Єдність різноманітного.
Загальний зв'язок

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Философия


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Єдність різноманітного. Загальний зв’язок

Вступ

Людина в навколишньому різноманітті світу завжди була схильна шукати щось загальне, що поєднує різні явища й речі. Для одних людей єдність навколишнього світу ґрунтувалося на матеріальному, для інших — на духовному початку. Єдність це могло бути субстратним, структурним, функціональним і т.д. Але, незважаючи на варіативність підходів, ідея єдності проходить через всі етапи пізнання миру людством.

Найдавнішою формою об'єднуючого погляду на мир варто вважати міф. Возз'єднуючи свідоме й несвідоме, він малював цілісну картину миру. Формувався міфологічний світогляд як система уявлень. Ідею виявлення єдності миру ми виявляємо й в античних натурфілософів, які за основу єдності приймали яку-небудь речовинну першооснову й намагалися з’ясувати процеси виникнення й знищення речей у єдиній першооснові. Філософи міркують про «архе» (підстава, першопричина, принцип), уважаючи, що «апейрон» (безмежна, невизначена матерія) — основа світобудови. Античний розум спробував зрозуміти хаос через космос. По Гераклітові, властивості речей відносні, тому що природа речей проявляється лише у взаємодіях з іншими речами. У космосі (абсолютне) всі явища, і всі речі (відносне) єдині. А вища мудрість полягає в тому, щоб, прислухаючись до природи, зрозуміти, що все єдино. Для Геракліта єдність навколишнього світу пояснюється не тільки тим, що вогонь (як «ясновельможне, найтонше повітря») — основа всього, але й тим, що єдино сам світовий процес, у результаті чого виникає гармонія всього.

Для прихильників атомізму як форми матеріалістичного погляду на фізичний мир все існуюче походить із багато чого (атоми — основа єдності природи). У стоїків основа єдності - Логос і безперервне середовище (пневма). Філософія елеатів затверджувала ідеальну єдність (суще як безумовно єдине). Вл. Соловйов, високо оцінюючи погляди Зенона писав: «І попередні філософи не могли обходитися без міркувань, без діалектики, але в них це був елемент другорядний. Зенон уживав винятково діалектичний спосіб». Однак його діалектика зверталася на заперечення зовнішнього буття. У Сократа ж Вл. Соловйов бачить «спосіб позитивної діалектики», оскільки Сократ уважає, що «повинне бути щось безумовне, загальне, об'єктивне, для всіх обов’язкове».

Вогонь, повітря, вода й земля утворять, по Емпедоклу, живий континуум, що стає, і Емпедокл затверджує єдність як потяг усього існуючий друг до друга (любов як протилежність розбрату). Прагнення Емпедокла до універсального синтезу було високо оцінене Гегелем. Для Анаксагора «хаос» (як сум’яття всіх речей) є матеріальна множинність, але саме хаос несе в собі можливість єдності (космос як гармонічне ціле). Піфагорійці ж розуміли єдність у змісті кількісної гармонії.

На думку Вл. Соловйова, філософія виникає тоді, коли ворожнеча розриває людське співтовариство. Тому батьківщиною філософії російський філософ уважав Древню Індію, де поява філософії бути ознаменовано нечуваним висновком: «усе їсти єдині», тобто «всі особливості й поділи суть видозміни однієї загальної сутності». Виявляється, таким чином, «вовлеченість людини у всеєдність існуючого».

У філософії самого Вл. Соловйова не можна не побачити прагнення до гармонії єдиного й множинного. По Соловйову, у світовому процесі взаємодіють множинність буття й божественна єдність. Мир — це різноманіття розвинених форм дійсності. Вони зберігаються, але пронизані прагненням до єдності, і «…множинність істот не є множинність безумовно окремих одиниць, а лише множинність елементів однієї органічної системи, обумовленої істотною єдністю їхнього загального початку…». Разом з тим варто визнати, «що немає й не може бути ні чистої єдності, ні чистої множинності, що все, що є, є необхідно і єдине, і багато чого».

1. Багато чого й одне

У сучасних умовах, на новому етапі розвитку міждержавних відносин, цивілізації в цілому, пріоритетного значення набувають загальнолюдські проблеми й цінності. Існуючий рівень взаємодії суспільства із природою, міжнаціональні зв’язки, соціальне життя ставлять такі питання, рішення яких вимагає якісних перетворень у світогляді людей, у науці, у філософії. Загострилася необхідність охопити все важливі сфери людського буття, відбити їхньому динаміку, осягти їх у взаємозв'язку й органічній єдності. Такий підхід під силу саме діалектичному методу пізнання.

Навколишня нас дійсність нескінченно різноманітна у своїх проявах. Невичерпна об'єктами нежива природа. З неозорого різноманіття форм складається життя на Землі. Нескінченний калейдоскоп соціальних процесів. Багатогранна сфера духовного. Явища й речі постійно міняються, множачи це різноманіття.

На думку И. З. Цехмистро, розум не сумнівається в існуванні реального миру як всеосяжна сукупність різних об'єктів, а в логіку, у математичних побудовах така конструкція навряд чи можлива. Тому він підкреслював: «…загальне не може бути відтворено ні в логіку, ні в математику на основі якої-небудь теоретико-множинної моделі його. Основні труднощі виникають при цьому зі своєрідної недостатності самого поняття безлічі для відображення властивостей загального».

Діалектикові подібності (спільності) і розходжень (різноманіття) відбиває принцип єдності різноманітного, що орієнтує на дослідження об'єкта у всій сукупності, у всій його своєрідності. Мир у цілому є єдність різноманітного, і будь-який об'єкт (як конкретне) — це єдність різноманіття.

Відносини єдності, як і відносини розходжень, — самі найпоширеніші. Поняття єдність означає насамперед спільність, безперервність, системність. Воно відбиває наявність взаємозумовленості, цілісності. Це система взаємодій, внутрішньо стійка у своїх змінах. Однак єдність аж ніяк не виключає розходжень. Поняття різноманіття означає не тільки особливості просторових і тимчасових характеристик об'єктів, але й служить вираженням конкретності наявного буття цих об'єктів. Різноманіття випереджає нескінченне, воно є складність, різнорідність. Найбільш глибока єдність — це єдність сутностей, що формується на базі системного різноманіття.

Принцип єдності різноманітного як би поєднує інші діалектичні принципи, що обумовлює його винятково важливе методологічне значення. Із цього принципу виходять при дослідженні, у першу чергу системному, різноманітних природних процесів (зв'язок мікро —, макро —, і мегамира). Його враховує людина при вивченні власного буття (наприклад, об'єктивної необхідності багатоукладної економіки суспільства, різноманіття форм власності); суспільної свідомості (плюралізму думок, розмаїтості ідей, поглядів, концепцій). Не менш важливий цей принцип при аналізі мислення й пізнання.

Оскільки будь-який пізнавальний процес здійснюється через переривання безперервного, він пов’язаний з розмежуванням (різноякісність) або ототожненням об'єктів і їхнім найменуванням. Розмовна мова, використовуючи ті або інші поняття, класифікує явища, об'єкти або їхні властивості. Він закріплює це розмежування або ототожнення в назвах. У цьому плані будь-яке поняття є єдність різноманітного, оскільки фіксує те загальне, що властиве класу об'єктів.

Емпіричні закони виражають інваріантність певних відносин у сфері дійсності. Зрозуміло, це база пізнання, але не існує однозначних залежностей між емпіричним і теоретичним у пізнанні. Наукові теорії, що формуються в мисленні дослідників, не виявляються простою логічною трансформацією експериментальних результатів. Це продукт більше складної діяльності людського розуму, і певну роль у ній грає попереднє припущення (принцип-припущення), тобто порівняння, відбір і координація вихідних даних.

Відзначимо й роль категоріального синтезу теоретичного знання. І. Кант уперше осмислює й розробляє основні положення й стратегію категоріального синтезу, коли на базі категоріального апарата філософії йде об'єднання всього різноманіття почуттєвих даних, одержуваних дослідником від явищ і об'єктів дійсного миру. Будучи й натуралістом, і філософом, І. Кант, імовірно, краще інших бачив конструктивну роль філософських категорій і в становленні теоретичних концепцій, і в синтезі нового знання. Однак конкретні механізми здійснення категоріями діалектики творчої функції в пізнанні дотепер залишилися недостатньо розробленими.

У кожний період часу в складному й гетерогенному по своїй суті людському мисленні співіснують великі поля вироблюваних суспільством понять і конкретні сітки найбільше широко застосовуваних термінів і понять. Стійкість понятійним сіткам і єдність кожному реальному стилю мислення, якщо такий формується й здобуває певний конкретно-історичний характер, надає домінуючий, відносно твердий каркас філософських категорій. Будь-який категоріальний каркас виражає певну специфіку суб'єктивного образа невичерпного, що вічно змінюється миру. Принцип єдності різноманітного діє як запропалий регулятив становлення категоріальних структур. Він припускає співіснування різних категоріальних каркасів навіть в одному понятійному полі, співіснування навіть альтернативних моделей цілісних понятійних систем. Таким чином, немає нічого протиприродного в можливості співіснування різних концепцій самої діалектики. Більше того, варто підкреслити, що варіативність діалектичних поглядів необхідна для більше продуктивного розвитку, наприклад, природничо-наукового знання, оскільки забезпечує більшу волю дослідницького мислення. І тут ніяк не можна минути філософію Гегеля.

Відношення до гегелівської філософії мінялося неодноразово, і кожне покоління знаходило в його роботах щось важливе для себе. Звернемося безпосередньо до «Науки логіки». Говорячи про єдність «одного» і «багато чого», Гегель відзначає: «Древнє виречення говорить, що одне є багато чого й, особливо, що багато чого є одне» «. На його думку, «відштовхування переходить у притягання, багато хто «одні» — у єдине «одне». Одне — це інобуття того, що ми називаємо багато чого. «Одне» визначене як вийшло за свої межі і як єдність… «Одне — це єдність різноманітного, це система, що може «само розщеплюватися» на елементи».

Принцип єдності різноманітного — це вихідний принцип діалектики. Він у найбільш загальній формі виражає складність і варіативність навколишньої нас реальності, є основою й головним керівництвом до її наукового аналізу. Однак орієнтуючись тільки на нього, ми не можемо пояснити всю складну сукупність мінливих явищ. Діалектичний підхід спонукує здійснювати подальше дослідження явищ із урахуванням інших принципів, що конкретизують вихідний.

Взаємодія

Говорячи про ключові категорії понятійної структури діалектики, необхідно підкреслити особливе значення поняття взаємодія. Це одне з найглибших і багатих за змістом понять діалектики, а принцип взаємодії виражає суть діалектичного підходу до дійсності. Дослідник, приступаючи до вивчення тієї або іншої сукупності реальних об'єктів, зіштовхується з їхньою багатогранністю, розділенням. Його цікавить «взаємна дія» об'єктів один на одного. Саме пізнання дійсності являє собою процес взаємодії об'єкта й суб'єкта. Властивості речей виявляються в результаті саме взаємодій.

Взаємодія матеріальних систем об'єктивно, універсально й надзвичайно багатогранно, його можна назвати способом буття всього сущого. Воно — ключ до розуміння саморуху матеріальних об'єктів. Реальні взаємодії, здійснюючись у різних формах, визначають стан, тобто якісні, кількісні й інші характеристики, самого наявного буття конкретних матеріальних систем. Усе характеризується різними внутрішніми й зовнішніми взаємодіями, причому взаємодіють об'єкти, що мають загальну природу, загальні елементи.

Можна із упевненістю сказати, що евристичні можливості категорії «взаємодія» ще до кінця не розкриті. Вона дозволяє зрозуміти матерію як субстанцію, тридцятилітній суть буття, розібратися в його просторово-тимчасових формах, виявити саморозвиток матеріальних систем, аж до самих елементарних рівнів структурної організації матерії, коли з’ясовується, що в основі фізичного миру лежать чотири фундаментальних види взаємодій: гравітаційні (керуючи рухом планет і галактик), електромагнітне, сильне (ядерне) і слабке.

Діалектика, затверджуючи невичерпну складність навколишньої людини реальності, спонукує його розглядати будь-яку подію, будь-яку річ як процес. Взаємодіяти можуть, як мінімум, два об'єкти, але всякий реальний процес — це переплетення великої кількості взаємодіючих сторін, сил, устремлінь.

Взаємодія мінливо, і його змінний характер — складова частина циклічності природних процесів.

Взаємодія може проявлятися у вигляді пульсуючої, динамічної системи відносин, що змінюються, між взаємозалежними матеріальними об'єктами. Категорія відношення формувалася в ході вивчення різноманітних об'єктивно існуючих відносин між реальними об'єктами. Вона відбиває спосіб буття об'єктів, той тип взаємодій між ними, у результаті яких виявляються ті або інші особливості цих об'єктів. У певному відношенні можуть перебувати тільки ті сторони дійсності, які зв’язані між собою яким-небудь загальним процесом. Сутність відносини — у взаємозалежності об'єктів. У розумінні концепції часу, наприклад, часовий порядок обумовлюється матеріальними взаємодіями і їхніми властивостями. І час, і простір можна розглядати як особливі відносини між матеріальними об'єктами. Простір у цьому випадку є співіснування, структурність, місце розташування об'єктів, а час — тривалість, послідовність зміни станів, руху.

2. Співвідношення зміни, руху, розвитку

Діалектикові можна розглядати як метод вивчення миру, що обґрунтовує варіативність взаємодій матеріальних систем і постійні їхні зміни. Вона прагне виявити основу цих змін, механізм їхнього формування, можливу спрямованість і способи прогнозування «розгорнення» досліджуваних змін.

Проблема співвідношення понять «розвиток», «рух», «зміна» досить детально обговорювалася у філософській літературі, і проте якого-небудь єдиного підходу поки не вироблено. Виділяються наступні основні точки зору на співвідношення зазначених понять:

1) рух — це поняття більше широке, чим розвиток. Розвиток можна трактувати як окремий випадок руху, як особливий вид зміни;

2) іноді розвиток розглядається як щось більше загальне, більше фундаментальне, чим рух;

3) деякі автори затверджують, що поняття руху й тирі, і вже поняття розвитку;

4) категорії руху й розвитку збігаються. Із цього робиться висновок, що відзначені позиції в основному не виходять за межі «простого, протиставлення категорій руху й розвитку один одному». Ці категорії варто розуміти як відображення самої дійсності, а як елемент їхньої єдності - поняття зміни.

У реальній дійсності об'єктивні рух і розвиток матеріальних систем взаємозалежні, нерозривні, органічно злиті. їхні філософські категорії, що відбивають, «рух» і «розвиток» — гранично широкі й однаково загальні поняття вони невиведені друг із друга й не збігаються один з одним.

Коли ми говоримо, що категорії суть щабля пізнання, освоєння дійсності, те це не просто образне порівняння. Досліджуючи об'єкт як процес, ми розглядаємо його в постійній зміні. Будь-який реальний процес багатогранний, він містить у собі різні зміни. Маючи справу з конкретним реальним процесом, ми пізнаємо його не одноактне, не відразу виявляючи всієї його особливості, його специфіку. Пізнання — це теж процес, і здійснюється він поетапно, східчасто. Виявлення змін — це як би перший щабель. Зміна має місце, якщо з’явилося щось нове, тобто те, чого не було в об'єкта в попередній момент, або ж зникло те, що було.

Зміна — це будь-який перехід одного стану в іншу, цю наявність розходжень, неоднаковості. Зміни можуть торкатися структури, функції, властивості, форму, зміст, сутність об'єктів. Вони можуть бути кількісними, якісними й т.д. Зміни настільки ж різноманітні, як різноманітний сам мир. Діалектичний підхід до дійсності конкретизується тут у принципі відносності змін.

Подальше дослідження процесу дозволяє виявити взаємозв'язок змін, їхні певні сукупності. Категорія рух фіксує той взаємозв'язок змін, ту спрямовану сукупність змін, де немає (або ще не виявлені) змін структури, змін якісної визначеності. Рух більш повно відбиває процесуальність миру, а оскільки воно може бути представлено співіснуванням різних видів змін, виникає необхідність класифікації форм руху. Рух об'єктивно, воно завжди рух реальних систем, що здійснюється в різноманітті конкретних форм. Причому можна вести мову й про рух суб'єктивної реальності. Таким чином, діалектика виступає тут як сама загальна теорія руху й конкретизується в принципі невичерпності (іноді говорять: абсолютності) руху. Цей принцип припускає подальшу деталізацію різноманіття навколишнього нас миру.

Рух і спокій (рівновагу) часто розглядають як полярні категорії, де спокій є сталість, збереження об'єкта, його тотожність самому собі. Відзначимо, що в більше загальному плані рух — це синтез спокою й зміни, єдність стійкості й мінливості. Природознавство, зокрема фізика, довгий час будував свої узагальнення на припущенні (принцип-припущення), що в приблизно однакових обставинах будуть відбуватися подібні події. При такому підході до реальності виникла ілюзія, що все в цьому світі піддається контролю з боку людини. Однак сьогодні дослідники визнають, що немає можливості повністю контролювати як природні явища, так і соціальні процеси. Нерівність природи означає можливість унікальних подій, їй властива нестабільність, мінливість. Це фундаментальна характеристика природи. Матеріальний світ розкривається як щось різноманітне, і визнання цього варто включити в підставу сучасного наукового пізнання, а це зажадає побудови нових його моделей.

Вираженням загальності руху є його абсолютність, але рух, як спосіб існування матерії, не тільки абсолютно, але й відносно, ця єдність абсолютного й відносного. Воно абсолютно, тому що немає що не рухається, що не змінюється матерії. Рух відносно, тому що здійснюється через конкретні види змін конкретних матеріальних систем, реалізується в конкретних умовах і фіксується також стосовно чого-небудь конкретному — (зв'язкам, станам, властивостям матеріальних систем).

Поняття абсолютне і відносного мають сенс тільки у взаємозв'язку один з одним. Вони визначають і припускають один одного. Як неможливо відносне без абсолютного, так і абсолютне без відносного. Пізнання руху, виявлення його характеристик можливі лише через вивчення конкретних форм руху матерії. Причому класифікації форм руху, відбиваючи певний рівень знань людей про світ, самі виявляються відносними й минущими.

Категорія розвиток відбиває наступний щабель у пізнанні реального процесу, новий рівень поглиблення в його сутність. Тут виявляється цілісність процесу, його необоротність. Таким чином, розвиток — це така спрямована сукупність змін, що характеризується необоротністю, цілісністю, структурністю. Розвиток — це не простий потік необоротних змін, це система структурних, якісних перетворень. Це такий вид змін, що містить у собі вдосконалювання (організмів, діяльності людей і т.д.).

В історії філософії концепція розвитку була всебічно обґрунтована Гегелем, що докладно проаналізував кількісні і якісні зміни, заперечення, становлення й інші важливі моменти розвитку. Згодом визнання розвитку придбало характер очевидності, більше того, діалектикові стали визначати як науку про найбільш загальні закони розвитку всього. Однак тут необхідно зробити наступні зауваження. По-перше, відомість діалектики тільки до вчення про розвиток є грубим спрощенням. Принцип розвитку аж ніяк не найважливіший принцип діалектичного методу. Ми змушені підкреслювати це, оскільки більша частина літератури по філософії, що випускалася в країні десятиліттями, вільно або мимоволі містила це, на наш погляд, спрощення проблеми. По-друге, розвиток не можна підганяти тільки під заперечення заперечення. Це аж ніяк не поступальний рух. По-третє, «боротьба протилежностей» є приватний, «крайовий» випадок взаємодії.

Література

1. Фурман О. Є, Ливанова Г. С. Круговорот й прогрес у розвитку матеріальних систем. — К., 2002

2. Блауберг І.В., Юдин Б. Г. Поняття цілісності і його роль у науковому пізнанні. — К., 1997

3. Динник М. Л. Нарис історії філософії класичної Греції. — К., 1999

4. Костюк B.В. Кількісно-якісні зміни і їхня специфіка — К., 2002

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой