Жанр новели у світовій літературі

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вступ

Новела є одним із найпопулярніших епічних жанрів у світовій літературі. До цієї форми прози зверталися Джованні Боккаччо, Проспер Меріме, Гі де Мопассан та інші. Несподіваність кінцівки, динамізм сюжету привертає увагу широкого кола читачів до подібних творів.

Дослідженням новели як жанру літературного твору займалися Денисюк І., Мелетинський Є., Юрчук А. та інші. Отже, тема нашого дослідження «Жанр новели у світовій літературі». Метою курсової роботи є вивчення питання визначення поняття «новела» у літературознавстві та зазначення її основних типологічних рис. Для досягнення вказаної мети були поставлені наступні завдання:

· опрацювати матеріали з метою визначення сучасного підходу до поняття «новела»;

· прослідкувати історичний розвиток терміна «новела»;

· виокремити основні риси новели як жанру літератури;

· вказати основні модифікації жанру новели у ХХ ст. ;

· розкрити поняття «новела» як текстовий феномен.

Предметом дослідження у нашій роботі є специфічні риси жанру новели. Об'єкт дослідження — новела в її історичному розвитку.

Актуальність дослідження зумовлена наступним:

· необхідністю систематизації доробків дослідників, що працювали зі вказаною темою;

· можливістю використання матеріалів курсової роботи під час підготовки до семінарських занять та уроків зі світової літератури у школі.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. У першому розділі «Поняття новели у сучасному літературознавстві» розкривається суть терміну «новела» та розкривається еволюція його розвитку. У другому розділі «Основні риси новели» вказуються домінуючі сюжетні, стилістичні особливості, притаманні жанру новели. У третьому розділі «Жанрові константи та модифікації новели ХХ століття» ми розглядаємо основні модифікації даного жанру в епоху модерну. У четвертому розділі «Особливості новели як текстового феномена» вказуємо особливості співвіднесення понять текст і дискурс, вказуємо на значущість новели як художнього тексту під час вивчення її у школі. Список використаних джерел містить пунктів. Додатки містять схему «Зумовленість сприйняття тексту новели».

Наукова новизна роботи полягає у систематизації досліджень науковців, що були здійснені раніше, а також в адаптації теоретичного матеріалу для вивчення на заняттях зі світової літературі в школі.

Практичне значення дослідження зумовлене можливістю використання його матеріалів та уроках світової літератури у школі, при підготовці семінарських занять та під час написанні наукових робіт.

новела сюжетний жанр дискурс

1. Поняття новели у літературознавсті

Проблема жанру новели залишається однією із актуальних проблем сучасного літературознавства, не зважаючи на те, що теорія цього жанру функціонує понад два століття, а його назва живе близько п’яти століть.

Новела така ж давня, як і цивілізація. Усі структурні ознаки європейської новели можна знайти вже у біблійних новелістичних вкрапленнях та оповідках Геродота. «Такий погляд на генезис жанру спричинив появу досліджень античної новели, яка фактично рідко існувала самостійно, вегетуючи звичайно в лоні інших жанрів.

Другий, більш традиційний напрям у теорії новели шукає колиски цього жанру в добі раннього Ренесансу. Саме витвір Бокаччового генія — «Декамерон» — знаменує для новели «розвидняющийся день» — епоху її генеалогічної одрубності та розвитку в письменствах різних народів" [6, с. 127].

Перший відомий збірник новел «Новеліно, або Сто давніх оповідок» датується ще ХІІІ століттям. Саме італійський письменник Бонвензін Дра Ріва вперше назвав свої твори новелами. Історична роль цієї книги полягала в тому, що у ній було порушено науково-художній синкретизм ранньої італійської прози і «на його уламках побудована нова художня єдність, в яку дидактика та вченість увійшли як підпорядковані» [1, с. 226].

Художня функція і художній зміст у «Новеліно» переважають над будь-якими іншими завданнями, — зазначав М. Андрєєв. Саме завдяки цьому оповідки «Новеліно» не тільки своїми фабулами (як їх європейські, арабські чи індійські прототипи), але і своєю структурою новелістичні, тобто відповідають новоєвропейській, а точніше ренесансній жанровій моделі.

На думку дослідника, жанрова новизна виникає тут внаслідок вимог, породжених потребою оновлення розповідного контексту. Жанр у «Новеліно» перебуває в процесі становлення, він ще аморфний, межі його невиразні, не всім оповідям збірника вдалося набути ознак жанру — одні підійшли до них безпосередньо, іншим заважає не знята до кінця чужорідність [1, с. 226].

Відкинути все зайве, зберігши той скупий мінімум, без якого розповідь незрозуміла, міг тільки дуже обдарований майстер. Багатослівність від невміння і багатослівність як усвідомлене художнє завдання — ось реальна стильова амплітуда «Новеліно».

Через півстоліття після створення цього збірника Джованні Боккаччо написав «Декамерон» і новела перетворилася у класичний літературний жанр, що його було трансформовано із «позицій найпередовішого світогляду свого часу — ідей Відродження, а це давало несподіваний ефект новизни: літературна новела виростала на конфлікті старого й нового — рутини й новітнього світосприймання. Боккаччо сміливо поєднав фольклорну техніку трактування сюжетів з літературними прийомами, з досвідом античного й сучасного йому письменства; на імперсональний жанр він наклав відсвіт своєї небуденної особистості. Так літературна новела стала твором особистісного характеру, на відміну від тієї примітивної імперсональної, що була притаманна фольклорній оповідці, зокрема анекдотові» [17, с. 5].

Такий симбіоз фольклору й літератури у різних виявах пронесла новела на певній стадії свого розвитку і в інших національних культурах. З одного боку, на ній позначаються особливості фольклору певного народу, а з іншого — прикмети його письменства у переломленні через творчий темперамент автора.

Під новелою розуміємо певний тип малої форми оповіді, що виникає і розвивається саме в епоху Відродження. Сюжети тодішніх новел були запозичені із середньовічних літературних і фольклорних міських оповідних мініатюр. Скажімо, в Італії вони називалися фацеціями, у Франції - фабльо. Проте від них новела принципово відрізняється як за змістом, так і за формою. «Ця відмінність, — як стверджує дослідник Б. Бунич-Ремизов, — пов’язана із тим, що в умовах феодально-церковного середньовічного гніту окрема особистість не могла мати індивідуального світобачення і особистої свободи. В епоху Відродження починається звільнення людини як індивідуальності, бурхливий розвиток її особистісних стосунків і настроїв. Такий історико-психологічний процес і став ґрунтом, а також причиною зародження новели, яка вперше почала глибоко розкривати особисте життя людини, її вчинки, інтимні переживання і стосунки. А новаторський соціально-історичний зміст новели визначався саме тим, що особистість, протестуючи, звільняється від феодальних та католицьких догм, які знеособлювали людину, а це й призводило до бунту проти середньовічного світу і його суспільно-ідеологічних норм. Новаторство новели полягало також і в художньому відтворенні багатогранності приватного життя простих людей, що література Середньовіччя тривалий період ігнорувала» [13, с. 6−7].

Основи теорії новели заклав П. Гейзе. Він підкреслював, що, крім лаконічного стилю, новелу відрізняє «малогабаритність» композиції, а також специфічні (характерні лише для новели) композиційні прийоми. Так, окрім початкового й заключного акордів, напруження сюжету, композиційного лейтмотиву речі-символу, несподіваного повороту подій, головним для новели залишався по-драматургічному конфліктний розвиток сюжету, що тяжів до незвичності відбиття переломних характерів епох. Події подаються як реальні і разом із тим як якісь незвичні, нові для читачів [19, с. 344]. Звідси й італійський термін — новела, тобто новина.

На початку XIX ст. Гете визначив новелу як невеликий твір, в основі якого лежить розповідь «про нечувану подію». У творчості романтиків новела заявила про себе як жанр, героєм якого стала духовно щедра особистість, що живе у ворожому для неї світі (новели Гофмана).

Із розвитком реалізму в новелі спостерігається поглиблення психологізму (Г. де Мопассан, А. Чехов, Т. Манн, Е. Хемінгуей, М. Коцюбинський) [8, с. 272].

Отже, жанр новели — літературна категорія, що склалася історично, це своєрідний тип літературного твору, який розуміється і як конкретна єдність особливих властивостей форми в її основних формотворчих моментах — композиції, сюжетиці, образності, мові, ритмі та інших чинниках структури. У свою чергу, жанр художнього твору як формована естетична категорія впливає на вибір манери викладу. Так, сконцентрованість і внутрішня напруга, що притаманні новелі, вимагають і відповідної організації матеріалу.

На сьогоднішній день у світовому літературознавстві існує чимало визначень жанру новели. Ми ж розділяємо думку авторів Літературознавчого словника-довідника, які вважають, що: новела (італ. novella, від лат. novellas — новітній) — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, с конденсованою та яскраво вималюваною дією. Новелі властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Серед різновидів епічного жанру новела вирізняється строгою й усталеною конструкцією. До композиційних канонів новели належать: наявність строгої та згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів і т. д.), перевага сюжетної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів. Персонажами новели є особистості, як правило, цілком сформовані, що потрапили в незвичайні життєві обставини. Автор у новелі концентрує увагу на змалюванні їх внутрішнього світу, переживань і настроїв. Сюжет новели простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної чи психологічної несподіванки [8, с. 510].

К. Дуб вважає, що алгоритм новелістичного жанру визначається, а то й диктується наперед заданою структурою з такими її характеризуючими компонентами: зміщений самою подачею художнього матеріалу сюжет, де він підкоряється плинові життя в його естетичному, емоційному виразі відповідно до естетичної інтерпретації явища письменником; винятковий лаконізм, особлива функція деталей, кодів, шифрів, символів, ліризм і драматизм, тропізація слова, раптово змінений сюжетний хід, контрапункт, пуант чи повторний пункт; нежданий, парадоксальний фінал та інші показники. Формальні обриси новели у кожному талановитому творі видозмінюються, наповнюються новою життєвою конкретикою, екстраполюються як фіксовані ознаки [5, с. 18−19].

Укласти жанр в струнку систему понять і за допомогою їх окреслити універсальну модель — це прагнення «логічну нелогічність» увібрати в таку систему, де кожне нове жанрове явище не тільки дотримується канонів, а й порушує, збагачує своєю модифікацією не тільки жанр, а й його теоретичні виклади.

Проблемою жанрової специфіки новели активно займалися різні учені в різні періоди. Проте до цього часу так і не існує єдиного погляду на новелу як самостійний жанр. У всіх дискусіях про поетику новели найбільш стійким залишається положення, що новела є стислою формою епічної оповіді.

Є. Мелетинський писав, що «оповідання відрізняється від новели головним чином меншою мірою жанрової структурованості, більшою екстенсивністю. Від анекдоту, одного з найважливіших джерел новели, її в основному різнить, по-перше, більший ступінь наративного розгортання і вихід за межі анекдотичної ситуації, по-друге, можливість іншого, не комічного, а наприклад, трагічного чи сентиментального колориту, без усяких анекдотичних парадоксів. Вплив анекдотичної стихії протягом всієї історії новели посилює її жанрову специфіку — в анекдоті сконцентровані найважливіші елементи новели. Від байки новела різниться відсутністю зооморфності основних персонажів, алегоризму і обов’язкової дидактичної спрямованості, часто вираженої у спеціальній сентенції. Відмова від дидактичної ілюстрованості відділяє її від так званих „прикладів“ (exempla)» [11, с. 5].

І. Денисюк вважає, що спільною між новелою і оповіданням може бути лише поетика зачинів та закінчень, а далі відзначає: «Якщо казка відкривається невизначеним „десь-колись“, „одного разу“, вводячи нас цим мрійливим зачином у затишок фантастичного світу, в атмосферу чарівного сну, якщо оповідання починається поміркованим andante, то новелістичний початок дисциплінований, мобілізовано-упевнений. У першій фразі чи в першому абзаці відчувається мускулатура стилю, сугестивність слова, оголений нерв сюжетного плетива. Новелістична фраза сконденсована» [6, с. 133].

Ідею створення цілісної концепції жанру новели, яка містить у собі визначення базових його ознак і одночасно здатна пояснити природу її різних конкретно-історичних та національних особливостей (що виникла через необхідність її жанрового самовизначення на сучасному етапі), втілила в життя О. Юрчук у праці «Новела у світлі історичної поетики: проблеми типології жанру» [21].

Обраний дослідницею принцип історичної поетики дозволив розглянути проблему жанру з нових позицій. Науковий обсяг дослідження визначив розгляд питань про етимологію жанру і його назви, про специфіку новели на означення її жанрового діапазону, про визначення місця жанру в класифікаційній системі, про трансформаційні жанрові зміни на окремих етапах загального розвитку літературного процесу. Для створення більш повної картини «поетичної» еволюції цього жанру О. Юрчук запропонувала типологічну класифікацію жанрових різновидів новели.

До постійних поетичних жанрових ознак новели дослідниця відносить: стислість форми зображення; опис одного незвичайного епізоду або події; прямолінійність розвитку дії; композиційно-рамкову окресленість та фрагментарність сюжету; динамічний розвиток дії з конфліктом у центрі; обов’язкову наявність ефекту незвичайності в оповіді, обмежену кількість персонажів; специфічну композиційну структуру, представлену трьома сюжетними компонентами (зав'язкою, кульмінацією та розв’язкою); присутність героя — оповідача з його специфічною манерою викладу.

Майстрами новели в українській літературі виявили себе М. Коцюбинський, В. Стефаник, Г. Косинка, М. Хвильовий, Ю. Яновський, О. Гончар, Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало. Блискучими новелістами у російській літературі по праву вважають І. Бабеля, М. Зощенка, А. Платонова. Вершину сучасної світової новели пов’язують з іменами В. Фолкнера, Ж. -П. Сартра, Ф. Кафки, Дж. Джойса.

Як бачимо, новела пройшла довгий шлях розвитку — від античності до наших днів. Цей жанр набув власних специфічних рис, які ми розглянемо у наступному розділ. Примітно, що проблему визначення поняття «новела» розглядають різні літературознавці, кожен із яких вносить свою частку в еволюцію цього жанру літератури.

2. Основні риси жанру новели

Теорія малої і мінімальної прози — одне із найбільш обговорюваних сьогодні питань. Питання про жанрову диференціацію творів художньої літератури розглядається з давнини до наших днів, на кожному новому етапі вносяться свої поправки, знаходяться нові рішення і вибираються різні кути зору. Незмінними завжди є основні родові категорії літератури — епос, лірика і драма, але от їх жанрове наповнення в ході літературного розвитку трансформується, змушуючи по-новому оцінювати жанрові рамки, ієрархію жанрів, їх співвідношення один з одним. При вивченні літературних явищ виявилися зміни не тільки в якісно-змістовних компонентах кожного жанру, а й у кількісних показниках сформованих прозових форм. Це стосується в першу чергу до малих жанрів [20, c. 3−12].

Слід підкреслити, що в багатьох теоретичних роботах жанри оповідання і новела ототожнюються. Так, дослідник Петровський М. А. дає наступне визначення: «Розповідь (новела) являє собою інтенсивний тип організації художнього часу і простору, що передбачає доцентрову зібраність дії, в ході якої здійснюється випробування, перевірка героя або взагалі будь-якого соціально значимого явища за допомогою однієї або декількох однорідних ситуацій, так що читацька увага зводиться до вирішальних моментів у житті діючої особи або явища в цілому. Звідси концентрованість сюжетно-композиційної єдності, одноплановість мовного стилю і малий обсяг як результат цієї концентрації» [14, с. 59].

Николюкін А. Н. спростив завдання, просто поставивши знак рівності між новелою і оповіданням, заявивши: розповідь — російський термін для новели. У вітчизняному літературознавстві розповідь часом співвідноситься навіть із нарисом. Але спрощення приховує небезпеку. [12, с. 125−163].

У словнику літературознавчих термінів дається таке визначення новели (італ. «новела», буквально — новина): розповідний прозовий (набагато рідше — віршований) жанр літератури, що представляє малу розповідну форму. Нерідко термін «новела» вживається як синонім російського терміна «розповідь», але в багатьох роботах в терміні «новела» відзначається специфічний зміст. У новелі звичайно зображуються «приватні» вчинки і переживання людей, їх особисті, інтимні стосунки. Для новели характерний прозаїчний, нейтральний стиль, що відтворює багатогранність, багатоколірність стихії приватного життя. Дія новели розгортається в звичайному, повсякденному житті, але сюжет тяжіє до неординарності, різко порушує розміреність буднів. [14, с. 239 — 240].

Новела — літературний жанр, форма невеликого за обсягом епічного оповідання, у порівнянні з розповіддю. Новела за своїм обсягом зіставляється з оповіданням, а по своїй структурі протиставляється йому. Можливість такого протиставлення виникла при переході до критичного реалізму. Новела розумілася як невелике, дуже насичене подіями, оповідання з чіткою фабулою, їй не властива екстенсивність у зображенні дійсності і описовість, вона вкрай скупо зображує душу героя («подробиці почуття»). У новелі повинен бути виразний і несподіваний поворот, від якого дія відразу приходить до розв’язки. Новелу розуміли як строгий жанр, де не повинно бути жодного випадкового компонента. В основі новели просто міг лежати анекдот, але саме майстерною строгістю своєї побудови новела перетворювала анекдотично дрібний зміст і надавала йому особливу значущість і типовість у формах самої не типовості, незвичайності. Як би не користувалися терміном «новела» в ХІХ ст., тепер вже виникли підстави для протиставлення новели просто розповіді [14, с. 307].

У літературному енциклопедичному словнику дається таке визначення новели: малий прозаїчний жанр, порівнюється за обсягом з розповіддю (що дає іноді привід для їх ототожнення). На відміну від оповідання, що висуває на перший план зображально-словесну фактуру розповіді і що тяжіє до розгорнутих характеристиках, новела є мистецтвом сюжету, що склався в глибоку давнину в тісному зв’язку з ритуальною магією і міфами і звернений, перш за все, до діяльної, а не до споглядальної сторони людського буття. Новелістичний сюжет, побудований на різких антитезах і метаморфозах, на раптовому перетворенні однієї ситуації в діаметрально їй протилежну, поширений у багатьох фольклорних жанрах [14, с. 248].

Вперше значення певного жанру розповідної художньої творчості слово «новела» отримало в Італії, де вже в XIII ст. існували невеликі роповіді з повсякденного життя, що іноді об'єднувалися в збірки. У XIV ст. цей жанр літератури і саме його поняття затвердив Бокаччо у своєму знаменитому «Декамероні», звідси цей термін, разом з перекладами або переказами «Декамерона» і переходить в усі європейські літератури. [14, с. 263].

М. А. Петровський в «Морфології новели» вказує на те, що новела «вимагає особливого, свого специфічного стисненого інтенсивного сюжету. Чиста форма замкнутого оповідання — це розповідь про одну подію». Згідно з цим повинні будуватися композиція новели і її виклад. Особливість композиції Петровський бачить у сюжетності новели. Серединну позицію сюжету займає єдина подія, якій має передувати частина, що дає смислову підготовку події, і заключну, що дає смислове завершення події. Особливості викладу новели в тому, що розповідь ведеться з великим ступенем напруги. Сюжетне напруження в момент його найбільшої сили — затягнутий вузол новели, зачин його — зав’язка, вирішення напруги — розв’язка, гострий заключний ефект, «технічний термін новелістичної композиції» [14, с. 117].

Коротка розповідь (новела) була досить поширеною в Америці жанрової формою у першій половині XIX ст. Розповіді (а друкувалися вони, головним чином, в популярних журналах, що також не могло не позначитися на розвитку жанру) були саме тим засобом, завдяки якому деякі найхарактерніші твори кращих американських письменників отримали схвалення публіки. Форма короткої цікавої розповіді стала типовою для американської літератури. У цьому жанрі працював Едгар Аллан По — майстер цього жанру, до цих пір неперевершений; Генрі Лонгфелло і Натаніель Готорн надали йому чарівність англійської класики.

З 1819 року, коли Вашингтон Ірвінг опублікував серію оповідань «Книга ескізів», новели чи короткі оповідання займають значне місце в творчості всіх американських прозаїків романтизму, крім Купера. Новела стає масовим журнальним жанром, але не має, втім, будь-якої ясної жанрової теорії. Багато тих, хто намагалися працювати в цьому жанрі, «ледь підозрювали, що між романом і новелою є інша різниця, крім числа сторінок». [3, с. 92−99]. Е. По поставив своїм завданням виправити це становище. Його заслуга полягає в тому, що він надав жанру новели закінченості, створив ясну і чітку теорію, визначивши ті риси, які ми сьогодні вшановуємо істотними при визначенні американської романтичної новели. Свою теорію жанру По виклав у трьох критичних статтях про Готорна, опублікованих у 40-х роках XIX століття і в статті «Філософія творчості» в 1846 році.

Головним проголошувалося створення у читача потужного емоційного враження. «Основним принципом для цього була правильна побудова композиції твору і підбір художніх засобів, які б найкраще слугували створенню основного ефекту» [14, с. 234]. Емоційне потрясіння, що створюється у свідомості читача в кульмінаційний момент, якому служать усі засоби, що знаходяться в арсеналі художника, сам По називав «сукупним ефектом». На думку По, настання ефекту має збігатися з кульмінаційним моментом розповіді. Внаслідок чого несподівані драматичні розв’язки його творів викликали незабутнє емоційне враження у свідомості читачів. Основною метою автора стає при цьому максимально можливий емоційний вплив. Це завдання підпорядковує собі всі основні параметри твору і весь арсенал художніх засобів автора.

У всьому творі також не повинно бути жодного слова, яке прямо або побічно не вело б до єдиної задуманої мети. Кожна деталь грає величезну роль і жодної не можна нехтувати. Наприклад, тонка, ледь помітна тріщина на фасаді будинку Ашерів символізує собою процес розпаду, який лише почав зароджуватися, а потім закінчився повним руйнуванням маєтку (тріщина зіграє в цьому фатальну роль). У всіх новелах По сюжет будується рухом назад — від серцевини основного задуманого ефекту. Автор, насамперед, зумовлює фінал оповідання, момент найвищої напруги, катастрофу або вирішення загадки, яке згодом зв’яже і об'єднає попередні деталі. Художник будує сюжет, групуючи навколо центру похідні елементи розповіді, поступово пов’язані між собою.

Збираючи і пов’язуючи воєдино деталі розповіді, читач приходить до того кінцевої єдності, яка включає в собі основний авторський задум, що був для автора вихідним пунктом побудови оповідання. У багатьох творах подібних кульмінація завершує розповідь і письменник пояснює це тим, що досягнута єдність враження має бути не порушено, а, навпаки, відображеною в пам’яті читача на найвищій ноті. Причому, якщо початок і розвиток дії рясніють подробицями, то розв’язка виписана із граничною лаконічністю. Заключні картини в оповіданнях розгортаються, зазвичай, у прискореному темпі, сприяючи нарощуванню напруги, і у фіналі відбувається емоційний вибух, який посилює враження.

Як ми вже визначили, новела як прозовий жанр близька до оповідання. Але якщо оповідання дає ширшу й докладнішу картину життя, наближаючись до повісті, а події розвиваються порівняно спокійно й у хронологічній послідовності, то новела — це дуже короткий твір переважно про одну якусь надзвичайну подію, що стала поворотною в долі персонажа чи кількох головних персонажів. Дія в ній напружена, розвиток сюжету драматургічно стрімкий, гостро конфліктний, із різкими зламами. Новелу іноді образно називають сестрою драми, а властива їй лірична атмосфера й філософська заглибленість у явища життя зближує новелу з ліричним віршем. Таким чином, новела, будучи за жанром епічним твором, поєднує в собі й ознаки лірики та драми. Їй властиві точний, виразний і багатозначний штрих, наскрізна деталь, що передає потрібні авторові думки та настрої, лаконізм в усьому, велика економність у застосуванні художніх засобів [10, с. 3−12].

Розрізняють новели подій, новели з настроєвим, психологічним сюжетом. Необхідно загострювати увагу на спільних та відмінних рисах між оповіданням і новелою як малими епічними жанрами.

Особливості оповідання:

· зображення однієї чи двох подій із життя головного героя;

· розповідний спосіб викладу художнього матеріалу;

· нетривалий час дії;

· основних дійових осіб три-чотири;

· стислість описів і розповіді про події та персонажів;

· прозова форма та невеликий обсяг.

Особливості новели:

· побудова сюжету на основі справжньої, невигаданої події;

· конфлікт більш загострений, аніж в оповіданні, події розвиваються напруженіше, динамічніше;

· часті раптові повороти дії;

· парадоксальність ситуацій;

· несподівана розв’язка;

· посилена увага до окремих художніх деталей;

· стислість розповіді про події та персонажів;

· нетривалий час дії;

· основних дійових осіб дві-три;

· прозова форма та невеликий обсяг [10, c. 13].

Таким чином, ми бачимо, що словники дають не завжди точні визначення, що підтверджує факт відсутності єдиної думки вчених і дослідників щодо літературного жанру новели. При найближчому розгляді виявляється, що жоден із зазначених критеріїв жанру новели не тільки не покриває всього розмаїття явищ, що входять в жанр, але й не характерний виключно для новели. Тому далі продовжуємо досліджувати вказане явище у контексті його вивчення на уроках світової літератури.

3. Жанрові константи і модифікації новели ХХ століття

Історичний розвиток жанру новели відбувався у боротьбі двох протилежностей — наближення до стабільності та постійного розширення його естетико-пізнавальних можливостей. Так, з появою модернізму, визначальними рисами якого стають новизна і антитрадиціоналізм, пов’язане виникнення одного з жанрових типів новели — модерністського.

Модернізм свідомо затверджує змістове значення усіх елементів форми. Зміст підкоряється умовній формі. Широко використовується ефект ірреального: його елементи проникають у повсякденне життя, але сприймаються як «найприродніша річ у світі» [7, с. 141]. Основою змісту стає модерністська художня суб'єктивність. Жанрова структура модерністської новели набуває більшої рухомості. Однією з основних жанрових ознак залишається зображення незвичайної події. Таємниця, яка лежить в основі оповіді, розглядається як своєрідний культ трагікомічної гри випадку, який не руйнує тканину повсякденності. Зберігається фрагментарність сюжету. Оцінка кожного із вчинків героїв цілком залежить від суб'єктивного сприйняття дійсності. Тому повсякденне життя набуває парадоксальності, а реальність події - відносного характеру.

Серед численних напрямів модернізму найпершими називають імпресіонізм і символізм. Виникнення імпресіонізму відбувалось в умовах загальної тенденції літературного розвитку — процесу ліризації прози. Імпресіонізм, який надійшов у літературу з живопису, поставив у центр зображення не сам предмет, а враження від нього. Разом із принципами імпресіоністської манери в літературу надходять нові жанрові назви — «акварель», «етюд» тощо. Пошук нового гуманізму, гармонії життя (як окремі змістові ознаки літератури модернізму) визначають жанровий зміст імпресіоністської новели. Щодо її жанрової форми, то вона спрямована на зображення «миттєвого переживання в оповідному часі» [18, с. 433]. Так, ліричне сприйняття письменника в новелі має вигляд власного враження від будь-якого явища, яке перебуває в постійному розвитку. Саме зображення таємничої природи почуття відбувається за правилами композиційної будови новелістичного жанру: з присутністю трьох сюжетних компонентів, несподіваної кінцівки тощо.

Символізм, на відміну від імпресіонізму, має в основі зображення перетворений у багатозначний (багатовизначний) символ конкретний образ. У цьому випадку образ-символ розглядається як «таїна». Світ має свій сенс, і людина до цього світу причетна, — в цьому полягає символістський світогляд. Так, у центрі зображення символістської новели знаходиться символ-характер (настрій, почуття), таємниця якого примушує шукати розгадки. Встановлення зв’язків між символами-образами та символами-деталями створює динаміку в розвитку сюжету. Ефект парадоксальності досягається завдяки нетрадиційному (індивідуальному) трактуванню символу. Зберігається обмежена кількість персонажів. У центрі зображення — внутрішній конфлікт, який досягає кульмінаційного розвитку і має трагічну розв’язку. Художній стиль твору визначається особливою поетичною мовою, створення якої повністю залежить від індивідуальної манери письменника.

Експресіонізм, на відміну від символізму, спирається на інші принципи художнього зображення. Тут за мету ставиться вираження сутності дійсності, тому пропонується використання всіх засобів підвищеної виразності. Загострена емоційність, гротеск, фантастика стають його характерними особливостями, а суб'єктивна інтерпретація світу — одним з визначних принципів. Картини дійсності свідомо деформуються. Думки про сучасну людину, її нещасливу, сповнену трагічних подій долю, біль за неї лежать в основі експресіоністських новел. Для неї є характерним сконцентрованість на зображенні надзвичайної події, що спрямована на емоційний відгук у читачів. В основі оповіді - трагізм у самовизначенні людини в сучасному світі. Конфлікт між людиною і обставинами, в яких вона опинилась, організує сюжет твору. Характер сюжету фрагментарний, однолінійний. Його композиційна організація є необхідним засобом для створення ефекту загостреної емоційності сприйняття зображеного. Динамічний розвиток сюжету досягається завдяки суттєвій зміні обставин. Кількість героїв обмежена. Експресивність опису забезпечується широким використанням поетичних засобів художньої виразності - стилістичних прийомів (антитези, гіперболи, іронії тощо).

Виникнення сюрреалізму пов’язують з появою «нового способу чистої експресії». На думку його засновника А. Бретона, сюреалізм є «психічним автоматизмом у його чистому вигляді, з допомогою якого ми пропонуємо виражати — усно або письмово, або в іншій формі - реальний процес думки. Це запис думки при відсутності контролю з боку розуму і без будь-яких естетичних або моральних міркувань…» [9, с. 59]. Основним принципом сюрреалізму стає чистий психічний автоматизм, «шепіт підсвідомості». Поширеним засобом художнього зображення вважається «автоматичне письмо» (висловлювання думки в міру її виникання). Випадковість як необхідна складова частина сюрреалістичного процесу визначається як «об'єктивна випадковість». Однією з характерних ознак сюрреалістичної літератури стає випадковий образ у контексті. Парадоксальне випадкове зіткнення думок та образів, яке створює незвичайну ситуацію з надзвичайності, випадкові, але конкретні образи, фрагментарний характер зображення, динамічний розвиток думки, стислість художньої форми є характерними рисами сюрреалістичної новели. Принцип асоціативного монтажу зумовлює вільний вибір у створенні оригінальної зовнішньої форми твору, основними показниками якої стають ритм, інтонація, засоби словотворчого увиразнення мовлення: над метафоричність, анаколуф тощо.

Характерною особливістю твору стає іронія, яка використовується лише з однією метою — для створення трагікомічного враження від зображеного.

Вищеозначені жанрові різновиди модерністського типу новели дозволяють зробити висновок про певний інтерес до жанру з боку письменників доби модернізму. Це цілком зрозуміло. Залишається фактом, що на початку ХХ століття зазнають поразки регламентовані жанрові структури, які більше не використовуються письменниками в тому вигляді, в якому до них звикли раніше. Трансформаційні жанрові зміни, які відбуваються у цей час, можна розглядати як відповідну реакцію на сучасні події. Крім того, в період революційних перетворень, які охоплюють усі сфери життя суспільства, мовна і літературна реформації стають неминучими. Жанри малої прози (в тому числі новела), які стали найбільш популярними з кінця ХІХ — початку ХХ ст., є тому доказом.

4. Особливості новели як текстового феномена

У науковій літературі існує чимало визначень поняття «текст». Різноманітність підходів до тлумачення текстів зумовлена багатьма причинами, але передусім багатовіковою традицією вивчення його в різних сферах знань. Термін «текст» вперше запровадив Б. Томашевський: будь-яка послідовність слів, зведена за правилами даної системи мови. Окремі тлумачення означеного феномена знаходимо в низці досліджень таких вчених як П. Білоусенко, Л. Варзацька, М. Вашуленко, І. Гальперин, Б. Головін, В. Мельничайко, М. Пентилюк та ін. За І. Гальпериним текст — це «витвір мовленнєво-творчого процесу, якому властива завершеність, об'єктивний у вигляді письмового документа, літературно оброблений відповідно до типу цього документа витвір, який складається з назви (заголовка) та низки особливих одиниць (надфразних єдностей), поєднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, що має визначену цілеспрямованість та прагматичну настанову» [4, с. 272]; за Мельничайком В. — це «одиниця мови, її найвище рівневе поняття після звуків мовлення (фонем), морфем, слів, словосполучень і речень, а також основна одиниця мовлення, що виражає завершене висловлювання» [4, с. 274]; за М. Пентилюк — це «висловлювання, яке складається з кількох речень, має певну змістову і структурну завершеність» [15, с. 98]; за «Літературознавчим словником» — це «об'єднана смисловим зв’язком послідовність знакових одиниць, основними рисами якої є зв’язність і цілісність» [8, с. 693].

Серед різних визначень тексту виділяються три основні типи: текст розглядається як проміжна ланка процесу комунікації, як сума, сукупність чи множина фраз, або визначається як структурна і смислова єдність.

Текст — складний феномен, виконує різноманітні функції: бере участь у комунікації, передає і зберігає інформацію в просторі і часі, фіксує психічне життя індивідів, є формою існування культури тощо.

Найважливішими ознаками тексту є: цілісність, зв’язність, структурна організація, завершеність.

Забезпечення цілісного сприймання і розуміння новели є одним з найважливіших завдань сучасного викладання літератури в школі. На думку Є. Пасічника, воно нерозривно пов’язане з проблемою вивчення твору в єдності змісту і форми.

Текст як акт мовлення являє собою функціонально завершене мовне ціле, функції якого визначаються певною метою мовленнєвої діяльності. І розповідь, і монолог, і діалог вважаються текстом, якщо вони мають відповідну змістову організацію, функціонально спрямовану на досягнення певної мети, розв’язання певного позамовленнєвого завдання. Цілісність тексту співвідносна з єдністю комунікативної інтенції мовця.

Не меншу увагу при вивченні новели слід приділяти і зв’язності, що являє собою основний текстотвірний фактор і є однією із його суттєвих властивостей, виступає як результат взаємодії кількох факторів: логіки викладу, що відображає співвіднесеність явищ дійсності і динаміку їх розвитку; особливої організації фонетичних, лексико-семантичних і граматичних та інших засобів з урахуванням їх функціонально-стилістичного навантаження; комунікативного спрямування — відповідність мотивам, цілям, що зумовили виникнення даного тексту; композиційної структури (послідовність і розмірність частин, що сприяють вияву змісту) і, нарешті, самого змісту тексту, його внутрішнього смислу.

Деякі вчені (Лісовський А., Фуко М., Альтюсер Л. таін.) співвідносять поняття тексту з поняттям «дискурс». Вони вважають, що текст — результат спілкування (інтеракції та трансакції), його структурно-мовна складова і одночасно кінцева реалізація; структура, в яку втілюється «живий» дискурс після свого завершення. У такому розумінні текст постає як «вичерпаний» дискурс. На думку Ф. Бацевича, ці два поняття не слід ототожнювати. Він доводить, що спочатку породжується дискурс, який з плином часу перероблюється на текст, котрий адресат може знову перетворити на дискурс. Вчений доводить свою думку за допомогою схеми відповідності складових тексту й дискурсу:

Текст

Дискурс

Предикативна одиниця

Мовленнєва дія або акт

Висловлювання

Комунікативний хід

Діалогічна єдність, мікротекст

Інтеракція

Абзац

Трансакція

Макротекст

Макродіалог (мовленнєва подія)

Взагалі, поняття «дискурс» у науці нове. Воно трактується неоднозначно. Для визначення нашого розуміння дискурсу всі існуючі підходи можна звести до наступних:

1. Дискурс визначається через текст або текст через дискурс.

2. Дискурс розуміють як когнітивний процес, пов’язаний із творенням мовленнєвої поведінки.

3. Дискурс розглядається як послідовність взаємозв'язаних висловлювань, об'єднаних спільністю цільового завдання [2, с. 95].

4. Дискурс визначається як засіб бесіди та мислення, які, як і жанри, можуть ставати ритуалізованими.

5. Дискурс тлумачиться як мовленнєве утворення, одиниця вищого, ніж речення, рівня [16, с. 189].

6. Дискурс розглядається як форма мовленнєвого спілкування, яка передбачає взаємозв'язок між мовцем та слухачем, як міжособистісна діяльність.

7. Дискурс розуміється як складна комунікативна подія.

8. Дискурс тлумачиться як соціолінгвістична структура, яка твориться адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях [16, с. 191].

У рамках першого підходу спроба визначити текст через дискурс або дискурс через текст приводить до визначення первинності тексту / дискурсу.

Так, В. Звєгінцев розуміє дискурс як елементарну одиницю тексту, тобто складне ціле або змістовну єдність, що вирізняється на рівні мови і, як правило, реалізується у вигляді речень, пов’язаних між собою смисловими зв’язками.

Б. Зільберт стверджує, що текст — одиниця мовлення, явище системи комунікації, тобто явище соціально-мовленнєвого рівня. Фактично, текст ототожнюється з дискурсом і розглядається як комунікативна одиниця, де мовні елементи і структури використовуються для реалізації певних комунікативних цілей, задач і установок.

В. Красних зробив спробу поглянути на дискурс з точки зору когнітивних структур. На протилежність В. Звєгінцеву, текст (за В. Красних) є «елементарною (тобто базовою, мінімальною та основною) одиницею дискурсу» — явищем не тільки лінгвістичним, а й екстралінгвістичним" [4, с. 346].

О. Ішмуратов ототожнює дискурс з певним видом тексту. Так, дискурс — це текст, який містить міркування, тобто текст, в якому фіксується певний хід думки, а комунікативний дискурс — це текст, що містить взаємозалежні судження деяких суб'єктів.

Дискурс характеризується просторовістю, яка, в свою чергу, є його якісною ознакою.

Оскільки на уроці літератури учні працюють з художнім твором, виправданим і закономірним, на наш погляд, є звернення до питання щодо літературного дискурсу та художнього тексту. Сучасні підходи вимагають від учителя добре розуміти «природу» цих двох понять.

Літературний дискурс має такі ознаки: істотну роль в його межах відіграють рима і ритм; будується він з урахуванням принципів порушення законів автоматизму руху звичайного спілкування; багатозначний; у сприйнятті і «дешифруванні» вагоме значення має читач, саме він перетворює художній текст на дискурс.

«Художній текст» — це текст мистецтва слова і є явищем художнім, у якому проявляє себе зверхсумарність цілого — воно більше від суми елементів, з яких складається. (Див. додаток А).

Художній текст характеризується образністю, що виявляється в мистецькій досконалості змальованих у творі картин та образів, які викликають певні естетичні почуття в читача. Літературно-художній текст новели як єдність раціонального і емоціонального, як система словесних художніх образів — це не тільки художнє образне відтворення дійсності і естетичне освоєння світу; у кожній новелі закладені також відповідні мобілізуючі заряди і авторські намагання вплинути на почуття, свідомість і волю читача.

На разі найважливішим для вчителя є мета сформувати в учнів чітке уявлення про феномен художності у новелі - ту таємницю, заради якої кожне суспільство використовує можливості мистецтва і літератури, і яка здатна впливати на розум і почуття, розвивати уяву і формувати моральний світ людини. Відкриття цієї таємниці смислу твору виступає як усвідомлення того, що не назване словами, а сам акт такого відкриття є творчим актом читача. Так у співтворчості з письменником формується творчий духовний потенціал старшокласника, який можливо підняти, ураховуючи дані вікової психології та педагогіки.

Висновки

У процесі дослідження було виявлено, що новела — це термін, який в історії та теорії літератури визначає одну з малих форм епічної художньої творчості.

Вперше визначення «новела» з’явилося в Італії, де вже у ХІІІ столітті набули поширення невеликі оповідання. У ХІV столітті Джованні Боккаччо у своєму знаменитому «Декамероні» — збірці реалістичних новел, об'єднаних загальними гуманістичними ідеями — продовжив новелістичні традиції, збагативши цей літературний жанр новим змістом. За словами Гете, новела «це ніщо інше, як нечувана подія, що сталася». Новела за обсягом нагадує оповідання, що іноді спричинює ототожнення цих жанрів.

Італійська, французька, іспанська новела зародилася ще в добу Відродження, американська новела — у другій половині ХVІІІ століття. Тому бачимо, що цей жанр проходить довгу та складну еволюцію впродовж століть літературного процесу.

Визначаємо, що новела як прозовий жанр близька до оповідання. Але якщо оповідання дає ширшу й докладнішу картину життя, наближаючись до повісті, а події розвиваються порівняно спокійно й у хронологічній послідовності, то новела — це дуже короткий твір переважно про одну якусь надзвичайну подію, що стала поворотною в долі персонажа чи кількох головних персонажів. Дія в ній напружена, розвиток сюжету драматургічно стрімкий, гостро конфліктний, із різкими зламами. Новелу іноді образно називають сестрою драми, а властива їй лірична атмосфера й філософська заглибленість у явища життя зближує новелу з ліричним віршем. Таким чином, новела, будучи за жанром епічним твором, поєднує в собі й ознаки лірики та драми. Їй властиві точний, виразний і багатозначний штрих, наскрізна деталь, що передає потрібні авторові думки та настрої, лаконізм в усьому, велика економність у застосуванні художніх засобів. Розрізняють новели подій, новели з настроєвим, психологічним сюжетом.

Виокремлюємо основні риси, притаманні новелі як жанру літератури:

· побудова сюжету на основі справжньої, невигаданої події;

· конфлікт більш загострений, аніж в оповіданні, події розвиваються напруженіше, динамічніше;

· часті раптові повороти дії;

· парадоксальність ситуацій;

· несподівана розв’язка;

· посилена увага до окремих художніх деталей;

· стислість розповіді про події та персонажів;

· нетривалий час дії;

· основних дійових осіб дві-три;

· прозова форма та невеликий обсяг [10, c. 13].

На них необхідно звертати увагу під час пояснення учням матеріалу на уроках, щоб підкреслити різницю між оповіданням та новелою.

Звертаємо увагу на зміни, що відбулися у підході до написання новели в ХХ ст. У зв’язку з виникненням модерну як мистецької течії певні метаморфози трапилися і у традиційному підході до сприйняття письменниками цього жанру. Виникають символічні, імпресіоністичні, експресіоністичні та сюрреалістичні новели. Константами залишаються динамізм сюжету, фрагментарність, несподівана кінцівка та ін., але кожна із течій модерну надає новелам певного нового забарвлення. Подібні зміни зумовлені подіями, що відбувалися у ХХ ст. (світові війни, тоталітарні режими, репресії тощо).

Оскільки на уроках світової літератури ми маємо справу із текстом, було доцільно розглянути новелу як текстовий феномен. Розриваємо поняття текст та дискурс, орієнтуючись на дослідження Ф. Бацевича, аналізуємо співвідношення між цими двома термінами, в загальних рисах окреслюємо проблеми вивчення тексту на уроках.

Отже, новела як жанр літератури та як приклад художнього тексту не втратила своєї актуальності і наш час. Можна стверджувати, що новела — це універсальний жанр літератури, що концентрує в собі такий обсяг інформації, який дає багате тло для мислення завдяки багатству й оригінальності тексту. Вона постійно переживає певні модифікації, які додають новизни та принципової свіжості цьому епічному жанру.

Список використаних джерел

1. Андреев М. Новеллино в истории итальянской литературы и европейской новеллы / М. Андреев // Новеллино. — М.: Наука, 1984. — С. 219−252.

2. Бацевич Ф. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник / Ф. Бацевич. — К.: Видавничий центр «Академія», 2004. — 344 с.

3. Боброва М. Н. Вашингтон Ирвинг / М Н. Боброва // Романтические традиции американской литературы ХІХ в. и современность: М.: Наука, 1982. — С. 92−99.

4. Введение в литературоведение. Литературное произведение: основные понятия и термины / Под редакцией Чернец Л. В. — М.: «Высшая школа», 1999. — 452 с.

5. Дуб К. Життєва конкретика жанру новели в теоретичному аспекті / К. Дуб // Роди і жанри літератури. Зб. наук. праць. — Одеса: Astroprint, 1997. — С. 18−19.

6. Денисюк І. Поетика новели / І. Денисюк // Жовтень. — 1969. — № 10. — С. 127−134.

7. Затонский Д. Что такое модернизм / Д. Затонский // Контекст. — 1974. Литературно-теоретические исследования. — М., 1975. — С. 141.

8. Літературознавчий словник-довідник // За ред. Р. Гром’яка. — К.: Академія, 1997. — 752 с.

9. Лесли Р. Сюрреализм. Мечта о Революции / Р. Лесли. — М.: Белфаксиздат групп, 1997. — С. 59.

10. Маранцман В. Г. Методика преподавания литературы: Учебник для пед. вузов / В. Г. Маранцман. — М.: Просвещение, ВЛАДОС, 1994.  — С. 3−24.

11. Мелетинский Е. Историческая поэтика новеллы / Е. Мелетинский. — М.: Наука, 1990. — 275 с.

12. Николюкин А. Н. Американский романтизм и современность / А. Н. Николюкин. — М., 1968. — С. 125−163.

13. Новеллы эпохи Возрождения / Сост. Б. Бунич-Ремизов. — К.: Изд-во политич. лит-ры Украины, 1990. — 479 с.

14. Петровский М. А. Морфология новеллы / М. А. Петровский // Ars poetica. — М., 2000. — 321 с.

15. Пошуки прекрасного. Твори М. Коцюбинського / М. Коцюбинський. — К.: Грамота, 2004. — 279 с.

16. Селиванова Е. Когнитивная ономасіологія / Е. Селиванова. — К.: Издательство Украинского фитосоциологического центра, 2000. — 248 с.

17. Теорія літератури / За наук. ред. О. Галича. — К. : Либідь, 2001. — 488 с.

18. Ткаченко А. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства): Підручник для гуманітаріїв / А. Ткаченко. — К.: Правда Ярославичів, 1997. — С. 433.

19. Українська новелістика кінця XIX — початку XXст. — К.: Наук. думка, 1989. — 688 с.

20. Чернец Л. В. К теории литературных жанров / Л. В. Чернец // Филологические науки. — 2006. — № 3 — С. 3−12.

21. Юрчук О. Новела у світлі історичної поетики: проблеми типології жанру / О. Юрчук // Автореф. дис. канд. філол. наук. — К., 1999. — 19 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой