Звичаєві норми та гендерні стереотипи молодіжних громадських соціальних інститутів на межі ХІХ—ХХ ст

Тип работы:
Научная работа
Предмет:
Краеведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ

ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

ХМЕЛЬНИЦЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ

МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ШЕПЕТІВСЬКА МІСЬКА ФІЛІЯ

НАУКОВЕ ВІДДІЛЕННЯ ФІЛОЛОГІЇ І МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА

СЕКЦІЯ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ

ЗВИЧАЄВІ НОРМИ ТА ГЕНДЕРНІ СТЕРЕОТИПИ МОЛОДІЖНИХ ГРОМАДСЬКИХ СОЦІАЛЬНИХ ІНСТИТУТІВ НА МЕЖІ ХІХ — ХХ ст.

Виконала Барильотті Оксана Федорівна,

учениця ІІ - Є курсу (11 класу)

Шепетівського навчально- виховного

комплексу № 1у складі:

«Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів та ліцей»

Науковий керівник Мірченко Микола Васильович, доктор філологічних наук, професор, Академік АНВО України Волинського національного університету імені Лесі Українки

2012 р.

Тези наукової роботи «Звичаєві норми та гендерні стереотипи молодіжних громадських соціальних інститутів на межі ХІХ -- ХХ ст. «, Барильотті Оксани Федорівни; Хмельницьке територіальне відділення МАН України; Шепетівська міська філія; Шепетівський навчально-виховний комплекс № 1 у складі: «Загальноосвітня школа І--ІІ ступенів та ліцей»; 11 клас; м. Шепетівка; науковий керівник Мірченко Микола Васильович доктор філологічних наук, професор, Академік АНВО України Волинського національного університету імені Лесі Українки

Юність — культурно-історичний феномен, який можна збагнути лише крізь призму вікового символізму, системи уявлень та образів, у яких культура сприймає і осмислює життєвий шлях індивіда і вікову стратифікацію суспільства.

Об'єктом дослідження є гендерно-вікова сегрегація -- характерна риса традиційного українського суспільства ХІХ -- початку ХХ ст.

Предметом дослідження стали звичаєві норми і гендерні стереотипи дівочих і парубочих громад як однієї із форм вікової субкультури.

Новизна дослідження полягає в тому, що в ньому простежуються і аналізуються українські обряди і ритуали, пов’язані з традиційними формами спілкування молоді (в тому числі і на основі записів від місцевих респондентів), з їх гендерно — віковим підґрунтям та у відсутності цілісних наукових праць, присвячених цьому питанню.

Мета і завдання дослідження:

Спираючись на особливості вікового символізму, спробуємо дослідити відповідні його аспекти на матеріалі молодіжної культури доіндустріального українського села (містечка), звертаючи особливу увагу на виразні ґендерні відмінності в контексті морального та трудового виховання.

У вступі визначено тему, об'єкт та предмет дослідження, актуальність і новизну роботи, мету роботи та методи дослідження.

Перший розділ «Вікова стратифікація в обрядовій культурі українців» є спробою встановити походження гендерно — вікового символізму.

Другий розділ «Молодіжні громади крізь фази ініціацій» дає можливість простежити етапи ініціацій членів молодіжних громад, особливості обрядодійств.

Третій розділ «Інститут вечорниць як синкретичне явище» присвячений проблемі спілкування молоді із протилежною статтю та механізмам створення виховного ідеалу українців.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ВІКОВА СТРАТИФІКАЦІЯ В ОБРЯДОВІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНЦІВ

РОЗДІЛ 2. МОЛОДІЖНІ ГРОМАДИ КРІЗЬ ФАЗИ ІНІЦІАЦІЙ

РОЗДІЛ 3. ІНСТИТУТ ВЕЧОРНИЦЬ ЯК СИНКРЕТИЧНЕ ЯВИЩЕ

3.1 Особливості організації вечорниць

3.2 Гендерна специфіка вечорниць

3.3 Еротичне підґрунтя вечорниць

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Для українського суспільства притаманна орієнтація на внутрішні механізми самоорганізації, одними з яких є молодіжні громади. Упродовж своєї історії український народ створив цілу систему соціалізації молоді, виховання в неї високих духовних і громадянських якостей.

Гендерно-віковий принцип покладено в основу всього громадського життя традиційного суспільства України, котрий відповідав, насамперед, селянській етиці. Соціальні утворення відігравали провідну роль в процесі формування етносу як на екзогенному, так і на ендогенному рівнях. Дослідженню цього питання в фольклорній літературі було приділено значну увагу, зокрема, праці В. Балушка, Н. Зяблюк, О. Кісь, З. Кузелі та ін. Значно менше приділялося уваги етнопедагогічному аспекту цієї стійкої системи обрядової культури українців, що створювалася, підтримувалася і змінювалася соціально-віковими процесами.

Об'єктом дослідження є гендерно-вікова сегрегація -- характерна риса традиційного українського суспільства ХІХ -- початку ХХ ст.

У житті людини надходить пора, коли настає час інтенсивного формування особистості -- соціальної, емоційної та інтелектуальної зрілості. Сучасна молодь «тусується» і гадає, що це винахід останніх часів. Проте віддавна на Україні існували по селах та дрібних містечках молодіжні громади.

Предметом дослідження стали звичаєві норми і гендерні стереотипи дівочих і парубочих громад як однієї із форм вікової субкультури.

На сьогодні більшість українських звичаїв втрачено, проте знання національної культури минулих століть є цікавим і з точки зору загальної ерудиції, і для розуміння феномену українського народу, що живе на перехресті шляхів в центрі Європи і впливає на політичні події на всьому континенті. Інтерес сучасного покоління до народної спадщини і визначає актуальність даного дослідження.

Новизна дослідження полягає в тому, що в ньому простежуються і аналізуються українські обряди і ритуали, пов’язані з традиційними формами спілкування молоді (в тому числі і на основі записів від місцевих респондентів), з їх гендерно — віковим підґрунтям та у відсутності цілісних наукових праць, присвячених механізмам створення виховного ідеалу українців.

Мета і завдання дослідження. Спираючись на особливості вікового символізму, спробуємо дослідити відповідні його аспекти на матеріалі молодіжної культури доіндустріального українського села (містечка), звертаючи особливу увагу на виразні ґендерні відмінності в контексті морального та трудового виховання.

Для реалізації зазначеної мети використано такі методи дослідження:

1. описовий, який полягає в описі ритуалів, обрядів;

2. цілісно — системний, що дозволяє дослідити і узагальнити вже відому інформаційну базу з цього питання.

Джерельно — теоретичною базою дослідження є насамперед праці дослідників української культури, записи від респондентів.

Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел, а також додатки.

У вступі визначено тему, об'єкт та предмет дослідження, актуальність і новизну роботи, мету та методи дослідження.

Перший розділ «Вікова стратифікація в обрядовій культурі українців» є спробою встановити походження гендерно — вікового символізму громадсько — обрядового життя українців.

Другий розділ «Молодіжні громади крізь фази ініціацій» дає можливість простежити етапи ініціацій членів молодіжних громад, особливості обрядодійств, пов’язаних з цим.

Третій розділ «Інститут вечорниць як синкретичне явище» присвячений проблемі спілкування молоді із протилежною статтю та механізмам створення виховного ідеалу українців.

Висновки — підведення підсумків написання усієї роботи.

Матеріали цієї роботи можуть бути використані на уроках української літератури, художньої культури, етики, на спецкурсах з українознавства, адже пізнання нового через вивчення минулого — це поштовх до роздумів, до спостережень, до знань. Саме це і визначає практичний аспект роботи.

РОЗДІЛ 1. ВІКОВА СТРАТИФІКАЦІЯ В ОБРЯДОВІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНЦІВ

Фольклорний матеріал з царини обрядової культури українців ХІХ — початку ХХ ст. дає підставу дослідникам стверджувати, що складниками нормативних критеріїв переходу з однієї соціо — вікової верстви в іншу були хронологічний вік та фізіологічний стан, яким народна традиція приписувала ті чи інші якості, що «або наближали людину до здійснення головних життєвих функцій — продовження роду та праці або віддаляли від них» [5,с. 18]. В архаїчній та традиційній культурах схема життєвого циклу включала три основні етапи: дитинство — дорослість — старість. Динаміка життєвого циклу оформлялася за допомогою систем вікового символізму, тобто уявлень і образів, у яких суспільство сприймало, осмислювало і освячувало (легітимувало) життєвий шлях індивіда і вікову стратифікацію.

Віковий символізм включає в себе такі елементи:

— нормативні критерії переходу з однієї вікової стадії в іншу;

— вікові стереотипи — риси і властивості, приписувані і програмовані особам певного віку в якості мисленої норми;

— символізацію вікових процесів — уявлення про те, як повинні відбуватися ріст, розвиток і перехід індивіда з однієї вікової стадії в іншу;

— вікові обряди — ритуали, за допомогою яких структурується життєвий цикл;

— вікову субкультуру — специфічний набір ознак і цінностей, згідно яких представники даної вікової верстви, класу чи групи усвідомлюють і стверджують себе в якості «ми», відмінного від всіх інших вікових спільнот.

Не менш важливим чинником обрядового життя поряд з віковим символізмом виступає статевий, який визначає статеві відмінності й сексуальну поведінку. Громадське життя характеризувалося так званою автономією за статтю (чоловіки, жінки), сімейним становищем (одружений і неодружений), віком (старші чоловіки і жінки, молодь, діти), економічним становищем (багаті, середні та бідні господарі, наймити). За словами К. Грушевської, «…первісна суспільність дійсно складається з двох полових громад, в котрих кожна творить свою окрему цілість. Розвиток сих двох громад (вірніше буде сказати сих двох громадських груп, бо ж кожна з сих великих половин розподіляється ще на поколінні підвідділи, як от: діти, дівчата, молоді жінки, старі жінки, хлопці, молоді чоловіки, старі чоловіки і т. д) — їх взаємини між собою, розподіл прав, розмежування і кооперація в розподілі економічних і громадянських функцій, се все й творить первісне громадське життя» [5,с. 14] (Додаток А).

Як зауважив С. Токарєв, в епоху середньовічного громадського побуту, коли і складалася вся система календарних звичаїв, сфера шлюбно-статевих стосунків зовсім не вважалася приватною справою зацікавлених осіб. Ця сфера зачіпала найбільш життєві інтереси сільської громади, перш за все її демографічні, тобто репродуктивні, інтереси [13,с. 39]. За народним поясненням, дитину приносить бузько; знаходить баба в бур’яні, в очереті або сама мати в річці; під капустяним листом, на дубі або на вербі, приносить баба з садочку; ловлять дітей біля криниці.

У багатьох архаїчних та традиційних культурах поширеним був образ первісної безстатевості або двостатевості немовляти. В українців дитина до певного віку вважалася особою без статі - у названих дітей застосовувались терміни середнього роду: «народженятко», «немовля», не було відмінностей і в одязі. Наділенню дитини ознаками статі в українському фольклорі присвячений реліктовий ритуал пострижин, під час якого дитина здобувала «істинне» значення, отримувала своєрідну санкцію від вищих сил на існування. При цьому слід врахувати, що так звана лімінальна або порубіжна фаза ініціації належить до типу перехідних ритуалів, які відділяють дитячий стан ініціанта від дорослого.

Юність — культурно-історичний феномен, який можна збагнути лише крізь призму вікового символізму, тобто системи уявлень та образів, елементів ініціаційних обрядів, переважно реліктового характеру, в яких культура сприймає, осмислює й легітимізує життєвий шлях індивіда і вікову стратифікацію суспільства.

РОЗДІЛ 2. МОЛОДІЖНІ ГРОМАДИ КРІЗЬ ФАЗИ ІНІЦІАЦІАЦІЙ

український спілкування молодь гендерний

Протягом віків в українських селах і маленьких містечках складався узвичаєний порядок соціалізації особи -- прилучення її до життєвих норм і цінностей колективу. Статево-вікова диференціація мала важливе значення в субординації взаємовідносин селянського середовища, визначала місце кожного в розподілі праці, його громадські права і обов’язки, регулювала норми поведінки у повсякденному побуті й на дозвіллі. Соціально-звичаєва своєрідність становища неодруженої молоді полягала у її меншій відповідальності за стан справ у господарстві, за податки, утримання дітей і непрацездатних у сім'ї.

Це створювало об'єктивну основу її відносної свободи, можливостей дозвілля, вибору ціннісних пріоритетів. Безперечно, і фізіологічні особливості молодого організму також впливали на спосіб життя: «Старий хоче спати, а молодий гуляти», «Молодий кінь -- до бою, а старий -- до гною». Важливим інститутом сільського суспільства були молодіжні громади і пов’язані з вступом до них ініціаційні ритуали (Додаток Б).

Молодіжні громади -- традиційні об'єднання молоді, що організовувалися за статево-віковою ознакою і діяли на засадах етико-правових звичаїв та норм громадського життя. Складалися з неодруженої молоді -- парубків та дівчат, котрі дійшли повноліття (або ж скоро мали його досягнути) і утворювали самостійні товариства -- парубочі чи дівочі громади, кожна з яких умовно поділялась на старшу і молодшу. Вони мали свої специфічні звичаї і традиції й комплектувалися за територіальним принципом. Невеликі села мали одну парубочу громаду, а великі - кілька, що формувалися в окремих частинах села.

У межах молодших громад здійснювалися ініціаційні ритуали. Класична схема ініціації переважно складалася з трьох фаз: виділення індивіда з суспільства і його ритуальне «вмирання», далі межовий (лімінальний) період, упродовж якого ініціанти проходили навчання й різноманітні випробування, -- врешті, включення до колективу вже у новому статусі як повноправного члена.

Ініціація передбачає міфологічну інтерпретацію простору, виведення ініціанта на межу освоєної колективом території, що дорівнюється його перебуванню на «тім світі», смерті. Перша фаза зводилася до ритуального виділення хлопця в «підпарубки», а дівчини в «переддівки». Сенс цього першого етапу — періоду неофітства — активна підготовка хлопця (дівчини) до ритуалу ініціації, що означатиме офіційне прилучення його до молодіжної громади. Виділення ініціанта в несоціальний простір проявлялося в тому, що посвячення його в члени громади відбувалося у спеціально відведеному місці -- на «вечорницях», у вечорничій хаті, або ж під час «вулиць» (літня форма організації молодіжного дозвілля) -- на вигоні, за селом, на роздоріжжі (місце збору «нечистої сили»). Символічна смерть ініціанта і його перебування на межі між колишнім і новим становили новий зміст другої фази ініціації. Оскільки ініціанти вмирали у старій якості, а нової ще не набували, вони під час лімінальної фази не мали ніякого статусу і, фактично, становили «ні те, ні се», «перебуваючи в проміжку між становищами». У зовнішньому вигляді ініціантів та поведінці підкреслювалася неналежність до суспільства, ритуальна смерть. Відповідним було й поводження з ними. Зокрема, ініціанти позбавлялися права на одяг повноправних членів об'єднань, спілкування з особами протилежної статі й вступ до шлюбу, вживання хмільних напоїв, куріння тощо. Їм давали образливі прізвиська, виставляли на посміховисько. Зокрема, підпарубчаків змушували кукурікати зі стовпа, наливали їм у чоботи воду, вимащували нечистотами, намазували обличчя попелом (символ прилученості до потойбічного світу), їх шарпали за волосся, вкидали у воду, били, шмагали трав’яними віхтями.

Дівчата теж проходили іспит -- показували вміння варити різні страви, зокрема кашу, виконувати інші жіночі роботи -- прясти, шити, вишивати, плести тощо. На відміну від юнацьких, дівочі ініціації переважно не включали іспитів на хоробрість і фізичну силу. Зате в них велику роль відігравали символи плодючості і здатності жінки до продовження роду. Символами цього в українських жіночих ініціаціях виступали каша, ритуальні страви з яєць і курячого м’яса, діжа, піч (в тому числі обряд «цілування у заслінку»), вогонь та прядіння й шиття.

Ініціаційні випробування парубків і дівчат тривали і під час їх «парубкування» й «дівування». Парубки у численних бійках, іграх із застосуванням фізичної сили, парубочих «розвагах» та колективних роботах доводили свою силу, спритність та вміння виконувати чоловічі сільськогосподарські заняття. Дівчата як майбутні господині демонстрували своє знання та навички в жіночих роботах.

Внутрішній устрій парубочих і дівочих громад був суворо регламентований. На чолі дівочої громади стояла старша дівка -- називали її отаманшею. На чолі парубочої громади був старший парубок -- отаман (береза, вайда). Отаман та отаманша були довіреними представниками своїх громад, вони залагоджували сварки, влаштовували забави та мали вирішальний голос у прийнятті нових членів. В обох громадах -- дівочій і парубочій -- були свої харчові запаси і каси, які складалися з регулярних внесків членів. Ці каси мали на меті служити релігійним потребам і покривати видатки при організації традиційних свят і розваг. Парубки та дівчата мали власні центри спілкування і самостійні свята: Катерини (7 грудня) вважалося ділом парубоцьким, а на Андрія (13 грудня) було дівоче грало.

Посвячення в повноправні члени старшої молодіжної громади становило зміст третьої фази ініціації. Віковий ценз при вступі до молодіжних громад не був точно визначеним. У парубків він коливався в межах 16−18 років. Як правило, прийняття до парубоцтва розтягувалось на тривалий час, протягом якого відбувалися зміни і в зовнішньому вигляді хлопця (підпарубка), і в його поведінці на святкових розвагах, у ході спільної праці. Вирішальними моментами виявлялися фізична зрілість (борода чи вуса, міцна статура), внутрішнє змужніння, наявність певних рис особистої вдачі -- аби не мав лихої слави, був жвавим, товариським. У пошані були хлопці, які вміли грати на музичних інструментах, співати, цікаво розповідати. Певне визнання підпарубок повинен був отримати і від дівочої громади. Прийом до парубочої громади приурочувався до одного з великих свят -- Різдва, Нового року, Великодня чи Трійці. На Шепетівщині такий обряд називали «коронуванням», що імітує старе «всаджання на коня», піднесення на князівство, на ватажківство і т.д. (Додаток В).

Повноправними членами громади дівчата ставали в 15−16 років, коли починали ходити на вечорниці (досвітки). Прийом відбувався навесні на місці звичних сходок сільської молоді. Дівча, яке вступало до громади, прохало когось із старших членів бути її приятелькою. На знак згоди вони обмінювалися дарунками (хустками, стрічками тощо). Отож, старша дівчина ставала покровителькою і наставницею молодшої на все життя. До дівочої громади приймали без особливих ритуалів, але з умовою, що кандидатка вже вміє готувати, шити, прясти та вишивати. Таке вміння було необхідне, бо ж на вечорницях бути без діла не годиться (Додаток В).

Зі вступом до парубоцтва чи дівоцтва змінювалося становище і самопочуття молоді як в сім'ї, так і в громаді. Якщо раніше парубок, будучи підлітком, займався дрібними хатніми справами, слухав накази братів, ходив у найми, то відтепер він виконував традиційно чоловічі роботи і в сім'ї вже більше враховували його пропозиції. Привілеї нового статусу проявлялися і в праві демонструвати його за допомогою певних атрибутів оздоблення одягу. Найбільшим же привілеєм було право на одруження і ведення самостійного господарства. Молодіжні громади регулювали стосунки між сільською молоддю, захищали інтереси та честь своїх членів, виступали організаторами як власного дозвілля, так і загальносільських урочистостей (Додаток Д).

Протягом віків в українському селі складався узвичаєний порядок соціалізації особи — прилучення її до життєвих норм і цінностей колективу. Досягнувши повноліття, молодь об'єднувалася у самостійні статево-вікові групи, так звані дівочі та парубочі громади, які виступали у ролі посередників між сім'єю та сільською громадою. Класична схема ініціації переважно складалася з трьох фаз: виділення індивіда з суспільства і його ритуальне «вмирання», далі межовий (лімінальний) період, упродовж якого ініціанти проходили навчання й різноманітні випробування, -- врешті, включення до колективу вже у новому статусі як повноправного члена. Отаман та отаманша були довіреними представниками своїх громад, вони залагоджували сварки, влаштовували забави та мали вирішальний голос у прийнятті нових членів, мали власні права й інтереси, які визнавалися громадськістю.

РОЗДІЛ 3. ІНСТИТУТ ВЕЧОРНИЦЬ ЯК СИНКРЕТИЧНЕ ЯВИЩЕ

Завдяки побутуванню на значній частині України інституту вечорниць/досвіток (восени-взимку) та вулиці (навесні-влітку), що були невід'ємною складовою молодіжної культури, молодь мала змогу досить повно реалізувати потребу у спілкуванні з протилежною статтю. Якщо молодь сиділа до півночі, то це вечорниці, якщо до третіх півнів -- досвітки. Вечорниці починалися пізньої осені (після Миколая) і тривали до початку Великого посту. За змістом вечорниці поділялися на буденні і святкові (Додаток Ж).

Польові матеріали дають досить широкий арсенал синонімічних назв цього синкретичного явища, орієнтованого на розв’язання цілого комплексу молодіжних проблем (Додаток З).

В межах інституту вечорниць/досвіток/вулиці процес соціалізації набуває якісно нових вимірів: головний акцент зміщується з трудового виховання на сферу комунікативну, провідними темами стають проблеми спілкування із протилежною статтю.

Більшість обрядодійств цієї форми спілкування молоді тісно пов’язані з давнім астральним культом. Елементи язичницько — пантеїстичних уявлень наших предків виразно вловлюються в тому, що Венеру називали вечорницею. Відкриття вечорничого сезону--входини («охізчини») теж має дохристиянське походження. Сходячись на вечорниці, молодь цим самим засвідчувала не тільки спадкоємність у ставленні до старовинного традиційного звичаю, а й утверджувала його, розвивала. Вечорниці не могли б залишатися високоморальною звичаєвою інституцією протягом століть, якби не мали міцного гуртового ядра, нареченого народом «чесним дівоцтвом» і «славним парубоцтвом».

3.1 Особливості організації вечорниць

Зазвичай усі турботи, пов’язані із влаштуванням вечорниць були сферою відповідальності дівчат: вони визначали місце щоденних зібрань (хату), домовлялися із господарями. Кожна частина села (містечка) мала свою хату для вечорниць. Найчастіше це була хата вдови або самотньої жінки, або — це вже в крайньому випадку — бездітного подружжя. Польові записи свідчать, що на Шепетівщині зазвичай збиралися в одній хаті, рідше — почергово у тих оселях, де була дівчина[14]. Дівчата забезпечували необхідні витратні матеріали (тріски чи гас для освітлення, солому чи дрова для опалення), а також продукти для приготування спільної вечері (борошно, яйця, олію, сало, крупи, м’ясо тощо). Крім того, саме дівчата дбали про чистоту у вечорничній хаті (білили її, мазали піч та долівку, прикрашали інтер'єр, прибирали тощо), і, що найголовніше, вони ж відшкодовували господарям дому своєрідну «орендну плату»: один день на тиждень (четвер) дівчата пряли для них («відпрядали»), платили печеним хлібом, пшоном, борошном, полотном, але ніколи грішми. «Гроші, — говорили колись наші селяни, — тільки шинкар бере!» Звертаючись до господині хати, всі учасники вечорниць величали її паніматкою. Обов’язком паніматки було тримати лад на вечорницях. З цього приводу була колись і приповідка: «Паніматка -- як сова, а очі - шулічині!» [ 14].

Внесок хлопців, що неодмінно приходили на вечорниці, обмежувався лише запрошенням музик, а також забезпеченням вечорничної громади горілкою для вечері та соломою (обмолоченими снопами), які використовували для ночівлі.

Тривали вечорниці десь із 7 до 10−11 години вечора. Вечорниці колись збирались кожного вечора. Спочатку сходились дівчата, пізніше з’являлись і хлопці. В будні дні на вечорницях дівчата, бувало, працюють: прядуть починки, шиють сорочки або вишивають рушники собі на придане. Хлопці також брали роботу -- хто плів бриля, хто стругав ложку або шпички для галушок. Проте вони більше милувалися дівчатами, спостерігали за їхньою роботою. Починалися розмови про новини дня, про головніші події в селі: «той помер, той оженився, а той хату купив». Обговорювалися найдивовижніші чутки, яких у селах завжди було багато. «А ви знаєте? У Кобилянці дівка померла. Понесли ховати, а вона прокинулась і каже: «Мамо, дайте води напитися!» -- «Е, що це! Ось у Потоках щось під греблею сидить і людей лякає"[6,с. 76]. Все це було щедро перемішане сміхом, дотепними жартами і піснями.

3.2 Гендерна специфіка вечорниць

Прикметною рисою українських вечорниць слід вважати явні ґендерні відмінності у поведінці дівочих та парубочих гуртів, що виявлялись насамперед в статичній, очікувальній позиції дівчат на противагу активності та мобільності парубочих ватаг: «хлопці на яку хоч улицю ходили, а дівчата не ходили по чужих же улицях — дівчата на своїх», «хлопці можуть піти на другі досвітки кудись, а дівчата нікуди не мають права йти, тільки ж на свої» [12,с. 81].

Дівчата та парубки могли краще пізнати протилежну стать, опанувати стиль та форми поведінки, властиві дорослим, здобути певні знання та досвід у сфері особистих стосунків. Ближче знайомство із потенційними шлюбними партнерами під час щоденного спілкування упродовж кількох місяців дозволяло виявити вади та переваги кожного, що, природно, позитивно позначалось на якості майбутнього подружнього вибору. Етнопедагогіка диктувала стереотипи уникання («сегрегація статей») на певному етапі розвитку взаємин молоді. Молодь, отримавши певну свободу дій і не перебуваючи постійно під контролем батьків, водночас несе особисту відповідальность за власні вчинки та поведінку. Система звичаєвого права виробила ряд способів покарань молоді за численні провини, в тому числі і за дошлюбні статеві стосунки. Саме тому вечорничні стосунки мали здебільшого платонічний характер: хлопці, як правило, з повагою ставились до дівочої честі, і пестощі не переходили тієї формальної межі, за якою починається розпуста: «Будемо ж, браття, гуляти чесно, тихо та смирно, як і слід чесному й поважному парубоцтву, так, як гуляли наші діди й батьки. Господиню на вечорницях поважать і шанувать, як матір, з дівчатами обходиться з повагою, не забувать, братця, що чесна дівчина — то є краса і честь усього села» [12,с. 89].

Парубоча громада села розглядала місцевий вечорничний дівочий гурт як свою «колективну власність», про що свідчить цікавий специфічний вечорничний звичай «виділення» дівчини новому парубку — члену громади, і дівчина не мала права на відмову (Додаток К). Така іммобільність дівчат на противагу значній свободі пересування хлопців в юнацькому віці є логічним продовженням започаткованої ще на ранніх етапах соціалізації лінії на ґендерну диференціацію сфер та форм прояву активності (внутрішня зона, дім, статичність — «жіноча»; зовнішня, поза домом, динамічність — «чоловіча»).

Особливо яскраво ґендерні відмінності поведінки парубків та дівчат за ознакою «пасивність/ініціативність» ілюструє звичай влаштовувати «ярмарки на дівчат» (Додаток К). Попри загалом доволі вільні стосунки між хлопцями та дівчатами, суворо дотримувались обмежень на спілкування у присутності дорослих: існувало табу на розмову під час танцю! Ба, навіть у проміжках між танцями хлопці та дівчата повинні були зберігати дистанцію, гуртуючись окремо. «Якщо сонце сіло, а дівка ще на вулиці, то вона осуждалася. Якщо парубок при людях брав дівку під руку, то це вважалося стидно» [14]. Парубоцтво було хранителем дівочої честі і строго карало блудливих дівчат: «Любить козак дівчиноньку, зайняти не сміє, ой він її не займає, бо сватати має». Усталений погляд на стосунки молоді висловлений у коломийці:

Ой, любім си, мій миленький,

Потайно, потайно.

Єк пидемо межи й люди —

Вкупі не сідаймо.

Першорядним завданням для дівчини було вберегти неушкодженою дівочу цноту до одруження — саме цей момент був ключовим у визначенні «доброчесності» дівчини під час весілля. Тож виховані на традиціях християнської моралі та здорового селянського прагматизму, тверезо оцінюючи непривабливі життєві перспективи покритки, а також, аби протистояти чоловічому натиску, зберегти самоконтроль на належному рівні, дівчата обмежували вживання алкоголю: «здержуються, щоб не пропить розум"[11,с. 45].

3.3 Еротичне підґрунтя вечорниць

Зауважимо, що статеве виховання в межах традиційної української родини практично не здійснювалось: морально-етичні засади християнства, по суті, табуювали обговорення відповідної проблематики в колі сім'ї. Загальновідомо, що батьки намагались усіляко обмежити знання дітей у цій царині: вони не лише не демонстрували власних почуттів та потягів у присутності дітей, але навіть розмови між матір'ю та дочкою щодо питань фізіології жінки, особливостей її статевої сфери та репродуктивних функцій вважались неприпустимими. Уникнення кровозмішання, запобігання виникненню щонайменших сексуальних імпульсів (хоч би й підсвідомих) між родичами було наріжним каменем у побудові стосунків поміж батьками та дітьми, а також між різностатевими підлітками в межах однієї сім'ї. Часом саме ці міркування спонукали батьків відряджати власних дітей відповідного віку на вечорниці [6,с. 77]. Табу інцестуальних контактів покликало до життя й іншу звичаєву норму, згідно з якою рідні брати та сестри не мали права відвідувати ті самі зібрання молоді: пильно стежили за тим, аби на одних вечорницях/досвітках була не більш як одна особа з однієї хати. Батьки розглядали інститут вечорниць як прадавній звичай і вважали несправедливим відмовляти дітям у таких формах дозвілля, що їх свого часу самі пізнали, адже це сприяло формуванню традицій раннього одруження. Потужна установка на одруження та психофізіологічні особливості юнацького віку визначали загальну спрямованість діяльності та умотивовували поведінку присутніх, уся повнота розмаїтих виявів якої окреслюється терміном «женихання» — інтенсивне спілкування молоді з характерним еротичним підґрунтям.

Ініціаторами усіляких розваг з еротичним підтекстом (ігри, жарти, пісні, загадки, оповідки тощо) були переважно хлопці. На вечорницях/досвітках та вулиці молодь, окрім суто емоційного, здобувала також і перший досвід безпосереднього тілесного контакту із протилежною статтю (йдеться насамперед про такі пестощі, як поцілунки, обійми). Такі дії вважались природними та допустимими, і не лише тоді, коли закохана пара залишалась наодинці. Громадська думка допускала певну «свободу стосунків» молоді на вечорницях.

Прикметно також, що селяни доволі поблажливо ставились не лише до вечорниць як явища, але й до деяких проявів асоціальної поведінки молоді. Це стосується насамперед парубочих громад, які своєю «антиповедінкою» часто завдавали господарям чималих матеріальних і моральних збитків, крадучи солому та дрова для вечорничних потреб і влаштовуючи доволі прикрі молодечі «розваги» (пересновування вулиць мотузками, перегороджування їх боронами догори зубцями, викрадення воріт, витягування возів на дах, навмисний галас, псування житлових та господарських будівель тощо). Цікаво, що ці дії були спрямовані насамперед супроти тих господарів, що не пускали дівчат на вечорниці.

Вечорниці виконували подвійну функцію: були своєрідним молодіжним клубом, де молоді люди ближче знайомилися, спілкувалися, краще вивчали одне одного і, як наслідок, одружувались, а також місцем зібрання молоді для праці в гурті. Дозвілля було ніби фоном для праці. У молодіжній субкультурі українського села виразно простежується ґендерна диференціація у стилі та моделях поведінки дівчат та парубків відповідно до усталених ґендерних стереотипів, а саме: перші демонструють пасивність, залежність, статичність, другі виявляють активність, домінантність та мобільність у стосунках із протилежною статтю. Окрім того, соціальний контроль та санкції за порушення громадських, поведінкових та моральних норм жорсткіші щодо дівчат і виразно поблажливіші щодо хлопців, відтак хлопці частіше безкарно демонструють асоціальну поведінку (недопустиму для інших статево-вікових груп). Кожна місцевість мала своє забарвлення вечорниць з піснями, танцями, звичаями. Все це створювалося в процесі спілкування, тривалого перебування разом, творчої ініціативи кожного. Молодь творила мистецтво, продовжувала традиції дідів і батьків.

ВИСНОВКИ

Дослідження проблеми через поєднання історичного досвіду та теоретичних підходів дає можливість стверджувати наступне:

1. Гендерно-віковий принцип покладено в основу всього громадського життя традиційного суспільства України, котрий відповідав, насамперед, селянській етиці. Соціальні утворення відігравали провідну роль в процесі формування етносу як на екзогенному, так і на ендогенному рівнях;

2. В архаїчній та традиційній культурах схема життєвого циклу включала три основні етапи: дитинство — дорослість — старість;

3. Динаміка життєвого циклу оформлялася за допомогою систем вікового символізму;

4. Юність — культурно-історичний феномен, який можна збагнути лише крізь призму вікового символізму, тобто системи уявлень та образів, елементів ініціаційних обрядів, переважно реліктового характеру, в яких культура сприймає, осмислює і легітимізує життєвий шлях індивіда і вікову стратифікацію суспільства;

5. Молодіжні громади -- традиційні об'єднання молоді, що організовувалися за статево-віковою ознакою і діяли на засадах етико-правових звичаїв та норм громадського життя;

6. Класична схема ініціації переважно складалася з трьох фаз: виділення індивіда з суспільства і його ритуальне «вмирання», далі межовий (лімінальний) період, упродовж якого ініціанти проходили навчання й різноманітні випробування, -- врешті, включення до колективу вже у новому статусі як повноправного члена;

7. Вечорниці виконували подвійну функцію: були своєрідним молодіжним клубом, де молоді люди ближче знайомилися, спілкувалися, краще вивчали одне одного і, як наслідок, одружувались, а також місцем зібрання молоді для праці в гурті;

8. Прикметною рисою українських вечорниць слід вважати явні ґендерні відмінності у поведінці дівочих та парубочих гуртів;

9. Кожна місцевість мала своє забарвлення вечорниць з піснями, танцями, звичаями.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Балушок В. Парубочі громади в українському селі // Київська старовина. — 1995. — № 5. — С. 84−87.

2. Балушок В. Обряди ініціацій українців та давніх слов’ян. — Львів-Нью-Йорк, 1998. — 216 с.

3. Борисенко В. Весільні звичаї та обряди на Україні. — К., 1988.

4. Борисенко В. Народини (Про обрядові звичаї) // Наука і суспільство. — 1991. — № 1. — С. 30−31.

5. Грушевська К. З примітивної культури: Розвідки та доповіді // Львів. 1924−23.

6. Зяблюк Н. Вечорниці: (З історії народного обряду) // Рад. школа. — 1989. — № 2. — С. 75−79 (продовження № 4. — С. 77−82).

7. Кісь О. Дівчина-покритка в українському селі кінця XIX — початку ХХ ст. // Народознавчі Зошити. — 1998. — N 6. — С. 684−692.

8. Кон И. С. Возрастная стратификация // Социальная психология. — 1998. — № 3.С. 56−59

9. Костащук, 1929 — Костащук В. Парубоцька громада в селі Тулові// Львів, 1926. — 36 с.

10. Кузеля З. Ярмарки на дівчата. (Причинок до української етнології) // Львів, 1914. — 12 с.

11. Пономарьов А. Дошлюбне спілкування молоді / Поділля: Історико-етнографічне дослідження. — К., 1994.

12. Савченко Ф. Парубочі та дівоцькі громади на Україні // Первісне Громадянство. — 1926. — Вип. 3. — С. 85−93.

13. Токарев С. Славянский архив. v. I, M., 1962.

14. Записано в с. Пиляї від Савук В.І., 1925 р.н., пенсіонерки

15. http: //abyss111. livejournal. com/3431. htm

Додаток А

Таблиця А. 1

Символізм громадського життя

/

/

/

/

Додаток Б

Ілюстрації на тему «Вечорниці»

«Вечорницi» Ілля Рєпін. 1881 р.

." Вулиця" М. Шивків 1998 р.

Додаток В

Парубоча ініціація «Коронування»

До парубочої громади приймали захожих хлопців з інших сіл або молодняк («кашоїдів»), що, підрісши, заявляв своє бажання парубкувати. Щоб прийняти нового члена, треба було згоди всієї громади. Процедура прийняття до парубочої громади «місцями досі зветься «коронуванням» й імітує старе всажаннє на коня, піднесеннє на князівство, на ватажківство і т.д.

«Коронування» відбувалося так: кандидат у парубки з’являвся на збори громади, «відважував» кожному членові низький поклін і давав обіцянку: «Горілку пить, до дівчат ходить і всіх добрих парубочих звичаїв дотримуватись!» Громада підхоплювала свого нового члена на руки і кілька разів підкидала вгору, співаючи хором: Посіяли дівки льон…

Зв’язок цієї пісні з моментом «коронування», як думає Михайло Грушевський, полягає в таких словах:

На конику удалець,

Що за диво удалець,

Наш Іван молодець!

Кінь виступав ритуальним перевізником на «той світ» і назад.

Після цього ритуалу «коронований» ставив хлопцям могорич: кварту горілки або барильце пива -- це вже, як громада вирішить. Після могоричу колишній безвусий «кашоїд» набував усіх прав парубоцтва: він міг запускати вуса, носити сиву шапку, заломивши її «пиріжком», і, найголовніше, залицятися до дівчат і відвідувати вечорниці.

Дівоча ініціація

Центральною подією дівочої ініціації було розбивання горщика з кашею, що її зварила посвячувана. Це символізувало втрату дівоцтва і пов’язувалося з ідеєю плодючості жінки.

Додаток Д

Таблиця Д. 1

Обов’язки молодіжних громад на селі

Таблиця Д. 2

Обов’язки

Додаток Ж

Таблиця Ж. 1

Види вечорниць

/

/

Додаток З

Таблиця З. 1

Синонімія

Додаток К

Матеріали фольклорної розвідки

Хлопці з собою приводили чужих парубків, один хлопець на вечірках рахувався за хазяїна і угощав чужих хлопців своїми дівчатами … Як яка дівка приглянеться чужому хлопцю, то він шепне тому, хто його привів; і вже той тягне ту дівчину на куль (солому). Як дівка не хоче з хлопцем тим ночувати, то її насильно заставляють; свій хлопець ще поб'є, лає її й каже: «Як я був у них, то мені давали дівку, а ти не хочеш». На Покутті існував інший парубочий звичай, що перегукується із попереднім: парубку, щойно прийнятому до парубочої громади, остання «виділяла» в перший день дівчину, з якою він танцював. До того ж дівчина не мала права відмовити, навіть якщо хлопець їй не подобався.

Записано в с. Пиляї від Савук В.І., 1925 р.н., пенсіонерки

«Ярмарок дівчат»

" На кожний ярмарок сходяться численно дівчата, що вже на відданю (з матерями). Дівчата ставали рядами коло моста, якнайкраще причепурені, а парубки переходять повз них і приглядаються… Як що котрась комусь сподобається, то зараз зачинається на місці відповідна розмова. Коли парубок цілком не знає дівчини, а се трафляється часто, то наперед питає: «Хто вона і звідки вона». А потім виходять з нею з гурту на розмову… В цей спосіб розпізнається багато молодих людей з околиці, а такі знайомства кінчаються здебільшого вінчанням. Парубки приходять навіть дуже здалека. «

Записано в с. Пиляї від Савук В.І., 1925 р.н., пенсіонерки

Додаток Л

Понятійний словник

Екзогенний — відбувається або утворюється під впливом зовнішніх сил на поверхні Землі: екзогенні ґрунти, екзогенне походження.

Ендогенний — виникає, діє всередині чогось, пояснюється внутрішніми причинами: ендогенний розвиток, ендогенна інфекція, ендогенний процесс

Етнопедагогіка — галузь педагогіки, що включає в себе емпіричні педагогічні знання, навики, досвід певного етносу у вихованні підростаючого покоління.

Лімінальна — це фізіологічний, неврологічний або метафізичний термін, що означає «пороговий» або перехідний стан між двома станами розвитку людини чи спільноти

Пантеон — античний храм, присвячений усім або багатьом богам у стародавніх греків і римлян; храм слави.

Релікт — організм, предмет або явище, що збереглися як пережиток від древніх епох.

Стратифікація- - досить стійка система, що створюється, підтримується і змінюється соціально-віковими процесами.

Субкультура- це спільність людей, чиї переконання, погляди на життя і поведінку відмінні від загальноприйнятих або просто приховані від широкої публіки, що відрізняє їх від більш широкого поняття культури, відгалуженням якої вони є.

Синкретизм- об'єднання або злиття несумісних і непорівнюваних образів мислення та поглядів.

Язичництво — загальна назва для усіх релігій, міфологічних та світоглядних систем, витворюваних у межах того чи іншого народу або групи споріднених народів.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой