Історичні типи права та його принципи

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

УКООПСПІЛКА

ПОЛТАВСЬКИЙ КООПЕРАТИВНИЙ ТЕХНІКУМ

Циклова комісія

юридичних дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Теорія держави і права»

на тему:

«Історичні типи права та його принципи»

студента ІІ курсу, заочного відділення

групи ПРз-21

Гончаренко Костянтин Едуардович

ПОЛТАВА

2010

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Поняття та характеристика основних історичних типів права

РОЗДІЛ 2. Поняття та характеристика основних принципів права

РОЗДІЛ 3. Загальнолюдські (загально цивілізаційні) принципи права: деякі теоретичні аспекти

РОЗДІЛ 4. Проблеми визначення та дії принципу верховенства права в Україні

ВИСНОВКИ

Список використаної літератури

ВСТУП

Актуальність теми. Виникнення та існування права пов’язане з появою та розвитком держави. Зі зміною характеру держави в різні часові періоди еволюціонувало і право, зазнаючи на собі різноманітні прояви політичного, соціально-економічного життя суспільства. Тому можна говорити про наявність специфічних рис права в різні історичні епохи.

Важливою складовою права виступають правові принципи, адже вони є своєрідною конструкцією, на якій базується і реалізується вся система права. Правові принципи є не лише орієнтирами у формуванні права, а й керівними засадами при розв’язанні юридичних справ, а також у випадках наявності прогалин у законодавстві.

Мета курсової роботи: дослідити основні історичні типи та принципи права.

Завдання курсової роботи:

Розглянути значення понять «принципи права» та «історичні типи права»;

Виокремити основні історичні типи права;

Здійснити класифікацію правових принципів;

Охарактеризувати основні історичні типи та принципи права;

5. З’ясувати роль правових принципів у нормотворчій та правоза- стосовчій діяльності держави.

Бібліографічний огляд: даною проблемою займалися такі дослідники: Кельман М. С, Мурашин О. Г., Кравчук М. В., Копейчиков В. В., Марченко М. Н., Скакун О. Ф. 1 Зокрема, Марченко М. Н. звертає увагу на економічний фактор при виокремлені історичних типів права. Кравчук М. В. зосереджує основну увагу на загальнолюдських принципах права, а Скакун О. Ф. — на галузевих та міжгалузевих.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ІСТОРИЧНИХ ТИПІВ ПРАВА

Розмаїття держав, що мали місце в історії та існують сьогодні, потребують певної упорядкованості, класифікації за загальними та особливими ознаками.

Поняття історичного типу пов’язується з установленням закономірної залежності класової сутності держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічну основу, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби виробництва.

Основною класифікацією держав є їх розподіл та об'єднання за типами права. Історичний тип права — це сукупність найбільш суттєвих ознак, притаманних державам, що існували на певних етапах історії людства.

Відповідно до класифікації суспільно-економічних формацій все розмаїття держав в історичному контексті поділяється на такі типи: рабовласницькі, феодальні, буржуазні, соціальні та сучасні (2).

Рабовласницьке право — це перший в історії тип держави, який не мав загального розповсюдження і був перехідним. Це зумовило наявність у рабовласницькому суспільстві залишків устрою влади первіснообщинного ладу, але домінуючої сили в ньому забирає тенденція державної організації суспільства.

Рабовласницький тип права характеризується тим, що його економічну основу складала приватна власність і такий засіб виробництва як раб. Членами держави визнавалась меншість населення — у першу чергу, рабовласники та, у деяких випадках, представники інших верств населення (селяни-общинники, ремісники, торгові люди).

Політичною основою рабовласницької держави було політичне панування класу рабовласників, знаті та князів, наближених до царської влади. За формою правління це були абсолютні та деспотичні монархії іноді теократичні монархії, царські династії. Кожна рабовласницька держава мала свою систему права і законодавства, яка складалась в основному зі звичаєвого права і традицій, релігійних норм та окремих законів.

Феодальний тип права є другим історичним типом права. Він прийшов на зміну рабовласницькому типу. Феодальний тип права виникає двома основними шляхами. Перший — це шлях поступового розладу рабовласницького економічного і соціально — політичного ладу і зародження в його надрах зачатків феодального ладу. Цей процес проходив в усіх рабовласницьких державах і суспільно — політичних системах. Другий — це шлях поступового розвитку, а потім розладу первісно — общинного ладу і виникнення на його основі феодального ладу. По цьому шляху йшов, в тому числі, розвиток держави і права у східних і західних слов’ян. Воно було пов’язане з перетворення родових старійшин, військових вождів, всієї родової знаті на великих землевласників та скотарів. В результаті захоплення суспільних земель та скота, а також розорення і закабалення своїх співплеменників родова знать поступово перетворювалась на земельну аристократію, а співплеменники, що експлуатувались, перетворювались на повністю залежних від них селян (6).

У деяких суспільствах організація державності починалася з феодального типу держави. Для такої держави, незважаючи на те, що вона базується, в основному, на сільськогосподарському виробництві, характерне вже визнання селянина членом держави, який, не маючи права власності на землю, володіє іншими засобами виробництва (хатою, іншими будівлями, інвентарем). Феодальна держава об'єднує всіх членів суспільства, але вони не рівні за своїм соціальним статусом, поділяються на різні стани; існує в цьому суспільстві і кріпацтво.

Феодальне право є за своєю сутністю інституалізацією суспільства, його становлення як цілого, що існує на певній території та спроможне виступати зовні у вигляді єдиних органів. Тому пануючою закономірністю становлення феодального суспільства є централізація управління, а провідною формою державної організації - монархія (ранньофеодальна, централізована, станово-представницька). Оскільки центральна влада феодальної держави підтримувалась багатими станами міст, виникли органи станового представництва (земські собори, парламент). Розшарування суспільства вимагало правового закріплення не лише нерівності різних груп, а й ієрархії їх взаємовідносин.

Феодальне право — жорстоке, відверто класове, неузгоджене та розпорошене. Воно являло собою введену в закон волю пануючого класу феодалів встановлюючи в кінцевому результаті матеріальними умовами життєдіяльності цього класу. Його основні завдання полягали в юридичному оформленні і закріпленні феодальної власності на землю й інші засоби виробництва.

Характерні риси й особливості феодального права полягали, перш за все, в тому, що воно мало яскраво виражений становий характер, відкрито закріплювало економічну і соціально — політичну нерівність в суспільстві, виступало як право — привілей класу феодалів. Члени суспільства наділялися правами і свободами в залежності від того, яке місце у феодальній ієрархії вони займали.

Феодальне право відрізнялося різноманіттю форм. У суспільстві мало перевагу форма феодального права, така як звичай.

Буржуазне право виникло в результаті буржуазних революцій, спрямованих проти феодально-абсолютистської монархії та феодальних відносин.

Для них характерні такі риси:

Ш феодальне проголошення і закріплення рівноправ'я, законності,

Ш непорушності прав людини, свободи приватної власності та договорів,

Ш невтручання держави у суспільне життя;

Ш цензовий характер, тобто відсторонення за допомогою майнових та інших цензів більшості населення від участі у формуванні органів влади;

Ш зосередження основних зусиль держави переважно на політичних функціях;

Ш множинність форм правління (конституційна монархія, демократична республіка),

Ш зростання ролі права в регулюванні суспільних відносин (3).

Розвиваючись разом з державою, буржуазне право виражене в домонополістичний період волю та інтереси всього класу капіталістів, а в умовах державно — монополістичного капіталізму — перш за все волю та інтереси монополістичної буржуазії. Правотворча, правоохоронна та правозастосовна діяльність імперіалістичної держави здійснюється під сильним впливом і контролем монополістичного капіталу.

Буржуазне право перш за все охороняє капіталістичну власність на землю, надра, водні ресурси, основні засоби виробництва. Про це свідчать численні нормативно — правові акти, прийняті в різних буржуазних державах на різних етапах розвитку капіталізму.

Буржуазне право на відміну від феодального відкидає поділ суспільства на стани і всі пов’язані з ним привілеї. Замість церковного та іншого поділу феодального права в умовах капіталізму з’являється приватне й публічне право. Приватне право, яке вбирає в себе такі гілки буржуазного права, як цивільне, сімейне, торгівельне, направлене на регулювання сімейних відносин, які відображають приватні інтереси індивідуальних власників чи окремих капіталістичних об'єднань.

Публічне право, яке склалося із конституційного, адміністративного, кримінального, бюджетно — податкового та інших гілок, регулює відносини, які забезпечують все класові інтереси буржуазії, трактуючи в пропагандистських цілях як загальнодержавні, загальнонаціональні та їм подібні інтереси.

Основними формами, або джерелами, буржуазного права є закони, нормативні акти видані виконавчими державними органами, правові договори, правові звичаї та прецеденти.

На всіх стадіях розвитку капіталістичного суспільства буржуазне право як засіб виразу волі і захисту інтересів буржуазії постійно відрізнялося строгою класовою направленістю. Прагненням затвердити існуючий економічний і соціально — політичний лад, реальним змістом за відношення до пануючого класу формалізмом за відношенням до пригнічених класів.

Буржуазне право, будучи одним з найважливіших регуляторів суспільних відносин, засобом цілеспрямованого впливу пануючого класу на економіку, політику, соціальну структуру, капіталістичного суспільства, життя і діяльність соціальних груп та окремих людей, постійно взаємодіє із системою інших регулятивних засобів впливу на суспільні відносини.

Соціалістичному типу права притаманні нігілістичне ставлення до права, спроби його ототожнення з політичною доцільністю, проголошення принципу фактичної рівності (зрівнялівка), управління суспільством за допомогою репресивних методів, ототожнення права і законодавства, визнання тимчасового характеру держави і права, необхідності їх скасування при комунізмі як вищої стадії розвитку соціалістичного суспільства.

Сучасний тип права характеризується соціальною спрямованістю, демократичним режимом утворення державних органів і здійснення державної влади, правовою формою та характером державної діяльності.

Сучасні держави найбільш розвинутих суспільств забезпечують задоволення загальнолюдських потреб, реальне здійснення та захист основних прав людини.

Їх економічною основою є наявність серед населення значної кількості власників засобів і результатів виробничої діяльності та рівноправність різних форм власності: приватної, муніципальної та державної.

Суттєвою рисою сучасного права є відображення, забезпечення і захист природних прав людини (8).

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ПРИНЦИПІВ ПРАВА

Серед важливих компонентів права важливе місце і значення мають принципи права.

Принципи права — це керівні ідеї, які характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві. З одного боку, вони виражають закономірності права, а з іншого — найбільш загальні норми. Які діють у всій сфері правового регулювання і поширюється на всі суб'єкти. Ці норми або чітко сформульовані в законі або виводяться із загального змісту законів.

Принципи права виступають в якості своєрідної конструкції на якій базуються і реалізуються не кільки окремі норми права, інститути і галузі права, а й вся система права. Вони служать основним орієнтиром всієї правотворчої, правозастосовної і правоохоронної діяльності державних органів. Маючи загальнообов’язковий характер, принципи права сприяють зміцненню внутрішньої єдності та взаємодії різних галузей і інститутів права, норми права і правових відносин суб'єктивного і об'єктивного права.

Принцип права є не тільки орієнтиром у формуванні права, а й керівними засадами при розв’язанні конкретних юридичних справ, особливо при застосуванні аналогії закону у випадках наявності прогалин у законодавстві. Принципи права об'єктивно обумовленні економічним і соціально — політичним устроєм суспільства, який існує в тій чи іншій країні соціальною природою держави і права, характером пануючого в країні політичного і державного режиму, основними принципами побудови і функціонування політичної системи того чи іншого суспільства.

На нашу думку, немає необхідності доводити що принцип побудови і функціонування, скажімо, феодального права докорінно відрізняються від принципів побудови і функціонування рабовласницького чи іншого типу сучасного права.

Власне, очевидно є різниця принципів таких, наприклад, сучасних правових систем, як романо — германської правової системи, яка охоплює країни, в яких юридична наука і практика склалася включно на законах римського права, і системою мусульманського права, яка склалася на підвалинах мусульманської релігії.

Принципи права далеко не завжди лежать на поверхні і носять відкритий характер. Проте вони притаманні будь — якій правовій системі. Як правило, вони закріплюються або прямо в законодавчих актах (статтях, преамбулах, конституційних чи звичайних законів) або заповнюють собою зміст правових норм.

В якості прикладу прямого закріплення принципів права в законодавстві можна послатися на проголошення принципу народовладдя в конституціях багатьох сучасних держав.

Так, Конституція нашої держави 1996 року проголосила, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (ст. 5). 1 Конституція Китайської Народної Республіки 1982 року проголошує, що вся влада в країні «належить народу народ у відповідності з положенням закону різними шляхами і в різних формах управляє державними, господарськими, культурними і суспільними справами» (ст. 2).

Принцип народовладдя відкрито проголошується і закріплюється в конституціях і звичайних законах багатьох інших країн (ст. З Конституції Російської Федерації; ст. 2 Конституції Чеської Республіки; ст. 2 Словацької Республіки тощо).

Значення принципів права полягає в тому, що вони у стислому вигляді, концентровано відображають найсуттєвіші риси права, є «обличчям» права, вони:

· здійснюють узагальнене закріплення основ суспільного ладу;

· забезпечують єдине формування правових норм;

· забезпечують їх вплив на суспільні відносини шляхом правового регулювання та інших видів впливу (3).

Система принципів базується на їх стійкому зв’язку між особами. Реалізуючи ту чи іншу правову норму необхідно врахувати принципи всієї правової системи, які надають їй єдиної спрямованості.

Принципи права можна класифікувати за такими підставами:

а)за формою нормативного вираження (тобто за характером нормативного джерела, в якому вони закріплені);

б)за сферою дії(в одній чи кількох галузях, права в цілому);

в) за змістом.

За формою нормативного вираження принципи можна розподілити на такі, що закріплені в міжнародних та внутрішньодержавних деклараціях, конституціях і в поточному законодавстві.

За сферою дії вирізняють загально-правові, міжгалузеві, галузеві та принципи правових інститутів.

За змістом бувають загально-соціальні (економічні, політичні та ін.) і спеціально-юридичні принципи. Можлива й інша класифікація, пов’язана з дослідженням специфічних принципів, властивим певним структурним спільностям, наприклад загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, історичні та інші.

Загальнолюдські принципи права

Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права безпосередньо визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (політичним, економічним, соціальним, моральним тощо) і повинні виступати універсальним критерієм становлення національних правових систем. Вони закріплені в міжнародних правових документах і частково у внутрішньому законодавстві окремих держав.

Загальнолюдські принципи формуються в перебігу продуктивності взаємодії людського суспільства на фоні виникнення цивілізаційної ідентичності народів і являють собою одне з кращих досягнень людства. Будучи визнаними загальнолюдськими і закріплені в міжнародно-правових документах, ці принципи стають обов’язковими для всіх держав.

Принцип гуманізму — одна із найважливіших ціннісних характеристик цивілізованого суспільства, що визнає благо людини, його права на свободу, щастя, виявлення своїх здібностей критерієм прогресивності соціальних інститутів. Принцип гуманізму в праві знаходить своє втілення в цілому ряді нормативних положень різноманітної галузевої належності, таких як: ніхто не може бути безпідставно заарештованим або утримуватися під вартою; батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття; ніхто не може бути підданий катуванню, іншим жорстким, нелюдським чи таким, що принижують його гідність, видами примушування і покарання; заборона допуску до преси і публіки на судовий розгляд з міркувань моралі.

Принцип демократизму прямо випливає з принципу народовладдя. Однак ідея права полягає у прагненні окремої людини до відносності свободи від влади — державної, особистої і навіть народної. Тому в праві принцип демократизму проявляється шляхом закріплення в нормах правового становища людини, порядку участі народу у формуванні органів державної влади, в здійсненні правової політики, у створенні й удосконалення законодавства:

Принцип справедливості передбачає його трактування як зовнішнього, щодо права явища і як соціально-юридичної категорії, що відбиває певні властивості самої юридичної форми. Йдеться про здатність права захищати політичні, економічні та інші інтереси різних соціальних груп (класів), кожна яка має свої уявлення про справедливість.

Щодо справедливості, то як спеціально-юридична категорія вона розглядає в масштабі відповідності, пропорційності, збалансованості і певної гармонійності між здійсненими витратами, зусиллями, зверненнями людей і відповідною реакцією на це суспільства, вираженої у вигляді винагороди, заохочення чи осудження. У цьому разі вказаний принцип виступає як принцип усієї правової системи.

Принцип свободи як можливість вибору варіанта поведінки являє собою абсолютне благо і може бути обмежений лише необхідністю забезпечити свободу інших осіб, що досягається шляхом встановлення певної міри свободи окремої особи. Діяльність органів держави і посадових осіб має бути спрямована на створення умов для реалізації і захисту свободи людини.

Принцип рівності виражається у рівності правового становища всіх перед законом, наявності рівних загально громадських прав і обов’язків, рівному захисті перед судом залежно від національної, статевої, релігійної незалежності, походження, місце мешкання, посадового стану та інших обставин (9).

Загально-правові принципи

Загально-правові принципи характерні для права в цілому, визначають якісні особливості всіх правових норм національної правової системи незалежно від специфіки регульованих ними суспільних відносин. Вони діють у всіх галузях права, через що їх називають загальними (за обсягом), або основними. До них належать: єдність прав і обов’язків суспільних відносин, гарантованість прав і свобод громадян, принцип відповідальності за вину, принцип законності, поєднання стабільності і динамізму та деякі інші.

Єдність прав і обов’язків суб'єктів суспільних відносин. Цей принцип спрямований на поєднання публічних і приватноправових засад у праві, узгодження інтересів соціальних груп, громадян і держави в цілому.

Сукупність його полягає в тому, що право користування одним суб'єктом будь — яким соціальним благом кореспондує обов’язок іншого суб'єкта виконувати необхідні для суспільства дії. Носіями прав і обов’язків є громадяни та їх об'єднання, посадові особи, державні органи і держава в цілому. Конкретні прояви дії вказаного принципу можуть бути виражені таким поєднанням прав і обов’язків:

> загальному суб'єктивному праву кореспондує обов’язок інших осіб сприяти здійсненню цих прав, хто б не був їх носієм;

загальним юридичним обов’язком відповідають суб'єктивні юридичні права конкретних осіб вимагати їх дотримання;

праву одного суб'єкта відповідає обов’язок іншого. Право громадян на пенсію, на допомогу по безробіттю кореспондує обов’язок органу соціального забезпечення нарахувати пенсію, а служби зайнятості -допомогу по безробіттю;

кожен суб'єкт виступає щодо іншого водночас і як носій прав і обов’язків. У відносинах по договору купівлі - продажу обов’язку продавця передати товар відповідає його праву одержати за його обумовлену договором плату, а обов’язку покупця оплатити товар відповідає право одержати товар на погоджених умовах.

Принцип відповідальності за вину. Однією з підстав юридичної відповідальності будь — якого виду є вина, тобто психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки (дії або бездіяльності) та її наслідків у формі умислу або необережності. Сутність принципу полягає в тому, що застосування заходів юридичної відповідальності в усіх галузях права можливе лише за наявності вини. Як вихідний він існує і в цивільному законодавстві. Однак є виняток, коли заходи цивільно — правової відповідальності застосовуються до власника джерела підвищеної безпеки за безвинне заподіяння шкоди, тобто за об'єктивний протиправний вчинок.

Водночас чи мало дослідників таке заподіяння шкоди не відносить до правопорушення, а це означає, що загальна дія вказаного принципу не порушується.

Принцип законності. Цей принцип виражається в системі вимог суворого і неухильного дотримання законів і відповідних їм підзаконних актів, усіма суб'єктами суспільних відносин. Свій вплив він знаходить у правотворчій і правозастосовній діяльності. Цей принцип означає також верховенство закону в системі юридичних актів, єдність законності, тобто однакове розуміння і дотримання законів, не суперечність норм, що становить діючу систему права, обов’язковість норм права для всього населення, неприпустимість зворотної сили законів, що встановлюють нову або більш тяжку юридичну відповідальність та ін.

Принцип поділу права на публічне і приватне, на відносно

самостійні галузі та інститути. Дія вказаного принципу притаманна праву України, або цей поділ сформулювався і тяжіє до континентальної (романо — германської) правової сім'ї. Галузі права, призначення яких — забезпечувати загальне благо, виконувати функції соціального служіння, належить до публічно — правових (конституційне, адміністративне, кримінальне право та ін.). Приватне (особисто — вільне) право встановлює лише юридичні форми, рамки в межах яких суб'єкти здійснюють права, що їм належать, у будь-якому напрямку з метою досягнення особистих інтересів і потреб, а також інтереси третіх осіб (цивільне, сімейне, трудове право).

Поєднання стабільності і динамізму. Право активно впливає на регульовані відносини, і в разі адекватного відбиття у правовій формі існуючих соціальних тенденцій установлюється правопорядок, як головна мета механізму правового регулювання. Однак згодом правова форма старіє і не забезпечує потреб соціального регулювання, що тягне за собою її своєчасне реформування.

Міжгалузеві й галузеві принципи

Міжгалузевими називають принципи, що діють відразу в кількох галузях права. Більшість принципів мають міжгалузевий характер, бо більш — менш одноманітно виражені в нормах кількох галузей. До них належать принципи судоустрою, судочинства і правового стану осіб, які беруть участь у процесі.

Це, зокрема, такі:

незалежність суддів і підкорення їх тільки законам;

здійснення правосуддя тільки судом;

рівність прав учасників судового розгляду;

всебічність, повнота і об'єктивність з’ясування обставин справи;

ніхто не може бути суддею у власній справі;

усність, безпосередність, безперервність, гласність процесу;

національна мова судочинства;

доступність судового захисту та багатьох інших.

Міжгалузевими принципами є такі принципи, як «дозволено те, що не

заборонено законом", а також «дозволено тільки те, що прямо дозволено законом, все інше заборонено», які відповідають загально дозволеному і дозволено — заборонному типам правового регулювання. Загально дозволена спрямованість характерна для цивілістичного циклу галузей, зі змісту яких випливає, що громадяни і юридичні особи можуть займатися будь — якою діяльністю не забороненою законом. Водночас діяльність органів держави базується на дозволено — заборонному принципі, бо здійснюється відповідно до їх компетенції в рамках адміністративного, криміналістичного і процесуального циклу галузей і побудована на забороні виходити за її межі.

Галузеві принцип підкреслюють особливості конкретної галузі права і на рівні з предметом і методом сприяють індивідуалізації галузі як самостійної в загальній системі права.

Принципи галузей — це не раз і не завжди дана аксіома; вони як і норми права, можуть змінюватися, зокрема зі зміною суспільних відносин, на базі яких виникає галузь права.

Принцип правових інститутів

Принципи правових інститутів діють у межах однорідних суспільних відносин, що регулюються нормами окремого інституту. Іноді їх обожнюють з загально правовими або галузевими принципами, піддаючи сумніву саму необхідність існування принципів окремих інститутів права. Разом з тим принципи окремих інститутів права становлять цілком самостійну наукову категорію і виступають конкретизуючим елементом системи загальних принципів права.

Так, інституту призначення покарання у кримінальному праві відповідає ціла система принципів, яка є логічним продовженням загальних засад, характерних для держав з демократичною і гуманістичною орієнтацією, зокрема:

законність покарання в розумінні конкретного його прояву;

визначеність покарання у вироку суду;

обґрунтованість і обов’язковість його мотивування у вироку;

гуманність конкретного покарання, яке не може спричинити фізичних страждань засудженому або принижувати його людську гідність;

індивідуалізація покарання, тобто відповідальність покарання небезпеці злочинця (врахування особи винного);

справедливість покарання, яка адекватна небезпеці злочину і відповідає уяві суспільства про карність вчинків певного роду (3).

Інститутом цивільного процесу: позовному провадженню, провадженню у справах, що випливають з адміністративно — правових відносин, інституту судових рішень і багатьом інших, відповідає своя система принципів, адекватна принципам права в цілому, а також указаної галузі, і зумовлює їх нормальне функціонування.

Наприклад, у стадії виконавчого провадження можна вирізнити такі принципи:

Ш виконання судових рішень державними виконавцями;

Ш швидке й реальне виконання судових рішень;

Ш мирова угода у виконавчому провадженні;

Ш диспозитивність виконавчого провадження;

Ш повернення стягнення на майно боржника та ряд інших.

Різноманітність розглянутих принципів дозволяє дослідникам дійти

висновку про неможливість дати вичерпний перелік принципів, що діють у праві. Це означає, що нові принципи можуть виводитися з соціальної дійсності і досліджуватися як відносно самостійні феномени.

РОЗДІЛ ІІІ. ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ (ЗАГАЛЬНОЦИВІЛІЗАЦІЙНІ) ПРИНЦИПИ ПРАВА: ДЕЯКІ ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ

Уніфікаційні процеси, які характеризують європейську регіоналізацію, в даний час здійснюються насамперед на основі загальнолюдських принципів права.

У науковій юридичній літературі висловлювались міркування, що на сучасному етапі відбувається усвідомлення пріоритетності загальнолюдських цінностей, а останні мають характер принципів, сформульованих на рівні високого ступеня узагальнення.

З огляду на особливості принципів права як специфічної правової категорії в них зосереджений світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації та втілюються загальнолюдські цінності.

У вітчизняній науковій літературі вона висвітлювалася на рівні постановки питання, або ж пропонувалася дефініція та перелік загальнолюдських принципів права, зміст яких не розкривався.

Практичне значення дослідження загальнолюдських принципів права полягає й у тому, що в Україні відбувається побудова правової держави та реформування національної правової системи відповідно до кращих світових правових здобутків. З огляду на це сформульовані в дослідженні висновки та теоретичні положення здатні сприяти не лише подальшому розвитку науки загальної теорії держави і права, але й вдосконаленню правотворчого процесу та якості нормативно-правових актів, забезпеченню дієвості правозастосування, зокрема у випадках ліквідації прогалин чинного законодавства. Можна констатувати, що уніфікація правових ідеалів, котрі стають загальнолюдськими, призвела до оформлення на універсальному (світовому) рівні певної системи принципів права, які можна назвати загальнолюдськими, або (з огляду на їх зумовленість світовим, наднаціональним, загальноцивілізаційним рівнем розвитку) -- також загальноцивілізаційними.

Отже, загальнолюдські (загальноцивілізаційні) принципи права -- це зафіксовані у позитивному праві його універсальні нормативні засади, які напрацьовані людством як глобальною макроцивілізаційною системою, об'єктивно зумовлені потребами і рівнем розвитку людської цивілізації та втілюють її найкращі здобутки у правовій сфері, визначають сутність і спрямованість правового регулювання і придатні до застосування у будь-якій системі права (16).

Загальнолюдським принципам права притаманні, принаймні, три групи ознак: по-перше, загальні ознаки, властиві для права як регулятора суспільних відносин, по-друге, ознаки, притаманні принципам права як особливому юридичному явищу, і, по-третє, специфічні ознаки, характерні лише для них, якими є універсальність, загальноцивілізаційна зумовленість, фіксація в міжнародних нормативно-правових актах та документах, найвищий ступінь абстрагування, визначальність.

Форма вираження принципів у праві значною мірою залежить від різновиду того чи іншого принципу, зокрема від сфери його дії. Оскільки загальнолюдські принципи права знаходять своє відображення та конкретизацію в усіх інших видах принципів права національної правової системи (загально-правових, міжгалузевих, галузевих принципах і принципах окремих інститутів), а також у принципах міжнародного права, тому їх зміст виражається в найрізноманітніших правових приписах та нормах, причому ступінь їх нормативної конкретизації в різних галузях неоднаковий.

Зауважимо, що зафіксовані в нормативно-правових актах принципи права (принципи — приписи), не втрачаючи своєї засадничої функції, в той же час набувають нової якості -- можуть виступати юридичною підставою для вирішення конкретних справ.

Певні особливості принципів, зокрема: їх обов’язковість для всіх без винятку суб'єктів права; примат відносно всіх інших норм системи права; зворотна сила (на відміну від загальних правил дії правових норм у часі), яка дозволяє загально цивілізаційним принципам права впливати на будь-яку норму, що була встановлена раніше, аніж був зафіксований текстуально сам принцип, аж до її скасування і невизнання пов’язаних з нею наслідків; можливість бути правовою основою для регулювання відносин при відсутності прямого регулювання, забезпеченість з боку окремих держав або груп держав чи міждержавних об'єднань -- усі ці властивості дозволяють загальнолюдським принципам права претендувати на те, щоб зайняти особливе місце в системі джерел права.

Враховуючи ознаки та функції, до загальнолюдських принципів права можемо віднести такі принципи, як принцип юридичної (формальної) рівності, принцип демократизму, принцип справедливості та принцип поваги і захисту основних прав людини. Інші принципи, зокрема такі, як регулювання поведінки людей, а також їхніх об'єднань на підставі загально дозвільного типу «дозволено все, що не заборонено законом», настання юридичної відповідальності ї разі вчинення винного протиправного лаяння, презумпція невинуватості та ін., які вносяться ученими до загальнолюдських, на нашу думку, не є такими, оскільки не властива, зокрема, така ознака, як універсальність. Принцип юридичної рівності в найзагальнішому сенсі означає, що до однойменних суб'єктів не можуть застосовуватись будь-які розрізнення, винятки, обмеження чи переваги з огляду на певні їхні властивості. Він конкретизується і проявляється у принципі суверенної рівності у міжнародному праві та принципі рівності однойменних суб'єктів (громадян, юридичних осіб) у внутрішньодержавному праві. Зміст цього принципу проявляється насамперед у рівності прав і свобод; рівності юридичних властивостей, в рамках яких суб'єкти права здійснюють свою діяльність, а також рівності перед законом і судом.

Характерною рисою принципу демократизму є поєднання і взаємопов'язаність двох аспектів: внутрішньодержавного та міжнародно-правового.

Принцип демократизму потребує, щоб міжнародний і внутрішній правопорядки спирались на загальні демократичні засади, оскільки лише на цій основі в наш час можна забезпечити необхідний рівень стабільності людської цивілізації.

Демократичне і правове міжнародне співтовариство повинно складатися з демократичних і правових держав. Тому даний принцип зобов’язує держави забезпечити відповідність їх національних правових систем загальноприйнятим стандартам демократії.

Розглядаючи принцип справедливості, видається доречним навести позицію відомого британського юриста Лорда Денніса Ллойда, котрий розрізняє формальну справедливість, яка втілена в принципі однакового підходу до однакових справ і передбачає наявність трьох умов існування норм, що приписують необхідну поведінку в конкретних умовах; їх загальний характер, тобто застосування до всіх і до кожного чи до певних категорій осіб, а не вибірково; і безпристрасність, тобто їх застосування без жодної дискримінації, примусу чи, навпаки, поблажок, та «реальну» справедливість, що передбачає, окрім трьох зазначених формальних атрибутів, також і справедливий зміст та досягається, на його думку, двома методами: по-перше, гнучкістю норм, що дозволяє судді чи іншому суб'єктові застосування права можливість у рамках встановлених норм враховувати існуючі в даному суспільстві цінності і завдяки цьому позитивно підходити до права, навіть якщо це не завжди визнається; по-друге, закріпленням певних фундаментальних принципів у законодавстві, зокрема, конституціях. Цінність такого підходу полягає не тільки в тому, що він дозволяє зробити цілком відкритими принципи, покладені в основу правової системи, але і в тому, що він може зробити їх обов’язковими юридичними нормами, порушення котрих переслідується в законодавчому порядку.

Принцип поваги і захисту основних прав людини передбачає, що в міжнародному і внутрішньому праві демократичних держав права людини розглядаються як вища правова цінність, а їх забезпечення є першочерговим обов’язком держави.

Даний принцип передбачає, зокрема, позитивне зобов’язання держави закріпити фундаментальні права і свободи у вигляді правових норм у конституціях чи законах, в законодавчому порядку визначити механізм забезпечення та захисту цих прав і свобод, а також гарантувати їх судових захист відповідно до встановленої законом процедури.

РОЗДІЛ 4. ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ТА ДІЇ ПРИНЦИПУ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА В УКРАЇНІ

Основним напрямом державотворення в Україні є побудова правової демократичної держави. Не викликає сумнівів, що головним принципом такої держави є закріплений частиною першою ст. 8 Конституції України принцип верховенства права. В той же час навіть нині, майже через сім років після прийняття Основного Закону, нагальною є потреба напрацювання чіткого і, що найголовніше, нескладного до сприйняття визначення верховенства права, встановлення його зв’язків з принципами верховенства Конституції та законів, правами людини тощо.

Насамперед необхідно визначитися з терміном «верховенство» Сучасний тлумачний словник української мови визначає верховенство, як «панівне становище, переважаючий вплив кого-, чого-небудь». Отже, постає два запитання: переважаючий вплив чого та над чим ми розуміємо під верховенством права (12).

Необхідно також розв’язати питання: верховенство права над чим? На нього може бути лише одна відповідь: право як універсальний регулятор суспільних відносин панує над державою, адже право є первинним, а держава вторинною.

Історично право передує державі. Діяльність судів спрямована на надання юридичної сили суспільним відносинам, що складаються в період формування держави. Держава не створює і не змінює право, вона лише здатна надавати йому формальної означеності". Держава зобов’язана створити належні умови для реалізації права і встановити відповідальність за порушення його норм.

Відлік розвитку правової думки щодо верховенства права ототожнюється з ім'ям англійського політичного діяча і вченого Дж. Гаррингтона, який у 1656 р. вжив цей термін у значенні «імперії законів, а не людей», що являє собою інтерпретацію думки Аристотеля про те, що держава, яка керується законами, є вищою за державу, що керується людьми.

Вперше близьке сучасному розуміння верховенства права запропоноване А. Дайсі, який виділяв три різні ознаки верховенства права: по-перше, жодна людина не може бути покарана інакше, як за порушення чітко визначених положень закону, по-друге, кожна людина незалежно від її статусу та обставин підпадає під дію звичайних законів у межах судової юрисдикції; останнє, норми конституційного права є не джерелом, а наслідками прав індивідів, які визначені та захищені судами. На думку іншого західного вченого Т. Елена, інтерпретування верховенства права як відображення вимог законності робить будь-який диктаторський режим, якщо його авторитет визнається судом, правовим (12).

Серед вітчизняних вчених на початку 90-х років збереглись суто позитивістські підходи до проблеми верховенства права. Після прийняття 1996 р. нової Конституції України концепція верховенства права у вітчизняній літературі починає орієнтуватись на світові досягнення в цієї сфері. Так, П. Рабінович під верховенством права розуміє всезагальну роль права у стосунках між усіма учасниками суспільного життя, у життєдіяльності державних і недержавних організацій, соціальних спільностей, груп, об'єднань, усіх людей. Таким чином, верховенство права може бути інтерпретоване як пріоритетність у суспільстві насамперед прав людини.

Проте, на нашу думку, визначення принципу верховенства права, якщо воно прагне ж повного відображення явища, яке визначається, повинно поєднати природно-правовий ті позитивістський підходи. Під верховенством права ми розуміємо основоположний принцип права, що діє у демократичній держак верховенство права є вираженням ідей примату права над державою і пріоритету природи" прав людини в суспільстві, що знаходить свій прояв у верховенстві Конституції та правових законів.

Принцип верховенства права як основа державного і суспільного життя має закріплювати певні ідеї.

Принцип верховенства права має затверджувати пріоритет невідчужуваних прав людини.

Вони становлять невід'ємний компонент права, їхнє існування поза правом і без права неможливе.

В той же час принцип верховенства праві обумовлює обов’язковість додержання прав людини і гарантування їх державою. Ця вимога закріплена у ст. З Конституції України, згідно з частиною другою якої права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов’язком держави.

Головними проявами принципу верховенства права є верховенство Конституції та правових законів. Верховенство закону як принцип демократичної держави традиційно пов’язується з його вищою юридичною силою відносно підзаконного нормативного масиву. Проте вирішення тільки цього питання ще не забезпечує здійснення верховенства закону в державі. Цей принцип має проявлятися в максимальному відображенні народної волі в прийнятих актах, в мінімальній достатності правового регулювання, а також у забороні передачі законодавчих повноважень іншим державним органам, акти яких приймаються на виконання положень закону.

Таким чином, верховенство закону являє собою один з принципів демократичної держави. Він не замінює і не обмежує принцип верховенства права, оскільки запровадження принципу верховенства закону ще не означає, що цей закон є правовим за змістом, а лише має на нього певний «зворотний вплив» забезпечуючи підпорядкованість та внутрішню несуперечність правових актів. Така підпорядкованість і несуперечність допомагає у формуванні і дії верховенства права в країні, але не забезпечує його.

Конституція закріплює низку юридичних інституцій і механізмів, спрямованих на утвердження вимог принципу верховенства права, недодержання яких є особливо небезпечним у виборчій сфері, яка безпосередньо пов’язана зі здійсненням прямої демократії. Це -- загальність законів, незастосування неопублікованих законів, заборона зворотної дії законів та ін.

Такі положення є фактично вимогами природного права, тобто Конституція являє собою найвищий ступінь об'єктивації верховенства права.

Отже, на нашу думку, однією з актуальних проблем сучасної юридичної науки є визначення принципу верховенства права як основної умови формування та діяльності правової держави. При розгляді цього питання методологічно і практично правильним є розрізнення права (як феномена, пов’язаного з категоріями справедливість, свобода, права людини) і закону.

Принцип верховенства права є вираженням ідей примату права над державою і пріоритету природних прав людини в суспільстві та знаходить свій прояв у верховенстві Конституції і правових законів. На утвердження означеного принципу спрямована діяльність Конституційного Суду України.

Особливого значення в процесі впровадження принципу верховенства права в суспільну та державну практику набуває Конституція, яка має подвійну природу (суб'єктивно-об'єктивний характер) та є вищім ступенем об'єктивації верховенства права.

Слід також зазначити, що багато питань, пов’язаних з дією принципу верховенства права, потребує окремого наукового осмислення. Так, вирішення потребує проблема співвідношення верховенства права і законності. На окрему увагу заслуговує аспект взаємодії та взаємовпливу принципу верховенства права і галузевих принципів (наприклад, виборчого права) тощо.

Попри деяку теоретичну невизначеність можна впевнено стверджувати, що принцип верховенства права є необхідним базисом для побудови держави для індивіда, перетворення «громадян-підданих» в суспільство особистостей та підкорення політичної влади такому суспільству. Історичний досвід України, потреби соціуму, врешті-решт -- Конституція визначили саме такий напрям. розвитку. нашої. країн.

історичний право принцип верховенство

ВИСНОВКИ

Отже, досліджуючи тему «Історичні типи права та його принципи «, ми визначили, основні причини змін типів права: розвиток продуктивних сил і відповідна зміна виробничих відносин; зміна соціальної (зокрема класової) структури суспільства; зміна панівного класу або керівної групи населення, виникнення нового співвідношення класових та інших соціальних сил; перехід державної влади до представників іншого класу або іншої соціальної групи, а отже зміни соціальної сутності права.

Різноманітність розглянутих принципів дозволяє дійти висновку про неможливість дати вичерпний перелік принципів, що діють у праві. Це означає, що нові принципи можуть виводитися з соціальної дійсності і досліджуватися як відносно самостійні феномени.

Загальнолюдські правові принципи та принципи права на сучасному етапі широко впроваджуються у внутрішньодержавну юридичну практику багатьох країн. Специфіка впровадження загальнолюдських принципів права в національне законодавство зумовлена юридичною природою загально людських принципів права; особливостям їхньої фіксації в міжнародно-правових акта та документах; здатністю виступати для національної системи права як міжнародні універсальні і регіональні стандарти правового регулювання; менш жорсткою (порівняно з нормами права) регламентацією їх нього впровадження міжнародними універсальними чи регіональними спільнотами багатоступінчатістю процесу їхнього впровадження. Загальнолюдські принципи права, зафіксовані в міжнародно-правових актах, впроваджуються насамперед у національне законодавство, тоді як принципи, за фіксовані в актах міжнародних судових органів, через прецедентну практику.

Відповідність правової системи загальне людським принципам права, їх фіксація внутрішньодержавному законодавстві і застосування у юридичній практиці є критерієм визначення держави як демократичної та правової.

Як така держава Україна прагне увійти в світовий та регіональний (європейський) правовий простір, що і зумовлює впровадження цих принципів у національне законодавство та юридичну практику. Для національної правової систем вони виступають основоположними нормативними засадами, на яких має базуватися уся система права України, а їх впровадження забезпечує її розвиток у контексті загальнолюдських цінностей, з урахуванням кращого світового правового досвіду.

Загальнолюдські принципи права — принципи юридичної рівності однойменних суб'єктів, демократизм, справедливій та принцип поваги і захисту прав людині які виступають для України міжнародними стандартами впровадження, на даний час уже набули певної конкретизації у Конституції та законах України. Та про їх належне застосування при здійсненні правосуддя говорити ще не доводиться.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України. — 1996р.

Загальна теорія держави і права / Ред. Копейчиков В. В., — К.: Юрінком Інтер, 2000

Кельман М. С, Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права. -К. :Кондор, 2000

Конституція України 2006

Котюк В.О. Теорія права. — К.: Вентурі, 1996

Марченко М. Н. Теория государства и права. — М. 1987

Правознавство За ред. Копейчиков В. В. — К.: Юрінком Інтер 2001

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. — Харків, 2000

Рабинович П. М. Основи загальної теорії права та держави. — К.: Атака, 2001

10. Цвік М. Н. Загальна теорія держави і права. — Х., 2002

11. З, а є ц ь А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. -- К., 1999.

12. Козюбра М.І. Принцип верховенства права і конституційна юрисдикція // Вісник Конституційного Суду України. -- 2000. -- № 4.

14.М, а к, а р о в О. В. Соотношение права и государства // Государство и право. -- 1995. -- № 5.

15. Новий тлумачний словник української мови (в 4-х томах). -- Т. 1. -- К.: «Аконіт», 2000.

16. Рабінович П. М. Загальна теорія права та держави: Конспект лекцій. — С. 47.

17. Лукашук И. И. Нормы международного права в международной нормативной системе. — М.: Статут, 1999. — С. 16.

18. Андрусик Т. Г. Теорія держави і права. — Львів, 1997.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой