Ефективні методи та прийоми перевірки знань учнів

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Педагогика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Кафедра української літератури та методики навчання

Курсова робота

з «Методики навчання української літератури»

на тему: Ефективні методи та прийоми перевірки знань учнів

Студентки IV курсу 401 гр.

Топиліної Аліни Вікторівни

Керівник: викл. Лазаренко І. В.

м. Миколаїв — 2014 рік

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ КОНТРОЛЮ НАВЧАЛЬНИХ ДОСЯГНЕНЬ УЧНІВ НА УРОКАХ

1.1 Поняття про методи та прийоми

1.2 Психолого-педагогічні засади контролю та оцінювання навчальних досягнень учнів

1.3 Класифікація методів

1.4 Методична думка про метод і прийоми як ефективні засоби перевірки знань учнів

РОЗДІЛ ІІ. МЕТОДИКА ОРГАНІЗАЦІЇ ТА КОНТРОЛЮ НАВЧАЛЬНИХ ДОСЯГНЕНЬ УЧНІВ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ

2.1 Організація контролю навчальних досягнень учнів на уроках української мови та літератури

2.2 Перевірка ефективності формування знань у школяра на уроках української мови в експериментальному дослідженні

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

оцінювання знання навчальний урок

ВСТУП

Актуальність дослідження. Важливою умовою підвищення ефективності навчального процесу є систематичне отримання вчителем об'єктивної інформації про хід навчально-пізнавальної діяльності учнів. Цю інформацію учитель отримує в процесі контролю навчально-пізнавальної діяльності учнів. Контроль означає виявлення, встановлення і оцінювання знань учнів, тобто визначення обсягу, рівня і якості засвоєння навчального матеріалу, виявлення успіхів у навчанні, прогалин у знаннях, уміннях і навичках в окремих учнів і у всього класу для внесення необхідних коректив у процес навчання, для удосконалення його змісту, методів, засобів та форм організації. Основне завдання контролю -- виявлення рівня правильності, обсягу, глибини і дієвості засвоєних учнями знань, отримання інформації про характер пізнавальної діяльності, про рівень самостійності й активності учнів у навчальному процесі, визначення ефективності методів, форм і способів їх навчання.

Виконуючи функцію керівництва навчально-пізнавальною діяльністю учнів, контроль не завжди супроводжується виставленням оцінок. Він може виступати як спосіб підготовки учнів до сприймання нового матеріалу, виявлення готовності учнів до засвоєння знань, умінь і навичок, їх узагальнення і систематизації.

Контроль має важливе освітнє і розвивальне значення. Психолого-педагогічні функції контролю полягають у виявленні недоліків у роботі учнів, у встановленні їх характеру і причин із метою усунення цих недоліків. Учителю важливо мати інформацію як про засвоєння учнями знань, так і про те, яким шляхом вони здобуті. Контроль виконує також велику виховну роль у процесі навчання. Він сприяє підвищенню відповідальності за роботу, що виконується, не тільки учня, але й учителя, привчає школярів до систематичної праці й охайності під час виконання учбових завдань. Перевірка знань є єдиною формою закріплення, уточнення, осмислення і систематизації знань учнів. Разом з тим добре організований контроль дозволяє вчителю не лише правильно оцінити рівень засвоєння учнями матеріалу, що вивчається, але й побачити свої власні успіхи і помилки. Джерельною базою дослідженя є праці А. М. Алексюкa [1], В. І. Бондара [7], С. В. Васьківської [8], М. В. Гадецького [11], В. С. Мартиненка [22, 23, 24], Є. С. Пасічника [30] та багато інших. Нам важливо відстежити, які методи та способи є ефективними для перевірки знань учнів. Саме наведені факти і зумовили вибір теми та актуальність даного дослідження.

Мета роботи — виявити ефективні методи, види, форми оцінювання учнів на уроках української мови та літератури.

Для розв’язання поставленої мети ставимо завдання:

проаналізувати поняття контролю та оцінювання навчальних досягнень;

виділити продуктивні види, форми, методи перевірки знань на уроках української мови та літератури;

розглянути критерії оцінювання навчальних досягнень учнів.

Об'єкт дослідження — навчальна діяльність на уроках української мови та літератури.

Предметом дослідження даної роботи є оцінювання навчальної діяльності учнів.

Для вирішення поставлених завдань у роботі використовувалися такі методи дослідження: описовий, порівняльний.

Наукова новизна курсового дослідження полягає у тому, що зроблена спроба відстежити ефективні методи та прийоми перевірки знань учнів на уроках української мови та літератури.

Практичне значення роботи вбачається у тому, що матеріали та результати дослідження можуть бути використані для подальших досліджень. Актуальним використання досліджених матеріалів є у школах, а саме у курсі української мови та літератури, вищих навчальних закладів гуманітарного спрямування, лекційних курсах, у вищих навчальних закладах, школах з лінгвістичним профілем навчання.

В ході дослідження була висунута гіпотеза: якщо вчитель буде систематично, всебічно використовувати різні види, методи і форми контролю навчальних досягнень, спираючись на методичну літературу, то буде підвищуватися зацікавленість молодших школярів у вивченні предмета, а отже, буде підвищуватися і якість навчання.

Перевірка висунутої гіпотези й розв’язання завдань здійснювались шляхом застосування методів дослідження: теоретичний аналіз психолого-педагогічної та методичної літератури з проблеми дослідження, вивчення і аналіз нормативної документації, спостереження, бесіди, анкетування, аналіз письмових та усних відповідей, контрольних робіт.

Структура. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів («Теоретичні аспекти контролю навчальних досягнень учнів на уроках», «Методика організації та контролю навчальних досягнень учнів на уроках української мови та літератури»), висновків, списку використаних джерел, що містять в собі 40 позицій та додатків.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ КОНТРОЛЮ НАВЧАЛЬНИХ ДОСЯГНЕНЬ УЧНІВ НА УРОКАХ

1.1 Поняття про методи та прийоми

Методи контролю — це способи діагностичної діяльності, які дозволяють здійснювати зворотний зв’язок у процесі навчання з метою отримання даних про успішність навчання, ефективність навчального процесу. Вони повинні забезпечувати систематичне, повне, точне і оперативне отримання інформації про навчальний процес. Якщо розуміти контроль широко, як педагогічну діагностику, то методи перевірки можна розуміти ширше, як методи наукового дослідження педагогічного процесу. З цієї точки зору можна виділити методи шкільного контролю і методи наукової діагностики («наукового контролю»). Більшість дидактів зосереджує свою увагу на перших — методах шкільного контролю, тобто способах перевірки, які використовують вчителі. При цьому у дидактиці самі поняття «метод контролю» і «форми контролю» знань не мають чіткого окреслення

Метод (від гр. methodos) — шлях до чогось, спосіб пізнання. Метод навчання — шлях навчально-пізнавальної діяльності учнів до результатів, визначених завданнями навчання [5, с. 42].

Методи навчання є одним зі найважливіших компонентів навчального процесу. Без відповідних методів діяльності неможливо реалізувати цілі і завдання навчання, досягнути відповідних результатів. У процесі навчання зв’язок методу з іншими компонентами взаємозворотний: метод є похідним від цілей, завдань, змісту, форм навчання; водночас він суттєво впливає на можливості їх практичної реалізації. Навчання прогресує настільки, наскільки дозволяють йому рухатись уперед застосовані методи.

У структурі методів виділяються прийоми. Прийом — це елемент методу. Елементи методів є не звичайною сумою окремих частин цілого, а системою, об'єднаною логікою дидактичного завдання. Зокрема, якщо певний спосіб навчання педагог використовує на уроці тільки для того, щоб зосередити увагу на якомусь питанні змісту матеріалу, то цей спосіб відіграватиме роль дидактичного прийому. А якщо спосіб навчання використовується для з’ясування суті питання, для розкриття змісту матеріалу, то це вже буде не прийом, а метод. Метод є способом діяльності, що охоплює весь її шлях. Прийом — це окремий крок, фазова дія в реалізації методу [23, с. 130].

Необхідно розрізняти прийоми розумової діяльності (логічні прийоми) — виділення головного, аналогія, конкретизація, порівняння та ін., а також прийоми навчальної роботи — розв’язування задач, прикладів, граматичний розбір тощо. Логічні прийоми є однаковими в різних методах. Тільки системне поєднання прийомів утворює певний метод навчання, тому важливою є послідовність їх застосування. Одні і ті ж самі прийоми можуть входити в різні методи навчання, але в поєднанні з іншими прийомами вони утворюють зовсім інший метод навчання. Наприклад, прийом запам’ятовування має місце як в репродуктивних, так і в проблемно-пошукових методах навчання. Але, якщо в першій групі методів він домінує, то в другій — є допоміжним, бо сприяє запам’ятовуванню основних результатів проблемних міркувань. Окрім цього слід пам’ятати, що метод може стати прийомом, а прийом — методом. Коли прийом починає виконувати основне навчальне навантаження (допомагає розкрити суть того чи іншого питання), він стає методом. Наприклад, корегування відповідей учнів (як прийом) під час проведення бесіди може трансформуватися у дискусійну площину. За такої умови цей прийом може стати самостійним методом навчання (дискусія). Важливо підкреслити, що діалектика переходу методу в прийом чи навпаки обумовлена логікою процесу навчання, наявністю суперечливих аспектів між метою і засобами її досягнення, різними елементами пізнавальної діяльності [35, c. 165].

Л. В. Артемова зазначає, що метод навчання має дві складові частини: об'єктивну і суб'єктивну. Об'єктивна частина методу обумовлена тими постійними положеннями, які обов’язково присутні в будь-якому методі, незалежно від того, який учитель його використовує. У ній відображені найзагальніші вимоги законів і закономірностей, принципів і правил, а також ціль, завдання, зміст, форми навчальної діяльності. Суб'єктивна частина методу обумовлена особистістю педагога, його творчістю, майстерністю; особливостями учнів, конкретними умовами. Питання про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в методі вирішене не до кінця: одні автори вважають, що метод є лише об'єктивним утворенням, інші, навпаки, — творінням педагога [2, с. 46]. Безперечним є те, що об'єктивна частина дозволяє дидактам розробляти теорію методів, рекомендувати педагогам шляхи їх ефективної реалізації. З іншого боку, саме методи є сферою прояву високого педагогічного мистецтва.

Головне в навчанні не тільки те, що повідомляється, а й те, як повідомляється. Найзвичайніші щоденні предмети, які майстерно прищеплюються дитині, для неї у стократ корисніші в майбутньому, ніж високі істини, погано викладені й анітрохи не пристосовані до його понять.

Процес навчання є триєдиним, надзвичайно рухливим процесом. Для того, щоб відображати цю багатогранність і динамізм, ураховувати зміни, які постійно відбуваються в практиці застосування методів, не можна класифікувати методи єдино і незмінно. Цілісний навчальний процес у сучасній школі здійснюється за допомогою цілого ряду класифікацій, які в єдності відображають завдання і зміст дидактичних методів. При цьому кожна класифікація методів ґрунтується на одній або кількох істотних ознаках, проте всі класифікації зводяться до системи.

Методологія цілісного підходу до взаємопов'язаної діяльності вчителя і учнів у навчанні передбачає виділення методів навчання у великі групи:

— методи організації і самоорганізації навчально-пізнавальної діяльності,

— методи стимулювання і мотивації навчання,

— методи контролю і самоконтролю у навчанні,

— бінарні методи навчання [12, с. 179].

Усвідомлення вчителем суті й особливостей цілісної класифікації методів дозволить йому здійснити цілісну процедуру їх вибору.
Знаючи арсенал методів навчання, учитель, природно, переживає труднощі у виборі методів. Труднощі стоять як перед вивченням усього курсу в цілому, так і перед кожним конкретним уроком.

Значна кількість вчених-педагогів (A.M. Алексюк, Н.М. Верзилін, Н. М. Мочалова, А.Г. Пінкевич, Б.Є. Райков та ін.) дотримуються ідеї бінарної системи методів навчання. Академік М.І. Махмутов обстоює ідею номенклатури бінарних методів навчання, згідно з якою розрізняють такі методи викладання: інформаційно-повідомлювальний, пояснювальний, інструктивно-практичний, пояснювально-спонукальний. Також виокремлені виконавський, репродуктивний, продуктивно-практичний, частково-пошуковий, пошуковий методи навчання [24, c. 52].

У психолого-педагогічній літературі виділено чимало причин, які впливають на вибір методів навчання. На основі їх узагальнення К. О. Баханов виділяє шість загальних умов, які визначають вибір методу навчання:

1. Закономірності та принципи навчання, які витікають з них.

2. Зміст і методи певної науки взагалі та предмета теми зокрема.

3. Цілі і завдання навчання.

4. Навчальні можливості учнів (вікові, рівень підготовки, особливості класного колективу).

5. Зовнішні умови (географічні, виробниче оточення).

6. Можливості вчителів (досвід, рівень підготовки, знання типових ситуацій процесу навчання). [3, с. 67].

Професор A.M. Алексюк визначає зовнішню (формальну) і внутрішню (змістову) сторони навчання. До зовнішньої він відносить: словесно-слухову форму навчання; різні форми застосування наочності; практичні роботи учнів; прояви педагогічної майстерності; керівництво пізнавальною діяльністю учнів (студентів) та контроль і оцінювання їхньої навчальної праці. Внутрішньою стороною методів навчання є: рух змісту основ наук, техніки й мистецтва; логічна грань розумової діяльності з урахуванням віку та індивідуальних можливостей; психологічна властивість методу (рівні й види пізнавальної діяльності, мотивація і стимулювання навчальної праці) [24, c. 134].

Виходячи з розуміння мети навчання, закономірностей його перебігу й треба розглядати питання про методи навчання у вищій школі. Поняття методу навчання -- складне, багатовимірне. Це дидактичне поняття, якому властиво чимало ознак. Слушною щодо цього є думка професора A. M. Алексюка про видові ознаки методів навчання:

1)"бути формою руху пізнавальної діяльності", зокрема: а) «бути певним логічним шляхом засвоєння знань, умінь та навичок учнями» (індукція, аналіз і синтез, порівняння, абстрагування, конкретизація, узагальнення тощо); б) «бути певним видом і рівнем пізнавальної діяльності учнів (репродуктивний, евристичний, дослідницький)»; в) «бути певним шляхом стимулювання і мотивації учіння»;

2)"бути щоразу специфічним пізнавальним рухом основ наук, що вивчаються в школі", завдяки якому поєднуються зміст і метод навчання;

3)"бути певною формою обміну науковою інформацією між тим, хто вчить, і тим, хто вчиться" (словесна, наочна чи практична);

4)"бути певним способом керування пізнавальною діяльністю учнів"; зокрема «способом викладу знань, умінь та навичок для учнів (учитель, книжка, навчальна машина тощо)» [1, c. 23].

Такий підхід з позицій видових ознак дає можливість розпізнавати методи навчання серед інших дидактичних категорій. Але важливо означити дефініції кожного методу навчання на основі видових ознак, оскільки наукове розуміння тих чи тих дефініцій дає змогу ефективно використовувати певні методи навчання і в загальноосвітній, і у вищій школі.

1.2 Психолого-педагогічні основи контролю та оцінювання учнів

Важливою умовою формування особистості школяра, його пізнавальної та інтелектуальної активності є система оцінювання і стимулювання навчальної діяльності.

Як зазначає Т.А. Ільїна, організація контролю та оцінювання навчальних досягнень учнів має відповідати основним педагогічним вимогам:

систематичність і регулярність здійснення контролю знань як кожного окремого учня, так і класу в цілому;

використання контролю в інтересах всіх учнів та з метою їх навчання, виховання і розвитку;

всебічність контролю, що передбачає як контроль засвоєння знань, так і сформованість необхідних умінь і навичок;

об'єктивність, пов’язана із створенням під час контролю рівних для всіх учнів умов, що підтверджується розумінням учнів і прийняттям ними форми контролю і виставленої оцінки;

оптимальність контролю, який має бути так організований, щоб за мінімальний час за допомогою достатньої кількості перевірних завдань можна було б виявити знання у більшості учнів [17].

На думку В.І. Бондаря, контроль та оцінювання навчальних досягнень учнів регулюється рядом принципів, а саме: об'єктивності, систематичності, гласності, диференційованості та індивідуального підходу [13].

В.І. Лозова і Г. В. Троцко додають до перелічених вище вимог ще етичність контролю, підготовку школярів до здійснення контролю і самоконтролю знань, а також різноманітність форм і методів контролю [38].

Розглянемо детальніше педагогічні вимоги до контролю та оцінювання навчальних досягнень учнів початкової школи.

Об'єктивність контролю полягає у запобіганні вчителем суб'єктивних і помилкових оцінних суджень, які не відображають реальних досягнень учнів у навчанні. Об'єктивність контролю залежить від багатьох умов, найсуттєвішими серед яких є:

а) чітке визначення загальних і конкретних цілей оволодіння учнями всіма компонентами змісту навчального предмета;

б) наявність вимог до навчальних досягнень учнів з кожного предмета;

в) обґрунтоване виділення об'єктів контролю (перевірки й оцінювання);

г) адекватність цілей, змісту і способів перевірки вимогам навчальних програм та методик;

ґ) застосування науково обґрунтованих критеріїв оцінювання навчальних досягнень [12].

Психолого-педагогічне оцінювання реалізує три функції: орієнтація школяра в стані його знань і ступінь відповідності їх вимогам обліку; пряма або опосередкована інформація про успіхи і невдачі в даній ситуації; висловлення загальної думки і суджень вчителя про даного учня.

Ш. О. Амонашвілі закликає вчителів націлювати учня на те, яким він може стати при витраті певних зусиль, ніж повідомляти, яким він не став. Більш важливо навести як приклад не стільки встигаючого у навчанні товариша, скільки його ж особисті поки що окремі досягнення [3]. Така стратегія найбільшою мірою відповідає теорії перспективних ліній розвитку дитини А. С. Макаренка і досвіду В. О. Сухомлинського про залучення дитини до радості пізнання світу.

Психолого-педагогічні дослідження з проблеми свідчать про те, що успішність та пізнавальна активність учнів залежить від їх особистісних і нейродинамічних особливостей і від мотивації. Мотив для отримання знань у всіх класах переважає над мотивом оцінки, однак з віком це розходження стає меншим.

Важливою проблемою є урізноманітнення форм та видів контролю вчителем, яке забезпечується за таких умов:

— посилена мотивація системи контролю і оцінювання у початковій школі на кожному уроці;

— урізноманітнення форм і прийомів контролю і оцінювання навчальних досягнень учнів із врахуванням їх вікових і індивідуальних особливостей;

— використання ігрової діяльності під час контролю і оцінювання;

— використання прийомів взаємоконтролю, взаємооцінювання;

— цілеспрямоване і систематичне формування самоконтролю як важливої складової учбової діяльності молодших школярів.

Вивчення стану проблеми в сучасній школі та дослідження літератури дозволили нам сформулювати систему принципів, які забезпечують демократизацію контролю навчально-пізнавальної діяльності учнів.

Принцип індивідуалізації та диференціації. Хоча цей принцип і належить до основних педагогічних вимог щодо здійснення контролю, та в більшості випадків дотримується несистематично. До нього належить як врахування індивідуальних особливостей учнів (темпераменту, характеру, здібностей, нахилів та ін.) під час перевірки, так і контроль знань відповідно до цих особливостей кожної дитини. Основоположницею цієї ідеї стала С. П. Логачевська [24].

Різноманітність форм оцінювання і прийомів контролю. Багато педагогів у своїй практичній діяльності просто забувають про існування таких дієвих прийомів, як, наприклад, взаємоконтроль, ігровий контроль. Також існують різні форми схвалення, перспективна і відстрочена оцінка. Позитивний вплив на учня несе розгорнуте словесне оцінювання (коли вчитель аналізує хід роботи, її результат, коментує спосіб виконання її учнем, в ході чого сам показує раціональні шляхи роботи) [2, c. 4].

Цілеспрямоване формування особистісної пізнавальної мотивації. Учень має знати, чому в нього саме такий бал. Це дозволить йому уникнути помилок при підготовці до наступного заняття і формуватиме пізнавальний особистісний інтерес до процесу навчання. Контроль та оцінювання слід здійснювати так, щоб демонструвати учневі і колективу, у якому він навчається, його успіхи, а не принижувати гідність недоліками; використовувати оцінку як засіб стимулювання, виховання, і в меншій мірі - як засіб унаочнення недоліків у навчанні. Над цією проблемою плідно працював В. О. Сухомлинський [40; 41; 42].

Спрямованість контрольно-оцінної діяльності вчителя на всіх учнів класу (слабких, середніх, сильних). Характеристику цього принципу можна знайти в працях Логачевської С.П. [24].

Принцип цілеспрямованого і систематичного формування самоконтролю [43].

Сікорський П. у своїй праці «До проблеми визначення критеріїв педагогічного оцінюванн зазначає, що»:

1. Оцінки, які виставляють учителі учням, в більшості випадків суб'єктивні, тому вони втрачають свої первинні значення. Ця суб'єктивність пов’язана з особистісними особливостями вчителів, що впливають на суб'єктивну шкалу оцінювання. На нашу думку, вчителям слід звертати більше уваги саме на індивідуальні потенційні можливості учнів, а не на власне суб'єктивне особистісне ставлення до дітей та їх батьків. Це дозволить на порядок підняти ефективність контрольно-оцінної діяльності.

2. Надаючи оцінкам велике значення, більшість учителів допускають методичні недоробки в процесі опитування й виставлення оцінок, занижуючи їхню роль в навчально-пізнавальному процесі.

3. Проблема оцінки не втратила своєї гостроти для всіх учасників навчального процесу: учителів, учнів і їхніх батьків, причому для останніх навіть в більшій мірі. При цьому роль і значущість оцінок для вчителів полягає в одержанні зворотного зв’язку про ефективність навчання, що є підставою для визначення потенційних можливостей учня; для учнів — в об'єктивності оцінки своїх навчальних досягнень, у формуванні самооцінки й рівня домагань; для батьків — у оцінці здібностей своїх дітей і власних зусиль щодо їх виховання.

4. Оцінка є показником сильних і слабких сторін учня і має використовуватись вчителем для того, щоб знати, на що слід звернути увагу в подальшому. Вчителю під час опитування потрібно з’ясувати потенційні можливості учня, а не вимірювати їх формальною оцінкою-балом.

5. Отримані результати також свідчать і про відсутність у процесі професійної підготовки майбутніх вчителів системи навчання оцінної діяльності. Величезна проблема існує в процесі викладання цієї теми у вищих педагогічних закладах, адже ця проблема в них розглядається лише теоретично, без урахування специфіки оцінювання у сучасній початковій школі.

6. Зниження значимості (престижної ролі) оцінок пояснюється несформованістю уявлень про норми бального оцінювання, що негативно впливає на формування самооцінки учнів. Найбільше значення оцінкам надають батьки [40, с. 6].

Суб'єктивізм і формалізм у перевірці та оцінюванні знань учнів можна подолати, виставляючи оцінку лише за наявний рівень знань, умінь та навичок, а не за інерцією, зважаючи на попередні успіхи або невдачі; не допускаючи впливу на оцінку інших чинників (поведінки на уроці та ін.); подоланням хаотичності у виставленні оцінок заради оцінок; не допускаючи невмотивованості оцінок; використанням результатів перевірки для вдосконалення навчального процесу; подоланням орієнтування на середній бал; веденням тематичного обліку знань, умінь і навичок.

Систематична та цілеспрямована оптимальна організація контрольно-оцінної діяльності на засадах демократичного підходу, на нашу думку, є важливим фактором формування пізнавальної активності молодших школярів і позитивно впливає на результативність їх навчальної діяльності, що і є основним критерієм результативності навчально-виховного процесу в школі.

1.3 Класифікація методів

Для перевірки рівня засвоєння учнями знань, сформованості вмінь і навичок розроблено методи контролю і самоконтролю. Серед методів контролю виокремлюють спостереження за різними видами діяльності учнів на уроці, усна перевірка, письмова перевірка, контрольні та лабораторні роботи, твори, домашні завдання, графічна перевірка, перевірка практикою, тестова перевірка.

Методи усного контролю

До них належать фронтальне та індивідуальне опитування. Під час фронтального опитування вчитель пропонує серію логічно пов’язаних між собою запитань для учнів усього класу. У процесі індивідуального опитування учень має змогу самостійно висловлювати свої думки, коригувати їх і доповнювати. Ефективність методів усного контролю залежить від ретельної підготовки вчителя, чіткості формулювання запитань (зрозумілості, лаконічності) і ступеня їх проблемності. [4, c. 41]

Спостереження за навчальною діяльністю учнів. Як метод контролю його виокремлюють умовно, бо спостереження органічно належить до всіх методів навчання і контролю, адже вчитель завжди фіксує ступінь уважності учня, рівень його мислення, культуру поведінки, ставлення до предмета.

Методи письмового контролю

Вони спрямовані на аналіз документального матеріалу, визначення характеру допущених учнями помилок і способів їх подолання. Найпоширенішими є такі методи письмового контролю: контрольні роботи, твори, диктанти, письмові заліки, контрольні тестові роботи програмованого типу (перелік запитань і можливі варіанти відповідей).

Методи лабораторного контролю

Ці методи забезпечують можливість перевірити рівень сформованості вміння застосовувати здобуті знання на практиці. Вони спрямовані на перевірку вмінь учнів користуватися лабораторним обладнанням (амперметр, барометр, вольтметр, термометр тощо). Метод лабораторного контролю охоплює також письмові та графічні роботи, розв’язання експериментальних завдань, які потребують здійснення дослідів.

Графічна перевірка

Використовується на уроках математики, креслення, образотворчого мистецтва та ін. Вона передбачає створення узагальненої наочної моделі, яка відображає взаємозв'язки в об'єктах і предметах, що вивчаються. Так, графічно можна зобразити умову задачі, механізми, прилади, процеси.

Тестова перевірка знань

Цей метод забезпечує об'єктивне вимірювання обсягу і якості засвоєння учнями конкретних знань, умінь і навичок, але не здібностей. Слово «тест» (англ. test) означає випробування, перевірку. Основні вимоги до тестів полягають у тому, що вони мають бути короткотривалими, однозначними, правильними, відносно короткими, інформативними, зручними, стандартними; відповідати цілям навчання, виховання і розвитку учня.

Метод самоконтролю. Він спрямований на формування вміння усвідомлено регулювати власну навчальну діяльність, удосконалювати її, запобігати помилкам і неточностям. Важливими засобами формування в учнів умінь самоконтролю є усвідомлення правильності операцій і дій, складання плану відповідей, переказ основних думок, робота з контрольними запитаннями, контроль з боку вчителя, самооцінювання (критичне ставлення учня до своїх здібностей і можливостей та об'єктивне оцінювання власних успіхів у навчанні) [5, c. 34].

Досить продуктивну класифікацію ще в 1965 р. запропонували І. Я. Лернер і М. М. Скаткін. Вони справедливо зазначили, що багато колишніх підходів до методів навчання ґрунтувалися на відмінності їх зовнішніх структур чи джерел. Оскільки успіх навчання значною мірою залежить від спрямованості та внутрішньої активності тих, хто навчається, характеру їхньої діяльності, то саме характер діяльності, самостійності, прояв творчих здібностей і мають слугувати важливим критерієм вибору методу. І.Я. Лернер і М.М. Скаткін запропонували виділити пґять методів навчання, причому в кожному з них ступінь активності й самостійності в діяльності тих, хто навчається, зростає. Ця класифікація більше стосується загальноосвітньої школи, але може бути використана і на молодших курсах вищого навчального закладу:

Пояснювально-демонстраційний метод. Студенти отримують знання на лекції, з навчальної або методичної літератури, через екранний посібник у «готовому» вигляді. Сприймаючи й осмислюючи факти, оцінки, висновки, студенти діють у рамках репродуктивного (відтворювального) мислення. У ВНЗ цей метод набуває найширшого застосування для передання великого масиву інформації.

Репродуктивний метод. До нього відносять застосування вивченого матеріалу на основі зразка або правила. Діяльність тих, хто навчається, має алгоритмічний характер, тобто провадиться за інструкціями, правилами в аналогічних, схожих зі зразком, ситуаціях.

Метод проблемного викладання. Використовуючи різноманітні джерела та засоби, педагог, перш ніж викладати матеріал, ставить проблему, формулює пізнавальне завдання, а потім, розкриваючи систему доведень, порівнюючи погляди, різноманітні підходи, показує способи розвґязання поставленого завдання. Студенти стають свідками і співучасниками наукового пошуку. І в минулому, і нині такий підхід широко застосовується.

Частково-пошуковий, або евристичний, метод полягає в організації активного пошуку розвґязання поставлених або самостійно сформульованих пізнавальних завдань, над якими студенти працюють самостійно під керівництвом педагога або на основі евристичних програм та вказівок. Процес мислення набуває продуктивного характеру, але при цьому поетапно спрямовується і контролюється педагогом або самими студентами на основі роботи над програмами (у тому числі компґютерними) та навчальними посібниками. Такий метод, одним із різновидів якого є евристична бесіда, -- надійний спосіб активізації мислення, пробудження інтересу до пізнання на семінарах та колоквіумах.

Дослідницький метод. Після аналізу матеріалу, постановки проблем і визначення завдань та короткого усного або письмового інструктажу ті, хто навчаються, самостійно опрацьовують наукові джерела, проводять спостереження і виміри, виконують інші дії пошукового характеру. Ініціатива, самостійність, творчий пошук виявляються в дослідницькій діяльності найбільш повно. Методи навчальної роботи безпосередньо переростають у методи наукового дослідження [20, с. 145].

Сучасна дидактика виділяє наступні методи контролю: методи усного контролю, методи письмового контролю, методи практичного контролю, дидактичні тести, спостереження. Окремі вчені виділяють також методи графічного контролю (Щукіна ГЛ.), методи програмованого і лабораторного контролю (Бабанський Ю.К.), користування книгою, проблемні ситуації (В. Оконь). Охарактеризуємо основні методи і форми перевірки результатів навчання. [2, c. 47].

Методи контролю і самоконтролю спрямовані на перевірку рівня засвоєння учнями знань, сформованості вмінь і навичок. Існують такі методи контролю: спостереження за різними видами діяльності учнів на уроці, усна перевірка, письмова перевірка, контрольні і лабораторні роботи, твори, домашні завдання, графічна перевірка, перевірка практикою, тестова перевірка.

Методи усного контролю — здійснюється шляхом індивідуального і фронтального опитування. Під час фронтального опитування вчитель пропонує серію логічно пов’язаних між собою запитань для учнів всього класу. Фронтальне опитування сприяє систематизації знань, розвиває навчальну активність учнів, але не враховує індивідуальний темп мислення, стимулює прості відповіді. Саме тому його необхідно поєднувати з індивідуальним опитуванням. В процесі індивідуального опитування учень має можливість самостійно викласти свої думки, корегувати їх і доповнювати. Ефективність методів усного контролю залежить від ретельної підготовки вчителя, чіткості формулювання запитань (зрозумілі, лаконічні), від ступеня їх проблемності.

Методи письмового контролю спрямовані на аналіз документального матеріалу, визначення характеру допущених учнями помилок, визначення засобів їх подолання. Найбільш поширеними є такі методи письмового контролю: контрольні роботи, твори, диктанти, письмові заліки, контрольні тестові роботи програмованого типу (перелік запитань і можливі варіанти відповідей).

Спостереження за навчальною діяльністю учнів як метод контролю виділяють умовно, бо він органічно входить до всіх методів навчання і контролю, адже вчитель завжди фіксує ступінь уважності учня, рівень його мислення, культуру поведінки, ставлення до предмета.

Метод самоконтролю спрямований на формування вміння усвідомлено регулювати власну навчальну діяльність, удосконалювати її, попереджати помилки і неточності. Важливими засобами формування в учнів умінь самоконтролю є усвідомлення правильності операцій і дій, складання плану відповідей, переказ основних думок, робота з контрольними запитаннями, контроль з боку вчителя, самооцінка.

Методи контролю спрямовані на зворотний зв’язок у навчанні, його регулювання і корегування. Використання їх має забезпечити повноту і всебічність контролю, об'єктивність, індивідуалізацію і диференціацію у навчанні. Усі методи контролю використовують у взаємозв'язках із дидактичними цілями, змістом та етапами навчання.

Найбільш прийнятною і зрозумілою, на нашу думку, є традиційна класифікація методів навчання, яка, з одного боку, базується на зовнішніх і внутрішніх чинниках процесу пізнання обґєктивної реальності, а з іншого — має у своїй основі логічно вмотивовані підходи: за джерелами отримання знань, особливостями логіко-мисленнєвої діяльності, рівнем розумової активності.

1.4 Методична думка про метод і прийоми як ефективні засоби перевірки знань учнів

Проаналізувавши педагогічну і методичну літературу, можна сказати, що в більшості видань термін «перевірка знань учнів» ототожнюється чи замінюється терміном «контроль знань», у той же час, як перевірка є структурним елементом контролю.

Якщо контроль і перевірка побудовані правильно, вони сприяють своєчасному виявленню прогалин у знаннях і вміннях учнів, повторенню і систематизації матеріалу, встановленню рівня готовності до засвоєння нового матеріалу, формуванню вміння користуватися прийомами самоперевірки і самоконтролю. [7, c. 29]

Щоб ці та інші завдання успішно розв’язувалися, потрібно розглянути функції контролю і перевірки знань, умінь та навичок учнів.

Результати контролю — це основа оцінки навчальних досягнень учнів, яка характеризує рівень оволодіння учнями знань, умінь і навичок згідно з вимогами навчальних програм.

Поняття «контроль знань» учнів значно ширше, ніж поняття «перевірка». Це поняття є родовим по відношенню до таких понять, як «перевірка знань», «оцінка знань», «результати навчальних досягнень».

Перевірка знань вживається у вузькому значенні як методичний прийом у зв’язку з оцінкою результатів того чи іншого завдання, їй більше властиві навчальні функції.

Контроль знань, як правило, спрямований на виявлення рівня засвоєння учнями вже вивченого матеріалу.

Результати оцінювання навчальних досягнень (урахування системи оцінювання) — виставлення балів в класних журналах, в щоденниках та інших документах. [14, c. 33]

Про роль і сутність контролю знань учнів говориться в багатьох педагогічних працях. Ідеї контролю, зокрема, засновані в працях Я. А. Коменського, Н.І. Пирогова, К. Д. Ушинського та інших.

Педагог Я. А. Коменський, основоположник шкільного навчання, у своїй книзі «Великая дидактика» сформулював дидактичні вимоги до навчання, дав вказівки, як планувати урок. Зокрема, він вказував, що частину уроку необхідно відвести для опитування учнів. Ідеї контролю, висунуті Я. А. Коменським, сформульовані у вигляді коротких правил. Ці правила детально встановлюють порядок контролю знань учнів для сучасної школи:
1) вчитель на кожному уроці перевіряє знання, викликаючи декількох учнів;
2) директор школи раз у місяць перевіряє результати навчання учнів;
3) у кінці навчального року — перевідні екзамени з класу в клас.
Паралельно з іншими дидактичними принципами Я. А. Коменський на перший план висуває результати оцінювання навчальних досягнень учнів.

На аналогічних позиціях стояв російський педагог і воєнно-польовий хірург М.І. Пирогов. Він вимагав, щоб вчителі і керівники прогімназій і гімназій добре навчали учнів і піклувалися про їх результати навчання, пропонував, щоб переведення з класу в клас здійснювалось за результатами підсумкового контролю, негативно відносився до перевідних екзаменів, відмічаючи в них елементи випадковості і формалізму.

Конструктивні ідеї контролю знань учнів висловлені К. Д. Ушинським. Якщо в знаннях учнів виявлені пробіли, прогалини, то здебільшого це пояснюється неудосконаленим викладанням, нераціональним застосуванням методів навчання, системи завдань, невмінням учителя своєчасно помічати свої помилки і помилки дітей [19, c. 55].

Охарактеризувавши типову для вітчизняної школи систему перевірки, К. Д. Ушинський писав: «Учитель опитує одного, двох, трьох, а інші в цей час вважають себе вільними від усяких справ». Він вважав: якщо основна ціль лише в тому, щоб формально перевірити знання, вірніше виставляти оцінки, то така перевірка-даремна витрата часу. Ушинський вимагав, щоб учитель активізував дітей під час перевірки знань. Він виступав за своєчасний контроль, за такі методи перевірки знань учнів, які активізували б увесь клас. Ушинський чітко виділяє ідеї тематичного контролю, однак обґрунтовує основні вимоги до перевірки і оцінки знань учнів, які отримали реалізацію і в наш час.

Більш детальніше принципи контролю знань учнів опрацьовані останнім часом

Основні принципи контролю знань учнів — об'єктивність, систематичність і своєчасність, цілеспрямованість, тематичність.

Об'єктивність — це правильне визначення знань, умінь і навичок учнів і оцінка цих знань. Тільки об'єктивна оцінка дає учням глибоке моральне задоволення та є дієвим стимулюючим фактором у навчанні, має велике виховне значення.

Систематичність, як принцип контролю полягає в регулярному виявленні знань, умінь і навичок, органічно поєднуючись, з навчальним процесом та впливаючи на його хід (під своєчасністю контролю розуміємо рівномірність та його визначена частота в межах окремого уроку і всієї теми).

Цілеспрямованість встановлює визначений підхід до добору матеріалу, який підлягає перевірці, згідно з вибором форм і методів перевірки та оцінювання знань, результатами навчання, врахуванням індивідуальних особливостей учнів [17, c. 66].

Принцип тематичності контролю забезпечується під час перевірки знань основних понять кожної теми, які мають бути глибше засвоєні учнями. Учень засвоює не безперервним потоком, а визначеними дозами, які повинні бути ним осмислені після активного сприйняття, а потім систематизовані у його пам’яті. Якість запам’ятовування залежить від визначеної кількості повторення засвоєного матеріалу та його практичного застосування. Тільки після цих психологічних дій учня можна перевіривши якість розуміння і запам’ятовування, переходити до вивчення наступної дози. Принцип тематичності в системі контролю має велике значення, оскільки виявлення рівня знань, дози матеріалу дає можливість вчителю керувати процесом засвоєння

Отже, принцип тематичності, направлений на виявлення, оцінку і результат навчальних досягнень учнів з визначених суттєвих питань теми, на встановлення зв’язків між темами, а також міжпредметних зв’язків. Його компонентами є: контроль, перевірка, оцінка і результат навчальних досягнень учнів.

РОЗДІЛ ІІ. МЕТОДИКА ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ПРОВЕДЕННЯ КОНТРОЛЮ НАВЧАЛЬНИХ ДОСЯГНЕНЬ УЧНІВ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ

2.1 Організація контролю навчальних досягнень учнів на уроках української мови та літератури

З метою доведення ефективності виявленої та обґрунтованої сукупності шляхів удосконалення розвитку знань в школі і з’ясування їх впливу на процес формування мовних знань у школяра ми провели експериментальне дослідження. Воно проводилося у 4-х класах ЗОШ № 6 м. Вознесенська Миколаївської області.

На першому етапі дослідження було проаналізовано психолого-педагогічну літературу з окресленої проблеми, методичну літературу та посібники для вчителів, досвід роботи вчителів початкової школи, сформульовано гіпотезу і завдання експериментального дослідження.

На основі аналізу матеріалів констатувального експерименту, був розроблений зміст навчального експерименту. Експериментальна робота проводилася на базі 4-х класів м. Вознесенська Миколаївської області.

Експериментальним навчанням було охоплено 56 учнів.
Всього у формувальному експерименті брало участь 56 учнів, з них: 26 учнів експериментального класу і 30 контрольного класу. Контрольним класом ми визначили 4-А клас Вознесенської ЗОШ № 6 Миколаївської області, а експериментальним — ми визначили 4-Б клас ЗОШ № 6 м. Вознесенська Миколаївської області. Класи були підібрані приблизно з однаковими рівнями навчальних досягнень учнів та умовами навчання на початок проведення експериментального дослідження.

Під час (формувального) етапу дослідження ми ставили за мету порівняти результати роботи в експериментальному і контрольному класах, які мали відмінності в організації навчального процесу. В експериментальному і контрольному класах, процес формування мовних знань проводився згідно з чинними навчальними програмами та підручниками. Відмінністю було лише те, що в експериментальному класі вивчення розділу «Частини мови» здійснювалося за допомогою здійснення особистісно орієнтованого навчання, проблемного, програмового навчання, змісту навчання, інтерактивного навчання, інноваційних підходів, використанням комп’ютерних технологій, відбору засобів навчання, використання матеріалів краєзнавства та диференційованих підходів, які сприяли розвитку знань школяра.

Нами була розроблена система завдань на основі використання різних шляхів удосконалення розвитку знань у школярів на уроках української мови.

У молодшому шкільному віці формується початкова система граматичних понять. Здійснюється це не одразу. Одні граматичні поняття учні засвоїли за кілька уроків (наприклад, поняття про корінь суфікс чи префікс). Інші (іменник, прикметник, дієслово) формуються протягом усіх чотирьох років навчання дітей у школі. Граматичні поняття формуються внаслідок тривалої роботи над відповідним мовним матеріалом, запропонованим учителем. Ця робота складається з таких компонентів, як сприймання однорідних мовних явищ, абстрагування, виділення істотних для даної групи явищ ознак, узагальнення їх у спеціальному слові-терміні.
Граматичні поняття можна засвоїти, спираючись тільки на логічну роботу мислення. Для того що граматичне поняття було свідомо засвоєне, учні навчалися прийомів розумової діяльності, за допомогою яких досягли виявлення, ви членування і об'єднання істотних ознак об'єктів, що вивчались.

Як і будь — який процес пізнання, засвоєння граматичних понять відбувалося у процесі виникнення і вирішення своєрідних суперечностей, що були рушійною силою засвоєння.

Так у початкових класах учні вивчали морфеми удову слова, частини мови, речення. У зв’язку з цим засвоювали поняття «корінь», «суфікс», «префікс», «закінчення», «іменник», «прикметник», «займенник», «прийменник», «підмет», «присудок» тощо. Щоб володіти цими поняттями, учні здійснювали складну розумову роботу: зчленовували (абстрагували) істотні ознаки, об'єднували (узагальнювали) їх в одну групу, засвоювали (осмислювали) спеціальну термінологію. Засвоюючи, наприклад, поняття «іменник», «прикметник», «дієслово», Учні усвідомлювали, що означають і які граматичні форми мають слова, що належать до цих частин мови.

Процес формування граматичних понять умовно ми поділили на чотири етапи.

Перший етап формування граматичних понять полягав в аналізі мовного матеріалу з метою виділення істотних ознак поняття.
Виконуючи такі розумові операції, як аналіз і синтез, на цьому етапі учні абстрагували від лексичного значення слів і виділяли граматичні ознаки, типові для даного мовного явища. Зокрема для формування поняття «частини мови» у дітей розвивалось уміння абстрагуватися від конкретного лексичного значення слів і об'єднували їх за спільними граматичними ознаками, тобто здатністю відповідати на однакові питання (що? або що робить? що? або який?). З цією метою ми знайомили ще в період навчання грамоти дітей з тим, що слово може називати предмет, ознаку чи дію і відповідати на певне питання: хто? що? який? яка? яке? що робить? Ці показники і виступали на даному етапі як істотні ознаки поняття «частини мови».

Наприклад:

Склади і запиши речення за моделлю.

Хто?, що роблять?, що роблять?, що роблять? де?

Другий етап формування граматичних понять полягає в узагальненні істотних ознак, встановленні зв’язків між ними та введенні терміна.

Після того як учні навчилися, наприклад, ставити питання до окремих частин мови і визначати групи слів як такі, що є узагальненими назвами предметів чи дій, тобто виявляти істотні ознаки кожної частини мови, ми вводили спеціальні терміни — «іменник», «прикметник», «дієслово».

Однак слід мати на увазі, що оволодіння поняттями на цьому етапі полягає не тільки в заучуванні слова — терміна. Учні, які легко визначали корінь слова як спільну частину споріднених слів, називали спорідненими і слова з однаковою за звуковими оформленнями частиною. Тому і потрапляли до споріднених слів з омонімічними коренями (вода, водити), а слова рік, річниця, роковини учні не вважали однокореневими. Знаючи, що іменники називають предмети, такі учні ніяк не могли зрозуміти, чому слова типу ходіння, боротьба, будівництво відносяться до іменників, а не до дієслів, чому слова типу хоробрість, синява — не прикметники, а іменники.

Терміни учні запам’ятали, а поняття у них не склалося. Безумовно засвоєння термінів полегшено оперування граматичними поняттями.

Своєчасне ознайомлення учнів з терміном привело до швидкого виділення, уточнення і міцного засвоєння поняття, але ми вводили термін лише після того, як учні усвідомили його значення на конкретному матеріалі.

Наприклад, нами було запропоноване таке завдання:
Випишіть спільнокореневі слова: сад, садовий, саду, садочок, садом, саджати, насаджувати.

Третій етап формування граматичних понять полягав в уточненні суті ознак поняття і зв’язків між ними. Наприклад, учні усвідомили важливу ознаку поняття «частини мови»: щоб визначити, до якої частини мови належить слово, потрібно знати не тільки його лексичне значення, а й на яке питання воно відповідає. Водночас із цим учні засвоїли і окремі граматичні ознаки частин мови: рід і число іменників та прикметників, час дієслів; опанували іншими ознаками частин мови — здатність іменників прикметників змінюватися за відмінками і числами, а дієслів — за особами і числами, наявність родових форм у цих частин мови.

Наприклад, ми пропонували учням таке завдання:

Замість питань встав прикметники, щоб вийшли загадки про калину.

Запиши. Визнач відмінок прикметників.

За хатою у садочку, (у якому?) віночку та (в яких?) намистах
стоїть пава молода.

Навесні зацвітає (яким?) цвітом,

Восени пишається (яким?) плодом.

Такі завдання розвивають пізнавальну активність у школярів та самостійність у відході його виконання.

На четвертому етапі формування граматичних понять відбувалась конкретизація вивчених понять завдяки виконанню вправ, які вимагали практичного застосування одержаних знань, наприклад:

Поєднай числівники з іменниками. Запиши утворені словосполучення.
11 (кінь), 50 (день), 20 (корова), 2 (село), 3 (учень), 10 (дівчина), 32 (діти), 23 (номер), 3 (яблуко), 6 (вівця).

Про ступінь засвоєння понять ми не завжди судили з відповідей учнів, і по тому як вони запам’ятали визначення чи правило, адже відповіді не завжди відбивали справжній стан речей. Були непоодинокі випадки, коли діти знали визначення понять, але не вміли скористатися своїми знаннями на практиці. Тому більш надійними і переконливими прийомами перевірки знань учнів були виконання ними самостійних робіт, наприклад, граматичного розбору, групування слів за певною ознакою тощо.

Наприклад, прочитай речення. Випиши займенники.

Рідна мати моя ти ночей не доспала.

Ми є ти українські, хлопці та дівчата.

Один цвіт я тільки маю:

Се справи рідної любов.

За тебе, мій коханий краю,

Готовий я пролити кров.

За послідовністю формування граматичних понять ми стежили, зокрема, під час опрацювання теми «Прислівник» (4 клас).

Робота над формуванням поняття «прислівник» починалася з аналізу мовного матеріалу і виділення істотних ознак поняття. Для цього учням я пропонувала дібрати до дієслів відповідні прислівники, подані в дужках.

Розповідати, звертатися, ходити, виконувати, оберігати, турбуватися, думати, бачити, рухатися, з’явитися, шукати.

(Гарно, ввічливо, рівно, добросовісно, ніжно, довго, вірно, добре, впевнено, несподівано, завзято)

Так на уроці створювалася мовленнєва ситуація, яка спонукала учнів до оперування словами. Учні записували словосполучення: розповідати гарно; звертатися ввічливо; ходити рівно; виконувати добросовісно; оберігати вірно.

Які прислівники ви підібрали до кожного дієслова? Підкресліть їх.

Для чого ви використовували ці слова? Що ви хотіли ними підкреслити?

Поставте до них питання і скажіть, чим ці слова схожі?
Такі слова в граматиці називають прислівниками. Перевірте своє визначення.
На закріплення одержаних знань про прислівник учням були запропоновані різні вправи, наприклад:

З поданими прислівниками склади речення і об'єднай їх у текст під назвою «Весна у лісі».

Непомітно, швидко, дзвінко, мелодійно, весело, рясно, неподалік.

У наведеному фрагменті урок були відображені всі етапи формування граматичного поняття «прислівник»:

1-й етап — аналіз мовного матеріалу і виділення ознак поняття;

2-й етап — узагальнення істотних ознак у слові-терміні;

3-й етап — узагальнення ознак (формулювання правила);

4-й етап — виконання вправ на закріплення, які передбачають включення знань у мовленнєву практику.

Під час формування граматичних понять молодші школярі навчилися абстрагувати від лексичного значення конкретних слів, узагальнювати (синтез узувати) те спільне (граматичне), що властиве певній мовній категорії. Кінцевою метою є формування уміння застосовувати набуті граматичні знання безпосередньо метою спілкування.

Таким чином, проведене експериментальне дослідження включало різні види вправ та завдань і було спрямоване на підвищення розвитку знань у школярів на уроках української

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой