Вплив ідей італійського гуманізму на духовні процеси в Україні

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Философия


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти та науки України

Вінницький державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Вплив ідей італійського гуманізму на духовні процеси в Україні

Робота студентки 2 курсу

Інституту історії, етнології і права

Групи 2-АІП

Ковалишеної Інни

Вінниця 2014

Вступ

Поняття громадянського гуманізму тісно пов’язане з темою громадянського суспільства, яка нині жваво дискутується як у широких колах суспільства, так і в науковій літературі, утверджується необхідність його розбудови в Україні. Серед дослідників панує переконання, що саме відсутність громадянського суспільства є вагомою причиною такого тяжкого й страждального шляху до цивілізованого, гідного людини життя в Україні, оскільки народи, які зуміли організуватися в громадянське суспільство, нині живуть в умовах розвиненої демократії, де держава виступає насамперед гарантом такої демократії.

Одним із важливих і навіть визначальних факторів громадянського суспільства є громадянський гуманізм, поява якого як суспільного феномена пов’язана з формуванням і зміцненням незалежних від сюзерена міст-республік в Італії на зразок античних держав-полісів у Стародавній Греції. У такому суспільстві беззаперечним було верховенство законів, перед якими усі були рівні. Така рівноправність передбачала високу свідомість кожного громадянина, його самоорганізованість і відданість спільному благу — добру вітчизни і спільноти.

Часто люди висловлюють таку думку, наче в Україні ніколи не було громадянського суспільства. Але це неправда — перші паростки громадянського суспільства в Україні з’явилися ще за епохи Ренесансу після появи філософії громадянського гуманізму

громадянський гуманізм італія україна

Розділ 1. Основи ідей громадянського гуманізму

Вагомим джерелом для ілюстрації наявності й аналізу ідей громадянського гуманізму є братський рух з усіма складовими його діяльності - освітня, видавнича справа, організація шпиталів-притулків для сиріт і знедолених, опіка над церковними справами, належне моральне виховання громадян, статути братських шкіл, пам’ятки діяльності братств, твори Стефана та Лаврентія Зизаніїв, «Пересторога» анонімного автора, підручники, граматики й словники, трактати Кирила-Транквіліона Ставровецького, Петра Могили та інших помітних культурних постатей.

Поглиблене усвідомлення потреби громадянської активності засвідчує діяльність ученого гуртка Києво-Печерської лаври, особливо його фундатора Єлисея Плетенецького, автора «Палинодії» Захарії Копистенського та інших, які керувалися ідеєю спільного блага. Пам’ятки діяльності цих культурних центрів, пов’язаних так чи інакше з братським рухом, твори діячів культури того періоду становлять зміст культурно-національного відродження, яке вже прийнято називати українським Ренесансом. Воно припадає на другу половину ХVІ ст. (після Люблінської унії 1569 р.) і триває протягом першої третини ХVІІ ст.

Ренесансний гуманізм — це новий світогляд, характерний усвідомленням величі людини, її здатності зрозуміти й привернути собі на благо все багатство й розмаїття навколишньої природи, з якою людина нерозривно пов’язана. Цей світогляд сформулював ідеал гармонії людини зі світом на значно вищому рівні, ніж антична культура. В античному гуманізмі, заснованому на язичницькому світосприйнятті, людина мислилась як річ серед речей природи, такими природними були й античні боги, що виділялися лише вічною молодістю й безсмертям. Над людиною, як і над богами, панував невблаганний фатум, який не можна було перевершити.

Середньовіччя з його християнським світорозумінням і світосприйняттям виділило в гуманізмі новий мотив — мотив благодаті, захищеності, любові. Хоч доля і воля людини в руках Божих, однак Бог є і творцем, і опікуном людини та світу. Християнський гуманізм спричинився до появи в людини не лише поняття синівства й благодаті - захищеності, а й відчуття в собі частки Божої - духа, який пориває людину у вищий світ, світ вічний і Божий, робить її співпричетною до вічного буття. Людина тут відчуває себе особистістю — не просто річчю серед речей природи, а вищою істотою, здатною аналізувати й осмислювати свої вчинки, помисли й наміри, судити їх і прагнути наблизитися до Бога — свого творця, вдосконалюватися, прославляти благими ділами свого Покровителя і Отця.

Отже, ренесансний гуманізм не був звичайним відродженням чи повторенням гуманізму античного, який звеличив земну людину, оспівавши її розум, підприємливість, активність у земному житті. В епоху Відродження ці риси античного гуманізму поєдналися з рисами гуманізму християнського. Лише завдяки такому поєднанню зміг витворитися новий тип гуманістичного світорозуміння. Велич людини — творіння Божого, людини-особистості, що несе в собі печать найдосконалішої істоти, зумовлює ренесансне вивищення людини, здатної усвідомити своє призначення на землі. Це призначення — прикрасити цей світ, зробити його кращим і добрішим, гідним людини. Саме ренесансна людина усвідомлює свою гідність як Боже творіння і прагне утверджуватися в земному бутті як творець, як вільна особистість, гідна свого високого звання й призначення істоти духовної, тому значно вищої від інших земних істот.

Поява нового світогляду пов’язана з величезними зрушеннями в галузі культури, в економіці, освіті й мистецтві. Ренесансний гуманізм зумовлений утвердженням в земному житті людини-митця, ремісника, купця, підприємця, що живе із праці свого розуму і своїх рук, завдяки своїй активності, дієвості, енергії. Така людина допитлива, потребує нового знання, що стимулює розвиток освіти, поглиблення інтересу до світу. Населені такими підприємливими людьми міста виборюють незалежність від феодала, заявляючи про свою могутність і багатство величавими готичними шедеврами, що донині дивують людську уяву. Відшліфований схоластичними суперечками у середньовічних університетах людський розум прагне не лише доводити відому із Біблії істину, а й шукає нових відкриттів, якими ознаменоване ХV ст., конструює прилади і механізми, що провіщало виникнення класичної науки.

Е. Гарен слушно стверджує, що ренесансний гуманізм не був однорідним явищем, у різних культурних середовищах він мав різний вираз. Спільною рисою було те, що в усіх проявах він завдавав глибокого новаторського впливу як вираз цілком нового становища людини. Розвивався ренесансний гуманізм на ґрунті розпаду феодальних структур і кризи філософської надбудови, яка їм служила. Вносячи елементи деструкції в теологію й теоцентрично зорієнтовану рефлексію середньовіччя, ренесансний світогляд виробляв елементи нової, гуманістично й антропоцентрично орієнтованої філософії з новим баченням і світу, і людини. Це символізувала боротьба за права й автономію світського знання, суперництво натуралізму й раціоналізму з фідеїзмом та патристичною метафізикою, перевага в мисленні про суспільні процеси релятивізму над доктринами про абсолютне й незалежне від людини суспільне життя. У такій атмосфері формується громадянський гуманізм.

Громадянський гуманізм розцінюється як концентрований вираз інтересу до етичної проблематики, який особливо загострився у специфічних умовах Італії ХV ст. Процеси нагромадження капіталів, інтенсифікація торговельних зв’язків між містами і державами, поява нових форм ремесла і обміну ставлять питання їх моральної оцінки, а також розвитку людського знання про світ і утвердження людини у світі. Водночас проходять процеси емансипації народних (національних) держав, утверджуються малі держави, які виборюють політичну незалежність. На цьому фоні з’являються трактати про досконалого правителя, теорії досконалого державного устрою, де на першому плані моральна оцінка миру, свободи, автономії, осуд війни, грабежів, тиранії й руйнувань. Релігія й божественні справи поєднуються з роздумами про земну людину. Небесне блаженство не повинно визначатися відмовою від усього світського. Суперечка про життя активне й життя споглядальне вирішується на користь першого, адже ранні італійські гуманісти вважають, що сутність людськості (humanitas) полягає в діянні, особливо у примноженні спільного блага. Формується ідеал цілісної, освіченої, зацікавленої у примноженні земних благ людини, яка прагне жити у вільній державі, де забезпечені й захищені усі її громадянські права, а її свобода межує з її відповідальністю, що уособлює гідність людини (Салютаті, Альберті, Пальмієрі).

Дослідники сходяться на тому, що громадянський гуманізм — це особливий напрямок у соціально-політичній та етичній думці італійського Відродження, що сформувався в гуманістичному русі ХV ст. Центральний принцип його — спільне благо, де домінують ідеї патріотизму, суспільної активності, свободи й відповідальності, морального виховання

Розділ 2. Проява ідей громадянського гуманізму в Україні в ХVІ-ХVІІ ст.

Головною обставиною, яка зумовила специфіку прояву ідей громадянського гуманізму в Україні в ХVІ-ХVІІ ст. було те, що в період після Люблінської унії українець-русич відчув себе «другосортною» людиною в Речі Посполитій, а його віра проголошена гіршою, ніж католицька, і мова нездатна осмислити й передати таємну мудрість Святого Письма, як про це виразно заявив Петро Скарга. Загарбання України Річчю Посполитою вже не було чисто соціальним поневоленням. Воно загрожувало духовним рабством, нівеляцією цілого народу з його традиціями культури, мовою, вірою. Саме в цей період починається процес формування національної самосвідомості українського народу. Цьому активно сприяло об'єднання всіх українських земель в межах однієї, хоча й чужої держави, а також загострення міжконфесійних суперечок. З’являється інтелектуальна еліта, серед якої виділяються видатні особистості - носії ідей громадянського гуманізму, хоча були й представники так званого православного традиціоналізму, які відстоювали чистоту православ’я, вважаючи його запорукою етно- й націогенезу. Поступова еліта сповідувала ідеї громадянського гуманізму — від становлення національної самобутності як спільного блага через оборону віри й мови, традицій культури, на основі чого вперше народилася українська національна ідея.

У розділі прослідковано, що Острозький культурно-освітній осередок в основному дотримувався православного традиціоналізму, братства зробили перший сміливий крок до ренесансного мислення і європейської вченості, а Київський учений гурток при Лаврі й заснована Петром Могилою колегія остаточно закріпили у першій половині ХVІІ ст. таку орієнтацію, що спричинилася до утвердження національної самосвідомості й розвитку ідей громадянського гуманізму. Традиціоналістськи настроєна інтелектуальна еліта, відстоюючи чистоту й непорушність православних догматів, заперечувала будь-який відступ від візантійської духовно-містичної традиції, вважаючи саме її запорукою етно- і націогенезу. На основі цієї традиції наголошувалася необхідність духовного вдосконалення людини, особлива турбота про душу й потойбічне спасіння без будь-якої «заземленості». Ідеалом Івана Вишенського, Йова Княгиницького, Ісайї Копинського, Віталія з Дубна та інших традиціоналістів була молитва і сподівання благодаті, в очікуванні якої людина має провести земне життя. Замість копіткої праці на ниві національно-культурного відродження, традиціоналісти віддали перевагу усамітненню, втечі від світу для спілкування з Богом.

Поступова еліта, вихована братствами на засадах ренесенсного мислення, була готова йти на конфесійний компроміс в ім'я прогресу націо- й державотворення (П. Могила, діячі братств, К. Ставровецький, С. Зизаній, Л. Зизаній, І. Потій, М. Смотрицький та інші). Згодом майже всі представники цієї еліти опинилися поза православним табором, або вступили з ним у конфронтацію, як брати Зизанії. Поза сумнівом, вони були не менше національно свідомі, ніж традиціоналісти, проте сповідували ідеї громадянського гуманізму. У їхній громадянськості виступає на передній план раціональне осмислення ситуації в краї, прогнозування шляхів можливого розвитку України, відчуття перспективи її європейської орієнтації. Розуміння такої перспективи зумовило створення уніатської церкви на соборі в Бересті 1596 р. Політична й інтелектуальна ситуація в Україні кінця ХVІ - першої половини ХVІІ ст. значною мірою зумовила особливості прояву ідей громадянського гуманізму в українській духовній культурі. Насамперед це була національна самосвідомість, відчуття необхідності обороняти свою мову й віру, культурну самобутність перед загрозою її знищення.

Принципи громадянського гуманізму — патріотизм, відданість батьківщині, загальну рівність перед законом, готовність до боротьби за свою землю, віру, мову, традиції культури, а також за волю й гідність людської особистості відстоювало зі зброєю в руках українське козацтво, а братські громади витворили вже у ХVІ ст. прообраз громадянського суспільства. Маєтне міщанство, яке об'єдналося для захисту своїх соціальних і національних інтересів, відчуло себе окремим народом, що має свою історію, культуру, релігію, традиції й певну територію, що є спільним благом громадян — вільних і рівних перед законом людей з високою гідністю. Відстоювання гідності людини було пріоритетом в діяльності братств, про це свідчать їх статути. Статути братських громад особливо наголошують на повазі до гідності людини та на відповідальності вихователів за плекання почуття гідності у дітей. Повага до гідності дитини поєднувалася з повагою до самого вчителя, до його праці ставилися високі вимоги, але вона пристойно оплачувалася громадою. З культивуванням людської гідності пов’язана не тільки опіка громади над гідною освітою, а й забезпечення кожному пристойного існування.

Головною турботою братських громад була турбота про спільне благо, спільну користь — поняття цілком нове для середньовічного суспільства і центральне у громадянському гуманізмі. В Україні спільне благо асоціювалося насамперед зі збереженням культурної самобутності - мови, віри, обрядів, на основі яких формувалася національна самосвідомість. Отже, у понятті «спільне благо», що є центральним у громадянському гуманізмі, в умовах культурно-національного відродження в Україні вміщалися основні категорії громадянського гуманізму: національна свідомість, рідна віра і церква, рідна мова. Це означало і патріотизм, і гідність особистості, і гідність українця — представника окремого народу. Внеском у «спільне благо» було розповсюдження й поглиблення освіти, вдосконалення й вироблення православної догматики, книгодрукування, а також виховання гідного громадянина, утвердження культу знання й просвіти. Утвердженню й помноженню спільного блага сприяли численні представники інших конфесій — протестанти, католики та уніати, що також становить особливість громадянського гуманізму в Україні.

Філософія громадянського гуманізму сприяла остаточному формуванню людини-особистості, яка відчуває свою відповідальність не лише перед Богом, а й перед своїм народом, помножуючи спільне благо. Поява такої людини засвідчена в культурі Київської Русі образом книжника-філософа, який «славиться» мудрістю і розумінням Божих і людських речей. Згодом тип людини-громадянина відображений у полемічній літературі, яка виникла згідно почуття громадянського обов’язку боронити свою самобутність. Виховання такої особистості стає одним із мотивів літератури ХVІІ ст. Герої панегіриків — Костянтин Острозький, Петро Конашевич-Сагайдачний, Єлисей Плетенецький та Петро Могила — прославляються за свої патріотичні подвиги як на полі бою, так і на ниві освіти, виховання. Вони готові віддати життя за високі ідеали, жертвують свої маєтки і сили на спільне благо — засновують школи, культурні осередки, друкарні. Діяльність видатних особистостей в українській духовній культурі засвідчує формування народу, свідомого своєї самобутності, спроможного виховати у своєму середовищі провідників-героїв. Письменники-полемісти ХVІІ ст., свідомі вагомості своєї праці на благо вітчизни, сміливо підписують власним іменем свої твори, чим формують культ пам’яті і традицію подвижництва на ниві культури. У розділі характеризуються, як зразок громадянина, постаті Костянтина Острозького, Петра Конашевича-Сагайдачного, Лаврентія Зизанія, Іпатія Потія, Мелетія Смотрицького, Петра Могили. Саме вони активно працювали на примноження спільного блага — розвитку освіти, науки, культурних традицій, а отже й утвердження самосвідомості народу.

Поява людини-громадянина в українській духовній культурі, образ якого уособлюють постаті провідних діячів культурно-національного відродження, є результатом перевороту у світогляді людини, частково навіть у суспільній свідомості тогочасної України. Відомо, що від часів Київської Русі аж до ХV ст., в українському суспільстві переважала орієнтація на духовне вдосконалення і поєднання з Богом через божественне осяяння, а завданням людини вважалося прагнення сподобитися Божої благодаті молитвами й постами, послушництвом і «непротивленням» злу. Видатні особистості того періоду виділялися розумінням цього призначення людини і розтлумачували його вірним Христової Церкви. У період культурно-національного відродження, завдяки ренесансному розумінню людини-особистості, яка своєю активністю в земному житті завдячує Богові, помножуючи його дари — талант і розум, з’являється орієнтація на земні діла, що приносять користь людям і батьківщині. В українському суспільстві ХVІ - першої половини ХVІІ ст. чітко виділяються дві лінії в розумінні призначення людини і її ролі в земному житті. Іван Вишенський, Ісайя Копинський, Віталій з Дубна та їх прихильники зосередилися на духовному вдосконаленні й молитві, очікуючи Божої благодаті, ізолюючись від світу з його пастками і злом. Вони покладали всю надію на Божу ласку, всеціло довіряючись Його мудрості й прозорливості. Друге крило діячів культури, представлене братським рухом, подвижниками, членами культурно-освітніх осередків та гуртків — Костянтин Острозький, Мелетій Смотрицький, брати Стефан та Лаврентій Зизанії, Петро Могила, Іпатій Потій та інші - присвятили своє життя трудам на помноження знань, просвіти широкого загалу, всіх верств народу, причому знань не лише в галузі релігії й духовного вдосконалення, а науки життєвої мудрості, яка допомагає долати повсякденні земні труднощі в боротьбі за виживання. Найбільшою їх заслугою було критичне мислення, вміння орієнтуватися в обставинах життя, у потребах земної людини. Вони думали, поряд із духовним спасінням, також про майбутнє свого народу, як суб'єкта історії, про усвідомлення ним своєї самобутності й неповторності, а отже і про майбутнє суверенної України.

Висновок

Ідеї громадянського гуманізму сформувалися в Італії в XV ст., як стверджують найбільш авторитетні дослідники культури італійського Ренесансу (Г. Барон, Е. Гарен, Л. Брагіна, Н. Ревякіна та інші). Громадянський гуманізм підкреслює нову, практичну спрямованість думки флорентійських гуманістів. Вони утверджували ідеали служіння інтересам суспільства, обов’язку перед батьківщиною, ділової й політичної активності громадян, готових на практиці відстоювати свої республіканські переконання.

Найбільшим завоюванням громадянського гуманізму, як і гуманізму ренесансного взагалі, є гуманістичне розуміння гідності людини і думка про необхідність безкомпромісного служіння громадянському обов’язку як на державній службі, так і в науковій і літературній творчості. Широке суспільне й історичне значення ідеї громадянського гуманізму полягає в утвердженні світської етики, орієнтованої на виховання морально досконалої особистості, що знаходить земне щастя в соціальній активності.

Найбільш яскраво ідеї громадянського гуманізму проявилися в українському суспільстві у братському русі, який в кінці XVІ - перших десятиліттях XVІІ ст. охопив широкі верстви населення. Братства були справжніми прототипами громадянського суспільства. Поряд з турботою й відповідальністю кожного члена організації за спільну справу, братства опікувалися розвитком освіти, книгодрукування, наукових розробок в галузі історії, лінгвістики, мовознавства. Громадянська позиція членів братського руху проявилася в захисті православної церкви і релігії як запоруки збереження національної ідентичності. Найбільшою заслугою цього руху було утвердження національної самосвідомості українського народу як спільного блага.

На фоні утвердження ідей громадянського гуманізму в Україні формується образ людини нового типу — ренесансної особистості, переконаної, що для діяльного, активного життя людина призначена особливостями своєї природи. Вона має здатності осягати й пізнавати світ, всебічно розкривати свої досконалі властивості, свої чесноти практикою добрих справ. Примноження добрих справ на землі проголошується необхідним для вічного життя, для спасіння. Самої молитви для цього не досить. гуманізм ренесанс український

Використана література

1. Бобак М.І. Формування поняття особистості в українській філософії // Науковий вісник Волинського державного університету. Вип. 11. Філософські науки. — Луцьк, 1999. — С. 145−149.

2. Бобак М.І. Особливості прояву ідей громадянського гуманізму в Україні // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: філософія, економіка. Вип. 3, 1999. — С. 29−34.

3. Цикл статей «Князі Острозькі» http: //tin-tina. livejournal. com/tag/96

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой