Історичне значення жінок у декабристському русі

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
История


Узнать стоимость новой

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

http: ///

http: ///

Зміст

Вступ

Розділ І. Життя жінок до повстання

Розділ ІІ. Боротьба декабристок за об'єднання з чоловіками

2.1 Реакція жінок на події грудня 1825 року

2.2 Шлях Катерини Іванівни Трубецької

2.3 Жінки-декабристки, що не розділили долі чоловіків

Розділ ІІІ. Каторга і заслання

3.1 Благодатський рудник

3.2 Читинський остріг

3.3 Петровський завод

3.4 На поселенні

Висновок

Література

Вступ

Актуальність теми. Пройшло рівно 180 років від дня декабриського повстання, але воно хвилює сучасників ще й досі. Цим подіям присвячено велику кількість різноманітних праць, багато проведено досліджень вітчизняними та зарубіжними істориками.

Для того, щоб ще ясніше уявити і відчути, яке значення мав рух декабристів в російському суспільному житті 1820−1870-х років, необхідно розглянути історичні портрети жінок. Саме тоді, після подій 14 грудня 1825року, жінки включилися в суспільне життя держави, і саме декабризм пробудив в них громадянську активність, мужність, енергію, розкрив їхні найкращі душевні якості, готовність до самопожертви, невичерпний запас любові і співчуття.

В сучасному суспільстві дуже важко знайти людей, схожих на цих жінок. Від них можна багато чому повчитися, перейняти позитивні риси: мужність, мудрість, хоробрість, витривалість, доброту.

Коли б зараз сталося щось подібне, чи вистачило б мужності у когось зробити те, на що наважилися декабристки? Чи вистачило б сили залишити все: багатство, дітей, зв’язки, рідних і поїхати у добровільне вигнання? Мабуть, це зробили б тільки одиниці, а жінкам того часу вистачило мужності, вони не злякалися невідомого.

Ось чому темі «Роль жінок у декабриському русі «можна і треба присвячувати різні роботи, праці, дослідження, статті.

Об'єкт наукового дослідження. Декабристський рух.

Предмет дослідження. Роль жінок у декабристському русі.

Хронологічні рамки. Робота охоплює 1825−1856роки (тобто період від заслання декабристів на каторгу в Сибір і аж до маніфесту царя, про дозвіл повернутися на батьківщину).

Мета і завдання. Спираючись на історіографію та джерельну базу:

· простежити реакцію жінок на грудневі події 1825 року;

· дослідити, як проходила боротьба декабристок за право об'єднатися з чоловіками;

· проаналізувати, яку роль відіграли жінки у декабристському русі.

Джерельна база. Використано «Записки Марии Николаевны Волконской», «Во глубине сибирских руд… Декабристы на каторге и в ссылке», Гессена А. И., Кайдаш С. Н. «Сила слабых: Женщины в истории России», Бригита Йосифова «Декабристы», Рабкина Н. А. «Отчизны внемлем призыванье…», Павлюченко Э.А." В добровольном изгнании: О женах и сестрах декабристов", «Женщины в русском освободительном движении» та інше.

Структура роботи. Дипломна складається зі вступу, трьох розділів, висновку, літератури.

Розділ 1. Життя жінок до повстання (показано життя кожної із майбутніх декабристок до подій 14 грудня, яким було їх матеріальне становище, ким були батьки).

Розділ 2. Боротьба декабристок за об'єднання з чоловіками (Реакція жінок на грудневі події, їх боротьба з царем за дозвіл поїхати у Сибір. Досліджено, що ж справді було поштовхом на добровільне вигнання: велике кохання чи почуття обов’язку. Описано Катерину Іванівну Трубецьку, її подорож у Сибір. Розповідь про жінок, що не поїхали з чоловіками).

Розділ 3. Каторга і заслання (Життя декабристів та їх жінок в Благодатському руднику, Читинському острозі, Петровському заводі, а потім на поселенні. Підтримка та допомога жінок).

Практичне значення роботи. Робота може бути використана студентами при підготовці практичних матеріалів, для розробки спецкурсів, для викладання історії у вищих навчальних закладах, а також як стаття для газети і журналу.

Розділ І. Життя жінок до повстання

Галерея прекрасних жінок-декабристок доволі різноманітна, кожна фігура по-своєму колоритна, неповторна та яскрава. Саме ці жінки придають руху перших революціонерів, їх долі особливого шарму. Самозречена любов і відданість матерів, подруг, сестер і дітей роблять ще більш прекрасними образи героїв 1825 року. Душевна щирість і тверда воля, справжня любов і вміння підтримати ближнього, мужність, стійкість -- це все, що увібрала у себе мораль декабристок. Хто ж вони такі -- ці жінки?

Марія Миколаївна Волконська -- дочка прославленого героя 1812 року, генерала М.М. Раєвського. [Додаток 1] В 19 років по волі батька виходить заміж за князя Волконського, немолодого (в рік весілля, яке співпало з повстанням декабристів, йому виповнилося 37 років), несимпатичного, але доволі знатного і багатого. Учасник п’ятдесяти восьми битв, що мав безліч орденів і медалей, він отримав чин генерал-майора за бойові відзнаки в 24 роки.

Ще до весілля вона зуміла випробувати силу своєї краси і свого шарму: нею був зацікавлений Пушкін, до неї сватався польський граф і революціонер Олізар. М. Волконська до весілля майже нічого не знала про свого майбутнього чоловіка. Не вдалося їй як слід пізнати його, будучи вже і дружиною: перший рік вони прожили разом не більше 3 місяців. Тяжкі пологи, двухмісячна гарячка, ніяких відомостей, а потім повідомленя про арешт чоловіка. Нелегке випробування для двадцятирічної жінки! І навіть через багато років вона не наважувалася «описывать события этого времени: они ещё слишком свежи в памяти и слишком огромно для меня их значение; это сделают другие, а приговор над этим порывом чистого и бескорыстного патриотизма произнесёт потомство». [9, 44]

Катерина Іванівна Трубецька -- дочка французького емігранта графа І.С. Лаваля. [Додаток 2] Його знав весь аристократичний Петербург. В його маєтку на Англійській набережній, що зберігся до наших днів, збиралась вся петербурзька еліта. Підлога великого залу маєтку була встелена мармуровими плитами, вивезеними із римського палацу імператора Нерона. Тут давали бали, і в цьому залі незадовго до 14 грудня 1825 року великий князь Микола Павлович танцював мазурку в парі з дочкою графа Лаваля, юною Катериною Іванівною.

14 грудня 1825 року великий князь Микола Павлович став імператором Миколою І, а чоловік Катерини Іванівни, декабрист князь Сергій Петрович Трубецький, опинився в Петропавлівській фортеці і був приговорений до довічної каторги.

Олксандра Григорівна Муравйова -- із графського роду Чернишевих, одного із самих багатих в Росії. Олександра [Додаток 3] і справді була «самая счастливая из женщин» [9, 35]. Чоловіка вона обожнювала понад усе. Вже на каторзі на жартівливе питання Якушкіна кого вона більше любить, чоловіка чи Бога, відповіла досить серйозно, «что сам Бог не взыщет за то, что она Никитушку любит более» [9, 35].

Микита Михайлович відповів дружині взаємністю. Їх одруження (з лютого 1823 року) до Сибіру складалося з кількох років спільного щасливого життя. Яке значення мала Олександра для чоловіка видно з їх переписки, особливо в перші дні і неділі арешту Муравйова.

«Я бесперестанно о тебе думаю и люблю тебя от всей души моей. Любовь взаимная наша достаточна для нашего счастья. Ты сама прежде мне писала, что благополучие наше в самих нас» [9, 35].

Камілла Ле-Дантю [Додаток 4]. Мати її, Марія Петрівна, овдовівши, приїхала на початку століття в Росію і невдовзі вийшла заміж за П'єра Ле-Дантю, багатого чоловіка. Він в роки наполеонівських війн втік із Франції в Голандію. Але і звідси був змушений виїхати, остерігаючись Наполеона.

Ле-Дантю опинився в Росії. Але в цей час почалась Вітчизняна війна 1812 року, і тому до французів в Петербурзі і Москві ставились не дуже привітно. Ле-Дантю опинився в Симбірську.

На той час у них було уже шестеро дітей -- два сина і чотири дочки. Засоби для існування поступово виснажувалися. Старша дочка, Сідонія дуже скоро вийшла заміж за відставного майора В.І. Григоровича. Дві інші дочки, Луїза і Амелі, найнялися на службу гувернантками, а молодша, Камілла, зосталась разом з матір'ю працювати у Івашевих.

Будучи в армії, молодий Івашев часто приїжджав літом до батьків. Приїзд молодого, освіченого, блискучого кавалергарда був для всіх святом. Дружба між молодим Івашевим і Каміллою Ле-Дантю поступово переросла в кохання. Але їх соціальне становище на стільки відрізнялось, що дівчина змушена була (за поняттями того часу) заховати своє глибоке почуття.

Тим часом настало 14 грудня 1825 року. Ротмістр Івашев був членом Південного таємного товариства, тому його арештували і оголосили вирок -- двадцять років каторги.

Камілла дуже переживала за коханого, навіть тяжко захворіла. Під час хвороби розповіла матері про своє почуття і попросила дозволу поїхати до близької їй людини.

Поліна Гебль [Додаток 5]. Народилася в Лотарингії, недалеко від Нансі. Батьком її був скромний французький офіцер, полковник наполеонівської армії -- Жорж Гебль. Коли дівчині виповнилося 4 роки, батько взяв її з собою в воєнний табір, що розташовувався біля Булонського лісу. Водив її до Наполеона, показував палатку імператора, його просте, солдатське ліжко, маленький столик.

Коли Поліні було 9 років, вона вдруге зустріла імператора. Батько її був вбитий. Вона побачила Наполеона на околиці міста Нансі, коли той збирався сісти в карету. Поліна рішуче підійшла до нього і розповіла, що зосталась сиротою і попросила допомоги.

Вона досить добре пам’ятала і другу тяжку втрату -- прощання з рідним дядьком.

-- Я не знаю, вернусь ли домой. Только Бог знает это, -- говорил с горечью дядя. Он отправлялся в поход в далёкую Россию. -- Мы идём воевать с самыми лучшими солдатами в мире. Русские воины никогда не отступают.

Её дядя не вернулся домой. Он сложил голову в сражении при Бородине [6, 410].

Поліні було 14 років, коли вона побачила російських козаків в Сен-Мішелі. Назавжди запам’ятала місяць і число -- 14 грудня 1814 року. Поліна гуляла з подружками, дивилася на російських солдат і з посмішкою говорила:

-- Выйду замуж толька за русского.

-- Что за странная фантазия! -- дивились подружки. -- Где ты найдеш русского? [6, 410]

Пройшов деякий час і Поліна поступила на роботу в Парижський будинок мод «Моно». В 1823 році вона вирішила випробувати долю і прийняла пропозицію будинку мод «Дюмансі» -- стати головним продавцем в магазині фірми в Москві, на Кузнецькому мості.

Поліна молода, гарна, чарівна, добре вихована. Магазин «Дюмансі» в Москві відвідують багаті і знатні люди. Сюди часто заглядував за речами і поручик Кавалергардського полку Іван Олександрович Анненков -- здібний офіцер, єдиний син багатої аристократки. Йому 23 роки, французькою мовою володіє так, як рідною. У нього м’яка і навіть трішки сентиментальна душа. Він закохується в Поліну, просить погодитись на таємне вінчання, оскільки знає, що мати нізащо не дасть згоди на одруження. Для неї це нерівне весілля.

Поліна відмовляє йому. В хвилини печалі Анненков признається дівчині, що попереду події, за участь у яких він може бути засланий в Сибір.

Це було за кілька місяців до повстання. Поліна кохає Івана і говорить, що готова ділити з ним всі радості і будь-яке горе. Вони їдуть у Пензу: Поліна -- показати на Пензенському ярмарку нові товари своєї фірми, а Анненков -- щоб купити коні для Кавалергардського полку.

Вони вже не можуть один без одного! Анненков вмовляє Поліну обвінчатись в сільській церкві. Вже домовилися зі священником і свідками. Аж Поліна знову відмовляє -- у неї свої погляди на волю батьків, тому не хоче їх порушувати.

На початку грудня 1825 року Анненков повертається в Петербург. А 14 грудня відбулися відомі події на Сенатській площі.

Життя Наталії Фонвізіної насичене безліччю романтичних захоплень [Додаток 6]. Чотирнадцятирічною дівчинкою вона любила читати про різних героїв, полководців і по-своєму їх наслідувала. Одного разу вона змайструвала собі пояс, виварила його в солі, щоб він пік шкіру! Всі часто милувались її красою. Тоді вона вирішила «вбити» свою красу і довгі години проводила під сонцем, поки шкіра потемніла і навіть потріскалась від загару.

В шістнадцятирічному віці Наталія вирішила піти в монастир. Одягла чоловічий одяг, обрізала коси і назвалась Лазарем. Вона навіть втікла з дому, але її розшукали і повернули назад.

Одним словом, молодість Фонвізіної була бурною, сповненою несподіванками.

Генерал Михайло Фонвізін -- людина з великим достатком -- запропонував їй руку і серце. Йому було вже 33 роки.

«Как вышла замуж, -- писала Наталья в воспоминаниях, -- снова попала в роскошь и знатность, меня баловали как ребёнка. Только на одни заколки и булавки тратила в год более тысячи рублей». [6, 443]

Наталія Фонвізіна вийшла заміж не по коханню, а за волею батьків. Але дуже скоро покохала чоловіка і була йому вірна до кінця свого життя. Жили вони в підмосковській садибі Крюково. Сніжним січневим вечором 1826 року сиділи в вітальні. Тільки що принесли пошту. Несподівано почувся дзвін «бубенцов». Підїхала трійка: це прибули за Фонвізіним. Через декілька днів він опинився в Петропавлівській фортеці, а в грудні 1827 року його відправили в Сибір.

Трагічно склалось життя Анастасії Василівни Якушкіної. Шістнадцятирічною дівчиною по палкій любові вона вийшла заміж за друга своєї матері Івана Дмитровича Якушкіна, який був старший за свою наречену на 14 років. Через чотири роки Якушкіна приговорили до смертної кари, яку потім замінили двадцятирічною каторгою. Дружина хотіла поїхати за чоловіком в Сибір, але за його проханням змушена була залишитись і виховувати двоє дітей.

Доля Варвари Миколаївни Шаховської чимось нагадує долю Якушкіної. Більше десяти років вона вважалась нареченою П. О. Муханова. Ще за кілька років до повстання декабристів їм не був дозволений шлюб за церковними законами (сестра Муханова вийшла заміж за брата Шаховської). Після позбавлення Муханова громадських прав обоє надіялись на можливість з'єднання. І поки ця надія жевріла і Варвара Шаховська жила в Сибірі, в будинку чоловіка своєї сестри О. Н. Муравйова.

Життя Олександри Василівни Ентальцевої було позбавлене яскравих сторінок. Ще в дитинстві залишилась без батьків. Дуже багато працювала для того, щоб мати хорошу освіту. Після невдалого першого шлюбу вже стала дружиною артилерійського підполковника Андрія Васильовича Ентальцева, що командував кінноартилерійською ротою. Був людиної досить понурою і суворою. Віддана своєму чоловіку, Олександра Василівна поїхала за ним в Сибір.

Олександра Іванівна Потапова (Давидова) -- була дочкою дрібного чиновника [Додаток 7]. Ще в 1819 році будучи сімнадцятирічною дівчиною -- зійшлася з родовитим В. Л. Давидовим (братом Раєвського по матері). Їхні відносини не були офіційно оформлені до травня 1825 року. Тому після засудження Давидова його братам прийшлось багато поклопотати про усиновлення власних дітей «политически мёртвым отцом». [9, 34]

Єлизавета Петрівна Наришкіна -- єдина дочка героя 1812 року генерала Коновніцина [Додаток 8]. Отримала чудову освіту, була розумна і гостра розумом, але з замкнутим характером. Трималась вона дещо високомірно, але при більш близькому знайомстві розкривалась як добра і благородна людина, безмежно віддана чоловіку -- Михайлу Михайловичу Наришкіну. Вона завжди залишалась його найкращим другом.

Розен познайомився з Анною Василівною в 1822 році через І.В. Малиновського, її брата. Вона говорила і читала на англійській і французькій всю найкращу зарубіжну літературу, а з російських письменників захоплювалась Карамзіним і Жуковським. А.В. Малиновська-Розен виросла в висококультурній сім'ї, серед книг, розумних бесід і дискусій. Її батько був добре відомим не тільки своєю освіченістю, а й передовими поглядами та антикріпосницькими настроями.

В 1822 році у Анни Василівни уже не було ні батька, ні матері. Діти Василя Федоровича Малиновського залишились під опікою родичів. Одружились Розени за 8 місяців до повстання на Сенатській площі -- в квітні 1825 року. «С невестою моей, -- вспоминает Андрей Евгеньевич, -- был я соединён не одним обручальным кольцом, но единодушием в наших желаниях и взглядах на жизнь». [9, 86]

Анна Василівна не виділялась красою [Додаток 9]. Вона притягувала до себе інших: самовідданістю, твердим характером, безмежною жіночою відданістю.

Не можна не згадати і Марію Казимирівну Юшневську (дружину Олексія Петровича Юшневського) [Додаток 10]. Після повстання на протязі двох років Микола І не давав їй дозволу на поїздку до чоловіка, а 16 грудня 1828 року її мрія збулася.

Особливе місце серед жінок-декабристок належить сестрі Михайла Луніна -- Катерині Сергіївні Уваровій [Додаток 11]. Вона була третьою дитиною в сім'ї багатого поміщика, військового бригадира Сергія Михайловича Луніна. Народилася 8 березня 1791 року -- на три роки пізніше старшого брата Михайла і через два роки після Микити.

Через рік Феодосія Нікітічна померла: їй так і не довелось навчити дочку музики. А в Катерини і справді виявився талант, вона захоплювала Петербург грою на клавікордах, і рідко якийсь концерт проходив без її участі.

Набагато пізніше Катерина Сергіївна повідомляла брату в Сибір: «Только и шуму, что о моём мнимом таланте, который я называю моим старым грехом… Я пользуюсь славой соеденять и приводить в гармонию все враждебние партии в салоне нашего предводителя князя Гегарина на музыкальних вечерах» [9, 111]

В серпні 1814 року Катерина Луніна виходить заміж за 34-літнього полковника Федора Олександровича Уварова.

Брата Михайла В. С. Уварова просто обожнює. Коли він їде у Францію, Катерина Сергіївна, щаслива дружина і мати (в 1816 році у неї народився перший син Олександр, а через чотири роки -- Сергій), пише йому в Париж: «Несмотря на счастье, которое меня окружает, отсутствие твое причиняет мне тяжёлые минуты… Я сама упрекаю себя за свои слёзы» [9, 112]

Рокові події 1825−1826 років різко все перемінили: єдиного брата заарештували і по справі декабристів присудили 15 років каторги. Боротьбу за брата Уварова розпочала зразу ж після його арешту.

Отож, жінки декабристів -- це жінки різні за своїм походженням, різні за своїм соціальним станом, характером, поведінкою, але у них і одна спільна риса -- це велика любов, відданість, здатність на самопожертву та самозречення заради коханої чи близької людини, прагнення завжди допомогти у тяжку хвилину, підтримати, не залишити в біді.

Розділ ІІ. Боротьба декабристок за об'єднання з чоловіками

2. 1 Реакція жінок на події грудня 1825 року

Повстання декабристів, особливо його розгром, посилюють розкол в російському суспільстві: одні підтримують царизм, а інші -- співчувають повсталим. Звичайно, що будь-який прояв співчуття розглядається як антиправительський акт.

Першими відкрито виразили своє ставлення жінки. Більше того, зразу ж після подій грудня 1825 року вони почали боротися за близьких, пускаючи у хід все, що тільки можна: гроші, родинні зв’язки, впливові знайомства, прохання на «высочайшее имя». І без сумніву, необхідно було володіти неабиякою мужністю, щоб піти проти волі самодержавства, проти думки більшості. Так, з перших же годин і днів після 14 грудня активна підтримка стає фактором суспільного життя держави.

В 1825 році Б. Л. Модзалевський опублікував документ із архіву ІІІ відділу -- «Донесение тайного агента о настроении умов в Петербурге после казни декабристов». Агент сповіщав: «Казнь слишком заслуженная, но давно в России небывалая, заставила, кроме истинных патриотов и массы народа, многих, особливо женщин, кричать: „quelle horreur! Et avek quelle pre?cipitation“1». [9, 15]

Доношчик розділяв протестуючих жінок на 3 категорії. В першу з них попали «ста двадцати одного преступника жёны, сёстры, матери, родсвенницы, приятельницы et les amies des leurs amies2» [9, 15]. В дві інших -- дами з високих кіл.

Активна позиція жінок мала великий вплив на владу, тому що жіночі голоси, як ми знаєм, були неодинокі і прозвучали в хорі протестуючих чи просто незадоволених.

29 грудня 1825 року, сидячи в одномісній камері Петропавловської фортеці, Микита Муравйов пише страшний лист каяття дружині:

«Мой добрый друг, помнишь ли ты, как при моём отезде говорила мне, что можно ли опасаться, не сделав ничего плохого? Этот вопрос тогда пронзил мне сердце, и я не ответил на него. Увы! Да, мой ангел, я виновен, -- я один из руководителей только что раскрытого общества. Я виновен перед тобой, столько раз умолявшей меня не иметь никаких тайн от тебя… Сколько раз с момента нашей женитьбы я хотел раскрыть тебе эту роковую тайну… Я причинил горе тебе и всей твоей семье. Все твои меня проклинают… Мой ангел, я падаю к твоим ногам, прости меня. Во всём мире у меня остались только мать и ты. Молись за меня Богу: твоя душа чиста, и ты сможешь вернуть мне благосклонность неба». [9, 15−16]

Олександра Григорівна Муравйова в Петербурзі була уже 30 грудня. 2 січня 1826 року вона відповідає чоловікові: «Мой добрый друг, мой ангел, когда я писала тебе в первый раз, твоя мать не передала ещё мне твоё письмо, оно было для меня ударом грома! Ты преступник! Ты виновный? Это не умещается в моей бедной голове… Ты просиш у меня прощения. Не говори со мной так, ты разрываешь мне сердце. Мне нечего тебе прощать. В течении почти трёх лет, что я замужем, я не жыла в этом мире, -- я была в раю. Счастье не может быть вечным… Не предавайся отчаянию это слабость, недостойная тебя. Не бойся за меня, я всё вынесла. Ты упрекаешь себя за то, что сделал меня кем-то вроде соучасницы такого преступника, как ты… Я самая счастливая из женщин…

Письмо, которое ты мне написал, показывает всё величие твоей души. Ты грешишь, полагая, что все мои тебя проклинают. Ты знаешь безграничную привязанность к тебе. Если бы ты видел печаль бедной парализованной мамы! Последнее слово, которое я от неё услыхала, было твоё имя. Ты говоришь, что у тебя никого в мире нет, кроме матери и меня. А двое и даже скоро трое твоих детей -- зачем их забывать. Нужно себя беречь для них больше, чем для меня. Ты способен учить их, твоя жизнь будет им большим примером, это им будет полезно и помешает власть в тои ошибки. Не теряй мужества, может быть, ты ещё сможешь быть полезен своему государю и исправишь прошлое. Что касается меня, мой добрый друг, единственное, о чём я тебя умоляю именем любви, которую ты всегда проявлял ко мне, береги своё здоровье". [9, 15−17]

Хвилюючий лист Олександри Муравйової, написаний нервовою рукою, дуже незрозумілим почерком, короткими переривистими фразами вражає. Він свідчить не тільки про благородство душі, самовіддану любов, але й про мужність, з якою молода жінка переносить нещастя. І цим він відрізняється від листа Муравйова. Потім і з Олександрою Григорівною буде всяке: сльози, нервові зриви, відчай. Однак дуже важливо, що в перший і надзвичайно важливий момент, вона проявляє твердість духу, підтримує розгубленого чоловіка, показує готовність розділити його долю, дає високу моральну оцінку декабриста.

Засудженим в Петропавлівській фортеці офіційно дозволені побачення з близькими раз в неділю. Тому люблячі жінки і сестри будь-якими способами (навіть до перевдягання в костюм покоївки) пробираються в фортецю, підкупають охорону, коменданта. Молода енергійна француженка Поліна Гебль платить 200 рублів унтер-офіцеру, а той передає їй записку від громадянського чоловіка Івана Анненкова. Вона розробляє навіть план втечі в’язня, відмовитись від якого заставляє тільки нехватка коштів (мати Анненкова не дає їх: «Мой сын -- беглец, сударыня?! Я никогда не соглашусь на это, он честно покорится своей судьбе»).

Більш-менш регулярний зв’язок в’язнів з волею встановився уже в перші дні арешту. Цьому сприяло і співчутливе ставлення караулу Петропавлівської фортеці до декабристів. Уже 20 грудня 1825 року Микола І почав вимагати від коменданта фортеці Сукіна розслідувати випадки таємної передачі листів на волю. Але переписка продовжувалась.

«Мой добрый друг, -- пише Микита Муравйов дружині, -- податель этой записки расскажет подробности обо мне как очевидец. Моя участь, несомненно, улучшилась, я переведён в другую камеру. У меня хорошенькая комната на втором этаже с большим окном. Я отделён от соседа деревянной стеной, что даёт нам возможность беседовать целый день, и даже я передаю через него мои мысли соседям с другой стороны. Моё здоровье очень хорошее, и сознаюсь, что я здесь чувствую себя несравнимо оживлённей, чем на прежнем месте, где я был абсолютно лишён всякого общества. Я раздал всё, что вы мне посылали, и вот почему все израсходовалось так быстро. Мы с соседом придумали играть в шахмати. Каждый из нас сделал себе доску и маленькие кусочки бумаги, и мы уже сыграли 10 партий. Из своего окна я вижу, как проходит мой шурин в баню. Он чувствует себя хорошо. Пришли мне, пожалуйста, апельсинов и варенья, мне доставляет развлечение быть поставщиком моих соседей. Нам подали надежду, что это кончится скоро. Прощай, мой ангел, целую тебя так крепко, как люблю. Надейся на Бога, который не оставит нас. Этот человек -- мой часовой и увидит меня ещё сегодня. Пусть небо поможет ему!» [9, 18]

Через підкуплену охорону (треба було за одну записку платити по 50 рублів) Муравйов не тільки сповіщав про свій стан, але і давав матері і дружині настанови, які книги чи рукописи потрібно знищити чи заховати від очей слідчих.

Подібно Муравйовій підтримала чоловіка і Марія Волконська. Зробила це зразу ж після того, коли дізналась про арешт коханого. Вона навіть пише, що «готова следовать во всякое заточение и в Сибирь». [9, 19]

Марія Казимирівна Юшневська, дружина генерал-інтенданта 2-ї армії, дізнавшись в липні 1826 року, що її чоловік як член Південного товариства декабристів засуджений по першому розряду на довічну каторгу, зразу ж подає прохання на дозвіл слідувати за ним: «Для облегчения участи мужа моего повсюду последовать за ним хочу, для благополучия жизни моей мне больше теперь ничего не нужно, как только иметь счастье видеть его и разделить с ним его бедственное положение. По чувству и благодарности, какую я к нему имею, не только бы взяла охотно на себя все бедствия в мире и нищету, но охотно отдала бы жизнь мою, чтобы только облегчить участь его». [9, 19]

Зараз через багато років після того, що сталося, важко визначити з точністю, що послугувало першим поштовхом до прийняття кожної із декабристок рішення прирікти себе на добровільне вигнання. Подвиг в ім'я кохання? Подружній обов’язок? Почуття справедливості? Співчуття до ближнього? Багато про що можна тільки здогадуватись, але незаперечним є те, що ці жінки в 1826 році опинилися в важкому становищі. Переписка Олександри Муравйової, спогади Марії Волконської та інші документи того часу показують повну необізнаність жінок у справах чоловіків. Жінки, які займались тоді суто сім'єю, і не підозрювали про існування таємних товариств, про те, що їх чоловіки брали участь в змові проти царя.

Правда, Михайло Бестужев пише, ніби сестрі декабриста Торсона були відомі справи Товариства. Поліна Гебль-Анненкова згадує, що приблизно за місяць до повстання декабристів вона дізналася про змову із розмов молодих людей, які збиралися в будинку Анненкова. «Это, кончено, меня сильно встревожило и озаботило и заставило опасаться за жизнь обожаемого мною человека, так что я решилась сказать ему о моих подозрениях и умоляла ничего не скрывать от меня. Тогда он сознался, что участвует в тайном обществе и что неожиданная смерть императора может вызвать страшную катастрофу в России, и заключил свой рассказ тем, что его, наверное, ожидает крепость или Сибирь. Тогда я поклялась ему, что последую за ним всюду». [9, 20]

Однак недоречно вимагати від продавщиці модного магазину, яка приїхала в Росію лише за два роки до 14 грудня, розуміння сутності і причин руху декабристів. Поліна Гебль сліпо довірила коханій людині. І взагалі це був такий етап суспільного руху в Росії, коли жінки формально не брали участі в ньому. Але деякі з них уже починали переходити до безпосередніх практичних дій. В «Алфавіті декабристів» зазначені дві жінки: сестри Рукевіч, Корнелія і Ксаверія. Коли їх брати, М. Рукевіча, по справі «Общества военных друзей» заарештували в Білостоці, вони заховали і знищили всі бумаги товариства. За це сестри і поплатились, їх відправили в монастир (Корнелія провела там шість місяців, Ксаверія -- рік).

В Центральному державному архіві, серед бібліотеки Зимового палацу бережуться доноси князя О.Н. Голіцина Миколі І. В 1825—1826 роках князь був членом Слідчої комісії по справі декабристів, і доноси саме відносяться до цієї справи.

«21 октября 1826 года

Барон Альбедиль просит, если Ваше величество позволит, чтобы княгиня Софья Волконская посетила Таврический дворец. Императрица Александра обещала ей дибиваться этого позволения. Княгиня Волконская хочет уехать завтра, вот почему я и спрашиваю сегодняшний вечер". [9, 23]

На донесення Голіцина, що писалося по-французьки, цар пише на російській: «Да! И пусть врёт там, что хочет».

Соф’я Волконська -- сестра декабриста, дружина міністра двору, із старовинного аристократичного роду. Микола не може їй заборонити побачення з імператрицею, хоча і знає, що мова піде про брата і про бажання Марії Волконської відправитися за чоловіком в Сибір.

Через півтора місяця Голіцин знову нагадав Миколі про Волконських. На цей раз реакція царя була ще більш негативною, не дивлячись на реальну підтримку прохання самим Голіциним і поштовим директором Москви Булгаковим: «Княгиня Софья Волконская просит почтальона, который сопровождал бы её невестку, урождённую Раевскую. Я присоединяю письмо Булгакова, который испрашивает это соизволение.

Обычно дамам никогда не отказывали в подобных просьбах, но этот случай такого рода, что я не осмеливаюсь решится без Ваших приказаний; впрочем, для столь длинного путешествия, я думаю, необходимо дать разрешение юной женщине, которая едет одна". [9, 23]

Резолюція царя: «Я поручил Волконской предостеречь молодую женщину от такого ужасного путешествия; во всяком случае я не могу согласится на сопровождение почтальона, так как это означало бы действовать не в духе моих советов, а как раз наоборот». [9, 23]

Поведінка Миколи І дуже легко пояснюється: зрозуміло, він боявся не за долю жінок, а за реакцію, яка могла б бути викликана добровільним вигнанням. Тому за наказом зверху, було створено багато перешкод на шляху декабристок в Сибір.

І все-таки одинадцять із них пройшли той шлях, який сам цар вважав «ужасным».

«Я видел в Петербурге К. Ф. Муравйову, -- сповіщає П. А. Вяземський О.І. Тургенєву і В. А. Жуковському 29 вересня 1826 року, -- Вот истинный ад! Сыновья её ещё в крепости, так же как и многие из нечестных. Небольшое число отправлено уже в Сибирь, и между прочими: Волконский, Трубецкой, Якубович, Давыдов. Муравьёвы, жена и мать, поедут за своими, когда их отправлят… Трубецкая также поехала за мужем, и вообще все жёны, кажется, следуют этому примеру. Дай Бог, хоть им искупить гнусность нашего века». [9, 24]

Верховний уголовний суд визнав винними у справі 14 грудня і приговорив до різних мір покарання сто двадцять одного чоловіка. З них двадцять три були одружені (враховуючи і І. Анненкова, який офіційно не зареєстрував одруження).

Всі одружені декабристи, про яких іде мова, або перебували на службі, або знаходилися у відставці. В їх числі три генерали (Волконський, Фонвізін, Юшневський), вісім полковників (Трубецький, А. З. Муравйов, А. Н. Муравйов, Давидов, Наришкін, Тізенгаузен, Поливанов, Бригген), чотири підполковники. Іншими словами, приблизно дві третіх (п'ятнадцять чоловік) із двадцяти трьох відносилися до вищого офіцерства. Троє (Волконський, Трубецький і Шаховський) носили князівські титули, Розен і Штейнгель -- баронські. Волконські, Трубецькі, Наришкіни, Муравйови, Фонвізіни були досить близькі до двору. І всі вони, крім звання, титулів, становища в світі, мали і багатство.

Відповідно, переходячи на стан «жён ссыльнокаторжных», жінки свідомо і безповоротно поривали з минулим, відмовлялись від привілеїв, від попереднього способу життя.

Відправляючись за своїми чоловіками, вони відмовлялись і від власних дітей та родичів. Це оточувало жінок ще більшим ореолом «мученичества». Цар дозволив їхати тільки дружинам. Було заборонено «отправляться к ним в Сибирь детям их благородного звания, родственникам и другим лицам». [9, 29]

До від'їзду в Сибір дітей не було лише у Трубецької і Наришкіної (остання ще до засудження чоловіка втратила єдину дочку). Дочка Ентальцевої від першого браку виховувалась у батька. Давидова розіслала по багатих родичах шістьох. О. Г. Муравйова довірила опіці бабусі своїх двох маленьких дочок. Н.Д. Фонвізіна, єдина дочка престарілих батьків, залишила їх з двома внуками двох і чотирьох років. М. М. Волконська поїхала в Сибір, коли її сину не було і року. Розен на прохання чоловіка затрималася з від'їздом, чекаючи поки підросте син. Юшневській не дозволили забрати з собою дочку від першого шлюбу. У майбутньої дружини Анненкова -- П. Гебль також була дочка, яку залишили з бабусею.

Розлучаючись, мали дуже мало надій на те, що колись зустрінуться. За постановою Комітету міністрів «невинная жена», що послідувала за чоловіком в Сибір, мала залишитись там до його смерті, а може і до власної смерті. Правління не гарантувало обов’язкового повернення жінок в разі смерті їх чоловіків, «государственных преступников».

Уже в 1826 році дві декабристки стали вдовами: 13 липня був повішений Кіндратій Рилєєв; 5 вересня помер Іван Поливанов, який в Петропавлівській фортеці «заболел сильными нервическими судорожными припадками», його 19-літня дружина, Анна Іванівна, під час суду над чоловіком «теряла от печали рассудок». Через три роки овдовіла і Наталія Шаховська.

Першою послідувала за чоловіком в Сибір Катерина Іванівна Трубецька (1800−1854), зразу ж за нею Олександра Григорівна Муравйова (1804−1832) і Марія Миколаївна Волконська (1805−1863). За прикладом перших поїхали Єлизавета Петрівна Наришкіна (1801−1867) і Олександра Василівна Ентальцева (1790−1858). Далі Олександра Іванівна Давидова (1802−1895), Наталія Дмитрівна Фонвізін (1805−1869), наречена І. Анненкова -- Поліна Гебль (1800−1876), Анна Василівна Розен (1797−1883), Марія Казимирівна Юшневська (1790−1863), Камілла Ле Дантю (1808−1839), сестри Михайла і Миколи Бестужевих, Шаховська.

Дуже була проти від'їзду Марії Волконської в Сибір її сім'я. Всі мішали як могли її від'їзду. Марію ізолюють не тільки від чоловіка, але і від дружин інших декабристів. На перше побачення з Сергієм вона іде не одна, а в супроводі родича -- майбутнього шефа жандармів Олексія Орлова.

Рішення про від'їзд в Сибір Марії Волконської було першим проявом її складного, незвичайного характеру. Вона повстала не тільки проти всіх оточуючих, але перш за все проти себе самої, своєї покірності, жіночої інертності і слухняності.

Останній вечір вона провела з сином, який грався великою гарною печаткою царського листа, в якому матері дозволялося залишити дитину назавжди. Прощання з рідними друзями. 27 грудня 1826 року Марія Миколаївна виїжджає із Москви.

Так, по-різному виїжджали в Сибір одинадцять жінок -- дев’ять дружин і дві наречених. Але були ж і такі, які не захотіли чи просто не змогли приїхати…

2.2 Шлях Катерини Іванівни Трубецької

Катерина Іванівна Трубецька перша із жінок декабристів звернулася до Миколи І з проханням дозволити їй слідувати за чоловіком.

Отримавши дозвіл на поїздку, вона виїхала в Сибір 24 липня 1826 року, на другий день після відправки на каторгу Трубецького.

Жінка навіть не уявляла, що чекає її в цьому краї відторгнутих, в цій країні вигнання і не знала, що назавжди прощається з всіма друзями свого короткого, швидко пролетівшого щастя.

В цей далекий сибірський шлях її з слізьми на очах проводжав батько, граф Лаваль. Дочка не плакала і батька переконувала теж не плакати. Вона говорила, що дітей у неї немає і її обов’язок -- бути з чоловіком в тяжкі для нього дні. Вона просила простити…

Почалася довга, втомлююча дорога. На тисячі верств простягувалися перед очима Трубецької великі сибірські простори, часто безлісні і безрадісні. Треба було проїжджати десятки верств, щоб дістатися від одного поселення до іншого. В зимовий період бурани і завірюхи не раз заставляли зупинитися просто на дорозі. Часто збивались зі шляху. Час від часу зустрічалися голодні зграї вовків.

В Красноярську захворів провідник Трубецької, секретар її батька, француз Воше, і вона поїхала далі одна. В дорозі поломався екіпаж і Катерина продовжила шлях на поштових конях. В Іркутську їй несподівано пощастило зустрітися з чоловіком.

Тут знаходились вісім декабристів, яких відправляли із Нерчинських рудників в Чіту. Оточені козаками, вони збиралися уже сісти в трійки, що чекали -- коли до них несподівано під'їхала молода жінка і поцікавилася чи немає з ними князя Трубецького. Це була княжна В. М. Шаховська, яка розповіла, що вслід за нею їде і княжна Трубецька.

Начальники, побачивши Шаховську, почали поспішати з від'їздом. Декабристи ж все уповільнювали. І в той момент, коли долі уже не можна було тягнути і трійки рвонули з місця, приїхала Трубецька.

Конвойні не встигли обернутись, як Трубецький зіскочив з брички і обняв дружину. Побачення було недовгим. Декабристів відвезли, а Трубецька залишилась в Іркутську, але швидко звідси виїхати їй не вдалося: тут її чекали втомлюючі і безкінечні розмови з іркутським губернатором Цейдлером.

Генерал-губернатором Східного Сибіру на той час був Лавінський. Йому була підпорядкована вся каторга, і його дуже непокоїли слухи, що слідом за декабристами туди збираються їхні жінки. Княгиня Трубецька, княгиня Волконська і Муравйова уже отримали дозвіл на поїздку. Таких високих представниць аристократичного Петербургу ще ніколи не було на каторзі, і перед Лавінським, звичайно, постало питання про те, в які умови жінок засуджених поставити в Сибірі і як поводитися з ними.

Лавінський знав дуже добре настрої Миколи І і знав, що цар не хоче пускати в Сибір дружин декабристів. Щоб повністю вирішити питання, які з’явилися, він приїхав в Петербург.

Лавінський звернувся за допомогою до начальника Головного штабу, генерал-ад'ютанта Дібіча, і ознайомив його зі своїми поглядами на ці проблеми. Дібіч знав, що це питання хвилює і самого Миколу І, тому в той же день, вранці 31 серпня 1826 року, доклав царю «соображения» Лавінського.

Цар відповів надзвичайно швидко. Він наказав терміново і цілком секретно створити для обговорення питання особий комітет, який зібрався знову ж таки в той же день, 31 серпня, в сім годин вечора. Вже на слідуючий день, 1 вересня, Лавінський терміново направив іркутському губернатору Цейдлеру дуже жорсткі і тверді правила, які б регулювали становище жінок декабристів на каторзі і на поселенні.

Правила ці не були офіційно опубліковані, але їх затвердив сам Микола І, тому набували силу зранку. Вони позбавляли жінок самих елементарних, встановлених законом прав людини.

Приїхавши в Іркутськ, Трубецька звернулася до Цейдлера за дозволом їхати далі. Виконуючи отриману із Петербургу інструкцію, губернатор уже на першому побаченні став переконувати Трубецьку повернутися.

Трубецька відмовилась. Тоді Цейдлер дав їй підписати документ, який розробив петербургський секретний комітет. В ньому було чотири пункти:

1. «Жена, следуя за своим мужем и продолжая с ним супружескую связь, сделается естественно причастной его судьбе и потеряет прежнее звание, то есть будет уже признаваема не иначе, как женою ссыльнокаторжного, и с тем вместе принимает на себя переносить всё, что такое состояние может иметь тягостного, ибо даже и начальство не в состоянии будет защищать её от ежечасных, могущих быть оскорблений от людей самого развратного, презрительного класса, которые найдут в том как будто некоторое право считать жену государственного преступника, несущую равную с ними участь, себе подобного; оскорбления сии могут быть даже насильственные. Закоренелым злодеям не страшны наказания.

2. Дети, которые приживутся в Сибири, поступят в казённые заводские крестьяне.

3. Ни денежных сумм, ни вещей многоценных с собой взять не дозволено; это запрещается существующими правилами и нужно для собственной их безопасности по причине, что сии места населены людьми, готовыми на всякого рода преступления.

4. Отьездом в Нерчинский край уничтожается право на крепосных людей, с ними прибывших". [1, 33−34]

Трубецька підписала ці суворі умови і попросила Цейдлера не затримувати її.

Цейдлер ознайомив її з рядом нових обмежень, встановлених за наказом Миколи І для жінок декабристів. В них говорилось про те, що:

«необходимые жёнам декабристов средства на жизнь они могли получать до смерти своих мужей лишь через посредство начальства, но и эти деньги имели право расходовать согласно особым строгим правилам;

после смерти мужей жёнам декабристов возвращались все их прежние права, как и право распоряжаться своими доходами, но всё это лишь в пределах Сибири; возвращение же их в Россию могло иметь место лишь после смерти мужей, с высочайшего на то каждый раз разрешения и с определёнными, установлёнными для жён декабристов ограничениями". [2, 111]

Микола І добавляв до цих обмежень, що він і «не предпологает в делах сего рода допускать каких-либо исключений».

Трубецьку і це не зупинило. Вона підписала документ і попросила Цейдлера, щоб він накінець відпустив її. Але губернатор мав зрозумілий, чіткий наказ із Петербургу про те, як поводити себе далі, щоб все ж таки не допустити жінок декабристів на каторгу. В ньому йшлося:

«С тем вместе должно обратится к убеждению, что переезд в осеннее время через Байкал черезвычайно опасен и невозможен, и представить, хоть мнимо, недостаток транспортных казённых судов… и прочие тому подобные учтивые отклонения, а чтоб успех в оных вернее был достигнут, то ваше превосходительство не оставите принять и в самом доме вашем, который без сомнения будут они посещать, такие меры, чтобы в частных с ними разговорах находили они утверждения таковых убеждений». [2, 112]

Цейдлер пустив і цей наказ в дію, але Трубецька і далі вимагала, щоб Цейдлер не затримував її, спираючись на даний їй царем дозвіл.

Якщо жінки і далі не підкорялись, губернатор, за наказом царя, мав право «переменить совершенно обращение с ними, принять в отношении к ним, как к жёнам ссыльнокаторжных, тон начальника губернии, соблюдая строго свои обязанности…»

Перед такою глухою стіною і постала, приїхавша в Іркутськ, Катерина Іванівна. Вона перша змушена була підписати документ, який на багато років вперед визначав долю не тільки її самої, а й долю інших жінок декабристів.

До неї першої губернатор Цейдлер примінив отримані із Петербургу інструкції. Він розумів, що якщо йому не вдасться відмовити Трубецьку від поїздки, то тим самим відкриє шлях в Сибір і дружинам інших декабристів.

В ніч на 29 серпня 1826 року Трубецький був відправлений із Петербургу в Іркутськ, а в листопаді його дружина отримала від нього із Нерчинська лист і зразу ж відповіла, але вирватися із залізних рук губернатора їй вдалося не швидко. Місяць за місяцем проходив в постійній боротьбі Трубецької з Цейлером.

Чоловік писав їй із Благодатського рудника в листі від 23 грудня:

«Я зню, что ты готова перенести всё, чтобы быть со мною… но не могу не желать, чтобы предстояло тебе менее переносить унижений я для тебя, равно как и для себя, нисколько не боюсь, ибо истинно так же мыслю, как и ты, что уничтожить человека могут только дурные дела…» [2, 112] Листи чоловіка скріплювали волю і мужність Трубецької. Цейдлер не здавався. Генерал-губернатор поклав на нього всю відповідальність за від'їзд жінок декабристів із Іркутська на каторгу тому писав йому:

«Сообразив сие и зная, что жёны осуждённых не иначе могут следовать в Нерчинск, как через Иркутск, я возлагаю на особенное попечение вашего превосходительства употребить все возможные внушения и убеждения к остановлению их в сем городе и к обратному отъезду в Россию». [2, 113]

Тому Цейдлер притворився хворим і довго не хотів приймати у себе княгиню. Трубецька терпляче чекала. Пройшло вже п’ять місяців з дня її приїзду в Іркутськ, а її все ще не відпускали.

Нарешті губернатор здався і прийняв Катерину Іванівну, в ході розмови він накінець дав дозвіл. Це було 19 січня 1827 року. Трубецька виїхала в той же день і незабаром прибула в Великий Нерчинський завод. Тут начальник рудників Бурнашев дав підписати їй документ, що ще більше обтяжував права жінок:

«не искать никакими путями свиданий с мужем, за исключением разрешённых, не чаще двух раз в неделю;

не передавать мужу никаких вещей, денег, бумаг, чернил, карандашей и ничего от него не принимать, особенно писем, иначе, как только через коменданта;

никому не продавать и не дарить своих вещей, вести приходо-расходную запись своих денег и не иметь никаких денег, кроме хранящихся у коменданта;

не передавать мужу спиртных напитков, а пищу -- лишь через старшего унтер-офицера;

свидания с мужем иметь лишь в арестантской палате и разговаривать с ним лишь на русском языке;

никуда не отлучаться от места своего пребывания". [2, 113−114]

Трубецька підписала цей документ і виїхала в Благодатський рудник, де в дванадцяти верстах від Великого Нерчинського заводу знаходився її чоловік. Вона побачила його через огорожу, яка оточувала в’язницю, в кандалах, в брудному одязі, заросшого бородою.

Декабристи дуже зраділи її приїзду, але становище, умови життя і тюремного режиму чоловіка та ув’язнених справили на молоду жінку велике враження.

Отож з дня від'їзду Трубецької із Петербургу пройшло півроку. Це були 6 довгих, виснажливих місяців безперервної боротьби з Цейдлером. Але все це було уже позаду. Шлях на каторгу був відкритим. Трубецька відкрила його не тільки для себе, а й для всіх, приїхавших після неї в Сибір, жінок декабристів.

декабрист повстання сибір рудник

2.3 Жінки-декабристки, що не розділили долі чоловіків

Дуже по-різному виїжджали в Сибір одинадцять жінок -- дев’ять дружин і дві наречені. Але були і такі, що не захотіли чи не змогли приїхати.

Так, Розен в «Записках декабриста» пише, що в Сибірі опинилися вісім чоловіків, відсторонених від дружин і дітей, і сім -- з обручками без надії на вінчання зі своїми коханими. За різними причинами не приїхали дружини Бріггена, Ліхарьова, Артемона Муравйова, Йосифа Поджио, Тізенгаузена, Фаленберга, Штейнгеля, Якушкіна.

Трагічно склалося життя Анастасії Василівни Якушкіної. Її чоловіка засудили до смертної кари, яку потім замінили двадцятилітньою каторгою. Спочатку його відправили в Фінляндію, в Роченсальмську фортецю, потім в Сибір. Шереметєва, з його високими зв’язками, постійно попереджали про відправлення наступної партії декабристів. Не знаючи чи буде там Якушкін, Анастасія Василівна в супроводі матері з двома малолітніми синами тричі виїжджала в Ярославль (через нього проходила дорога в Сибір). Тільки на третій раз їй пощастило. 15 жовтня 1827 року вже останній раз вона бачилась з чоловіком.

В Ярославлі Іван Дмитрович Якушкін дізнався, що в Сибір дітей брати заборонено. Тому він не дозволяє дружині супроводжувати його на каторгу, а хоче, щоб вона зосталася і виховувала дітей.

Переживання Якушкіної збереглися в її щоденниках. Щоденник Анастасії Василівни (з 18 жовтня по 8 грудня 1827 року) призначався тільки для чоловіка, який отримав його, напевно, через Н.Д. Фонвізіну. В листах же А.В. Якушкіна не могла бути настільки відвертою: їх перечитували не тільки зовсім сторонні люди, але і матір, яка часто дописувала половину листка після дочки. Записи в щоденнику за два місяці -- це пристрасне освідчення в коханні, написане відверто і дуже просто, це постійне прохання в чоловіка дозволити їй приїхати до нього в Сибір. «У меня к тебе все чувства любви, дружбы, уважения, энтузиазма, и я отдала бы всё на свете, чтобы быть совершенной, для того, чтобы у тебя могло быть ко мне такое же исключительное чувство, какое я питаю к тебе. Ты можешь быть счастлив без меня, зная, что я нахожусь с нашими детьми, а я, даже, находясь с ними, не могу быть счастливой», -- пише Анастасія Василівна 19 жовтня 1827 року через чотири дні після розлуки. [9, 47]

Чотири роки Якушкін впирався приїзду дружини. Перш за все це пов’язано з його синами, яким не хотів нажити ворогів. Але все ж таки через чотири роки дозволив їй залишити дітей. Та було вже пізно: Микола І категорично відмовив Анастасії Василівні, чи то через особисту неприязнь до Якушкіна, якого звинувачували в спробах вбити царя, чи то через інтриги Муравйових… Царська резолюція 1832 року: «Отклонить под благовидным предлогом» -- виявилась наслідком докладу ІІІ відділу: «По собранным частным сведениям оказалось, что Якушкина не искренно желает ехать в Сибирь, а принуждает её к тому её мать, женщина странная. Она выдала её замуж за Якушкина; на эту поездку заставила занять 20 тыс. рублей своего сына Шереметева, который и без того много должен. Если можно воспрепятствовать этой поездке, то оказана будет милость всему семейству». [9, 48]

Можливо, комусь милість і була надана, але тільки не Анастасії Василівні, все життя і щастя якої було в чоловікові, в об'єднанні з ним. Вона прожила ще чотирнадцять років після 1832 року, померла 40-літньою, за одинадцять років до смерті І.Д. Якушкіна, з яким їй так і не судилося зустрітися.

В одному декабрист виявився правим: Анастасія Василівна дуже добре виховала синів, вона прищепила їм не тільки любов до батька, але й повагу до його поглядів.

Діти з гідністю оцінили матір. Ось як написав про неї молодший син Євгеній, що народився через мвсяць після повстання декабристів: «Она мне всегда казалась совершенством, и я без глубокого умиления и горячей любви не могу и теперь вспоминать об ней. Может быть, моя любов, моё благоговение перед ней преувеличивают её достоинства, но я не встречал женщину лучше её. Она была совершенснная красавица, замечательно умна и превосходно образованна… Я не встречал женщины, которая была бы добрее её. Она готова была отдать всё, что у неё было, чтобы помочь нуждающимся… Все люди были для неё равны, все были ближние. И действительно, она одинаково обращалась со всеми, был ли это богач, знатный человек или нищий, ко всем она относилась одинаково…

В то время произвола её глубоко возмущало всякое насилие, она высказывалась горячо и прямо, с кем бы ей ни приходилось говорить… Прислуга и простой народ любили её чуть не до обожания…"[9, 48].

Іван Дмитрович Якушкін, дізнавшись про смерть дружини, в пам’ять про неї відкрив першу в Сибірі школу для дівчат.

Доля Варвари Миколаївни Шаковської чимось нагадує долю Якушкіної. Більше десяти років вона вважалась нареченою П. А. Муханова. За декілька років до повстання їм не дозволили одружитися за церковними законами. Після того, коли Муханова позбавили громадянських прав, обоє надіялись на можливість з'єднання. Тому Варвара Шаховська проживала в Сибірі, в будинку чоловіка своєї сестри.

Показать Свернуть
Заполнить форму текущей работой