Історико-етнографічне районування України

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Краеведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Історико-етнографічне районування України

План

Вступ

Розділ 1. Поняття про етнографію та етнографічне районування

Розділ 2. Загальні принципи історико-етнографічного поділу України

Висновки

Список використаних джерел та літератури

ВСТУП

Актуальність теми. Науці відомо, що певні суспільні, історичні події у значному ступені зумовлені географічними чинниками. Україна, як одна з найбільших держав Європи, формувaлaся в результaті складних і різноманітних процесів. Територія, кордони і роль різних регіонів в житті країни постійно мінялися у міру розвитку її господарства. Тож на теренах країни в результаті історичного процесу виникла складна система історико-географічних регіонів, яка продовжує розвиватися. У зв’язку з процесом історичного формування народу і його етнічної території, залежно від природних умов, характеру і способу господарських занять населення, в різних регіонах розселення народу формуються певні особливості побуту і традиційної культури. Спільність і однотипність таких локальних особливостей є основою для визначення історико-етнографічних районів розселення народу і його етнографічних груп. Походження етнографічних груп народу різне. Нерідко вони — нащадки колишніх племен, що злилися в єдиний етнос, зберігши деякі особливості побуту і традиційної матеріальної і духовної культури, мови тощо. Питання історико-етнографічного районування України розроблене на сьогодні лише в дуже загальних рисах — в основному через недостатнє етнографічне вивчення багатьох її регіонів і місцевостей. Але неодноразово робилися, і подальшому будуть проводитися, спроби покращити ситуацію в плані детальнішого дослідження даної проблематики, тому актуальність теми є очевидною і не викликає сумнівів.

Історіографія проблеми: У вітчизняних наукових розробках відомо чимало досліджень щодо історико — етнографічної регіоналізації території України в цілому. Опікувалися цим питанням О. Шафонський, Я. Маркович, С. Рудницький, М. Грушевський, В. Кубійович тощо. Із сучасних дослідників варто відмітити О. Шаблія, Ф. Заставного, Я. Жупанського, М. Дністрянського. Одна із найостанніх схем запропонована проф. В. Крулем [3], який виділяє 10 історико — етнографічних зон суцільної української етнічної території, а в їхніх межах — 18 історико-географічних країв (при цьому «дрібність» контурів цих одиниць значно вища у західних регіонах).У 1918 р. М. Сумцов видав у Харкові історико-етнографічне дослідження «Слобожане», в якому висвітлив історичні умови появи нового великого українського краю Слобідської України, або Слобожанщини, описав характерні риси основних занять поселенців краю від ХVІІ і до ХХ ст. Помітним явищем етнографічної науки України стала колективна монографія «Холмщина і Підляшшя. Історико-етнографічне дослідження», написана за ініціативою і видана у 1997 р. під загальною редакцією професора В. Борисенко. Широко відомою стала тритомова праця професора Чернівецького університету Г. К. Кожолянка «Етнографія Буковини», що побачила світ окремими томами у 1999, 2002 і 2004 рр.

Об'єктом дослідження є самі історико — етнографічні регіони, як невід'ємна складова української держави

Предметом дослідження є поступальний розвиток історико — етнографічних областей України, їх взаємодія між собою на різних етапах свого існування в межах єдиного державного утворення. Хронологічні рамки дослідження

Мета роботи висвітвітлення наукового досвіду здійснення історико — етнографічного районування в межах окремої держави і обґрунтування такого районування та загальна характеристика об'єктивно існуючих одиниць історико-етнографічного районування.

При написанні даної курсової роботи були поставленні наступні дослідницькі завдання:

-- висвітлити основні теоретичні відомості етнографії як науки;

-- розглянути загальні принципи історико — етнографічного поділу України;

-- охарактеризувати основні етапи формування етнографічного поділу держави;

-- підвести підсумки. Практичне значення. Дану курсову роботу можуть використовувати як студенти так і викладачі при підготовці до лекцій, семінарів та доповідей.

Структура курсової роботи відповідає меті та завданням. Складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, літератури.

Розділ 1. Поняття про етнографію та етнографічне районування

Етнографія (від грецького етнос -- народ і графо -- пишу) -- це наука, яка вивчає культуру і побут народів світу, їхній етногенез, розселення та культурно-побутові взаємозв'язки. Як рівнозначний з етнографією вживається ще й термін етнологія (етнос -- народ, логос -- наука, вчення). Як бачимо, етнографія позначає науку описову, а етнологія -- загальнотеоретичну, яка розв"язує загальні народознавчі проблеми. Проте таке розмежування досить умовне, бо етнографія не виключає узагальнень теоретичного плану, так само як етнологія застосовує методи опису.

Безпосереднє спостереження і опис звичаїв, побуту, світогляду народу -- це основний метод етнографії. Крім того, вона широко використовує писемні джерела, речові пам"ятки, дані археології, антропології, географії, фольклористики, мовознавства. Першою спробою описати етнографічні особливості племен і народів в Україні можемо вважати «Повість врем"яних літ». Літописець намагається накреслити генеалогію народів світу, іноді подаючи їхні культурно-побутові особливості, а також описує староукраїнські племена Київської Русі, вказуючи місця їхнього розселення, відмінності у звичаях, обрядах тощо. Такі спроби етнографічних описів наявні в деяких інших писемних пам"ятках. Наприклад, у «Галицько-Волинському літописі» згадуються народи, які межують з Руссю: ляхи, литовці, угри, чехи, половці, жмудь, ятвяги, татари, німці, ізраїльтяни. Тут же знаходимо відомості про звичаї кожного народу, описи костюмів тощо (напр., костюм князя Володимира Васильковича). До цінних етнографічних джерел можна віднести стародавні малюнки, ілюстрації до книжок, фрески, скульптурні чи рельєфні зображення людей, споруд, предметів побуту тощо.

У хроніці Георгія Арматола, перекладеній київським книжником, міститься 127 ілюстрацій, які відтворюють архітектуру, церкви, одяг, обряди, народні вірування. Описи звичаїв, одягу часто знаходимо в фольклорі, особливо в козацьких думах (згадаємо хоча б відому «Думу про козака Голоту»). Чимало цікавих відомостей про українців залишили нам іноземні мандрівники, посли, купці, які подорожували Україною: Амвросій Контаріні, Гійом Л. де Боплан, П"єр Шевальє, Павло Алепський та ін. Все це був період нагромадження етнографічних знань, який можна вважати початком української етнографії (ХV -- ХVІ ст.). Другий етап -- період наукового збирання та осмислення етнографічних матеріалів. У 1772 p. з"явилася друком праця «Описание свадебных украинских простонародных обычаев в М. России и в Украинской губ., також и в великороссийских слободах, населенных малороссиянами, употребляемых». Автором цієї унікальної пам"ятки української фольклористики був Григорій Калиновський, офіцер російської армії, українець за походженням. Його працю використовували і наступні дослідники.

Становлення української етнографії як окремої наукової дисципліни відбулося в середині ХІХ ст. Її розвиток тісно пов"язаний з іменами Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Павла Чубинського, Миколи Сумцова, Володимира Шухевича, Федора Вовка, Дмитра Яворницького та багатьох інших видатних діячів української культури. Значний внесок у розвиток українського народознавства зробили письменники Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та ін. Провідну роль в дослідженнях з етнографії відіграло Львівське наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, при якому в 1898 p. була створена Етнографічна комісія, яка видавала «Етнографічний вісник», «Матеріали до українсько-руської етнології» та ін. Нині дослідженнями з етнографії займаються інститути Академії наук України, етноцентри, музеї, навчальні заклади, які видають наукові записки, монографії, науково-популярні журнали, методичні посібники тощо. Народознавчі студії друкують журнали «Народна творчість та етнографія», «Родовід», «Берегиня», «Український світ», «Пам"ятки України», «Українська культура», інші видання, серед них і регіональні.

Найбільше архаїчних рис культури, побуту, мови і виразних слідів давніх племінних прикмет зберегли північні й західні території України -- Полісся і Карпати, які з повним правом можна вважати заповідником української етнографії. Багатогранність і різноманітність традиційної української культури дивує світ своєю самобутністю. Однак промислове виробництво предметів декоративно-прикладного мистецтва, тиражування стандартних сувенірів, вишивок, рушників тощо призвело до уніфікації, вироблення якогось усередненого українського стилю, який практично ніколи не існував. У кінці ХХ ст., коли процес занепаду традиційної культури наблизився до критичної межі, виразно постала проблема відродження саме регіональних етнографічних особливостей, народних промислів, фольклорних, мовних, звичаєвих перлин українського народу. В зв"язку з цим перед народознавцями неодноразово поставало питання етнографічного районування України.

Етнографічне районування -- це поділ території на локальні культурно-побутові групи населення, які мають спільні риси мовного, звичаєвого, господарського характеру, зумовлені природним середовищем та історичним розвитком кожної групи, а також етнокультурними взаємозв"язками з сусідніми народами. Вже літописець, подаючи назви племен, усвідомлює, що вони мають спільне коріння і, об"єднавшись в одній державі під назвою Русь, починають вважати себе єдиною етнічною одиницею. Замість племінних назв (поляни, деревляни, уличі, тиверці і т.д.) з"являються географічно-територіальні: полтавці, чернігівці, слобожани тощо. Назви племен для позначення локальних етнографічних груп українців не залишилися (за винятком волинян), проте лишили сліди в деяких топографічних назвах. Перші спроби визначення локальних груп українців знаходимо в «Густинському літописі»: Волинь, Подоля, Украйна, Полгоря -- все це, як зазначає автор, на території Руської землі. Сусідів названо: москва, литва, ляхи, турки, татари. Іван Вишенський на території «Малої Руссії» виділяє ще й Покуття. Олексій Шафонський у своїй праці «Черниговского наместничества топографическое описание» (1786) на Лівобережжі виділяє два райони: на півночі -- Полісся (або Литва), на півдні -- Степ (або Україна) і відповідно групи українців -- литвини й степовики.

Після приєднання України до Московії (1654) почала побутувати думка, що українці -- це етнографічна група росіян (малоросіяни). Кілька століть такий погляд свідомо культивувався, поки не виріс до уявлення українців як «молодшого брата». Вперше науково спростував ці погляди видатний чеський вчений-славіст Павел Йосеф Шафарик, який досліджував і українські старожитності, фольклор та літературу. В 1842 p. він видав карту «Словянські землі».

Розділ 2. Загальні принципи історико — етнографічного поділу України

Самобутність українського народу зумовлюється специфічністю його історичної долі, що включала, зокрема, драматичні сторінки міждержавного членування України на окремі частини. Це підсилювалося особливостями традиційної етнокультурної основи, котра навіть біля своїх витоків не була цілісною, а складалася з різних етноплемінних об'єднань. Формування в їхніх межах окремих земель та інших етнотериторіальних утворень заклало основу для історико-етнографічного районування. І цей процес сягає давнини: ще літописи вирізняли такі райони, як Рустія, Галицька земля, Холмщина, пізніше -- Червона Русь, Подол, Покуття, Сівера, Волинь, Чернігівщина, Переяславщина, а відтак і Вкраїна, Запоріжжя, Мала Русь. Процес районування України включає кілька етапів. Перший (VI--X ст.) -- це формування переважно племінних утворень, зафіксованих у самоназвах населення: поляни, сіверяни, древляни, білі хорвати, дуліби, уличі, тиверці та ін.

Другий етап (X--XIV ст.) характеризується дробленням давньоруської держави на окремі землі та князівства. Основною одиницею районування стала земля -- територіально-політичне утворення, яке спочатку підлягало центральній владі, а в подальшому, зі здобуттям «княжого столу» поступово ставало незалежним. Основними з таких земель були Київщина, певною мірою Переяславщина, а також Чернігівщина, Сіверщина, Галицька земля, Холмщина, Поділля, Волинь, Прикарпатська Русь, Брацлавщина. Здобуття окремими краями України статусу землі означало не тільки їхню певну суверенність, а й специфічність культури та побуту їхнього населення, яке мало свої особливі закони та звичаї, національні права і переваги тощо.

Самостійність земель була відносною, оскільки їхнє політичне управління регулював Київ, який надто часто замінював місцевих володарів -- князів та дідичів. Щодо економічних зв’язків, то вони не замикалися в рамках землі, регіону і навіть держави -- Київської Русі. Переконливим доказом цього може бути виявлене українськими археологами існування на київському Подолі торговельних колоній -- окремих для всіх довколишніх земель, що на той час існували.

Через слабку ізольованість земель на цьому етапі формування регіональної своєрідності культури їхнього населення було не особливо визначеним, хоча процес районування у цілому йшов. Він помітно посилюється на третьому етапі (XV--XIX ст.) у зв’язку з колонізацією окремих частин України сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією, Туреччиною, Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіально роз'єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи водночас локалізацію культури. Адже кожна держава, що захопила певну землю України, вирізнялася і політичним устроєм, і соціально-економічним розвитком, і конфесійною ситуацією. Межі локальних етнокультурних зон, утворених на цьому етапі, як правило, не збігалися з колишніми землями та князівствами, хоч поодинокі винятки й були. Практично без змін залишалися такі давні землі, як Прикарпатська Русь (під назвою Угорської України протягом кількох століть вона була складовою частиною Угорщини), а також Буковина. У більшості ж випадків контури давніх земельних утворень не збігалися з колонізованими районами, котрі були звичайно більшими за територією, включаючи декілька земель. Унаслідок історичних нашарувань утворювався складний таксономічний ряд етнотериторіальних утворень: великих і більш усталених; невеликих і недостатньо чітких; малих і за походженням найдавніших. Усю систему регіонального членування України можна найзагальніше подати у такому вигляді: історико-етнографічні області (суперрегіони), які у свою чергу включали історико-етнографічні регіони, ті -- історичні зони, на терені яких нерідко формувалися етнографічні райони. Первісною ж одиницею всіх цих формувань, безперечно, була «земля». Щодо конкретних регіональних утворень, то існує декілька наукових підходів до їх вивчення. Вони надзвичайно різноманітні, що зумовлене, з одного боку, числом наукових концепцій, а з іншого -- неоднозначністю самого районування -- структурно різного у різні проміжки часу. Одним із перших, хто спробував зрозуміти регіональне багатоманіття України і, отже, зональну специфіку української культури, був французький топограф Г. Левассер де Боплан. Він виділяв в Україні XVII ст. вісім регіонів: Волинь, Поділля, Покуття, Брацлавщину, Київщину, Сіверщину, Чернігівщину та Угорську Русь. Серед вітчизняних дослідників до цієї проблеми звернувся О. Шафонський, який бачив Україну XVIII ст. поділеною на дві частини: одна, підкорена Польщею, -- Правобережжя, друга, залежна від Росії, -- Лівобережжя. Остання, на його думку, включала Полісся (або Литву) та Степ (або Україну). Пізніше ця типологія була дещо конкретизована Я. Марковичем. Більш деталізовану картину етнорегіонального розвитку України подав у першій половині XIX ст. лінгвіст П. Білецький-Носенко: Січ Запорізька («головне місцеперебування колишніх запорізьких козаків на островах ріки Дніпра нижче порогів»), Покуття («область Буковини»), Полісся («Чорноросія»), Литва («частина Малоросії від Десни до Смоленської губернії та Білорусії -- землі, колись підвладні Великому князівству Литовському») та Цісарщина (область «колишньої Германо-Римської імперії, а тепер Австрії»), яка включає Галичину та Лодомерію. Дещо інші варіанти висували дослідники на початку нашого століття. Наприклад, М. Сумцов виділяв такі регіони: Слобожанщину, Галичину, Кубанщину, Поділля, Волинь, Київщину, Чернігівщину і Таврію. Як бачимо, крім традиційних земель, він ураховує нові області, що утворилися внаслідок колонізації. Певний різнобій у типологізацію районування України внесли дослідники нашого часу. Це можна пояснити, по-перше, тим, що підстави для виявлення регіонів ставали дедалі менш чіткими; по-друге -- переважно монодисциплі-нарним підходом до визначення регіонів. Справа в тому, Що цією проблемою почали займатися, крім етнографів, Ще й демографи, лінгвісти,-економісти, історики, антропологи, мистецтвознавці. Так, економісти, вивчаючи господарську сферу життєдіяльності населення України, відповідно до цього виділяли на її території такі райони: Правобережжя, Лівобережжя, Західну Україну, Степову Україну і Крим; мовознавці, виходячи з варіативності діалектів і говірок, виділяли чотири зони: південно-східну, південну, південно-західну та північну; мистецтвознавці, досліджуючи народну творчість, виділяли українське Полісся, Південно-Східний район, Галичину з Поділлям і Гірську Україну. Намагання подолати монодисцишіінарний підхід здійснили у 50-х роках українські етнографи, започаткувавши дискусію з цієї проблеми. В основу районування вони поклали аналіз етнографічної інформації за такими показниками: сільськогосподарські знаряддя праці, житло, одяг, обряди, сільська громада,-- розглядаючи їх на тлі історичного розвитку України. Проте, на (жаль, кожен із дослідників, як і колись, користувався лише одним показником, унаслідок чого і були виявлені, власне, не історико-етнографічні регіони, а скоріше ареали поширення окремих явищ культури.

український етнографія районування

Висновок

Тільки останніми роками українські етнографи, здійснивши ряд комплексних досліджень традиційно-побутової культури населення, змогли наблизитися до найбільш загальної типології районування, а саме: Середня Наддніпрянщина, Поділля, Карпати, Полісся, Полтавщина зі Слобожанщиною і Південь України. Саме цей варіант був покладений в основу експозиційної зони Музею народної архітектури та побуту України, відкритого під Києвом 1976 року. Ця типологія в подальшому конкретизувалася: скажімо, Полісся поділялося на Лівобережне, Центральне і Західне; Карпати -- на Прикарпаття, власне Карпати і Закарпаття. Не заперечуючи таку систему районування, все ж зазначимо, що вона далеко не повна і не точна, оскільки не враховує чимало земель та регіонів, які зафіксовані історичними документами і зберігаються в народній пам’яті. Більше того -- нерідко саме ці регіони якраз і виявляються символами етнічної історії українців і, отже, своєрідними показниками їхнього менталітету. Проблема, таким чином, зводиться до розуміння природи й механізму творення історико-етнографічних регіонів та їхніх складових і зокрема розуміння їхньої структури. Останнє має включати аналіз не тільки історичних особливостей формування регіонів, а й основних індикаторів: самоназви регіону та його людності, етнічної та крайової самосвідомості, регіональної символіки, нарешті, етнорегіональної культури. Виходячи з цього можна дати таке тлумачення: історико-етнографічний регіон -- це таке етнотериторіальне утворення в рамках усього етносу, котре за історичною долею та етнічним обличчям його населення є самобутнім, що зафіксовано в історичних документах і відтворене у крайовій символіці та людській пам’яті. Якщо торкатися одного з головних індикаторів регіону -- його історичної долі, аналіз слід розпочати з розуміння поняття кордону (чи то державного, адміністративного або соціального, чи природного), оскільки він є суттєвим фактором ізоляції краю і, отже, однією з умов формування регіонального типу культури. Механізм цього процесу можна показати на прикладі якогось одного регіону -- скажімо Поділля. Визначальним моментом зародження регіону, як відомо, є його назва, котра зафіксована документально і зберігається в пам’яті людей. Щодо Поділля, то як окрема земля воно згадується у багатьох документах XIII--XIV ст. під різними назвами: Подолля, Подоль, Подол -- так позначали «нижню» частину Галицько-Руського князівства, яка у більш ранні часи іменувалася ще «Руссю долішньою». Протягом наступних століть назва землі змінювалася, зберігаючи, втім, ключове поняття «Подол». Із 1434 р. Поділля втрачає свою самостійність і цілісність: одна його частина під назвою Подільського воєводства увійшла до складу Речі Посполитої, а друга -- (Брацлавське воєводство) -- до Великого князівства Литовського. Після першого розділу Польщі Подільське і Брацлавське воєводства відійшли до Росії, перетворившись на області, потім -- намісництва, а в 1797 р. -- на Волинську та Подільську губернії. Такий стан зберігався до 1917 p., після ж громадянської війни Подільська губернія була скасована. На її території були створені в 1932 р. Вінницька, а в 1937 р. Кам’янець-Подільська (з 1954 р. -- Хмельницька) області Української РСР. Західні землі Поділля увійшли до складу Польщі і в 1939р. були возз'єднані з Україною, утворивши Тернопільську область

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Александрова А. Ю. Экономика и териториальная организация международного туризма: уч. пособие / А. Ю. Александрова — М.: 1996. — 317 с.

2. Александрова А. Ю. Международный туризм: уч. пособие / А. Ю. Александрова — М.: 2001. — 250 с.

3. Бабкин А. В. Специальные виды туризма: учебник / А. В. Бабкин — М.: Феникс, 2008. — 252с.

4. Балабанов И. Т. Турисические особенности: дис. канд. геогр. Наук. — М., 2010. — 22 с.

5. Вишневська О. О. Туристичне країнознавство: підручник / О. О. Вишневська, А. Ю. Парфіненко, В. І. Сідоров — Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2011. — 594 с.

8. Любіцева О. О. Туристичні ресурси України: навч. пос. / О. О. Любіцева, Є. В. Панкова, В. І. Стафійчук — К.: Альтерпрес, 2007. — 369 с.

9. Мельниченко С. В. Соціально-економічне становище: дис. докт. економ. наук. — К. 2011. — 20 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой