Історичний розвиток міжнародного гуманітарного права та його роль в сучасних умовах

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Кафедра повітряного і космічного права

Курсова робота

З дисципліни «Міжнародне право»

На тему:

«Історичний розвиток міжнародного гуманітарного права та його роль в сучасних умовах»

Київ-2014

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика міжнародного гуманітарного права

1.1 Поняття міжнародного гуманітарного права

1.2 Історія виникнення міжнародного гуманітарного права

1.3 Джерела міжнародного гуманітарного права

1.4 Механізми забезпечення, захисту прав та свобод людини

Розділ 2. Міжнародне гуманітарне право — основа міжнародної безпеки

2.1 Право збройних конфліктів

2.2 Початок війни і закінчення війни. Їх правові наслідки

2.3 Відповідальність у міжнародному гуманітарному праві

Висновки

Список використаних джерел

гуманітарне право збройний конфлікт

Вступ

За останні п’ять століть по Землі промайнуло близько 15 тисяч воєн, які забрали майже 4 мільярди життів — це відповідає 2 / 3 нинішнього населення Землі. Смерть і руйнування завжди були і залишаються супутниками війни. Сумна історія Карфагена, стертого з лиця землі, протягом століть неодноразово повторювалася.

Сучасне міжнародне гуманітарне право сформувалося в основному в середині 20 століття і в концентрованому вигляді відображено в статуті Організацій Об'єднаних Націй, який відкрив нову епоху в правовому регулюванні міжнародних відносин та нормативно закріпив найважливіші принципи міжнародного права. Ці принципи не тільки регулюють міждержавні відносини, а й стимулюють формування нових. Неухильне повагу міжнародної законності - це єдино можливий сьогодні спосіб дії для кожного суб'єкта міжнародного права.

В даний час актуальні багато проблем міжнародної безпеки, включаючи протидію розповсюдженню зброї масового ураження, запобігання і врегулювання регіональних конфліктів, боротьбу з тероризмом і наркобізнесом, забезпечення ядерної та радіаційної безпеки. У багатьох країнах світу, в тому числі Росії та Сполучених Штатів Америки загострилася проблема тероризму, що має транснаціональний характер і загрозлива стабільністю в світі. У міжнародних відносинах суттєвим є значення військово-силових аспектів. Ряд держав, наприклад, Ірак, КНДР, прагнуть посилити свій вплив на світову політику шляхом створення зброї масового знищення. Існує негативна тенденція створення структури міжнародних відносин, заснованої на домінуванні у міжнародному співтоваристві розвинених західних країн, за лідерства Сполучених Штатів Америки і розрахованої на односторонні, перш за все військово-силові, вирішення ключових проблем світової політики в обхід основоположних норм міжнародного права.

У той же час світове співтовариство сповнене рішучістю: зміцнювати повагу до принципу верховенства права в міжнародних справах; забезпечити дотримання норм міжнародного гуманітарного права в областях контролю над озброєннями та роззброєнням; вживати узгоджені дії з боротьби проти міжнародного тероризму. Міжнародне гуманітарне право на сьогоднішній день відіграє не абияку роль у зазначених вище цілях, саме цим пояснюється актуальність обраної теми.

Об'єктом в даній роботі є міжнародне гуманітарне право. Предметом — роль міжнародного гуманітарного права у світі.

Мета даної курсової роботи — дати визначення міжнародному гуманітарному праву, дослідити історичний розвиток даної галузі права, а також з’ясувати роль міжнародного гуманітарного права сьогодні. Поставлена мета зумовила вирішення наступних завдань:

Дати визначення поняття міжнародного гуманітарного права;

Проаналізувати історію виникнення міжнародного гуманітарного права;

Дослідити міжнародне гуманітарне право, як механізм забезпечення світової безпеки.

Розділ 1. Загальна характеристика міжнародного гуманітарного права

1.1 Поняття міжнародного гуманітарного права

Міжнародне гуманітарне право — галузь міжнародного права, принципи і норми якої з метою обмеження лиха війни визначають неприпустимі методи і засоби ведення військових дій і захищають жертв війни.

Міжнародне право виникло значною мірою як право війни. Ще у 1625 р. вийшла книга Г. Гроція, яка мала назву «Про право війни та світу» («De jure belli ac pacis»). Головна увага приділялася визначенню правових підстав для початку війни, тобто праву на війну (jus ad bellum). Друга частина — право війни (jus in bellum), що встановлює правила ведення військових дій, розвивалася повільніше. А от захист жертв війни, поранених, полонених, мирного населення привернула увагу міжнародної права лише у другій половині XIX в. Ефективність права війни ніколи не була високою [6, c. 173].

Карл фон Клаузевіц писав, що жорстокість є засобом ведення війни. Проте поступово гуманітарні норми проникали у свідомість і практику держав.

Свого часу І. Кант писав: «Стан світу між людьми, які живуть по сусідству, не є природний стан, status naturalis, останнє, навпаки, є стан війни … Отже, стан миру має бути встановлено «[7, c. 96]. Це було зроблено в загальному масштабі Статутом ООН, який поставив війну поза законом, обмежив правомірне застосування збройних сил необхідністю самооборони. У результаті було покладено початок новому етапу в розвитку і звичаїв законів війни. Щоправда, деякі юристи стали стверджувати, що оскільки війна поставлене поза законом, то не можна говорити про права її учасників. Але більша частина вчених дійшла висновку, що право воюючих і нейтралітет продовжують існувати, хоча і з певними змінами.

У доповіді Генерального секретаря ООН К. Аннана «Порядок денний для миру» йдеться: «Сьогодні, як і протягом усієї історії, збройні конфлікти продовжують викликати страх і жах людству, вимагаючи від нас прийняття невідкладних заходів, щоб запобігти, стримати і загасити їх» [9, c. 116]. Цим цілям і служить міжнародне гуманітарне право.

Декларація Генеральної Асамблеї у зв’язку з 50-ю річницею ООН 1995 р. в якості однієї з основних завдань вказує на «необхідність сприяти повазі та імплементації міжнародного гуманітарного права». Доводиться констатувати, що, незважаючи на просування людства по шляху цивілізації, збройні конфлікти відрізняються зростанням жорстокості.

Щодо міждержавних конфліктів це пояснюється використання досягнень науки й техніки. Що ж до конфліктів неміжнародного, то особлива їх запеклість звичайно пов’язана із застосуванням варварських способів ведення воєнних дій, ігноруванням елементарних правил захисту жертв війни. Все це надає особливого значення гуманітарного права [6, c. 175].

З прийняттям Хартії ООН у праві війни сталися принципові зміни. Покінчено з його головною в минулому частиною — з правом на війну. Принципи і норми націлені на обмеження лиха війни. У результаті право війни перетворилося на гуманітарне право.

1.2 Історія виникнення міжнародного гуманітарного права

Термін «міжнародне гуманітарне право» вперше був запропонований в 50-х рр. XX в. відомим швейцарським юристом Жаном Пікте. За порівняно невеликий період він отримав широке розповсюдження і визнання спочатку в публіцистиці, в юридичній літературі, а потім увійшов в назву Женевської дипломатичної конференції (1974−1977) з питання про підтвердження і розвиток міжнародного гуманітарного права, застосовного в період збройних конфліктів.

Початок розвитку міжнародного гуманітарного права в XX в., як правило, пов’язують із прийняттям 22 серпня 1864 на дипломатичній конференції в Женеві Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час сухопутної війни 1864 року.

Неоціненна роль в роботі з підготовки та прийняття конвенцією 1864 р. належить швейцарському підприємцю Анрі Дюнану, свідку страждань і мук поранених і вмираючих французьких і австрійських солдатів після битви між австрійськими і франко-італійськими військами в 1859 р. при Сольферіно, під час війни в Італії [4, c. 183].

За пропозицією Анрі Дюнана був створений комітет, що складався з однодумців Дюнана, так званий В"Комітет п’ятиВ", однією з основних цілей якого була розробка міжнародних гуманітарних принципів, а також вивчення можливості створення в кожній країні добровільного суспільства допомоги, члени якого будуть навчатися і готуватися в мирний час до надання допомоги військово-медичній службі під час воєнних дій. Надалі саме цей комітет з’явився засновником КомітетуЧервоного Хреста, а з 1880 р. став називатися Міжнародним комітетомЧервоного Хреста.

Найважливішим нововведенням у міжнародне право, внесеним Женевською конвенцією 1864 р., було поняття нейтральності в тому вигляді, в якому його запропонував Дюнан. Лікарі та інший медперсонал не повинні вважатися беруть участь у воєнних діях і не підлягають захопленню в полон. У Конвенції обмовлялося, що завжди і скрізь пораненим має опинятися повагу та проводитися однакове лікування, незалежно від того, на чиїй стороні вони билися [4, c. 185].

У Женевської конвенції 1864 р. утримувалося всього 10 статей, але вони заклали фундамент, який послужив основою для подальшого розвитку міжнародного гуманітарного права. Ці статті зачіпали суттєві моменти: військові санітарні вози і госпіталі були визнані нейтральними, їм забезпечувалися захист і повагу; нейтральність поширювалася на армійських священиків, виконуючих свої обов’язки; якщо вони потрапляли в руки супротивника, вони повинні були бути звільнені і повернуті в власний табір; необхідно було з повагою ставитися до мирного населення, прийшов на допомогу пораненим; пораненим і хворим воїнам необхідно було забезпечити догляд, незалежно від того, на чиїй стороні вони воювали; знак червоного хреста на білому полі мав позначати госпіталі і медперсонал для забезпечення їм захисту.

Сьогодні важко собі уявити, який величезний вплив справила Женевська конвенція 1864 р. на розвиток права націй. Вперше в історії держави взяли офіційний постійно чинний документ, що містить обмеження їх могутності в інтересах окремих людей і людинолюбства.

Вже через два роки після її прийняття, в австро-прусській війні1866 р., Женевська конвенція 1864 р. пройшла бойове хрещення. Це був зручний випадок довести її значимість, особливо при Садове, в битві майже настільки ж кривавої, що і битва при Сольферіно. Пруссія ратифікувала Конвенцію і дотримувалася її. Вона мала добре оснащеними госпіталями, і Прусський Червоний Хрест був весь час там, де потрібна була його допомога [6, c. 189].

У 1867 році майже всі провідні держави ратифікували Женевську конвенцію 1864 року, крім Сполучених Штатів, які зробили це в 1882 році. З цього часу Конвенція придбала загальний характер, що було дуже важливо для її авторитету. Франко-прусська війна 1870 р. показала, наскільки складно забезпечити виконання положень Женевської конвенції 1864 р. і норм звичаєвого права.

Один із засновників Міжнародного комітету Червоного Хреста і протягом багатьох років беззмінний його Президент — Гюстав Муанье, одразу ж після закінчення цієї війни виклав свої спостереження і висновки в роботі «Женевська конвенція під час франко-пруської війни» [8, c. 96].

Перший військовий конфлікт, в якому Конвенції дотримувалися обидві воюючі сторони, була сербсько-болгарська війна 1885 Смертність в ній склала не більше 2%. На цей раз держави зрозуміли, що Женевська конвенція служить їх обопільному благу, і даний факт більш не піддавався сумніву. Сама ідея, або концепція, поширення міжнародного гуманітарного права не народилася разом з Женевською конвенцією 1864 р., де ще не згадувалося про необхідність ознайомлення населення з її положеннями.

Хотілося б відзначити, що за дорученням Президента США Авраама Лінкольна 24 Квітень 1863 по армії США було видано наказ № 100 «Інструкція польовим військам Сполучених Штатів», підготовлений відомим американським юристом німецького походження Френсісом Лібером. Ця Інструкція, нині відома як Кодекс Лібера, підштовхнула процес подальшої кодифікації законів і звичаїв війни.

1.3 Джерела міжнародного гуманітарного права

Термін «джерело» давно знайшов своє зізнання у теорії та практиці міжнародного права. Зокрема, «джерело міжнародного права — це форма, у якій виражені правил поведінки суб'єктів міжнародних відносин також що забезпечує цих правил якість норми міжнародного права» [8, c. 102].

У той самий час норми міжнародного права від національного права тим, що вони встановлюються його суб'єктами за згодою з-поміж них щодо утримання правил поведінки і надання йому якості міжнародно-правової норми. Воно досягається шляхом узгодження волі суб'єктів.

Отже, з загальних теоретичних міркувань, можна сформулювати думку що, під «джерелами права» слід розуміти передусім нормативно-правові акти, встановлюють норми права, що запроваджують їх у дію.

На відміну від цього визначення, в міжнародному публічному праві термін «джерела» вживається у двох значеннях — матеріальному і формальному. Під матеріальними джерелами розуміються матеріальні умови життя суспільства. Формальні джерела — це форми, у яких знаходять своє вираження норми права [7, c. 166]. Тільки формальні джерела права є юридичною категорією і вони становлять предмет вивчення юридичних наук. Під джерелами міжнародного права можна також ознайомитися розуміти й результати процесу нормо творення.

Як підкреслював Ф. Мартенс, «міжнародне право у нормах та принципи відбиває реально існуючі міжнародні відносини"[8, c. 106].

Слід зазначити, що з дослідженні проблеми джерел міжнародного права фахівці справедливо звертаються до аналізу статті 38Статута Міжнародного суду ООН. Вона має перелік джерел міжнародного права, виходячи з яких суд має вирішувати передані з його розгляд суперечки. До них віднесено [11, c. 114]:

1) міжнародні конвенції; 2) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правової норми; 3) загальні принципи права; 4) судових рішень і доктрини найкваліфікованіших фахівців із публічному праву різних націй як допоміжного кошти на визначення правових норм.

Слід зазначити, кожна наука, поруч із предметом, методом та оборонною системою, має власний джерело. Міжнародне гуманітарний право, як і інші галузі права, має джерела. Здається, що наведений раніше перелік у статті 38Статута Міжнародного суду ООН може й як джерело міжнародного гуманітарного права. Однак цьому треба врахувати, що на відміну від норм міжнародного публічного права норми гуманітарного права реально діють лише у період збройних конфліктів, оскільки «вони регулюють суспільні відносини тоді, коли починаються воєнних дій, незалежно від цього, зроблений чи акт агресії чи реалізується декларація про самооборону» [8, c. 98].

Одним із джерел міжнародного гуманітарного права є міжнародні конвенції. Міжнародні конвенції являються реалізацією договірного право, у якому беруть участь чи можуть брати участь всі держави і яке містить норми, обов’язкові для міжнародного співтовариства.

Основними джерелами міжнародного гуманітарного права є чотири Женевські конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р., прийняті Організацією Об'єднаних Націй: Конвенція «Про поліпшення долі поранених і хворих на діючих арміях» (I Женевська конвенція); Конвенція «Про поліпшення долі поранених з онкозахворюваннями та осіб, потерпілих аварії корабля, зі складу Збройних Сил на морі» (II Женевська конвенція); Конвенція «Про поводження з військовополоненими» (III Женевська конвенція); Конвенція «Про захист цивільного населення в часи війни» (IV Женевська конвенція).

Слід зазначити, що Женевські конвенції були доповнені двома Протоколами від 8 червня 1977 р. :Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I); Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується жертв збройних конфліктів не міжнародного характеру (Протокол II). Протокол I містить нових норм, які стосуються міжнародним збройним конфліктів, Протокол II — норми міжнародного гуманітарного права, які стосуються збройним конфліктів не міжнародного характеру [6, c. 113].

Обидва Протоколи значно підвищують ефективність захисту, бо вони надають найменш захищеним категоріям осіб захист.

Протокол I сполучає Женевское право і Гаагское право, що колись розвивалися окремо. Перемогла думка, за якою недостатньо допомагати жертвам бойових дій. Важливіше, щоб право накладало обмеження на самі воєнних дій, щоб причинялось якнайменше зайвих страждань і ушкоджень.

Хоча Додаткові протоколи поки що не прийнято усіма державами, цілком слід розглядати як основні джерела міжнародного гуманітарного права [8, c. 99].

Три із зазначених Конвенцій присвячені досить відомим питанням захисту поранених і хворих, осіб, потерпілих аварію корабля, і військовополонених; четверта Конвенція забезпечує захисту від свавілля та насильства цивільним особам, які опинилися при владі противника. Її найважливіший розділ стосується окупованих територій. IV Женевська конвенція свідчить у тому, що міжнародну спільноту засвоєно урок, отриману під час Другої Першої світової. Адже всім добре відомі злочини, що відбувалися проти цивільного населення на окупованих територіях.

Конвенції і Протокол I застосовують у разі оголошення війни чи іншого конфлікту між двома або як сторонами, підписантами Конвенції і Протокол I, початку виникнення конфлікту, навіть якщо жодна зі сторін не визнає стан війни. Ці документи застосовуються й у випадку збройних конфліктів, у яких народи борються проти колоніального панування і в іноземній окупації, і навіть проти расистських режимів в здійснення свого права самовизначення [10, c. 84].

Застосування Конвенцій і Протоколу I припиняється після загального закінчення бойових дій, але в окупованих територіях — після закінчення окупації, але не відношенні тих категорій осіб, чиє остаточне звільнення, репатріація чи пристрій відбуватимуться після зазначених термінів. Ці особи має перебувати під захистом відповідних положень Конвенцій і Протоколу I до остаточного звільнення, репатріації чи устрою.

Договори 1949 р., як основні джерела, виключно важливі ще й тому, що у сучасних умовах захист гуманітарного права поширюється ще й на жертв громадянських війн. Це засвідчують, наприклад, збройні події у Афганістані, Руанді, Югославії.

1.4 Механізми забезпечення захисту прав та свобод людини

У сучасному міжнародному праві деякі дослідники виділяють міжнародне гуманітарне право в мирний час (міжнародне право прав людини), предметом якого є здійснення, забезпечення і захист прав людини. Інші зазначають, що міжнародне гуманітарне право утворює дві підгалузі: гуманітарне право в мирний час і міжнародне гуманітарне право в період збройних конфліктів [8, c. 104].

Принцип поваги прав і свобод людини, зафіксований у Статуті ООН, був деталізований у конкретних міжнародно-правових нормах: Загальній декларації прав людини 1948 р.; Конвенції про політичні права жінок 1953 р.; Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.; Міжнародному пакті про соціальні, економічні та культурні права 1966 р.; Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р.; Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.; Конвенції про попередження злочинів геноциду і покарання за нього 1948 р.; Конвенції про права дитини 1989 р. та ін.

Отже, на універсальному і регіональному рівнях зафіксовані міжнародні стандарти в галузі прав людини -- обов’язкові для всіх держав правила поводження з людьми, що полягають у необхідності гарантувати особам, які перебувають під їх юрисдикцією, встановлені міжнародно-правовими актами права і свободи. А також не зазіхати на них [8, c. 106].

Усі існуючі документи у цій сфері можна поділити на такі групи, що присвячені питанням: 1) боротьби з масовими порушеннями прав людини, із злочинами проти людяності; 2) захисту прав окремих категорій індивідів; 3) правового статусу індивідів.

На сьогодні прийнято понад 350 міжнародних документів, також понад 200 — у Європі у сфері прав людини. Вони, насамперед, регламентують рівноправність; заборону дискримінації; право брати участь в управлінні державними справами; заборону жорстокого, принизливого поводження з будь-ким; заборону рабства, работоргівлі і примусової праці; право на свободу і особисту недоторканність, свободу думки, совісті і релігії; право на мирні збори тощо [10, c. 89].

Згідно з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини 1950 року у разі порушення державою визначених цією конвенцією прав і основних свобод людини може бути Порушена справа потерпілої особи в Європейському суді з прав людини проти держави. Держава може бути відповідачем також в ООН у тому разі, якщо проти держави, де порушені права людини, буде подано клопотання відповідно до існуючих процедур.

Загалом виділяють консенсусні і не консенсусні механізми і процедури в галузі прав людини [8, c. 107]. Перші, засновані на загальній згоді учасників, переважно договірні (Комітет проти тортур), другі створюються резолюціями міжнародних організацій. Міжнародними контрольними механізмами визначають певні організаційні структури (комітети, робочі групи, спеціальні доповідачі), на відміну від процедур — порядку і методів вивчення відповідної інформації і реагування на результати такого вивчення. У межах одного контрольного механізму можуть використовуватися різні процедури. Це можуть бути колективні та одноособові органи.

Можна також виокремити універсальний і регіональний рівень забезпечення і захисту прав людини, відповідні їх механізми. Зокрема, регіональними контрольними механізмами за дотриманням існуючих стандартів є Міжамериканська комісія з прав людини та Міжамериканський суд з прав людини, Африканська комісія з прав людини, Європейський суд з прав людини тощо.

Розділ 2. Міжнародне гуманітарне право — основа міжнародної безпеки

Міжнародне гуманітарне право — сукупність юридичних принципів і норм, які регулюють відносини між державами, та іншими учасниками (суб'єктами) міжнародного спілкування. Система міжнародних відносин заснована на дотриманні всіма державами загальноприйнятих принципів міжнародного права, виключаючи вирішення спірних питань і розбіжностей між ними і загрози силою.

Принципи міжнародної безпеки передбачають: забезпечення рівноправної безпеки для всіх держав, створення дієвих гарантій у військовій, політичній, економічній і гуманітарній сферах; безумовна повага суверенних прав кожного народу, справедливої ??політики врегулювання міжнародних криз і регіональних конфліктів, зміцнення довіри між державами; вироблення ефективних методів запобігання міжнародного тероризму, виняток геноциду, апартеїду, фашизму, виключаючи з міжнародної практики всіх форм дискримінації, відмову від економічних блокад і санкцій без рекомендації світового співтовариства [6, c. 213].

З утворенням держав виникають і відносини між ними. З’являється потреба врегулювання міждержавних відносин. Тут і народжуються перші норми міжнародного права, в основі яких лежать вже існували міжплемінні правила. Так, у Стародавньому Римі виникає «право народів». Воно являло собою сукупність правил, які регулювали відносини з приводу ведення війн, заснування царств, поділу майна, встановлення меж полів, побудови будівель, торгівлі, купівлі-продажу та ін.

«Право народів» регулювало як внутрішньодержавні, так і частково міждержавні відносини, оскільки на початковому етапі становлення міжнародного права не було чіткого відмінності між внутрішньодержавним і міжнародним правом [9, c. 189].

В основі зародження міжнародного права лежить державне поділ суспільства та необхідність зв’язків між державами. У свою чергу, міждержавні зв’язки обумовлюються такими причинами, як міжнародний поділ праці, об'єднання зусиль держав для вирішення спільних проблем економічного, політичного, напування і іншого характеру, демографічна ситуація в тих чи інших регіонах планети, час становлення, формування та розвитку держав, рівень знань, ступінь розвитку комунікаційних зв’язків, ремесел, промисловості, сільського господарства, релігії, ідеології, культури, військового потенціалу і т.д.

2.1 Право збройних конфліктів

У XX ст. світ пережив дві світові війни, які були безпрецедентні за людських втрат і нанесеному збитку. Розвиток технологій, винайдення і вдосконалення нових видів озброєння призвели до того, що на землі накопичений арсенал, якого вистачило б для повного знищення декількох таких планет, як наша. На озброєння день за днем?? надходить нова зброя, винаходити в кабінетах вчених. Так, в ході корейської війни початку 50-х рр. XX ст. було застосовано 9 раніше невідомих видів зброї, у В'єтнамі (1964−1975) — 25, у чотирьох арабо-ізраїльських збройних конфліктах (60−80-і рр.) — 30, а у війні в зоні Перської затоки (1991) — близько 100. Найбільш смертоносне з усіх винайдених видів зброї - ядерна [10, c. 283].

Зусиллями багатьох держав сьогодні загроза глобальної ядерної війни істотно зменшена.

Уже з другої половини XIX ст. почався процес закріплення норм міжнародного права, спрямованих на захист людей, які страждають від лих, викликаних збройними конфліктами. Ці норми проголошені міжнародними документами, які становили в сукупності основу сучасного міжнародного гуманітарного права [10, c. 285].

Процес вироблення конвенцій зайняв тривалий історичний період. У 1964 — 1906 — 1929 роках були прийняті Женевські конвенції «для поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях». У 1899 і 1907 були прийняті Гаазькі конвенції.

Після Другої світової війни було прийнято чотири основних документи міжнародного гуманітарного права, суттєво підсилили захист жертв збройних конфліктів:· Женевська конвенція про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях від 12 серпня 1949р. ;· II Женевська конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної зі складу збройних сил на морі від 12 серпня 1949р. ;· III Женевська конвенція про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949р.; IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949р. У 1977р. положення цих конвенцій були розширені двома додатковими протоколами:· Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949р., Що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I) від 8 червня 1977р. ;· Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949р., Що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол II) від 8 червня 1977р. [10, c. 279].

Крім Женевських існують ще й Гаазькі міжнародні конвенції, прийняті на1-й (3 конвенції) та 2-й (13 конвенцій) мирних конференціях у Гаазі у 1899 і 1907 роках. Гаазькі конвенції містять положення про мирне вирішення міжнародних суперечок, про відкриття військових дій, нейтралітету, захисту мирних жителів, режим військовополонених. Але я вважаю, що назва «мирна» не зовсім підходяще, тому що центром уваги обох конференцій було питання не про те, як усунути війни, а про те, за якими правилами їх вести.

Згодом Гаазькі і Женевські конвенції не раз порушувалися в ході воєн, тому я вважаю за необхідне створення механізму правозастосовчої політики, зводить до мінімуму порушення міжнародного гуманітарного права.

Загальний захист цивільного населення від небезпек, що виникають у зв’язку з воєнними операціями, можлива тільки за умови, що воюючі сторони можуть відрізнити цивільне населення від тих, хто безпосередньо бере участь у бойових діях (комбатантів) [8, c. 83].

Згідно з нормами міжнародного гуманітарного права, конфліктуючі сторони зобов’язані завжди розрізняти між цивільним населенням та комбатантами та вживати всіх можливих заходів обережності, щоб оберігати цивільне населення. У той же час, якщо цивільному населенню створюють умови захисту від насильства і нападів з боку противника, то це передбачає, що воно не бере участі в конфлікті.

Під час Другої світової війни непоодинокими були випадки, коли цивільні особи ставали жертвами репресій. Такі факти зафіксовані, наприклад, в ноті Молотова німецького уряду від 27 квітня 1942р.: «…В селах Лотошинського району Московської області гітлерівці закатували і повісили 153 людини, 13 сімей живцем спалили … Тільки за січень 1942р. з Харкова надійшли відомості про страту 370 заручників у якості репресій за дії партизанів «[10, c. 291].

Сучасне міжнародне гуманітарне право забороняє акти насильства або загрози насильства, що мають основною метою тероризувати цивільне населення. Міжнародним гуманітарним правом передбачені обмеження ведення військових дій.

2.2 Початок війни і закінчення війни. Їх правові наслідки

Держави відповідно до Гаазької конвенції про початок воєнних дій 1907 року визнають, що воєнні дії між ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного повідомлення у формі: мотивованого оголошення війни; ультиматуму з умовним оголошення війни. Про стан війни необхідно одразу повідомити нейтральним державам.

Згідно із визначенням агресії, прийнятим Генеральною Асамблеєю ООН 1974 року сам факт оголошення війни, що не є актом самозахисту відповідно до ст. 51 Статуту ООН, не перетворює війну протиправну у війну законну, і є актом агресії. Початок агресивної війни без її оголошення є обставиною, що обтяжує та підвищує відповідальність агресора [5, c. 108].

Оголошення війни, навіть якщо воно не супроводжується власне воєнними діями, означає початок юридичного стану війни.

Визначають такі міжнародно-правові наслідки оголошення війни: припиняються дипломатичні і консульські зносини між державами, відкликається персонал посольств і консульств; припиняють чинність політичні договори (про ненапад, нейтралітет, про воєнний союз). Деякі багатосторонні договори припиняють свою дію у відносинах між державами, які беруть участь у війні; до громадян країни-противника може застосовуватися спеціальний режим: їх право на вибір місця проживання обмежується; вони можуть бути інтерновані або примусово поселені в певному місці (ст. ст. 41,42 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 р.) [5, c. 110].

Багатосторонні міжнародні договори, що закріплюють норми і принципи права в період збройних конфліктів, починають діяти у відносинах між воюючими державами. З початком війни починається фактичне здійснення договорів і угод, що регулюють відносини між державами, які беруть участь у війні, з одного боку, та нейтральними й іншими невоюючими державами з іншого боку [8, c. 78].

Театром війни визначається вся територія воюючих держав (сухопутна, морська і повітряний простір над ними), на якій вони потенційно можуть вести воєнні дії. Водночас театром воєнних дій є територія, на якій збройні сили воюючих держав фактично ведуть воєнні дії. Забороняється використовувати в якості театру війни, тобто не можуть вважатися об'єктом нападу і знищення [5, c. 113]: а) територія нейтральних та інших невоюючих держав, демілітаризовані території; б) міжнародні протоки і канали; в) санітарні зони і місцевість на окупованій території з відмітними емблемами; г) культурні цінності, будинки, що мають велике національне і загальносвітове значення;

д) райони розташування атомних електростанцій, дамб і гребель, руйнування яких призводить до катастрофічних та небезпечних наслідків для цивільного населення.

2.3 Відповідальність у міжнародному гуманітарному праві

Міжнародне право передбачає відповідальність держав і окремих осіб, які порушили правила ведення війни. Фізичні особи за скоєння злочинів, проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності підлягають кримінальному покаранню [9, c. 195].

До злочинів проти миру відносяться: планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни тощо.

Військові злочини — вбивства, катування, відведення в рабство чи для інших цілей цивільного населення окупованих територій; вбивства чи катування поранених, хворих, військовополонених, заручників, безглузде руйнування міст і будов, пограбування або знищення суспільної чи приватної власності та ін. [9, c. 196].

Злочини проти людяності - вбивства, винищування, поневолення, заслання і інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до або під час війни, або переслідування з політичних, расових чи релігійних мотивів з метою здійснення злочинів або у зв’язку з будь-якими злочинами, такими, що підлягають юрисдикції Трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були здійснені, чи ні (ст. 6 Статуту МВТ).

Військові злочинці піддаються покаранню за законами країни, на території якої вони зробили свої діяння. У деяких випадках для цього створюються міжнародні суди. Згідно з нормами міжнародного права держави зобов’язані ввести в дію національні закони, необхідні для забезпечення ефективного переслідування військових злочинців. Це зобов’язання покладено як на воюючі, так і на невоюющих держави. Покарання має застосовуватися до всіх винним: власним громадянам та іноземцям, незалежно від місця і часу вчинення ними злочинів. Міжнародно-правовими актами передбачено можливість видачі злочинців. Московської декларацією від 30 жовтня 1943р. визначено, що військові злочинці мають бути «відіслані до країн, в яких були здійснені їх огидні дії, для того щоб вони могли бути засуджені й покарані» [7, c. 217].

Нормами міжнародного права встановлено і коло осіб, на яких не поширюються строки давності за скоєння злочину проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності. До таких осіб належать: виконавці та учасники злочинів; ті, хто безпосередньо підбурює до вчинення; представники державної влади, які допустили їх вчинення.

На військових злочинців не поширюються норми, що регулюють право притулку. Декларація про територіальний притулок від 14 грудня 1967 року закріпила норму, згідно з якою на право шукати притулку і користуватися ним «не може посилатися ніяке обличчя, щодо якого існують серйозні підстави вважати, що вона вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності».

Ось яскравий приклад злочину політичних діячів проти світу. США і інші члени НАТО, розв’язавши агресію проти Югославії, скоїли злочин проти миру (планування, підготовку, розв’язування та ведення агресивної війни або війни з порушенням міжнародних договорів. Як показала міжнародна практика держав і численні локальні війни та міжетнічні конфлікти, міжнародне право в період збройних конфліктів і понині зберігає свою актуальність і потребує постійної коригування та розвитку.

Висновки

Таким чином, у витоків виникнення міжнародного гуманітарного права стоїть Женевська конвенція 1864 року. Проте сам термін «міжнародне гуманітарне право» виник набагато пізніше, а саме в 50-х роках XX століття, і вперше був запропонований відомим швейцарським юристом Жаном Пікте.

Окремі категорії індивідів наділяються спеціальними правами та захистом, передбаченими нормами, тобто фізичні особи набувають спеціальні правові статуси. Тому можна говорити про те, що «право збройних конфліктів» складається головним чином з норм, що мають «головну прописку» в інших галузях міжнародного права.

Міжнародне гуманітарне право утворюють дві підгалузі (гуманітарне право в мирний час і гуманітарне право в період збройних конфліктів), а також міжгалузеві інститути та норми (інститут консульського захисту громадян, норми про відповідальність індивідів за злочини міжнародного характеру і т.д.)Міжнародне гуманітарне право можна визначити як сукупність міжнародно-правових принципів і норм, що регулюють питання забезпечення та захисту прав і свобод людини як у мирний час, так і в період збройних конфліктів, які регламентують співробітництво держав у гуманітарній сфері, правове становище всіх категорій індивідів, а також встановлюють відповідальність за порушення прав і свобод людини.

Список використаних джерел

1. Загальна декларація прав людини 1948 року / / Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірник документів .- М.: Юридична література, 1990. С. 14 — 20.

2. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року / / Відомості Верховної РФ, 08. 01. 2001, N 2, ст. 163.

3. Американська конвенція прав людини 1969 року / / Міжнародні акти про права людини. Збірник документів .- М.: Норма-ИНФРА-М, 1998. С. 720 — 736.

4. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року / /Міжнародне публічне право. Збірник документів. Т. 1 .- М.: БЕК, 1996. С. 470 — 482.

5. Чинне міжнародне право. Т. 1 .- М.: Московський незалежний інститут міжнародного права, 2006. С. 42−54, 83 — 91.

6. Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірник документів .- М.: Юридична література, 1990. С. 14 — 20, 58−80.

7. Жеребцов А. М. «Міжнародне Гуманітарне право». Курс лекцій. Краснодар. 1998.

8. Права людини та збройні конфлікти: Учеб. для вузов / Под ред. В.А. Карташкіна. М., 2011.

9. Міжнародне публічне право: Учеб. / Под ред. К. А. Бекяшева. 3-тє вид., Доп. М., 2012.

10. Міжнародне право: Учеб. / Под ред. Ю. М. Колосова і Е С Кривчикова. 2-е вид., Перераб. і доп. М., 2005. 12. Міжнародне право: Учеб. / Под ред. Л. М. Шестакова. М., 2012.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой