Історична ґенеза та сучасний стан соціальної структури суспільства

Тип работы:
Научная работа
Предмет:
Социология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

ХАРКІВСЬКИЙ БАНКІВСЬКИЙ ІНСТИТУТ

Кафедра гуманітарних дисциплін

НАУКОВО-ДОСЛІДНА РОБОТА

з дисциплін: «Соціологія» та «Філософія»

на тему: «Історична ґенеза та сучасний стан соціальної структури суспільства»

Керівник роботи,

к. політ. наук, доцент

С.О. Топалова

Студентка факультету

банківської справи,

обліку і фінансів,

II курсу, групи 23-БС

спеціальності 7. 50 105

«Банківська справа» А.С. Вербнікова

Харків

2009

Зміст

Вступ

Розділ I. Соціально — філософські погляди про будову сусільства та стосунки між людьми

1.1 Соціально-філософські погляди мислителів Стародавнього Сходу

1.2 Соціально — філософські вчення Платона і Арістотеля

1.3 Теологічні обґрунтування космосу, людини та суспільства

1.4 Перша революція в суспільствознавстві (Н. Макіавелі)

1.5 Ранній утопічний соціалізм

1.6 Просвітництво і суспільний договір

1.7 Класична німецька філософія

1.8 Соціальна утопія XVIII — XIX ст.

1.9 Економічні обґрунтування будови соціуму

1. 10 Російсько-українська соціально-філософська традиція

Розділ II Організаційні основи соціальності

2.1 Інтерес як основа об'єднання людей у соціальні спільності

2.2 Соціальна структура суспільства. Ґенеза соціальних спільностей: сім'я, рід, плем’я, народність, нація, клас

2.3 Поняття класів. Соціально — класова структура сучасного індустріального суспільства; теорії соціальної стратифікації

2.4 Класові конфлікти в індустріальному суспільстві. Регулятивні механізми функціонування та розвитку соціуму та проблеми регуляції суспільних відносин в соціальній філософії.

Розділ III. Трансформація соціальної структури українського суспільства та її сучасний стан

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Формування нового суспільства в Україні за сучасних умов пов’язане з виникненням класів та розвитком соціальної стратифікації, що обумовлює актуальність цієї проблеми.

Будь — яке суспільство складається з безлічі великих і малих соціальних спільнот, прошарків, груп. Проте соціальну структуру суспільства становлять лише ті з них, які є засадними у побудові суспільства і визначають його зміни. Вони займають різне місце в ієрархії суспільства, у диференціації населення за рівнем влади, багатства, доходів, освіти тощо; зв’язуються між собою економічними, політичними та культурними відносинами; є суб'єктами функціонування всіх соціальних інститутів суспільства.

Суспільство є не просто диференційованим на окремі групи, воно ще є ієрархізованим. У ньому одні групи мають більше прав, привілеїв і переваг як порівняти з іншими. Така соціальна нерівність привносить у життя людей багато несправедливості, що робить цю проблему ще більш цікавою та актуальною.

Об'єктом дослідження є соціальна структура суспільства, її динаміка.

Метою роботи є дослідження сутності соціальної структури, найважливіших її складових, ознак їх виокремлення в структурі, реального стану, тенденцій та перспектив їх розвитку.

При написанні цієї наукової роботи були використані монографії українських та російських соціологів і філософів: Андрущенка, Кемерова, Баруліна, Соколова, Гобозова та ін.

Розділ I. Соціально — філософські погляди про будову суспільства та стосунки між людьми

1. 1 Соціально-філософські погляди мислителів Стародавнього Сходу

Перші соціально — філософські вчення були створені в Стародавньому Єгипті і Вавілоні, Індії і Китаї. Зокрема, у класичному творі давньоєгипетської літератури «Пісні арфіста» розглядається комплекс проблем суспільного життя, людських стосунків, морально — етичних настанов і порад. У папірусі «Бесіда розчарованого із своїм духом» викладено сумніви щодо справедливості існуючого громадського устрою, підкреслено цінність моральних якостей людини, глибоких душевних переживань і почуттів. Цікаві думки містяться у такій пам’ятці вавілонської літератури як «Бесіди пана з рабом». Автор цього твору говорить про значення праці, суспільної організації життя, моральних засад спілкування і водночас висловлює сумнів щодо потойбічного життя, доцільності жертвоприношень богам, надії на спасіння тощо.

У Стародавньому Китаї філософські системи, що набувають належної зрілості у VІ - V ст. до н. е., звертаються до тих же сюжетів, що й давньоіндійська філософія: людина і світ, духовність і мораль, людська доля і всесвітній закон вічності. Давньокитайські мислителі також ведуть пошук відповідних орієнтацій, обґрунтувань шляхів оптимальної взаємодії людини зі світом, людини з людиною. Відмінною характерною рисою цього пошуку є тісний зв’язок із загальнонауковим пізнанням, вивченням таємниць навколишнього середовища, закономірностей розвитку природи.

Найбільш відомим і впливовим мислителем Стародавнього Китаю був Конфуцій, соціально — філософські та етико — політичні погляди якого збереглися завдяки книзі «Бесіди і судження», складеної учнями філософа на основі його міркувань і суджень. «Для життя і смерті, — вчив Конфуцій, — існує доля, багатство і знатність залежать від неба». При цьому філософ розглядав небо як частину природи, що вступає в органічний взаємозв'язок з усім світом згідно з вимогами загальносвітового закону — жень. Жень — центральне поняття вчення Конфуція — джерело моральних якостей людини, організуюча та інтегруюча сила природного існування і людського життя, закон, принцип культури взаємодії людини зі світом і з іншими людьми. Головний зміст жень філософ розкриває словами: «Чого не бажаєш собі, того не роби людям». Обґрунтована Конфуцієм домінантна етико — соціальна орієнтація пізніше втілиться у такій літературній пам’ятці, як Біблія. А ще пізніше її повторить, піднявши до рівня «золотого правила моральності», німецький філософ І. Кант. Проте Конфуцій обґрунтував складний і суперечливий поділ людей на соціальні групи (категорії), суспільне значення морального виховання індивідів, сутність державної влади як механізму керівництва суспільством на засадах високої народної довіри, чіткого розподілу громадських обов’язків і особистого прикладу моральності панівних (керівних) верств населення.

Звичайно, філософ створював соціально — філософську систему за загальними світоглядними орієнтаціями своєї доби, її економічними і політичними реаліями, науковими й загальнокультурними надбаннями та прорахунками. Саме тому в його вченні суперечливо співіснують, часом заперечуючи одне одного, як інтелектуальні надбання загальнолюдського ґатунку, так і історично зумовлені духовні орієнтації. Скажімо, Конфуцій, відповідно до вимог часу рішуче протиставляючи шляхетних простолюдинам, обґрунтовував панівний стан перших їхніми внутрішніми моральними якостями. Він обстоював непорушність суспільного поділу людей на відповідні верстви («…господар повинен бути господарем, а підлеглий — підлеглим…»), наголошував на різноякісній нормотворчій системі, що регулює їх стосунки.

Вчення Конфуція — конфуціанство — не мало й не має на сьогодні однозначної оцінки. Власне, мабуть, її не може бути взагалі. Наприклад, відомий китайський філософ Мо-цзи заперечував конфуціанство, особливо в тій частині, де йшлося про поділ людей на шляхетних і низьких, обстоювалися привілеї панівних верств населення, різнопланові норми поведінки для різних соціальних верств. Такі мислителі, як Мен-цзи, Чжоу-Янь, захоплювалися конфуціанством, розвивали й пропагували його основні тези. Подібні суперечливі оцінки стосовно конфуціанства і Конфуція властиві інтелектуальній історії людства до наших днів. Та, на мою думку, вчення Конфуція має велику цінність і в наш час, адже він чи не першим серед перших мислителів давнини створив оригінальну й цілісну (хоч, безумовно, і внутрішньо суперечливу) філософську систему соціуму, обґрунтував особливості її функціонування, виявив фундаментальні засади інтеграції, а головне — основною суспільною цінністю вважав громадську злагоду, єдність індивіда і суспільства, краси і добра.

1. 2 Соціально — філософські вчення Платона і Арістотеля

Оригінальне відлуння поглядів Конфуція, як і всіх перших філософських вчень країн Стародавнього Сходу, знаходимо в античному світі, що разом з тим дав людству цілу низку нових ідей, теоретичних моделей суспільно — державного будівництва, організації громадського життя, виховання людини. Так, у філософських працях Платона викладено модель ідеальної держави, яка, ґрунтуючись на природному поділі людей на касти (рабів, ремісників, торговців, воїнів і правителів), покликана охороняти міру щастя кожної суспільної групи. Основним принципом побудови такої держави Платон вважав справедливість. Держава має власну організацію і засоби її захисту від чужоземних загарбників; вона здійснює системне забезпечення кожного члена суспільства необхідними матеріальними благами, а також створює умови для розвитку духовної діяльності й творчості.

Ідеальна держава Платона («Держава», «Політик», «Закони») ґрунтується на розподілі праці. Кожен працівник (громадянин) має сумлінно виконувати притаманні йому функції: раби — працювати, воїни — охороняти державу, філософи — керувати суспільними процесами. Перехід громадян з однієї кісти до другої, наприклад, коли воїн береться керувати державою, а філософ — фізично працювати, Платон розцінює як розпад держави, її загибель. На думку Платона, фізична праця — доля тільки однієї частини суспільства: рабів і ремісників. Люди високого класу не повинні займатися цією роботою. Правителів потрібно вибирати тільки з філософів, які володіють найвищою доброчесністю — мудрістю. Єдність громадян у державі здійснюється на основі спільного надбання вищих класів, відсутності індивідуальної власності, неможливості її виникнення, а отже, і неможливості всякого роду образ, судових, майнових претензій. Злагода вищих класів, за Платоном, унеможливить суперечності і непокору нижчих класів.

Ці роздуми геніального мислителя давнини дають підстави для твердження, що теорія ідеальної держави Платона в загальних рисах нібито збігається з деякими рисами сучасного соціалізму і комунізму. Так, зокрема вважає німецький філософ Р. фон Пельман. Однак, як переконливо довів В. Асмус, подібна точка зору є хибною і штучною. Погляди Платона не мають нічого спільного з комуністичними ідеями і були зумовлені з корисливими інтересами верхівки рабовласницької знаті. Теза Платона про те, щоб власність у рамках однієї касти людей була спільною. Стосувалась лише вищих верств суспільства і мала на меті вилучити сварки, що існували серед землевласників, воїнів, правителів. Згуртувати ці верстви суспільства, знищити рабовласницьку демократію і тим самим зробити касту рабовласників-аристократів здатною до нової боротьби проти народу.

Не менш цікаві роздуми щодо будови суспільства містяться і в філософських творах геніального учня Платона, систематизатора всієї давньогрецької філософії, обдарованого мислителя — Арістотеля. У своїх творах «Нікомахова етика», «Політика» та інші він розглядає широкий комплекс питань — від психології особистості до функціонування таких регулятивних механізмів. Як право, соціальні інститути, держава, мораль. За Арістотелем, блаженство в побуті здійснене тільки для вищих верств (класів) суспільства. Щодо рабів, то їх доля — фізична праця. Поділ суспільства на рабів і рабовласників для Арістотеля є чинником природним і незаперечним.

На відміну від Платона, ідеальна держава за Арістотелем може існувати не в минулому. А в майбутньому. Він не тікає від дійсності, як Платон, а намагається розібратися в її суперечностях, тенденціях, горизонтах розвитку. Це дає підставу вважати Арістотеля більшим реалістом у вирішенні соціальної проблематики, ніж Платона. За Арістотелем, все суспільне життя людей протікає в межах держави. Яка являє собою вид спілкування. Головними напрямками спілкування є: а) спілкування в рамках сім'ї; б) в контексті ведення суспільних справ; в) для обміну благами. Якщо хтось живе за межами держави, того зараховують до категорії людей із несформованою мораллю.

Вивчивши різноманітні типи держав — афінську демократію, спартанський устрій життя, македонську монархію та інші, — Арістотель дійшов висновку, що для побудови ідеальної держави революційні зміни, спрямовані на перетворення людської природи, непотрібні. Треба лише удосконалювати суспільний устрій згідно з природним поділом суспільства на класи із урахуванням внутрішньої природи людини. Серед пануючих класів треба забезпечити злагоду. Цього можна досягти шляхом усереднення власності. Найкращий державний устрій досягається там, де згладжено суперечності між дрібними і великими власниками. Де основну масу суспільства становить середній елемент.

Під середнім елементом Арістотель розуміє лише один з панівних класів — рабовласників. Термін «середній» в устах Арістотеля означає середній розмір майна по відношенню до багатих і бідніших верств рабовласників. Все це ще раз підкреслює рабовласницьку прихильність геніального мислителя давнини, його класову спрямованість. Але я вважаю, що незважаючи на утопічність прагнень Арістотеля щодо побудови ідеальної держави, його соціальні погляди входять до скарбниці загальнолюдських надбань як пошук розв’язання проблем шляхом згоди і усереднення.

Оригінальні думки мислителів давнини щодо побудови суспільства і форм спілкування людей в межах держави тривалий час домінували в філософських і суспільно — політичних вченнях мислителів більш далекого періоду. Згодом, у зв’язку з економічним, політичним і духовним піднесенням церкви, їх погляди переосмислюються в контексті релігійного світогляду, а з часом підмінюються безпосередніми теологічними вченнями. Йдеться про віки, духовною домінантою яких була релігія.

1.3 Теологічні обґрунтування космосу, людини та суспільства

Маючи на увазі насамперед європейську цивілізацію, можна стверджувати, що найбільшого поширення релігійні погляди щодо побудови суспільства, сенсу буття людини в світі, якостей індивіда як релігійної істоти набули завдяки філософствуванням Августина, Еріугена і, звичайно ж, систематизатора теологічної традиції - Фоми Аквінського.

Августин Блаженний — яскравий представник релігійного погляду на суспільство. Він систематизував християнський світогляд, намагаючись представити його як цілісне вчення. Головна засада філософії Августина — твердження про те, що прагнення до щастя є основною засадою людського життя. Це прагнення, підкреслював філософ, реалізується в пізнанні Бога, у розумінні людиною повної залежності від нього.

На думку Августина, нерівність поміж людей — необхідне явище суспільного життя. І хоч злиденність є більш сприятливою умовою для спасіння, багатство все ж не є суттєвою перешкодою на шляху до цього. Людська історія, за Августином, визначається боротьбою двох божественно-людських інститутів — Божого і земного царства. Боже царство складають праведники, земне — себелюбці-грішники. Після приходу Христа Боже царство розширилось і зміцніло. Людей, що належать до нього, відзначає смиренність як перед Богом, так і перед церквою. У земній історії ці два царства переплетені між собою. Це унеможливлює досягнення рівності. Саме тому прагнення до рівності Августин розцінює як протиприродне і приречене.

Августин обгрунтував необхідність держави, яка, хоч і базується на насильстві (бо, на думку Августина, природа людини — гріховна), проте є «Божим витвором», щоправда, нижчим за церкву.

Своєї завершеності теологічна традиція суспільства і людини набула у творах систематизатора ортодоксальної схоластики, засновника томізму, італійського ченця-домініканця Фоми Аквінського. В трактаті «Про правління можновладців» Фома Аквінський розвиває думки Арістотеля про людину як політичну істоту, загальне благо як ціль держави, моральне як вираз середини між крайнощами пороків багатства і бідності. Разом з тим він наповнює ці тези релігійним змістом.

Тобто можна зробити висновок, що релігійні пояснення будови суспільства і характеру людської діяльності досить довго домінували в духовному житті людства. Невилучені вони з нього повністю й сьогодні. Разом з тим, незважаючи на заборони, гоніння, а то й прямі погрози, що нерідко втілювались у знищенні єретиків, йшов альтернативний релігійному пошук пояснень цих питань, земне обґрунтування сутності держави, моральних і правових регуляторів соціальних відносин. Але мені здається, що за сучасних умов теорії Августина та Аквінського втратили свою значимість.

Виникнення нових форм політичного життя суспільства, соціальних сил і способів організації господарської діяльності - йдеться про зародження й розвиток капіталістичних суспільних відносин — зламало духовну диктатуру церкви. Реформаторські рухи — лютеранський, цвінгліанський, а особливо кальвіністський — серйозно підривали традиційну ідеологію, стверджували нові підходи (хоч і в межах релігійності) щодо обґрунтування людського співжиття і людських стосунків у державі. Водночас значного поширення набуває нова культура, що дістала назву гуманізму. Гуманізм — це світське вільнодумство, що так чи інакше звільнилось від схоластично-богословського впливу і протиставляло світську науку, мистецтво, мораль церковним вченням. Гуманісти звертались до античності, що була значно ближчою «новому класу» — буржуазії - ніж церковно-схоластична вченість. Через це доба дістала назву — Відродження, або Ренесанс.

Культура Відродження була набагато глибшою за культуру, що базувалась на теологічних догмах. Її визначальний елемент — визнання прав і інтересів людини, що ігнорувались релігійною мораллю аскетизму. Людина проголошувалась вищою цінністю на Землі, її права мають земне походження, мета і сенс буття — в розвитку здібностей і реалізації їх на практиці. І хоч ці положення адресувались здебільшого можновладцям, не можна не визнати їх прогресивний, хоч і історично обмежений характер.

1. 4 Перша революція в суспільствознавстві (Н. Макіавелі)

Новий погляд на людину зумовив пошуки обґрунтувань сутності суспільства і держави. Визнання людини як індивідуальності так чи інакше диктувало межі цих пошуків. Одним із перших серед них була концепція, запропонована італійським суспільним діячем, мислителем Ніколо Макіавеллі який написав багато творів, головним з яких є загальновідома праця «Государ».

Природа людини — складна й суперечлива, вважав Н. Макіавеллі. В її основі лежить природний егоїзм, що зумовлюється матеріальним інтересом. Егоїзм підштовхує людину до гріховності. Щоб цього не сталось, її треба виховувати. Найбільш ефективний механізм виховання — держава, а не церква, як вважали теологічні філософи.

Служіння державі, зміцнення її позицій — мета і сенс буття людини. У цьому ж Н. Макіавеллі вбачав запоруку реалізації людського щастя. Матеріальний інтерес — головний інтерес суспільного буття людини. Проте матеріальні інтереси різних людей зіштовхуються. Саме тому й потрібна держава як механізм регуляції інтересів і майнових суперечок людей. Водночас держава має виконувати політичні та виховні функції. Н. Макіавеллі відкидає релігійне вчення про державу, обґрунтовує розуміння державної влади як юридичної організації, що базує свою діяльність на певних законах.

Відбиваючи інтереси буржуазії, що починає активніше заявляти про себе в усіх галузях діяльності суспільства, Н. Макіавеллі паплюжить дворянство, показуючи його як «виродків», «заклятих ворогів всякої державності». Разом з тим він зневажливо ставиться до простих людей, вважає, що для держави немає нічого страшнішого за народний бунт. Оскільки добробут держави пов’язаний з вищим законом політики, для його реалізації придатні всі засоби, в тому числі й аморальні-підкуп, вбивство, пограбування, зрадництво. Самодержець, що став на шлях формування міцної держави, має уособлювати якості лева і лисиці й провадити політику «батога й пряника». Пізніше всі ці «поради» отримали назву макіавеллізму й безумовно використовувалися тими державними діячами, які насаджували диктаторські, тоталітарні режими.

Я вважаю, що, не дивлячись на історичну і соціальну обмеженість поглядів Н. Макіавеллі, саме він одним із перших, якщо взагалі не перший, взяв на себе відповідальність за спростування теологічної моделі держави (й суспільства взагалі) і одночасну побудову її світської моделі, що ґрунтується на матеріальному інтересі людини. Це був дійсно крок вперед у галузі суспільної думки. Його можна назвати першою революцією в суспільствознавстві, яка започаткувала вчення про суспільство в контексті його власного розвитку, а не лише як прояв «єдиного» і «божественного». Звичайно, релігійні твердження не канули в небуття. Вони й надалі впливали на зміст нових філософських моделей суспільства, хоч і не завжди цей вплив безпосередньо можна простежити.

Ідею земного походження держави і суспільства підхопив і розвив французький соціолог Ж. Боден. Перу Ж. Бодена належить декілька праць, головними з яких є «Метод легкого вивчення історії» і «Шість книг про республіку». Ж. Боден стверджував, що суспільство формується під впливом природного середовища і є системою (союзом) кровно родинних зв’язків. Якщо в природі спостерігається коловорот, одні стани змінюються іншими, то в суспільстві - прогрес.

Як і Н. Макіавеллі, Ж. Боден заперечував божественне походження держави і влади. Він обґрунтував ідею монархії, державного суверенітету, захищав віротерпимість, підкреслював чільність законів, що обмежують можливу сваволю монарха. Ж. Боден визнавав право народу на вбивство тирана. Причину ж державних переворотів і соціальних катаклізмів він вбачав у майновій нерівності.

Ці ж погляди, хоч і в дещо видозміненому вигляді, поділяли такі мислителі й суспільні діячі, як Т. Мюнцер (закликав перебити багатіїв (феодалів), як «старі горшки», й побудувати суспільний устрій («небесний устрій для народу на землі»), де, за висловом Ф. Енгельса, не буде класових відмінностей, приватної власності, відчуженої від народу державної влади, де буде втілена рівність, та А. Моджевський (ввійшов в історію як ідеолог гуманістичного руху, закликав до об'єднання народів, насамперед польських, боровся за ідею сильної централізованої держави і висловлював цікаві демократичні ідеї).

Отже, названі мислителі так чи інакше відбивали й відстоювали інтереси класу буржуазії. Вони висунули низку ідей, які дещо пізніше знайшли втілення в концепції суспільного договору, державності Т. Гоббса, концепції виховання Д. Локка тощо. Ці ідеї домінували в духовному житті суспільства. Проте це не свідчить, що поряд з ними не було альтернативних поглядів і концептуальних схем. Вони пов’язані перш за все з іменами Т. Мора і Т. Кампанелли, що відбивали прагнення й сподівання народних низів про справедливість і рівність.

1.5 Ранній утопічний соціалізм

Томас Мор — англійський гуманіст, державний діяч, філософ і письменник. Увійшов в історію як автор загальновідомої «Утопії» — опису ідеального суспільного устрою на острові, що не існує. Коріння соціального зла, за Т. Мором, криється в приватній власності, яку охороняє держава, що є змовою багатих для пригнічення бідних. Держава, як і спосіб організації життя та діяльності, є ворожими людині. Все підпорядковане приватній власності до такої міри, що навіть вівці «стали такими ненаситними й непогамовними, що поїдають навіть людей».

Людське життя, за Т. Мором, по цінності неможливо урівноважити всіма благами світу. Бог заборонив насильство, але життя організоване таким чином, що люди легко вбивають одне одного, щоб відібрати навіть невелику суму грошей. Все це — в реальному житті, яке оточує нас, але є місце, де життя організоване зовсім на інших засадах. Це — острів Утопія. Там немає приватної власності, багатих і бідних, всі люди працюють. Найбільш важкі й шкідливі види праці виконують злочинці. Робочий день триває шість годин. Політичний устрій базується на засадах виборності й старшинства.

Т. Мор мріє не про такий устрій, що має існувати «десь і колись», а може бути реалізований у реальності. Проте він не вказує шляхів його побудови. Відомо, що Т. Мор був противником революцій і народних рухів, в яких він вбачав лише руйнівну силу й анархію.

Іншим видатним утопістом цієї епохи був італійський поет, філософ і політичний діяч Томазо Кампанелла. Найвідомішим його твором була геніальна утопія «Місто сонця».

Як і Т. Мор, Т. Кампанелла змальовує утопічну картину ідеального міста, де немає приватної власності та індивідуальної сім'ї. Нове суспільство базується на праці, що є найповажанішою справою. Вона триває не більш як чотири години. Мета цього суспільства — земне щастя «солярійців» (так звались жителі міста) на основі рівності, добробуту і культури.

Надзвичайно великого значення філософ надає розвитку науки і техніки. Він розглядає їх як основне джерело розвитку суспільства, головну засаду зміни суспільних відносин. На думку Т. Кампанелли, керувати суспільством, яке він називає комуністичним, має вчено-жрецька каста.

На мою думку, у філософській утопії Т. Мора і Т. Кампанелли багато спільного, насамперед — ідея усуспільнення власності, вірніше, побудови суспільства на основі відсутності власності. Ця ідея, народжена народними низами, зазнала шаленого опору з боку релігійної та буржуазної ідеології. Саме тому кожен мислитель, що брався за більш-менш солідне теоретичне обґрунтування цієї ідеї, зазнавав гоніння н прикрості як від світської, так і від духовної влади. Що стосується народних мас, які могли б підтримати пропозиції щодо досягнення «суспільного щастя в рівності», то, по-перше, самі «ідеологи» народу були далекими від нього і боялися (а може, не зовсім розуміли) вільнолюбної соціальної творчості; по-друге, висловлювали думки в формі, що була незрозумілою народу у зв’язку з загальним низьким культурним рівнем і досить вузьким світосприйняттям.

1.6 Просвітництво і суспільний договір

Серед представників суспільної думки, просякнутої релігійністю й буржуазним волелюбством, витали ідеї «суспільного договору», що визначали магістралі теоретичного пошуку шляхів вирішення соціальної проблематики цього періоду.

Утвердження буржуазних суспільних відносин сприяло поширенню антифеодальної ідеології, яка дістала назву просвітительської. У вузькому розумінні слова просвітительство — це обґрунтування шляхів переходу до нових суспільних відносин (від феодальних до капіталістичних) засобами реформ, освіти, розвитку науки, без насильства; у широкому — це синонім всієї антифеодальної ідеології періоду становлення капіталізму. Ця ідеологія мала два напрями: радикальний (революційний) та мирний (ліберальний). Теоретичним обґрунтуванням цих напрямів, звичайно ж, займалась філософія, яка відроджувала старі й народжувала нові ідеї суспільного устрою, форм організації суспільства, виховання людини, регуляції суспільних відносин. Засновниками філософського обґрунтування нової ідеології були француз Р. Декарт та англієць Ф. Бекон.

Розмірковуючи над математичними, космогонічними та фізичними проблемами, Рене Декарт дійшов висновку, що пізнання матерії має розпочинатися з сумніву, розвиватися на основі певного методу — дедукції, що людина тільки тоді існує (в широкому розумінні цього слова), коли мислить. І хоч у висновках Р. Декарт визнає Бога як загальну причину руху Всесвіту, він все ж підносить роль розуму («Міркування про метод», «Початки філософії») як суттєвого чинника пізнання та організації життєдіяльності людей в суспільстві.

Про метод і пізнання розмірковує також Ф. Бекон. У «Новому Органоні» він обґрунтовує всезагальність індукції як методу пізнання матерії, підкреслює роль розуму в побудові нових суспільних відносин і однозначно створює власну утопію — змальовує ідеальне суспільство, що процвітає на основі раціональної організації, розуму, науки, техніки («Нова Атлантида»), щоправда, зі збереженням майнової нерівності та панівних класів.

Ідеї Р. Декарта та Ф. Бекона про раціональні основи суспільного життя, роль та значення розуму й пізнання, що суперечили релігійним вченням, відповідали вимогам часу і, безперечно, сприймалися більш пізніми мислителями цієї епохи. Божественну теорію держави й права не приймав англієць Томас Гоббс. У своїй праці «Левіафан» він опрацював концепцію держави як суспільного договору.

Особливе місце серед вільнодумців цього періоду посів Вольтер — Франсуа Марі Аруе. Філософська спадщина Вольтера — величезна. Чільне місце посідають в ній «Філософські листи», «Філософія історії», «Досліди про загальну історію…». Він симпатизував народним масам; його твори пронизані ворожнечею до феодалів-грабіжників селянства, він ратував за демократичне перетворення суспільства засобами просвітительства. На думку Вольтера, суспільство — це сукупність «людських атомів», які можна переставити з одного місця на інше волею уряду. Саме тут виявляється роль правителя, державного діяча. Найрозумніше й оптимальніше цією справою може займатись освічений монарх, який повинен очолювати уряд.

Вольтер намагався розглядати історію в цілісності. Він відмовився від домінуючої європоцентристської традиції, закликав до широкого вивчення історії культури народів світу — китайців, арабів, індійців, росіян. Саме Вольтер висунув і обґрунтував ідею прогресивного розвитку суспільства на основі його внутрішніх законів.

Не менш цікавою й впливовою фігурою був французький письменник і мислитель, ідеолог дореволюційної дрібної буржуазії Жан-Жак Руссо. Він виступав проти нерівності людей в суспільстві, шукав шляхи її ліквідації. Головну причину соціальної нерівності мислитель вбачав у приватній власності. Тому її треба обмежувати, регулювати, щоб кожна людина мала приблизно однакову частку. У праці «Про суспільний договір» він розмірковує про неправомірність державної влади, що протистоїть народові, його життєвим інтересам; проводить думку про право народу на революційне повалення всякої антинародної влади. Ідеалом Ж. -Ж. Руссо була республіка. Філософ бачив суперечності суспільного прогресу, які важким тягарем падають на плечі трудящих; підкреслював необхідність викорінення народних страждань. Проте він безпідставно заперечував роль науки та мистецтва в поліпшенні життя народу.

Клод Анрі Гельвецій, як і Вольтер виходить з розуміння суспільства як суми ізольованих індивідів, свідомість та пристрасті яких є головними рушійними силами суспільного розвитку. Від народження люди рівні в здібностях та інтелектуальних можливостях. Відмінності з’являються пізніше, зумовлені різницею умов життя та виховання. Моральні якості формуються також певним середовищем. Вони зумовлені інтересами індивідів, головним з яких має бути суспільний інтерес. К. Гельвецій висунув ідею повної ліквідації феодальних відносин і феодальної власності. Найсприятливішою формою правління, на його думку, є просвітительський абсолютизм.

Подібні погляди на суспільство та державу пропагував і французький філософ — матеріаліст, німець за походженням Поль Анрі Гольбах. Критикуючи релігію та релігійну мораль, за шість років філософ написав близько 10 праць, де розмірковував про природні можливості людини, державний устрій, що має бути заснований на засадах буржуазної власності, про етичні якості людей та деякі інші соціально-філософські проблеми.

Отже, результатом соціально-філософської концепції просвітительства та французького матеріалізму ХVІІІст. була концепція суспільного договору, ідеї якої відіграли надзвичайно конструктивну роль у розвитку соціальної філософії не тільки у Франції, але й в усьому світі. Згідно з цією концепцією держава та право створені людьми за законами людського розуму. Домовившись між собою, люди уклали угоду. Таким чином, державна влада залежить від народу, а не є проявом божественної волі. Суспільний договір — це угода рівних, суверенних індивідів, що самі узгоджують й встановлюють норми, правила, закони співжиття в суспільстві. Держава має охороняти життя, волю й приватну власність громадян. Влада повинна контролювати дотримання норм. Правителі є не більш як слуги народу і, якщо вони порушують даровані ним права, народ має право замінити правителів і навіть стратити їх. Я вважаю, що теорія суспільної угоди мала величезний політично-практичну значимість, адже вона стала ідейно-теоретичною основою для повалення абсолютних монархій в Англії та Франції, в боротьбі за незалежність у Північній Америці, була досить поширеною в Росії і в Україні.

1.7 Класична німецька філософія

Зміна суспільно-політичної ситуації зумовлювала нові теоретичні обґрунтування сутності суспільства і особи, державного устрою та політичної влади. Цю функцію взяла на себе німецька класична філософія в особі таких видатних її представників, як І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг та Г. Гегель.

Родоначальником німецького класицизму вважається філософ Іммануїл Кант. Цікавою є його соціально-політична концепція, яка викладена в таких працях, як «Основи метафізики моральності», «Критика практичного розуму», «Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані», «До вічного миру», «Метафізичні начала вчення про право». Побудову суспільно — філософської концепції І. Кант розпочинає з твердження, навіяного творами Ж. -Ж. Руссо, про суверенітет особистості та об'єднану волю народу, представлену як суспільний договір в формі держави. Він заперечує всякі станові нерівності та привілеї, підкреслює рівність громадян перед законом, суверенність народної влади. Оскільки ж весь народ не можна залучити до управління державою, потрібний правитель, влада якого не може бути зумовлена нічим, крім закону. Будь-яка народна смута та розбрат, виступи народу проти верховної влади загрожують розпадом держави. Тому, на думку І. Кант та, суспільна злагода тримається не на революціях чи повстаннях, а на покорі народу верховній владі, якого б походження вона не була. Ніяка революція не може удосконалити природу людини. Революція лише посилює протистояння однієї групи людей другій, стимулює конфлікти. Для суспільної злагоди потрібні дві речі: правова держава і категоричний моральний імператив.

За І. Кантом, правова держава ґрунтується на поєднанні волі осіб, що складають народ. Кожен громадянин має право голосу і має підкорятися лише тим законам, на введення яких він дав згоду. Державна влада повинна мати таку структуру: а) законодавча, б) виконавча, в) судова. Цим вимогам якнайкраще відповідає республіканський устрій. І. Кант обґрунтовує ідею рівності всіх перед законом. Іншою засадою суспільної злагоди є моральне вдосконалення громадян за принципом «чини так, як ти хотів би, щоб інші чинили стосовно тебе». Цей принцип філософ іменує «золотим правилом моральності». Він вбачає в ньому універсальний засіб розумної організації суспільства й приборкання одвічно злої природи людини.

І. Кант бачить і намагається пояснити суперечливість суспільної історії та її прогресу. І хоч дії окремих людей здаються нам нічим не зумовленими, всесвітній історії притаманні певні закономірності. Основа їх — в діяльності людей. Природа створила людину такою, що без діяльності вона не витримає боротьби з природою. В діяльності людина має створювати себе і світ, в якому живе. Проте парадокс полягає у тому, що людина створює певні умови наприкінці життя. Тому створені умови успадковує нове покоління. Саме в цьому І. Кант вбачає наступність суспільного розвитку і основу прогресу історії.

Розмірковуючи над долею людства, І. Кант прогнозує вічний мир, можливість якого гарантує природа. Вічний мир можливий лише в далекому майбутньому. Суспільство повинно піднятись до такого рівня розвитку, вважає філософ, щоб люди самі себе примусили досягти стану миру на засадах розуму.

Якщо І. Кант пропагує і прогнозує людству вічний мир, то інший всесвітньо відомий представник німецького класицизму в філософії - Г. Гегель — обстоює «високе призначення війни», яка «зберігає моральне здоров’я народу». Він був прихильником республіки, вихваляв демократичний устрій суспільного життя Античного світу, критикував феодальні порядки в Німеччині та релігійні догмати. Суспільно-політичні погляди Г. Гегеля відбились у багатьох його працях. Найбільш повно вони викладені в «Філософії права». Ці погляди базуються на постулаті про визначальну роль об'єктивної ідеї, що послідовно втілюється в різноманітних формах буття й через суспільну свідомість індивідів повертається до свого «материнського» (божественного) лона. Світовий розум має своєрідну «хитрість». Він творить історію через діяльність конкретних людей, які виступають виконавцями божественної волі. Суб'єктом історії є дух, конкретними виконавцями — люди. Таким чином, об'єктивний дух виступає як об'єктивна закономірність, що стоїть над окремими людьми і проявляється лише через їхні різноманітні зв’язки і взаємовідносини.

У своєму розвитку об'єктивний дух проходить три головні стадії: абстрактне право, мораль, моральність. Останній ступінь охоплює сім'ю, громадянське суспільство, державу. Такою є загальна структура суспільно-філософської концепції Г. Гегеля. Вчення про громадянське суспільство ґрунтується на ідеї праці, що є визначальним чинником становлення людини. Г. Гегель бачив суперечності праці, відчуження, що виникають у суспільстві, і тому підкреслював не тільки конструктивно-творчий характер праці, а й момент заперечення: праця не тільки розвиває людину, але й калічить її. Розмірковуючи над побудовою суспільства, він не міг не побачити соціальну нерівність, несправедливість, гноблення. Засіб їх скасування він вбачав у заснуванні колоній. Разом з тим філософ визнавав право колоніальних народів на боротьбу за визволення. У вченні про державу також виявлялась його прихильність об'єктивній ідеї та Прусській монархії. Держава, за Г. Гегелем, це — мета сама для себе, вона є «ходою бога в світі». Головна функція держави — примиряти суперечності між монархічним принципом та народом. Найкраща держава — прусська, найкращий народ — німецький, вважав Г. Гегель. Саме в цьому, об'єктивно кажучи, виявилась консервативність суспільно-філософських поглядів Г. Гегеля, суперечність між його діалектичним методом та консервативною системою. Як діалектик він не міг не бачити розвитку всесвітньої історії і констатував його як всесвітньо-історичний прогрес об'єктивного духу.

Плідними є думки Г. Гегеля про роль особистості та народних мас в історії; роль права та моралі в регуляції людських стосунків; співвідношення форм суспільної свідомості.

Людвіг Фейєрбах будує соціальну філософію на розумінні людини як суб'єкта й об'єкта історичного процесу. При цьому людина трактується як частина природи, сутність сама в собі. В побудові антропологічної концепції Л. Фейєрбах заперечує 1. Канта і Г. Гегеля. Людина, на думку Л. Фейєрбаха, керується не абстрактним категоричним імперативом, а власним прагненням до щастя. Свобода — це не абстрактна категорія мислення, а реальний порух людини через необхідність до щастя. Щасливою людина може бути лише за певних умов, як птах у польоті чи риба в воді. Умови для щастя треба створити. Таким чином, головна засада соціальної філософії Л. Фейєрбаха полягає у вимозі створення умов життя, які б відповідали людській природі, в обґрунтуванні необхідності зробити умови людяними. Внутрішньою домінантою щастя та добробуту людей у суспільстві, за Л. Фейєрбахом, є так званий розумний егоїзм — правильно зрозумілі інтереси кожної людини, що в такому разі збігаються з суспільними інтересами.

1. 8 Соціальна утопія XVIII - XIX ст.

Марксистська філософія формувалась на засадах не лише гегельянства і фейєрбахіанства. В основі її - ще дві відносно самостійні й впливові течії суспільної думки, без розгляду і розуміння яких неможливе осягнення суті соціально-філософської доктрини марксизму. Перша з них, що формувалась на французькій романтичній інтелектуальній ниві, увійшла в інтелектуальну історію людства під назвою французького утопічного соціалізму; друга — визріла в індустріально розвиненій Англії і відома людству як економічне вчення А. Сміта і Д. Рікардо.

Термін «утопія» вперше вжив Т. Мор. Він позначив ним неіснуюче ідеальне суспільство, яке, на його думку, могло б ґрунтуватись на засадах соціальної рівності, відсутності експлуатації, на суспільній праці громадян. Ідеї ж утопізму — мрії про суспільство, де б не було примусової праці й гноблення людини людиною, — виникли ще за античних часів. Ці ідеї також характерні середньовічним єресям, ідеологіям багатьох народних рухів, раннім передпролетарським вченням періоду буржуазних революцій. Ці ідеї й вчення відображали здебільшого у незрілій формі невдоволення народних мас наслідками цих революцій, їхнє прагнення до встановлення нового, справедливого суспільного ладу.

Класичної форми утопічний соціалізм досяг у період бурхливого розвитку капіталізму, коли розвіялись ілюзії ідеологів буржуазних революцій і стали наочними суперечності суспільного ладу, який до того змальовувався не інакше, як ідеальний. Французький соціолог-соціаліст Клод Анрі де Сен-Сімон у творах «Організатор», «Про промислову систему», «Катехиза промисловців», «Нове християнство» описав основні риси свого суспільного ідеалу, змістовним лейтмотивом якого були слова: «Найкращий суспільний устрій — той, який робить життя людей, що становлять більшість суспільства, найщасливішим, надає їм максимум засобів і можливостей для задоволення їхніх найважливіших потреб».

Французький мислитель піддає глибокій і ґрунтовній критиці сучасний йому суспільний устрій, який є «картиною перевернутого світу», де більшість працюючих вимушена відмовлятись від власних благ для забезпечення добробуту можновладців. Капіталістичне суспільство, підкреслював К. Сен-Сімон, характеризує суперечність між бідністю і багатством, працелюбством і лінощами, високою громадянськістю трудівників і егоїзмом можновладців. У такому вигляді суспільство не може далі існувати, воно повинне бути реформованим. Шлях викорінення злиденного буття працівників проходить через розквіт промисловості й сільського господарства, всебічний розвиток продуктивних сил суспільства на засадах втілення наукових принципів нового часу. До них К. Сен-Сімон відносить, зокрема, викорінення паразитизму панівних класів і впровадження обов’язкового трудового права для всіх членів суспільства, що повинне стати великою виробничою асоціацією людей; забезпечення для всіх рівних можливостей реалізувати себе; створення планової організації виробництва; поступове створення всесвітньої асоціації народів світу на засадах миру і співдружності; перетворення політики на позитивну науку про виробництво, а держави — із засобу управління людьми в засіб організації виробництва і управління речами.

Показовим є і той факт, що ініціативну і керівну роль у суспільних перетвореннях вчений віддавав промисловій буржуазії та інтелігенції, особливо вченим. Він не виділяв пролетаріат в особливий клас, а, швидше, об'єднував його з нижчими верствами буржуазії, і це об'єднання називав «класом індустріалів». Пріоритетно-керівні позиції в ньому належать промисловим підприємцям, які «через природу речей» мають бути організаторами і представниками трудової більшості населення. К. Сен-Сімон був глибоко переконаний у тому, що трудяща маса неспроможна самостійно дійти до ідеалу соціально-справедливого суспільства: для цього їй потрібна керівна і спрямовуюча сила. В якості її мають виступити такі верстви населення, як вчені й промисловці.

Практично водночас з К. Сен-Сімоном подібні ж думки обґрунтовував інший всесвітньо відомий соціаліст — французький філософ Шарль Фур'є. У працях «Теорія чотирьох рухів і загальної долі», «Теорія всесвітньої єдності», «Новий промисловий і громадянський мир» він прогнозує прихід нового соціального устрою — громадянської гармонії. У новому гармонійному суспільстві, що заступить цивілізацію, соціальна енергія використовуватиметься ефективно і в інтересах всіх верств населення; соціальні блага розподілятимуться справедливо; гармонія між індивідом і суспільством, між соціальними класами і народами відбиватиме загальну гармонію природи, що забезпечить, на думку філософа, органічну єдність всієї світобудови. Першим головним завданням у справі створення нового суспільства Ш. Фур'є вважав формування для нього відповідної матеріальної основи, що забезпечить умови для добробуту всіх верств населення. Промислові досягнення дадуть змогу зміцнити асоціацію трудівників в сільському господарстві. Розвинуті сільськогосподарські колективні асоціації з'єднаються з промисловими. Це приведе до ліквідації різниці між містом і селом, поселеннями різного типу, створить передумови нового типу життєдіяльності - всезагальної асоціації трудівників. Усі верстви населення працюватимуть. Повалення системи сімейного рабства включить жінку в трудовий процес; розгалужений суспільний побут і побутове обслуговування вивільнить кожному члену асоціації, особливо жінці, додаткову частку часу для власного культурного розвитку; суспільне виховання формуватиме людину як цілісну, гармонійну особистість. У суспільстві розквітнуть культура, наука, освіта; моральні якості постануть у статусі головних критеріїв суспільної оцінки особистості.

На мою думку, ідеї соціальної утопії надзвичайно різнобарвні та розгалужені. Кожен з мислителів-утопістів змальовує майбутнє суспільство оригінально. Разом з тим всіх представників цього напряму соціально-філософської думки єднає різка критика недоліків капіталістичного суспільства, розкриття внутрішнього зв’язку між експлуатацією і приватною власністю, обґрунтування таких рис майбутнього комуністичного суспільства, як спільна власність, обов’язковість праці, рівність людей, колективність і плановість господарювання, ліквідація протилежностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею. Однаковим також було розуміння соціалістами-утопістами шляхів та засобів побудови нового суспільства — пропаганда ідей соціалізму через освіту, науку, культуру, виховання і моральне самовдосконалення людей.

Оцінюючи погляди утопістів з позицій соціального досвіду кінця ХХ ст., не можна не віддати належного проникливості їх розуму в баченні перспектив суспільного розвитку, характерних рис майбутнього суспільства і водночас не здивуватись наївності й легкості, з якою вони підходили до радикального реформування загальноцивілізаційних засад існування людей в соціумі, особливо щодо ставлення до інститутів власності і влади. Утопізм зазначених авторів полягав не в тому, що. як вважалось, вони не бачили реальних шляхів і суспільної сили досягнення нового соціального устрою, — утопісти бачили їх значно рельєфніше, ніж критики більш пізнього періоду розвитку соціальної думки, — а в тому, що бездоказово вірили в можливість побудови соціально справедливого суспільства на засадах усуспільнення власності. Романтичною фантазією утопісти замахнулись на те, до чого інтелектуально-філософська традиція дозволяла собі лише доторкнутися: на інститут приватної власності. Більш-менш помірковані теоретики не йшли далі усереднення власності. Утопісти — і в цьому врешті-решт полягає глибинне джерело їх утопізму — започаткували інтелектуальну традицію ліквідації приватної власності. Цю традицію підхопив і довів до логічного завершення марксизм. Практика ХХст. показала хибність подібного підходу, поставила перед соціальною філософією вимогу нових теоретичних пошуків та обґрунтувань майбутнього і шляхів до нього, визначення соціальних сил та засобів його досягнення.

1. 9 Економічні обґрунтування будови соціуму

Ефективність означених пошуків безпосередньо пов’язана з урахуванням різноманітних сюжетних ліній загальноісторичної інтелектуальної традиції. Будь-яка з них не повинна залишитись поза увагою дослідника. Особливо це стосується загальних питань функціонування і розвитку соціуму. Крім розглянутих, до таких ліній належить економічна суспільна теорія, обґрунтована відомими англійськими теоретиками Адамом Смітом і Давідом Рікардо.

В історію інтелектуальної еволюції людства А. Сміт ввійшов працею «Дослідження про природу і причини багатства народів». Саме в ній англійський економіст зробив перший крок до обґрунтування трудової теорії вартості, розкриття внутрішньої структури буржуазної економічної системи. А. Сміт із захватом описує зростання продуктивності праці в мануфактурах внаслідок поділу праці, аналізує систему відносин виробництва, формулює їх у вигляді категорій і законів.

І все ж А. Сміту бракувало послідовності й чіткості, яких нагально вимагала доба розквіту буржуазних відносин. Суспільству був потрібний вчений, який би чітко і однозначно проголосив економічні принципи буржуазного панування, дав визначення вартості робочого часу. Таким вченим, що завершив справи своїх попередників став Д. Рікардо. В головній праці «Начала політичної економії та оподаткування» вчений дав визначення вартості робочого часу, звільнив політекономічну теорію від «феодальних плям», проник в саму суть буржуазного способу виробництва, забезпечив його всебічне економічне обґрунтування. Саме ці теорії започаткували економічний аналіз соціуму, чим вперше на теоретичний рівень піднесли матеріальну основу його життєдіяльності - систему матеріального виробництва, тому я вважаю, що вони досить глибоко обґрунтовують сучасний устрій суспільства.

1. 10 Російсько-українська соціально-філософська традиція

Серед визначних історично-філософських вчень соціального профілю досить помітною і значущою є російсько-українська інтелектуальна традиція, представлена працями таких вчених-філософів, соціологів, культурологів та економістів XVIII — початку ХХст., як М. Ломоносов і О. Радищев, Г. Сковорода і Я. Козельський. П. Лодій і І. Котляревський, В. Бєлінський і О. Герцен, М. Чернишевський і М. Добролюбов, Т. Шевченко та І. Франко, М. Драгоманов і М. Грушевський, В. Соловйов і П. Флоренський, М. Бердяєв, інших відомих дослідників.

Характерно, що російсько-українська соціально-філософська думка відлунювала й містила весь суперечливий спектр загальносвітових соціальних пошуків і разом з тим формувала власну соціальну доктрину, що ґрунтувалась на осмисленні самобутності розвитку Росії як євразійської держави, з одного боку, і одвічного прагнення українців до незалежності - з другого. Оскільки українська національна ідея майже завжди переслідувалась і заборонялась, дослідження в її межах мали напівлегальний характер, вони впліталися в контекст офіційних доктрин і досліджень або йшли до читача позацензурним шляхом.

Ідею самобутності російського шляху розвитку підняв російський вчений-енциклопедист М. Ломоносов. В праці «Стародавня Російська історія» він спростовував твердження іноземних істориків про самобутній характер Росії, критикував норманську теорію походження держави. Просвітительські ідеї розвивали О. Радищев і декабристи. Ідеологію революційного демократизму розробляли і пропагували В. Бєлінський, О. Герцен, М. Чернишевський, М. Добролюбов. Революційні демократи обґрунтували революційний шлях знищення кріпосництва й самодержавства, ідеї соціалістичного перетворення суспільства. Хоч ці обґрунтування, як і соціалістичні теорії, багато в чому мали утопічний характер, вони сприяли розвитку свідомості народних мас, піднесенню визвольного руху і тим самим підготували ґрунт для сприйняття марксизму. Серед різноманітних напрямів і течій російської соціально-філософської традиції розрізняють: а) слов’янофільство й західництво; б) російський соціалізм і нігілізм; в) народництво та анархізм; г) російський марксизм; д) російський комунізм.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой