Ернесто Че Гевара: політичний портрет

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

Вступ

Розділ I. Історіографія та джерельна база

Розділ II. Формування світогляду Ернесто Гевари

Розділ III. Революційна діяльність «Че»

Розділ IV. Дипломатична місія революціонера

Висновки

Список використаних джерел і літератури

Додатки

Вступ

Актуальність проблеми. Ернесто Че Гевара був однією із найпопулярніших постатей другої половини XX ст., незмінним керівником Кубинської революції, політичним діячем і дипломатом. За його діями стежив увесь світ. І сьогодні, на початку XXI ст., Ернесто Гевара не втратив популярності. Його обличчя дивиться на нас з вітрин магазинів, побутових речей і одягу, ім'я стало брендом дорогих закордонних компаній. Кожний третій українець володіє хоча б одним із зазначених продуктів, але навіть не підозрює кого звеличує і носить біля серця. Ті ідеали та цінності, що сповідував революціонер, втратили своє значення. Боротьба в ім'я справедливості і свободи здається непотрібною та безнадійною. Від Ернесто залишився лише бездушний образ героя. Це найбільший парадокс сучасного суспільства.

Однак, діяльність коменданте Кубинської революції досліджують науковці всього світу. Його військові успіхи стали справжнім парадоксом і безпрецедентним явищем. Він є автором цілої концепції партизанської війни, що стала шаблоном для багатьох армій світу, зокрема, Сполучених Штатів Америки. З Че Геварою пов’язані корінні зміни у свідомості суспільства. Він причетний до розбудови сьогодні незалежних Латиноамериканських держав. Започаткував корінні зміни в політичній карті світу. І хоч Латинська Америка є далекою для європейців, весь світ вважає його своїм героєм.

Не випадковим є той факт, що більшість молодих людей у всьому світі знову повертається до свого ідола — Ернесто Че Гевари. На багатьох мітингах і протестах майорять прапори з його зображенням. Гасло «Будьте реалістами — вимагайте неможливого» знову стало актуальним. Це є яскравим свідченням того, що для сучасної молоді найвищі людські цінності не є чужими, а світоглядні концепції Ернесто Че Гевари не втратили своєї актуальності та потребують подальшого об'єктивного і всебічного вивчення.

Хронологічні межі охоплюють період 1928−1967 рр., тобто час життя і діяльності революціонера.

Об'єктом дослідження є історія Латиноамериканського регіону 40 — 60-х рр. ХХ ст., зокрема події Кубинської революції.

Предметом дослідження є життя, діяльність та світогляд Ернесто Че Гевари, його роль та місце в історії Кубинської революції та світовій історії загалом.

Мета роботи -- дослідити життєвий шлях, військову, політичну та дипломатичну діяльність Ернесто Че Гевари, його вплив на історію Латинської Америки й політичні процеси у світі.

Для реалізації мети необхідно розв’язати наступні завдання:

— висвітлити походження, дитинство і молоді роки Ернесто Че Гевари, вплив сім'ї на формування його особистості та навчання;

— дослідити діяльність Гевари в роки Кубинської революції, формування і становлення його світогляду в 50-х рр. ХХ ст. ;

— розкрити суть діяльності революціонера на міністерській посаді, основні досягнення і успіхи;

— простежити еволюцію світогляду та комуністичних ідеалів Ернесто Гевари в 60-х рр. ХХ ст. ;

— з'ясувати значення даної особи в новітній історії Латинської Америки.

Методологічною основою дослідження є принципи історизму, системності, об'єктивності, всебічності, наступності, діалектичного розуміння історичного процесу як єдності його складових.

Враховуючи, що між методом і предметом пізнання існує діалектична відповідність, адекватно меті й завданням роботи використовуються як загальнонаукові так і спеціальні методи історичного пізнання. Залучені методи історичного, історіографічного й джерельного аналізу, синтезу й узагальнення разом з проблемним, логічним, порівняльним, біографічним, описовим та історико-хронологічним методами дозволили оптимально вирішити завдання дослідження.

Практичне застосування: матеріал даної роботи можна використати під час підготовки до уроків з всесвітньої історії, при написанні курсових, дипломних та магістерських робіт.

Структура роботи визначається метою та завданням дослідження. Вона складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

гевара політичний революціонер комуністичний

Розділ I. Історіографія та джерельна база

Вивченням даної теми займалося чимало дослідників. На сьогоднішній день ми маємо певну кількість монографій та ряд статей, присвячених дослідженню політичної та військової діяльності Ернесто Че Гевари. В основному -- це праці радянських істориків та їх колег з Європи та США. На жаль, дослідження радянських вчених часто є необ'єктивними через значну заідеологізованість і сувору цензуру. Праці західноєвропейських та американських дослідників є більш достовірними і ґрунтовними, але не перекладені на українську чи російську мови, тому не поширені в Україні. Серед українських вчених діяльність Ернесто Че Гевари не здобула великої популярності, а тому погано висвітлена у вітчизняній науковій літературі.

Значну увагу до постаті Ернесто Че Гевари звертали радянські вчені. Вони бачили в його особі приклад неминучого наближення світової соціалістичної революції, істинність комуністичного вчення. Одним з таких вчених був Й. Лаврецький, справжнє прізвище Григулявічус. Він був одним із перших серед радянських дослідників, хто звернувся до постаті Ернесто з наукового боку. Лаврецький написав чималу кількість праць присвячених Кубинській революції і її вождям. Не оминув своєю увагою автор і Че Гевару. Фідель Кастро, перебуваючи у Москві на святкуванні 50-річчя створення СРСР, написав на екземплярі першого видання книги Лаврецького «Ернесто Че Гевара» наступні слова: «Ленінській молоді, яка сьогодні, коли святкується п’ятдесята річниця Радянського Союзу, зберігає у всій своїй силі і чистоті традиції героїзму славних борців Жовтня. По-братньому, Фідель Кастро. Москва, 23 грудня 1972 рік» [23, с. 4]. Книга розповідає про життєвий шлях відомого революціонера Ернесто Че Гевари. Автор описував його дитинство, революційну діяльність, дипломатичні місії та інші не менш важливі сторінки життя. Серед радянських дослідників Че Гевари саме Лаврецький залишив найбільш обширний та ґрунтовний науковий спадок. Він намагався використовувати велику джерельну базу. Лаврецький був сучасником Гевари, а тому його праці мають особливо велике значення, оскільки відображають зовнішньополітичні процеси що панували у світі.

Варто виокремити М. Леонова. Він є автором цілого ряду публікацій, присвячених даній тематиці. Серед них «Кубинська революція і її лідери» та «Дорога у безсмертя» [54]. В першій праці автор на ряду з іншими лідерами Кубинської революції дає гідну оцінку діяльності Ернесто та зазначає на тісних зв’язках революційної Куби з Радянським Союзом. Він звеличує його боротьбу проти світового імперіалізму і засилля США [53, с. 18]. В другій праці історик переконаний, що Че Гевара був великим другом Радянського Союзу. Він неодноразово відвідував цю країну, спілкувався з багатьма радянськими людьми, з рядом товаришів його пов’язували дружні стосунки. Багато з них могли б розповісти про зустрічі з цією людиною, розмови з ним. Це джерело достовірної історичної правди про Гевару. Але майбутнім авторам спогадів про нього, зазначає Леонов, слід пам’ятати слова самого Че: «Є лиша одне прохання до авторів — бути дуже правдивими, ні в якому випадку не допускати ніяких викривлень у намаганні підкріпити ті чи інші особисті позиції, прикрасити їх чи приписати собі участь в яких-небудь подіях» [54, с. 9]. Враховуючи звернення Леонова до наведеного висловлювання Гевари, можна зробити висновок, що Микола Сергійович намагався відтворювати лише правдиві та достовірні відомості про Ернесто. Тому його праці несуть надзвичайно цінну інформацію і є важливим джерелом для розв’язання головних проблемних питань теми. Та він, як і всі радянські письменники, не зміг уникнути відбитку комуністичних догматів у власних працях.

А. Алексеєв у роботі «Скромний кондотьєр: феномен Че Гевари» [18], дослідивши щоденники самого Че і спогади близьких йому людей, критикував штучно створену легенду пов’язану з ім'ям Гевари. Він докладно описав основні події з життя революціонера та у тісному зв’язку із марксистським вченням, наголошував на значній ролі Ернесто у боротьбі з імперіалістичними країнами світу та переходу до соціалізму. Автор возвеличував Гевару та зазначав, що його життя це красива казка про людину, яка, подолавши фізичну неміч, на хвилі переможної революції піднялася до вершин світової слави" [18, с. 4]. Таким чином, саме Ернесто для А. Алексеєва є прикладом істинної самопожертви «радянської людини». Автор також розмістив у своїй праці ряд особистих листів революціонера до близьких. Саме завдяки ним ми можемо відкрити для себе справжнього Гевару як батька, сина і чоловіка.

Цілим циклом робіт з даної тематики відзначилися Й. Варламов, Л. Косічев, К. Майданик, та інші. Зокрема, Й. Варламов у своїх роботах [35; 36; 37] намагався дослідити особистість революціонера з різних сторін: як лікаря, військового, дипломата та політичного діяча. У першій праці «Останнє пристанище Че Гевари» [35] автор описав процес перезахоронення тіла Ернесто. Варламов з радістю заявив, що нарешті «один з найбільш привабливих і суперечливих лідерів лівого руху 1950−1960 рр. отримав могилу, гідну масштабу його особистості» [35, с. 14]. Друга праця «Досьє на Че Гевару» присвячена викриттю таємної діяльності американської ЦРУ, що збирала інформацію про латиноамериканських революціонерів, кожен їх крок і слово. Він показав усю абсурдність дій уряду США та великий страх перед комунізмом. Автор намагається переконати читача, що Сполучені Штати Америки були типовою імперіалістичною державою, що заслуговує на знищення [36, с. 5]. І, нарешті, третя праця Варламова «Команданте Че як рицар сумного образу» [37] розкриває найбільш трепетну сторону душі Ернесто. Автор зобразив революціонера як Дон Кіхота, який хотів підкорити світ, та його не зрозуміли і не підтримали. Й. Варламов намагався передати читачу усю трагічність даного образу. Співчував сумній розв’язці життя Гевари [37, с. 20].

Л. Косічев відомий радянський журналіст, який працював у багатьох «гарячих точках» світу, зокрема, у Чілі. Був очевидцем військового перевороту 1971 р. і навіть був ув’язнений урядом Чілі. Лише за сприянням радянської влади він зміг повернутися на Батьківщину. Косічев на власні очі бачив чимало повстань, революцій, тому сміливо може вважатися спеціалістом у даній галузі. Особливу увагу автор звернув на постать Ернесто Че Гевари та присвятив йому дві свої публікації. У праці «Таємниці, разкриті через три десятиліття» [48], що вийшла друком у 1998 р. у журналі Латинська Америка, дослідник наводив нові дані пов’язані із життям Ернесто. Він заявляв, що час не стоїть на місці і відбулися нові відкриття, що стосуються особистості Гевари, відкрилися імена людей, які були діючими постатями хвилюючого епілогу партизанської драми у Болівії. Л. Косічев наголошував на необхідності ґрунтовного та широкого дослідження, розкриття теми з різних боків. Він вперше у повний голос озвучив гострі питання та протиріччя в революційній боротьбі кубинського народу [48, с. 8].

У наступній праці «Партизанська драма Че Гевари в дзеркалі часу» [49], опублікованій в 1992 р., Л. Косічев висловлює думку, що не дивлячись на велику кількість досліджень, які розкривають постать Гевари, на сьогоднішній день стали відомими надзвичайно цікаві матеріали. Саме вони проливають світло на раніше невідомі та драматичні сторінки біографії Че, та стосуються діяльності у Конго і Болівії. Та не дивлячись на це, залишається ще багато нез’ясованих питань і велике поле досліджень для науковців. Автор наголошує на тому, що науковець повинен слідкувати за новими віяннями в науці та відкриттями [49, с. 13].

К. Майданик був відомим радянським латиноамериканістом і спеціалістом з країн Пірренейського півострова, істориком і політологом, неортодоксальним марксистом. В 1970—1980-х рр. він став одним із провідних спеціалістів СРСР з проблем суспільного розвитку країн «третього світу», в першу чергу Латинської Америки. В 1970-ті р. Майданик входив у дедалі більш помітний ідеологічний конфлікт з радянським партійним керівництвом і навіть був виключений з КПРС. Та це не завадило йому відкрити правдиві і достовірні сторінки Кубинської революції. У своїй праці «Проблема розбіжності і єднання лівих сил» [55] автор звернув увагу читачів на перше дитяче залучення Ернесто до революційної боротьби, на його перший досвід у якості революціонера. Вчений яскраво і точно описав ситуацію, що панувала у країнах Латинської Америки, її революційний дух та вплив на ще малого Че [55, с. 10].

Не менш важливою є наукова стаття К. Майданика «Ернесто Гевара і його епоха». У ній автор висловив сміливу думку, що зі всіх великих революціонерів, пророків останніх півтора століття, він виявився найбільш «співзвучним» сьогоднішньому дню, його потребам і тенденціям. Автор намагався дати власне пояснення такій популярності Ернесто виходячи із його особистих якостей та ситуації, що панувала у тодішньому світі [57, с. 28].

Окрім радянських вчених, дослідженням постаті Ернесто Че Гевари займалося чимало американських науковців. Не дивлячись на те, що уся діяльність Ернесто була спрямована проти американського імперіалізму, саме науковці США у своїй роботі використовували багатий фактичний матеріал, створили глибокі наукові видання. Однак, вони зображували болівійську компанію як класичну романтичну пригоду, засуджували від самого початку. Для них — це явний доказ, що Че був утопістом, що соціалістична революція була неможлива за межами Куби. Смерть Гевари видавалася важливішою ніж життя. Фактично тридцяті роковини його смерті спонукали створення цілого ряду нових книг в 1997 р., в тому числі масивні біографії, монографії і статті.

Для Джона Лі Андерсона, автора першої біографії Ернесто в Америці «Че Гевара: революційне життя» [26], найважливішим було одне питання: «Хто вирішив, що Ернесто повинен поїхати до Болівії; коли і чому було прийнято рішення про хід дій». Саме у праці «Че Гевара — Революційне життя» американського журналіста і письменника Джона Лі Андерсона викладено докладну біографію революціонера. Автор задає гострі питання і намагається дати на них відповідь. Згідно з ідеалами американського суспільства Андерсон критично ставився до тих ідей, що проповідував Гевара. Автор наголошував на помилковості тверджень та цілей революціонера, однак, справедливо поставився до його військових успіхів [26, с. 6].

Ще одну ґрунтовну монографію, що торкається життя Че Гевари, видав відомий американський письменник Д. Кларк під назвою «Основні принципи партизанської війни» [27]. Метою створення праці автор визначив розгляд написаної Ернесто Геварою «Партизанської війни». Ветеран Кубинської революції 1968 р., один з перших кубинських радників у Конго, Че Гевара отримав десятилітню витримку життям, приймав участь у революційній боротьби Третього Світу. Його книга «Партизанська війна» гідна стати «кулінарною книгою» партизанських бійців. Військова тактика і стратегія, що він презентував там, засновані на численних битвах і його політичному досвіді як партизанського лідера. Праця Д. Кларка досліджувала основні обставини, що стимулювали Че приєднатися до партизанської війни, і являє собою короткий біографічний ескіз розвитку Гевари як революційного лідера [27, с. 3].

Капітан американської армії С. Левіс у 2001 р. видав надзвичайно критичну працю присвячену партизанській війні Гевари, яка носила назву «Че Гевара і Партизанська Війна: Навчання для сьогоднішніх нелінійних полів бою» [80]. У ній автор висловив думку, що Че Гевара не був геніальним військовим, воєначальником. Принципи партизанської війни — частина Марксистської догми, до якої долучилося багато повстанських організацій. В силу того, що американські сили, можливо, можуть зіштовхнутися з подібною ситуацією в майбутньому, необхідно командирам вивчати таку тактику для того, щоб бути успішними на нелінійному бою. Автор не визнавав військового генію Гевари, але зауважив на тому, що розроблені Ернесто принципи себе виправдали і добре діяли [80, с. 14].

Негативно описував революційну ідею Че і Д. Джонсон у праці «З Куби до Болівії: теорія партизанської війни на практиці» [30]. Маючи намір забезпечити необхідні кроки для успішного заколоту в Латинській Америці Че Гевара видав працю «Партизанська війна». Це практичні директиви для нешаблонної партизанської війни, за допомогою яких Че намагався відновити революцію в Болівії у 1966 р., проте зазнав краху. Для того, щоб пояснити, чому уроки отримані від Кубинської революції не принесли результатів, необхідно розуміти головні постулати теорії Гевари. Із цього автор зробив висновки, що теорія Че є неадекватною і нежиттєздатною, як і сама комуністична доктрина [30, с. 26].

Не лише радянські та американські дослідники цікавилися постаттю Че Гевари. Багато праць вийшло з-під пера європейських науковців. Особливе місце серед них займає робота німецьких дослідників. В 1982 р. у Федеративній Республіці Німеччині вийшла книга західнонімецьких публіцистів Х. Гросса і К. Вольфа, присвячена Ернесто Че Геварі [25]. Книга дає можливість, за висловом авторів, «зануритися в дитинство і юність Че», прослідкувати за становленням його характеру, побачити Че — партизана в бойових діях на Кубі і в Болівії, краще дізнатися, якими благородними людськими якостями він володів. Ця книга доповнює наші знання і уявлення про Ернесто Че Гевару, людину Легенду, що віддав все своє життя революції [25, с. 5]. Німецькі науковці зображали Ернесто із зовсім іншої точки зору ніж радянські і американські дослідники. Для них головним було питання не те які ідеали він сповідував, за що боровся, а те, якою людиною був. Саме духовний бік особистості революціонера є основною темою досліджень німецьких науковців.

Вірменський політичний і державний діяч, дипломат А. Саркісян, особливу увагу присвятив вивченню особистості Гевари. У 1997 р. він видав працю «Команданте Че» [61], в якій намагався розкрити усі складності революційного шляху Ернесто. Він визначив чинники, що вплинули на залучення Че до революційної боротьби. Особливу увагу автор присвятив висвітленню процесу формування свідомості революціонера, та перетворення звичайного кубинського юнака у вождя революції [61, с. 15].

Щодо використаних джерел, то їх умовно можна поділити на наступні дві категорії: праці самого Ернесто Че Гевари та мемуари сучасників. Унікальність обраної нами теми полягає у тому, що Ернесто Че Гевара активно працював над власними науковими роботами, вів щоденники, аналізував всі успіхи та помилки. Таким чином, він залишив для науковців надзвичайно цінні джерела дослідження, що проливають світло на усі трагічні сторінки життя «вождя кубинської революції».

Необхідно відзначити дві найґрунтовніші праці Ернесто, це: «Щоденник мотоцикліста» [11] та «Болівійський щоденник» [6]. Перша створена на основі нотаток Ернесто про подорож у товаристві приятеля Альберто Ґранадо горами Сьєра-Маестра на початку 50-х р. XX ст. Її цінність полягає у тому, що автор описував усі свої враження та відчуття, зазначав кожен крок. Саме дана праця допомагає досліднику зазирнути у душу Ернесто, побачити відображення світу з його точки зору [11, с. 2]. На основі даної праці Редфорд у 2004 р. зняв фільм «Щоденники мотоцикліста». Із сценарія, звісно, викинули уривок: «Як ошалілий від люті я занурюю карабін у крові й заріжу кожного ворога, який потрапить мені до рук. Я готуюся, щоб із тваринним риком на устах приєднатися до переможного пролетаріату"[11, с. 218]. Та саме такі моменти допомагають усвідомити внутрішні переживання Ернесто, мотиви, що спонукали його приєднатися до Фіделя Кастро і стати революціонером.

Капусцінський [Ryszard Kapuњciсski] переклав «Щоденник із Болівії», нотатки Гевари кількох останніх місяців перед смертю (Додаток А). Їх знайшли у рюкзаку Ернесто під час арешту болівійськими солдатами в жовтні 1967 р. Щоденник був опублікований у Варшаві в 1969 р. з передмовою самого Кастро. Остання дата записана Геварою, це 7 жовтня 1967 р. На цьому щоденник обривається. Вже наступного дня автор праці та лідер революції Ернесто Че Гевара загинув [6, с. 43]. Саме у даному виданні прослідковуються усі дії, рішення партизан, крок за кроком показана хронологія революції у Болівії.

Окрім даних робіт, з великого наукового спадку Ернесто, ми виокремлюємо праці присвячені економічним і політичним питанням розвитку Кубинської держави. Зокрема, «Куба, її економіка, зовнішня торгівля і значення в сучасному світі» [ ], де автор підсумовував наслідки революції на Кубі, її економічний розвиток, гнівно виступив проти імперіалістичних країн, особливо проти США, закликав латиноамериканські держави об'єднатися для спільної зовнішньополітичної діяльності. «Саме існування Куби, — зазначив автор, — являє собою надію на краще майбутнє для народів Америки і образ грізного майбутнього для здавалося б нездоланної структури монополій Сполучених Штатів» [9]. Не менш важливим є збірник Гевари «Економічні погляди» [ ]. У передмові до видання, що вийшло з-під легкої руки Карлоса Альдана Ескаланте, дана яскрава характеристика економічним поглядам Че: «Він володів твердим переконанням в необхідності економічного перетворення суспільства, створив систему управління економікою — єдиновірну на його думку. Ернесто вів пошук шляхів досягнення максимальної ефективності економіки» [15]. Даний збірник являє собою ряд документів, які охоплюють основні аспекти економічних поглядів Гевари. Міститься велика кількість матеріалів, що доповнюють теоретичні погляди Че та наявні у його статтях, записах, доповідях, промовах на засіданні колегії міністерства, виступах на Кубі і за кордоном.

Соціально-економічним аспектам розвитку Кубинської держави присвячена робота Ернесто «Соціалізм і людина на Кубі». В даній праці автор докладно описує розгортання революції, соціалістичний шлях розвитку, усі труднощі з якими зіштовхнулася звільнена Кубинська держава. Оспівується та возвеличується постать Фіделя Кастро, як вождя революції: «Справжнім майстром у цій справі є Фідель, чию виняткову здатність вловлювати настрої народу, зливатися з ним можна оцінити, тільки побачивши це власними очима» [7].

Та найціннішим скарбом для наукової думки є праця Ернесто Че Гевари «Партизанська війна», що видана у Москві в 1961 р. Цінність її полягає у тому, що Гевара творчо осмислив доступний йому досвід партизанської боротьби і додав до цього практичні висновки та рекомендації. Він ніби створив підручник чи навчальний посібник для усіх майбутніх партизан. Автор розробив основні принципи такої війни та обґрунтував свій вибір [3].

Окрім зазначених видань в науковому обігу є велика кількість листів, виступів Ернесто, його статей. Відомі також спогади товаришів та мемуари родичів, зокрема, дружини Алейди Марч [ ]. Дана джерельна база є надзвичайно ґрунтовною і обширною, та допомагає досліднику правдиво і неупереджено висвітлювати історичні події.

Проаналізувавши використані джерела та літературу по даній темі, можна зробити певні висновки. По-перше, як радянська так і американська історична наука зробила значний внесок в дослідження життя і діяльності Ернесто Че Гевари, хоча і розглядали її з різних методологічних платформ. По-друге, малодослідженими залишаються наступні питання: внесок Ернесто Че Гевари у розбудову сучасної незалежної Куби та вплив на інші європейські держави, зміна зовнішньополітичних орієнтацій та критика революціонером діяльності Радянського Союзу. По-третє, у незалежній Україні відсутні публікації присвячені цій видатній постаті.

Розділ II. Формування світогляду Ернесто Гевари

Ернесто Гевара де ла Серна народився 14 червня 1928 р. в м. Росаріо (Аргентина) в заможній родині [57, с. 38−39]. Його батько, архітектор Ернесто Гевара Лінч, належав до старовинного аргентинського роду Гевара, що втратив майно і вимушений був тікати в Чілі через переслідування диктатора Росаса. По материнській лінії в жилах дона Ернесто текла кров ірландського революціонера Патріка Лінча, який емігрував до Латинської Америки. Мати Че, дона Селія де ла Серна і де ла Льоса, могла пишатися тим, що веде свій рід від останнього іспанського віце-короля Перу — Хосе де ла Серна-і-Інохоса. Батьки Че були людьми передових поглядів, а дону Селію можна навіть вважати однією із засновниць феміністського руху в Аргентині [62, с. 28].

У 1930 р. родина Геваро переїхала в Сан-Ісідор, містечко на річці Ла-Платі, неподалік від столиці. Там Ернесто старший володів на паях зі своїм родичем невеликою верф’ю [22, с. 33]. Дуже рано, в два роки, маленький Ернесто захворів на бронхіальну астму — важку недугу, що мучила його до кінця життя [65, с. 29]. Незабаром, за порадою лікарів, сім'я перебралася до Кордови, «найздоровішої» аргентинської провінції, що розташована на заході країни в гірській місцевості. Її чисте, прозоре повітря, насичене ароматом хвойних лісів, вважалося цілющим. Гевара придбав будинок — «Віллу Нідію» в містечку Альта-Грасія, розташованому поблизу міста Кордова, на висоті 1000 м. над рівнем моря. Ернестостарший став працювати підрядником з будівництва будинків, Селія дивилася за дитиною. У Че майже щоночі повторювалися напади астми. Саме батько був поруч у такі моменти [22, с. 36]. Біографи часто зазначають на великому впливі батька на Че, він був вихователем не лише душевної, але й тілесної сили. Протягом цілого дня батько лікував сина своєю любов’ю. Він також доглядав за Ернесто, коли дружина була зайнята іншими дітьми. Батько Че давав йому ін'єкції адреналіну і оксигенову маску під час нападу астми. Він допомагав сину перемогти хворобу, змушуючи його навчитися плавати, вірячи у те, що він не повинен здаватися перед фізичними труднощами [28, с. 12; 18, с. 11].

Слідом за Тете (домашнє прізвисько Ернесто Че Гевари) у Гевари старшого народилося ще четверо дітей — Селія, Роберто, Анна Марія і Хуан Мартін. Всі вони, як і Тете, здобули вищу освіту. Доньки стали архітекторами, Роберто — адвокатом, Хуан Мартін — проектувальником. Однак, Ернесто навіть не зміг вступити до школи. Два роки мати займалася з сином вдома. Читати він почав із чотирьох років і з того часу став пристрасним любителем читання [17, с. 10].

У будинку була велика бібліотека, в якій поряд з класикою — від іспанської до російської - були книги з історії, філософії, психології, мистецтва, праці К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, П. Кропоткіна, М. Бакуніна. Аргентинські письменники були представлені Х. Ернандесом, Д. Сармьенто та іншими. Були книги французькою мовою. Серед улюблених авторів Гевари книги Е. Сальгарі, Ж. Верна, Д. Лондона. Потім він захопився М. Сервантесом, А. Франсом. Любив перечитувати Л. Толстого, Ф. Достоєвського, М. Горького [56, с. 38−39].

З раннього віку Тете займався спортом. Він любив плавати, коли родина проводила літо на узбережжі в Мар-дель-Платі. Море він називав своїм старим другом. Ернесто немов прагнув довести, що здатний, незважаючи на свою астму, робити не тільки все те, що роблять інші його однолітки, але навіть більше і краще їх: грав у футбол, регбі, займався кінним спортом, альпінізмом, захоплювався гольфом і навіть планеризмом, а головною пристрастю його дитячих і юнацьких років був велосипед [22, с. 15].

Батько і мати Че співпрацювали з Комітетом допомоги республіканській Іспанії. Сім'я Че горою стояла за республіканців, брала участь в аргентинському русі проти фашизму і антисемітизму. Саме тут сталося політичне пробудження юного Гевари. По сусідству жив доктор Хуан Гонсалес Агиляр, колишній заступник прем'єр-міністра Негріна в уряді республіканської Іспанії. Після поразки Республіки він емігрував до Аргентини і оселився в Альта-Грасі. Діти Гевари дружили з дітьми Гонсалеса Агиляри, навчалися з ними в одній школі, а потім в одному і тому ж коледжі в Кордові. Тете дружив і зі своїм однолітком іспанським юнаком Фернандо Барралем, батько якого загинув, борючись з фашистами. Відомий республіканський генерал Хурадо деякий час гостював у Гонсалеса. Він часто бував у будинку Гевари і розповідав про перипетії громадянської війни, про звірства франкістів і їхніх союзників — італійців, німців. Під час Другої світової війни вся родина Гевари та його друзі гаряче співчували союзникам, Радянському Союзу, бажали поразки країнам «осі» і раділа перемогам Червоної Армії. Величезне враження справила на них Сталінградська битва. Все це здійснило відповідний вплив на формування майбутніх політичних поглядів Тете [54, с. 25; 41, с. 4].

У 1941 р. тринадцятилітній Ернесто був прийнятий до державного коледжу імені Деан-Фунеса, а в 1944 р. здійснилася мрія Чанго (в перекладі -порося, домашнє прізвисько Че): він був прийнятий до клубу «Атлетіко Аталайя». «Да, Ернесто став класним гравцем в регбі, — розповідав його друг Альберто Гранадос, — ризикованим гравцем, абсолютно не знав страху. Бувало, звичайно, що під час матчу він залишав поле, щоб скористатися інгалятором. Астма його мучила, але він міг її перемогти» [18, с. 18].

Че було дев’ятнадцять, коли він покинув Кордову, щоб навчатися в університеті Буенос-Айроса на медичному факультеті. В цей час його батьки розлучилися і мати стала для сина справжнім охоронцем [27, с. 5]. Ернесто завербувався на вантажне судно: сім'я потребувала грошей. Потім — за власним вибором — стажувався в лепрозорії [71, с. 36]. Саме навчаючись в університеті Гевара вперше приймав активну участь у різних політичних акціях [22, с. 20].

В університетські роки у Ернесто було небагато близьких друзів. Він відрізнявся різким характером, їдким гумором. У той же час йому були властиві такі якості, як мужність, готовність завжди постояти за товариша, романтизм, фантазія. Незважаючи на недугу, він був не тільки «як усі», а й попереду інших в іграх, забавах, юнацьких витівках. Все ж таки існував якийсь невидимий бар'єр, що відділяв його від друзів, і аж ніяк не кожному було дано переступити його. Чи не тому, що за зовнішньою жвавістю ховалася поетична, легко ранима душа дитини, що страждає невиліковною хворобою [22, с. 31]. Очевидно, він був дійсно ризиковим, готовим зробити усе, щоб довести самому собі, що надокучлива хвороба є найкращим поштовхом здійснити щось для друзів [29, с. 3].

Найближчими друзями Че були Марія дель Кармен Феррейра або Чінчіна (брязкальце), його юнацька любов, і Альберто Гранадос (Міаль). Судячи зі спогадів сестри Чінчіни та інших свідчень, Че збирався з нею одружитися. Чінчіна, дочка одного з найбагатших поміщиків Кордови, належала, як кажуть в Аргентині, до «коров'ячої аристократії». Вона володіла всім тим, чого був позбавлений юний Тете: завидним здоров’ям, сліпучою красою, витонченістю і величезним статком. А Че приходив у будинок Чінчіни на звані вечори, як звичайно, кудлатий, в пошарпаній куртці і рваних черевиках, епатуючи місцевих снобів не тільки своїм зовнішнім виглядом, але і їдкими репліками на їх адресу і на адресу їхніх політичних кумирів [40, с. 58].

Але Чінчіна погоджувалася стати дружиною Ернесто лише за умови, що він залишиться з нею, точніше, при ній. Його донкіхотський проект переселитися у венесуельські нетрі і присвятити себе лікуванню хворих на проказу здавався їй зворушливим, шляхетним, але абсолютно нереальним. Увійшли в непримиренний конфлікт піднесене і буденне, поезія і проза життя. Це не могло закінчитися компромісом. Ні Ернесто, ні Чінчіна не здавали своїх позицій. І вони розлучилися: вона — щоб вдало вийти заміж; він — щоб вступити на шлях, з якого немає вороття до минулого [22, с. 26].

Альберто Грандос був старшим від Тете на 6 років. Він працював в лепрозорії. Обрати таку роботу за покликанням могла тільки людина високих моральних якостей і громадської мужності. Йому була притаманна невичерпна життєрадісність. За спогадами самого Альберта з Че він здружився через пристрасть до читання і любов до природи [23, с. 42].

Гевара з дитинства любив подорожі. Йому була притаманна пристрасть до пізнання оточуючої дійсності, і не стільки через книжні трактати, скільки шляхом особистісного контакту з цією дійсністю. Він цікавився, як живуть його співвітчизники — аргентинці не тільки в столиці, але і в далеких провінціях, як живуть селяни, батраки, індіанці. Саме тому він з захватом прийняв пропозицію Альберто здійснити подорож на його мотоциклі [22, с. 44].

В кінці грудня 1951 р. друзі виїхали з Кордови в Буенос-Айрос, де Ернесто попрощався з батьками, далі попрямували у Мірамір, курорт на атлантичному узбережжі, де тоді відпочивала Чінчіна, після поїхали до чілійського кордону. По дорозі у Сантьяго, столицю Чілі, вони ночували де доведеться — в поліцейських відділеннях, пожежних депо, лікарнях чи на фермах. Згодом у них закінчилися гроші, і друзі почали працювати, займаючись всім, що потрапляло під руку. Тим часом латиноамериканське бездоріжжя добило їх мотоцикл. Друзям довелося кинути його в Сантьяго і продовжувати подорож автостопом [41, с. 8]. Коли доля закинула Гевару і Гранадоса в Перу, до руїн стародавнього індіанського міста Мачу-Пікчу, де останній імператор інків дав бій іспанським конкістадорам, Альберто сказав Че: «Знаєш, старий, давай залишимося тут. Я одружуся з індіанкою знатного інського роду, проголошу себе імператором і стану правителем Перу, а тебе призначу прем'єр-міністром, і ми разом здійснимо соціалістичну революцію». Че відповів: «Ти божевільний, революцію без стрілянини не роблять!» [75, с. 36]. У Венесуелі Грандос знайшов постійну роботу в лепрозорії і вирішив залишитися, а Гевара, зробив гак, — через північноамериканські Майамі - на грузовому літаку 31 серпня 1952 р. повернувся в Аргентину [41, с. 9].

Під час цих подорожей Ернесто постійно вів записи, так званий «Щоденник мотоцикліста». Саме тут він описував усі свої пригоди та враження. На одній із сторінок щоденника Ернесто пише: «Ми звикли привертати увагу людей нашим незвичайним вбранням і прозаїчним виглядом „Богатиря“ (мотоцикла), який своїм переривчастим астматичним подихом викликав співчуття у наших господарів, проте до певної міри ми були і лицарями з великої дороги. Ми належали до погано пахнучих „жебракуючих“ аристократів і самим своїм виглядом являли власні візитні картки» [13, с. 12].

Після повернення в Буенос-Айрес в серпні 1952 р. Че засів за підручники. Йому належало підготувати дипломну роботу про проблеми алергії і здати десяток іспитів. У березні 1953 р. Ернесто отримав нарешті диплом доктора-хірурга, спеціаліста з дерматології. Алергологічна клініка доктора Пісані, де він проходив практику ще до своєї подорожі, запрошувала його на роботу, але Ернесто відхилив цю пропозицію. Алергія — хвороба забезпечених людей. Ставати розпещеним професіоналом, що виписує даремні ліки Ернесто не хотів [18, с. 21].

Міаль був упевнений, що Че, як і обіцяв, після отримання диплома лікаря повернеться в Каракас, і вони будуть разом працювати в лепрозорії. Але цим планам не судилося здійснитися. Друзі побачилися знову лише через 8 років, вже після перемоги Кубинської революції, в Гавані, в кабінеті президента Національного банку Куби, посаду якого тоді обіймав Че [22, с. 49].

Після закінчення університету Че планував відправитися у другу подорож із своїм приятелем Карлосом Ферреро. Друзі хотіли відвідати Болівію. Ернесто Гевара прагнув повернутися, щоб знову побачити руїни будівель інків і Мачу-Пікчу [33, с. 23].

Тож, на здивування всіх, Ернесто сів у вагон потягу «Буенос-Айрос — Ла-Паса» і відправився в довгу 6000 кілометрову дорогу на північний-захід, в Болівію. Потяг, що він обрав, був одним з повільних: такі потяги в Аргентині називають «молочними конвоями», оскільки вони зупиняються на кожній станції і забирають бідони з молоком. У Че був час обдумати, куди і навіщо він їде [18, с. 23].

В ході другого туру подорожей Че написав працю, якій дав заголовок «Ще раз». Роздумуючи над тим як почалася подорож, він писав: «На цей раз ім'я приятеля змінилося, тепер ним є Ферреро, але подорож та сама: два друга випробовують свою волю у мандрівці Америкою, не знаючи точно, що саме вони шукають, чи який шлях на північ» [22, с. 49].

Гевара разом із супутником прибув до Ла-Пас, столиці Болівії, у липні 1953 р. Вони одразу були захоплені революційними потрясіннями. У ході революції Болівія перетворилася на політичну Мекку [33, с. 23]. Че побував у шахтарських та гірських індіанських селищах, зустрічався з представниками уряду. Деякий час він навіть працював в управлінні інформації і культури та у відомстві щодо здійснення аграрної реформи. Болівійська революція розчарувала Че: індіанці продовжували бідувати, як і в ті далекі часи, коли тут господарювали іспанські завойовники [62, с. 33].

У Болівії Ернесто познайомився зі своїм майбутнім біографом Рікардо Рохо. «В цей період, — пише Рохо, маючи на увазі 1953 р., — Гевара взагалі не висловлював будь-яких політичних вподобань. Якщо говорити точніше, Гевара тоді на дотик шукав відповідь на питання, що робити зі своїм життям, не будучи повністю впевнений у тому, що він знає чого хоче» [18, с. 41]. Рохо зазначав, що Ернесто ніколи багато не говорив. Він вважав за краще слухати інших, доки раптом, з проникаючою посмішкою, він викидав нищівні коментарі [28, с. 43].

Після тривалого перебування у Ла-Пасі Че з Фарреро продовжили подорож. Деякий час вони провели у Перу, Лімі і знову зустрілися з лікарем Пеше, далі Еквадор і Венесуела [33, с. 30]. У 1954 р. Ернесто вперше прийняв участь у революції, яка стала для нього важливою політичною школою і залишила в його житті глибокий слід [56, с. 38−39]. Незадовго до свого приїзду він написав листа (від 10 грудня), у якому виклав свої політичні погляди тітці Беатріс, з якою в Тете були особливо близькі стосунки. Вперше він явно ідеологічно ідентифікував себе з соціалістичними ідеями: «Моє життя не мало сенсу доки я сміливо не накинув рюкзак на плече, і відправився звивистим шляхом. Я поклявся, що не заспокоюся доки не побачу цих капіталістичних восьминогів знищеними. В Гватемалі я буду вдосконалювати себе і домагатися того, щоб стати справжнім революціонером» [33, с. 41].

Гватемала відіграла значну роль у формуванні Ернесто як революціонера: мало того, що Че брав участь безпосередньо у політичній боротьбі, у революції. Тут він познайомився зі своєю першою дружиною — Ільдою Гадеа, політемігранткою з Перу, членом партії АПРА. Вона справила великий вплив на ідейну еволюцію Че. І до Гватемали Ернесто був знайомий з соціалістичною літературою, він був блискучим знавцем і тлумачем Сартра. Але Ільда Гадеа швидко еволюціонувала від капіталізму до марксизму. Подібну еволюцію зазнав під її впливом і Че [65, с. 37]. Тож комуністичні переконання Ернесто Гевари не були вистраждані ним, він прийшов до цих переконання шляхом роздумів, слідуючи тій же логіці бінарних опозицій, яка оголосила комуністом полковника Хакобо Арбенса. У відповідь Гевара оголосив комуністом себе — і, будучи людиною впертою і цільною, однодумом, не терплячим розладу з собою, прийняв як дане, що і насправді є комуністом. «Є істини настільки очевидні, настільки укорінені в свідомості народу, що їх навіть важко оскаржувати» — ось так він сприймав комунізм [18, с. 42].

Пригадуючи своє перше враження про молодого Гевару, Ільда характеризувала його як чоловіка, який має хриплий, владний голос, що є неочікуваним оскільки він мав тендітну зовнішність, а його руки швидко і рухливо працювали, тож він завжди викликав враження дуже спокійного та мирного. Гевара володів інтелігентним і уважним поглядом, а його вислови були дуже проникливі [28, с. 48].

Розмірковуючи над результатами численних державних переворотів в Латинській Америці, Гевара ставив питання про правомірність відставки голови держави, який обраний на цю посаду волею нації, і що залишає її унаслідок особистої слабкості, під тиском сил зовнішньої або внутрішньої реакції. Він завжди висловлювався за те, що лідер держави або руху зобов’язаний обстоювати свої програмні погляди до кінця, і якщо треба, то ціною свого життя. Він підкреслював, що, як би не склалося життя політичного діяча, він завжди повинен шукати можливості продовжити боротьбу, щоб не обдурити сподівань тих, хто йому вірив, хто пов’язав з ним свою долю [54, с. 36].

У потязі, що йшов до Мехіко, Ернесто Че Гевара познайомився з Хуліо Роберто Касерес Валье, або Патохо. Попутник виявився початківцем журналістом, членом Гватемальський партії праці; він прямував до Мехіко, рятуючись від переслідувань. Патохо став одним з найближчих друзів Че, другим після Альберто Грандоса. Патохо заряджав Че невичерпним оптимізмом, вірою в кінцеве торжество комуністичних ідей. 21 вересня 1954 р. Гевара разом з Патохо прибув до Мехіко, величезне, чуже для них місто, де не було друзів та знайомих. Вони зблизилися з пуерто-ріканськими емігрантами. Тут зіграв роль випадок. Друзі шукали де би поселитися, і їм вказали на квартиру пуерторіканця Хуана Хуарбе. Він виявився відомим діячем націоналістичної партії, що виступала за незалежність Пуерто-Ріко.

На квартирі у Хуана Хуарбе проживав ще один політичний вигнанець — молодий перуанець Лючо (Луїс) до ла Пуенте. Ярий противник пануючого тоді в його країні диктатора полковника Одріа, Лючо мріяв підняти на боротьбу за соціальне визволення індіанські маси. Згодом він стане прихильником Кубинської революції, очолить партизанський загін в одному з гірських районів Перу і 23 жовтня 1965 р. загине в бою з «рейнджерами» — вимуштруваними американцями спеціальними частинами по боротьбі з партизанами [22, с. 54].

З 1954 по 1956 рр. Гевара працював в Інституті кардіології м. Мехіко [83, с. 114]. Тут Ернесто вивчав марксизм [31, с. 7]. Саме у Мехіко зустрілися два титана своєї епохи — Че Геваро і Фідель Кастро. «Я познайомився з Фіделем Кастро в одну з прохолодних мексиканських ночей, — писав Че Гевара. — І пам’ятаю, наша перша розмова була про міжнародну політику. У ту ж ніч я вже став одним з учасників майбутньої експедиції. Фідель справив на мене враження виняткової людини. Він був здатний вирішувати найскладніші проблеми. Він глибоко вірив, що відправившись на Кубу, досягне цілі» [77, с. 16]. Після цієї події Ернесто присвятив Фіделю свій вірш [16]. Кастро назвав Че справжнім «теоретиком» — знавцем Сартра і Маркса, проникнувся величезною повагою до нього. Схоже, що Ернесто відіграв видатну роль в ідейній еволюції Фіделя Кастро і «Руху 26 липня» взагалі [65, с. 42].

Для Ф. Кастро Ернесто на все життя залишився справжнім другом. Багато років по тому, а саме у 2000 р., будучи президентом Куби, Фідель Кастро проголосив урочисту промову на честь річниці дня народження Че: «Я бачив. як він здійснив свій перший постріл і здійснив свої перші подвиги. Лікар і інтелігент, він був першим кожний раз, коли потрібен був доброволець для складних місій, і я мав привілей пізнати його з близька. Якби я хотів знайти слово, яке було б синонімом суворості поглядів, цілісності духу, самопожертви і етики, таким словом стало би слово «Че» [2].

Таким чином, на формування світогляду Ернесто Че Гевари визначний вплив мали наступні фактори:

— виховання батьків;

— пристрасть до читання;

— дві подорожі по країнам Латинської Америки;

— навчання в університеті;

— знайомство із тодішніми передовими революціонерами та самим Фіделем Кастро.

Розділ III. Революційна діяльність «Че»

Перебуваючи в еміграції, група «фіделістів» — Ф. Кастро та учасники «штурму» казарм Монкада — створили разом з іншими кубинськими революціонерами загін чисельністю понад 100 чоловік. Завдання було єдине: опанувати тактику партизанської війн [86, с. 432]. Фізичну підготовку майбутніх учасників експедиції «Гранма» Фідель поклав на Арсасіо Ванегаса Арроя. Він почав здійснювати з кубинцями тривалі походи, вчити їх дзю-до, винайняв зал для занять легкою атлетикою. Однак, Арсасіо хоч і був корисною людиною, в основному допомогти не зміг, про партизан він знав тільки те, що йому розповідав дідусь про подвиги Панчо Вільї [23, с. 121].

Необхідного спеціаліста Фідель знайшов в обличчі колишнього полковника іспанської армії Альберто Байо. Ветеран Громадянської війни в Іспанії Байо визначив ідеальний розмір партизанського загону у 10−20 людей для досягнення більшої мобільності, але для більших операцій, він запропонував використання загонів із 100 бійців. Для координації дій було створено Генеральний штаб, який розподілив серед партизан обов’язки розвідки, операцій, диверсій, навчання, озброєння, боєприпасів [32, с. 130]. Почалася посилена підготовка майбутніх партизан. Байо, якого в цілях конспірації почали називати «професором англійської мови», був невтомним, наполегливим, суворим зі своїми підопічними. Він вимагав від них дисципліни, фізичного гартування, утримання від алкоголю, ледь не чернецького способу життя. З ранку до вечора тренував Байо своїх учнів: вчив їх стріляти, читати карту, маскуватися, виготовляти вибухові суміші, кидати гранати [28, с. 17].

У праці «Епізоди революційної боротьби» Че Гевара приділив цьому періоду особливу увагу: «Ми змогли багато чому навчитися у генерала Альберто Байо. Вже на перших заняттях до мене одразу прийшла впевненість у можливості перемоги, що здавалася мені сумнівною раніше» [4, с. 128]. Че сприймав партизанську науку з усією серйозністю і відповідальністю. Він був прикладом дисципліни, краще всіх виконував завдання. На «випускних іспитах» Гевара найкраще проявив себе і отримав високу оцінку [23, с. 121].

Проте, поліція заарештувала майбутнього повстанця. Єдиним документом, знайденим у Че, виявилася довідка про відвідування курсів російської мови [75, с. 36]. Саме Фідель допоміг Геварі звільнитися із в’язниці. «Вчинки Фіделя дозволяють говорити про те, що заради друга він готовий поступитися інтересами справи, — говорив Ернесто. — Така поведінка Фіделя по відношенню до людей, яких він цінував, є ключовим до розуміння тієї величезної любові до нього» [4, с. 231; 86, с. 321].

У 28 років разом з Фіделем Кастро і 80 революціонерами Ернесто висадився на Кубі з борту яхти «Гранма» [38, с. 26]. На судні було сформовано концепцію майбутньої війни, суть якої зрозуміла із слів Кастро: «Народ буде годувати нас. Люди будуть наші лінії подачі, наші сторожові пси, наші очі і вуха, і війська нашої армії. Вони знають, хто ми і чому ми боремося, і вони будуть битися на нашому боці. Якщо ми зможемо знайти зброю, щоб дати їм, хто може сумніватися, що десять тисяч місцевих зі Сьєрра приєднаються до нас? … «. Ці слова показують, що партизанам дійсно була потрібна допомога громадькості і Кастро майже наосліп вірив в її підтримку [32, с. 126].

В момент висадки десант зустріла засідка. Частину повстанців було вбито, когось взяли в полон, Че поранили. Ті що вижили сховалися в лісистих горах Сьєрра-Маестра і почали 25-місячну боротьбу [75, с. 36]. Це була дуже довга дорога — від гір Сьерра-Маестри до Гавани. Два роки запеклої війни з щоденним ризиком і жертвами. В цей час Че Гевара був лікарем в загоні. «Я завжди тягав на собі важкий рюкзак, набитий ліками, — говорив Гевара. — Одного дня, це сталося під час бою, один з повстанців кинув до моїх ніг ящик з патронами і втік. Йде бій. Солдатам потрібні патрони. А тягнути на собі ліки і патрони я не міг. Потрібно було вибирати. І тоді вперше переді мною постало питання: «Хто я? Лікар або солдат?» Я відповів: «Солдат!» [77, с. 19].

Че доводилося займатися в горах і налагодженням хлібопечення, і організацією майстерень по ремонту і виготовлення взуття, і питаннями охорони здоров’я, радіопропаганди, готувати бойові операції і приймати у них активну участь. Висунення колишнього лікаря «Гранми» в число керівників революційної Куби — справедливе визнання його широких політичних знань і організаторських здібностей [54, с. 9]. З ініціативи Че і під його редакцією почав виходити перший друкований орган повстанців «Ель кубано лібре» («Вільний кубинець»). Газету спочатку писали від руки, а пізніше друкували на гектографі. Згодом, за ініціативою Ернесто, почав видаватися щотижневик «Верде Оліво», орган повстанської армії [57, с. 85]. В складних умовах Гевара знаходив час і можливість вести записи, щоденники. Він не тільки багато працював, а й постійно обдумував зроблене, намагався знайти спільні закономірності, виявити типові недоліки у своїх вчинках. Так народилася його перша праця «Партизанська війна». Це свого роду підручник, інструкція, бойові настанови [54, с. 9]. Че Гевара сформулював свої принципи ведення війни, це: мобільність, рух у нічний час, обережне використання припасів, гнучкість, уважне вивчення місцевості і ефект раптовості [80, с. 98−99].

В березні 1957 р. на допомогу повстанцям з Маямі повинен був прийти корабель «Корінтія» з добровольцями на чолі із Каліксто Санчесом. Фідель хотів відволікти увагу противників, що очікували прихід «Корінтії», і дав наказ взяти штурмом казарму, розташовану в поселенні Уверо. Гарнізон в Уверо перегороджував повстанцям вихід зі Сьєрра-Маестра. Це могло стати першою серйозною поразкою батистівців. Почався штурм. Коли підвели підсумки битви, виявилося, що повстанці втратили вбитими і пораненими 15 людей, а суперник — 19 людей поранено і 14 вбито. Для повстанців бій за Уверо був переломним. Після нього зміцнів бойовий дух загону, ще сильнішою стала віра в перемогу [23, с. 150].

13 березня 1957 р. відбувся напад на палац Батисти. Жорстокий бій тривав декілька годин. Він припинився лише після того, коли загинули усі нападаючі. Про розмах повстання кубинського народу свідчить той факт, що Батиста протягом 1957 р. чотири рази оголошував в країні військовий стан [84, с. 180].

Че важко переживав загибель своїх товаришів. «Коли йому повідомили, що Сіро Редондо загинув, — згадує Гуахіро Хав'єр Міліан Фонсека, — відбулося дещо жахливе. Я не думав, що Че здатний плакати, але в цей день він не зміг втриматися, біль переміг його. Я бачив, як прихилившись до скелі і закривши обличчя руками, він гірко плакав» [23, с. 194].

В червні 1957 р., через півроку після висадки десанту, Фідель Кастро розділив загін повстанців на дві колони. Командування однією колоною взяв на себе, командування другою доручив Че Геварі, присвоївши йому звання майора — найвище у повстанській армії [77, с. 19].

Наприкінці 1957 р. повстанці контролювали майже всю С'єрра-Маестру. На цей час відбулося 30 боїв і 6 великих операцій. На звільненій території розпочато конфіскацію земель батистівців. 28 липня 1957 р. було утворено Об'єднаний фронт опозиції, який 1 листопада оприлюднив документ, що увійшов в історію під назвою «Маямський пакт». У ньому повідомлялося про створення Визвольної хунти з метою «об'єднання партизанської боротьби проти березневого режиму та за повернення демократії на Кубі» [86, с. 293].

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой