Ірано-іракська війна (1980-1988 гг.)

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Международные отношения и мировая экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Самостійна робота по МВ та СП

Ірано-іракська війна (1980−1988 гг.)

Студента IІІ курсу

спеціальності «Міжнародні відносини»

Кухалейшвілі Георгія

Маріуполь 2010

Як відомо, на початку 80-х рр. фактично відбулося перенесення локальних конфліктів з регіону Близького Сходу, де арабо-ізраїльський конфлікт був тимчасово врегульований завдяки Кемп-Девідській угоді 1979 року, до Середнього Сходу, де на фоні введення радянських військ до Афганістану, Ісламської революції в Ірані 1979 року, досить яскраво проявилися ірано-іракські суперечки, які переросли до війни 1980−1988 рр., яка стала регіональною кризою.

Для початку слід розглянути основні передумови до Ірано-іракської війни 1980−1988 рр.

По-перше, досить суттєвими були територіальні суперечки між Іраном та Іраком, а саме навколо кордону по річці Шатт-ель-Араб (Арвандруд), узбережжя якої має досить багаті родовища нафти. Відомо, що кордон між державами за ірано-іракською угодою 1937 року по східному іранському берегу річки. За Іраком було закріплено західний беріг. Далі 6 березня 1975 року на конференції держав ОПЕК в Алжирі, між Іраном та Іраком було підписано угоду за якою кордон між державами було проведено по середині русла річки Шатт-ель-Араб. Більш того даний розподіл було закріплено 13 червня 1975 року угодою «Про кордони та добросусідські відносини», за якою Іран визнавав розподіл по річки, передавав декілька спірних районів Іраку, а Ірак в свою чергу передавав Ірану 518 км? власної території. Проте, незважаючи на конкретні домовленості, після державного перевороту віце-президента Іраку С. Хуссейна в липні 1979 року, встановлення його диктатури, він денонсував угоду «Про кордони та добросусідські відносини» від 13 червня 1975 року в вересні 1980 року, ставив стратегічною метою встановлення іракського контролю над східним узбережжям річки Шатт-ель-Араб, яке було багатою нафтою, над іранськими містами Абадан, Хорремшехр. Проте важливим збереження контролю над річкою було життєво важливим для Ірану, оскільки вона надавала доступ до річок Євфрат, Тигр, які були важливими торгівельними шляхами.

По-друге, ситуацію ускладнювали політичні конфлікти між Іраном там Іраком, які полягали у підтримці урядами обох держав сепаратистських, антиурядових рухів. Відомо, що Ірак активно підтримував арабів-сепаратистів в Хузестані, а Іран спонсорував курдських повстанців в прикордонних регіонах Іраку. Ситуацію ускладнював факт проходження кордону між Іраном та Іраком по т. з. території «Історичного Курдистану» (курди проживають на ситці кордонів Ірану, Іраку, Туреччини), в яку постачалася військова допомога з інших арабських держав. Також за підтримки Ірану напередодні війни, на території Іраку було створено «Вищу Раду Ісламської Революції». В той же час Ірак активно підтримував антихомейністську «Організацію моджахедів іранського народу», які виступали за повернення монархії та світської держави в Ірані.

Окремою передумовою до війни є Ісламська революція і Ірані в лютому 1979 року, в ході якої світська монархія шаху Моххамеда Пехлеві була скинута, а влада перейшла до Революційної ради на чолі з аятолою Хомейні, а потім до тимчасового уряду М. Базаргана. Занепокоєння у іракського уряду, урядів більшості арабських держав, що були світськими (бажання лідерів зберегти владу), Ізраїлю, а також у США та держав Західної Європи, що мали традиційні інтереси на Середньому Сході та в Перській затоці (залежність від постачання нафти з Перської затоки, іранської у тому числі), які вважали світський Іран форт-постом для недопущення впливу СРСР на держави Близького Сходу (Іран до Ісламської революції був членом СЕНТО), викликала зовнішньополітична програма ісламістів, яка передбачала поширення ісламської революції на інші держави Близького, Середнього Сходу, відкриту антисіоністську політику. Тобто ми бачимо, що метою іранських ісламістів було також остаточне витиснення впливу Західного блоку з Середнього Сходу. Проте, незважаючи на анти західну політику Ірану, невигідним був режим ісламістів і для СРСР, оскільки Хомейні надавав активну підтримку афганським моджахедам, критикував введення військ СРСР до Афганістану (не бажав встановлення комуністичної світської влади в Афганістані. Все це обумовлює те, що арабські держави, держави Західної Європи, США і в той самий час СРСР надавали активну фінансову допомогу Іраку в ході війни, оскільки бачили можливість скинення Хомейні іракськими військами. Існує також версія, що переворот С. Хусейна в Іраці, був зроблений в інтересах США, оскільки він відбувся одраз після Ісламської революції, вже в липні 1979 року, а зовнішньополітична програма Хусейна мала явну анти іранську спрямованість, що також можна вважати передумовою до війни. Також анти іранська спрямованість США викликана також захопленням ісламістами членів посольства США в Ірані, невдачі їх визволення в ході секретної військової операції спецназу США «Орлине кігтя» 1980 року. Але США та Ізраїль мали подвійні стандарти по відношенню до Ірану, оскільки Іран мав виключно озброєння США, ще з часів шаху. Тому для деяких членів адміністрації США важливим було нелегальне постачання Ірану боеприпасів и комплектуючих частин для техніки шахського періоду, а отримані гроші надавалися нікарагуанським повстанцям Контрас, для яких Конгрес заборонив постачати гроші. Продовження військових відносин з Іраном було неможливим після Ісламської революції 1979 року. Тому США користалися посередницькими послугами Ізраїлю, який постачав дану зброю. Вважалось, що Іран зможе в обмін на зброю сприяти звільненню заложників США, захоплених в 1979 році, що було життєво важливим інтересом США. Відомо, що після розкриття даний скандал став відомим як «Іран-контрас». Щодо інтересів Ізраїлю, з яким Іран розірвав дипломатичні відносини, сприяв діяльності «Хизболли», то на наш погляд це обумовлено небажанням посилення Іраку, в якому Ізраїль бачив більш значну загрозу, а також важливим було зберегти тісні відносини з США, які оказували суттєву фінансову, військову допомогу Ізраїлю. Тобто в даному випадку помітне прояв подвійних стандартів в зовнішній політиці Ізраїлю, який ставив під загрозу власну безпеку, яка особливо в наш час відходе від Ірану. Також одночасна підтримка США Іраку та Ірану, обумовлена небажанням посилення обох держав в даному регіоні, що претендували на роль лідерів на Середньому Сході, погрожувало втрати США сфери інтересів в даному регіоні, особливо у випадку зближення СРСР з Іраном, який мав з Іраком досить тісну військову співпрацю. Взагалі формально між СРСР та США після початку війни було досягнуто джентльменську угоду про те, що жодна з держав не почне втручатися в Ірано-іракську війну. Хоча все ж таки існують версії, що СРСР підтримував Ірак поставками зброї.

Ще однією передумовою до Ірано-ірано-іракської війни 1980−1988 рр., а також досить успішні військові дії Іраку на ранньому етапі, слід вважати скорочення іранськими ісламістами армії з 240 до 180 тис., а 250 генералів було замінено на офіцерів молодшого звіна, воєнізованими священиками.

Щодо безпосередніх причин до початку Ірано-іракської війни 1980−1988 рр., то такими слід вважати артобстріли з 4−22 вересня 1980 іракських населених пунктів Ханакін, Зурбатійа, Мандалі, Нафт-Хане, район Зейн аль-Каус, спробу вбивства ісламістами прем'єр-міністра Іраку Т. Азіза, оголошення С. Хусейном 19 вересня 1980 року східного іранського берегу річки Шатт-ель-Араб територією Іраку.

Таким чином 22 вересня 1980 року іракська армія першою почала наступ на території Ірану, захопили Касре-Ширін, вторглися в Хузістан, населений арабами (на відміну від очікувань Хусейна, араби почали підтримувати іранців, небажаючі окупації Іраку), також частими були випадки дезертирства іракців-шиїтів в іранську армію. Незважаючи на це, бомбувалися найважливіші іранські міста, у тому числі Тегеран. Іранська авіація розбомбила у відповідь Басру, Васиту, Ниневію, а також Багдад. 23 вересня 1980 року Азіз запропонував Ірану перемір'я на умовах Іраку, згідно якому передбачалося визнання прав Іраку на прикордонну територію, акваторію річки Шатт-ель-Араб, передачу Іраку о-вів Абу-Муса, Великого, Малого Томба. Але іранське керівництво відмовилося виконувати іракські умови та посол Ірану у Москві М. Мокрі заявив, що Іран готовий почати переговори з Іраком у випадку заміни С. Хусейна на іншого представника іракського народу, передачу Ірану іракського м. Басра, виплатити Ірану 136 млн $ репарацій, надання автономії або приєднання Іракського Курдистану до Ірану завдяки проведенню плебісциту. Це було неможливим для виконання Іраком, що призвело до подальшого наступу по території Ірану. Вже 10 листопаду іракська армія захопила м. Хорремшехр. В цілом до кінця 1981 року Ірак про двинувся до 50 км вглибину території Ірану. С. Хусейн вимагав закріплення за Іраком усіх захоплених територій. Невдалим був контрнаступ іранських танкових військ в січні 1981 року на дільниці Дизфуль-Сусенгерд, в ході якого іракці знищили 40 іранських танків, захопили 100 трофейних. конфлікт іранський іракський війна

Першою спробою врегулювання конфлікту, є візити в лютому-березні 1981 року в Багдад, Тегеран делегації ісламських держав третього світу, в якій узяли участь президент Гвінейской Республіки А. С. Туре, президент Пакистану З. уль-Хак, президент Бангладешу З. ур-Рахман, президент Гамбії Д. К. Джавара, председатель Исполкома Организации освобождения Палестини Я. Арафат, генеральний секретарь ОИК Х. Шатті. Але в ході переговорів з аятолою Хомейні, С. Хусейном невдалося знайти компромісу.

Але Ірак почав втрачати ініціативу у війні. В травні 1981 року іранські бомбардувальники знищили іракські військові бази неподалік від сирійського кордону. Протягом липня-серпня 1981 року іранська армія знищила 5 тис. іракських солдат в районі Абадану. 30 листопаду було звільнено м. Бостан. Особливу роль у наступі Ірану окрім іранської армії грали загони «стражей», басідж, які створювали значну кількісну перевагу. В ході операції «Фатх» в кінці березня 1982 року, іранські війська продвинулися в глибину на 50 км, звільнили 2 тис. км? власної території. В ході операції «Свячений будинок» в квітні 1982 був звільнений Хорремшехр, вдалося вийти на державний кордон з Іраком, витіснити іракську армію з території Ірану до червня 1982 року.

Відомо, що 10 червня 1982 року Ірак запропонував зупинити вогонь, почати переговори. Проте Іран вимагав скидання С. Хусейна, виплати репарацій у сумі 156 млн $, що було неможливо виконати Іраком. Більш того популярною ідеєю в Ірані було продовження війни до побідного кінця, встановити на території Іраку ісламську республіку, продовжити наступ на ліванський фронт для недопущення проведення Ізраїлем військової операції «Мир Галилеї», для підтримки мусульман в Громадянській війні в Лівані, а також для встановлення теократичної влади в усіх ісламських державах.

Таким чином Іранська 80-тис. армія почала наступ 13 липня 1982 року по території Іраку в ході операції «Рамазан». Але наступ був невдалим, оскільки іранцям не вдалося захопити м. Басра, шиїти на здивування іранців не підтримали іранську армію. В листопаді 1982 року ціною великих втрат іракська армія не допустила окупації іракською армією нафтового району Нафт-Шах. В ході нового наступу 22 липня-жовтень 1983 року іранська армія захопила території Іракського Курдистану, Панджвіну. В м. Хадж Умран було відкрито відділення Вищого зібрання ісламської революції. У відповідь Іран наніс ракетний удар по іранськім містам на південній дільниці кордону. Це вимусило іранську армію призупинити наступ в Іракському Курдістані. Протягом 1984 року бої велися за безлюдні о-вки Маджнун.

Щодо переростання конфлікту за рамки протистояння між Іраком та Іраном, виникнення загрози для інших держав, то 13 травня 1984 року іранські винищувачі обстріляли 2 кувейтських танкера. 16 травня 1984 року був обстріляний саудівський танкер. До середини 1986 року було ушкоджено до 200 танкерів в Перській затоці. Це викликало збої в постачанні нафти до США, держав Західної Європи з Іраку, Ірану, що було порушенням їх інтересів, та викликало зростання цін на нафту. Також в Перській затоці було встановлено велику кількість мин, що викликало ушкодження танкерів. Це призвело до введення частин ВМФ США, для охорони танкерів, стримування розростання конфлікту. США також використовували систему АВАКС для відстеження польотів іракських, іранських винищувачів. Слід відзначити, що СРСР не вважав загрозою для своїх інтересів присутність ВМФ США в Перській затоці для ескорту власних танкерів. Ця позиція СРСР обумовлена політикою «Перестройки» генсека СРСР М. Горбачова, курсом на пом’якшення конфронтації з Західним блоком.

Щодо врегулювання конфлікту, то 18 лютого 1985 року Радбез ООН приступив до обговорення даної проблеми. Але Іран відмовився від участі в даному обговоренні продовжив військові дії. 24 лютого 1985 року Радбез ООН прийняв резолюцію за якою Іран та Іран зобов’язувалися припинити військові дії, відвести власні війська на безпечні території, почати переговори. Але Іран почав новий наступ. Також аятола Хомейні відкинув нову резолюцію Радбезу ООН, заявивши, що війна проти Іраку є священим довгом. Але продовження обстрілів Іраном танкерів в Перської затоці, нафтових вишок викликало обстріл ВМФ США іранського кораблю 21 вересня 1987 року, що стало реальною загрозою вступу до війни США. Також США, Франція відмовилися імпортувати іранську нафту. Для переговорів з Іраком, Іраном для припинення вогнища в 1987 році генсек ООН Перес де Куельяр відвідав Багдад, Тегеран. Ірак погодився припинення військових дій у випадку виведення іранських міст з його території, створення міжнародної комісії для розслідування причин конфлікту. Іран погодився припинити військові дії у випадку визнання Іраку агресором. Важливу роль у припиненні конфлікту зіграв президент Сирії Х. Асад, який провів переговори з С. Хусейном при посередництві короля Йорданії Хусейна І, ініціативи якого підтримали члени ЛАГ на конференції в серпні 1987 року, згідно яким Іран засуджувався за вторгнення на Іракську територію. 20 травня 1987 року Раюбез ООН прийняв резолюцію № 598, згідно якої Іран та Ірак повинні були припинити вогонь, відвести війська до своїх кордонів та почати переговорів. Також необхідно було направити групу спостерігачів ООН для перевірки, підтвердження, спостерігання за припиненням вогню та відводом військ. Згідно даній резолюції необхідно було звільнити військовополонених після припинення військових дій. Сторони призивалися співпрацювати з генсеком ООН для досягнення миру, інші держави повинні були утриматися від дій, що мали привести до подальшої ескалації, розширення обсягів конфлікту. Необхідно було створити орган для розслідування питання про відповідальність за конфлікт. Резолюція визнавалися обсяги збитків в ході конфлікту та необхідність відбудови. Відомо, що 14 липня 1988 року в ході наради вищих релігійних, політичних, військових діячів Ірану в Тегерані було прийнято рішення погодитися на умови резолюції № 598, припинити військові дії. Також 17 липня 1987 року С. Хусейн підтвердив власний план припинення військових дій, згідно якому передбачалося перемір'я, вивід іранських військ, обмін полоненими, підписання мирної угоди та пакту про ненапад, угоди про невтручання у внутрішні плани один одного, а також підтримка безпеки 2-ма сторонами в регіоні. Але випадково 22 липня 1988 року іракська армія почала наступ по всьому фронту при підтримці «Національної визвольної армії Ірану», захопили м. Ісламабаде-Герб, Керенд. Проте Іран вибив супротивника зі своєї території. Ірак аргументував це бажанням захопити військовополонених для того, щоб обміняти усіх своїх солдат. Після цього «День «Д», тобто встановлення миру, наступив 8 серпня 1988 року, згідно рішенню Радбезу ООН.

Слід вважати, що Ірано-іракська війна 1980−1988 рр. завершилася довоєнним статус-кво, жодна з проблем у відносинах між Іраном, Іраком не була вирішена. Також в даній війні ні Ірак, ні Іран не змогли утвердитися як лідери арабського світу. Вигідним моментом у війні для Ірану було те, що якщо до війни держава знаходилася в міжнародній ізоляції, то після агресії Іраку, Сирія, Лівія розкритикували С. Хусейна виступили на боці Ірану, вважаючи дану війну затратою сил Іраку, які були б корисними для боротьби проти Ізраїлю. Більш того, Ірак розірвав дипломатичні відносини з Сирією, Лівією 11 жовтня 1980 року, що викликало незадоволення в арабському світі. Погіршилися відносини між Іраком та Алжиром, який був також незадоволений підтримкою Іраком Марокко з приводу питання про статус «Західної Сахари». Тобто можна побачити, що в арабському світі відбувся новий розкіл, а Іран змог ствердитися як могутня держава з інтересами якої необхідно рахуватися як арабським державам так і великим державам. Актуальною оставалася ідея ісламської революції на території інших арабських держав, оскільки більшість з держав регіонів Близького, Середнього Сходу мали велику іранську діаспору, а також наявність мусульман-шиїтів, які лояльно ставилися до Ірану. Дана війна також показала фактичну втрату впливу СРСР в даному регіоні, оскільки він дотримувався невтручання, не висував погрози втручання до конфлікту, можливості застосування ядерної зброї, як це відбувалося під час стримування «Шостоденної війни», «Війни Судного дня». Дана позиція СРСР була обумовлена тяжкими бойовими діями в Афганістані, неможливості втручання СРСР до Ірано-іракської війни. Також дана війна є доказом, що регіон Перської затоки є сферою впливу США, введення ВМФ свідчило про це. Також загроза втручання США до війни фактично стала причиною припинення війни.

Таким чином можна вважати, що в військовому плані Ірано-іракська війна не виявила жодних переможців, проте в зовнішньополітичному плані підвисила авторитет Ірану серед арабських держав, довела втрату впливу СРСР в даному регіоні через війну в Афганістані, а також є доказом впливу США в регіоні Перської затоки, яка стала сферою інтересів США.

Список використаної літератури

1. Дюрозель Ж. Б. Історія дипломатії від 1919 до наших днів. — К. — 1994. — 523 с.

2. ХХ век. Основные проблемы и тенденции международных отношений. — М. — 1998. — 532 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой