Злочини проти четі, волі та гідності осіб

Дипломна робота

з дисципліни: «КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО»

НА ТЕМУ: «ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЧЕСТІ, ВОЛІ ТА ГІДНОСТІ ОСІБ»

Дніпропетровськ

Вступ

Для написання даної роботи було обрано тему: «Об'єктивні ознаки злочинів проти волі, честі та гідності особи».

Останнім часом у суспільне життя України стрімко впроваджуються європейські норми та принципи, що ґрунтуються виключно на верховенстві прав, свобод та законних інтересів громадян. А тому для вітчизняної правової практики обране мною питання є актуальним, адже українська кримінально-правова наука намагається йти в ногу з часом та, в першу чергу, соціально-європейським розвитком.

Основним джерелом кримінальної науки є Кримінальний кодекс України, в якому в повній ієрархічній послідовності, що, в свою чергу, є абсолютно обґрунтованою, містяться науково визначені диспозиції злочинів та санкції до них. Звичайно, що всі художні визначення етичних категорій на кшталт «честі» чи «гідності» варто або шукати деінде, або обмежуватися вичерпним переліком злочинів, визначених у статтях, що вміщені в окремо виділений розділ. Тому, обравши дану тему, я маю на меті розкрити поняття категорій, що є об'єктом злочинів, вміщених у Розділ ІІІ Кримінального кодексу України для того, аби в повній мірі розтлумачити їх шляхом різнобічного освітлення їх основних властивостей.

Перед написанням роботи розглядалося завдання вивчити основний матеріал теоретичного спрямування з приводу об'єктивних ознак складу злочину та визначити чи є теорія шаблонною, тобто чи усі статті дійсно стовідсотково підпадають під стандарти наявності об'єктивних ознак та елементів в них, та чи теорія лише покладена в основу, а практика її доповнює, змінює або спростовує.

Загальним об'єктом дослідження стало якомога повніша оцінка поняття ознак злочинів проти волі, честі та гідності особи як соціального явища, посилаючись на наукові статті, законодавство та підручники юридичного спрямування.

Більш конкретним предметом вивчення було обрано тлумачення норм статей Розділу ІІІ Кримінального кодексу України із виділенням кваліфікуючих ознак кожного злочину, об'єднаних єдиним об'єктом. Тому також необхідним було розкриття понять волі, честі та гідності як соціальних, юридичних та етичних категорій в цілому.

Для вивчення вище зазначених питань варто було обрати і певний методологічний напрямок. Оскільки методологією науки є сукупність способів, за допомогою яких пізнаються явища об'єктивної дійсності, що складають предмет науки кримінального права, то в межах своєї роботи я застосовувала наступні методи пізнання: філософський, догматичний, соціологічний, компаративістський та метод системного аналізу.

Перед написанням роботи було зібрано матеріали наукових статей Д. Кирилюка, В. А. Блюмика, Н. А. Придворова та інших науковців; підручників юридичного спрямування за редакцією Т. Б. Патрико, Д. Г. Рубана, Н.І. Бажанова, М. Г. Тофтула та ін., вітчизняного законодавства, а саме постанов Пленуму Верховного Суду України та міжнародних документів, наприклад Декларації ООН про захист осіб від насильницького знищення, Конвенції про рабство тощо. Також я маю на меті використати статті науково-практичних коментарів до Кримінального та Цивільного кодексів України за редакцією різних науковців.

1. Об'єктивні ознаки складу злочину. Поняття та структура

Згідно з Кримінальним кодексом України злочином визначено передбачене кримінальним законом суспільно-небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність) вчинене суб'єктом злочину.

З огляду на обрану мною тему роботи, варто зазначити, що злочином проти волі, честі та гідності особи можна визначити і погрозу заподіяння шкоди визначеним об'єктам — волі, честі та гідності особи взятому в цілому обсязі як соціального явища. Тому тут цікавим моментом можна визначити, що злочином, а отже і кримінально караним діянням, є винна активна суспільно-небезпечна дія, і погроза заподіяння шкоди з точки зору моралі може бути кваліфікована як специфічний прояв деморалізації суспільства.

Ще одним важливим моментом, на якому треба зауважити, це те, що погроза може вважатися кримінально-караною лише у випадку наявності об'єктивно реальної загрози її реалізації. Простіше кажучи, така погроза має бути реальною для виконання.

Інколи, від обмеженості юридичних знань, погрози без їх можливого практичного застосування можуть кваліфікувати як бездіяльність, та це є дуже великою помилкою.

З практичного юридичного вжитку відомо, що бездіяльність — це ситуація, коли особа зобов’язана була вчинити певні дії, могла відвернути вчинення злочину, але з власної волі цього не зробила. В такому випадку така дія визначається кримінально караною. Законодавством визначено вичерпний перелік, коли вище зазначений обов’язок вчинити певні дії випливають з: прямої вказівки закону; професійних або службових функцій; договору; родинних відносин; попередньої поведінки особи; можливості надати допомогу або повідомити про такий стан.

Для того аби конкретніше та обґрунтовано дослідити це питання необхідно дати визначення єдиного обов’язкового критерію, аби в подальшому уникнути помилок, щодо кваліфікації протиправних діянь як злочинних. Я маю на увазі поняття складу злочину, тобто сукупності об'єктивних та суб'єктивних ознак, що визначають суспільно-небезпечне діяння як злочин. До таких ознак належить суб'єкт вчинення злочину, об'єкт, на який здійснено посягання, об'єктивна сторона, як зовнішній прояв злочину, та суб'єктивна сторона, як психічне ставлення особи до вчиненого діяння.

Окрім цих основних критеріїв, у кожного з них є свої власні виняткові моменти, такі, як факультативні та обов’язкові ознаки. В межах теми даної роботи я хочу приділити особливу увагу об'єктивним ознакам злочинів, тобто сукупності ознак об'єкту вчинення протиправного діяння та його об'єктивної сторони.

Склад злочину

2. Загальна характеристика основних об'єктів вчинення злочинів проти волі, честі та гідності особи як етично-філософських категорій

Основними безпосередніми об'єктами злочинів проти волі, честі та гідності особи є відповідно воля, честь та гідність, якщо розгляди це питання через призму етичної, психологічної та філософської догматики.

Воля людини виражається в тому, на скільки особа здатна долати перешкоди та труднощі на шляху до поставленої та абсолютно визначеної мети, на скільки вона здатна керувати своєю поведінкою в екстремальних та буденних ситуаціях, підпорядковувати свою діяльність певним завданням та обставинам тощо.

Воля — це психічний процес свідомої цілеспрямованості регуляції людиною своєї діяльності і поведінки з метою досягнення поставлених цілей.

Виходячи з цього, основну одиницю волі - вольову дію, треба розуміти як дію свідому та цілеспрямовану, в котрій людина здійснює свою визначену мету, яка, як закон, визначає спосіб дій і характер. Основними інструментами регулювання способу та характеру дій особи виступають виявлення ініціативи, напруженість фізичних і розумових сил, вміння долати труднощі, що перешкоджають досягненню мети та стримування відволікаючих від діяльності бажань.

Теоретики визначають наступні функції волі: спонукальна функція (організація активності людини).

Даній функції притаманні мимовільність і довільність протікання дій та поведінки, тобто їх зумовленістю свідомо поставленою метою. Якщо в людини відсутня актуальна потреба виконувати дію, але при цьому необхідність виконання її вона усвідомлює, то воля створює допоміжне спонукання, змінюючи зміст дії (робить його більш значущим).

Спонукання людини до дій створює певну впорядковану систему — ієрархію мотивів — від природних потреб до вищих спонукань, пов’язаних з переживанням моральних, естетичних та інтелектуальних почуттів. Якщо виходити з розуміння волі як моральної саморегуляції, тоді основною її характеристикою стане підкорення особистих мотивів соціально значущим.

гальмівна функція (стримування небажаних проявів активності).

Людина здатна гальмувати виникнення небажаних мотивів, виконання дій чи поведінку, яка суперечить об'єктивним уявленням про зразок. Вольове регулювання поведінки було б неможливим без гальмівної функції.

Характерними особливостями волі є те, що:

1. Воля є продуктом суспільно-історичного розвитку людини, та її формування пов`язане з появою і розвитком трудової діяльності.

2. Воля не є природженою здатністю. Вона формується у процесі діяльності, яка потребує певних вольових якостей і навичок вольової регуляції.

3. Вольова регуляція — це регуляція свідома, опосередкована знаннями людини про зовнішній світ, про свої цінності і можливості, на підставі яких здійснюються передбачення та оцінка наслідків активності особистості.

4. Розвиток волі тісно пов`язаний з розвитком мислення, уяви, емоцій, мотивації з розвитком свідомості і самосвідомості особистості загалом.

Категорією «гідність» в етиці прийнято позначати об'єктивну цінність особистості, її соціальну значимість як відповідну, адекватну з людською сутністю, тобто ту якість, за якої людина чинить так, як належить її сутності й призначенню, як повинна чинити саме людина.

У широкому сенсі термін «гідність» означає цінність людини для інших людей, для суспільства незалежно від її соціального стану, професії чи національної приналежності.

Гідність у вузькому сенсі - це оцінка людиною себе як моральної особистості, що значима для суспільства в цілому. У даному випадку ми маємо справу з позитивним оціночно-емоційним ставленням до себе у формі свідомості й почуття власної гідності, що більш за все підносить людину.

Почуття гідності успішно розвивається і функціонує на основі усвідомленого ставлення до себе як до суб'єкта моральної діяльності, розуміння своїх обов’язків і прав людини та громадянина. Це почуття укріплюється, якщо індивід усвідомлює і переживає те, що вільно і повно може виявити свої здібності і можливості, реалізувати свою активність і творчість. Тобто почуття власної гідності виступає у вигляді синтетичної самооцінки моральних якостей в їх системній єдності.

Гідність є не лише самооцінкою, а й сукупністю об'єктивних якостей людини, які визначають її репутацію у суспільстві. Гідність людини — це та цінність, якої вона набуває і яку зберігає в суспільстві. Серед складових такої цінності виокремлюють:

а) особисту гідність (цінність конкретної особистості, сукупність притаманних їй суспільно важливих властивостей);

б) колективну гідність (цінність людини як представника певної соціальної групи — сім'ї, колективу тощо, належність до якої наділяє її певною значимістю);

в) професійну, трудову гідність (цінність, яка пов’язана з професією особистості та визначається основними видами її суспільної діяльності);

г) громадянську гідність (цінність людини як представника народу, як громадянина певної держави);

ґ) людську гідність (цінність людини як представника всього людства).

Отже, гідність — це особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні своєї самоцінності й моральної рівності з іншими людьми; ставлення до людини інших людей, в якому визнається її безумовна цінність. Це потреба позитивної самооцінки своїх вчинків, самоповага, осмислена гордість за себе.

Поняття гідності настільки тісно взаємопов'язане з поняттям честі, що іноді досить складно чітко визначити відмінності в їх змісті. Честь і гідність — це показники моральної цінності людини. За допомогою них визначається моральність і окремої людини, і колективу, і навіть суспільства. Але між цими поняттями існує різниця, яка полягає в тому, що гідність — це моральне ставлення до самого себе, внутрішнє визнання, самоповага, а честь означає зовнішнє визнання, оцінку дій, діяльності особистості з боку інших.

Уявлення про честь у своєму класичному вигляді сформувалось у феодальній моралі, де дотримання кодексу честі було і зовнішньою ознакою приналежності до стану, і способом усвідомлення свого місця в ньому.

У подальшому розуміння честі особистості пов’язується з її залежністю від соціального статусу, але до уваги беруться, перш за все, особисті заслуги людини — її праця, міра людяності, що визначає й міру пошани і поваги. Термін «честь» у науковій літературі та періодичних виданнях набуває таких значень:

а) позитивна моральна репутація, добре ім'я окремої людини чи певної спільноти;

б) повага та пошана;

в) зовнішній вияв поваги й пошани або прийняті в певному суспільстві знаки вшанування та уславлення;

г) усвідомлення і відчуття честі;

ґ) синонім найкращих духовних якостей особистості (благородство, совість та ін.);

д) ті якості особистості чи соціальної спільноти, які мають загальне визнання, те, за що віддають шану.

Честь — це перш за все позитивна моральна репутація, яка формується й існує у суспільній думці тієї соціальної спільноти, до якої належить певна особистість. Із цього погляду честь належить не конкретній людині, а існує у свідомості інших людей, які її знають, у думці колективу. Тому феноменом визнання й поваги визначається честь.

Визнання цінності особистості багато в чому залежить від її репутації у суспільстві, у колективі.

Репутація — це цілісне уявлення про людину, про її духовне багатство чи убозтво, про її практичні здібності, досягнення й недоліки. Репутація може бути позитивною і негативною, яка виявляється в думці більшості колективу про переважні чесноти чи вади індивіда. Позитивна репутація викликає суспільну повагу, що робить честь людині.

Отже, категорія честі в етиці пов’язується із суспільною оцінкою і визнанням моральних заслуг та гідності людини як виконавця конкретної соціальної ролі.

Таким чином, честь і гідність тісно пов’язані між собою. Якщо гідність — цінність людини, то честь — це, по суті, оцінка цієї цінності. Гідність та честь є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, бо виникають з моменту народження.

3. Загальна характеристика основних об'єктів вчинення злочинів проти волі, честі та гідності особи як юридичних категорій

злочин воля викрадення

Інституту прав і свобод людини належить центральне місце у Конституції України. В ній майже третина статей становить розділ ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», де закріплено достатньо широкий та різний за своїм змістом перелік природних та невідчужуваних прав людини. До їх числа, зокрема, належать право на повагу до гідності людини (ст. 28), право кожної людини на свободу та особисту недоторканність (ч. 1 ст. 29). Норми Розділу III Кримінального кодексу України спрямовані на охорону цих прав. Родовим об'єктом злочинів, відповідальність за які встановлена цим розділом, є суспільні відносини, що забезпечують особисту волю, честь та гідність людини.

Згідно з нормами юридичної науки право на повагу до гідності та честі людини, на недоторканість ділової репутації вклалося в основу немайнових прав людини та громадянина, що знаходиться під відомчим захистом цивільно-правової науки.

В умовах розкоординованості та антисоціалізації сучасного суспільства необхідно поглянути на проблеми захисту честі, гідності та ділової репутації через призму аналізу положень Цивільного кодексу України, маючи на меті висвітлення найбільш дискусійних питань, що виникають у процесі застосування відповідних норм у практичній діяльності судів, бо саме положення цивільного законодавства надає таким категоріям, як честь, гідність та ділова репутація особи, статусу вищих соціальних цінностей.

Відповідно до диспозиції ст. 297 ЦКУ право на повагу до гідності та честі складається з таких складових частин:

а) право на гідність та честь;

б) право на недоторканність гідності та честі;

в) право на захист гідності та честі у випадку порушення.

Право на гідність — це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті.

У свою чергу, право на честь — це особисте немайнове право фізичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну її оцінку та оцінку її діянь (поведінки) по дотриманню морально-етичних та правових норм з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.

Поняття «гідність», як і честь, вміщує дві сторони: об'єктивну та суб'єктивну.

Під об'єктивною (соціальною) стороною гідності розуміється те, що як моральна цінність та суспільна значимість особистості, вона визначається існуючим суспільним чи класовим відношенням та не залежить від людини. Тобто людина вже тільки внаслідок того, що вона є біологічною істотою, наділена певною об'єктивною гідністю. Ось чому інколи об'єктивний аспект гідності називається людською гідністю, або антропною гідністю безвідносно до індивідуальних якостей людини, соціального статусу, професійної належності тощо.

Суб'єктивна (індивідуальна) сторона виявляється в усвідомленні та почутті особистої гідності, своєї гідності як людини, особистості, як представника тієї чи іншої спільності чи певної групи, що обумовлюється можливістю людини відображати не лише об'єктивний світ, а й себе в цьому світі - свою роль та місце в ньому. Саме суб'єктивна сторона гідності виконує мотивувальну функцію в поведінці людини, що розуміється деякими авторами як зовнішня сторона гідності, або індивідуальна (особиста) гідність.

Під поняттям «гідність особи» слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біо-психо-соціальної істоти. При цьому, що стосується цивільно-правового регулювання та захисту, то вони можливі лише стосовно правовідносин, які виникають щодо об'єктивної сторони гідності особи, в той час як суб'єктивна сторона для правового впливу є недосяжною і відновлюється лише внаслідок відновлення об'єктивної сторони. Таке розуміння прямо випливає із загальноєвропейських стандартів у галузі прав людини.

Право на недоторканність гідності та честі полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими можуть бути порушені дані особисті немайнові права. Найбільш часто честь та гідність можуть порушуватись шляхом поширення недостовірної інформації. При цьому неважливо, яким способом здійснюється поширення інформації (усним, письмовим, за допомогою творів мистецтва, конклюдентними способами, тобто за допомогою міміки, жестів та інших усталених дій, за допомогою засобів масової інформації, електронних комунікацій тощо).

Основним є те, щоб дана інформація:

стосувалась певної особи,

була викладена недостовірно, порушувала дані особисті немайнові права.

Однак поширення інформації є найбільш відомим, однак далеко не єдиним способом порушення гідності та честі. Варто зауважити, що Пленум Верховного Суду України у постанові від 27.02.2009 № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» визначає наступні особливості:

а) при спростуванні поширена інформація визнається недостовірною, а при реалізації права на відповідь — особа має право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права без визнання її недостовірною;

б) спростовує недостовірну інформацію особа, яка її поширила, а відповідь дає особа, стосовно якої поширено інформацію.

До інших способів слід відносити вчинення певних незаконних насильницьких дій над особою, наприклад, катування, захоплення в заручники, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження та покарання, незаконне поміщення в психіатричний заклад, примусові медичні досліди та експерименти тощо.

Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:

а) вимагати не порушення цих прав;

б) вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;

в) вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.

ЦКУ наділяє особу можливістю застосувати для захисту свого особистого немайнового права від протиправного посягання з боку інших осіб:

а) загальні способи захисту;

б) спеціальні способи захисту, які встановлюють конкретно для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема:

ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав;

ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права.

4. Психологічна специфіка вчинення злочинів проти волі, честі та гідності особи

Загальною причиною вчинення будь-яких правопорушень є егоїстичне, а точніше — егоцентристське ставлення до суспільства. Це означає, що людина ставить себе вище інших, уявляє себе Богом, що в праві здійснювати самосуд та карати смертю інших. Така особа-злочинець вважає, що вона є єдиною в своєму роді, і що весь світ повинен формуватися навколо її інтересів та можливостей. І якщо хтось досягнув більшого, чи заважає здійсненню поставленої мети, то таку людину необхідно покарати.

Психологи вважають, що такі особи є слабкими та невпевненими у собі через те, що живуть із почуттям невизначеної індивідуальності. Вони неспроможні протистояти перешкодам, долати їх, вони не мають змоги пробачати, гідно програвати та робити висновки, виходячи на рівень самооцінки в силу своєї незахищеності перед суспільством.

Сучасна насильницька злочинність переважно носить побутовий, ситуативний характер. Разом з тим, зростає кількість організованих, заздалегідь підготовлених злочинів, які нерідко характеризуються особливою жорстокістю, зухвалістю та ідейною витонченістю.

Кримінологічні дослідження дозволили визначити три основні типи причин вчинення злочинів проти волі, честі та гідності особи: вчинення таких злочинів особами з чітко вираженою агресивно-насильницькою антисоціальною спрямованістю.

Йдеться про тих, хто орієнтований на поведінку, небезпечну для життя і здоров’я інших людей, їм властиві негативно зневажливе ставлення до особи, її найважливіших благ, переконаність у допустимості насильницьких засобів вирішення конфліктів. Посягання на волю чи гідність людини є для них ланкою в ланцюзі постійних актів агресивної поведінки в різних ситуаціях. Такий стереотип поведінки — результат глибокої деформації їхньої особи, специфічний продукт егоцентричної орієнтації. До такого типу можна віднести такі злочини, як захоплення заручників (ст. 147) чи незаконне позбавлення волі (ст.146).

вчинення злочинів особами які припускали й раніше різні правопорушення, але спрямованість яких на вчинення посягань проти особи явно не виражена.

Насильницький злочин виступає як засіб заволодіння певними цінностями, в ім'я яких приносяться в жертву блага іншої людини. Цей тип злочинів становить 20% і до них можна віднести такі злочини як використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150−1) чи експлуатація дітей (ст. 150).

Вчинення злочинів ситуативними злочинцями (тими, які вчинили посягання під впливом несприятливої життєвої ситуації).

У їх поведінці відсутні ознаки, властиві представникам двох попередніх типів. Вони застосовують насильство як реакцію на ситуацію, що сприймається ними гостро конфліктною. Серед насильницьких злочинців такі особи становлять близько 30%. До таких злочинів можна віднести захоплення заручників (з метою отримання грошової винагороди) (ст. 147) чи торгівля людьми (також із корисливих мотивів задля відвернення власного розорення) (ст. 149).

Традиційно до чинників цих злочинів відносять:

1) негативний вплив мікросередовища;

2) пияцтво (використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150−1);

3) неприязні міжособистісні стосунки (поміщення в психіатричний заклад ст. 151);

4) конфліктні ситуації між злочинцем і потерпілим.

В одних випадках вони виникають раптово, в інших є результатом розвитку тривалих неприязних стосунків. У будь-якому разі тут значну роль відіграє поведінка потерпілого, яка слугує віктимогенним фактором (поміщення в психіатричний заклад ст. 151 чи незаконна угода щодо людини ст. 149).

5) недостатній контроль за засудженими в місцях позбавлення волі (може бути першопричиною будь-якого злочину проти волі, честі та гідності особи).

Отже, дослідивши дане питання, можна визначити, що вчинення злочинних дій є наслідком не лише певних психічних вад злочинця, а й тієї несприятливої ситуації у суспільстві, яку ми щодня створюємо власноруч.

5. Об'єктивні ознаки окремих видів злочинів Проти волі, честі та гідності особи

1) Незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст.146)

1. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини — караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Ті самі діяння, вчинені щодо малолітнього або з корисливих мотивів, щодо двох чи більше осіб або за попередньою змовою групою осіб, або способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або таке, що супроводжувалося заподіянням йому фізичних страждань, або із застосуванням зброї, або здійснюване протягом тривалого часу, — караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені організованою групою, або такі, що спричинили тяжкі наслідки, — караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

Суспільна небезпечність незаконного позбавлення волі або викрадення людини полягає в тому, що таке діяння посягає саме на недоторканість людини, яка охороняється і гарантується Конституцією, а якщо воно діється за обтяжуючих обставин, то додатково ставить у небезпеку життя та здоров’я потерпілого.

Об'єктивна сторона злочину відповідно до диспозиції статті передбачає:

І. Незаконне позбавлення волі.

Незаконним позбавлення волі є у всіх випадках, коли воно здійснюється не відповідно до Конституції, законів України, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Жодна людина не може бути позбавлена волі інакше, ніж відповідно до процедури, встановленої законом, зокрема у таких випадках, як:

а) законне ув’язнення людини після її засудження компетентними органами;

б) законний арешт або затримання людини для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, передбаченого законом;

в) законний арешт або затримання людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним державним органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обґрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину чи зникненню її після його вчинення;

г) затримання неповнолітньої особи на підставі законного розпорядження з метою виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним державним органом;

ґ) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою запобігання її незаконному в'їзду до країни, або людини стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.

З юридичної точки зору волю людини слід розуміти як право ніким не бути примушеним робити те, що не передбачено законодавством, право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей (статті 19 і 23 Конституції України), як гарантовану можливість реалізації нею таких конституційних прав і свобод як:

свобода та особиста недоторканність, право на невтручання в її особисте життя,

свобода пересування, право на вільний вибір місця проживання (статті 29, 32, 33 Конституції України).

Ці елементи ґрунтуються на статтях 271−272 Цивільного кодексу України, що визначають зміст особистого немайнового права, який становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя. Також необхідно зазначити, що фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно, в інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники.

Відповідно до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» кожна людина має право на свободу пересування.

Свобода пересування — це право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Вільний вибір місця проживання чи перебування — це право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, на території якої вони хочуть проживати чи перебувати.

Місце перебування — це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік.

Місце проживання — це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Тривалість у часі стосується, як правило, незаконного позбавлення волі. Зміст її визначається з урахуванням конкретного астрономічного строку, наприклад, тиждень та більше. Додатково можуть бути враховані умови тримання особи (місце, спосіб), стан здоров’я потерпілого, наслідки тощо.

Тяжкими наслідками можуть бути визнані смерть потерпілого, його самогубство, спричинення тяжкого тілесного ушкодження хоча б одній особі або середньої тяжкості тілесних ушкоджень кільком потерпілим тощо.

Відповідно до «Декларації про захист усіх осіб від насильницького зникнення» будь-яка особа, позбавлена волі, повинна звільнятися таким чином, щоб можна було переконатися в тому, що вона була дійсно звільнена в умовах, які гарантують її фізичну недоторканність і здатність у повній мірі здійснювати свої права.

ІІ. Викрадення людини.

Найнебезпечнішим видом незаконного позбавлення волі є викрадення людини, тобто протиправне таємне або відкрите захоплення і утримання потерпілого викрадачем. Викрадення майже завжди супроводжується фізичним або психічним насильством (погрози), а тому будь-який акт насильницького зникнення є образою людської гідності.

Викрадення людини означає заволодіння нею і її подальше переміщення з одного певного місця, де вона вільно перебувала за власною волею, до іншого, і може виражатися у формі:

а) відкритого заволодіння нею (коли треті особи, в присутності яких здійснюється викрадення, завідомо для винного розуміють значення вчинюваних ним злочинних дій);

б) таємного заволодіння (вчиненого за відсутності інших осіб щодо людини, яка не розуміє значення вчинюваних з нею дій у зв’язку з малоліттям, знаходженням у безпорадному стані тощо);

в) заволодіння людиною, вчиненого шляхом обману чи зловживання довірою;

г) заволодіння людиною в результаті вимушено-добровільної передачі її винному під погрозою насильства над її батьками, усиновителями, опікунами, піклувальниками тощо, або під погрозою насильства над особами, близькими для останніх, або розголошення відомостей, що ганьблять їх, пошкодження чи знищення їхнього майна.

Місце, обстановка та час вчинення даного злочину є факультативними ознаками, так як не впливають на кваліфікацію злочинних діянь, бо не передбачені ані диспозицією, ані санкцією ст. 146 Кримінального кодексу України.

Діяння як у виді незаконного позбавлення волі, так і у виді викрадення людини вважаються закінченими з моменту фактичного обмеження свободи переміщення потерпілого. При цьому необхідно враховувати, що і незаконне позбавлення волі, і викрадення людини відносяться до триваючих злочинів, тому зазначені діяння вважаються вчинюваними аж до часу фактичного звільнення потерпілого. Виходячи з цього, дії особи, яка приєднується до утримування потерпілого у стані позбавлення волі, можуть бути кваліфіковані як співвиконавство або інша співучасть у виконанні цього злочину.

Заволодіння дитиною чи іншою особою, що заблукала і загубилася, не здатною розуміти значення вчинюваних щодо неї дій, в результаті її знаходження, пов’язане з наступним її утриманням, за наявності підстав кваліфікується за ст. 146 як незаконне позбавлення волі, або за ст. 147 як тримання особи як заручника, або за статтею 149 як готування до здійснення щодо неї незаконної угоди тощо.

Під способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, слід розуміти випадки незаконного позбавлення волі або викрадення, коли діяннями винної особи була створена реальна загроза загибелі потерпілого або загроза спричинення йому тілесного ушкодження, небезпечного для здоров’я.

Заподіяння фізичних страждань — це випадки, коли потерпілому спричиняється сильний фізичний біль або тримання його у виснажливих для людського організму умовах (наприклад, в холодному чи сирому приміщенні, ненадання їжі, води).

Застосування зброї означає використання під час вчинення злочину вогнепальної або холодної зброї за її цільовим призначенням (наприклад, здійснення пострілу, завдання внаслідок удару кинджалом тілесного ушкодження). Це також випадки погрози використання зброї (наприклад, прицілювання в потерпілого, демонстрація зброї, приведення її в бойове положення). Зброя може бути застосована як проти потерпілого, так і інших осіб, які, наприклад, намагаються перешкодити викраденню людини.

Обов’язковою ознакою цих злочинів є потерпілий. Ним може бути будь-яка людина, крім особи, що має міжнародний захист.

Кваліфікованими видами незаконного позбавлення волі або викрадення людини є:

1) щодо малолітнього;

2) із корисливих мотивів;

3) щодо двох або більше осіб;

4) за попередньою змовою групою осіб;

5) способом, небезпечним для життя та здоров’я потерпілого;

6) із заподіянням потерпілому фізичних страждань;

7) із застосуванням зброї;

8) протягом тривалого часу.

Отже, кожна людина поважає себе і свої моральні принципи, і кожна людина є цінністю для суспільства. Якщо порушується її воля, то, як правило, не може не бути порушено і її честь та гідність.

2) Захоплення заручників (ст.147)

1. Захоплення або тримання особи як заручника з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника — карається позбавленням волі на строк 5−8 років.

2. Ті самі дії, якщо вони були вчинені щодо неповнолітнього або організованою групою, або були поєднані з погрозою знищення людей, або такі, що спричинили тяжкі наслідки, — караються позбавленням волі на строк 7−15 років.

Об'єктивна сторона даного злочину характеризується суспільно небезпечними діями у двох можливих формах:

1) захоплення особи як заручника;

2) тримання особи як заручника.

Будь-яка особа, яка захоплює або утримує іншу особу й погрожує вбити, завдати пошкодження або продовжувати утримувати іншу особу для того, щоб примусити третю сторону, а саме: державу, міжнародну міжурядову організацію, будь-яку фізичну, юридичну особу або групу осіб, — здійснити чи утриматись від здійснення будь-якого акту як прямої, так і опосередкованої умови для звільнення заручника, вчиняє злочин захоплення заручників.

Отже, від злочину позбавлення волі, що кваліфікується за ст. 146, розглядуваний злочин відрізняється переважно за спеціальною метою — здійснення, утримання від здійснення будь-якого акту, зверненої до визначеного адресата.

Адресатом вимоги можуть бути такі суб'єкти:

державна або інша установа, підприємство чи організація (установа виконання покарань, орган виконавчої влади, суд, господарське товариство, банк тощо), у т.ч. іноземні або міжнародні;

родичі затриманого або інші фізичні особи (близькі, знайомі);

службові особи.

Вчинення чи не вчинення певних дій адресатом вимоги є умовою звільнення заручника.

Обов’язковою ознакою даного злочину є потерпілий, тобто заручник — особа, яку захоплює або утримує інша особа, погрожуючи при цьому її вбити, спричинити тілесні ушкодження, вчинити інші насильницькі дії або продовжувати утримувати далі.

Знаряддям вчинюваного злочину може бути будь-який предмет, за допомогою якого злочинець захопив заручника та утримує його у принизливому чи безвихідному положенні (вогнепальна, холодна зброя, уламки гострих предметів тощо) .

Місце та час вчинення даного злочину є факультативними ознаками, бо не впливають на кваліфікацію злочинних діянь. Об'єктивним місцем вчинення протиправних дій є місце, де особу захопили в заручники, а не місце, де потерпілого тримають. Необхідно зазначити лише умови, в яких особу тримають, бо вони будуть кваліфікуючими для визначення в подальшому рівня заподіяної шкоди психічному та фізичному здоров’ю.

Особа вважається винною у вчиненні злочину, передбаченою даною статтею, якщо вона:

а) намагається здійснити акт захоплення заручників;

б) бере участь як співучасник будь-якої особи, яка здійснює чи намагається здійснити акт захоплення заручників.

Тримання особи передбачає насильницьку заборону особі залишати певне місце чи уможливлення це зробити.

За об'єктивною стороною, за способом, захоплення може бути таємним або відкритим, із застосуванням фізичного насильства або з погрозою його застосування. Так само фізичним чи психічним насильством може супроводжуватися і тримання особи. Проте захоплення або тримання, поєднані з погрозою вбивства заручника, є кваліфікованим видом злочину, а тому межі погрози, що застосовується при вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 147, не можуть бути вищими за погрозу спричинення тяжкого тілесного ушкодження.

За зовнішнім проявом злочин може полягати в захопленні особи з наступним її триманням або тільки у триманні особи, і закінченим він є з моменту, коли свобода особи була фактично обмежена.

Кваліфікованими видами розглядуваного злочину є:

1) вчинення його щодо неповнолітнього;

2) вчинення його організованою групою;

3) захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей;

4) спричинення ним тяжких наслідків.

3) Підміна дитини (ст.148)

Підміна чужої дитини, вчинена з корисливих або інших особистих мотивів, — карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

З об'єктивної сторони цей злочин полягає в підміні чужої дитини, тобто в заміні одного новонародженого або грудного немовляти іншим. І вважається закінченим з моменту вчинення такої підміни.

Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він грубо порушує батьківські права громадян. Цей злочин небезпечний і тому, що позбавляє дітей їх законних батьків, опікунів і піклувальників і може вести за собою ненормальний розвиток і виховання дитини, а також заподіяння потерпілому іншої шкоди. Тому безпосереднім об'єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують особисту недоторканність дитини та її нормальний розвиток.

Під дитиною у цій статті слід розуміти, як правило, немовля — особу, ідентифікувати яку за її індивідуальними ознаками її батьки чи інші законні представники з тих чи інших причин ще повною мірою неспроможні (скажімо, підміна відбулася до того, як мати здатна була запам’ятати щойно народжену дитину, або до передачі дитини батькові у разі смерті матері тощо). Чужою дитина є за змістом закону для особи, яка здійcнює підміну дитини. Такою особою не можуть бути батько та мати дитини, навіть якщо один із них мешкає окремо від дитини.

Законодавчо визначено, що дитина — це особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше.

Так як об'єктом досліджуваного злочину є дитинство, то необхідно зазначити, що дитинство — це період розвитку людини до досягнення повноліття, а охорона дитинства — це система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав.

Підміна — це звичайно заміна однієї дитини, яка щойно народилася в пологовому будинку, на іншу, заміна одного немовляти на інше у будинку дитини тощо.

З об'єктивної сторони цей злочин полягає в підміні чужої дитини, тобто в заміні одного новонародженого або грудного немовляти іншим.

Обмін власними дітьми за обопільною згодою батьків і наявністю відповідної мети може бути кваліфікований за ч. 2 ст. 149 як здійснення незаконної угоди щодо неповнолітнього.

Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте i сімейне життя, недоторканність житла, тайну кореспонденції або незаконного посягання на її честь i гідність.

Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.

Звичайно, що місце вчинення злочину є пологовий будинок чи будинок маляти, де перебувають немовляти та діти першого півроку життя.

Час визначається кваліфікуючим, коли говоримо про вік дитини, тобто той час, котрий минув після народження дитини і до її підміни. Обстановка визначається факультативно, бо не має ніякого значення для призначення покарання.

Спосіб підміни може бути:

таємно (без відома батьків);

за згодою однієї батьківської сторони;

за згодою обох батьківських сторін;

чужої дитини на свою;

чужих дітей тощо.

4) Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини (ст.149)

1. Продаж, інша сплатна передача людини, а так само здійснення стосовно неї будь-якої іншої незаконної угоди, пов’язаної із законним чи незаконним переміщенням за її згодою або без згоди через державний кордон України для подальшого продажу чи іншої передачі іншій особі (особам) з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатації її праці, — караються позбавленням волі на строк 3−8 років.

2. Ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього, кількох осіб, повторно, за попередньою змовою групою осіб, з використанням службового становища або особою, від якої потерпілий був у матеріальній або іншій залежності, — караються позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років з конфіскацією майна або без такої.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені організованою групою або пов’язані з незаконним вивезенням дітей за кордон чи неповерненням їх в Україну, або з метою вилучення у потерпілого органів чи тканин для трансплантації чи насильницького донорства, або якщо вони спричинили тяжкі наслідки, — караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна.

Основним безпосереднім об'єктом цього злочину є честь і гідність особи, а також крім випадків, коли угода, об'єктом якої є людина, укладається за згодою цієї ж людини, — воля особи. Його додатковим факультативним об'єктом можуть виступати життя та здоров’я особи, встановлений порядок здійснення службовими особами своїх повноважень.

Логіко-граматичне тлумачення конструкції норми ч. 1 ст. 149 дає змогу дійти висновку, що з об'єктивної сторони цей злочин може виражатися у таких формах: торгівля людьми.

Поняття «торгівля людьми» в актах міжнародного законодавства, які є чинними і для України, означає «здійснювані з метою експлуатації вербування, перевезення, передачу, приховування або одержання людей», які вчинюються певними способами [24],.

Той факт, що український законодавець, на відміну від міжнародних актів, торгівлю людьми виділив як окрему форму злочину, відмінну від таких його форм, як вербування, перевезення (переміщення), передача, приховування або одержання людини, означає, що у ст. 149 під торгівлею людьми слід розуміти власне торгівлю, тобто вчинення актів купівлі-продажу людей.

2) здійснення іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина.

Ця форма передбачає здійснення таких угод, як дарування, міна, надання у безоплатне користування, передача в рахунок погашення боргу та будь-які інші дії, за якими особа передається для експлуатації.

3) вербування людини.

Під вербуванням людини слід розуміти досягнення домовленості шляхом безпосереднього наймання, тобто запрошування і набору добровольців ніби для участі у певній діяльності.

4) переміщення людини.

Переміщення людини — це зміна її місця перебування шляхом перевезення та іншого переміщення її як через державний кордон України, так і в межах території України.

5) переховування людини.

Переховування людини передбачає розміщення людини у певному приміщенні, надання їй підроблених документів, вчинення щодо неї пластичної операції і т. ін.

6) передача людини;

7) одержання людини.

Під передачею і одержанням людини треба розуміти відповідні фактичні дії, вчинені після вчинення стосовно неї акту купівлі-продажу, вербування, переміщення тощо, пов’язані з переходом фактичного контролю над нею від однієї особи (групи осіб) до іншої.

У перших двох формах злочин є закінченим з моменту продажу (іншої передачі) людини іншій особі (особам).

Злочин у його третій — сьомій формах є закінченим з того моменту, коли жертва злочину, відповідно, завербована, переміщена, перехована, передана чи одержана.

Як випливає із примітки 3 до ст. 149, обов’язковою ознакою злочину, передбаченого ч. 1 ст. 149, якщо він вчинюється у третій — сьомій формах, крім випадків вчинення стосовно малолітнього та неповнолітнього, є спосіб:

1) обману;

2) шантажу;

3) уразливого стану особи.

Обман як спосіб вербування, переміщення, переховування, передачі полягає у повідомленні потерпілому неправдивих або приховуванні певних відомостей, повідомлення яких мало б суттєве значення для поведінки потерпілого.

Поняття уразливого стану особи міститься у примітці 2 до ст. 149. Відповідно до цього поняття про уразливий стан особи може бути викликана суб'єктивними причинами:

1) нездатність особи (або ж її нездатність повною мірою):

а) усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними;

б) приймати за своєю волі самостійні рішення;

в) чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям.

2) збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин.

Уразливим стан особи, як обстановка злочину, слід визнавати в усіх випадках, коли за обставинами справи її згода на вербування, переміщення, переховування, передачу чи одержання була вимушеною, одержаною під впливом зазначених суб'єктивних та/або об'єктивних причин і не відповідала її справжнім інтересам.

Диспозиція даної статті містить терміни, які необхідно розшифрувати для повного визначення його об'єктивних ознак:

сексуальна експлуатація — це вид експлуатації праці особи у сфері проституції, під якою слід розуміти надання сексуальних послуг за гроші чи іншу матеріальну винагороду, або у суміжних сферах (у сфері розпутних дій з дітьми, надання разових сексуальних послуг ув’язненим та деяким іншим особам, співжиття з метою систематичного отримання сексуального задоволення тощо), незалежно від того, чи дозволений у тій чи іншій країні чи її окремих місцевостях цей вид діяльності;

порнобізнес — це частково чи повністю дозволений у тій чи іншій країні чи незаконний вид підприємництва, пов’язаний з проституцією, утриманням будинків розпусти, виготовленням, збутом і розповсюдженням предметів порнографічного характеру тощо [26];

примусова праця передбачає працю, до якої особа примушується насильством чи будь-яким іншим способом і внаслідок якої відбувається присвоєння матеріальних результатів її праці (зокрема прибутку) власником засобів виробництва.

Під звичаями, подібними до рабства, у Додатковій конвенції про скасування рабства і работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства, розуміються:

а) боргова кабала, тобто стан чи становище, що виникає внаслідок застави боржника у забезпечення боргу особистої праці або праці залежної від нього, особи;

6) кріпацький стан, тобто таке користування землею, коли користувач зобов’язаний жити і працювати на землі, що належить іншій особі;

в) будь-який інститут чи звичай, через які:

— жінку обіцяють за винагороду видати чи видають заміж, без права відмовлення з її боку, її батьки, опікун, родина або будь-яка інша особа або група осіб;

— чоловік жінки, його родина або його клан, за винагороду чи без такої, мають право передати її іншій особі;

— жінка після смерті чоловіка передається у спадщину іншій особі;

г) будь-який інститут чи звичай, в силу яких дитина передається одним або обома їй батьками чи своїм опікуном іншій особі, за винагороду або без такої, з метою експлуатації цієї дитини чи її праці [28], [29], [30];

всиновлення (удочеріння) — це здійснене на підставі рішення прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина.

Такі ознаки, як знаряддя та засоби вчинення злочинну щодо торгівлі людьми не має кваліфікуючого значення, на противагу ознаки наявності потерпілого, бо даний злочин може бути вчинений:

1) щодо неповнолітнього;

2) щодо кількох осіб.

5) Експлуатація дітей (ст.150)

1. Експлуатація дітей, які не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, шляхом використання їх праці з метою отримання прибутку — карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.