Інноваційна діяльність

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Менеджмент


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки України

Київський національний економічний університет

Кафедра політичної економії обліково-економічних факультетів

Курсова робота

на тему: Інноваційна діяльність

Київ 2010

Зміст

Вступ

1. Сутність та теорія інноваційної діяльності

1.1 Інноваційно-підприємницькі теорії, їх еволюція

1.2 Сутність інновацій та структура інноваційних процесів

2. Практичні аспекти інноваційної діяльності

2.1 Аналіз ефективності інноваційної діяльності

2.2 Особливості фінансування інноваційних процесів

3. Інноваційні процеси в Україні

3.1 Державне регулювання інноваційної діяльності

3.2 Сучасні інноваційні процеси в Україні, їх стан і темпи розвитку

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Життєздатність економіки будь-якої країни визначається масштабами та якістю накопичення новацій, а саме: нових ідей, технологій, продуктів, управлінських систем, які є результатом розвитку науки та інноваційної діяльності.

Економічна категорія «інновація» означає новацію, що реалізується на ринку (нововведення).У наш час нововведення охоплюють усі сфери людської діяльності, радикально впливають на процес господарювання, змінюють соціально-економічні відносини в суспільстві. Неперервні і постійні інновації стають необхідною та природною формою існування будь-якої фірми, забезпечують їй конкурентоспроможність і виживання на ринку.

Поняття «інноваційна діяльність» досить швидко і надійно ввійшло до сучасного вітчизняного економічного лексикону. Воно означає самостійний вид діяльності підприємства, пов’язаний з управлінням процесами відновлення всіх об'єктів господарювання в ринковій економіці.

Характерною рисою сучасності є інтенсивне зростання інноваційної активності на міжнародному рівні: збільшуються державні витрати на науково-дослідні розробки, змінюються системи освіти і професійної підготовки спеціалістів, створюються нові наукомісткі галузі виробництва, формуються національні інноваційні системи; осягаються процеси введення і поширення інновацій — як вони працюють і як змусити їх працювати краще. Отже, інноваційні процеси охоплюють усі зміни, що відбуваються на планеті внаслідок людської діяльності. Інновації - це інструмент впливу на соціально-економічний процес розвитку суспільства.

Метою даної роботи є вивчення, аналіз і структуризація теоретичного матеріалу з інновацій, інноваційних процесів та діяльності. Також аналіз загальної картини інноваційної діяльності в Україні, механізми її регулювання в нашій країні, а також стан фінансування у наукові нововведення.

Подальший економічний розвиток України, перспектива посісти належне місце в європейському співтоваристві та світі залежать насамперед від опанування інноваційної моделі економічного розвитку.

1. Сутність та теорія інноваційної діяльності

1. 1 Інноваційно-підприємницькі теорії, їх еволюція

Формування теорій інноваційного розвитку почалося, на думку більшості дослідників, у другій половині ХІХ — першій половині ХХ ст., хоча ще у ХVШ ст. шотландець Адам Сміт у своїй праці «Дослідження про природу та причини багатства народів» вказав на роль технологічних новацій у забезпеченні зростання економічної продуктивності. Він зазначив, що велика частина технологічних новацій належала робітникам, які намагалися вдосконалити умови праці з метою отримання вищої зарплатні.

Теорія циклічних економічних криз.

Сформульована вона в 60-ті роки ХІХ ст. німецьким економістом Карлом Марксом (1818−1883). Маркс доводив, що невпинне розширення виробництва вимагає вкладення капіталу в основні засоби і що циклічний рух економіки пояснюється середнім терміном життя основного капіталу, вкладеного у засоби виробництва (на той час — 10−13 років). Засоби праці постійно удосконалюються, тому кожен новий середньостроковий цикл — це новий ступінь науково-технічного прогресу і розвитку продуктивних сил. Маркс розрізняв екстенсивний та інтенсивний економічний прогрес. При екстенсивному прогресі збільшуються обсяги виробництва на базі старої технології, при інтенсивному — масово впроваджуються нові види техніки.

Теорія довгих хвиль.

Сформульована російським економістом Миколою Кондратьєвим. Основними причинами виникнення довгих хвиль М. Кондратьєв вважав нововведення, війни і революції, відкриття нових ринків, збільшення запасів золота тощо. Він вказав на зв’язок довгих хвиль з технічним розвитком виробництва, науково-технічними відкриттями, винаходами та їх упровадженням. Не використовуючи терміну «нововведення», він, по суті, досліджував саме динаміку нововведень, вказуючи на різницю між ними та відкриттями і винаходами. М. Кондратьєв наголошував, що необхідно розрізняти момент їх появи і момент застосування на практиці.

Згідно з Кондратьєвим, оновлення «основних матеріальних благ», яке відображає розвиток науково-технічного прогресу, відбувається не плавно, а стрибками, і є матеріальною основою великих циклів кон’юнктури (циклів Кондратьєва). Незважаючи на те, що М. Кондратьєв достатньо глибоко дослідив причини і характер коливань економічного розвитку, він не зумів повною мірою пояснити причини інтересу підприємців до нових технологій у певні періоди, з’ясувати мотивацію залучення радикальних нововведень у виробничу діяльність суб'єктів господарювання.

Теорія інноваційного розвитку Й. Шумпетера.

Австрійський економіст Йозеф Шумпетер сформулював її на основі узагальнення численних досліджень, проведених наприкінці XIX — на початку XX ст. У ній уперше вжито терміни «інновація» і висловлено гіпотезу про те, що інновації з’являються в економічній системі не рівномірно, а у вигляді більш-менш одночасно освоюваних поєднаних новацій — кластерів.

Й. Шумпетер був послідовником М. Кондратьєва. Й. Шумпетер розробив класифікацію хвиль (табл.1. 1), які мали місце в історії людства, визначивши ключовий фактор кожної хвилі, що дав імпульс її поширенню: Учені, які працювали над цією проблемою, визначили Початок п’ятої хвилі М. Кондратьєва, який припадає на 90-ті роки XX ст. Вона пов’язана з розвитком мікроелектроніки та комп’ютерної техніки. Прогнозується і наближення шостої хвилі - хвилі розвитку біотехнології.

Таблиця 1. 1

Період

Основний фактор виникнення

1790−1840 рр.

Механізація праці в текстильній промисловості.

1840−1890 рр.

Винахід парового двигуна та розвиток залізничного транспорту.

1890−1940 рр.

Глобальна електрифікація та розвиток чорної металургії.

1940−1990 рр.

Розвиток нафтової промисловості та продуктів органічної хімії.

Принциповим положенням теорії Й. Шумпетера є те, що нове, як правило, не виростає зі старого, а з’являється поряд із ним, витісняє його і змінює все, що зумовлює необхідність у структурній перебудові. Великі інновації зумовлюють створення нових підприємств і нового устаткування, але не кожне нове виробництво є інновацією. Основні положення його теорії стали підґрунтям усіх інноваційних концепцій, розроблених західними економістами. Вони полягають у тому що:

— рушієм прогресу у формі циклічного руху є не будь-яке інвестування у виробництво, а лише інновації тобто введення принципово нових товарів, техніки, форм виробництва та обміну;

— кожна інновація має життєвий цикл, який можна розглядати як «процес творчого руйнування»;

— численні життєві цикли окремих нововведень зливаються у вигляді пучків, або згустків (кластерів);

— різні види інновацій спричиняють порушення статичної та формування динамічної рівноваги.

Теорія інноваційної економіки і підприємницького суспільства.

Сформульована американським ученим П. Друкером у працях «Інновація та підприємництво» (1985) та «Посткапіталістичне суспільство"(1993).

Інноваційна економіка має такі характеристики:

1) головною продукцією і головною «начинкою» усіх товарів і послуг є нові рішення;

2) провідна роль в економіці належить мільйонам малих і середніх підприємств;

3) динаміка економіки і суспільства визначається не наукою і науковцями, а мільйонами людей, що самостійно приймають рішення, часто інтуїтивні й творчі;

4) порівняно невеликі капіталовкладення у кожне робоче місце завдяки некапіталомісткій технології багатьох мільйонів інноваційних виробництв;

5) знання є основним, пануючим фактором продуктивності й у масовому виробництві; тепер вони стають головним предметом і головним результатом праці;

6) інтелектуалізація праці є основним процесом розвитку виробництва, а витрати на нього і поширення знань — головною формою інвестицій; завдання науки — сприяння інноваціям;

7) головна форма власності - це інтелектуальна власність, що структурує суспільство і визначає його розвиток;

8) метою оподатковування має стати підтримання усього необхідного для довгострокових інвестицій, а головною рисою податків, важливою для всієї інноваційної економіки, — їх точна передбачуваність;

9) для розуміння найважливіших економічних процесів. Крім мікро- і макроекономічних, необхідна метаекономіка, що враховує вплив таких могутніх неекономічних факторів, як демографія, освіта, нові технології, екологія, тип психології людей, рівень культури тощо.

Ці два економісти (Й. Шумптер та П. Друкер), а також їхні теорії є основою класичної теорії нововведень, розвиток якої припадає на початок ХХ ст. Неокласична теорія нововведень

Найвідомішими серед вчених-представників цієї теорії є Г. Менш, Б. Твісс, Барнетт, Е. Менсфілд, Роджерс.

Починаючи з 60-х років широкі дослідження з вивчення нововведень проводились у ФРН, зокрема, професором Г. Меншем. Він став найпослідовнішим продовжувачем теорії Й. Шумпетера і розвинув його концепцію на сучасному рівні наукових знань.

Внеском західноберлінського вченого Г. Менша в теорію інновацій було уточнення класифікації інновацій і висування «гіпотези перервності». Г. Менш дотримувався тієї точки зору, що нововведення революціонують виробництво, базисні інновації «приходять групами, або хвилями і перебувають у безпосередньому зв’язку з кризовими явищами або процвітанням економіки». Ця теза підтверджує теорію кон’юнктури Шумпетера і теорію циклів М. Кондратьєва.

Соціально-психологічна модель

Соціально-психологічна концепція теорії нововведень пов’язана з пріоритетом людських відносин в управлінні інноваційною діяльністю. Основне місце в ній посідають проблеми ролі особистості, поведінки, мотивації, рівень освіти, аналіз соціально-психологічних і організаційно-соціологічних чинників. Для цих теорій основним є виділення певної групи людей як особливих носіїв інновацій. Представниками цієї теорії є Х. Барнет, Є. Вітте, Е. Денісон.

Незважаючи на широкі дослідження проблеми інноваційного розвитку у світовому масштабі, всеохоплюючої теорії поки що не створено. Одна з основних причин — це прагматичні, позитивістські настанови дослідників, які істинними знаннями визнають лише конкретні емпіричні дослідження і відкидають цінність філософських узагальнень.

1. 2 Сутність інновацій та структура інноваційних процесів

Відповідно до міжнародних стандартів інновація визначається як кінцевий результат інноваційної діяльності, втілений у вигляді нового або вдосконаленого продукту чи технологічного процесу, який використовується в практичній діяльності або в новому підході до соціальних послуг. Необхідною ознакою інновації є науково-технічна новизна та виробниче її використання.

Нововведення — це кінцевий метод, принцип, новий порядок, винахід, новий продукт, процес, якісно відмінний від попереднього аналога, що є результатом інтелектуальної діяльності, закінчених наукових досліджень і розробок. Світ нововведень надзвичайно великий і не зводиться тільки до техніки та технології. Термін «нововведення» вживається щодо всіх новин як у виробничій, так і в організаційній, фінансовій, науковій, навчальній, соціальній сферах, щодо будь-яких удосконалень, які забезпечують зменшення витрат або створюють умови для зміни способу життя.

Більшість нововведень реалізується у сфері економіки, забезпечуючи вирішення завдань економічного зростання, конкурентної спроможності не тільки підприємства, а й країни в цілому. Чимало нововведень, своєчасно не впроваджених, морально старіють, утрачають новизну і свою комерційну привабливість.

Нововведення з моменту впровадження у виробництво, побут, інші сфери діяльності стає інновацією.

Інновація - кінцевий результат упровадження нововведення з метою зміни об'єкта управління й одержання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого виду ефекту.

Згідно з класичним визначенням інновація — це не просто нововведення, а нова функція виробництва, «нова комбінація». Вона означає іншу якість виробництва та управління і розглядається в динаміці як процес.

Об'єктами інноваційної діяльності згідно з статтею 4 Закону України «Про інноваційну діяльність» є:

· інноваційні програми і проекти;

· нові знання та інтелектуальні продукти;

· виробниче обладнання та процеси;

· інфраструктура виробництва і підприємництва;

· організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери;

· сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;

· товарна продукція;

· механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні і (або) юридичні особи України, фізичні і (або) юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

Існує більше двадцяти класифікацій у вітчизняній та зарубіжній літературі. Це пов’язане з тим, що різні вчені беруть за основу різні ознаки, чинники, що пливають на інноваційний процес. На мою думку, найбільш широкою та всеохоплюючою є наведена класифікація у підручнику «Інновації: теорія, механізми розробки та комерціалізація» (Антонюк Л.Л.) (рис. 1. 1)

Рис. 1. 1

Не правомірно в поняття «інновації» включати розроблення інновації, її створення, упровадження і дифузію. Ці етапи належать до інноваційної діяльності як процесу, результатом якого можуть бути нововведення або інновації.

Інноваційна діяльність — діяльність, спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень і розробок, випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг. Об'єктом інноваційної діяльності є інновація. Основні чинники, що впливають на інноваційну діяльність.

В умовах ринку, на якому формуються попит, пропозиція, ціна, головними компонентами інноваційної діяльності є новини, інвестиції та нововведення.

Новини формують ринок новин (новацій), інвестиції - ринок капіталу (інвестицій), нововведення (інновації) - ринок чистої конкуренції нововведень. Ці три основні компоненти й утворюють сферу інноваційної діяльності (рис. 1. 2)

Рис. 1. 2

Інноваційний процес - це процес отримання та комерціалізації винаходу, нових технологій, видів продукції чи послуг, рішень виробничого, фінансового характеру та інших результатів інтелектуальної діяльності.

Фази інноваційного процесу.

Життєвий цикл інновації (товару) — період від зародження ідеї, створення новинки (нового товару) та її практичного використання до моменту зняття з виробництва.

За своїм характером життєвий цикл інновації відповідає типовому життєвому циклу товару і проходить етапи розроблення, просування на ринок, зростання, зрілості й занепаду, що характеризуються різним співвідношенням витрат, пов’язаних з розробленням та виведення новинки на ринок, і доходів від її продажу. Кожен етап життєвого циклу інновації охоплює кілька стадій, які відрізняються за змістом робіт. (рис. 1. 3)

Рис. 1. 3 Стадії життєвого циклу інновацій

У додатках 3 та 4 показані життєві цикли інновацій. Якщо їх порівняти, то побачимо, що вони різні за діапазонами, бо рутинізація (фр. routine — застій, стабільність) нововведення може вже розпочатися, а новація ще не застаріла. До того ж сама новація може бути спроектована, виготовлена, а нововведення так і не відбулося, бо неминуче настає моральне старіння продукту, коли з’являється новий товар-замінник чи нова технологія.

Період між появою новації і втіленням її в нововведення (інновацію) називається інноваційним лагом.

Світовий досвід свідчить, що важливу роль у трансформації господарського механізму, інтенсивності його структурної перебудови відіграє розвиток венчурного бізнесу

2. Практичні аспекти інноваційної діяльності

2. 1 Аналіз ефективності інноваційної діяльності

Ефективність інноваційної діяльності слід визначати з урахуванням таких підходів:

1) оцінка економічної ефективності нововведення стосовно підприємства, тобто як воно забезпечує конкурентоспроможність, прибуток і фінансову стабільність підприємства;

2) оцінка ефективності управління інноваційною діяльністю з погляду забезпечення неперервності інноваційного процесу і досягнення кінцевої мети одержання новинок (продукту, технологій), які відповідають вимогам ринку;

3) урахування часу, тобто здатність одержувати необхідні результати за визначений проміжок часу. Лише єдність вищезазначених компонентів дає змогу охарактеризувати ефективність управління інноваційною діяльністю, що здійснюється на підприємстві.

Розвиток і поширення в народному господарстві інновацій супроводжується багатоваріантністю економічних результатів (ефектів) різного масштабу і тривалості. Залежно від результатів та витрат, які враховуються, на інноваційну діяльність розрізняють такі види ефекту:

економічний — результат, який одержують унаслідок витрат на розвиток господарювання (впровадження інноваційних проектів у виробництво), що дає змогу збільшувати виробництво засобів виробництва; предметів ужитку, послуг за визначений період;

науково-технічний - характеризує новизну, простоту, корисність, естетичність, компактність;

фінансовий - базується на результатах фінансових показників;

ресурсний - відображає вплив інновацій на обсяг виробництва і споживання того чи іншого виду ресурсів;

соціально-політичний - результат, який сприяє розвитку суспільства, задовольняючи його потреби. Він притаманний в тій чи іншій мірі всім видам науково-технічних розробок;

екологічний - ураховує вплив інновацій на оточуюче середовище (шум, електромагнітне поле, освітленість, вібрація);

етнічно-культурний ефект — це побічний результат входження в новий спосіб життя постіндустріальної епохи, результат адаптації людей до стрімких змін, зумовлених нею. Саме нові технології формують культуру майбутнього життя, його системи цінностей, нові смаки, норми поведінки, відносин, які змінюються дуже швидко.

Крім того, показники ефекту інноваційної діяльності можна розмежувати за такими ознаками:

за місцем одержання:

· локальний (результат інноваційної діяльності на рівні підприємства або іншої господарюючої структури);

· загальнодержавний (спільний ефект у сферах виробництва і використання інновації);

за метою визначення:

· абсолютний (загальний результат, що одержує підприємство від здійснення інноваційних заходів, за певний проміжок часу);

· порівняльний (результати порівняння можливих альтернативних варіантів інноваційних заходів та вибору кращого з них);

за ступенем збільшення:

· одноразовий (загальний (первісний) результат, що одержує підприємство від здійснення інноваційної діяльності);

· мультиплікаційний (результат інноваційної діяльності, що поширюється не тільки на підприємство, а й на інші галузі, унаслідок чого відбувається мультиплікація ефекту, тобто процес його помноження);

за часом урахування результатів і витрат:

· за розрахунковий період;

· рік.

Загальним принципом оцінювання ефективності інноваційної діяльності є порівняння ефекту (результату) від застосування нововведень і витрат на їх розроблення, виробництво та споживання. Ефект від застосування нововведень може характеризувати показник прибутку, який, з одного боку, може складатися з економії від зниження собівартості, а з другого боку - від підвищення ціни, унаслідок нової якості інноваційної продукції.

Метод оцінювання ефективності інновацій залежить від об'єкта вимірювання ефективності. Об'єктом оцінювання ефективності можуть виступати різні типи інновацій:

— засоби і знаряддя праці (нові, реконструйовані, модернізовані);

предмети праці (сировина, паливо, матеріали, енергія);

предмети кінцевого споживання;

технологічні процеси;

методи організації виробництва, праці та управління;

інноваційний проект.

Основними показниками економічної ефективності інноваційних проектів найчастіше є:

норма прибутку;

період окупності;

чистий приведений дохід;

індекс рентабельності (прибутковості);

внутрішня норма дохідності.

Норма прибутку - це коефіцієнт, який розраховується як відношення середньорічного прибутку від інновації до одноразового первісного капіталу, який витрачено для реалізації цієї інновації. Цей показник за своїм економічним змістом близький до наступного показника - періоду окупності.

Період окупності - це термін повертання коштів через отриманий від інновацій прибуток. Чим він менший, тим ефективнішим уважається проект. Крім того, показник періоду окупності може застосовуватися для порівняння його з банківським процентом як макроекономічним критерієм ефективності розміщення інвестиційних ресурсів.

Але неврахування чинника часу робить ці показники (норми прибутку та періоду окупності) не достатньо точними, а їх використання дає переважно приблизну оцінку ефективності інноваційного продукту. Приведення результатів й витрат до одного моменту часу необхідно робити тому, що вартість коштів є різною для різних років, залежно від ступеня віддаленості розрахункового року від року, ефект якого обчислюється.

Урахування чинника часу, тобто приведення різних у часі ефектів та витрат до одного моменту — розрахункового року, називається процесом дисконтування. Інакше кажучи, при оцінюванні ефективності інноваційного проекту оцінюється й ефективність використання грошей та отримання прибутку в часі - сьогодні чи в майбутньому.

Чистий приведений дохід визначається як теперішня вартість грошових потоків за весь період служби інновації, зменшена на теперішню вартість інвестиційних витрат за цей самий період. За наявності кількох варіантів здійснення інноваційного проекту вибирають варіант з максимальним показником чистого приведеного доходу.

Індекс рентабельності розраховується як відношення теперішньої вартості прибутку за період інноваційного проекту до обсягів інвестицій у даний проект. Якщо показник індексу рентабельності (прибутковості) більший одиниці, то чиста теперішня вартість інноваційного проекту позитивна. Крім того, показник індексу рентабельності буде більший, коли інвестиції будуть меншими.

Внутрішня норма дохідності - це норма дисконтування, за якої чиста теперішня вартість інновації дорівнює нулю, тобто дисконтовані грошові потоки інвестиційних витрат та прибутків стають однаковими. Модель використання цього показника при виборі варіантів інноваційних проектів така: чим він більший, тим вища ефективність проекту. Якщо внутрішня норма дохідності інноваційного проекту більша ніж прийнята норма дисконтування, то такий проект уважається економічно ефективним і забезпечує позитивну величину чистого приведеного доходу. Крім того, перевагою цього показника також уважається можливість установлення «межі безпеки» для інноваційного проекту.

Точка беззбитковості. Використовують її для визначення обсягу нової продукції, який потрібно реалізувати на ринку при прогнозному рівні цін на неї, досягнення якого забезпечуватиме прибутковість проекту. Із кількох альтернативних варіантів реалізації проекту приймають той, який забезпечить більший запас фінансової міцності. Ним є різниця між прогнозним рівнем попиту на продукцію і критичним її обсягом.

Якщо вказані показники свідчать про економічну вигідність проекту в межах його життєвого циклу при прогнозних рівнях попиту і цінах на продукцію, то рішення про інвестування може бути позитивним.

2.2 Особливості фінансування інноваційних процесів

Фінансування у ринковій економіці виконує такі дві основні функції:

1) Розподільна функція. Її зміст полягає в тому, щоб забезпечити кожного суб'єкта господарської діяльності необхідними йому фінансовими ресурсами.

2) Контрольна функція фінансів зводиться до того, щоб сигналізувати про пропорції, що складаються, у розподілі коштів. Важливо, наскільки ефективно вони використовуються конкретним суб'єктом, що господарює.

Вихідними принципами, на основі і з урахуванням яких має будуватися система фінансування інновацій, є:

а) чітка цільова орієнтація системи — її зв’язок із завданням швидкого й ефективного впровадження інновацій;

б) логічність, обґрунтованість і юридична захищеність використовуваних прийомів і механізмів;

в) множинність джерел фінансування;

г) широта і комплексність системи, тобто охоплення максимально широкого кола технічних і технологічних новинок і напрямів їхнього практичного використання;

ґ) адаптивність і гнучкість, що припускають постійне настроювання як усієї системи фінансування, так і її окремих елементів на умови зовнішнього середовища, що змінюються динамічно, з метою підтримки максимальної ефективності.

У наш час основними джерелами коштів, що використовують для фінансування інноваційної діяльності, є:

· бюджетні асигнування, що виділяються на державному і регіональному рівнях;

· кошти спеціальних позабюджетних фондів фінансування НДДКР, що утворюються інноваційними підприємствами, регіональними органами управління;

· власні кошти підприємств (промислові інвестиції з прибутку й у складі витрат виробництва);

· фінансові ресурси різноманітних типів комерційних структур (інвестиційних компаній, комерційних банків, страхових товариств, ФПГ тощо);

· кредитні ресурси спеціально уповноважених урядом інвестиційних банків;

· конверсійні кредити для інноваційних підприємств оборонного комплексу; іноземні інвестиції промислових і комерційних фірм і компаній;

· кошти національних і закордонних фондів;

· приватні накопичення фізичних осіб.

Основні форми фінансування інноваційної діяльності:

- державне фінансування

— інвестиції колективних інвесторів;

— акціонерне фінансування;

— банківські кредити;

— венчурне фінансування;

— лізинг;

— форфейтинг;

— іноземні інвестиції;

— змішане фінансування.

Державне регулювання інноваційної діяльності, державна підтримка інноваційних програм здійснюються в основному шляхом спрямування фінансових ресурсів на виконання державних цільових програм і на інші державні потреби, що визначаються в порядку, що встановлюється законодавством України.

З коштів держбюджетів різних рівнів та спеціалізованих державних фондів фінансуються напрями інноваційної діяльності, що мають пріоритетне значення. Форми надання бюджетних коштів:

а) фінансування цільових інноваційних програм;

б) фінансове забезпечення перспективних інноваційних проектів на конкурсній основі.

Венчурне фінансування здійснюється фондами ризикового капіталу шляхом надання грошових ресурсів на безвідсотковій основі без гарантій їх повернення. Зниження ризику при здійсненні венчурного фінансування вдається досягти при ретельному відборі проектів, а також за рахунок одночасного вкладення коштів у кілька інноваційних проектів, що знаходяться на різних стадіях реалізації.

Особливості діяльності венчурних фондів:

- інвестори готові до втрати свого капіталу (не вимагають заставних гарантій повернення наданих коштів);

— «ризик-капітал» надається на тривалий термін (5−7 років) без права його вилучення;

— «ризик-капітал» розміщується тільки у формі акціонерного капіталу

— ризик венчурних інвесторів великий, однак у випадку удачі він компенсується надприбутком.

Фінансувати підприємства на початкових етапах діяльності (на професійній основі) — означає здійснювати венчурне фінансування. Інвестиції в даній галузі і є венчурним капіталом.

Венчурний капітал — інвестиції в новий, тільки створюваний бізнес з привабливими перспективами росту, який не має доступу на фондовий ринок.

У фінансовій сфері роль венчурного капіталу полягає в наступному:

1. Акумуляція фінансових ресурсів як юридичних, так і фізичних осіб. Це дає можливість, по-перше, залучити додаткові інвестиції в перспективні, наукомісткі галузі, по-друге, вилучити з обігу частину наявних грошових коштів і таким чином знизити тиск на товарний і грошові ринки, стабілізувати курс національної валюти;

2. Норма прибутку в венчурному бізнесі вище, ніж середня по економіці. Це дозволяє залучити в цю сферу іноземний капітал, грошові кошти вітчизняних інвесторів, що значно поліпшує становище на фінансовому ринку країни;

3. Суб'єкти венчурної діяльності беруть участь у формуванні доходів бюджету. З розвитком венчурної діяльності, зростанням доходів учасників венчурної діяльності збільшуються і доходи бюджету (у формі податків) від цієї діяльності;

4. Поряд з бюджетним венчурний механізм стає ще одним способом перерозподілу фінансових ресурсів у масштабах економіки завдяки певним перевагам: оперативність, відсутність лобіювання, суб'єктивістських підходів у розподілі фінансових ресурсів (у більшості випадків — це фінансування інноваційних виробництв).

Лізинг — один із способів ефективної інвестиційної діяльності, вид підприємницької діяльності, спрямованої на інвестування тимчасово вільних або залучених фінансових коштів за договором фінансової оренди (лізингу).

Фінансовий лізинг — процедура залучення позикових коштів у вигляді довгострокового кредиту, що надається в натуральній формі і погашається у розстрочку. Дана процедура дозволяє:

1) здійснювати реалізацію дорогого устаткування більшій кількості користувачів;

2) скоротити одноразові витрати орендоотримувачів, пов’язаних з придбанням капіталомісткої продукції.

Після завершення терміну дії договору предмет лізингу може бути переданий у власність лізингоотримувача за умови повної виплати сум за договором лізингу.

Форфейтинг є операцією з трансформації комерційного кредиту в банківський. Величина кредитного ризику, що залежить від надійності векселедавця, впливає на ставку дисконту, за якою враховуються векселя банком. Кредитування за схемою форфейтинга є середньо-довгостроковим (від 1 року до 7 років).

Дуже важливим етапом фінансового процесу інноваційного підприємства є оцінювання потреби у фінансових коштах.

Незалежно від конкретних організаційних форм реалізації інноваційних проектів, підставою для визначення розміру фінансування є кошторис (кошторисні калькуляції), що розробляється на кожен проект окремо, у вигляді самостійних етапів з розподілом за роками. При цьому завдання фінансування має немовби дві складові - статичну і динамічну. У першому випадку вирішується питання про загальний розмір грошових ресурсів, що необхідні для здійснення проекту. У другому - у які конкретні терміни ці ресурси мають бути отримані, щоб своєчасно провести всі необхідні платежі.

Документом фінансового планування роботи сучасного інноваційного підприємства є фінансовий план, що являє собою баланс його грошових прибутків і витрат.

Але незважаючи на те, що реальний попит на інвестиції генерується при здійсненні окремих інноваційних проектів, проект як такий не може бути об'єктом інвестицій у формальному плані, оскільки його інституційний статус не визначений. Формальним об'єктом інвестицій є підприємства, що здійснюють інноваційний процес, причому в цей час у їх ролі часто виступають інноваційні фірми, а інструментами здійснення інвестицій є насамперед цінні папери, що випускаються ними.

Порядок фінансування інноваційних проектів у кожному конкретному випадку має свою специфіку і безпосередньо пов’язаний із характером упровадження інновацій.

3. Інноваційні процеси в Україні

3. 1 Державне регулювання інноваційної діяльності

Держава, будучи головним суб'єктом інноваційної діяльності, створює умови для зростання науково-технічного потенціалу країни, визначає пріоритети у сфері науково-технічної діяльності і підтримує їх розвиток через систему фінансово-кредитних і податкових інструментів, формує організаційні механізми інформаційного та ресурсного забезпечення інноваційної діяльності. З цією метою створено законодавче забезпечення, яке визначає правові, економічні та організаційні умови науково-технічної та інноваційної діяльності, передбачає регулювання відносин між суб'єктами науково-технічної та інноваційної діяльності, визначає порядок і умови надання підтримки юридичним особам, які здійснюють науково-технічну і/або інноваційну діяльність.

Державна інноваційна політика — сукупність форм і методів діяльності держави, спрямованих на створення взаємопов'язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.

Виділяють чотири типи державної інноваційної політики:

1. технологічного поштовху. Такий варіант інноваційної політики передбачає розроблення різних державних програм, великі капіталовкладення у масштабні інноваційні проекти, використання інших прямих форм державної участі в регулюванні інноваційних процесів;

2. ринкової орієнтації. Передбачає - провідну роль ринкового механізму в розподілі ресурсів й визначенні напрямів розвитку науки і техніки, а також обмеження ролі держави в стимулюванні фундаментальних досліджень. Ця політика була пріоритетною в 70-ті роки XX ст. у США, Німеччині, Японії; на початку 80-х років поворот до неї намітився у більшості розвинутих країн, а в середині 90-х років, з початком ринкових перетворень, — і в Україні;

3. соціальної орієнтації. Сутність її полягає у соціальному регулюванні наслідків НТП: процеси прийняття рішень відбуваються із залученням широкої громадськості; рішення приймають за умов досягнення соціально-політичного консенсусу;

4. зміни економічної структури господарського механізму. Передбачає істотний вплив передових технологій на вирішення соціально-економічних проблем, на зміну галузевої структури, взаємодію суб'єктів господарювання, рівень життя тощо.

Вибір типу державної інноваційної політики та формування механізму, що сприяє її реалізації, залежить від стратегічних цілей держави і має здійснюватися з урахуванням загальних закономірностей інноваційних процесів

Закон України «Про інноваційну діяльність» від 4 липня 2002 року визначає «…правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом.

Згідно із цим Законом державну підтримку одержують суб'єкти господарювання всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні проекти, і підприємства всіх форм власності, які мають статус інноваційних. «

Закон також зазначає, що державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

· визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального та місцевого рівнів;

· формування й реалізації державних, галузевих, регіональних та місцевих програм;

· створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки виконання інноваційних проектів;

· встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

· підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

Реалізація державної інноваційної політики забезпечується органами державного управління через систему методів і інструментів (засобів) державного регулювання.

Методи державного регулювання інноваційної діяльності — прямі й опосередковані способи впливу органів державного управління на поведінку суб'єктів інноваційної діяльності з метою підвищення їх інтересу до створення, освоєння і поширення інновацій та реалізації на цій основі інноваційної моделі розвитку країни.

Інструменти (засоби) державного регулювання інноваційної діяльності — акти нормативно-правового або директивного характеру, що регулюють окремі аспекти інноваційної діяльності.

Регулювання інноваційної діяльності, відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність» може здійснюватися на різних рівнях управління державою різними державними структурами — від Верховної Ради до органів виконавчої влади на місцях. Їх участь у регулюванні інноваційних процесів обумовлена тими функціями, які вони виконують у загальній системі управління економікою країни.

Державне регулювання інноваційної діяльності невіддільне від охорони права інтелектуальної власності, оскільки кожна інновація є реалізацією (впровадженням) об'єкта інтелектуальної власності (винаходу, корисної моделі, промислового зразка тощо), на які виробник продукту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) або одержані від власників цих об'єктів інтелектуальної власності ліцензії.

Проаналізувавши інноваційну активність підприємств за останні шість років можна сказати, відсоток реалізованої продукції в промисловості за останній рік зменшився, що є надзвичайно негативним, адже мало розроблювати інноваційну продукцію (технологію), без впровадження її у виробництва вона не буде виконувати свою мету — покращення процесу виробництва та збільшення кінцевого прибутку. Хоча, в той же час, показник впровадження нових технологій за 2009 рік був найбільшим і перевищував показник 2007 року на 33%, також за останній рік було збільшено впровадження маловідходних та ресурсозберігаючих технологій. Отже, інноваційна діяльність в Україні не розвивається з тими темпами, які могли б дати помітний результат.

3. 2 Сучасні інноваційні процеси в Україні, їх стан і темпи розвитку

інноваційний підприємницький фінансування нововведення

Останнім часом для всіх країн-учасників СНД характерним є спад економіки, і Україна тут не є винятком. Сучасний досвід показує, що у фазі найбільш глибокої депресії в економіці акцент в економічній політиці держави і в стратегіях фірм, спрямований на активізацію і стимулювання нововведень, дозволяючи найшвидшим чином виходити зі сформованого важкого економічного становища.

Це пов’язано з тим, що багато країн мають більш нові та досконалі технології, що дозволяє їм знижувати витрати виробництва, захоплювати ринки з більш привабливими товарами. Все це робить нашу країну менш конкурентоспроможною порівняно з іншими.

Дослідження проблем інвестування економіки завжди знаходилося в центрі уваги економічної думки. Це обумовлено тим, що інвестиції зачіпають самі глибокі основи господарської діяльності, визначають процес економічного зростання в цілому. У сучасних умовах економічного розвитку України вони виступають найважливішим засобом забезпечення умов виходу з економічної кризи, структурних змін у народному господарстві, зростання технічного процесу, підвищення якісних показників господарської діяльності на мікро- і макрорівнях.

Існує ряд факторів, який вказує на необхідність тісної співпраці країн у сфері стимулювання інновацій, і для найбільшої ефективності такого співробітництва важливим є створення інфраструктур та механізмів активізації інноваційно-інвестиційної діяльності.

Актуальність дослідження проблем інноваційної економіки в Україні не викликає сумнівів, хоча формування у нас інноваційної системи нового типу лише почалося. Поступово створюються нові інноваційні структури, здатні створювати комерційно привабливі проекти, до фінансування яких підключаються економічно успішні компанії, які почали реалізацію великих інвестиційних програм. Відбувається поступова інтеграція ряду наукомістких виробництв в глобальний технічний простір. Але ці процеси носять стихійний характер, оскільки до цих пір не вирішено загальне питання переходу України до інноваційної моделі розвитку.

Тому основною метою для нашої держави на даний момент є створення і впровадження обґрунтованої стратегії розвитку інвестиційного та інноваційного сектора економіки України. А також підготовка і реалізація програм по залученню іноземних інвесторів для фінансування інновацій і нововведень у нашій країні.

Таким чином, стратегія іноземних учасників в українському бізнес середовищі не потерпить значних змін, і разом з тим дозволить можливе зростання довіри інвесторів до гравців ринку.

Вкладення в деякі галузі, в порівнянні з подоланням синдрому пострадянського розвитку дозволяють іноземному інвестору «думати глобально, а діяти локально», спираючись на ґрунт «передбачення» змін економіки країн, які вийшли з пострадянської дійсності.

На жаль, економіка нашої країни не має чіткої розробленої стратегії розвитку свого інвестиційного та інноваційного потенціалу. У сукупності з нестабільною політичною та економічною ситуацією в Україні, шанси на збільшення інвестицій з країн світової економіки постійно знижуються, цим і обґрунтований відтік інвестицій з нашої держави. В Україні з серед різних джерел фінансування інноваційної діяльності переважає інвестиції з власних активів, і хоча в період з 2006 р. по 2008 р. державне фінансування значно зросло, за останній рік (2009 р.) воно знизилось в три рази. А як відомо, державні інвестиції є одним із найважливіших джерел. Також за останній рік знизився показник загальних витрат в інноваційній діяльності на 35%. Отже, за 2009 рік відбулось різке зниження загальних інвестицій в інноваційну діяльність України, що позначилось на самому інноваційному процесі.

Основний фактор, що перешкоджає провадженню передових технологій, - обмеженість фінансування, про що зазначили 44% підприємств. Майже в однаковій мірі заважали впроваджувати передові промислові технології такі фактори як низькокваліфікований персонал (3,4%), неспроможність керівників різного рівня оцінити нові технології (4,9%), організаційні та правові проблеми (5,2%) та відсутність науково-технічної підтримки з боку інших організацій (4,2%).

Останнім час глобальної фінансової та економічної кризи до основних проблем Україна додалася ще одна — систематичні рейдерські атаки іноземних підприємств на українські та зарубіжні фірми, які знаходяться на території Україні.

Рейдерські війни в Україні стали невід'ємною частиною синдрому, який вже перебороли деякі країни СНД. Об'єктами рейдерських атак стають як іноземні гравці, так і вітчизняні підприємства та компанії. Очевидно, в українських підприємствах і західних компаніях, які володіють різними українськими фірмами, що не виробився імунітет по відношенню до суворих правил гри на українському ринку.

Важливим є те, що майже 45% підприємств переробної промисловості застосовують технології, вік яких складає до 10 років, 37% - від 11 до 30 років, майже 6% підприємств не визначили вік технологій свого виробництва (Додаток 9). Більшість підприємств, які застосовують технологічні процеси, середній вік яких не перевищує 5 років (23,9%), працюють у сфері виробництва харчових продуктів та напоїв. При цьому, найвища частка таких підприємств в загальній кількості підприємств (46,2% підприємств виду діяльності) — серед виробників офісного устаткування та електронно-обчислювальних машин, біля 30% - у виробництві меблів, гумових та пластмасових виробів, медичної техніки, вимірювальних засобів, оптичних приладів та устаткування, годинників, виробництві іншої продукції, 27,8% - у виробництві автомобілів, причепів та напівпричепів, 25,6% - паперової маси, паперу, картону та виробів з них, біля 24% - у виробництві готових металевих виробів та металургійному виробництві.

Серед видів економічної діяльності, серед яких значна частина припадає на тих, хто працює з найстарішими технологіями, слід зазначити виробництво коксу, продуктів нафтопереробки (36,4% підприємств виду діяльності) та виробництво іншої неметалевої мінеральної продукції (27,8%), металургійне виробництво (20,8%).

Слід зазначити, що на підприємствах з виробництва офісного устаткування та електронно-обчислювальних машин відсутні технології віком понад 20, з виробництва тютюнових виробів — понад 30 років. В той же час, частка підприємств переробної промисловості, які застосовують технологічні процеси віком до 10 років становить від 32% (у виробництві іншої неметалевої мінеральної продукції) до 69% (у виробництві офісного устаткування та електронно-обчислювальних машин).

Висновок

У даній курсовій роботі було проаналізовано різноманітні інноваційно-підприємницькі теорії:

— Теорія циклічних економічних криз;

— Теорія довгих хвиль;

— Теорія інноваційного розвитку Й. Шумпетера;

— Теорія інноваційної економіки і підприємницького суспільства;

— Неокласична теорія нововведень;

— Соціально-психологічна модель;

та викладено їх основний зміст. Було досліджено різні підходи до класифікації інновацій, та викладено спробу узагальнити їх всі.

Підводячи підсумок, можна сказати, що інновації - це кінцевий результат упровадження нововведення з метою зміни об'єкта управління й одержання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого виду ефекту. Знання життєвого циклу інновацій (Етап розроблення Етап виведення на ринок Етап зростання Етап зрілості Етап занепаду) є необхідним для практичної діяльності виробника, адже можна завчасно передбачити вік інновації, та через який період вона буде приносити прибуток.

Для практичної діяльності також є важливим визначення ефективності даного виноходу перед витрачанням коштів для його реалізації, тому для мене було важливим проаналізувати основні ефекти від інновацій та висвітлити основні чинники та показники ефективності.

Фінансування є одним з найважливіших компонентів інноваційної діяльності, адже цей вид діяльності є науково та фінансово ємким. Існує багато видів джерел фінансування інноваційної, серед них: бюджетні асигнування; власні кошти підприємств; :кошти національних і закордонних фондів; фінансові ресурси різноманітних типів комерційних структур. В Україні ж найбільш поширеними видом інвестицій є власні кошти, та в 2009 році збільшилась питома вага іноземних інвестицій.

Сьогодні необхідність вирішення проблем, пов’язаних з інноваційним розвитком економіки України, набуває особливого значення. Та без здійснення державою рішучих кроків і дій у напрямку стимулювання інноваційної діяльності ці питання залишаються невирішеними. Держава як організатор і координатор структурних зрушень має створювати умови для активізації національного науково-технічного потенціалу й інноваційної діяльності, впровадження нових технологічних укладів, подолання розриву між наукою і виробництвом, забезпечення реального трансферу технологій.

Доцільно було б здійснити корінний перегляд існуючої інноваційної політики в нашій країні, яка, незважаючи на проголошення прийнятого курсу, на науково-технічне співробітництво у світовій економіці, продовжує ігнорувати його. Тому державі необхідно встановити жорсткий контроль над дотриманням всіх умов щодо виконання призначених курсів, так як саме це призведе до бажаного розвитку інвестиційної та інноваційної політики, а також української економіки в цілому.

Список використаної літератури

1. Антонюк Л. Л., Поручник А. М., Савчук В. С. Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації: Монографія. — К.: КНЕУ, 2003.

2. Баляснікова Є.В. Передумови створення інноваційної моделі розвитку економіки України. // Актуальні проблеми економіки. — 2004.? № 10.

3. Горбачова Ю.І., Голуб О. П. Тексти лекцій з дисципліни «Інноваційний менеджмент». — Харків: ХНАМГ, 2008.

4. Інноваційні процеси в Україні. / За ред. Ковалевського М. С. — К., 2002.

5. Йохна М. А., Стадник В. В. Економіка і організація інноваційної діяльності. Навч. посіб. — К.: Академія, 2005.

6. Краснокутська Н. В. Інноваційний менеджмент. — К.: КНЕУ, 2003.

7. Музиченко А. С. Інвестиційна діяльність в Україні: Навч. посіб. — К.: Кондор, 2005.

8. Основи інноваційного менеджменту. /За ред. М’якушева О.П. — Х., 2003.

9. Павленко І.А. Інноваційне підприємництво у трансформаційній економіці України. — К.: КНЕУ, 2007.

10. Павленко І.А., Гончарова Н. П., Швиданенко Г. О. Економіка та організація інноваційної діяльності: Навч. -метод. посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2002.

11. Пашута М. Т., Шкільнюк О.М. Інновації. Понятійно-термінологічний апарат, економічна сутність та шляхи стимулювання. — К.: ЦУЛ, 2005.

12. Стадник В. В., Йохна М. А. Інноваційний менеджмент. — К.: Академія, 2006.

13. http: //www. ukrstat. gov. ua/

14. http: //zakon. rada. gov. ua

15. http: //e-com. dp. ua/ «Инвестиции в инновации в Украине в рамках мировой экономики»

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой