 2% вкладень взаємних інвестиційних фондів США, 3−4% - Великобританії і незначна частина інвестицій з фондів континентальної Європи і Японії направлялася на ринки, що розвиваються [72].

Наприклад, за період 1997 — 2006 р. такі найважливіші й густонаселені країни третього світу, як Китай і Бразилія, залучили тільки по 150 млрд. дол. приватного капіталу, а Таїланд, Індонезія й Південна Корея — по 60−70 млрд. дол. Для оцінки порядку залученого капіталу можна вказати, що тільки обсяг облігацій федерального казначейства США на руках в іноземців досягав в 2007 р. 1,3 трлн. дол., а весь американський чистий зовнішній фінансовий борг обчислювався декількома трильйонами доларів.

Однак ці досить великі навіть для розвинених ринків обсяги приватного капіталу здатні миттєво дестабілізувати ситуацію у країнах третього світу, що й спостерігалося під час кризи 1997−99 р. (див. табл. 7).

Тут варто розрізняти інвестиційний капітал і спекулятивний капітал, рухливість і вплив якого починає позначатися не тільки на фінансових ринках третіх країн, але й на досить стійких ринках центра, зокрема Японії й країн Європи. Масштаби операцій спекулятивного капіталу у 29−30 разів перевищують вартість проданих за день у світовій торгівлі товарів і послуг. По оцінках фахівців, на кожний долар, що обертається в реальному секторі світової економіки, припадає 50 доларів у фінансовій сфері [142, с. 25].

На початку тисячоріччя усе більш чітко стала проявлятися тенденція злиття банків, страхових компаній, іпотечних кредитних установ і інвестиційних фондів у глобальні фінансові групи, які не просто прагнуть охопити всі фінансові ринки, але й максимально розширити різні види фінансових операцій, оптимізувати капіталовкладення й мінімізувати ризики шляхом створення свого роду «глобального портфеля». Науково-технічна революція, інтернетизація й розвиток інших технологій комунікацій, у т.ч. космічних і оптиковолоконних, дозволили організувати цілодобову роботу фінансових ринків у режимі on-line, тобто в реальному масштабі часу. З боку таких глобальних фінансових груп зростає можливість всеосяжного контролю товарних, валютних, фондових і страхових ринків. З іншого боку, такий бурхливий зріст глобалізації фінансів створює загрозу функціонуванню світової економіки як через ризик системних збоїв, так і при хакерських атаках.

В умовах такої масштабної (і в той же час локальної) глобалізації фінансової сфери уряди й політики більшості країн світу фактично втратили не тільки контроль, але й орієнтацію в її лабіринтах.

Для того, щоб розібратися в цих нових для світової економіки процесах, розглянемо окремо ринки периферійних країн і ринки основних гравців на фінансовому полі планети.

Основна мета приватного капіталу полягає у отриманні максимального прибутку.

ТНК, що представляють індустріальний сектор економіки, охоплюють своїми поставками країни периферії й напівпериферії й витягають із їхнього ринку конвертовану валюту, що ті одержують в основному за поставку сировини й продукції першого переділу. Ця продукція відрізняється низькою рентабельністю й екологічно брудним виробництвом, що неможливо або економічно невигідно організовувати в країнах першого світу через жорстке екологічне законодавство.

ТНК постіндустріального сектора економіки поставляють периферійним і напівпериферійним країнам високорентабельну наукомістку продукцію і послуги, у такий спосіб отримуючи із цих ринків додатковий прибуток, обумовлений квазирентою.

Звичайно, можна розглядати такі взаємопоставки продукції й послуг як нерівноцінний обмін на користь країн центра. Низка економістів, особливо напівпериферійних країн, так і робить, пояснюючи труднощі, з якими зштовхнулися країни з перехідною економікою, саме нерівноцінним обміном.

Дійсно, якщо підходити до земній кулі як єдиного організму, у першу чергу необхідно виходити з відновлюваності енергетичних ресурсів. Тоді екологія у системі пріоритетів різних цивілізацій вийде на перше місце, а отримання прибутків посяде задні місця. Але це вже буде інша цивілізація -- енергетична або духовна. Зараз будемо оперувати критеріями матеріальної цивілізації, що живе сьогоднішнім днем, а в її системі пріоритетів на першому місці стоїть отримання максимального прибутку в найкоротший термін.

Із цих позицій фінансові ТНК або БФК є основними агентами на світовому економічному просторі. Саме вони знімають із ринків напівпериферійних і периферійних країн надприбутки, які недосяжні для інших типів ТНК при будь-яких нерівноцінних обмінах.

Розглянемо технологію цих операцій. Очевидно, що зростаючі економіки мають потребу у кредитних ресурсах. Для більшої ясності аналізу ми не будемо зупинятися на таких характерних чинниках, властивих третім країнам, як корупція й неефективне керування фінансовими ресурсами. Припустимо, що уряди країн-позичальників досить кваліфіковані і некорумповані.

Для одержання кредитних ресурсів країни периферії звертаються до МВФ, що виставляє ряд умов, які спираються на монетарну грошову політику, розроблену в рамках Чикагзької школи. Ця ідеологія неолібералізму одержала назву «Вашингтонського консенсусу».

Суть її полягала у підтримці фіксованого валютного курсу за рахунок кредитних ресурсів МВФ, твердої бюджетної економії (бездефіцитного бюджету), активній боротьбі з інфляцією, необмеженій свободі зовнішньої торгівлі, відкритого фінансового ринку й усуненні держави від регулювання економічних процесів. Регулювати економіку була покликана «невидима рука» ринку.

Ця ідеологія неолібералізму базувалася на роботах лауреата Нобелівської премії Мілтона Фрідмана й реально у чистому виді в жодній розвинутій країні не використовувалася, хоча в цілому ця ідеологія підходить для найсильніших економічних гравців. Але навіть США завжди в більшому або меншому ступені регулювали свій ринок і виходили із криз, застосовуючи кейнсіанські підходи, хоча й використовували низку ідей М. Фрідмана.

Відносно ліберальних моделей економічних взаємин ще Бісмарк говорив, що вільна торгівля завжди буде зброєю більш сильних націй, а Томас Фрідман був ще більш відвертий: «Невидима рука ринку ніколи не буде працювати без невидимого кулака» [208].

Як приклад успішного впровадження нової стратегії МВФ часто приводиться Чилі. Однак аналіз досвіду Чилі показує прямо протилежні результати.

У Чилі можна виділити дві моделі розвитку. Перша — при диктатурі Піночета (1974−1989 р.). Рекомендована в 1970-х роках модель вільної торгівлі, підтримана МВФ, полягала в наступних заходах: контроль над інфляцією, особливо шляхом різкого зниження державних видатків, проведення політики твердої бюджетної економії, підвищення вартості кредиту й зниження пропозиції грошей. Все це призвело до зниження реального рівня зарплати. Режим твердої економії спочатку дав непоганий зріст ВВП, але в 1980—1989 р. середньорічний ріст ВВП на душу населення склав тільки 1,0%. Політика твердої економії і скорочення видатків залишила компанії Чилі, як і інших латиноамериканських країн, без ресурсів. Чилі протягом 1970-х років переживало важку деіндустріалізацію: в 1982 р. промисловий ВВП на душу населення впав до 69% від рівня 1972 р. і навіть в 1990 р. не досяг рівня 1982 р., залишаючись менше 2000 дол. Істотно впала купівельна спроможність мінімальної зарплати. Зріст ВВП був досягнутий за рахунок зростання виробництва сільгосппродукції, харчової промисловості. Частка наукомісткої продукції в 1970—1982 р. становила всього 1,5%. До 1987 р. 44,7% населення виявилося нижче рівня бідності, а 17% - в умовах крайньої вбогості.

Неефективне нагромадження величезної заборгованості й безвідповідальне залучення кредитів в 1970-х роках призвело до кризи 1980−1982 р. і реструктуризації економіки фахівцями МВФ.

Почалося проведення комплексу заходів з можливо більш широкої приватизації держсектору, особливо прибуткових компаній, шляхом пропозиції їх на торгах іноземному капіталу, з метою включення Чилі у відкриту світову економіку й забезпечення вільного руху капіталів. Це призвело до придушення інфляції, але викликало скорочення темпів росту експорту до 5,2% у рік в 1980- 1991 р. у порівнянні з 10,4% у попереднім десятилітті. Частка у світовому експорті в 1987—1990 р. стала нижче, ніж при уряді С. Альенде. Структура експорту різко погіршилася. До 1989 р. норма інвестицій у Чилі впала нижче 18% ВВП, а інфляція зросла до 30%, що багато в чому й обумовило прихід нового демократичного уряду. Він почав проводити політику, орієнтовану на розвиток внутрішнього ринку при державному втручанні в економіку країн. У першу чергу уряд зайнявся перерозподілом прибутків (для забезпечення соціальної стабільності) і соціальними програмами поліпшення житлових умов. Особлива увага приділялася розширенню внутрішніх ринків, чому сприяла й безготівкова чилійська «одиниця розвитку» — UF.

Реформа президента Єйлвіна привела до зросту ВВП в 1990—1993 р. у середньому на 7% у рік. Але ключова відмінність від періоду Піночета полягала в тому, що ріст ВВП досягався при забезпеченні соціальних програм. Так, мінімальна зарплата підвищилася на 24%, частка населення, що живе нижче рівня бідності, знизилася до 32,7%, реальна зарплата зростала на 4% у рік. До 1993 р. інфляція була скорочена до 12% у рік.

Таким чином, компетентне економічне керування, соціальний договір і податкова реформа дуже швидко привели до появи позитивних результатів, що одержало назву «Чилійського чуда». Валютні резерви зросли з 4,1 млрд. дол. в 1980 р. до 16 млрд. дол. в 1998 р. Проте, перед Чилі, як і раніше, стоїть проблема структурних реформ, оскільки первісна модель заміщення імпорту, запропонована МВФ, привела до значного погіршення структури економіки — з 19,2 млрд. дол. в 1990 р. до 31,4 млрд. дол. в 1997 р. [95, с. 127−137].

Однак кризи 1995 і 1998 р., відбившись і на Чилі, показали, що висока частка в експорті сировинних товарів, ресурсомісткої, харчової й сільськогосподарської продукції й украй низький рівень наукомісткої продукції не забезпечують стабільність країни в умовах глобальної економіки. Крім того, пропонована модель МВФ сприяла розвитку експорту сировинної і низькотехнологічної продукції з низьким рівнем доданої вартості, у Чилі спостерігалися й інші побічні негативні явища. Крім значного розшарування й зубожіння великої маси населення, особливо деструктивним чинником була зневага екологією, що, фактично, і забезпечувало високуконкурентність експорту. Тому останнім часом Чилі особливу роль приділяє розвитку високотехнологічної продукції.

Аналогічне фіаско охопило монетарну політику й у Мексиці. Середньодушовий ВВП знизився під час кризи 1995 р. на 7,8%, особисте споживання — на 11,1% [65, с. 178]. Хоча Мексика й дотримувалася правил МВФ, здійснювала сувору бюджетну економію, проводила консервативно-кредитну політику, підтримувала не інфляційний ріст заробітної плати, проте, коли мексиканські й американські фінансові кола почати гру проти песо, у Мексиці у 1994 р. вибухнула найгостріша криза.

Ще більш сильна криза охопила економіку напівпериферійних і периферійних країн в 1997—1998 р.

Так, в Індонезії середньодушовий ВВП упав на 14,6%, відсоток відсівання з навчальних закладів серед дітей найбіднішої чверті населення підвищився з 1,3% в 1997 р. до 7,5% в 1998 р. у віковій групі 7−12 років, і з 14,2% до 25,5% у віковій групі 13−19 років [65, с. 178].

Фондові ринки країн, що розвиваються, понесли величезні втрати, але криза не торкнулася США. Голова Ради керуючих ФРС США Аллан Гринспен заявив, що ця криза «не створює загрози економічному процвітанню Америки», і «наша фінансова система досить міцна, а загальна уразливість американських фінансових інститутів досить мала» [182, с. 451].У чому ж тут справа? Добре відомо, що якщо гроші звідкись зникають, то вони десь повинні з’явитися.

Розглянемо механізм дії цієї технології управління фінансами на прикладі України. Перший рік проведення твердої монетарної політики по рекомендаціях МВФ — 1995 р. — дав позитивні результати, насамперед за рахунок стабілізації грошової одиниці. Хоча баланс зовнішньої торгівлі в 1995р. був негативним (дефіцит 1,19 млрд. дол.), але «стабілізація карбованця привела до пожвавлення економіки, росту зарплат у доларовому обчисленні (з 55 дол. в 1995 р. до 75 дол. в 1996 р.), зниження ставки рефінансування (з 119,4% в 1995 р. до 60% в 1996 р.) і зростання доходів зведеного бюджету до 16,5 млрд долл. в 1996 р.

Однак в 1996 р. ці позитивні тенденції не були закріплені структурною перебудовою економіки, інституціональною й адміністративною реформами й солідарною політикою. Штучна підтримка курсу карбованця, а потім і гривні протягом 1996 р., 1997 р. і першої половини 1998 р. і, фактично, деномінація замість грошової реформи викликали дефіцит зовнішньої торгівлі (у межах 1,1- 1,5 млрд. дол. щорічно). Ця чотирирічна дефіцитна зовнішньоторговельна діяльність просто зруйнувала економіку країни, оскільки імпорт при завищеному курсі гривні придушив внутрішнього виробника, а з урахуванням мультиплікації - придушив ґрунтовно, аж до зникнення цілих галузей. В 1997 р. доходи зведеного бюджету знизилися до 15,1 млрд. дол., в 1998 р. — до 11,3 млрд. дол., а в 1999 р. упали до 7,3 млрд. дол. Середня зарплата впала до 40 дол. Крім того, різко погіршилася структура експорту. Частка енерго-, трудомістких і екологічно брудних виробництв — металургії, хімії, енергетики й паливної промисловості виросла в 1999 р. до 59% [203].

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой