Інфляція

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Курсова робота по макроекономіці

План

Вступ

1. Теоретичні підходи пояснення інфляції

2. Причини інфляції

3. Суть і форми інфляції

4. Показники вимірювання інфляції

5. Методи стимулювання інфляційних процесів

6. Антиінфляційна політика та методи боротьби з інфляцією

7. Соціально-економічні наслідки інфляції

8. Особливості інфляційного процесу в Україні

9. Ідеї регулювання інфляції в світовому досвіді

10. Висновки

11. Словник економічних термінів

12. Додатки

13. Список використаної літератури

1. Вступ

Інфляція як економічне явище характеризує якісний стан грошового обігу в умовах, коли перестає діяти механізм автоматичного забезпечення сталості грошей. Невипадково термін «інфляція» почав вживатися в 70-ті роки ХІХ ст. стосовно до грошового обігу в Північній америці, переповненого паперовими знаками, які випускалися для ведення громадянської війни. З того часу він широко ввійшов у наукову літературу і практичний лексикон, особливо після краху золотого стандарту. Його часто вживають для характеристики грошового обігу і більш ранніх епох -- докапіталістичної і домонополістичного капіталізму, проте саме в періоди, коли встановлювався обіг нерозмінних банкнот чи просто паперових грошей (обіг асигнатів періода французької революції кінця XVIII ст. та наполеонівських війн, обіг асигнацій Росії кінця XVIII -- початку ХІХ ст. та ін.)

Форми прояву інфляції поступово змінювалися в міру розвитку грошового механізму та самих грошових форм. На початку виникнення паперових грошей, коли вони тільки відірвалися від розмінних на золото банкнот, а на руках у суб'єктів обігу були ще повноцінні монети, які нерідко оберталися, першою ознакою інфляції виступав лаж на золото, тобто підвищення ціни на золоті монети в паперових грошах порівняно з їх номінальною вартістю. Відповідно до зростання лажу посилювався процес зменшення реальної вартості грошової одиниці порівняно з її номінальним золотим вмістом, який називається дизажіо.

У сучасних умовах, коли в обігу немає золота і розірваний зв’язок грошових знаків з ним, втратили своє значення лаж і дизажіо як показники інфляційного процесу.

Головною формою прояву інфляції стало знецінення грошових знаків відносно вартості звичайних товарів, серед яких опинилося і золото, тобто падіння купівельної спроможності грошової одиниці. Якщо цей процес набуває затяжного характеру, то поглиблюється розрив між рівнем цін на внутрішньому ринку країни та на ринках інших країн і світовому ринку в цілому. Виникає знецінення національних грошей щодо іноземної валюти. Це призводить до зниження валютного курсу національних грошей, що теж є проявом інфляції.

2. Теоретичні підходи пояснення інфляції

Інфляція як наслідок негативних процесів в економіці відома вже кілька століть. Однак в економічній теорії досі не існує одного у погляду на суть цього надзвичайно складного економічного явища. В економічній науці сформувалися дві основні концепції інфляції:

1) інфляція — знецінення нерозмінних на золото паперових грошей внаслідок переповнення каналів обігу грошовою масою;

2) інфляція — загальне зростання цін на товари та послуги.

Представники першого напряму намагаються довести, що інфляція можлива лише за функціонування нерозмінних на золото паперових грошей. Вони вважають, що за так званого золотого стандарту інфляція неможлива. У даному разі ми маємо рецидив металістичної теорії грошей, відомої в Європі ще у добу раннього капіталізму.

Хід думок неометалістів такий: золото має високу власну вартість, а тому не знецінюється як його паперові символічні замінники. Переповнення каналів грошового обігу золотими грішми малоймовірна оскільки золото — втілення багатства і за таких умов воно переходить у сферу тезаврації. А за економічного буму, зростання потреб у компонентах суспільного вироб-ництва — заощаджене золото знову повертається у сферу обігу.

Таким чином, золотий стандарт підтримує товарно-грошову рівновагу. За такого підходу, проте, звужуються характер та історичні межі інфляції, поза ними залишаються періоди функціонування товарних грошей.

Представники другого напряму вирішальною ознакою інфляції вважають зростання цін незалежно від його причин та умов, за яких воно відбувається. Стабільність цін є для них головним показником відсутності інфляції. Тому вони визнають можливість інфляції за обігу дійсних грошей і говорять про металеву інфляцію, оскільки і за таких умов відбувається підвищення цін. Так, А. Пезенті називає інфляцією зростання цін внаслідок псування монет (золотих, срібних) або здешевлення благородного металу. Таких поглядів дотримується більшість економістів Заходу. П. Самуельсон, К. Макконнел, Е. Дж. Долан та інші вважають, Ідо інфляція сталася, наприклад, під час напливу американського золота і срібла в Європу в XVI ст., оскільки товарні ціни тоді підвищились у 4−5 разів. Отже, інфляція цілком можлива і за збереження розміну паперових грошей на золото. Відтак можна використовувати паперові гроші, проте необхідно вміло керувати їхньою масою.

Ця істина торує собі шлях методом спроб і помилок. Після першої світової війни в Європі розмін банкнот на золото було припинено, лютувала гіперінфляція. Проте тяжіння до золотого гегемону залишалось сильним, і не лише у народній свідомості. Фінансові інституції робили спроби вплинути на інфляцію, збільшуючи свої золоті запаси. Золото скуповували на вільному ринку за щойно віддруковані паперові гроші. Результат виявився, однак, протилежний очікуваному, оскільки в міру зменшення кількості золотих монет в обігу з’являється «лаж» на золото як перша ознака інфляції. Інфляційний тиск надлишку паперових грошей позначався передовсім на ціні золота, навіть коли ціни на інші товари залишалися стабільними. Діло владналося після зміни пріоритетів у грошовій політиці: переходу до розпродажу золота за ринковими цінами, тобто до «викачування» зайвих банкнот з обігу та їх знищення.

Зараз золото справляє лише побічний вплив на грошовий обіг. Продаж державою золота за цінами світового ринку дає змогу закупити то пари і збільшити їх пропозицію в країні, тобто частково зменшити товарний дефіцит. Але в цій операції роль золота принципово не відрізняється від ролі інших товарів, хоч воно і є товаром більш ліквідним.

Відтак можливості використання золотого потоку для оздоров-ляння грошового обігу невеликі, мають паліативний характер і неспроможні вирішити проблем інфляції.

Значні розбіжності в економічній теорії існують і щодо причин інфляції. Нині відомі такі теорії інфляції: надмірного попиту, грошових витрат виробництва та теорія інфляції як багатофакторного явища.

Теорія «інфляції попиту». Започаткував цю теорію Дж. Кейнс. Він розглядав інфляційні процеси як невід'ємну складову елементів макроекономічної системи. У кейнсіанських теоріях наголошується, що причиною інфляційних процесів є надмірний відносно товарної пропозиції попит. Перевищення попиту над пропозицією Дж. Кейнс назвав «інфляційним розривом». При цьому чинники інфляції можуть залежати як від пропозиції, так і від попиту. Дж. Кейнс зазначав: «…якщо пропозиція грошей у порівнянні з пропозицією товарів для купівлі збільшується, Має місце інфляція». Він доводив, що пропозиція грошей не може безпосередньо впливати на сукупний попит, оскільки зростання грошової пропозиції підвищує ліквідність в економіці, і рівень процентної ставки (ціни за ліквідні кошти) спадає. Сукупний попит збільшуватиметься помірно, оскільки зниження процентної ставки приведе до збільшення інвестиційних витрат.

Теорія «інфляції витрат». Ця теорія виникла внаслідок дальшого розвитку кейнсіанської ідеї «негрошового» механізму інфляційного пронос:. У 60-ті роки в СІНА інфляція розвивалася за відсутності надмірного попиту і за повної зайнятості, тобто всупереч теорії «інфляційного розриву». Це дало підстави стверджувати, що за умов високої монополізації виробництва і важливої ролі профспілок на ринку праці підприємці можуть підвищувати ціни, а профспілки — заробітну плату з власної ініціативи, навіть за незмінного попиту. Така ініціатива стає рушієм інфляційного процесу. Уся відповідальність за інфляцію покладається на підприємців, котрі не хочуть поступатися своїми прибутками і підвищують ціни в міру зростання виробничих витрат особливо заробітної плати, оскільки вона найбільш тісно пов’язана з інфляцією, обслуговує особисте споживання і не сприяє розширенню виробництва.

Інфляція як багатофакторний процес.3 середини 60-х років XX ст. у економічній теорії формується новий напрям: інфляція досліджується як багатофакторний процес, що відбувається у сфері грошового обігу та безпосередньо в суспільному виробництві. Представники сучасного монетаризму вважають, що найважливішою ознакою інфляційних процесів с тісне переплетення монетарних та загальноекономічних чинників зростання цін. Відтак незалежно від причини початкових імпульсів,

будь-яке підвищення цін призводить до необхідності збільшення обсягів грошової маси, і навпаки Інакше кажучи, збільшення! гро-шової маси часто буває не причиною зростання цін, а його наслід-ком. Так чи так, а інфляційне зростання цін завжди супроводжуєть-ся збільшенням грошової маси. Спочатку воно відбувається в актив-ному обігу за рахунок зменшення нагромаджень чи заощаджень, а потім загальна маса грошей в обігу зростає за рахунок надмірної емісії. Канали обігу переповнюються, а грошова одиниця знецінюється, що характеризує інфляцію в її класичному вигляді.

Антиінфляційні рекомендації представників цієї теорії мають, як правило, комплексний характер і спрямовані на всі сфери економічних відносин.

Усе це підтверджує, що джерел інфляції, особливо в її найвищих формах, треба шукати не тільки в суто грошовій сфері, а й у сфері виробництва, а отже, і заходи для її подолання мусять бути комплексними, охоплювати всі складові економічної системи.

3. Причини інфляції

Економічною теорією доведено, що основними причинами інфляції, як ми вже казали, є перевищення товарного попиту над пропозицією — «інфляція попиту» та зростання грошових витрат виробництва — «інфляція витрат». Ці дві класичні причини спричиняються низкою монетарних та загальноекономічних чинників. До них належать: інфляція, породжена надлишком в обігу грошової маси внаслідок кредитної емісії; фіскальна інфляція, що пов’язана із дефіцитом бюджету: інфляція, спричинена зростан-ням виробничих витрат і доходів, імпортована інфляція тощо.

Інфляція попиту. Інфляція попиту генерується надмірним зростанням товарного попиту порівняно з пропозицією. Якщо у відповідь не відбудеться підвищення пропозиції, зростання попиту компенсуватиметься підвищенням цін і рівень інфляції зростатиме. Інфляція попиту безпосередньо пов’язана з дією монетарних чинників. Ідеться передовсім про надто велику грошову емісію, що призводить до перевищення попиту на гроші порівняно з реальною пропозицією товарів і послуг. У цьому разі безпосереднім чинником інфляції є зростання грошової маси, що порушує закон грошового обігу — Ms = Md.

Процес генерації інфляції можна наочно розкрити за допомогою «рівняння обміну»:

MV = PQ, (1)

де М — номінальна грошова маса (кількість грошей в обігу);

V — швидкість, або норми обороту грошової маси;

Q — реальні доходи, або товарне забезпечення грошей.

Спочатку нагадаємо значення окремих економічних показників. Номінальний дохід (PQ — номінальна сума отриманої зарплати, виплати процентів на заощадження, виплати прибутку, дивідендів, рентних платежів тощо. Реальний дохід (Q — кількість товарів і послуг, що їх можна придбати на суму номінального доходу. Динаміка реального доходу визначається як різниця між номінальним доходом та рівнем цін (інфляцією). Якщо за рік середній показник номінального доходу зріс на 15%, а ціни за той самий час — на 10%, то можна вважати, що реальні доходи населення збільшилися на 5%.

Із формули (1) випливає, що збалансованість між грошовою масою та її товарним забезпеченням досягається зміною рівня цін.

Рівень цін можна визначити, перетворюючи рівняння (1) за формулою:

Р = MV / Q, (2)

Із формули випливає, що рівень цін (норма інфляції) постійно зростає, коли номінальна грошова маса збільшується відносно попиту на реальні залишки. Ціни тим вищі, чим більше в обігу грошей та менша пропозиція товарів і послуг. Кількісна теорія грошей стверджує, що коли V і Q величини постійні (const.), або змінюються незначно, тоді з рівняння (2) випливає пряма залежність між показниками М і Р: якщо грошова маса М подвоюється, те саме відбувається з цінами Р.

Розглянемо механізм дії інфляції на конкретному прикладі. Припустімо, в обігу знаходиться грошова маса в сумі 500 млн. дол., яка має відповідне товарне забезпечення. Держава випускає в обіг іще 250 млн. дол., наприклад, для покриття бюджетного дефіциту. При цьому номінальний обсяг виробництва товарів не змінився. Тоді номінальний попит перевищуватиме пропозицію в базових цінах на 250 млн. дол., або в 1,5 рази. Це явище в економічній теорії має назву «інфляційного розриву». Його ліквідують зміною рівня цін. Якщо ціни підвищити в 1,5 рази, то пропозиція товарів знову відповідатиме платоспроможному попиту.

Отже, підвищення попиту за обмеженої пропозиції призводить до підвищення цін. Пояснюється це тим, що еластичність пропозиції стосовно ціни залишається низькою. Це зумовлює дальше Зростання «інфляційного розриву» між сукупним попитом та сукупною пропозицією.

Якщо рівняння обміну розглядати з позиції динаміки цін,; грошей, випуску продукції (ВВП) і швидкості обороту грошей, то рівняння (2) можна переписати в термінах темпів приросту: і

Р = М — Q + V, (3)

або

М / Р = Q — V, (4)

Отже, норма інфляції (Р) дорівнює різниці між темпами; приросту номінальної грошової маси та реального попиту на гроші (3).

Із рівняння (4) випливає, що темп приросту реального попиту (М/Р) на гроші дорівнює темпам приросту реальних доходів (Q) за мінусом приросту швидкості обороту грошей (V).

Розглядаючи рівняння (3) і (4), ми можемо дійти висновку, що номінальна грошова маса й реальні доходи впливають на рівень цін у протилежних напрямках: зростання номінальної грошової маси сприяє інфляції, тобто зростанню цін, тоді як збільшення реальних доходів, а значить, збільшення реального попиту на гроші в принципі сприяє зниженню рівня цін. Чистий ефект залежить від співвідношення цих двох показників. Інтенсивне зростання номінальної грошової маси, яке не супроводжується збільшенням попиту на реальні залишки, призводить до виникнення різних різновидів уже відомих нам «гарячих грошей», тобто до збільшення інфляції. Навпаки, якщо інтенсивно зростає реальний попит на гроші (реальні доходи), то за будь-якого рівня зростання грошової маси відбувається певне стримування інфляції. Наприклад, якщо швидкість обороту грошей є величиною постійною, а реальні доходи зростають, скажімо, на 3% за рік, то в цьому разі реальний попит на гроші зросте теж на 3%.

Якщо номінальна грошова маса зросте на 10% за рік, то; норма інфляції становитиме 7% (10% - 3%). За зростання грошової маси 15% норма інфляції становитиме 12% (15% - 3%); відтак підвищення темпів приросту реальних доходів (скажімо, до 5% замість 3%) означатиме зниження інфляції (15% - 5% = 10%).

Прискорення швидкості обороту грошей є додатковим стимулятором інфляційного процесу. Цей показник визначається як відношення номінального доходу (ВВП) до номінальної грошової маси:

V = Р х Q / М, (5)

звідси — V = Q / (М / Р). (6)

Це означає, що швидкість обороту грошей дорівнює відношенню реальних доходів до реальних касових залишків. За зростання доходів швидкість обороту грошей теж зростає, а попит на реальні залишки спадає. Цей показник високий на стадії галопуючої, а особливо гіперінфляції, і низький на стадії повзучої інфляції.

Таким чином, на темпи інфляції впливають три агреговані складники: темпи приросту грошової маси, темпи зміни швидкості обороту грошової маси і темпи зміни обсягів виробництва (ВВП). Залежно від конкретної економічної ситуації вплив цих показників на інфляційний процес неоднаковий. Так, в Україні середньомісячна інфляція 1993 р. становила 47% (35,7% - через зростання грошової маси, 8,5% - через зміну швидкості обороту грошей, 2,8% - через спад виробництва).

Фіскальна інфляція. Ланкою, яка з'єднує, з одного боку, приріст грошової маси, а з іншого — зростання рівня цін, стає, як правило, хронічний та надто великий за розміром дефіцит державного бюджету, котрий покрива-ється переважно за рахунок кредитної емісії. Жоден уряд, як підкреслював Дж. Кейнс, не погодиться оголосити себе банкрутом, не вдаючись до послуг емісійного механізму, що є в його розпорядженні. Будь-яка держава вдається до емісії грошей у тому разі, коли вона не може розв’язати проблему бюджетного дефіциту відповідною податковою політикою або випуском цінних паперів.

Кредитна емісія означає, що центральний банк як агент уряду покриває державний борг чи фінансує державку програму видатків емісійними кредитами, які не мають реального забезпечення. Пряме кредитування уряду практично виглядає як зростання чистих актиній, джерела яких знаходяться у пасиві балансу центрального банку, внаслідок чого збільшується грошова база та сукупний попит. А це може спричинити надмірне зростання грошового попиту порівняно з реальною пропозицією товарів і як наслідок — черговий виток інфляції. Отже, чим більший дефіцит бюджету, тим більший рівень інфляції. До того ж це явище; є нелінійним і динаміка його має тенденцію до прискорення.

Крім того, фінансування бюджетного дефіциту з допомогою грошової емісії є своєрідною формою оподаткування — «інфляційним податком». Розмір вигоди, яку отримує держава, можна визначити як добуток рівня інфляції і реальних грошових залишків, що втрачають свою вартість. Припустімо, ви маєте на руках 200 доларів за річної норми інфляції 50%. За рік інфляція зменшить вартість ваших реальних грошових залишків на 100 доларів, котрі стають «інфляційним податком». Саме він поглинає заощадження населення, знецінює пенсії, заробітну плату, стає причиною несправедливого перерозподілу багатства. На думку Дж. Кейса, уникнути цього податку майже неможливо, бо навіть найслабкіший уряд може запровадити його, не будучи здатним ні на що інше.

Отже, основна причина фіскальної інфляції - дефіцит бюджету та його покриття за рахунок емісійних кредитів центрального банку. Адже вони — основний каталізатор інфляції. Досвід багатьох країн показує, що лише ті країни, які створили інституційні та економічні умови для відмови від фінансування державного бюджету за рахунок кредитів центрального банку, спромоглися приборкати інфляцію.

Проте повністю позбутися інфляції лише методами обмеження попиту, тобто суто монетарними методами, неможливо. Обмеження грошової маси хоч і гальмує зростання цін, але водночас пригнічує виробництво, не дає змоги розірвати ланцюг боргових зобов’язань.

Інфляція витрат. Інфляційний процес може відбуватись і під впливом цілої низки немонетариих чинників, що зумовлюють зростання цін через подорожчання компонентів виробництва і збільшення собівартості продукції. Ідеться про інфляцію витрат, що формується на принципово іншій основі, ніж інфляція попиту.

Інфляція витрат відбувається внаслідок порушення рівноваги товарного обміну MV = PQ, тобто перевищення пропозиції над попитом, що генерує процес зростання витрат виробництва, а відтак (через підвищення цін на товари) і збільшення грошової маси. Масштаби «накручування» цін залежать від грошового покриття, яке визначає межі того середовища, у рамках якого економічні агенти можуть здійснювати свої витрати. Відбувається завищення попиту на гроші через завищення витрат виробництва. У даному разі збільшення грошової маси є не причиною зростання цін, а похідною від них.

В основі інфляції витрат лежить взаємозв'язок витрат і цін, рівень яких підвищується під впливом зростання витрат або надприбутків. Найхарактернішою ознакою інфляції витрат у її класичному вигляді є спіраль «зарплата — ціни». Наприклад, якщо в економічному середовищі відбувається загальне підвищення цін, стає неминучим зниження реальних доходів населення. Щоб зберегти їх рівень, необхідно збільшувати грошові доходи (заробітну плату), а це призводить до зростання витрат виробництва або бюджетних видатків. Як наслідок зростає собівартість продукції фірм, що призводить до підвищення цін на товари. Подорожчання товарів та послуг знову робить необхідним підвищення заробітної плати: розкручується інфляційна спіраль «зарплата ціни». Графічно цей процес відображає відома в економічній теорії «крива Філіпса».

Наведений приклад інфляційної спіралі «зарплата — ціни» демонструє взаємозв'язок чинників інфляції попиту та витрат. З одного боку, підвищення заробітної плати сприяє зростанню доходів населення, а тому є чинником збільшення платоспроможного попиту, з іншого — підвищення заробітної плати збільшує витрати виробництва, оскільки вона є статтею собівартості продукції. А підвищення собівартості продукції, у свою чергу, сприяє зростанню товарних цін.

Важливим чинником інфляції витрат виробництва є значне подорожчання матеріальних ресурсів. Наприклад, фірма, що випускає певний товар і діє за ринкових умов (вільного ціноутворення), під час зростання ринкових цін на матеріальні компоненти виробництва (сировину, проміжні продукти, енергоносії) буде прагнути утриматися «на плаву», а тому в ціну свого продукту включатиме як реальні витрати на виробництво, так І ті, що визначатимуться інфляційними очікуваннями, щоб забезпечити собі майбутній прибуток та зарплату своїм працівникам.

Через взаємопов'язаність виробничих процесів в економічному середовищі зростання ціпи на сировину спричинятиме зростання цін на всі інші товари.

Чинником інфляції витрат є також підвищення цін на продукцію економічних агентів у відповідь на збільшення ставок податків чи плати за кредит, що рівнозначне збільшенню витрат виробництва. За високих ставок податків включаються механізми, які обмежують зростання виробництва. В економічних суб'єктів з’являються все більші проблеми з фінансуванням інвестицій та погашенням боргових зобов’язань. Більше того, послаблюється сама схильність до інвестицій, оскільки виробництво продукції стає економічно невигідним.

В економічній науці добре відомі співвідношення між ставками оподаткування та величиною надходжень податків у бюджет — крива Лаффера. Див. Додаток В.

За підвищення ставок оподаткування сума податкових надходжень у бюджет зростає тільки до певної величини, а потім знижується за рахунок спаду виробництва й ухиляння від сплати податків. Значний рівень спаду виробництва відповідає відтинку 2 кривої, а отже, зниження ставок оподаткування збільшить не тільки ділову активність, а й суму податкових надходжень у бюджет.

Отже, основне завдання податкової політики полягає в тім, щоб оживити економіку й виробництво, адже збиткове виробництво бюджет не поповнить, не дасть товарного забезпечення грошам.

Зростання цін може відбуватись також через очікування суб'єктами господарської діяльності чергового погіршання економічної ситуації: труднощів із поставками сировини, подорожчання банківського кредиту, платіжної кризи тощо. Наслідком такого очікування є збільшення виробничих витрат на так звану плату за ризик.

Імпортна інфляція. Інфляцію, що імпортується, зумовлюють надмірний наплив іно-земної валюти, підвищення імпортних цін тощо.

Рівень валютного курсу національної валюти до іноземних може бути як інфляційним, так і антиінфляційним чинником. Низький курс національної валюти робить дорожчим імпорт і дешевшим (за межами країни) експорт товарів. Це призводить до зростання цін на імпортовані товари. Тому існує пряма залежність між інфляційними процесами та обсягом чистого експорту (різниця між експортом та імпортом). Отже, зниження курсу національної валюти підвищує вартість імпортованих товарів та сировини на внутрішньому ринку. А це збільшує загальну собівартість виробництва, у тім числі й виробництва продукції на експорт.

Існує відповідна залежність (еластичність) рівня цін на продукцію вітчизняного виробництва від рівня цін на імпортовану продукцію (сировину, енергоресурси тощо). Підвищення цін на світовому ринку істотно впливає на загальний рівень цін на внутрішньому ринку. Так, динаміка інфляційного промесу, що розпочався в Україні у зв’язку з лібералізацією цін 1992 р. та вимушеним переходом до світових цін на енергоносії, які закуповують за кордоном, спричинила загальне підвищення цін на внутрішньому ринку. Інфляція мала яскраво виражений витратний характер, хоча на початку 1992 р. була досить помітною також інша її складова — інфляція попиту через наявність зайвої грошової маси в обігу. 3 підвищенням світових цій на енергоносії українські товари подорожчали і стали неконкурентоспроможними. У даному разі відбулася суто імпортована інфляція витрат, оскільки разом із товарами було імпортовано високі ціни.

Хоч у теорії розмежування чинників інфляції є можливим, але насправді вони настільки глибоко взаємопов'язані, що намагатися виокремити їх — марна справа. Не наочно демонструє інфляційний процес в Україні, де переплелися структурна; фіскальна, імпортна інфляція, інфляція витрат її її різноманітні різновиди. Тут спостерігаємо цілу низку чинників, які впливають або виключають один одного, надаючи інфляційному процесові особливої складності та непередбаченості. Одне слово, проблеми, породжені інфляцією, виникають не тому, що цінність грошей падає, а тому що майбутню їхню цінність передбачити неможливо. (Див. Додаток Г)

Основний потік макроекономіки розглядає інфляцію як багатофакторний процес, тобто причини інфляції різноманітні.

Інфляція попиту може виникати внаслідок таких причин:

1) Надмірне зростання грошової маси — під зростанням грошової маси розуміють і зростання обсягу грошей, і/або зростання швидкості їх обігу.

2) Надмірні державні видатки — державні видатки зростають, збільшуючи дефіцит бюджету.

3) Зростання чистого експорту — збільшення попиту на продукцію національних виробників з боку іноземців підвищує сукупний попит.

4) Структурні зрушення — зростання попиту в одному з секторів економіки може не супроводжуватися зниженням цін у депресивному секторі.

5) Інфляційні очікування — очікування щодо зростання цін у майбутньому спонукають споживачів купувати товари про запас, а фірми — нагромаджувати фактори виробництва, провокуючи тим самим додаткові інфляційні імпульси.

6) Вибір між інфляцією та безробіттям і пов’язана з цим стимулююча політика уряду — уряд намагається за допомогою стимулюючої політики знизити рівень безробіття.

Інфляція пропозиції може мати такі причини:

1) Підвищення номінальної заробітної плати — підвищення зарплатні здорожує виробництво та переміщує криву сукупної пропозиції вліво та вгору.

2) Зростання процентних ставок — підвищення плати за кредит збільшує витрати виробництва.

3) Зростання цін на матеріальні ресурси, зокрема на енергоносії - зростання цін на енергоносії збільшує витрати виробництва і переміщує криву сукупної пропозиції вліво і вгору.

4) Підвищення податків — податки пригнічують приватне виробництво, що знижує ефективність економіки, а отже збільшує витрати на одиницю продукції.

5) Мілітаризація економіки — військово-промисловий комплекс, поглинаючи матеріальні, інтелектуальні та інші ресурси, спотворює розподіл ресурсів у національній економіці, що згубно позначається на сукупній пропозиції.

6) Монополізм окремих галузей — у монополізованих секторах економіки виробники у відповідь на зростання попиту підвищують ціни замість нарощувати обсяги виробництва.

Інфляційні очікування — для зниження ризику втрати реальних доходів унаслідок інфляції виробники заздалегідь підвищують ціни на свою продукцію.

4. Суть і форми інфляції

Суть інфляції заклечається в тому, що національна валюта знецінюється по відношенню до товарів, послугам та іноземним валютам, які зберігають стабільність своїй покупній спроможності.

Деякі вчені-економісти до цього переліку додають і золото, надаючи йому роль загального еквіваленту поряд із грошима.

Зріст цін може бути пов’язаний із перевищенням попиту над пропозицією товарів, однак така диспропорція між попитом і пропозицією в більшості випадків не є інфляцією.

Прикладом тому є енергетична криза 70-тих років у США, коли нафтодобувні країни підняли ціни на нафту в десятки разів, а на інші види товарів і послуг в цей же час ціни зросли на 7−9%.

Незалежно від стану грошової сфери, товарні ціни можуть змінюватись внаслідок зростання продуктивності праці, циклічних або сезонних коливань, структурних здвигів в системі відтворення, монополізації ринку державного регулювання економікою, введення нових ставок податків, девальвації і ревальвації грошової одиниці, змін кон’юнктури ринку, впливу зовнішньоекономічних зв’язків, стихійних лих і ще можна привести безліч прикладів. З переліченого видно, що не всякий ріст цін -- інфляція, тому особливо важливо виділити саме дійсно інфляційний.

Так, ріст цін, що пов’язаний із циклічним коливанням кон’юнктури не можна вважати інфляційним. Ціни підвищуються у фазі бума і падають у фазі кризи, потім знову зростають у наступних фазах виходу із кризи.

Підвищення продуктивності праці за умои інших рівних умов призводить до зниження цін. Однак можливі випадки, коли підвищення продуктивності праці призводить до підвищення заробітної плати. В цьому випадку -- інфляція витрат підвищення зарплати в якійсь галузі дійсно супроводжується підвищенням загального рівня цін.

Стихійні лиха не можна вважати причиною інфляції. Наприклад, внаслідок стихійного лиха на якійсь території зруйновані будинки. Це призводить до підвищення попиту на будівельні матеріали, послуги будівельників, транспорт і т. д. Великий попит на послуги і промислову продукцію буде стимулом для виробників до збільшення обсягів виробництва і в міру насичення ринку ціни будуть знижуватися.

Таким чином до найважливіших інфляційних причин зросту цін можна відносити наступні:

Диспропорціональність -- незбалансованість державних витрат і доходів, а саме дефіцит держбюджету. Цей дефіцит покривається за рахунок використання «друкарського верстата», що призводить до збільшення грошової маси і як наслідок -- інфляція. У нашій державі це мало місце у період «ходіння» купоно-карбованців, майже аж до введення нової грошової одиниці -- гривні.

Інфляційно небезпечні інвестиції -- переважно мілітаризація економіки. Асигнування на військові потреби ведуть до створення додаткового платоспроможнього попиту, і як наслідок -- збільшення грошової маси. Надмірні воєнні асигнування, як правило є головною причиною хронічного дефіциту державного бюджету, а також збільшення державного боргу, для покриття якого випускаються додаткові паперові гроші. На даний час для України це не актуально. Окрім питань пов’язаних із чорноморським флотом і повернення України до ядерної держави.

Відсутність чистого вільного ринку і конкуренції як його частки. Сучасний ринок у значній мірі огополістичний. Оскільки огополіс зацікавленний у скороченні виробництва і пропозиції товарів робиться дефіцит який він використовує для підтримання або підвищення ціни на товар.

Інфляція яка імпортується. Її роль зростає з ростом відкритості економіки і тягне її в світогосподарські зв’язки тої або іншої країни. Можливості у боротьби у державі доволі-таки обмежені. Метод ревальвації власної валюти, іноді застосовується в таких випадках, робить імпорт більш вигідни, одночасно «тормозить» експорт.

Інфляційні очікування -- виникнення у інфляції характеру самопідтримки. Населення та суб'єкти господарювання звикають до постійного зростання цін. Населення вимагає підвищення заробітної плати і запасаються товарами очікуючи їх скоре подорожчення. Виробники боячись підвищення цін з боку своїх постачальників, одночасно закладаютьв ціну своїх товарів прогнозуємий ними ріст цін на комплектуючі вироби і тим самим розкручують маховик інфляції. В Україні це спостерігалось у 1993−1995 роках.

Інфляція призводить до стихійного перерозподілу доходів та багатства між соціальними групами населення, зниження матеріального стимулювання праці, до спаду виробництва, скорочення інвестиції, гальмування науково-технічного прогресу, послаблення зовнішньоекономічних позицій країни, зменшення конкурентних можливостей на світовому ринку.

Інфляція не виникає раптово, а розвивається поступово як тривалий процес, який можна розділити на три етапи:

v на першому етапі темпи зростання цін (інфляції) відстають від темпів збільшення грошової маси в обігу;

v на другому етапі темпи зростання цін значно випереджають темпи зростання грошової маги в обігу;

v на третьому етапі зростання цін набирає нерівномірного стрибкоподібного характеру, коли темпи зростання цін то випереджають темпи зростання грошових мас, то відстають від них. (Див. Додаток А).

У міжнародній практиці (відповідно до темпів інфляційного процесу) виокремлюють три різновиди інфляції: повзучу, галопуючу, гіперінфляцію. Ясна річ, що межі і форми інфляційного процесу досить мінливі, і в кожній країні він розвивається по-своєму.

Повзуча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін не перевищують 10% на рік. Вона характеризується надмірною емісією та прискореним накопиченням грошової маси в каналах обігу без помітного підвищення чи за незначного зростання цін.

Тобто на початку інфляційного процесу ще не існує тісного зв’язку між зростанням грошової маси та інфляцією. Суб'єкти ринку певний час не відчувають надмірного випуску грошей в обіг і використовують їх для нагромадження чи збереження. Це тимчасово вилучає надмірно емітовані гроші з каналів обігу, послаблює інфляційний тиск на ціни. Одночасно сповільнюється швидкість обороту грошей, що теж має певний антиінфляційний ефект.

Ці процеси стимулюють підприємницьку активність, збільшують попит на інвестиції, що приводить до розширення виробництва, товарообороту і збільшення пропозиції товарів і послуг. Отже, за умов неповної зайнятості (наявності незавантажених виробничих потужностей і безробіття) відставання темпів зростання цін від темпів зростання грошової маси може зберігатися протягом тривалого періоду, що й надає інфляції повзучого характеру. Така інфляція не має явних негативних наслідків, мало відчутна для економічних агентів. Тому економіці більшості розвинутих країн нині притаманна повзуча інфляція, якою часто користуються як засобом стимулювання та регулювання економічного розвитку.

Водночас, за повзучої інфляції відбувається поступове нарощування інфляційного потенціалу у вигляді незадоволеного додаткового попиту, який постійно тисне на товарні ціни і загрожує їх «вибухом». За умов повної зайнятості додатковий попит стає суто інфляційним. Створюється особлива економічна ситуація, коли зростає (за рахунок емісії грошей) попит на «інфляційне фінансування» за обмеженої пропозиції, що порушує симетрію товарного обміну — MV = PQ. Виникає ситуація, за якої дальше зростання платоспроможного попиту не сприяє зростанню виробництва й ефективному використанню його ресурсів, а призводить до безпосереднього зростання цін, внаслідок чого інфляція переходить на вищий щабель і перетворюється на гальмо економічного розвитку.

Галопуюча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін досягають 10−100% на рік. На цій стадії відбувається стрімке зростання цін, тобто прискорена, або галопуюча, інфляція. Вона спричиняє випереджальні темпи зростання споживчого попиту порівняно з товарною пропозицією, що призводить до зростання цін. За цих умов формується інфляційний мультиплікатор, який прискорює деструктивні процеси в економіці.

На стадії галопуючої інфляції відбувається спад виробництва та скорочення товарообороту, втрачається стимул до інвестицій, стримується процес суспільного нагромадження. Інфляція породжує відтік капіталу з виробничої сфери до сфери обігу, тобто розбалансування економічної рівноваги.

Галопуюча інфляція посилює руйнівний вплив на грошовий обіг. За таких темпів інфляції економічним агентам не вигідно тримати свої активи у грошовій формі. Гроші зі сфери нагромадження чи заощадження переходять у сферу обігу. Виникають так звані «гарячі гроші» — гроші, що втрачають свою вартість і не затримуються надовго на руках. Кожен прагне найшвидше позбутися грошей, довіра до яких втрачається. Прагнення економічних агентів швидше позбутися «гарячих грошей» прискорює їх оборот, що зменшує необхідну для його обслуговування грошову масу. Прискорення обороту грошей стає додатковим стимулятором інфляційного процесу. Агенти ринку втрачають бажання реалізовувати товари за гроші, які постійно втрачають купівельну спроможність, і переходять на бартерні операції або на продаж за іноземну валюту. Як бачимо, гроші не тільки перестають бути засобом нагромадження, а й частково втрачають навіть свою робочу функцію — засобу обігу.

За умов галопуючої інфляції особливо на фінальній стадії настає платіжна криза — «грошовий голод». Держава намагається припинити емісію грошей, однак поглиблення економічної та фінансової кризи ставить її перед необхідністю вдаватись до нових і нових емісій, настають «емісійні шоки». Держава втрачає головні важелі управління емісійним процесом, інфляція стає неконтрольованою. Це й призводить до виникнення інфляційної спіралі, перетворення повзучої інфляції на галопуючу, а галопуючої - на гіперінфляцію.

Особливо виразно деформація економічних та соціальних процесів проявляється за гіперінфляції. МВФ вважає, що інфляція переходить у гіперстадію, коли темпи приросту цін зростають до 50% за місяць (у рамках гіперінфляції виокремлюють і вужче поняття — суперінфляцію, за якої темпи зростання цін сягають 1000 і більше процентів за рік).

Гіперінфляція часто пов’язана з політичним хаосом, наслідками війн та соціальних революцій. Такі ситуації виникали в перші десятиріччя XX століття, після другої світової війни та після розвалу СРСР. На початку 90-х років не було жодної постсоціалістичної країни, яка б не потрапила в «інфляційний полон» і не відчула його руйнівного впливу.

На стадії гіперінфляції домінує нестабільність цін у всіх секторах економіки, яка спричиняє хаос на ринку та несправедливий (нееквівалентний) перерозподіл доходів і багатства у суспільстві.

За умов гіперінфляції гроші продовжують втрачати свої функції, поширюються бартерні операції, порушується фінансово-кредитний механізм, розвиваються неорганізовані стихійні процеси в економіці, що призводять до зростання загальної економічної, соціальної та політичної нестабільності.

У період гіперінфляції реальний попит на гроші спадає, що значно знижує їхню купівельну спроможність. Водночас збільшується попит на товари, а це призводить до дальшого зростанні цін, оскільки великій кількості грошей протистоїть надто обмежена кількість товарів. Агенти ринку намагаються якомога скоріше «отоварити» гроші, що. буквально на очах втрачають свою вартість. Відбувається «втеча» від грошей. Хоч як парадоксально, але не зникає і «голод» на гроші, оскільки емісія грошей не встигає за їхнім знеціненням. Особливо бракує банкнот великих номіналів, оскільки дрібні купюри зовсім втрачають свою вартість і виходять із каналів обігу. Через це держава випускає в обіг нові купюри все вищих номіналів, тобто ще більше «розкручує» спіраль цін і грошей. Інфляція негативно впливає на якість активів. Вона принципово змінює розподіл доходів і майна. Ті, хто має тверді заробітки, відчувають зменшення їхньої купівельної спроможності. Ті, хто має заощадження, також відчувають вплив інфляції - їхні заощадження постійно знецінюються. Особи, що змогли вкласти свої гроші в реальні цінності (нерухомість, коштовності), бачать, що вартість їх зростає швидше, ніж інфляція. Високий темп зростання цін робить грошові заощадження настільки незахищеними, їло ті, хто може це собі дозволити, переключаються на «безпечні» об'єкти вкладання грошей.

Інфляція «роз'їдає» реальну вартість активів, бо знецінюються не тільки гроші, а й цінні папери, страхові поліси, депозити тощо За інфляції відбувається перерозподіл доходів між кредиторами і дебіторами. Боржники, котрі раніше отримали позику, розплачуються за неї грішми, які в процесі інфляції помітно втратили свою вартість (купівельну спроможність). Відбувається перерозподіл багатства за рахунок кредиторів чи власників грошових активів на користь боржників, серед яких основним боржником є держава, пасиви котрої (гроші, державні облігації, скарбницькі векселі) втратили вартість. Отже, програють кредитори, а виграють позичальники (дебітори) передовсім держава, оскільки інфляція значно зменшує реальну величину державного боргу. Усе це дестабілізує суспільство, знижуючи реальні доходи широких верств населення. Інфляція також звужує внутрішній ринок, спотворює структуру попиту, посилює спекуляцію, породжує «тіньовий бізнес».

Інфляція неодмінно призводить до кризи державних фінансів унаслідок швидкого знецінення податків та інших надходжень у державну скарбницю та одночасного зростання видаткової частини бюджету. Через інфляцію реальна вартість доходів бюджету постійно зменшується. Тому держава змушена весь час вдаватись до друкарського верстата, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції. Оскільки зробити це практично неможливо, то державі доводиться зменшувати свої витрати, передусім на соціальні потреби, що додатково загострює соціально-політичну нестабільність у суспільстві. На останній стадії інфляції зростання емісії стає вже не тільки фінансове невигідним, а й соціальне небезпечним.

Узагалі на хвилях інфляції часто виринають украй небажані соціальні явища. Найбільш яскравим прикладом є гіперінфляція в Німеччині на початку 20-х років, коли розмір інфляції вимірювався цифрою з трьома і більше нулями. У результаті заощадження середніх верств населення перетворилися на ніщо. І це, на думку багатьох істориків, значно полегшило Гітлеру прихід до влади. У 80-х роках навіть такі економічно міцні країни, як Ізраїль, Югославія, не кажучи вже про більшість латиноамериканських країн, потрапили в полон глибокої інфляції. На жаль, на початку 90-х років це негативне явище не обминуло й Україну.

Залежно від зростання цін різних товарних груп прийнято виділяти збалансовану і незбалансовану інфляцію. Перша з них викликає пропорційну зміну цін на різні товари, а друга — викликає неоднакову пропорційність зміни цін різних товарів. Якщо інфляцію розглядати з позиції передбачення її розвитку, то розрізняють очікувану і неочікувану інфляції. Врахування просторових меж поширення інфляції дозволяє класифікувати локальну інфляцію, що діє в рамках окремих країн, і світову інфляцію, якщо вона охоплює групу країн або цілі регіони. Для країн, які залежать від стану зовнішньої торгівлі існує загроза імпортної інфляції. Наприклад, зростання цін на паливо-енергетичні ресурси й матеріали робить загрозу імпортної інфляції в Україні реальністю.

Стан економіки країни, що характеризується загальним; застоєм виробництва і високим рівнем безробіття та одночасним /підвищенням цін й інших ознак розвитку інфляційного процесу, І називають стагфляцією.

Інфляцію також поділяють на класичну та сучасну. Класична інфляція спостерігалася в минулому — від часу її виникнення із запровадженням грошей аж до середини 30-их років ХХ ст. Характерною рисою класичної інфляції було те, що вона була епізодичною — тривала кілька років і переходила у дефляцію — зниження загального рівня цін. Нерідко класична інфляція розвивалася у формі гіперінфляції. Сучасна інфляції - це інфляція другої половини ХХ — початку ХХІ ст. Характерною рисою такого виду інфляції є її хронічний характер. В останні часи практично не було дефляцій, а загальний рівень цін щорічно зростав у всіх без винятку країнах.

5. Показники вимірювання інфляції

Рівень інтенсивності інфляційного процесу можна виміряти за допомогою індексу цін за певний період: рік, квартал, місяць. Найчастіше для вимірювання інфляції застосовується індекс цін споживчих товарів (ІСЦ).

де p1 q0 — ринкова вартість фіксованого кошика товарів у поточному році; p0 q0 — ринкова вартість фіксованого кошика товарів у базовому році.

Цей показник характеризує зміни в часі загального рівня цін на товари, які купує населення для особистого споживання.

Зміни в часі загального рівня цін на засоби виробництва, які купують юридичні особи для виробничого споживання, характеризуються показником індексу цін на засоби виробництва (ІВЦ). Він визначається за формулою агрегатного індексу Ласпейреса:

Індекс цін виробника використовується для характеристики інфляції витрат, особливо коли оптові ціни зростають першими, тобто до зростання роздрібних цін.

Загальний індекс інфляції визначається за формулою:

де Іінф — індекс інфляції; І1 — індекс зростання цін у досліджуваному році; І0 — індекс цін базового року.

Для прогнозного визначення кількості років, що за даного щорічного індексу інфляції здатні подвоїти ціни, застосовують так зване правило числа 70. Його розрахунок переважно використовують тоді, коли потрібно визначити скільки років потрібно, щоб реальний ВНП або особисті заощадження подвоїлися. Але й у розрахунках потужності інфляційного процесу число 70 поділяють на щорічний індекс інфляції і отримують число років, які за даної інфляції потрібні, щоб ціни подвоїлися. Наприклад, за умов інфляції у 12% показник цін подвоїться через 6 років (70: 12 ~ 6).

Якщо щорічний індекс інфляції знизиться до 9% на рік, то ціни подвояться через близько (70: 9) вісім років.

6. Методи стимулювання інфляційних процесів

Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію тільки негативно. Починаючи з 60-х років ставлення до інфляції дещо змінилося, стало диференційованим. Як зазначалося, більшість економістів (зарубіжних і вітчизняних) визнала, що «повзуча» інфляція справляє позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на вищих стадіях набирає руйнівного характеру. Тому і проблема боротьби з інфляцією вирішується її регулюванням з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тім, щоб утримати інфляцію в розумних межах і не допустити прискорення її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства.

Зміна ставлення до інфляції пояснюється тим, що за глибокого державно-монополістичного втручання в економіку диспропорційність її розвитку стає неминучою, а інфляція — внутрішньо зумовленою. Тому об'єктивно можна лише стримати інфляцію на певному рівні, а не припинити її взагалі.

У розвитку інфляційного процесу завжди є якась «критична точка», за якою інфляція вступає в якісно іншу стадію, коли дальше зростання грошової маси та грошових доходів окремих економічних суб'єктів стає недоцільним. Це зумовлюється тим, що темпи знецінення грошей у певний момент починають випереджати темпи збільшення грошової маси і тоді реальна вартість її зменшується, незважаючи на номінальне зростання. Відповідно й реальні доходи економічних суб'єктів (у середньому) меншають, хоч номінальне зростають.

Для кожного окремого суб'єкта «критична точка» інфляції настає не одночасно. Адже інфляційне зростання цін на різні групи товарів істотно різниться за темпами, що зумовлює таку саму різницю темпів знецінення доходів різних груп економічних суб'єктів. Найшвидше інфляція досягає «критичної точки» для суб'єктів з фіксованими доходами та найвищою питомою вагою витрат на придбання товарів першої необхідності, найпізніше — для економічних суб'єктів, які мають можливість підвищувати свої номінальні доходи швидше, ніж зростають ціни на товари їхнього попиту. Це насамперед великі монопольні підприємства, котрі мають можливість активно підвищувати ціни на товари, які вони продають, і протидіяти зростанню цін на товари, які вони купують, підприємства, що спроможні постійно збільшувати заробітну плату своїм працівникам. Проте і для них колись настає «критична точка». Тоді вони стають прихильниками стримування інфляції і вимагають від уряду проведення відповідної політики.

Ідея «контрольованої» інфляції сформувалась як складова кейнсіанської теорії державного регулювання економіки втручанням у платоспроможний попит. Кейнс і його послідовники вважали, що різними економічними важелями, у тім числі збільшенням грошової маси в обігу, держава може стимулювати розширеній! попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції, а значить, і виробництва товарів без підвищення цін. Особливо ефективним вплив збільшення грошової маси вони вважали за таких умов:

1) відносно вільна конкуренція на ринку, коли дія механізму Ціни рівноваги не обмежується. Тоді підприємці під впливом додаткового попиту будуть заінтересовані в розширенні виробництва товарів випереджаючими темпами;

2) наявність на ринку резервів засобів виробництва й робочої сили (неповна зайнятість), які внаслідок збільшення попиту втягуються у сферу виробництва;

3) вільний рух позичкового процента під впливом попиту і пропозиції на грошовому ринку, що дає можливість знижувати його, випускаючи в обіг додаткову масу грошей. Це приводить, у свою чергу, до зростання інвестицій і послаблення інфляційного тиску надлишку грошей на товарних ринках, а відтак робить інфляцію регульованою й ефективною навіть за повної зайнятості.

Кейнсіанська ідея регульованої інфляції широко використовувалася на практиці в 50−60-ті pp. у більшості країн з ринковою! економікою. На цій підставі виправдовувалося форсування державних витрат, зростання бюджетних дефіцитів, що стало хронічним явищем. Практикувалася політика кредитної експансії, лібералізація доходів і цін тощо. Економічна думка застерігала практику не стільки від інфляційної загрози, скільки від загрози кризового спаду і депресії, зниження платоспроможного попиту, тобто підтримувала ідею регульованої інфляції. Особливо інтенсивними регулювальні заходи ставали за виникнення ознак економічної кризи та в період депресії. У період «перегрівання» економіки вживались конкретні антиінфляційні заходи, розроблялися спеціальні «плани стабілізації».

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой