Жанрово-композиційна природа та система образів у творі "Романи Куліша" В. Петрова

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. РОМАН-БІОГРАФІЯ В. ПЕТРОВА В КРИТИЦІ ТА ДОСЛІДЖЕННЯХ

РОЗДІЛ 2. ЖАНРОВО-КОМПОЗИЦІЙНА ПРИРОДА ТВОРУ

2.1 Синтез біографічних та інтелектуальних компонентів роману

2.2 Функції цитат у творі В. Петрова «Романи Куліша»

2.3 Композиційна організації тексту

РОЗДІЛ 3. ОБРАЗНА СИСТЕМА РОМАНУ-БІОГРАФІЇ В. ПЕТРОВА

3.1 Особливості творення образу П. Куліша

3.2 Жіночі образи у романі

3.3 Постать автора у тексті

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Віктора Петрова вважають першим українським письменником, який звернувся до жанру художньої біографії. Одним із багатьох, чий життєпис дослідив В. Петров, був Пантелеймон Куліш, талановитий митець, до якого В. Петров ставився зі значним пієтетом - саме це дало змогу письменнику заповнити лакуни художньої біографії своїми власними думками та переконаннями. Подібно до П. Куліша, В. Петров теж схильний до вживання багатьох псевдонімів, масок та містифікацій, що мали б приховати його справжнє «Я» від читачів. Художні біографії В. Петрова однаково розкривають духовний світ і зображених ним митців, і його самого.

Актуальність дослідження полягає в тому, що «Романи Куліша» В. Петрова є важливою складовою літературного процесу доби «українського відродження» і являє собою перспективний матеріал для літературознавчих студій насамперед і огляду його місця в системі явищ художньої культури 30-х років XX ст.

Доцільність створення комплексної праці, спрямованої на вивчення тексту «Романи Куліша» в контексті українського культурного життя 30-х років, пояснюється тим, що в українському літературознавстві цей роман розглядався у зв’язку з іншими текстами В. Петрова для змалювання загальної картини його творчості. Проте окремого дослідження присвяченого лише цьому романові, що показує синтез біографічних та інтелектуальних компонентів у тексті, композиційну організацію тексту, аналізує образ П. Куліша у баченні автора, ще не існує.

Мета роботи полягає у комплексному дослідженні твору «Романи Куліша» В. Петрова, осмисленні й детальному аналізі жанрово-композиційної природи та системи образів.

Відповідно до мети висунуто такі завдання:

1) з’ясувати значення роману-біографії у контексті критичних та дослідницьких матеріалів;

2) визначити синтез біографічних та інтелектуальних компонентів роману;

3) розкрити функціонування цитат у тексті;

4) охарактеризувати особливості творення образу П. Куліша;

5) проаналізувати жіночі образів у романі;

6) розглянути постать автора у тексті.

Об'єктом дослідження є твір «Романи Куліша» та статті В. Петрова про видатних людей української літератури.

Предметом роботи є роман-біографія з рисами інтелектуального роману, що творить ідейний спектр образу Пантелеймона Куліша.

Мета і предмет роботи обумовили вибір методів дослідження.

Біографічний метод використовується для з’ясування дослідження В. Петровим життя та творчості Пантелеймона Куліша.

Культурно-історичний метод застосовується при введенні досліджуваного твору у культурний, літературний та історичний контекст і описові особливостей його засвоєння письменником у романі.

Філологічний метод використовується при виділенні інтелектуальних компонентів тексту та визначені принципів творення образів.

Інтертекстуальний та міфологічний методи сприяють увиразненню смислових акцентів, розставлених у творі, а також дозволяють простежити особливості стилю досліджуваного роману.

Творчість В. Петрова досліджували Ю. Шерех, В. Агеєва, Ю. Загоруйко, О. Черненко, С. Павличко, В. Андрєєв, Т. Белімова, О. Боярчук, К. Рубан, М. Гірняк та інші, звертаючи увагу на різні її аспекти.

Юрій Шевельов написав вагому статтю «Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози» 1984 року. Головна думка цієї розвідки у тому, що В. Петров є частиною гуртка неокласиків. Стаття вражає як своєю інформативністю, енциклопедичними знаннями української та західноєвропейських літератур, так і глибинним аналізом біографії та творчості В. Петрова. Досліджуючи манеру письма В. Петрова, Ю. Шевельов вказав на його схильність до парадоксу та іронізування. Дослідник згадав єхидні зауваги письменника з приводу Кулішевого порівнювання себе з Прометеєм, процитував опис портретів Куліша з розділу «Марко Вовчок» та інші. На кількох показових прикладах із романізованих біографій Ю. Шевельов продемонстрував також авторські переходи від іронії до гротеску.

Юлія Загоруйко у статті «Віктор Петров», стверджує, що на відміну від Mopya та Цвейга, в романізованих біографіях Віктора Петрова автобіографізм позначився мінімально. У своїй роботі ми намагалися спростувати цю думку. Зіставляючи його тексти, дуже часто бачимо вельми характерні для письменника самоповтори, рішучість поборювати певні літературні чи наукові норми і по кілька разів прописувати важливі насамперед для себе моменти, в яких саме і проступає автобіографізм чи спроби самоінтерпретації.

У першій розвідці про В. Петрова — «На зворотному боці автентичності: Культурософія Петрова-Домонтовича-Бера (1946 — 1948)» — С. Павличко зосередилась на вивченні його філософських, історіософських та історико-літературних статей. Вона визначила проблематику, яка цікавила автора, вказала на стиль та на основні способи його соціального позиціонування. Наскрізною думкою розвідки стала ігрова концепція реалізації автора, яку дослідниця вивела як із його схильності підписуватися різними прізвищами під працями різного спрямування (Петров — під теоретичними, історико-літературними статтями, Домонтович — під художньою прозою, Бер — під філософськими, історіософськими та культурологічними розвідками), так і способів демонстрації поглядів на певні життєві ситуації.

Найоб'ємнішим дослідження життя та творчості В. Петрова стала книга В. Агеєвої «Поетика парадоксу: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича» 2006 року. Дослідниця намагалася з’ясувати численні загадки біографії та творчості письменника. Основною причиною зацікавлення В. Петрови жанром романізованої біографії авторка назвала можливість поєднання елементів наукового та художнього дискурсів. Аналізуючи власне романи-біографії, В. Агеєва відзначила інтерес автора до переломних, кризових історичних періодів, до складних, роздвоєних, непересічних особистостей, до тих хто «випадає» зі свого часу, випереджає його чи йому протистоїть.

В останнє десятиліття спостерігаємо збільшення зацікавлення постаттю В. Петрова, його загадковою біографією та неповторною творчістю.

РОЗДІЛ 1. РОМАН-БІОГРАФІЯ В. ПЕТРОВА В КРИТИЦІ ТА ДОСЛІДЖЕННЯХ

Постать В. Петров варто розглядати як письменника, що вводить в українську літературу такий жанр як романізована біографія. Залежно від політичних обставин його творчість трактували по-різному. Доцільним буде аналіз попередніх досліджень, що безпосередньо стосуються роману-біографії у доробку автора.

До аналізу «Романів Куліша» зверталося досить невелика кількість дослідників. Дослідження романізованої біографії можна поділити на чотири етапи.

Перший етап 30−70-ті роки. Після публікації кількох частин ««Романів Куліша» в журналах «Життя і революція» та «Авангард-альманах» 1930 року, та після видання твору окремою книгою в тогочасній періодиці вийшло друком кілька рецензій.

Другий етап розпочинається у 80-х роках, після перевидання нью-йоркським видавництвом «Сучасність» роману-біографії з’явилася стаття Ю. Шевельова «Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози» [85]

Третій етап. У 90-х роках, після публікації «Романів Куліша» у журналі «Вітчизна» [62; 63; 64] та після кількох перевидань роману у повному обсязі з’явилися дослідження, присвячені цьому роману.

Четвертий етап. З початку 2000-го року з’являться кілька перевидань творів В. Петрова. Друком виходить низка ґрунтовних досліджень життя та творчості автора, серед яких приділено увагу й «Романам Куліша»

Для першого етапу характерними є досить негативні відгуки про текст «Романів Куліша». Рецензент, приховавши своє прізвище, підписавшись Леонідом (Ю. Шевельов припустив, що автором рецензії міг бути Л. Чернець), засуджує Віктора Петрова за змалювання особистого життя П. Куліша, його закоханостей. Говорить, що пишучи про життя видатної особистості варто було б звернути увагу на класову природу письменника, заперечити ідеалізацію, національну романтику. Але рецензент відзначив, що інколи В. Петров намагався окреслити постать П. Куліша у широкому плані. А зацікавленням до «пікантних» фактів життя П. Куліша пояснює цікавістю до них міщансько-непманських соціальних груп, які є читачами Віктора Петрова.

Таку критику дуже просто пояснити історичним часом (30-ті роки ХХ ст.), вимогою та настановами комуністичної партії.

У 40-х роках іншу думку висловили І. Костецький та Ю. Шевельов, які особисто були знайомі з В. Петровим. І. Костецький відзначив схильність В. Петрова до осмислення актуальних проблем часу та наголосив, що запити нової інтелігенції 20-х років істотно відрізнялися від тих, які були раніше.

Схожої думки про узгодженість проблематики творів В. Петрова з вимогами часу дотримувався і Ю. Шевельов. Він назвав його «послідовним, органічним європеїстом», якому властиве абстрактне мислення та «раціоналістично-хірургічний стиль» [86, с. 176]. Критик охарактеризував основний творчий принцип В. Петрова як пошуково-пізнавальний, дослідницький, тобто такий, що змушував автора цікавитися не деталями побуту чи середовища, не героями чи темами, а ракурсом їх сприйняття. Однією з основних ознак стилю В. Петрова Ю. Шевельов назвав очевидну та приховану іронію.

Після викрадення В. Петрова у Мюнхені з’явилася ще одна стаття Ю. Шевельова у журналі «Україна», що видавався українськими емігрантами у Парижі. Редакційний колектив «України», автор спогадів «Віктор Петров, як я його бачив» та З. Кузеля, який у листі до редакції розповів про долю матеріалів В. Петрова, знайдених у його квартирі, на той час вважали, що письменник загинув, тому запропонували широкому колу читачів загальний огляд його наукових праць та художніх творів. На романах-біографіях акцент не робився. Їх Ю. Шевельов згадав лише для того, щоб змалювати загальну картину літературної практики В. Петрова, що характеризувалася увагою до біографічних відомостей відомих постатей та переосмислення чужих думок про них із метою творення узагальнених образів доби.

У 60-х роках до вивчення творів В. Петрова літературознавці зверталися рідше, ніж у попередні десятиліття. Про романи «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша» неприхильно відгукнувся М. Сиротюк, який зазначив, що «романні» теми в них не знайшли «свого художнього повноцінного висвітлення» [74, с. 89]. У книзі «Історико-біографічні твори з життя письменників» І. Ходорківський, подібно до М. Сиротюка, поставив романи-біографії В. Петрова в один ряд із творами, що мали незначну літературну вартість. Він визначив головного героя роману «Аліна й Костомаров» «…деморалізованим, з ущербною психікою» [81, с. 45], а персонажа першого плану з твору «Романи Куліша» — «…нещирою, нечесною, підлою людиною, що викликає тільки огиду» [81, с. 37]. Крім того, І. Ходорківський зауважив, що обидва твори були надуманими, побудованими на «…неперевірених джерелах, сумнівних фактах, анекдотах» [81, с. 69], а тому не є цінними ні ідейно, ні художньо.

Другий етап вивчення творчості В. Петрова пов’язаний, на нашу думку, з появою праці Ю. Шевельова «Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози», написаної у 1984 році й опублікованої у тритомнику В. Домонтовича, виданому 1988 року. До сьогодні ця стаття має значну цінність для дослідників творчості В. Петрова, вона неодноразово перевидавалася.

Одна з основних думок цієї розвідки полягає в наближенні В. Петрова до літературно-мистецького «гуртка неокласиків», порушення сталості «ґрона п’ятірного», представленого постатями М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича, О. Бургардта та М. Драй-Хмари. Проте у своєму аналізі Ю. Шевельов значно розширив коло проблематики, пов’язаної з неокласичним контекстом, — стаття вражає як своєю інформативністю, енциклопедичними знаннями української та західноєвропейських літератур, так і глибинним аналізом біографії та творчості В. Петрова.

Твори «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша» дослідник не виокремлює із загального творчого доробку автора: він схильний аналізувати прозу письменника як єдине ідейно-художнє ціле, що має спільну основу. До її характерних ознак учений відніс «…характеристичну залежність від писемних джерел» «[85, с. 857], осмислення «…проблематики людини на зламі епох, людини, чиє життя визначає хід загальної історії, якої та людина не усвідомлює й не розуміє» «[85, с. 866], схильність автора відповідати на прочитане в формі «…як я писав би на цю тему на тому ж фактичному матеріялі» [85, с. 859]. Методику своєрідного «переписування», «літератури, що виростає з літератури» Ю. Шевельов простежив на матеріалі романів про Костомарова і Куліша. Саме в них, за його словами, «…белетрист використав здобутки науковця, наслідки розшуків в архівах» [85, с. 857].

Аналізуючи тематику великої прози письменника, дослідник висловив припущення, що В. Петрова найбільше хвилювала та ситуація, коли протягування й відштовхування визначали ціле життя двох людей. На думку вченого, подібні стосунки були головною темою «Романів Куліша», «Аліни й Костомарова», «Дівчинки з ведмедиком». У «Романах Куліша» дослідник побачив «…наполегливе впровадження ідеї залежності кохань Кулішевих не тільки від особистого характеру, а й від його доби» [85, с. 847].

Досліджуючи манеру письма В. Петрова, Ю. Шевельов вказав на його схильність до парадоксу та іронізування. Вчений згадав єхидні зауваги письменника з приводу Кулішевого порівнювання себе з Прометеєм, процитував опис портретів Куліша з розділу «Марко Вовчок» та інші. На кількох показових прикладах із романізованих біографій Ю. Шевельов продемонстрував також авторські переходи від іронії до гротеску. Проте цим аналізом творчої майстерності В. Петрова у статті не обмежився, оскільки окремо зупинився на мовній структурі творів, дослідив основні джерела їх мотивів.

Третій етап досліджень розпочинається з 1990 року. У збірнику, присвяченому «забутим іменам» 20-х років, редактори запропонували широкому колу читачів ознайомитися з мемуарами В. Петрова «Болотяна Лукроза» [32]. Перед основним текстом вони подали невелику передмову, в якій, зокрема, відзначили необхідність повернення письменника в історію української літератури. Паралельно із спробами «реабілітувати» письменника у 90-х роках публікувалися розвідки, які представляли окремі факти з його біографії, що значною мірою зумовили письменника «забуття». Серед них показовими можна вважати фрагменти із книги «Чорнорабочие» Г. Федорова [78]

Л. Новиченко аналізував романізовані біографії В. Петрова [57]. Він спростував твердження тих дослідників біографічної прози, які називали романи-біографії надуманими і побудованими на «плітках» та «анекдотах». Для «Романів Куліша», за його словами, властиві оголений вигляд документальної бази, рясна цитація, критичний аналіз джерел [57, с. 147]. Як і перших рецензентів романів-біографій, Л. Новиченка зацікавив кирило-мефодіївський контекст твору, і він висловив свою схвальну оцінку тому, як В. Петров обумовив ідеологію образу П. Куліша. Окрім цього, літературознавець висловив кілька цікавих міркувань про манеру оповіді В. Петрова. Романіст, на думку Д. Новиченка, виступив передовсім як аналітик, для якого будь-яка ідеалізація або «тактовний» обхід тіньових моментів у характері героїв виключалися. Відповідно до цього, В. Петров сам переймався «романтичним» духом своїх героїв, «педалював» і загострював певні психологічні контрасти чи невідповідності, які виносив на обговорення. «Концептуальність інколи змушує В. Петрова бути досить таки самовладним, — підкреслив автор статті, — будуючи психологічний тип, він часом по-своєму спрямовує - в той чи той бік — живі вияви індивідуального характеру» [57, с. 149].

Одразу у двох книгах В. Петрова, перевиданих у 1992 році, у жанрі передмови та післямови вийшла друком розвідка С. Білоконя «Довкола таємниці» [9], цілком присвячена біографії В. Петрова. Стаття містила чимало посилань на рідкісні документи, листи, газетні та журнальні публікації, спогади, архівні матеріали, друковані та недруковані інформаційні джерела. Загалом у ряді біографічних досліджень 90-х років про В. Петрова вона була чи не найбільш інформативною.

У 90-х роках творчість В. Петрова стала предметом вивчення Ю. Загоруйко, яка написала кілька розвідок про його прозу [34; 35; 36] та розділ в «Історії української літератури ХХ століття [37]. Ці статті відобразили зміст її кандидатської дисертації «Художня проза В. Петрова (В. Домонтовича)» — першого об'ємного дослідження творчості В. Петрова. У статті «Митець незвичайної долі» Ю. Загоруйко зупинилася на біографії В. Петрова, доповнивши вже опублікований фактаж спогадами У. Самчука. Дослідження художніх творів В. Петрова вона розпочала їх періодизацією і запропонувала проблемно-тематичний аналіз «Романів Куліша» та «Аліни й Костомарова». Услід за Л. Новиченком, який визначив жанр цих романів, спираючись на творчість західноєвропейських літераторів початку ХХ ст., авторка зосередила увагу на романізованих біографіях А. Моруа, С. Цвейга, Ю. Тинянова й специфікою жанру визнала синтез історизму та інтелектуалізму [34, с. 28]. За її словами, цей жанр дозволив В. Петрову своєрідно долучитися до літературної дискусії 1925−1928 років, оригінально сформулювавши свої погляди на те, яким шляхом має розвиватись українська література. «Петров невипадково звертається до попереднього століття, а саме до тогочасного символу національного відродження — Кирило-Мефодіївського братства. Його привабила споріднена тональність ХІХ і ХХ століть через властиві їм ідеї українства» [34, с. 29].

На матеріалі «Романів Куліша» вона простежила, яким чином в одному творі В. Петров реалізується як літературознавець, аналітик, філософ, психолог та художник. Узявши за основу приватне листування Куліша, В. Петров написав «повість-есе» про любовні історії Куліша в один із періодів його життя. При цьому автор ставив перед собою цілком конкретну мету — створити психологічний портрет відомого культурного діяча. «І не портрет „на тлі“ чи „в колі“, а портрет героя любовних романів, що неможливим є за межами Куліша-громадянина» [35, с. 6]. У своєму творі, на думку дослідниці, В. Петров виступив, як і його герой, роздвоєною особистістю. Він то засуджував свого персонажа, вдаючись до іронії та сарказму, то виправдовував, посилаючись на загальні особливості романтичного світовідчуття.

Відома канадська дослідниця української літератури, автор монографій «Михайло Коцюбинський — імпресіоніст» та «Експресіонізм у творчості Василя Стефаника», О. Черненко-Рудницька 1993 року виступила на ІІ конгресі Міжнародної асоціації українознавців із доповіддю «Аналіз світоглядних принципів у прозі В. Домонтовича» [82].

Визначивши основні світоглядні орієнтири В. Петрова такими, що коливаються між «Заходом» та «Сходом» (раціоналізмом та ідеалізмом), дослідниця перейшла до аналізу їх конкретних проявів. Вона з’ясувала, що основною проблемою для письменника була проблема усвідомлення «…трагедії українського народу, який не зумів викристалізувати своєї власної національної та духовної самосвідомості» [82, с. 110]. Саме тому, на думку О. Черненко, у своїх творах В. Петров змальовує людей неврівноважених, без національної свідомості, без батьківщини, без ґрунту. Показовими героями, які представляли авторську оцінку «колективної психіки українського народу», дослідниця назвала головних персонажів романів «Аліна й Костомаров», «Романи Куліша». Так, Костомаров для неї - неврівноважена людина, яка любить Україну і водночас ненавидить її, яка ставала на захист народу і водночас задихалася в атмосфері провінційної однобічності, радо виїжджала до Петербурга, а потім знов тікала в Україну, захоплювалася Західною Європою і знецінювала її. А Куліш для О. Черненко — особа, що ніяк не могла синтезувати в собі інтелектуальне мислення європейського Заходу з орієнтальною філософією Сходу.

У статті також висловлено міркування про стиль В. Петрова, який авторка, подібно до Ю. Шевельова, схильна трактувати як експресіоністичний. До показових моментів, які дали їй на це підстави, вона віднесла інтуїтивне сприйняття дійсності, превалювання «камінного стилю», дистанціювання від емоційності, багатоплощинність, гіперболізацію, ідеалізацію та схильність до символічної парадоксалізації [82, с. 111].

Особистість В. Петрова цікавила й літературознавця С. Павличко. У першій розвідці про В. Петрова дослідниця зосередилась на вивченні його філософських, історіософських та історико-літературних статей [Павличко С. На зворотному б.]. Вона визначила проблематику, яка цікавила автора, вказала на стиль та на основні способи його соціального позиціонування. Наскрізною думкою розвідки стала ігрова концепція реалізації автора, яку дослідниця вивела як із його схильності підписуватися різними прізвищами під працями різного спрямування (Петров — під теоретичними, історико-літературними статтями, Домонтович — під художньою прозою, Бер — під філософськими, історіософськими та культурологічними розвідками), так і способів демонстрації поглядів на певні життєві ситуації. Незважаючи на те, що авторка статті тут не дуже досліджувала романи-біографії (предметом її уваги був період другої половини 40-х років), вона виокремила основні риси літературної креатури автора, що послідовно виявилися у всій його творчості. З-поміж них — тема кризи традиційної маскулінності; послідовне, навіть агресивне, антинародництво; схильність зображати в різних творах образ «аскетичного, самотнього вченого»; здатність «не впадати ані в пафос, ані в месіанський екстаз» [59, с. 112].

У книзі «Дискурсом модернізму в українській літературі» С. Павличко розширила коло аналізованих текстів В. Петрова. Власне, вона була першою дослідницею модерністського дискурсу, яка відкрила постать В. Петрова для широкого кола читачів. Романи письменника, написані у 20-х роках, як і твори В. Підмогильного, С. Павличко віднесла до нового для української літератури типу інтелектуального роману, що був одночасно і психологічним. Його специфічними рисами вона визначила концептуальність, дискусійність, полемічність. І якщо В. Підмогильного вона назвала ерудованим самоуком, то характеристику В. Петрова вона витримала у протилежній тональності: учений, природно закорінений у знання й культуру, «людина розуму», інтелектуал, філософ. «Його твори нагадують мозаїку, складену з уривків статей чи нотаток до наукових трактатів. Чим ближче до кінця роману, тим відчутніший голос автора, який неначе втомився від власних літературних вигадок і прямо, не особливо дбаючи, наскільки це пов’язано з подіями твору, висловлює свої думки з різноманітних літературних питань» [58, с. 213].

Зацікавлення В. Петрова новим для української літератури жанром белетризованої біографії, було, за словами С. Павличко, частиною загального, властивого для неокласиків дискурсу демістифікації української літератури та її історії. Виявляючи тенденцію до переосмислення відомих осіб національного минулого, В. Петров, на думку дослідниці, скористався літературними трафаретами західноєвропейського зразка. Саме тому головного персонажа «Романів Куліша» вона побачила модерністським типом з кафкіанським настроєм: самотня людина, примхлива, схильна до нудьги, меланхолії, ізольованості, невдоволеності собою, відчаю, неврозу. Афоризм В. Петрова «Кожна людина, писавши про інших, пише тільки про себе» дав підставі С. Павличко стверджувати, що «…Костомаров і Куліш стали проекцією настрою самого Петрова, втіленням його літературних поглядів і концепцій» [58, с. 217]. А це, в свою чергу, підводило її до думки про існування улюбленої теми прозаїка — теми маски, подвійного життя, роздвоєння, розтроєння чи множинності особи. В. Петров, підкреслила вона, вивчав «…розщеплене, плинне „я“ сучасної людини, прочитуючи життя своїх героїв з романтичної епохи в цілком новому стилі» [58, с. 219]. Серед основних філософських тез В. Петрова дослідниця виокремила ірраціональність, а саме — крах розуму й засадничу ірраціональність людини. З цією проблематикою вона пов’язала художній образ науковця, заявлений майже в кожному творі письменника й наділений переважно контрастними й несумісними характеристиками: людина книги, що ненавидить книжки, літератор, що пише про крах літератури тощо. Заслуговують уваги й ті міркування С. Павличко, які стосуються теми «Петров як шифратор». Розвиваючи її, авторка згадала передмову до «Романів Куліша» й назвала її «імітацією певного критичного дискурсу, яка має приховати істинні наміри автора» [58, с. 222], навела цитату з роману, в якій атестовано Куліша як шифратора і псевдонімного письменника, й підвела до думки про те, що «уся книжка Петрова про — тексти, які є шифрами, і про творче життя, в якому наміри і виконання ніяк не може збігтися» [58, с. 222]. Подібно до Ю. Загоруйко, дослідниця вважала, що роман про Куліша був нематеріалізованою частиною літературної дискусії 1925−1928 років, своєрідним вираженням думок автора з приводу порушених у дискусії питань, «химерною модерністичною грою» [58, с. 223]. Цю дискурсивність авторка побачила навіть у самій «двозначній» назві роману, в якій була закладена Кулішева подвійність: «…художній текст як любовна пригода й любовна пригода як художній текст» [58, с. 234].

«Романи Куліша» С. Павличко також схильна розглядати в контексті фрейдистського дискурсу 20-х років і ставити в один ряд із статтями психоаналітичного спрямування А. Халецького, В. Підмогильного та Є. Перліна. Хоч прямих посилань на З. Фройда в текстах В. Петрова вона не знайшла, проте відзначила виняткове зацікавлення автора психологією таких екстравагантних, ексцентричних типів письменників та вчених, біографія яких могла б дати безліч підстав для психоаналітичного дослідження. Уже тим, що В. Петров обрав тему приватного життя Куліша, за її словами, він реалізовувався як психоаналітик, оскільки за допомогою неї дослідив глибинні рівні психологічної організації своїх героїв. П. Куліша вона побачила людиною складного, багатого, контроверсійного духовного життя, меланхоліком, невротиком, іпохондриком. Цією особою, за її словами, В. Петров зацікавився не стільки як певною темою, скільки як типом, який, кохаючи жінку, любив свою уяву про неї, любив її просвіщати й хизуватися перед нею, любив контролювати її почуття тощо. Прозаїк, продовжувала міркування С. Павличко, змалював Куліша як егоїста й егоцентрика, який залишався таким навіть у «божевільному захопленні» Марком Вовчком.

Серед досліджень С. Павличко, присвячених В. Петров, заслуговує на увагу вступна стаття до видання його прози, здійсненого в Україні 1999 року. Розвідка «Роман як інтелектуальна провокація» [60] значною мірою суголосна вже згаданій праці дослідниці. Виражена в попередніх дослідженнях думка про мотивацію зацікавлень автора художньою літературою тут набула довершеного вигляду: «Петров був передовсім науковцем, який забавлявся літературою як екстравагантним хобі» [60, с. 5].

До показових ознак індивідуально-авторського стилю письменника, визначених у книзі «Дискурс модернізму в українській літературі», тут С. Павличко додала граничність та рафінованість мови; здатність уникати емоційної, як і будь-якої іншої надмірності; несентиментальність; самодеструктивну раціональність; схильність до змалювання екзистенційних станів тривоги, непевності; парадоксалізм; провокативність.

Четвертий етап дослідження романізованої біографії починається статтею В. Агеєвої «Мовні ігри В. Домонтовича» [1] у жанрі передмови до перевиданих творів В. Петрова. Ця стаття пропонує аналіз переважної більшості художніх творів письменника, тому, на відміну від передмови С. Павличко, роману-біографії про Куліша тут приділено більше уваги. Романізовану біографію В. Агеєва назвала улюбленим жанром В. Петрова й зауважила, що його життя теж могло б стати блискучим сюжетом біографічного роману. Основною причиною зацікавлення письменника цим жанром авторка назвала можливість поєднання елементів наукового та художнього дискурсів. Аналізуючи власне романи-біографії, В. Агеєва відзначила інтерес автора до переломних, кризових історичних періодів, до складних, роздвоєних, непересічних особистостей, до тих, хто «випадає» зі свого часу, випереджає його чи йому протистоїть. Куліша з «Романів Куліша», цього «піонера з сокирою важкою» в безлюдній пущі, національного пророка без нації, громадського діяча та ідеолога без громадянства, «людину без синтезу», дослідниця також схильна сприймати як узагальнений образ, що показово віддзеркалював настрої тих модерністів 20−30-х років ХХ ст., які намагалися якимось чином адаптуватися до соцреалістичних епох. Крім того, представлений письменником варіант біографії Куліша у формі любовного роману В. Агеєва проінтерпретувала як загальну авторську настанову робити з кохання «…певну мовну практику, …дискурс» [1, с. 16]. Тому Кулішеву «педагогічну еротику» вона назвала однією з придатних для вивчення тем і зазначила, що за допомогою її осмислення В. Петров знайшов розв’язання психологічної та ідеологічної роздвоєності Куліша, його половинчастості, компромісності, прагнення не так любити, як «просвіщати» жінок. Про роман «Аліна й Костомаров» В. Агеєва згадала у зв’язку з аналізом наскрізних мотивів творів «Дівчинка з ведмедиком», «Мовчуще божество» та «Романи Куліша», з-поміж яких — мотив залежності стилю епохи від стилю почуттів, взаємин чи любовних стосунків. Дослідниця підкреслила, що помічена В. Петровим залежність лише за механізмом аналізу претендувала на визначення деструктивної практики, покликаної зруйнувати романтичний стереотип божественної, вічної, невмирущої любові. Авторка «Мовних ігор В. Домонтовича» звернула увагу й на багатоплощинність текстів В. Петрова. Так, розвиваючи думку про схильність письменника не стільки до творення довершеного сюжету, до змалювання виразних індивідуальних характеристик персонажів, скільки до осмислення певної філософської колізії чи до віднайдення складних і разючих аналогій між віддаленими історичними періодами, вона вказала, що письменникові були властиві парадоксальне зближення контрастних понять і оцінок; гра з офіційними ідеологічними, культурними, жанровими, стильовими й мовними канонами; складні плетива мотивів, перегуків, інтелектуальних загадок тощо. Саме ці риси дали підстави В. Агеєвій твердити про наявність елементів постмодерного письма у прозі В. Петрова.

В. Агеєва продовжила свою дослідницьку діяльність творчості В. Петрова й видала книгу «Поетика парадоксу: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича» 2006 року. Ця праця — ґрунтовна розвідка про життя та творчість В. Петрова. Дослідниця намагалася з’ясувати численні загадки біографії письменника. Розглянула його діяльність в контексті неокласицизму та МУРу. Також проаналізувала відображення В. Петрова в його художніх текстах, віддзеркалення автора в своїх героя. Відзначила новий тип модерної жінки у творах В. Петрова. Стосовно романізованих біографій бачимо ті ж думки, викладені у попередній статті. Можна говорити, що ця книга В. Агеєвої є однією з найдетальніших та найінформативніших про В. Петрова.

У 2000 році в київському видавництві «Гелікон» вийшли друком три романи, оповідання, автобіографія та записник В. Петрова. Упорядником й автором цього проекту став Р. Корогодський. Він же подав до цього видання об'ємну статтю про В. Петрова «На межі… Ще один полонений доби Українського відродження» [43]. Розвідку Р. Корогодський побудував на рідкісних біографічних джерелах, спогадах, архівних матеріалах, друкованих статтях та листах В. Петрова до С. Зерової. Структурно вона складається з чотирьох частин. У першій частині науковець зупинився на біографії В. Петрова і прив’язав його художні та наукові тексти до біографічної канви. Про романи-біографії інформації знаходимо мало. На них Р. Корогодський поставив акцент, коли навів ряд прізвищ письменників, якими у 20-х цікавився В. Петров. За словами вченого, вивчаючи матеріал про Г. Сковороду, П. Куліша, М. Костомарова і М. Гоголя, В. Петров увійшов у такі інтимні глибини, що написав белетристичні книжки «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша». «Таке піверотичне — в дусі часу — сприймання літературознавчого матеріалу багато давало для розуміння сутности цих діячів» [43, с. 457] - наголосив дослідник. У цьому ж розділі Р. Корогодський визначив основні риси індивідуально-авторського стилю В. Петрова, які, на його думку, споріднювали письменника з неокласиками: іронію, скептицизм, фаталізм, песимізм та відчуття відносності явищ життя. Твір «Романи Куліша» дослідник обрав також прикладом для протиставлення з книгою «Науково-політична діяльність А. Кримського», очевидно, написаною на замовлення, проте не надрукованою. Р. Корогодський, зокрема, зауважив показову невідповідність і навіть контрастування між цими двома текстами, написаними майже одночасно однією людиною. «Згадуючи блискучі психологічні занурення в природу людини, вміння препарувати листування з допомогою заглибленого аналізу особистих колізій, вчинків такого складного творця, як Куліш, раптом починаєш думати: а якщо Петров справжнє „соціальне замовлення“ вирішив розіграти. Отака собі жорстока пародія, містифікація за законами, звичайно, доносительського жанру, та з чортячими колінцями, „жартами“, підморгуваннями» [43, с. 464].

Другий розділ статті Р. Корогодського присвячений темі «розвідницько-невільницької» діяльності В. Петрова, тому романи-біографії тут навіть не згадуються, як і в третьому та четвертому розділах, у яких переважно відтворене життєвий шлях В. Петрова. Попри це, дослідник навів чимало аргументів для підтвердження думки про показову відповідність між літературним обличчям письменника, заявленим у його художніх творах «Романи Куліша», «Аліна й Костомаров», «Дівчинка з ведмедиком», «Доктор Серафікус», «Без ґрунту», історіософських етюдах та оповіданнях 40-х років, і реальним В. Петровим. Р. Корогодський дійшов висновку, що літературна іпостась автора, іроніста, песиміста, скептика, парадоксаліста, майстра розіграшу, нанесення до пори-часу невидимих «водяних» знаків, глибокого інтроверта й «речі в собі» була своєрідною проекцією власного «я» В. Петрова, проекцією долі, яку він «…прийняв, зціпивши зуби, як важкий вирок» [43, с. 506].

Удаючись до студіювання «поеми-дослідження» «На межі…» Р. Корогодського, О. Бурячківський зацікавився аналізом біографії та творчості В. Петрова. Проте, якщо Р. Корогодський зосередив увагу на описі «історії зовнішнього полону» письменника, то цей літературознавець пристав до думки про «полон внутрішній» [14, с. 133]. О. Бурячківський зауважив, що у творах «Романи Куліша», «Аліна й Костомаров», «Дівчинка з ведмедиком», «Доктор Серафікус», «Без ґрунту» В. Петров розвінчував романтичну концепцію світогляду, романтичні переконання, романтичні погляди та романтичну життєву поведінку. За словами дослідника, своїх героїв письменник прирік на життєвий крах за сповідування романтизму, за схиляння перед небаченим, нетутешнім, нездійсненим, оскільки йому була органічно чужою героїко-романтична поза, й не тільки поза, а власне героїзм, стихія боротьби, «краса змагання» [14, 134]. В. Петров, продовжив думку О. Бурячківський, був переконаний у своїй нездатності відверто опиратися, у своїй неспроможності зносити все задля поширення своєї ідеї, тому він обрав за взірець не Джордано Бруно, а Галілео Галілея. В. Петров, мовляв, вдався до «зовнішньої», позірної капітуляції перед більшовиками, НКВД. «Вони могли змусити виконувати його певні дії, але не могли примусити мислити за марксо-ленінсько-сталінським шаблонами. Він емігрував до центру свого єства й там однайшов собі сковородинівські «гавань» і «пристань» [14, с. 137], — підсумував О. Бурячківський.

У 2001 році вийшла друком також стаття «Знімання масок, або Лист у вічність» Р. Горбика [23]. Її автор, подібно до Ю. Шевельова, визначив ряд фактів впливу західноєвропейських літераторів, філософів та культурологів на творчість В. Петрова. Розглянувши його прозу в контексті світового модерністського дискурсу, представленого іменами Дж. Джойса, М. Пруста, Е. Паунда, Т. С. Еліота, Г. Аполлінера, Р. М. Рільке, Ф. Кафки, Е. Хемінгуея, Т. Манна, Ж. -П. Сартра та інших, Р. Горбик висловив кілька цікавих зауважень і про твори «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша». Зокрема, їх жанр він схарактеризував як типовий для естетики модернізму, оскільки його парадигма передбачала нове, оригінальне трактування певних відомих подій, прикладених до них авторських суб'єктивних ідей та вражень. Суб'єктивізм, яскраво виражений вплив індивідуальності автора на тексти, форму подачі, структурну організацію і трактування матеріалу Р. Горбик побачив саме тими ознаками жанру, які споріднювали твори В. Петрова з романізованими біографіями С. Цвейга, А. Моруа та Ю. Тинянова. А щодо останнього, то саме з його романом «Смерть Вазир-Мухтара» дослідник порівняв «Аліну й Костомарова» та «Романи Куліша» і вказав на схожість проблематики (залежність стилю поведінки від епохи) та на певну залежність добору теми-основи для літературного процесу кінця 20-х років. Автор статті зробив також висновки щодо значення романів-біографій В. Петрова для історії української літератури. Ці твори, за його словами, не були «…іконоподібними агіографіями», оскільки зображували діячів української культури «…живими людьми, нестандартними, непересічними, творчими, зі своїми проблемами, дивацтвами й вадами — хай, може, не завжди обґрунтовано, виправдано, але нестандартно, цікаво, з іронією і живою авторською думкою» [23, с. 143].

Інтерес до творчості В. Петрова у 2001−2002 роках, крім О. Бурячківського та Р. Горбика, виявили також О. Боярчук [13], Н Мариненко [51], Н. Мішеніна [55] та Ю. Рибалко [69]. У ряді праць цього періоду роман-біографія про Куліша став предметом спеціального аналізу лиш у Н. Мішеніної, яка спробувала висвітлити основні риси поетики романів і застосувала при цьому елементи інтертекстуального аналізу.

Посилаючись на авторів теорії інтертекстуальності (О. Жолковського, М. Бахтіна, Ю. Крістєву, Ю. Лотмана, М. Фуко, Р. Барта, П. Торопа, І. Арнольда, І. Ільїна), Н. Мішеніна проаналізувала жанрові особливості «Аліни й Костомарова» та «Романів Куліша», принаймні ті, які їх споріднювали з романізованими біографіями Л. Стречі, А. Моруа, С. Цвейга та Ю. Тинянова.

До специфічних ознак жанру вона віднесла широке використання біографічного матеріалу (мемуарів, листів тощо), досконале вивчення життя майбутнього героя роману та світоглядних парадигм доби, в якій він про себе заявив. Причину зацікавлення В. Петрова романізованим біографічним жанром авторка побачила в його наукових пріоритетах та неабиякому інтересі до знакових для українських інтелігентів 20-х років постатей минулого. Звернення письменника до Кулішевого епістолярію дослідниця звела до бажання стилізувати документ під сентиментальний роман і робити з проявів особистих визнань лише жанрову форму [55, с. 66].

Тему «Романів Куліша» Н. Мішеніна схильна розглядати не стільки як любовну, скільки як пошуково-пізнавальну, аналітичну, дослідницьку, таку, що передбачала осмислення листів, а не «донжуанські походеньки» головного персонажа. Саме тому, на її думку, «Романи Куліша» претендували на визначення наукової студії, а не любовного роману. З-поміж претекстів цього твору Н. Мішеніна виокремила як листи, так і критичну літературу, переважно марковану, дисертацію В. Петрова про Куліша, кілька мотивів із західноєвропейської та російської художньої літератури. Особливий акцент дослідниця поставила на колажній структурі роману. Колаж вона витлумачила як модерністський, а не постмодерністський, як у В. Агеєвої, оскільки його характерною рисою побачила сумультанність: одночасний показ однієї речі з різних точок зору.

Насамкінець дослідниця прийшла до висновку, що інтертекстуальний характер роману обумовлюється науковою ерудицією його автора. Оскільки В. Петров прийшов у художню літературу вже будучи ученим, його літературознавча термінологія, науковий стиль, ерудиція тощо позначилися на формуванні в його великій прозі критичного дискурсу як оголеного прийому. До того ж, проводячи паралелі між текстами В. Петрова 20-х та 40-х років, авторка наголосила, що в жодних інших творах письменник не реалізувався так показово науковцем, як у «Романах Куліша» та «Аліні й Костомарову». Науковість, за її словами, хоч і характеризуватиме більшість його творів 40-х років, проте не відіграватиме вже наскрізної структуротворчої функції.

Підсумовуючи написане про етапи вивчення роману-біографії В. Петрова, слід вказати як на факти існування досить обмеженого числа критичних і наукових праць присвяченого творам, так і на відсутність взагалі окремих повноцінних досліджень твору «Романи Куліша», і на недостатнє осмислення цих творів у зв’язку з культурними явищами 20-х років ХХ століття. Кілька рецензій на «Аліну й Костомарова», «Романи Куліша» з української періодики 20-х років, за винятком розвідки В. Державина та А. Сановича, вражають своєю соціальною заангажованістю. Ці студії з наукової точки зору маловартісні і для розуміння текстів В. Петрова мають невелике значення.

У 40-х роках за межами України, переважно в Німеччині, вийшли друком праці І. Костецького, Б. Крупницького, В. Державина та Ю. Шевельова, поява яких була пов’язана з публікацією «Доктора Серафікуса» та кількох оповідань. Зрозуміло, що «Романи Куліша» не стали тоді предметом спеціального дослідження, проте в коментарях І. Костецького та Ю. Шевельова, спрямованих на осмислення роману «Доктор Серафікус», знаходимо багато цікавої інформації про явища художньої культури 20-х років, про тогочасні читацькі запити та здатність В. Петрова реагувати на них. Стаття Ю. Шевельова «Не для дітей» вирізнялася серед досліджень цього періоду. Її основна теза, винесена в назву, в подальшому матиме концептуальне значення для розуміння текстів В. Петрова, оскільки саме Ю. Шевельов спроектував хід досліджень про автора через призму підтексту, символу, знаку, натяку, «не дитячої, а наукової» гри.

50-ті, 60-ті, 70-ті й перша половина 80-х років для історії вивчення аналізованих творів були часом якщо не абсолютного, то відносного затишшя. В еміграційній періодиці згадувалося ім'я В. Петрова: вийшли друком спогади про письменника Ю. Шевельова, З. Кузелі, К. Крупницького, І. Костецького та І. Качуровського. В Україні М. Сиротюк та І. Ходорківський атестували романізовані біографії В. Петрова як маловартісні книжки, побудовані на матеріалах сумнівного, пліткового чи анекдотичного походження.

Лише вихід тритомника прози В. Петрова в 1988 році в нью-йоркському видання «Сучасність» пожвавив до неї науковий інтерес. Упорядкування, редагування творів і написання післямови до цього видання взяв на себе Ю. Шевельов. Його праця «Шостий у ґроні…» до сьогодні вважається однією із найґрунтовніших досліджень про письменника. Хоч її основна теза про неокласицизм В. Петрова значною мірою виглядає дискусійною навіть для самого автора статті, проте аналітичності, інформативності та навіть енциклопедичності не бракує. З приводу біографічних романів про Костомарова й Куліша тут Ю. Шевельов запропонував певні відомості, які на сьогодні складають необхідну основу для розуміння цих творів: претексти та джерела, де їх можна знайти; перші відгуки на романи та їх аналіз; проблематика та ідейна завантаженість; сюжетно-композиційні особливості; поетика; мовна організація тексту тощо.

У 90-х роках інтерес до творчої спадщини В. Петрова відчутно пожвавився і в Україні. З’явилися праці Л. Новиченка, С. Білоконя, Б. Мельничука, Ю. Загоруйко, О. Черненко та інших. З-поміж порівняно великої кількості досліджень цього періоду романи-біографії «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша» стали предметами спеціального вивчення лише у Л. Новиченка та Ю. Загоруйко.

На окрему згадку заслуговує С. Павличко, ґрунтовна праця якої про модерністський дискурс в українській літературі містить чимало цінних зауважень про творчість В. Петрова. Можна навіть стверджувати, що завдяки її розвідкам «На зворотному боці автентичності», «Дискурс модернізму…» та «Роман як інтелектуальна провокація» літературна іпостась В. Петрова привернула увагу широкого кола дослідників Його романи-біографії були включені до інтелектуального контексту української модерної прози.

З 2000-го року В. Агеєва продовжила започатковану С. Павличко практику інтерпретувати твори В. Петрова у зв’язку з модерністським дискурсом. Вартісною є її книга «Поетика парадоксу: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича» [2] де зібрано всі дослідження В. Агеєвої про автора. Детально розглянуто його біографію, творчість у контексті доби. У своїх дослідженнях вона визначила характерні риси стилю автора, окреслила спектр питань, порушених у його творах, вказала на наскрізні мотиви й перегуки та значною мірою спростувала тезу Ю. Шевельова про неокласицизм В. Петрова.

Як бачимо, в різні періоди прозою В. Петрова цікавилися більшою чи меншою мірою. Про романізовану біографію, в порівнянні з іншою прозою, писалося менше, проте, всі ці розвідки мають незаперечну пізнавальну цінність і є необхідним підґрунтям для створення окремо праці, присвяченої «Романам Куліша».

РОЗДІЛ 2. ЖАНРОВО-КОМПОЗИЦІЙНА ПРИРОДА ТВОРУ

2. 1 Синтез біографічних та інтелектуальних компонентів роману

Жанр літературної біографії, що генетично укорінений у культурі античності, має надзвичайно цікаву історію становлення і розвитку. Динаміка його еволюції безпосереднім чином пов’язана з панівними умонастроями певної епохи. Так, зокрема, в часи пожвавлення загального інтересу до постаті людини (приміром, у добу Ренесансу чи Романтизму) відбувається відчутне розширення проблемно-тематичного поля цього жанру, в епоху модернізму і ще більшою мірою постмодернізму, коли спостерігається домінування песимістичної рецепції особистості, правомірно говорити про інтенсифікацію формотворчих пошуків і, відповідно, про появу нових стратегій біографічного письма. Водночас украй важливу роль у розвитку біографістики завжди відігравали так звані законодавці літературної моди. Згадаймо, приміром, Плутарха, Светонія, Б. Челліні, Дж. Боккаччо, Л. Стрейчі, А. Моруа, Е. Берджеса, Р. Ная, П. Акройда та ін. Ці непересічні творчі особистості не лише збагачували арсенал художніх прийомів, відкривали нові ракурси зображення «світу людини» і «людини в світі», але й започаткували своєрідні канони життєписання. Тож цілком природно, що літературна біографія як жанр красного письменства неодноразово потрапляла в поле зору науковців.

Однією з причин доволі стійкого інтересу літературознавства до біографічного жанру можна вважати той факт, що його художній простір формується на перехресті декількох традицій — історіографічної, мемуарної, белетристичної.

На сьогодні вітчизняними та зарубіжними вченими здійснено чимало досліджень, що під різними кутами зору розглядають специфіку еволюції жанру, вивчають окремі твори та цілі масиви текстів, схожих за жанровими характеристиками. Можна назвати таких дослідників, як С. Аверинцева, В. Теєра, Д. Лихачова І. Мосієнка, В. Данна та інших, які досліджували етапи становлення та розвитку біографії як жанру, її особливості; конкретні тексти та групи творів.

Окрему увагу слід звернути на дослідження українських вчених в галузі біографістики, які значно інтенсифікувалися у другій половині ХХ- на початку ХХІ ст. Думається, це пов’язано, в першу чергу, з самою природою постмодерного мислення, у парадигмі якого ключовими когнітивними інструментами є сумнів, іронія, реінтерпретація. Об'єктом постмодерного переосмислення стає й сама особистість, на дослідження якої спрямований художній пошук письменника-біографа й творчій алгоритм цього пошуку.

Говорячи про біографічний дискурс в Україні, неможливо не згадати фундаментальні праці Т. М. Потніцевої і Н. М. Торкут.

Загалом, спектр проблем, які досліджують вітчизняні вчені, є доволі широким. Цілу низку робіт присвячено визначенню жанрово-стильових ознак літературної біографії (І. Акіншина, Г. Грегуль, О. Савенко, М. Богданова). Окремо вивчаються наративні стратегії, які застосовуються письменниками-біографістами (О. Петрусь, Т. Черкашина). Також у фокусі дослідницької уваги опиняється співвідношення суб'єктивного, особистісного та об'єктивного, документального елементів у біографічному творі (Л. Мороз, О. Скнаріна). Специфіка літературного автобіографізму розглядається в працях А. Цяпи та О. Ковальової.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой