Інституційні інвестори

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Финансы


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст:

Вступ

1. Місце інституційних інвесторів у інвестиційній теорії

2. Узагальнююча характеристика інституційних інвесторів

3. Класифікація інституційних інвесторів

4. Перспективи інституційного розвитку фінансового ринку України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Інституційні інвестори відіграють важливу роль поряд з корпоративними та індивідуальними в забезпеченні країни інвестиційними ресурсами. Якщо корпоративні та індивідуальні інвестори є основними постачальниками ресурсів в економіці країни, то інституційні інвестори витупають в ролі фінансових посередників, які трансформують і перерозподіляють накопичені заощадження вже у реальний сектор.

Перш за все варто з’ясувати сутність поняття «інституційні інвестори», виділити їх види та функції у сучасній ринковій економіці.

Інституційні інвестори відіграють важливу роль поряд з корпоративними та індивідуальними в забезпеченні країни інвестиційними ресурсами. Якщо корпоративні та індивідуальні інвестори є основними постачальниками ресурсів в економіці країни, то інституційні інвестори витупають в ролі фінансових посередників, які трансформують і перерозподіляють накопичені заощадження вже у реальний сектор.

Інституційні інвестори професійно формують і управляють інвестиційним портфелем. Під професійним управлінням розуміється тимчасове відокремлення власників від управління. Більшість людей не мають можливостей, необхідних знань, а також часу для того, щоб ефективно розміщувати свої заощадження на фінансових ринках шляхом прямого інвестування. Інституційні інвестори, володіючи професійними навиками та досвідом, можуть забезпечити більш ефективне управління інвестиційними ресурсами ніж індивідуальні інвестори. Більшість інституційних інвесторів мають у своєму розпорядженні постійний штат фінансових аналітиків і керівників портфелем, які намагаються досягти максимальної ефективності інвестицій.

Здатність інституційних інвесторів до ефективного перерозподілу тимчасово вільних ресурсів досягається шляхом оцінки можливих ризиків і мінімізації їхніх негативних наслідків. Це уможливлюється за рахунок диверсифікації ризиків, оскільки кошти індивідуальних і корпоративних інвесторів можуть вкладатись в різні інструменти фінансового ринку. Інституційні інвестори зробили диверсифікацію доступною для дрібних інвесторів. Наприклад, вони можуть запропонувати можливість інвестицій у великі й неподільні категорії активів, такі як права власності, які просто недоступні для дрібних інвесторів.

Дійсно, об'єднуючи грошові кошти своїх інвесторів, інститути колективних інвестицій дають їм можливість володіти частками різних цінних паперів. У цьому випадку вони можуть діяти як крупні інвестори, навіть якщо окремому інвесторові це не під силу.

Також інституційні інвестори дають можливість значно знизити витрати на здійснення операцій з фінансовими інструментами, оперуючи значними обсягами ресурсів. Оскільки інституційні інвестори торгують великими пакетами цінних паперів, це дозволяє їм досягти істотної економії на комісійних виплатах і гонорарах посередникам. При управлінні великою кількістю дрібних інвестицій як одним великим портфелем можна зекономити за рахунок масштабу операцій, від чого інвестор може отримати вигоду у вигляді низької плати за управління.

Узагальнюючи вищезазначене, до основних ознак інституційного інвестора можна віднести:

функціонують на фінансовому ринку і оперують фінансовими інструментами;

виконують функції фінансових посередників;

займаються інвестуванням у фінансові та матеріальні активи;

виступають портфельними інвесторами;

професійно управляють інвестиційними портфелями.

Визначаючи сутність поняття «інституційний інвестор» можна відзначити два підходи: за першим, інституційні інвестори — це усі фінансові посередники, включаючи кредитні установи, за другим, до інституційних інвесторів відносять лише небанківські фінансові установи (пенсійні фонди, інститути спільного інвестування, страхові компанії), не включаючи до їх складу банки, кредитні спілки та інші фінансові установи. Можна зазначити, що на сьогодні не існує єдиної класифікації фінансових посередників.

1. Місце інституційних інвесторів у інвестиційній теорії

За останні десятиліття суттєво підвищилась роль інституційних інвесторів на фінансовому ринку. Обсяги фінансових ресурсів, які знаходять в розпорядженні цих економічних суб'єктів, є одними з найбільших серед всіх представників фінансового посередництва, а їх функціональне значення для ринку важко переоцінити, особливо коли мова йде про розміщення залучених грошових коштів у цінні папери, що й виступає основою їх діяльності.

Підвищенню ролі інституційних інвесторів також сприяли нові тенденції на фондових ринках, а саме: їх доступність для індивідуальних інвесторів, надійність ринку, підвищення його ліквідності, збільшення кількості інструментів інвестування, покращення інструментарію для їх аналізу і оцінки (у тому числі завдяки сучасним інформаційним технологіям), загальне збільшення доходів населення, що виступало мотиваційним фактором для інвестування заощаджень. При цьому інституційні інвестори пропонують високу ефективність управління вкладеними грошовими коштами, ніж цього можуть досягти індивідуальні інвестори через відсутність у них необхідних професійних навичок і часу для здійснення контролю за своїми інвестиціями. Таким чином, багатосторонність діяльності цих фінансових посередників визначає необхідність їх відповідного групування залежно віх функцій, які вони виконують, і тих ознак, які їх притаманні.

Підходи до класифікації інституційних інвесторів зустрічаються як у вітчизняній, так і зарубіжній науковій літературі. Зокрема, відзначимо роботи таких українських дослідників як Г. П. Подшиваленко, І. А. Бланк,

З. Г. Ватаманюк, Т. М. Кушнір, О. М. Мозговий, В. Федоренко, А. Г. Загородній, Т. Кублікова, А. Г. Пересада, А. Т. Головко, В. Ф. Кобзар та ін. Серед іноземних вчених достатньо вагомими є праці Б. Г. Федорова, Дж. М. Розенберга, Я. М. Міркіна, С. А. Парахіна, А. А. Кілячкова, Л. А. Чалдаєвої, Ю. М. Осипова, Г. І. Іванова, У. Шарпа, Б. Батлера, Б. Джонсона, Г. Сидуелла, Е. Вуда. Підходи, які розглянуті в роботах вищеперелічених науковців, знайшли своє відображення в цій статті та дали можливість визначити ознаки, які, з нашої точки зору, найкраще розкривають особливості функціонування інституційних інвесторів і їх роль на фінансовому ринку.

Тому усунення існуючих недоліків висуває як мету всебічне розкриття особливостей функціонування інституційних інвесторів, що можливо зробити за рахунок визначення вичерпної кількості класифікаційних ознак їх діяльності.

Згідно з діючим законодавством України «інституційними інвесторами є інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), інвестиційні фонди, взаємні фонди інвестиційних компаній, недержавні пенсійні фонди, фонди банківського управління, страхові компанії, інші фінансові установи, які здійснюють операції з фінансовими активами в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — також за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів» [17].

Основна (загальноекономічна) мета існування і функціонування системи інституційних інвесторів полягає у формуванні джерел грошових коштів для фінансування реального сектора економіки шляхом здійснення ефективних і цілеспрямованих інвестицій. Як фінансові інститути вони намагаються отримати прибуток від інвестування грошових коштів, розподіл якого відбуватиметься згідно з умовами залучення фінансових ресурсів, а також діючими нормативно-правовими актами (табл. 1).

Відзначимо, що окремі дослідники взагалі пропонують розглядати інституційних інвесторів у широкому сенсі як фінансових посередників будь-якого типу, що відокремлює їх від індивідуальних інвесторів, які самостійно розпоряджаються власними грошовими коштами і здійснюють їх інвестування виходячи із власних міркувань, розраховуючи на отримання прибутку.

Наприклад, Д. С. Кидуелл, Р. Л. Петерсон, Д. У, Блекуелл розподіляють фінансових посередників на три основні групи:

1. Установи депозитного типу, які займаються залученням коштів підприємств і населення у вигляді депозитів і надання їм позик. Типовими представниками таких установ є комерційні банки і кредитні спілки.

2. Ощадні установи контрактного типу залучають довготермінові заощадження на контрактній основі.

Таблиця 1

Узагальнююча характеристика різних інституційних інвесторів

Вид інституційного інвестора

Цільова діяльність

Пріоритет інвестиційної діяльності

Існуючі обмеження

Строки інвестування

ІСІ

Зростання вартості власних цінних паперів

Первинний

Обмеження у ст. 12 ЗУ «Про ІСІ» (корпоративний інвест фонд), ст. 30 ЗУ «Про ІСІ» (пайовий інвест фонд), ст. 34

Залежать від строку існування

Страхові компанії

Надання страхових послуг

Вторинний

Обмеження у ст. 30 — 31 ЗУ «Про страхування»

Короткострокові (для компаній з ризикового страхування), середньо- та довгострокові (для компаній зі страхування життя)

Недержавні пенсійні фонди

Пенсійне забезпечення фізичних осіб

Вторинний

Обмеження у ст. 47 — 49 ЗУ «Про недержавне пенсійне забезпечення»

Довгострокові

Комерційні банки

Надання банківських послуг

Вторинний

Обмеження у ст. 50 ЗУ «Про банки і банківську діяльність»

Коротко- та середньострокові

Компанії з управління активами (безпосередньо не відносяться до інституційних інвесторів)

Професійне управління коштами, які знаходяться в розпорядженні інших інституційних інвесторів

Первинний

Обмеження у ст. 30 ЗУ «Про ІСІ»

Залежно від цілей, які переслідує особа, що надала кошти в управління і специфіки її діяльності

Їх фонди формуються за рахунок періодичних внесків клієнтів згідно з контрактами. До цих установ належать страхові компанії і недержавні пенсійні фонди.

3. Інвестиційні посередники допомагають учасникам фінансового ринку в здійсненні інвестицій. До таких установ належать інвестиційні банки, інвестиційні фонди і компанії [9].

Таким чином, вони відносять до групи інституційних інвесторів два останніх типа фінансових посередників.

Існують й інші підходи до розподілу фінансових посередників, але, як правило, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії і фонди відокремлені від депозитних інститутів.

У той же час в сучасній літературі, присвяченій питанням функціонування фінансових ринків та його сегментів, діяльності фінансових посередників майже не зустрічаються оригінальні підходи до класифікації саме інституційних інвесторів. Найчастіше автори лише констатують конкретні фінансові інститути, які можуть ними вважатись. Інші поділи хоча і можуть зустрічатись, але вони не виокремлюються і не наголошуються їх авторами як класифікаційні ознаки. Тому спробуємо виділити принципові моменти, які притаманні діяльності інституційних інвесторів, сформувати на їх основі класифікацію, що дозволить ще краще зрозуміти сутність цих фінансових інститутів.

Отже, як було з’ясовано, інституційні інвестори за характером своєї діяльності на можуть поділятися на інвестиційні фонди і компанії, страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, банки. Кожен з цих фінансових інститутів використовує відмінні від інших способи залучення капіталу, а саме: шляхом емісії власних цінних паперів (ІСІ), шляхом надання послуг (ризикові страхові компанії), залучення коштів на контрактній основі (страхові компанії зі страхування життя і недержавні пенсійні фонди) або застосовуючи інші способи (банки, які для цього можуть використовувати депозитні кошти, кредити, власні кошти). При цьому кошти можуть надходити як від фізичних, так і юридичних осіб, а отже первинними інвесторами є індивідуальні і корпоративні клієнти.

2. Узагальнююча характеристика інституційних інвесторів

На мою думку, інституційні інвестори — це учасники фінансового ринку, які виконують функції фінансових посередників, в частині трансформації заощаджень в інвестиції, шляхом випуску власних фінансових інструментів (для акумулювання коштів) і формування інвестиційного портфелю (використання коштів) з метою отримання інвестиційного доходу.

Основну функцію, яку мають виконувати інституційні інвестори, можна сформулювати як забезпечення грошовим капіталом потреб економіки країни, шляхом створення механізму акумулювання, розподілу та перерозподілу фінансових ресурсів від осіб, які володіють вільними інвестиційними ресурсами до осіб, яким необхідні такі ресурси для розвитку.

Інституційні інвестори виконують в основному функції притаманні фінансовим посередникам, які можна сформулювати наступним чином:

перетворення заощаджень в інвестиції акумулюванням коштів індивідуальних та корпоративних інвесторів;

сприяння зниженню вартості операцій з фінансовими інструментами за одночасного зростання їх кількості (ефект масштабу);

зниження трансакційних витрат;

зменшення проблеми асиметричної інформації;

диверсифікація інвестиційних ризиків;

трансформація строку погашення первинних цінних паперів, в які інвестовано кошти, у різні терміни погашення посередницьких зобов’язань (розподіл ресурсів у часі);

професійне управління інвестиційним портфелем;

консультування учасників інвестиційного процес, тощо.

Визначаючи склад інституційних інвесторів, слід згадати визначення, наведене в статті 2 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», згідно з яким до інституційних інвесторів належать інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), інвестиційні фонди, взаємні фонди інвестиційних компаній, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії, інші фінансові установи, які здійснюють операції з фінансовими активами в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках передбачених законодавством, -- також за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку чи збереження реальної вартості фінансових активів. 3]

Виходячи з наявних фінансових установ на фінансовому ринку України, які підпадають під вищезазначене поняття і можуть бути включені до складу інституційних інвесторів можна віднести банки, кредитні спілки, інститути спільного інвестування (ІСІ), страхові компанії (СК), недержавні пенсійні фонди (НПФ).

За загальними характеристиками їх можна поділити на інституційних інвесторів банківського типу та інституційних інвесторів небанківського типу (див. рис. 1).

Рис. 1. Типи інституційних інвесторів

Продовжуючи дослідження складу інституційних інвесторів та місця на фінансовому ринку варто, по-перше, визначити основні сегменти на які поділяється фінансовий ринок. Так, у відповідності до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» до ринків фінансових послуг належать професійні послуги на ринках банківських послуг, страхових послуг, інвестиційних послуг, операцій з цінними паперами та інших видах ринків, що забезпечують обіг фінансових активів. 4] З огляду на це визначення, до основних складових фінансового ринку можна віднести кредитний ринок, страховий ринок, пенсійний ринок, та ринок цінних паперів. Основними державними регуляторами цих ринків виступають Національний банк України (НБУ), Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг) та Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР) (рис. 2). На сьогодні єдиної інвестиційної політики регулювання інституційних інвесторів не існує.

Рис. 2. Державні регулятори інституційних інвесторів

Діяльність інституційних інвесторів пов’язана, як вже зазначалось з функціонуванням фінансового ринку країни, оскільки залучення вільних ресурсів та їх розміщення відбувається за допомогою різноманітних фінансових та нефінансових інструментів, які, на наш погляд, доцільно розділити на дві групи (табл. 2): 1) інструменти залучення коштів; 2) інвестиційні інструменти.

Таблиця 2

Інструменти в управлінні інституційних інвесторів

Інструменти залучення ресурсів

Інструменти розміщення ресурсів (інвестиційні)

Формують капітал або утворюють зобов’язання

Вимагають обслуговування в частині слати відсотків, дивідендів, страхових виплат, виплат пенсій, тощо

Формують активи

Генерують доходи у вигляді відсотків дивідендів, зростання вартості капіталу, тощо

Депозити

Депозити

Цінні папери

Цінні папери

Страхові премії

Кредити

Пенсійні внески

Золото, дорогоцінні метали

Нерухоме майно

Реальні активи

Ресурсна база ІСІ формується за рахунок випуску акцій та інвестиційних сертифікатів. НПФ — пенсійних внесків по пенсійним контрактам, СК — страхових премій за договорами страхування. Банки основний обсяг ресурсів формують за рахунок депозитів, що і відрізняє їх від решти фінансово-кредитних установ. Механізм трансформації заощаджень інституційними інвесторами наведено на (рис. 3.)

Рис. 3. Механізм трансформації заощаджень в інвестицій інституційними інвесторами

Слід зазначити, що інвестиційна діяльність може бути як основним (виключним) видом діяльності інституційного інвестора, так і супутнім. Для таких інституційних інвесторів, як інститути спільного інвестування, інвестиційна діяльність є основним видом діяльності.

Слід підкреслити, що інституційні інвестори мають різний пріоритет інвестиційної діяльності. Для банків, страхових компаній, недержавних пенсійних фондів інвестиції є лише вторинною діяльністю, яка супроводжує основну, у той час як інститути спільного інвестування займаються виключно інвестиціями залучених коштів і інших цілей не переслідують, тому для них ця діяльність є первинною.

3. Класифікація інституційних інвесторів

За своїм юридичним статусом інституційні інвестори можуть бути розподілені на ті, які створені у вигляді юридичної особи і ті, які існують як фонди грошових коштів. Даний момент дуже важливий з точки зору необхідності залучення професійних учасників ринку, які будуть здійснювати управління активами. Тому пайові інвестиційні фонди, а також недержавні пенсійні фонди хоча і залучають грошові кошти, але управління ними буде покладено на компанію з управління активами (або інших суб'єктів, які мають на це право згідно з діючими законодавчо-нормативними актами).

Як все зазначалось вище (табл. 1), на діяльність інституційних інвесторів можуть накладатись обмеження, які стосуються напрямів інвестування грошових коштів, у тому числі на обсяги їх вкладень в ті чи інші види активів. Тому самі інституційні інвестори можуть бути розподілені за напрямами інвестування на ті, що інвестують переважно в цінні папери з обмеженнями (ІСІ невенчурного типу), у цінні папери та інші активи з обмеженнями (страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, венчурні ІСІ), у фінансові активи без обмежень (банки). Важливим аспектом напрямів інвестування є наявність інвестиційної декларації, в якій в тому числі визначені інвестиційні активи.

Самі інвестиції можуть мати різні строки. Це обумовлюється строковістю коштів, які є розпорядженні інституційних інвесторів. Наприклад, банки і ризикові страхові компанії переважно здійснюють короткострокові вкладення, у той час як страхові компанії зі страхування життя орієнтовані на середньостроковий та довгостроковий часовий горизонт, а недержавні пенсійні фонди здійснюються інвестиції переважно в активи із тривалим строком обертання. З цим пов’язана і загальна частота прийняття управлінських рішень інституційними інвесторами при управлінні сформованими портфелями фінансових активів. Їх діяльність може бути активною, пов’язаною з постійним коригуванням складу портфелю залежно від змін у цінах активів; активно-пасивною, коли зміни портфелю відбуваються лише за умови коливань і подій, які впливають на ринкову кон’юнктуру; пасивною, коли сформований портфель майже не підлягає перегляду.

Така політика управління в більшості випадків визначається схильністю до ризиків як самих інституційних інвесторів, так і тих осіб, які передають свої кошти в управління. Тому інституційних інвесторів можна вважати консервативними, тобто не схильними до ризиків (найчастіше недержавні пенсійні фонди і страхові компанії за страхування життя); поміркованими, які формують портфелі із середнім рівнем ризику (ризикові страхові компанії, ІСІ, банки); агресивними, які схильні приймати значні ризики з метою отримання максимально можливих прибутків (ІСІ окремих видів, особливо венчурні).

Одна з ознак, яка використовується для класифікації інвесторів у цілому, може бути застосована і до інституційних інвесторів, а саме — мета інвестування. Виходячи з цього їх можна поділити на ті, цільовими орієнтирами яких є отримання прибутку, збереження реальної вартості фінансових активів, управління ними.

Залежно від місця своєї реєстрації інституційні інвестори можуть бути внутрішніми і зовнішніми, а за місцем здійснення інвестицій — глобальні, регіональні і локальні.

Ще одним поділом інституційних інвесторів можна вважати регулятор, який здійснює моніторинг за їх діяльністю. У практиці українського фінансового ринку діяльність банків регулюється Національним банком України, інститутів спільного інвестування — Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, страхових компаній і недержавних пенсійних фондів — Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Виходячи із наведених характеристик і ознак інституційних інвесторів можна здійснити їх узагальнену класифікацію, яка представлена в табл. 3.

Таблиця 3

Класифікація інституційних інвесторів (розроблена автором)

№ з/п

Класифікаційна ознака

Характеристика інституційного інвестора

1

За характером діяльності

— інвестиційні компанії; - інвестиційні фонди; - страхові компанії; - недержавні пенсійні фонди; - банки

2

За способом залучення капіталу

— шляхом емісії цінних паперів (ІСІ); - шляхом надання послуг (ризикові страхові компанії); - шляхом залучення коштів на контрактній основі (страхові компанії зі страхування життя, недержавні пенсійні фонди); - інші (банки)

3

За суб'єктами, від яких надходять кошти

— індивідуальні інвестори; - корпоративні інвестори

4

За джерелами фінансових ресурсів

— власні; - позикові; - залучені; - резерви

5

За пріоритетністю інвестиційної діяльності

— первинні (ІСІ); - вторинні (страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, банки)

6

За юридичним статусом

— створені у вигляді юридичної особи; - створені у вигляді фондів грошових коштів (ПІФ)

7

За строковістю вкладень

— короткострокові; - середньострокові; - довгострокові

8

За напрямами інвестування і обмеженнями

— переважно в цінні папери з обмеженнями; - у цінні папери та інші активи з обмеженнями; - інші фінансові активи без обмежень

9

За частотою прийняття управлінських рішень

— активні; - активно-пасивні; - пасивні

10

За схильністю до ризиків

— агресивні; - помірковані; - консервативні

11

За цільовим характером діяльності

— отримання прибутку; - збереження коштів; - управління коштами

12

За резидентністю

— внутрішні (резиденти); - зовнішні (нерезиденти)

13

За місцем здійснення інвестицій

— глобальні; - регіональні; - локальні.

14

За регулятором

— регулюються Національним банком України; - регулюються Національної комісією з цінних паперів та фондового ринку; - регулюються Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг України

4. Перспективи інституційного розвитку фінансового ринку України

У сучасних умовах важливим чинником впливу на фінансовий ринок є наслідки світової фінансової кризи, що розгорталась у 2007 — 2008 роках та розпочалася з локальної кризи фінансового ринку США, передумовою якої стало стрімке зростання іпотеки та ринку нерухомості упродовж 2002−2006 років. У передкризовий період на іпотечному ринку США було створено нові фінансові інструменти — «пули закладних» які слугували об'єктом значних вкладень для транснаціональних інституційних інвесторів: інвестиційних компаній (Merrill Lynch, Goldman Sachs, Lehman Brothers, Bear Stearns), страхових компаній (AIG), фінансових компаній (GMАC FS, Cerberus), пенсійних фондів. Спад ринку нерухомості США зумовив зниження ринкової вартості іпотечних цінних паперів та призвів до зниження капіталізації інституціних інвесторів з наступним банкрутством деяких з них (Lehman Brothers, Bear Stearns). Зниження вартості цінних паперів інвестиційних фондів США сприяло втраті вартості активів банківських установ ЄС, адже досить значна частина фондових інвестицій була здійснена європейськими банками (наприклад, BNP Paribas втратив 2,75 млрд. дол., вкладених у американські інвестиційні фонди). Таким чином, через фондовий сегмент європейського фінансового ринку, інтегрованого у глобальну фінансову систему та тісно пов’язаного з американським фондовим ринком, криза перекинулася на банківську систему європейських країн, а далі механізм її дії був близький до американського — відбулось зниження вартості активів та порушилась ліквідність банківської системи, що призвело до скорочення кредитування, а зрештою, загальмувало економічне зростання через зниження рівня фінансового забезпечення господарських суб'єктів.

На відміну від європейських країн, в Україні фінансова криза розгорнулася пізніше (2008−2009 рр.) та мала ендогенний характер виникнення та розвитку. Передумови кризи було створено на національному рівні, про що свідчить не лише її пізніше розгортання порівняно з світовою фінансовою кризою, але й механіка розвитку в напрямі перенесення кризових явищ від банківського до небанківського сегменту. Безпосередньою причиною розгортання фінансової кризи стали певні суб'єктивні обставини, зумовлені проблемами з ліквідністю окремих банківських установ (Промінвестбанк, «Надра», «Родовід», Укргазбанк, «Київ»), але структурні суперечності, в першу чергу залежність інвестицій у реальному секторі та споживання від кредитів комерційних банків, призвели до швидкого скорочення доступності фінансових ресурсів та гальмування темпів економічного зростання.

Механізм розгортання та перенесення кризи на небанківський сегмент засвідчив, що передумовою виступає неефективність інститутів — регуляторів, які не здатні існуючими інструментами та методами регулювання (в першу чергу адміністративними) дієво впливати на розвиток фінансового ринку.

Ефективний розвиток інституційної структури залежить від належного інституційного забезпечення з системним та поетапним визначенням завдань вдосконалення фінансового ринку по кожному з інституційних рівнів. З цією метою розроблено модель удосконалення інституційної структури фінансового ринку України (рис. 4). У запропонованій моделі як етапи реалізації процесу вдосконалення інституційної структури визначено: встановлення існуючих суперечностей розвитку інституційної структури фінансового ринку України; визначення цілей вдосконалення інституційної структури фінансового ринку; визначення інструментів вдосконалення інституційної структури фінансового ринку; розробка послідовності застосування інструментів вдосконалення інституційної структури фінансового ринку; впровадження змін до інституційної структури фінансового ринку; оцінка ефективності нової інституційної структури фінансового ринку України.

Структурними елементами процесу вдосконалення інституційної структури визначено інституційне забезпечення (правові та регуляторні акти), заходи вдосконалення діяльності регуляторів, інститутів — виконавців фінансових угод та інститутів інфраструктури фінансового ринку України, створення формальних параметрів вдосконалення інституційної структури. Для встановлення формальних параметрів процесу вдосконалення інституційної структури запропоновано розробити: комплексну систему оцінки ефективності фінансового ринку; стратегію розвитку інституційної структури фінансового ринку; процедуру реструктуризації фінансового ринку України; послідовність (програму) реструктуризації фінансового ринку України; план заходів змін у інституційній структурі фінансового ринку та комплексну оцінку результатів вдосконалення інституційної структури фінансового ринку України.

В сучасних умовах для запобігання та подолання кризових явищ необхідно вдосконалити діяльність вітчизняних фінансових інститутів шляхом реструктуризації регуляторної діяльності інститутів-регуляторів, щоб створити дієвий механізм розвитку фінансового ринку України. Необхідно забезпечити передумови для отримання адміністративної та економічної незалежності Держфінпослуг та ДКЦПФР та здійснити впровадження економічних методів регулювання відповідних ринкових сегментів. Остаточною метою реформування інститутів-регуляторів має бути реорганізація існуючої вітчизняної секторної моделі у напрямі формування моделі нагляду та регулювання фінансових інститутів за завданнями (модель «двох вершин») та з поступовим формуванням передумов для створення єдиного інституту — мегарегулятора, організованого за принципами, які застосовують у країнах ЄС.

Етапи

Елементи процесу вдосконалення інституційної структури фінансового ринку України

Етап І Визначення суперечностей розвитку інституційної структури фінансового ринку

Аналіз інституційного середовища фінансового ринку

Аналіз діяльності інститутів-регуляторів фінансового ринку

Аналіз діяльності інститутів-посередників

Аналіз діяльності інститутів інфраструктури фінансового ринку

Формування комплексної системи оцінки ефективності фінансового ринку

Етап ІІ Визначення цілей вдосконалення інституційної структури фінансового ринку України

Визначення напрямів

розробки необхідного нормативно-правового забезпечення

Розбудова

ефективної моделі

регулювання

Нарощування активів

Розширення пропозиції фінансових інструментів

Зниження вартості фінансових інструментів

Збільшення пропозиції фінансових послуг

Зниження вартості фінансових послуг

Розробка Стратегії розвитку інституційної структури фінансового ринку

Етап ІІІ Визначення інструментів вдосконалення інституційної структури фінансового ринку України

Розробка законодавчих актів

Розробка регуляторних актів

Розробка принципів регулювання та нагляду

Впровадження нових фінансових інститутів

Впровадження нових інститутів інфраструктури

Розробка Процедури реструктуризації фінансового ринку України

Етап ІV Розроблення послідовності застосування інструментів вдосконалення інституційної структури фінансового ринку України

Порядок затвердження законодавчих актів

Порядок введення в дію регуляторних актів

Порядок реструктуризації напрямків регулювання

Порядок реорганізації інститутів-регуляторів

Порядок та вимоги до організації діяльності нових інститутів

Порядок та вимоги до організації діяльності нових інститутів

Порядок реструктуризації фінансового ринку України

Етап V Впровадження змін до інституційної структури фінансового ринку України

Затвердження законодавчих актів

Введення в дію регуляторних актів

Реструктуризація регулювання та пруденційного нагляду

Реорганізація інститутів-регуляторів у напрямку моделі «за завданнями»

Створення агенції обігу депозитних сертифікатів

Створення кооперативних банків

Створення хедж-інституту

Створення національної рейтингової агенції

План заходів змін у інституційній структурі фінансового ринку

Етап VІ

Оцінювання ефективності нової інституційної структури фінансового ринку України

Оцінювання дієвості законодавчих та регуляторних актів

Оцінювання результативності регулювання фінансового ринку

Оцінювання кількісних та якісних показників діяльності фінансових інститутів

Оцінювання показників діяльності інститутів інфраструктури фінансового ринку

Комплексне оцінювання результатів вдосконалення інституційної структури фінансового ринку

Рис. 4. Модель вдосконалення інституційної структури

фінансового ринку України

Практичними напрямами вдосконалення інституційної структури фінансового ринку України є розширення пропозиції фінансових інструментів та створення нових форм фінансових інститутів. Зокрема, більш широке використання цінних паперів у банківській практиці можливе завдяки сек’юритизації банківських депозитів. Механізм сек’юритизації повинен забезпечити випуск і обіг депозитних сертифікатів, для забезпечення обігу яких запропоновано створення спеціальної державної установи — агенції з обігу депозитних сертифікатів, основним завданням якої буде організація обігу депозитних сертифікатів між емітентами (банками) та власниками сертифікатів (інвесторами).

Щодо впровадження нових форм фінансових інститутів перспективним є створення кооперативних банків — спеціалізованих банківських установ, які слугуватимуть для забезпечення ліквідності учасників (кредитних спілок) та уможливлять ефективне регулювання діяльності кредитних спілок. Важливим для розвитку страхового ринку визначено створення фінансового інституту — гаранта операцій з деривативами на фондовому ринку (хедж-інститута фінансового ринку), що обмежить ризики в операціях страховиків із фінансовими активами. Оскільки вітчизняні біржі не готові взяти на себе відповідальність за організацію хеджування, державі слід ініціювати створення саморегульованої організації з провідною роллю держави, яка б забезпечувала виконання угод хеджування.

Важливим інституційним заходом удосконалення фінансового ринку, особливо в післякризовий період, є створення ефективної системи рейтингування підприємств-резидентів, що емітують цінні папери та використовують фінансові інструменти. Тому необхідним є створення державної установи, яка на законодавчій базі за чіткими і зрозумілими принципами оцінюватиме емітентів та буде формувати базу даних із необхідною для потенційного інвестора інформацією про діяльність кожного з них.

Одним із заходів активізації фінансового ринку може стати вдосконалення механізму отримання кредитів під заставу цінних паперів, які є інструментами власності (акції). З цією метою запропоновано створення нових організаційних форм фінансових інститутів — заставних інвестиційних фондів, які здатні залучати фінансові ресурси від приватних, корпоративних чи банківських суб'єктів фінансового ринку для кредитування певного позичальника чи групи позичальників під заставу їх корпоративних цінних паперів.

Висновки

У сучасних умовах розвиток фінансового ринку виступає каталізатором зростання національної економіки, адже діяльність фінансових інститутів зумовлює перерозподіл фінансових ресурсів та створює умови для стимулювання інвестицій. Особливого значення набуває побудова системи взаємозв'язків між фінансовими інститутами в процесі реалізації їх функцій, що визначає ефективність функціонування фінансового ринку.

Питання вдосконалення структури фінансового ринку є надзвичайно важливим для кожної національної економіки й особливої актуальності воно набуває для України, оскільки однією з фундаментальних диспропорцій національної економіки є невідповідність між темпами економічного зростання та темпами розвитку фінансового ринку, що призводить до обмежень господарських суб'єктів у використанні фінансових ресурсів і, зрештою, не дозволяє господарським суб'єктам ефективніше задовольняти економічні потреби.

Розвиток фінансового ринку України показує, що основні завдання у структурі вітчизняного фінансового ринку виконують фінансові інститути-посередники, адже саме ці інститути забезпечують переміщення фінансових ресурсів, а також вони є дієвими елементами фінансового забезпечення інвестиційного процесу в національній економіці. Тому розгляд особливостей розвитку структури фінансового ринку України здійснено на основі аналізу інститутів-посередників за такими критеріями, як: цільове використання фінансових ресурсів; динаміка кількісних показників; структура фінансових активів.

За цільовим використання фінансових ресурсів у структурі фінансового ринку найпотужніший потенціал мають фінансові інститути, що здійснюють тимчасове використання грошових ресурсів на умовах обов’язкового повернення та платності (комерційні банки, кредитні спілки, фінансові компанії).

Отже, діяльність інституційних інвесторів має відігравати вагому роль у функціонування фінансового ринку. Вони, здійснюючи операцій з інвестування і залучення коштів зменшують для учасників ринку витрати і відповідні ризики від проведення операцій з фінансовими активами. Без фінансових посередників не можуть реалізовуватися всі переваги існування фінансового ринку. Акумулюючи кошти дрібних вкладників, інституційні інвестори відкривають їм доступ до збереження та примноження їх вкладів шляхом професійного інвестування та управління. Позичальники, в свою чергу, отримують доступ до довгострокових інвестиційних ресурсів. В Проекті Програми розвитку фондового ринку на 2011 — 2015 роки, розробленої ДКЦПФР, запропоновано ряд заходів спрямованих на розвиток та становлення потужних національних інституційних інвесторів. 5] Для виконання інституційними інвесторами їх функцій мають бути розроблені і запровадженні відповідні механізми і має функціонувати розвинена інфраструктура фондового ринку, має бути запропоновано широкий спектр інструментів та ефективні механізми взаємодії учасників ринку.

Таким чином, розгляд різних характеристик і ознак, які притаманні інституційним інвесторам як суб'єктам фінансового ринку, дозволяє сформувати їх розширену класифікацію, яка суттєво відрізняється від тих, що традиційно зустрічаються у дослідженнях і роботах як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Головною відмінністю наведеної класифікації від існуючих є її всеохоплюючий характер, який дозволяє зрозуміти основні відмінності інституційних інвесторів від інших фінансових посередників, підкреслити ключові характеристики їх сутності навіть за відсутності безпосереднього визначення.

Список використаних джерел

інституційний інвестор фінансовий ринок

Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23. 02. 2006р. № 3480-ІV

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12. 07. 2001 № 2664-III.

Батлер Б. Финансы: Оксфордский толковый словарь [Текст] / Б. Батлер, Б. Джонсон, Г. Сидуэлл, Э. Вуд. — М.: Весь Мир, 2003 г. — 496 с.

Бланк И. А. Основы инвестиционного менеджмента [Текст] / И. А. Бланк. Т. 2. — К.: Эльга-Н, Ника-центр, 2001. — 512 с.

Борисов А. Б. Большой экономический словарь [Текст] / А. Б. Борисов. Изд. 2-е, перераб. и доп. — М.: Книжный мир, 2004. — 860 с.

Ватаманюк З. Г. Розвиток інституційного інвестування в Україні [Текст] / З. Г. Ватаманюк, Т. М. Кушнір // Фінанси України. — 2007. — № 3. — С. 124 — 130.

Государственная власть и предприятие: от команды к партнеру [Текст] / Под ред. Ю. М. Осипова. — М.: Междунар. отношения, 1991. — 366 с.

Загородній А. Г. Інвестиційний словник: Навч. посібник [Текст] / А. Г. Загородній, Г. Л. Вознюк, Г. О. Партин. — Львів: Видавництво «Бескид Біт», 2005. — 512 с.

Иванов Г. И. Инвестиции: сущность, виды, механизмы функцио-нирования [Текст] / Г. И. Иванов / Серия «Учебники, учебные пособия», Ростов н/Д: Феникс, 2002. — 352 с.

Инвестиции [Текст] / Г. П. Подшиваленко и др. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: КНОРУС, 2006. — 200 с.

Кидуэлл Д. С. Финансовые институты, рынки, деньги [Текст] / Д. С. Кидуэлл, Р. Л. Петерсон, Д. У. Блэкуэлл. — СПб.: Издательство «Питер», 2000. — 752 с.

Килячков А. А. Рынок ценных бумаг и биржевое дело [Текст] / А. А. Килячков, Л. А. Чалдаева. — М.: Юристъ. 2000. — 520 с.

Кублікова Т. Інституційні інвестори: основні чинники росту [Текст] / Т. Кублікова // Схід. — 2008. — № 6 (90). — С. 18 — 22.

Лепейко Т. И. Методология управления инвестиционными ресурсами финансового рынка: Монография [Текст] / Т. И. Лепейко. — Харьков: Изд. ХГЭУ, 2002.- 288 с.

Миркин Я. М. Ценные бумаги и фондовый рынок [Текст] / Я. М. Миркин. — М.: Перспектива, 1995. — 400 с.

Мозговий О. М. Міжнародні фінанси [Текст] / О. М. Мозговий, Т. Є. Оболенська, Т. В. Мусієць: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 557 с.

Парахин С. А. Основы организации рынка ценных бумаг [Текст] / С. А. Парахин: Учебное пособие. — Иркутск: Изд-во ИГЭА, 1999. — 60 с.

Портфельне інвестування [Текст]: Навч. посібник / А. А. Пересада, О. Г. Шевченко, Ю. М. Коваленко, С. В. Урванцева. — К.: КНЕУ, 2004. — 408 с.

Рубцов Б. Б. Современные фондовые рынки [Текст] / Б. Б. Рубцов. — М.: Альпина Бизнес Букс, 2007. — 340 с.

Шарп У. Ф. Инвестиции [Текст]: пер. с англ / У. Ф. Шарп, Г. Дж. Александер, Дж. В. Бэйли. — М.: ИНФРА-М, 1998. — 1028 с.

Шляхи підвищення інвестиційної діяльності в Україні [Текст]: Монографія / За ред. В. Г. Федоренка. — Ніжин: Видавництво «Аспект-Поліграф», 2003. — 724 с

Електронний ресурс http: //ru. wikipedia. org

Електронний ресурс http: //www. ssmsc. gov. ua/UserFiles/File/Strateg/Program 2015. pdf

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой