Інтеграційні процеси країн Західної Європи: стан розвитку і проблеми

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Международные отношения и мировая экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вступ

Найважливішою рисою сучасності є зростання взаємозалежності економіки різних країн, зростання міжнародного руху товарів та факторів виробництва, розвиток інтеграційних процесів на макро- і мікрорівнях, інтенсивний перехід розвинутих країн від замкнених національних господарств до економіки відкритого типу, зверненої до зовнішнього світу. Один з важливих напрямів політико-економічного розвитку світової економіки в теперішні часи -- поступове зростання їх взаємозалежності, тому «Інтеграційні процеси країн Західної Європи: стан розвитку і проблеми» — це тама, яка зараз дуже актуальна в Україні і світі. Адже, правильний вибір шляху міжнародного розвитку впливає на економіку країни її соціальний розвиток.

Метою курсової роботи є дослідження розвитку інтеграційних процесів країн Західної Європи та можливості вступу України до Євросоюзу.

Для дослідження поставленої мети вирішуються наступні завдання:

1. Вивчення теоретичних засад передумов появи та можливості розвитку до вищих форм економічної інтеграції країн;

2. Вивчення економічних наслідків інтеграції країн;

3. Розгляд умов, що спричинили появу ЄС;

4. Аналіз сучасних процесів в Євросоюзі;

5. Дослідження стратегій, які проводить Україна для вступу в ЄС;

6. Вивчення чинників, що гальмують вступ України до ЄС.

Предметом дослідження є діяльність країн, які вступили чи планують вступити до ЄС.

Об'єктом дослідження є процес інтеграції в розвинених країнах Європи та правильного вибору розвитку для України.

Методи дослідження: метод спостереження, порівняння, аналізу та узагальнення інформації.

Розділ І. Теоретичні засади інтеграційних процесів у країнах світу

1.1 Сутність та цілі міжнародної економічної інтеграції

Один з важливих напрямів політико-економічного розвитку світової економіки в післявоєнний період -- поступове зростання їх взаємозалежності. І на сьогоднішній день зростання взаємозалежності економіки різних країн, зростання міжнародного руху товарів та факторів виробництва, розвиток інтеграційних процесів на макро- і мікрорівнях, інтенсивний перехід розвинутих країн від замкнених національних господарств до економіки відкритого типу, зверненої до зовнішнього світу — це найважливіша риса в економіках розвинутих країн.

Процес міжнародної економічної інтеграції зумовлений розвитком і поглибленням міжнародного поділу праці: від простого обміну товарами -- до стійкої масштабної міжнародної торгівлі товарами та послугами, до інтернаціонального переміщення капіталів і створення нових виробництв, до тісної і науково-технічної кооперації, до спільного ведення виробництва й управління.

В результаті національні економіки «проникають» одна в одну. Очевидною стає інтернаціоналізація господарського життя, коли переплітаються багато різних видів діяльності -- науково-технічна, інвестиційна, фінансово-комерційна та ін. Економічна взаємозалежність країн і народів стає відчутною реальністю.

Поступово складаються й стають особливо тісними всебічні світогосподарські регіональні зв’язки, що охоплюють багато країн. Лібералізація міжнародного обміну полегшила адаптацію національних господарств до зовнішніх умов і впливів, сприяла більш активному їх включенню в міжнародний поділ раці і кооперацію, у процес широкого міжнародного спілкування та співробітництва. Динамічний розвиток світових продуктивних сил, все ширше впровадження результатів науково-технічного прогресу відкрили для цивілізованих країн можливість переходу від екстенсивного до інтенсивного відтворювання, до формування нового технологічного підґрунтя. У результаті відбулося переростання продуктивними силами національно-державних поділів, їхній вихід за межі територіальних кордонів.

Цей процес торкнувся всіх найважливіших елементів матеріальної й нематеріальної сфери, не тільки товарів, а й капіталу, послуг, робочої сили, науково-технічного обміну, всіх стадій процесу суспільного відтворювання.

Якісно новим закономірним етапом інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає більш тісне зближення окремих національних господарств, є економічна інтеграція, в рамках якої забезпечується концентрація й переплетення капіталів, проведення узгодженої міжнародної економічної політики.

Поняття «міжнародна економічна інтеграція» можна визначити як об'єктивний, усвідомлений і направлений процес зближення, зрощення і взаємодії національних господарських систем, що містить потенціал саморегулювання і саморозвитку, в основу якого покладено економічний інтерес самостійних господарюючих суб'єктів і міжнародний поділ праці.

Міжнародна економічна інтеграція набуває форми міжнародних угод і узгоджень, що регулюються міждержавними (або наддержавними) органами. Метою інтеграції є нарощування обсягу товарів і послуг внаслідок забезпечення ефективності господарської діяльності в міжнародних масштабах.

Сьогодні інтеграційні об'єднання носять регіональний характер і розрізняються за глибиною процесів, що відбуваються у межах угруповання.

До передумов міжнародної економічної інтеграції можна віднести:

* належність (близькість) рівнів економічного розвитку й ступеня ринкової зрілості країн, що інтегруються. Найбільш активно інтеграційні процеси проходять між державами, що знаходяться на приблизно однаковому рівні економічного розвитку;

* географічну наближеність країн, що інтегруються, наявність у більшості випадків спільних кордонів і економічних зв’язків, що історично склалися. Більшість інтеграційних об'єднань світу створювалися з декількох сусідніх країн, були розташовані близько одна до одної, мали єдині транспортні комунікації. Пізніше до них приєднувалися й інші сусідні країни;

* наявність спільних економічних та інших проблем, що поставали перед країнами в галузях розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва тощо. Економічна інтеграція повинна вирішити конкретні економічні проблеми, які реально стоять перед країнами, що інтегруються;

* демонстраційний ефект. У країнах, що створили інтеграційні об'єднання, зазвичай відбуваються позитивні економічні перетворення (прискорення темпів економічного зростання, зростання зайнятості, зниження інфляції, підвищення рівня добробуту та ін.). Ці фактори психологічно впливають на інші країни, що уважно слідкують за якісними змінами у країнах -- членах інтеграційного угруповання;

* появу «ефекту доміно». Після створення інтеграційного об'єднання країни, що залишилися поза його межами, зустрічаються з певними труднощами, пов’язаними з переорієнтацією економічних зв’язків країн, що входять до угруповання, одна на одну. Все це може призвести до скорочення торгівлі країн, що не є членами об'єднання. Деякі з цих країн не хочуть залишитись поза межами інтеграційних процесів. Вони дуже швидко підписують двосторонні угоди про торгівлю та інші економічні стосунки з країнами-- членами інтеграційного об'єднання.

Головною метою інтеграції є зарощування обсягів та поширення асортименту товарів та послуг на основі і в результаті забезпечення ефективності господарської діяльності.

Більшість інтеграційних об'єднань, що виникають та розвиваються у сучасній світовій економіці, мають виконати ряд завдань, головними з яких є:

* Використання переваг економіки масштабу. Досягти цього можна завдяки розширенню розмірів ринку, зменшенню трансакційних витрат та використанню інших переваг на основі теорії економіки масштабу.

* Вирішення завдань торгової політики. Регіональні угруповання дають змогу створити більш стабільне і передбачуване середовище для взаємної торгівлі, мають можливість зміцнити переговорні позиції країн в рамках багатосторонніх торгових переговорів у СОТ.

* Сприяння структурній перебудові економіки. Досягається завдяки використанню країнами, що будують ринкову економіку або здійснюють глибокі економічні реформи, досвіду провідних розвинених країн, що є членами об'єднання. Більш розвинені країни, що підключають своїх сусідів до процесів інтеграції, також зацікавлені у прискоренні їх ринкових реформ та створенні там повноцінних і ємкісних ринків.

* Підтримка молодих галузей виробництва. Інтеграційне об'єднання дуже часто розглядається як спосіб підтримати місцевих виробників за рахунок виходу на більш широкий регіональний ринок;

* Створення сприятливого зовнішньополітичного середовища. Важливою метою більшості інтеграційних угруповань є зміцнення взаєморозуміння і співробітництва країн, що беруть участь у політичній, соціальній, військовій, культурній та інших позаекономічних областях; забезпеченні економічної й політичної консолідації та міжнародної воєнної безпеки;

* Можливість регулювання соціально-економічних процесів на регіональному рівні. Мета такого регулювання -- усунення національних перепон на шляху взаємних обмінів і взаємодії національних економік, забезпечення сприятливих умов господарюючим суб'єктам, розкріпачення конкуренції.

Визначальним моментом інтеграції є прямі міжнародні економічні (виробничі, науково-технічні, технологічні) зв’язки на рівні первинних суб'єктів економічного життя, що розвиваються вглиб та вшир, забезпечують поступове зрощування національних господарств на базисному рівні. За цим повинно відбутися взаємне пристосування державних економічних, соціальних та інших систем, певне зрощування управлінських структур. [2, 89]

Міжнародна економічна інтеграція стає можливою і необхідною завдяки

таким сприятливим факторам розвитку, як: поглиблення міжнародного поділу праці, подальший розвиток виробничих сил під впливом науково-технічного прогресу, розвиток міжнародної торгівлі, бурхливий розвиток транспортних та комунікаційних можливостей, тісне переплетення національних економік на мікро рівні, тенденція розвитку процесів глобалізації у світовій економіці, створення та діяльність міжнародних організацій в усіх сферах людського життя. Слід визначити і фактори, що не сприяють або унеможливлюють інтеграційні процеси. До них можна віднести ідеологічні розбіжності традиційні конфлікти між країнами, світові релігії.

1.2. Форми міжнародної економічної інтеграції

Процеси міжнародної економічної інтеграції активізувались у другій половині XX ст. в різних регіонах земної кулі. На мікрорівні цей процес іде шляхом взаємодії її відтворювальних суб'єктів (підприємства, фірми), що сприяє взаємопроникненню і зрощуванню національних економік. На макрорівні економічна інтеграція базується на розвитку міжнародної торгівлі товарами, послугами і зростанні міжнародного руху факторів виробництва (капіталу, робочої сили і технології), які набирають форми міждержавних угод, погоджених з національними стратегіями економічного і політичного розвитку.

Інтеграційні об'єднання розрізняються за глибиною процесів, що в них відбуваються. Історично інтеграція еволюціонує через кілька основних форм, кожна з яких свідчить про ступінь її зрілості.

До основних теоретично обґрунтованих і практично апробованих форм міжнародної економічної інтеграції відносяться:

1) зона вільної торгівлі;

2) митний союз;

3) спільний ринок;

4) економічний союз;

5) економічний і валютний союз.

Найпростішими видами міжнародної економічної інтеграції є зона вільної торгівлі та митний союз.

Зона вільної торгівлі виникає тоді, коли група країн скасовує обмеження на взаємну торгівлю, але, разом з цим, кожна країна-учасниця зберігає свою власну систему тарифів і квот на торгівлю з третіми країнами. Іншими словами, це зона, в межах якої підтримується вільна від митних і кількісних обмежень міжнародна торгівля товарами. Сфери співробітництва визначаються угодою про ЗВТ. Для координації діяльності і розгляду розбіжностей у ході вирішення питань технічного характеру, як правило, створюється Секретаріат ЗВТ. Можливе також створення окремого органу (Ради) з наданням йому права прийняття обов’язкових рішень, що стосуються

питань технічного характеру. Єдиний митний тариф не встановлюється. Кожний член визначає митний збір відповідно до економічних потреб третьої сторони. Необхідною умовою є використання країнами -- учасницями ЗВТ єдиної номенклатури опису і кодування товарів.

Розрізняють повну та промислову зони вільної торгівлі. Промислова зона вільної торгівлі репрезентує незначну ступінь економічної інтеграції і охоплює торгівлю лише промисловими товарами. Прикладом промислової зони вільної торгівлі є Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ).

Прикладом зони вільної торгівлі може бути: ЄАВТ -- Європейська Асоціація вільної торгівлі, утворена в 1960 році. З 1 січня 1995 року після вступу трьох із семи країн-членів ЄАВТ у ЄС в її складі залишаються чотири країни: Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія і Швейцарія. Всі вони надають перевагу практиці укладання двосторонніх економічних договорів та угод з будь-якими державами світу й їх угрупуваннями, в тому числі і з Європейським Союзом (ЄС). [1, 123]

Митний союз — це інтеграційне об'єднання, утворюється тоді, коли країни-учасниці усувають будь-які обмеження на взаємну торгівлю, а також вводять спільну систему тарифів і квот по відношенню до третіх країн. Таким чином, митний союз передбачає заміну декількох митних територій однією при повній ліквідації митних податків в межах митного союзу і створенні єдиного зовнішнього митного тарифу.

Митний союз, зберігаючи національні митні органи, передбачає єдність митної території, однаковий торговий режим у ставленні до третіх країн, включаючи загальні митні тарифи, єдині заходи нетарифного регулювання, уніфіковану систему прямих і непрямих податків та однотипність методів управління народним господарством. Для розробки законів ведення торгівлі усередині союзу та з третіми країнами створюється наддержавний орган. Між країнами -- учасницями МС є вільний доступ до товарів, зроблених у цих країнах, здійснюється вільне просування товарів з однієї країни в іншу, немає митних зборів з товарів. Товари, імпортовані з третіх країн на територію МС будь-якою з країн-учасниць, проходять митний контроль у першій країні, куди вони потрапляють.

Угоди такого типу діяли в Європейському Економічному Співтоваристві у 1968 році. Прикладами митних союзів є Бенілюкс (з 1948 р.), митний союз Білорусі та Російської Федерації, Андська група, КАРИКОМ -- Співтовариство та спільний ринок країн Карибського басейну.

Спільний ринок — це митний союз з усуненням будь-яких обмежень на переміщення товарів, послуг, а також виробничих факторів: капіталу і робочої сили. Створення єдиного спільного ринку вимагає гармонізації та уніфікації значної кількості законодавчих правил та норм у багатьох сферах діяльності, що потребує формування наднаціональних органів управління і контролю. Така координація економічної політики здійснюється на періодичних нарадах (один-два рази на рік) глав держав і урядів країн-учасниць.

Побудова спільного ринку повинна завершитися створенням дійсно єдиного економічного, правового та інформаційного простору і дати імпульс для переходу до якісно нової сходинки економічної інтеграції - економічного союзу.

Такий етап розвитку пройшов Європейський Союз, Карибський спільний ринок (КАРІКОМ, 1973 р.).

Економічній союз — складна форма міждержавної економічної інтеграції, що потребує проведення єдиної економічної і валютно-фінансової політики, створення системи регулювання соціально-політичних процесів, координацію національних податкових, антиінфляційних, валютних та інших заходів.

На цьому етапі виникає потреба в установах, наділених правом не тільки координувати дії та спостерігати за економічним розвитком, а й приймати оперативні рішення від імені угрупування в цілому. Уряди погоджуються передати частину своїх функцій наднаціональним органам, наділеним правом приймати рішення з важливих питань організації. Прикладами економічного союзу є Європейський союз (1993 р.). Союз арабського Магрибу (1989 р.).

Економічний і валютний союз — найвища сходинка економічної інтеграції, передбачає проведення єдиної валютної політики, введення єдиної валюти, створення нового інституту — Єдиного Центрального банку, який разом з Центральними банками країн-учасниць створить єдину систему Центральних банків країн, що входять до економічного і валютного союзу. Варто підкреслити: якщо зона вільної торгівлі, митний союз чи спільний ринок здебільшого виникають внаслідок ліквідації обмежень, то створення економічного союзу та економічного і валютного союзу потребує згоди всіх країн-членів на передачу економічного суверенітету до нових наднаціональних установ.

Коротко охарактеризувати форми міжнародної економічної інтеграції можна за допомогою таблиці. [4, 47]

Таблиця1

Форма економічної інтеграції

Скасування тарифів та квот між учасниками

Єдина торгівельна політика щодо третіх країн

Скасування обмежень на рух виробничих факторів

Гармонізація економічної політики та інституцій

Єдина валюта, єдина валютна політика

1. Зона вільної торгівлі

Так

Ні

Ні

Ні

Ні

2. Митний союз

Так

Так

Ні

Ні

Ні

3. Спільний ринок

Так

Так

Так

Ні

Ні

4. Економічний союз

Так

Так

Так

Так

Ні

5. Економічний і валютний союз

Так

Так

Так

Так

Так

Форми економічної інтеграції

Економічна інтеграція починається з лібералізації взаємної торгівлі товарами, включаючи створення спільного митного тарифу щодо третіх країн, доповнюється свободою міждержавного просування факторів виробництва і завершується уніфікацією макроекономічної політики і створенням наддержавних органів управління. Останнім часом створюється багато інтеграційних об'єднань, хоч більшість із них знаходяться на ранніх етапах становлення. Крім інтеграції відбуваються й зворотні процеси -- дезінтеграція (розпад Радянського Союзу, Ради економічної взаємодопомоги).

1. 3. Економічні наслідки інтеграції країн

Теорію економічної інтеграції та, зокрема, митних союзів розробив канадський вчений, представник нового класицизму чиказької школи економіки Джекоб Вайнер. Згідно з його теорією митного союзу внаслідок укладення між країнами угоди про митний союз, яка усуває тарифи у взаємній торгівлі між ними, в економіці виникають два типи ефектів:

1) статичні ефекти -- економічні наслідки, які виявляються негайно після утворення митного союзу як його безпосередній результат;

2) динамічні ефекти -- економічні наслідки, які виявляються на віддаленіших стадіях функціонування митного союзу.

Розглянемо спочатку статичні ефекти приєднання країни до митного союзу. Утворення митного союзу означає надання взаємних торгових преференцій (наприклад, скасування тарифів) його членами один одному і введення загального митного тарифу та єдиної системи нетарифного регулювання торгівлі відносно третіх країн.

У результаті взаємного усунення мит можуть виникнути два види взаємно-протилежних статичних ефектів:

а) ефект створення торгівлі (твірний ефект -- переорієнтація місцевих споживачів з менш ефективного внутрішнього джерела постачання товару на ефективніше зовнішнє джерело (імпорт), яка стала можливою внаслідок усунення імпортних мит у рамках митного союзу;

б) ефект відхилення торгівлі (потоковідхиляючий ефект) -- переорієнтація місцевих споживачів із закупівлі товару у ефективнішого позаінтегрального джерела постачання на менш ефективне внутрішньоінтеграційне джерело, яка відбулася внаслідок ліквідації імпортних мит у рамках митного союзу.

Якщо внаслідок утворення митного союзу виникає ефект відхилення торгівлі, то добробут країн, які не беруть в ньому участі, погіршиться, оскільки обмежені ресурси використовуються менш ефективно, ніж в умовах вільної торгівлі. З іншого боку, добробут країн-учасниць може погіршитись, якщо ефект відхилення торгівлі за своїми вартісними розмірами буде меншим за ефект створення торгівлі. Як правило, здебільшого внаслідок створення митного союзу відзначаються обидва ефекти, але ефект створення торгівлі більший за ефект відхилення торгівлі, отже, інтеграція у цілому веде до підвищення добробуту країн-учасниць.

Крім розглянутих ефектів створення та відхилення торгівлі, які виявляються негайно після утворення інтеграційного союзу, до статичних ефектів інтеграції належить скорочення адміністративних витрат на утримання митних та прикордонних органів. Внаслідок зменшення сукупного попиту на імпорт з країн, що не входять у союз, можуть поліпшитись умови торгівлі групи країн, які у нього входять.

Після того, як інтеграція набуває сили, виникають динамічні ефекти, які можуть бути як сприятливими, так і несприятливими для національної економіки.

Позитивні наслідки від утворення союзу такі:

-- зростає конкуренція між виробниками з різних країн, яка стимулює зростання цін, призводить до покращання якості товарів, стимулює створення та впровадження нових технологій тощо;

-- країни-учасниці користуються перевагами економії масштабу виробництва, що дає змогу збільшувати обсяги виробництва та скорочувати витрати;

-- збільшується приплив іноземних інвестицій, оскільки корпорації з країн, що не входять до союзу, прагнуть зберегти за собою певний сегмент закритого митним бар'єром ринку за рахунок створення підприємств всередині країн, що інтегруються;

-- Опозиція кожної з країн-учасниць інтеграційного угруповання на торгових та економічних переговорах є вигіднішою порівняно зі становищем окремої країни, що не входить до союзу, і це може забезпечити для країни-учасниці вигідні умови торгівлі або інші переваги.

Основні негативні наслідки, з якими може бути пов’язане приєднання до союзу, такі:

-- за певного збігу обставин ресурси можуть відпливати із менш розвинених у економічному відношенні країн--членів союзу до розвиненіших або у напрямку до географічного центру союзу для зниження транспортних витрат;

-- якщо встановляться тісніші інтеграційні зв’язки між окремими фірмами країн-учасниць, може виникнути олігопольний зговір, який веде до зростання цін на відповідну продукцію; може зрости кількість зливань, що посилить панування монополій;

-- від збільшення масштабів виробництва може виникнути ефект втрат, пов’язаний з формуванням надто великих компаній, які стають неефективними через зайву бюрократизацію та інші чинники;

-- за певних обставин витрати на функціонування союзу можуть бути надзвичайно високими, особливо за відсутності належного контролю за здійснюваними ним витратами. Ці проблеми стають відчутнішими зі зростанням ступеня втручання у справи окремих держав з боку органів союзу. Якщо, наприклад, деякі витрати будуть вигідні для певної країни, вона буде наполягати на їх збільшенні, розуміючи, що вони фінансуються за рахунок внесків усіх країн-учасниць.

У комплексному вигляді важко оцінити усі ці аргументи. Для визначення того, наскільки країна виграла від приєднання до союзу, необхідно з’ясувати, що було б, якби вона не стала членом союзу. Необхідно також врахувати, що деякі наслідки, як позитивні, так і негативні, мають довгостроковий характер, залежать від загального стану справ на світовій арені, а інколи мають суто політичний характер і тому знаходяться за межами економічного аналізу (наприклад, політичний вплив, втрата суверенітету). Але загалом у країнах, що створили інтеграційні об'єднання, спостерігаються позитивні зрушення в економіці: зменшуються транс акційні витрати і прискорюються темпи взаємної торгівлі; зростаюча конкуренція між виробниками із різних країн стримує зростання цін, стимулює поліпшення якості товарів і створення нових технологій, зумовлює скорочення відносно неефективних виробництв, приводить до припливу іноземних інвестицій.

Отже, Міжнародні економічні інтеграції -- це високий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, за яких процес господарсько-політичного об'єднання країн відбувається на основі міжнародного поділу праці та здійсненні узгодженої міждержавної торгівельно-економічної політики.

Інтеграційні процеси в останні роки охопили практично всі континенти і субконтиненти та призвели до утворення багаточисельних регіональних і субрегіональних торгово-економічних блоків, більшість з яких проголошує своєю кінцевою метою вихід на інтеграційну стадію економічного співробітництва. Всього в світі нараховується близько 20 міжнародних економічних об'єднань інтеграційного типу, які охоплюють основні регіони і континенти земної кулі.

Міжнародна економічна інтеграція має декілька форм: зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз, економічний і валютний союз. Найпростішою формою економічної інтеграції є зона вільної торгівлі, а найскладнішою — економічний і валютний союз.

Після того, як інтеграція набуває сили, виникають динамічні ефекти, які можуть бути як сприятливими так і несприятливими для національної економіки. Але найчастіше у країнах, що створили інтеграційні об'єднання, спостерігаються такі сприятливі зрушення в економіці: зменшуються трансакційні витрати і прискорюються темпи взаємної торгівлі; зростаюча конкуренція між виробниками із різних країн стримує зростання цін, стимулює поліпшення якості товарів і створення нових технологій, зумовлює скорочення відносно неефективних виробництв, приводить до припливу іноземних інвестицій.

РОЗДІЛ ІІ. Європейський союз — найрозвинутіша форма інтеграції країн світу

2.1. Історичні умови виникнення ЄС

В історичному аспекті однією з перших інтеграційних концепцій, що ставила за мету підведення теоретичного підґрунтя під процеси європейського об'єднання, був саме федералізм. Намагаючись запобігти міждержавним конфліктам у Європі, відомі європейські мислителі й політичні діячі все частіше схилялися до думки про необхідність обмеження державного суверенітету. Розглядаючи державу та її інтереси як першопричину міждержавних суперечностей, що спричинюють воєнні конфлікти, прихильники «єдиної Європи» висловлювались за необхідність утворення наднаціонального об'єднання, яке керувалося б, в першу чергу, спільними інтересами, а не інтересами окремих держав. Ця мета залишалася незмінною протягом століть. Змінювалися лише задачі, форми та методи досягнення такого об'єднання.

Серед перших відомих політичних проектів об'єднання європейських держав виділяється розроблений на початку XIV ст. легістом короля Франції Філіпа XIII П’зром Дюбуа план «Повернення святої землі». Проект проголошував ідею поновлення на релігійній основі втраченої єдності європейських народів і передбачав утворення церковного собору та арбітражного трибуналу, які мали підтримувати мирне співіснування між християнськими державами та вести спільну боротьбу проти мусульман. У 1464р. король Богемії Подебрад висунув проект об'єднання християнських держав, який передбачав не стільки утворення європейського об'єднання, скільки усунення міждержавних протиріч у Європі. З цією метою пропонувалося скликати сейм із представників шістнадцяти королівств, який мав грати роль арбітражного суду у вирішенні конфліктів та забезпечувати спільну боротьбу проти Османської імперії. Пізніше, у 1617 р. радник Генріха IV герцог Сюллі виступив з ідеєю «Великого плану», що передбачав утворення федерації з п’ятнадцяти християнських держав, очолених сенатом, до якого мали увійти 66 представників. Основна мета об'єднання — утворення європейської армії для підтримання стабільності та боротьба із зовнішньою загрозою. Подібні ідеї розроблялися також Еріком Лакруа, який запропонував у 1623 р. зробити Венецію столицею Європи. В 1693 р. Уільям Пенн у роботі «Есе по сучасному та майбутньому миру в Європі» підтримав ідею утворення європейського собору, парламенту чи, навіть, держави. Аналогічними проектами був захоплений один із відомих представників французького просвітництва XVIII ст. абат Сен-ГТєр, який видав у 1713 р. свій «Проект вічного миру в Європі». В 1795 р. відомий німецький філософ Еммануїл Кант написав схожий філософський «Проект вічного миру». Обидва проекти передбачали утворення Сенату чи постійно діючого Конгресу, рішення яких були б обов’язковими для держав-учасниць.

Таким чином, не дивлячись на різноманітність європейських проектів, вони були досить схожими за своїми складовими: об'єднання держав; підпорядкування рішенням європейського Сенату або Сейму; арбітражне вирішення конфліктів; утворення армії для застосування санкцій та ведення зовнішніх військових дій, насамперед, проти Оттоманської імперії. Ці проекти, а також розроблені пізніше такими відомими теоретиками та філософами, як Анрі Сен-Симон (представник утопічного соціалізму), П. -Ж. Прудон (ідеолог одного з напрямків анархізму), французький письменник Віктор Гюго, який вперше вжив термін Сполучені Штати Європи, мали в своїй більшості абстрактно-теоретичний характер. Ідеологи єдиної Європи керувалися романтичною ідеєю відновлення втраченої єдності шляхом поступового зростання серед народів розуміння своєї європейської ідентичності, що, у свою чергу, створило б можливості для встановлення «вічного миру» на континенті.

При цьому зовсім не враховувалися політичні, економічні та соціальні реалії. І все ж, в історії Європи мали місце, хоча і не чисельні, плани об'єднання європейських держав, які пропонували більш-менш реальні шляхи досягнення цієї мети. Саме вони стали основою сучасних інтеграційних проектів. Найвідомішими серед них е пангерманські проекти богослова Поля де Лагарда, історика Генріха фон Трітцке та економіста Фредеріка Ліста, що передбачали об'єднання Європи навколо міцного економічного центру на чолі з Німеччиною. Новий економічний союз мав об'єднати навколо Німеччини такі держави та території, як Австрія, Швейцарія, Нідерланди, Фландрія, Чехія, Угорщина і, згідно деяким планам, Франція. Один з таких проектів, опублікований у 1893 р. у вигляді памфлету, змальовував майбутнє Європи в середині XX ст. як митний союз держав. Ядром союзу мала стати Німеччина, яка поновила свої «природні кордони від Трієста до Ейдера та від Іпра до Мемеля», разом із Польщею, Рутенієм, Прибалтійськими країнами, Румунією, Сербією, можливо, Албанією, Болгарією та Грецією.

Аналогічну думку про необхідність об'єднання навколо Німеччини таких європейських країн, як Австрія, Швейцарія, Бельгія, Нідерланди, Скандинавські країни, а також підписання відповідної угоди з Великобританією висловлював відомий прихильник федеративного майбутнього Європи Костянтин Франц. Враховуючи складний характер об'єднувальних процесів у Європі в другій половині XIX ст., основу яких продовжували становити силові тенденції, засновані на суб'єктивних факторах (політика Отго фон Бісмарка, спрямована на об'єднання Німеччини «залізом та кров’ю»), деякі прихильники пангерманського об'єднання Європи намагалися знайти об'єктивні передумови інтеграції навколо Німеччини. Поль Дехи, одним з перших, запропонував упровадити систему концентричних союзів, що спочатку передбачала утворення вузького союзу з німецьких країн у вигляді митної конфедерації з деякими повноваженнями в політичних питаннях. Ширше митне об'єднання, засноване на торгівельних угодах, мало включати всі інші країни Центральної Європи, прибалтійського регіону і, навіть, Францію. Остання могла б використати цей альянс для ефективної конкурентної боротьби з Великобританією.

Обговорення проектів об'єднаної Європи значно активізувалося після закінчення першої світової війни. Зростання економічного та політичного впливу Сполучених Штатів Америки; все більше невдоволення пануванням метрополій у колоніях., населення яких було залучено до воєнних дій; жовтнева революція в Росії, що відколола від Європи третину її території; повоєнна розруха й економічна криза в Європі створили сприятливі умови для відродження ідеї європейської єдності як єдиної можливості виходу з кризи.

Встановлення диктаторських режимів у Європі та початок другої світової війни зіграли каталізуючу роль у справі зростання авторитету ідеї федеративної Європи. Рушійною силою цього процесу став Рух опору, який виступив на підтримку ідеї європейської єдності. Вже у 1939р. лідер французьких соціалістів Леон Блюм закликав захистити «незалежність націй у рамках федеративної та роззброєної Європи». У 1941 р. в Італії Альтьєро Спінеллі та Ернесто Россі заснували Європейський федералістський рух. У 1943 р. На засіданні в Мілані була прийнята його програма та стратегія дій, яка вбачала в утворенні європейської федерації єдину можливість для збереження демократичних свобод в Європі й попередження встановлення міжнародної анархії. Розроблені в Маніфесті федералістські ідеї зіграли мобілізуючу роль у становленні європейського Руху опору проти нацистської Німеччини.

В цей час основним гаслом федералістського руху, основною рушійною силою його розвитку були ідеї демократії та свободи. В умовах панування нацизму в Європі серед населення європейських країн з’являлося все більше прихильників ідеї пожертвувати національним державним суверенітетом заради Європейської Федерації як гаранта миру та безпеки. Після другої світової війни відбулась актуалізація проблеми європейської інтеграції. Але цього разу значення ідей європейського об'єднання зростає, оскільки вони все більше співпадають із конкретними реаліями міжнародної політики. Об'єднання європейських країн стає центральним питанням порядку денного практичної політики держав, воно все частіше обговорюється не лише в широких колах активістів, але й в урядових кабінетах. [34, 17]

Протягом 1946−1947 років формуються основні масові організації федералістського руху: Європейський союз федералістів, Соціалістичний рух за утворення Сполучених Штатів Європи, Європейський Рух, Європейська ліга економічного співробітництва. Одночасно вносяться корективи в концепцію об'єднаної Європи. Центральною ідеєю панєвропеїстів залишається побудова Сполучених Штатів Європи, але вимоги наднаціональності й федералізму проголошувалися у більш м’яких формах.

У розвитку європейського інтеграційного процесу можна прослідкувати декілька етапів, кожному з яких були притаманні певні риси й особливості, що знайшло своє відображення в організації Європейських співтовариств, еволюції комунітарної сфери, змінах в інституціональній структурі й характері взаємовідносин між країнами-членами, розвиткові права Європейських співтовариств, досягненнях у економічній, соціальній, валютно-фінансовій, гуманітарній, культурній сферах тощо.

Формально датою народження Європейського співтовариства можна вважати 18 квітня 1951 р., коли шість західноєвропейських держав — Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція й ФРН підписали в Парижі Договір про заснування Європейського співтовариства вугілля й сталі (ЄСВС). Під час першого, секторального етапу (1951−1957 роки) євро інтеграційні процеси отримали розвиток переважно у сфері економіки і мали вузький галузевий характер. Спроби поширити інтеграцію на сферу зовнішньої політики й оборони успіху не мали. Подальший розвиток співробітництва між країнами-членами ЄСВС призвів до усвідомлення необхідності розбудови ширшого й всеохоплюючого економічного об'єднання, а також координації зусиль у галузі мирного використання ядерної енергії. У 1957 р. ці країни підписали Римські договори, які заснували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Євратом.

Під час наступного — перехідного етапу (1958−1969 роки) європейська інтеграція охопила переважно ринкову сферу й елементи регулювання сільського господарства. Головними досягненнями цього періоду були запровадження спільного митного тарифу й створення Митного союзу, який став підґрунтям подальшої економічної інтеграції Співтовариства. Одночасно з утворенням Митного союзу була досягнута лібералізація руху працівників, а також свобода підприємництва й надання послуг у сфері промисловості й торгівлі. Протягом цього періоду було прийнято більшість головних рішень щодо організації спільного сільськогосподарського ринку, визначено принципи механізму й інструменти фінансування Спільної сільськогосподарської політики ЄЕС. У 1967 р. відбулося злиття інститутів трьох Співтовариств у єдину Раду міністрів і єдину Комісію, які разом із Європейським Парламентом і Судом створили спільну інституціональну систему Європейських співтовариств. У 60-ті роки розпочалися переговори про вступ у ЄС Великобританії, Данії, Ірландії, Норвегії.

На початку чергового етапу розвитку євроінтеграційного процесу (1969−1973 роки) Співтовариство, врахувавши досягнення перехідного періоду, задекларувало наміри активізувати процеси економічної, грошово-кредитної і політичної уніфікації Західної Європи і до 1980 р. трансформувати Європейські співтовариства в Європейський Союз. Під час цього періоду відбулося перше розширення Співтовариства за рахунок вступу Великобританії, Данії, Ірландії. Однак, амбіційні плани західних європейців були перекреслені першою за післявоєнні часи економічною кризою, яка ускладнила розвиток Співтовариства і на деякий час загальмувала інтеграційні процеси. У 70-х — першій половині 80-х років Співтовариство розвивалося в умовах економічної і фінансової кризи, яка супроводжувалась посиленням протекціоністських, дезінтеграційних тенденцій і сепаратних дій країн-членів. Внаслідок розширення Співтовариства ускладнилось функціонування його інститутів, досягнення консенсусу між країнами-членами. За цих умов Співтовариству довелось, у першу чергу, сконцентрувати зусилля на збереженні досягнутого рівня інтеграції, пошуках шляхів підвищення ефективності інституціональної системи. Однак, незважаючи на ускладнення, розвиток євроінтеграційних процесів не припинився, хоча й помітно загальмувався. Інтеграція поширилась на нові сфери, зокрема, соціальну й науково-дослідницьку, регіональний розвиток, розпочалось розширення Співтовариства на Південь. Країни-члени прийняли рішення про заснування Європейської ради як найвищої політичної інстанції Співтовариства, компетенція якої охоплювала б усі сфери співробітництва, а також про проведення загальних прямих виборів до Європейського Парламенту.

У 1986−1992 роках відбувається активізація євроінтеграційних процесів. Після підписання Єдиного європейського акту (ЄЄА) Співтовариство вступило в якісно новий етап розвитку, пов’язаний із завершенням формування єдиного внутрішнього ринку. ЄЄА надав імпульс інституціональному реформуванню Співтовариства в напрямку розширення повноважень комунітарних інститутів і генералізації принципу мажоритарного голосування, поширив інтеграційні процеси на нові сфери, зокрема, охорону довкілля, а також включив механізм Європейського політичного співробітництва у правову систему Співтовариства, що підвищило його роль як самостійного суб'єкта міжнародної політики.

Формально початок новому етапові розвитку інтеграції було покладено підписанням Маастрихтського договору в 1992 р., який заснував Європейський Союз на базі Європейських співтовариств, доповнених сферами політики й формами співробітництва, визначених у цьому Договорі. Країни-члени стали на шлях об'єднання зусиль у реалізації спільної зовнішньої політики й політики безпеки; європейського громадянства; гармонізації юридичних і політичних порядків країн-членів у просторі без кордонів; будівництві Економічного й валютного союзу, введенні єдиної європейської валюти, розвиток співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ, збереження та примноження спільних надбань. Європейський Союз планує своє подальше розширення.

2.2. Сучасні процеси в Європейському Союзі

На рубежі XXI ст. Європейський союз вступив в новий, безпрецедентний етап свого розширення. Число його членів за рахунок держав Центральної і Східної Європи збільшилось до 27. Крокуючи на Схід, ЄС помітно нарощує свій ресурсний потенціал (територію -- на 23%, населення -- на 20%), перетворюється на найбільший в світі ринок з більш ніж 460 млн. споживачів, зберігає просторову динаміку інтеграції. Політично складається гегемонія Євросоюзу на основній частині території Європи, що додає йому вже абсолютно іншу міжнародну вагу, статус і позиції. Прихильники розширення сподіваються, що в новому форматі він набагато активніше братиме участь у прийнятті глобальних рішень, укріпить свої позиції у СОТ, МВФ і НАТО, стане визнаним лідером в тому, що стосується моделей інтеграції і в розвитку сучасного міжнародного права. У той же час загальноєвропейські інтеграційні процеси в ситуації регіону ускладнюються за рахунок процесів соціально-економічної трансформації, які в різних країнах відбуваються різними темпами і супроводжуються рядом внутрішніх конфліктів.

Розкріпачені психологічно, ділові структури як на Заході, так і на Сході стали активніше будувати транснаціональні відносини, які, в свою чергу, допомагають східним фірмам і компаніям підвищувати свою конкурентоздатність на загальноєвропейському ринку У цьому значенні психологічний чинник знову важливий, оскільки довіра до східноєвропейських товарів на Заході зростає.

Позитивна тенденція спостерігається і у сфері туризму. Хоч в західних джерелах поки складно знайти точну статистику, загальна експертна оцінка свідчить, що кількість західних туристів завдяки введенню безвізового режиму в Центральній і Східній Європі в нинішньому році зросла. Очевидно, що зростання довіри важко виміряти одночасно, але також очевидно, що в довгостроковій перспективі даний чинник матиме позитивний ефект.

Невеликий за часом період функціонування розширеного ЄС продемонстрував досить вражаючі темпи зростання потоків фінансування в нові країни європейської сім`ї, які були передбачені фондами Західної Європи спеціально для стимулювання економічного розвитку нових членів.

За оцінками експертів, завдяки розширенню в структурах ЄС з’явиться потреба в створенні близько 700 нових робочих місць. Через це адміністративні витрати зростають до 6,3 млрд. євро. Відповідно до фінансових оцінок ЄС, це крайня межа для даної статті витрат. Йдучи назустріч «новачкам», Комісія включила у витратну частину статтю «бюджетні компенсації» для нових країн-членів, яка становить 1,3 млрд. євро. Усього бюджет ЄС зростає на 9,7 млрд. євро і досягає 117 млрд. євро (верхня межа, позначена в фінансових перспективах, дорівнює 119 млрд. євро).

Таким чином, економічні переваги об'єднання будуть все очевиднішими в середньо- і довгостроковій перспективі.

Головні фактори, що забезпечують успіх Євросоюзу це:

1) економічна база, що сприяє взаємозалежності та солідарності;

2) правова база — чіткість та обов’язковий характер угод із завдань та компетенції інститутів ЄС, наявність Євросуду;

3) демократизм прийняття рішень на базі консенсусу та компромісів.

Але разом із очевидними перевагами розширення не менш очевидні і різноманітні ризики. Валовий внутрішній продукт десяти країн-новачків, становить всього 5% від сукупного ВВП ЄС. Зрозуміло, що такий величезний тягар на деякий час загальмує економічне зростання Європи, і без того не дуже високий. Так, в 2004 р. п’ятнадцять «старих» країн ЄС досягли зростання менш ніж на 2%, тоді як світова економіка загалом виросла на 4,5%. [17, 9]

У той же час загальноєвропейські інтеграційні процеси в ситуації регіону ускладнюються за рахунок процесів соціально-економічної трансформації, які в різних країнах відбуваються різними темпами і супроводяться рядом внутрішніх конфліктів.

Такими є проблема формування центральних органів ЄС; проведення внутрішньої реформи і оптимізації управління; проблема реальної рівноправності в союзі, що реформується, створення нових ефективних інструментів розвитку ЄС. Крім того, країни, що приєднались необхідно дотувати в значних навіть для об'єднаної Європи масштабах. Крім того, внаслідок існуючих в Євросоюзі правил і традицій, його нові члени, крім прямих субсидій, можуть розраховувати на непрямі фінансові вливання, здійснювані по багатьох каналах, не завжди повністю контрольованих брюссельською бюрократією. Це створює передумови як для недостатньо ефективного використання цих вливань, так і для завищення їх масштабів відносно реальних потреб. У зв’язку із зазначеним, зрозуміле бажання керівництва Євросоюзу повністю відмовитися від дотацій приречене на невдачу, оскільки тоді нові члени ЄС не зможуть навіть наблизитися до середньоєвропейського рівня. Адже вступ у ЄС сам по собі ще не означає різкого поліпшення добробуту населення.

За попередніми підрахунками, новим членам ЄС знадобиться в середньому близько 50 років, щоб досягнути рівня економічного благополуччя розвинених країн Європи, і тільки в тому випадку, якщо середньорічні темпи зростання їх економіки складуть не менше 4%. [17, 9]

Закінчення другого етапу розширення на схід не вирішило кризи розширення Європейського союзу Навпаки, тепер стало ще очевиднішим, що переважаюча модель розвитку ЄС веде до дилеми: з одного боку, специфічний для ЄС модус інтеграції викликає його послідовне розширення. З іншого боку, розширення, що продовжується, веде до проблем, які чим далі, тим більше ставлять під питання його спроможність до інтеграції.

Процес розширення ЄС розмиває кордони Європи. Подальше розширення ЄС веде до того, що відмінності всередині ЄС експонентне зростають. Вирішальним наслідком цього є той факт, що динаміка зростання проекту «Європа» викликає все більш високі витрати на інтеграцію. Тим самим розширення і інтеграція ЄС приходять у все більшу суперечність між собою.

Динаміка інтеграції живиться наступними двома механізмами: по-перше, між ЄС і його оточенням існує велика відмінність у рівні добробуту Відмінності в добробуті створюють труднощі і для більш багатої сторони, оскільки численні проблеми бідної сторони мають тенденцію відбиватися і на ній (міграція, проникаюче через кордони забруднення навколишнього середовища, політична нестабільність). Тому багате ядро ЄС зацікавлене в економічному розвитку свого бідного оточення. Динаміка, що в результаті виникає в своїй тенденції направлена на усунення розриву в добробуті. Однак підйом добробуту в більш бідній країні означає не тільки зменшення відриву від багатого ядра, але і збільшення відмінності від більш бідних сусідів. Отже, в міру інтеграції периферійних областей в спроможне ядро розрив в добробуті зміщується далі від центру. Тим самим в цю модель вбудована постійна тенденція до розширення. Адже кожен повноправний член Європейського союзу, що примкнув до забезпеченого ядра, стає, в свою чергу, зацікавленим в надійному і процвітаючому оточенні, в буферній зоні. Оскільки зовнішніми області повинні захищати процвітаюче ядро Європейського союзу від зовнішніх перешкод, неприпустимо, щоб в них існували дуже серйозні політичні проблеми Отже, кожен новий етап розширення Європейського союзу є основою для подальшого розширення.

По-друге, поглиблення інтеграції в Євросоюзі видозмінює відносини ЄС із зовнішнім світом. Загальний ефект полягає в тому, що забезпечене ядро в міру поглиблення інтеграції все більш прямо виявляється зачеплене тим, що відбувається на його периферії. Тим самим в ядрі виникає безпосередня зацікавленість у зміцненні загального зовнішнього кордону, а також в сприятливій економічній і політичній обстановці на периферії. Цей інтерес породжує дві моделі: закриття кордонів як захист ЄС від впливу ззовні, і розширення, розраховане на включення периферії до складу Союзу.

У міру розширення Євросоюзу і формування єдиних ринків і особливо інтеграції валютних систем, загострюється конкуренція, до якої повністю готові далеко не всі навіть члени ЄС-15. Незважаючи на меншу порівняно з глобальною інтенсивність, внутрішньо-європейська конкуренція цілком може виявитися непосильною для нових членів. Навіть розвинені країни Європи, як, наприклад, Швеція в міру зумовленого політичними рішеннями зняття протекціоністських бар'єрів і введення єдиних принципів економічної політики (особливо в частині приватизації) зазнають економічних труднощів і стикаються з прискоренням інфляції, скороченням соціальних програм і навіть дезорганізацією роботи громадського транспорту. Природним наслідком цього стає виникнення невдоволення громадян.

Зрозуміло, що, незважаючи на загальне прискорення розвитку при вступі до ЄС, його нові члени також стикаються з істотними структурними проблемами. При цьому розвинені члени ЄС (ядро) неминуче захищатимуть себе від самої можливості конкуренції з боку нових членів, передусім на ринку робочої сили.

Як видно, однією з проблем діалектичного характеру для Європи є її внутрішня неоднорідність, висока не тільки економічна, але і культурна диференціація, що має своїм природним наслідком співіснування різних, по-різному функціонуючих і далеко не завжди повністю сумісних одна з одною моделей не тільки державного, але і комерційного управління, що є, з одного боку, чинником, що знижує її конкурентоздатність порівняно з однорідними суспільствами, а з іншого -- розквіт європейської цивілізації багато в чому пояснюється саме різноманітністю її культур, оскільки воно дає могутній імпульс до змагання, яке сприяє контактам і взаємному збагаченню. Природною реакцією на це системи наддержавного управління стає посилення регламентації. Не менш природною реакцією на надмірне і далеко не завжди розумне регулювання стає ігнорування директив.

Надії на можливість самостійного прискореного розвитку його нових членів не цілком обґрунтовані. Передусім, такого перенесення недостатньо для необхідного прискорення розвитку. Крім того, він торкнеться не всіх нових членів. Адже чим економічно слабший новий член ЄС, тобто чим вище його потреба в фінансовій допомозі, тим меншу підтримку він може отримати за допомогою механічного перенесення виробництв з більш розвинених членів ЄС. Істотно і те, що країни Прибалтики і Кіпр при вступі в ЄС вимушені посилювати митні й адміністративні бар'єри, що обмежує масштаби їх прибутку і створює додаткову потребу у фінансування збоку ЄС. Це лягає важким тягарем передусім на головний «локомотив» європейської інтеграції - Німеччину, а також на найбільш розвинені Францію і Північну Італію, і гальмує загальний розвиток ЄС. Однак приєднання нових країн погіршить становище не тільки найбільш, але і найменш розвинених «старих» членів ЄС, оскільки новачки неминуче «перетягнуть на себе» частину фінансової допомоги, що дістається останнім.

Ще одне довгострокове питання для ЄС — складність відносин між національною і європейською бюрократією, яка аж ніяк не обмежується наслідками відмінностей в культурних традиціях і, відповідно, моделях управління. Основна проблема полягає в іншому -- в неузгодженості дій ключових рівнів загальноєвропейської системи управління. Створюється враження, що окремі національні бюрократії вже багато в чому зняли з себе відповідальність за розвиток своїх країн, а європейська ще не прийняла цю «естафетну паличку». Однак це -- не самостійний чинник, але лише приватний вияв четвертої, проблеми Євросоюзу, який досить серйозно підриває його конкурентоздатність -- відносно низька якість управління.

Ця слабкість багато в чому викликана історичними причинами. В Європі, яка протягом всієї своєї історії страждала від руйнівних війн, сили держави, що найбільш повно виражають сили суспільства, традиційно спрямовували передусім на підтримку миру і «балансу сил».

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой