Історія досліджень процесу формування освітнього середовища навчального закладу

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Педагогика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Горлівський інститут іноземних мов

ДВНЗ «Донбаський державний педагогічний університет»

Кафедра педагогіки

КУРСОВА РОБОТА

з педагогіки

на тему: «Історія досліджень процесу формування освітнього середовища навчального закладу»

Виконала:

Лукьянова Валерия

м. Горлівка — 2012 рік

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ СЕРЕДОВИЩНОГО ПІДХОДУ В ПЕДАГОГІЧНІЙ НАУЦІ

1.1 Актуальність дослідження проблеми

1.2 Етапи формування середовищного підходу в педагогічній

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

РОЗДІЛ 2. СЕРЕДОВИЩНИЙ ПІДХІД У СУЧАСНІЙ ПЕДАГОГІЧНІЙ НАУЦІ

2. 1Виховний простір як педагогічний феномен, можливості та варіанти його створення

2. 2Особливості середовищного підходу у вихованні за Ю. Мануйловим

2. 3Підхід І. Шендрика у проектуванні освітнього простору суб'єкта

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність дослідження. На сьогоднішній день в теорії виховання використовують різноманітні підходи в управлінні процесом розвитку та формування особистості дитини. Але умови сучасного життя все більше змушують учених звертати увагу на такий факт, як значимість середовища в розвитку дитини.

Існує безліч підходів та варіантів у системі виховання, які б сприяли ефективному формуванню особистості, та всі вони є не досить ефективними, якщо входять у протиріччя з оточуючим середовищем. Особистісний, індивідуальний та інші підходи втрачають свою силу, якщо не звертати увагу на соціокультурний та природний контекст розвитку дитини. Дана обставина береться до уваги в існуючих виховних системах, яким необхідне сприятливе середовище для реалізації свого потенціалу. Таким чином, середовищний підхід необхідно розглядати як важливе доповнення до компонентів виховної системи, що вже існують та як спосіб організації середовища, оптимізації його впливу на особистість школяра.

Поняття «середовищний підхід» увійшло в педагогічну термінологію багато років тому, але розуміння сенсу цього явища неоднозначне, підходи до розуміння даного педагогічного явища достатньо різноманітні, відсутня єдність думок і позицій науковців з даного питання, тож воно і викликає жвавий інтерес у дослідників.

На межі ХХ-ХХI століть проблема впливу середовища на розвиток особистості стає більш актуальною, що було викликано зверненням уваги дослідників на особистісно-орієнтовний підхід. Розроблялися нові ідеї, робилися спроби відновити середовищний підхід вітчизняних та зарубіжних шкіл минулих століть. На сучасному етапі концептуальним осмисленням феномену середовища, розробкою підходів, принципів та основних його характеристик займаються Ю. Мануйлов, Ю. Громико, В. Ясвін, І. Шендрик та інші. Так, Ю. Мануйлов підкреслює значимість середовища в розвитку особистості, його тісний взаємозв'язок з виховною системою. Саме він започаткував використання терміну — «середовищний підхід» у педагогіці, який раніше використовувався у психології та архітектурі.

Враховуючи вище зазначене та необхідність подальшої наукової розробки означеної проблематики у педагогіці нами була обрана тема: «Історія досліджень процесу формування освітнього середовища навчального закладу».

Об'єкт — формування освітнього середовища навчального закладу.

Предмет — історія досліджень процесу формування освітнього середовища навчального закладу.

Мета — здійснити ретроспективний аналіз досліджень процесу формування освітнього середовища навчального закладу та визначити особливості становлення і розвитку освітнього середовища та розкрити його вплив на формування особистості учня.

Для реалізації поставленої мети були поставлені наступні завдання:

1. Розкрити та довести актуальність дослідження проблеми.

2. Схарактеризувати етапи формування середовищного підходу у педагогічній теорії.

3. Висвітлити особливості виховного простору як педагогічного феномену, можливості та варіанти його створення.

4. Проаналізувати особливості середовищного підходу у вихованні за Ю. Мануйловим.

5. Розкрити особливості підходу І. Шендрика у проектуванні освітнього простору суб'єкта.

Для реалізації мети дослідження і вирішення поставлених завдань використовувався комплекс методів науково-педагогічних досліджень: теоретичних: аналіз, узагальнення та систематизація педагогічної, методичної, довідкової літератури для визначення теоретичних основ дослідження.

Практичне значення полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані вчителями та студентами-практикантами для створення освітнього простору, що буде сприяти всебічному розвитку особистості.

Структура та обсяг роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів з п’ятьма підрозділами, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, що налічує 23 найменування; додатків на 4 сторінках.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ СЕРЕДОВИЩНОГО ПІДХОДУ В ПЕДАГОГІЧНІЙ НАУЦІ

1.1 Актуальність дослідження проблеми

Давно відомо, що предметом наукового дослідження може бути не тільки людина, але й середовище її життєдіяльності. Сучасні вчені вважають, що середовище є одним з вирішальних факторів у розвитку особистості, а людина своїми діями і вчинками активізує елементи середовища і тим самим створює його для себе.

Це поняття досліджує соціальна психологія, соціальна філософія, соціологія, соціальна педагогіка. Але з перелічених наук тільки соціальна педагогіка та теорія виховання глибоко і всебічно розглядають педагогічні аспекти середовища, його вплив на особистість, обґрунтовують виховні функції.

Це пов’язано з тим, що середовище є постійним джерелом поповнення особистого досвіду та знань, є тим об'єктивним фактором, який визначає життєві установки, особисту спрямованість, характер потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, реальну поведінку, процес самовизначення і самореалізації особистості.

Освітнє середовище становить той виховний простір, в якому здійснюється педагогічно організований розвиток особистості. Відзначаючи, що в категоріальний апарат педагогіки поступово входить поняття «виховний простір», Л. Новікова розуміє його як особливу педагогічну реальність, як «виховуюче середовище», «середовище в середовищі», рівноправну складову вихованості людини. «Для педагогів, — пише Л. Новикова, — виховний простір є об'єктом вивчення, моделювання та конструювання, а також інструментом виховання. Вплив виховного простору обумовлений сприйняттям його дитиною, яка бере участь в процесі його створення і вдосконалення. Ефективність освоєння цього простору з боку дитини залежить від того, яким вона його бачить"[14, с. 64].

Поняття «середовище» в широкому розумінні означає оточення. Для психолого-педагогічного аналізу середовища змістовною є «теорія можливостей» Дж. Гібсона. Дж. Гібсон використовує категорію можливості, підкреслюючи активну сторону людини-суб'єкта, що опановує своє життєве середовище. Можливість слугує проміжною ланкою між суб'єктом і середовищем і визначається властивостями середовища та суб'єкта. Чим більше й повніше особистість використовує можливості середовища, тим успішніше відбувається її вільний і активний саморозвиток. Середовище впливає на особистість і детермінує певні зміни поведінки та свідомості. Цю особливість необхідно використовувати в педагогіці з метою подолання ціннісного дисонансу, у розвитку особистості та її найближчого оточення.

Середовище, як відмічав Л. Виготський, виступає джерелом розвитку людини. В свою чергу, освітнє середовище, на думку В. Ясвіна, це «система впливів і зовнішніх чинників формування особистості, а також можливостей для саморозвитку особистості в його оточенні» [ 21, с. 107].

Г. Ковальов виділяє такі структурні компоненти освітнього середовища:

— фізичне оточення — шкільне приміщення, його дизайн, розмір та просторова структура навчальних помешкань, умови для переміщення і розміщення учнів;

— людський фактор — добір учнів, наповнення класів та його вплив на соціальну поведінку учнів, особливості й успішність учнів, етнічні особливості, якість підготовки вчителів, статевовікова структура шкільного контингенту;

— програма навчання — новаторський характер змісту програм навчання, технології навчання, стиль та методи навчання, форми навчальної діяльності, характер контролю.

У більшості зарубіжних досліджень освітнє середовище оцінюється у термінах «ефективності» освітнього закладу як соціальної системи — емоційного клімату, особистісного добробуту, особливостей мікрокультури, якості освітньо-виховного процесу. При цьому підкреслюється, що не існує заздалегідь підібраних поєднань показників, які б визначили цю ефективність, оскільки кожний освітній заклад унікальний та одночасно є відображенням процесів, які відбуваються у суспільстві.

У вітчизняній психології проблему оцінювання ролі освітнього середовища у розвитку дитини найточніше опрацював В. Слободчиков, який не тільки вбудував освітнє середовище у розвиток дитини, але й виділив витоки середовища у предметності культури суспільства: «Ці два полюси — предметність культури та внутрішній світ, сутнісні сили людини — в їх взаємозв'язку в освітньому процесі як раз і виникають межі змісту освітнього середовища та його склад» [17, с. 47].

Для характеристики освітнього середовища, потрібно визначити параметри, за якими його розглядають. Серед них виділяють: учень і суспільство, адже розвиток освітньої системи завжди зумовлюється об'єктивними потребами суспільства, тобто соціальним замовленням, а також суб'єктивними потребами окремої особистості, тобто учнем, який може бути охарактеризований з позиції вікових та психологічних особливостей, мотивації, індивідуального навчального досвіду та професійного самовизначення. Співіснування параметрів освітнього середовища — учень, школа, суспільство, вчитель, характеризуються взаємозв'язком, взаємодією та взаємозумовленістю.

Компоненти освітнього середовища розділяються на дві категорії: суб'єкт та об'єкт. Суб'єктами освітнього процесу є учні та вчитель. Об'єктами — засоби навчання та інструменти навчальної діяльності, методики, матеріальна база, область управління педагогічним процесом, засоби комунікації. Об'єкти — це носії інформації та навчальні дії, які, будучи засвоєнні та перетворені свідомістю суб'єктів, перетворюються в процесі навчальної діяльності на якості особистості - світобачення, систему цінностей і сенсів, переконань, компетенції і т.д.

У теорії виховання склалися різноманітні підходи до управління процесом розвитку і формування особистості дитини. Основою їм служать такі феномени дійсності як вік, індивідуальність, людська особистість, діяльність, ставлення, комплексність та ін. Продуктивність і значимість діяльнісного, системного, особистісного та інших підходів емпірично була підтверджена самим ходом розвитку виховної практики.

Тим не менш, умови сучасного життя все більше підводять дослідників до необхідності враховувати зростаюче значення середовища у розвитку дітей, у реалізації вищеназваних підходів. Опосередковане управління розвитком дитини неефективне, якщо середовище ускладнює саму діяльність. Виховна система може невірно працювати, якщо вона входить у супереч із середовищем. Особистісний, індивідуальний і інші підходи втрачають свою силу, якщо не береться до уваги соціокультурна та природна умови розвитку дитини. Дана обставина береться до уваги різними виховними системами, які потребують сприятливого середовища для реалізації свого потенціалу.

Таким чином, відбулося накопичення уявлень про середовище як про умову чи фактор, сприятливий чи несприятливий для роботи з дітьми. Але вчені, які займалися проблемою виховних систем, визнавали необхідність вивчення середовища тільки як компонента самої виховної системи. Численні спроби педагогів 1920—1930-х років, а також сучасних авторів представити оточуючу реальність дітей як середовище, виявилися технологічно не опрацьованою повною мірою, щоб стати проводом для використання в педагогічній практиці.

Виникла парадоксальна ситуація, в якій пряма залежність існуючих підходів у вихованні від середовища співіснує з відсутністю точних уявлень про перспективи використання його можливостей для посилення власних позицій і розширення інструментальної бази педагогіки.

В педагогіці виявляються протиріччя щодо тенденції звертати увагу на виховне середовище, але не в повну силу використовувати його можливості та не мати наукових орієнтирів щодо використання виховного середовища педагогами та створення його навколо дитини.

Дане протиріччя актуалізує проблему розробки основ технології опосередкованого управління процесом формування та розвитку особистості дитини, яке спиралося б на різноманітний досвід використання дозвільних можливостей середовища в здійсненні виховних цілей.

Таким чином, підхід до дитини з боку середовища, тобто середовищний підхід, є необхідним як умова реалізації та важливе доповнення до існуючого інструментарію виховної системи і як спосіб організації середовища та оптимізації його впливу на особистість школяра.

Популярність дослідження середовища в останні десятиліття, зростання наукових публікацій в Україні та за кордоном з використанням його виховного потенціалу свідчить про важливість середовищного підходу.

1.2 Етапи формування середовищного підходу у педагогічній теорії

Виховні можливості середовища почали враховувати ще в первісному суспільстві, коли поступово відбувався перехід від пристосування до навколишнього середовища до його перетворення в своїх цілях. Соціальний досвід, що постійно накопичувався міг засвоюватися поколіннями тільки за умови цілеспрямовано організованого середовища для передачі цього досвіду.

В античну епоху греки розглядали особистість людини як частину мікрокосмосу, приділяючи увагу її взаємодії з оточуючим середовищем, та людської взаємодії зі штучно створеним середовищем прекрасного — храми, театри і т.д. Вступаючи в контакт із навколишнім світом, людина, на думку греків, упорядковувала свідомість і набувала здатність мислити. У всіх відомих освітніх установах — Лікеї, Академії, школі Епікура, створюване середовище було просякнуто принципом гармонії: поєднання природного середовища з витворами, створеними людиною.

Платон одним із перших сформував питання про фактори, що впливають на формування особистості. Він вважав, що середовище повинне бути «добрим, щоб викликати спогади про світ ідей». Учень Платона — Аристотель продовжував вивчати фактори, які впливають на розвиток особистості. Серед них він виділив три основні групи: зовнішні, фактори оточуючого світу, що сприймаються органами почуттів, та внутрішні сили, що розвивають властиві людині завдатки. Вже в цей період були зроблені спроби теоретично обґрунтувати роль середовища в гармонійному розвитку особистості.

За часів християнського Середньовіччя вся оточуюча дійсність, з її мінімалізмом у повсякденному житті та величністю у храмах, повинна була сприяти вихованню слухняного, дисциплінованого християнина. У монастирських школах того часу, освітнє середовище будувалося на основі жорстких правил, регламентацій та сурової системи покарання.

Проблема впливу середовища на розвиток особистості стала об'єктом дослідження, починаючи з XVII ст. Англійські матеріалісти XVII ст. та представники просвітництва у Франції XVIII століття запропонували ідею необхідності врахування ролі середовища у вихованні дитини. Під терміном «середовище» переважно малося на увазі соціальне середовище, а говорячи про «вплив середовища» — роль соціальних факторів у формуванні особистості (К. Гельвецій, Д. Дідро, Дж. Локк). Соціальне середовище сприймалося як незмінний факт, що фатально визначає долю людини; людину, в свою чергу, розглядали як пасивний об'єкт впливу оточуючого середовища.

Так, англійський просвітитель Дж. Локк (1632−1704) при формуванні особистості велику увагу приділяв цілеспрямовано організованому середовищу. Проблема впливу середовища на людину, відображена Дж. Локком в емпірично-сенсуалістичній концепції, стала предметом дискусій між французькими просвітителями К. Гельвецієм (1715−1771) і Д. Дідро (1713−1784). К. Гельвецій причину відмінності розумових здібностей та поглядів людей пов’язував виключно з впливом зовнішнього середовища, заперечуючи вроджені задатки. Д. Дідро в трактаті «Систематичне спростування книги Гельвеція „Людина“» сперечався з автором про недооцінку задатків, закладених природою.

Сам Дж. Локк у своїй основній праці «Досліди людського розуму» прагнув довести, що у свідомості людини немає вроджених ідей та упереджень, що душа людини — це «чиста дошка» (tabula rasa). Вчення про відсутність у людини вроджених ідей озброювало буржуазію на боротьбу проти звичних тверджень уявлення феодального світобачення про вродженість «рицарських якостей», спеціальних здібностей до керування державою, притаманних тільки дворянам. Із цих положень закономірно виводилась і висока оцінка виховання. Немає перешкод для того, щоб виховати людину такою, якою вона потрібна суспільству. Не дивлячись на те, що у людини від природи є деяка відмінність у здібностях, але вирішальну роль все ж таки відіграє правильно організоване виховання. «…Дев'ять десятих тих людей, яких ми зустрічаємо, є таким, якими вони є - добрими чи злими, корисними чи некорисними, завдяки своєму вихованню. Саме воно створює величезну різницю між людьми», стверджує Дж. Локк, підкреслюючи виняткову роль виховання. 10, с. 69] Дж. Локк негативно ставиться до школи, де навчається «яскравий натовп дурно вихованих хлопчиків різного становища"[10, с. 208]. Правильне виховання надається тільки вдома, оскільки «навіть недоліки домашнього виховання набагато корисніші знань та навичок, надбаних у школі». Важливими виховними засобами Дж. Локк вважає середовище та обстановку. «…Ви повинні прийняти цю гірку істину, — говорить Дж. Локк, — що, які б повчання ви їм не давали і які б уроки благовихованності ви їм не вкладали у голову щодня, найбільш сильний вплив на їх поведінку буде чинити суспільство, в якому вони обертаються, та поведінка людей, що за ними наглядають"[10, с. 357].

В педагогічних поглядах Ж. -Ж. Руссо (1712−1778) середовище розглядалося як умова оптимального саморозвитку особистості. В людині, на думку Ж. Ж. Руссо, з самого початку закладенні сприятливі тенденції саморозвитку. Дані тенденції подавляються існуючими системами виховання, які базуються на непритаманному соціальному середовищі для людини, ігноруючи природу. Для ефективного виховання Ж. -Ж. Руссо пропонує створити особливе середовище, яке б забезпечило рівновагу між його реальними можливостями та природними потребами.

Послідовником ідей Ж. -Ж. Руссо був Й. Песталоцці, який вважав, що кожна людина від народження має природні задатки тих чи інших здібностей, які перебувають у прихованому стані. Виховання полягає у поступовому розвитку їх відповідно до природних закономірностей дитячого організму і доведення до досконалості. Виховуючи дітей, треба пам’ятати, що головне завдання вихователя полягає не тільки в тому, щоб розвинути дитину як окрему індивідуальність, а в тому, щоб виховати її в дусі братерських взаємин з людьми.

Виховання на думку Й. Песталоцці, має бути природовідповідним, тобто, здійснюватись згідно з природою. Природа — це та скеля, на якій виховання формує людський розвиток. І чим міцніший зв’язок між скелею і будовою (природою і вихованням), тим успішніше розв’язуватиметься велика справа виховання.

Ідея врахування середовища в цілеспрямованому вихованні підростаючого покоління виявлялась в працях як вітчизняних, так і західних вчених-соціологів та педагогів вже у XIX столітті. Вивчення проблеми формування особистості людини через використання можливостей соціокультурного середовища тісним чином пов’язано з ім'ям К. Вентцеля. У 1896 році у своїй статті з педагогіки «Середовище як фактор морального виховання» К. Вентцель стверджував, що нічого не повинно викладатись дітям в готовому вигляді і тим більше навіюватись їм. Завдання вихователя — зводити до мінімуму несприятливий вплив середовища, створювати умови і надавати матеріал для інтелектуальної та свідомо-моральної діяльності, ставити дітей перед необхідністю діяти для оточуючих.

В історії вітчизняної педагогіки ідеї створення спеціального середовища для виховання молоді виникають під впливом французького просвітництва у XVIII столітті. І. Бецькой, опрацювавши ідеї французького просвітництва, намагався відтворити їх на національному підґрунті. Він мріяв, відкривши різні виховні установи, створити в них «особливу породу людей», вільну від вад сучасного йому суспільства, і таким чином поліпшити звичаї людей. Створені закриті виховні установи були направлені головним чином на обмеження несприятливих середовищних впливів і посилення спеціально створених середовищних факторів: педагогічної діяльності, організації часу вихованців, організації та оформлення простору, оточення однолітків.

У документі «Генеральна установа про виховання обох статей юнацтва» (1764) та праці «Коротке наставляння, обране з кращих авторів, з деякими фізичними примітками про виховання дітей від народження до юнацтва» (1766) І. Бецькой виклав свої погляди про всебічне виховання «ідеальних» дворян. Саме у вихованні він бачив «корінь всьому злу і добру»; воно має бути узгодженим з природою дітей, розвивати у них такі якості особистості, як чемність, благопристойність, працьовитість, вміння керувати собою і знання «домобудівництва». Освіта без виховання, на його думку, лише шкодить натурі дитини, псує її, відвертає від чеснот.

Оптимальною формою організації виховання і відповідного навчання, на його думку, має бути закритий виховний заклад, куди повинні були прийматися діти з 5−6 років і знаходитися в ньому до 18−20 років. Протягом всього перебування у виховному закладі діти повинні бути ізольовані від впливу навколишнього середовища, навіть від родичів. Таким чином передбачалося виховати «нових батьків і матерів», а ті, в свою чергу, повинні були виховувати своїх дітей не на основі старих традицій, а виходячи з педагогічної доцільності.

Пізніше проблеми формуючого впливу середовища на розвиток особистості дитини епізодично виникали в дослідженнях філософів і вчених педагогів головним чином як розуміння ролі і значення середовища у вихованні людини (П. Каптерєв, А. Лазурський, М. Пирогов, К. Ушинський, Л. Толстой, П. Лесгафт та ін.) Наприклад, П. Каптерєв пропонував створювати певне середовище для розвитку дитини відповідно до його схильностей, даних від природи. Він писав: «Потрібно створити відповідне педагогічним цілям середовище для розвитку дитяти, матеріальне і моральне. Середовище буде давати дитяти матеріальну і духовну їжу, тому вона повинна бути здорова, чиста, багата змістом, щоб фізичне і духовне харчування було рясним і різноманітним».

Найбільший резонанс в Росії ідея виховання середовищем отримала в 20-ті роки двадцятого сторіччя. Дослідники цього періоду виділяли навколишнє середовище в істотний чинник соціального виховання і вважали, що вплив навколишнього середовища прямо пропорційний розвитку дітей (А. Богданов, Л. Виготський, А. Гаст, А. Макаренко, А. Флерина, С. Шацький, Ф. Шмідт та ін.).

Ідеологія соціального виховання в Радянській Росії розроблялася керівниками Наркомату освіти, що додавали першорядне значення організації середовища. «Треба вивчити середовище у всіх його особливостях, — писав О. Луначарський, — як об'єкт нашого впливу і … як діючу поруч силу. Школа повинна знайти в навколишньому середовищі і об'єднати навколо себе всі позитивні сили, організувати їх і направити на виховання дітей, на боротьбу з тим, що цьому вихованню заважає"[11, с. 16]. Вже в першій Декларації про єдину трудову школу (1918) було зазначено, що розвиток дитини стане протікати успішно, якщо буде створено відповідне матеріальне і громадянське середовище в навчальному закладі.

Проблему середовищного виховання в рамках концепції соціальної детермінованості виховання активно розробляв С. Шацький. Він вважав, що без урахування і використання виховного потенціалу соціального середовища педагогічний колектив не зможе якісно вирішувати завдання виховання. «Життя, середовище виховують, — зазначав С. Шацький, — але зазвичай ми тільки констатуємо це як факт, не роблячи з нього ніяких серйозних висновків» [18, с. 208].

Ідея виховання середовищем знайшла практичне втілення у вітчизняній педагогіці середовища (А. Калашников, Н. Крупєніна, В. Шульгін) і в практиці соціального виховання. «Нам треба активно втручатися в педагогіку середовища — вивчаючи будувати її і будуючи вивчати», — підкреслювали вони. Деякі представники педагогіки ототожнювали саме середовище з вихованням в ньому і перетворювали його в центральне поняття. «Виховує не сам вихователь, а середовище"[12, с. 276], — писав А. Макаренко. Відчутним є виховний вплив домашнього середовища, тобто сімейного оточення, а також оточення дитини поза школою (двору, вулиці), сусідів. Підтримуючи з ними добрі стосунки, батьки вводять дітей у громадське життя, навчаючи їх жити з людьми і для людей. Він вважав, що педагогічно доцільно організоване життєве середовище дитини — найбільш продуктивний метод її виховання.

Середовище розглядалося не тільки в якості «головного важеля виховання» у великому педагогічному процесі (В. Шульгін), але і як умова вивчення і формування особистості. «Педагогіка середовища» мала у своєму розпорядженні і експериментальні бази, науково-дослідницькі інститути, ставила своїм завданням визначити показники і вимірювальні одиниці середовища. В. Шульгін досліджував найважливішу проблему — цілісний розгляд взаємин школи і середовища в їх органічній єдності. Для цього в очолюваному ним Інституті був розроблений продуктивний і оригінальний інструментарій вивчення соціальних установок і умов, що впливають на формування особистості, її ціннісних орієнтацій. Під керівництвом В. Шульгіна були вперше проведені масові дослідження впливу соціального середовища на педагогічний процес. Проблеми середовища і виховання широко розроблялися у радянській педагогіці і в другій половині 1920-х — початку 1930-х рр. Пізніше, наприкінці 1930-х рр., з’явилася доповнена розділяюча формула «Середовище — спадковість — виховання» (Г. Костюк).

На початку ХХ ст. в зарубіжних країнах також проходив напружений пошук нових форм і методів навчання пов’язаних із середовищем. Польський педагог Я. Корчак спроектував творче освітнє середовище для розвитку гармонійної й активної особистості. Він організував процес індивідуального розвитку всіх прихованих можливостей дитини у груповому середовищі. Я. Корчак виділив типи середовища що виховують: догматичне, ідейне, середовище безтурботного споживання, освітнє середовище кар'єри.

Помітний вплив на педагогіку середовища здійснила така філософська течія, як прагматизм. Представник цього напрямку американський дослідник Дж. Дьюї розглядав проблему вільного виховання людини в освітньому середовищі. Він досліджував вплив навколишнього, соціального, освітнього середовищ на розвиток особистості, зводив діяльність педагога до створення сприятливих умов для повного прояву індивідуальності дитини.

Розвитку теорії середовища сприяли системні дослідження 70−90-х рр. XX століття. Разом з посиленням педагогічного значення категорії «взаємодії» стала проглядатися залежність впливу середовища від способу життя спільноти. Поступово накопичувалися знання про конкретні складові середовища: предметно-просторові, природні, естетичні, архітектурні, позашкільні, мікрорайонні та інші.

На рубежі ХХ-ХХІ ст. проблема впливу середовища на розвиток особистості знову актуалізувалася, що було пов’язано з гуманізацією освіти, звернення до особистісно-орієнтованого підходу: робилися спроби відродити середовищний підхід вітчизняних та зарубіжних шкіл минулого. На сучасному етапі концептуальним осмисленням середовища, розробкою підходів, принципів, основних характеристик середовища займаються Ю. Мануйлов, В. Ясвін. Ю. Песоцький, Н. Коваленко та інші. Так, Ю. Мануйлов підкреслює зростаюче значення середовища у розвитку особистості, його тісна взаємодія з виховною системою. Середовище він визначає як те, серед чого перебуває суб'єкт, за допомогою чого формується його образ життя, що опосередковує його розвиток, і типізує особистість. Середовищний підхід він трактує як ставлення людини до середовища і середовища до людини.

Середовищний підхід орієнтує виховний процес на створення системи необхідних умов, серед яких постає культивування моральних цінностей у певному просторі статичної одиниці (творча студія, гуртки, клуби та ін.), або у динамічній одиниці - стихії. Вивчення й проектування стихій (сила, що програмує поведінку — соціальний рух, інформаційний потік, суспільний настрій, мислєнневі програми, стереотипи мислення тощо), моделювання культурних ніш (локальні ділянки середовища) представлено в роботі Н. Коваленко. На різних етапах життя особистість набуває досвіду батьків, різних людей, вбирає в себе їхні уявні програми, стереотипи мислення, емоційні реакції, що дають змогу, на думку Н. Коваленко, вибудовувати моральні уявлення. На інших етапах на цьому ґрунті набувають розвитку уявні програми вчителів, друзів, коханих людей. Таким чином, стереотипи й базові переконання щодо поведінки особистості, згідно з орієнтацією на середовищний підхід, мають бути залежними від ідей, норовів, ідеалів середовища.

Проблемою проектування середовища, що робить вплив на культурний розвиток і формування культурної ідентифікації особистості, займаються Н. Крилова, М. Князєва, А. Іванов та інші. При культурологічному підході розглядається процес входження людини в культуру. Розробки даних дослідників пов’язані з вивченням середовища як широкого соціокультурного простору, в якому відбувається становлення і розвиток особистості. Поняття «соціокультурне середовище», «культурне середовище», що характеризують форму умов, що забезпечує успішність розвитку особистості, визначають область науки, яка отримала назву культурологія освіти. Н. Крилова визначає її як новий науковий напрям, що формується на стику філософії освіти, культурології та педагогіки, що пояснювало весь комплекс культурних проблем освіти на єдиних підставах педагогічної та культурної антропології.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

Опрацювавши велику кількість наукових джерел, ми бачимо, що питання про освітнє середовище, те що оточує людину, формує її погляди, основні принципи та цінності життя, відігравало важливу роль ще в давні часи. Кожна освічена людина розуміла це і акцентувала на цьому увагу. З розвитком людства, новими історичними подіями та науковим прогресом, важливість питання освітнього середовища збільшилась настільки, що стала окремою галуззю вивчення у світовій педагогіці.

Необхідно відзначити, що, незважаючи на підвищений інтерес до середовищного підходу в історії педагогічної думки, на сучасному етапі існує ряд

проблем, які вимагають роздумів і уточнень. Наприклад, на сьогоднішній день до кінця не сформувався понятійний апарат середовищного підходу, немає єдиної позиції щодо визначення структури середовища, його функцій, проектування та експертизи, недостатньо розроблена проблема управління розвитком особистості в середовищі.

Таким чином, історико-педагогічний аналіз розвитку уявлень про середовище показує, що у всі часи середовище розглядалось педагогами як найважливіший фактор розвитку, формування та виховання особистості, відповідаючи своїми загальнокультурними і професійними якостями потребам суспільства. У залежності від соціально-педагогічної та наукової позиції дослідника, в середовищі актуалізувалися ті чи інші грані його впливу на особистість.

РОЗДІЛ 2. СЕРЕДОВИЩНИЙ ПІДХІД У СУЧАСНІЙ ПЕДАГОГІЧНІЙ НАУЦІ

2.1 Виховний простір як педагогічний феномен, можливості та варіанти його створення

В умовах сьогодення знову актуальними є думки А. Макаренка стосовно взаємовпливу особистості та середовища. Науковці різних країн здійснюють дослідження в цьому напрямку. Опосередкований вплив на особистість, що формується, найоптимальніше виявляється в середовищі, в якому вчитель, вихователь «розміщує» стимули, що нібито самостійно, без прямого впливу педагога сприяють формуванню особистості. А. Макаренко, зазначав, що «виховує не стільки сам вихователь, скільки середовище, яке організується найбільш вигідно» [ 12, с. 276].

У сучасній педагогіці освітнє середовище навчального закладу розуміється як система впливу та умов формування особистості, а також можливостей для її розвитку, які містяться в соціальному та просторово-предметному оточенні в межах організованого освітнього процесу.

«Навчаюче і виховуюче середовище, — пише Б. Бім-Бад, — природна стихія навчання і виховання. Вона запозичена з процесів ненавмисної соціалізації і полягає в належному впливі не на дітей, а на оточуючу їх обстановку, середовище їх життєдіяльності. По суті, навчальне і виховне середовище є не що інше, як модифікація сократівських і платонівських ідей. Вчитель не повинен надавати знання в готовому вигляді, справжній розвиток вихованці отримують з глибин власної душі, розвиваючи жвавий інтерес до таємниць світу, і за допомогою правильного розумового методу… Самостійна взаємодія нової зростаючої людини з середовищем, в яку заздалегідь закладена необхідність правильного мислення, — ось що дає міцну і глибоку освіту. Навчаюче та виховуюче середовище — це сфера діяльності зростаючої людини, що постійно розширюється. Вона включає в себе все більше багатств її зв’язків з природою і культурними об'єктами — речами, створеними людиною для людини, соціальним середовищем» [1, с. 78].

Л. Ващенко звертає увагу на соціально-культурне або інноваційне середовище регіону, яке у широкому розумінні є тією соціально-педагогічною сферою, що сприяє формуванню освітньої культури, виступає об'єктом інноваційної діяльності педагогів, забезпечує різноманітність освітніх потреб та інтересів. У вузькому смислі інноваційне середовище є результатом змін освітньої культури у навчальному закладі.

Н. Селіванова говорить про три варіанти підходу до визначення виховного простору:

— Як педагогічно доцільно організованого середовища, що оточує окрему дитину або безліч дітей класу, школи, будинку, двору, мікрорайону, села, міста, області (Л. Новікова);

— Як частини середовища, в якій панує певний педагогічно сформований образ життя (Ю. Мануйлов);

— Як динамічної мережі взаємопов'язаних педагогічних подій, яка створюється зусиллями соціальних суб'єктів різного рівня (колективних та індивідуальних) і виступає інтегрованою умовою особистісного розвитку людини (Д. Григор'єв).

В. Степанов визначає освітній розвиваючий простір як спеціально змодельоване місце і умови, що забезпечують різноманітні варіанти вибору оптимальної траєкторії розвитку і дорослішання особистості. Освітній простір дозволяє дітям самовизначатися в різноманітних видах діяльності і у взаємодії з різними спільнотами, педагогам — створювати умови для соціалізації дітей в широкому соціальному і культурному контексті.

Створення педагогічного середовища є найважливішим завданням керівників освітніх установ, вчителів, вихователів. Педагог, стверджує Н. Крилова, «повинен самовизначитися не просто як транслятор певної культури, а як активний учасник того культурного середовища, в якому живе і творить дитина. Створюючи разом з дитиною культурно значиму ситуацію освіти та самоосвіти, вчитель вступає в особливий освітній простір — простір проекту» [9, с. 134].

Актуальність дослідження даної проблеми дала змогу багатьом науковцям нашого часу виокремити важливі складові виховного простору, що безпосередньо впливають на формування особистості. С. Мукомел пропонує виділяти соціально-виховуюче середовище, Л. Назаренко — родинно-шкільний виховний простір як фактор соціального становлення особистості підлітка, Т. Харченко — соціальне середовище як взаємодію зі школою у вихованні учнів. В. Буряк пропонує виділяти в навчальній діяльності термін «комп'ютерне середовище», у якому «діяльність, що самостійно розвивається (саморозвиток) невіддільна від гностичної (когнітивної) та комунікативної і розглядається як самостійний напрям при аналізі лише тому, що має інші механізми регуляції, свою систему цінностей і завдань, реалізується не в діях з навчальним матеріалом, а у взаємодії з іншими „Я“ та іншими суб'єктами через комп’ютерні програми» [2,с. 15]. Не в останню чергу це залежить від організації соціуму як виховного простору. На цій підставі А. Калмиковим та А. Хачатуровим пропонується досвід організації «віртуальних освітніх середовищ». Також А. Калмиковим пропонується термін «телекомунікаційний простір». М. Башмаков, С. Поздняков, Н. Резник віддають перевагу дефініції «інформаційне середовище», Т. Бабошина — «культурний простір навчання». Дослідниця О. Верещак пропонує розглядати термін «соціокультурне середовище». На її думку, підліток, усвідомлюючи власні здібності як цінності, їх відмінності від цінностей оточення, починає шукати ціннісні єдності на інших рівнях відносин.

Процес створення виховного і навчального середовища є процес педагогічного проектування, яке в останні роки уважно вивчається наукою про освіту. У 50−60-ті роки минулого сторіччя проектна діяльність вийшла за рамки технічного проектування, стала масовою, охопила різні сфери життя людей; помітно зросла складність проектованих об'єктів; виникло соціальне проектування. Метод проектування усе більш широко застосовується для вдосконалення соціальної практики.

Е. Заїр-Бек розглядає педагогічне проектування як діяльність по вдосконаленню та реконструкції освітніх систем. Під «педагогічним проектом» (або «проектом в освіті») вона розуміє комплекс оформлених педагогічних ідей, звернених до перетворення освітніх систем, педагогічних процесів і технологій, а також програми їх практичної реалізації. Виходячи з наявності у педагогіці поряд з науково-теоретичної конструктивно-технічної функції, Е. Заїр-Бек трактує «педагогічне проектування» як один із напрямків дослідницької педагогічної діяльності, яке забезпечує вирішення проблем, наявних в практиці освіти в конкретних умовах. Проектування передбачає побудову комплексу педагогічних ідей та розробку на основі системного підходу бажаних перетворень і програм їх реалізації в конкретні освітні системи.

За визначенням С. Михайлової, педагогічне проектування є синтетична категорія науково-педагогічного знання, що забезпечує створення проектів майбутніх станів освітніх об'єктів і систем, що характеризується міждисциплінарною, комплексністю, системністю, інтегративністю, прогностичністю.

С. Юсфін звертає увагу на те, що «проектувальна діяльність, з одного боку, є актом структурування майбутньої діяльності, а з іншого боку, вже є сама по собі початковим етапом майбутньої діяльності». Саме тому, пише він, «дуже важливо, щоб відносини і взаємини між партнерами вибудовувалися як в заставі майбутньої діяльності, так і в ситуації «тут і тепер» [20, с. 195].

Педагогічне проектування різноманітне. Це і проектування федеральних, регіональних, муніципальних систем освіти, освітніх установ, навчальних курсів, конкретних виховуючих і навчальних ситуацій. Але проектуванню безпосереднього педагогічного середовища серед зазначених проблем належить особливе місце, оскільки саме виховуюче і навчальне середовище є безпосереднім інструментом розвитку особистості.

2.2 Особливості середовищного підходу у вихованні за Ю. Мануйловим

Підхід у вихованні є способом пізнання і розвитку особистості дитини, системою дій із середовищем, що перетворюють його в засіб діагностики, проектування і продукування виховного результату. Ю. Мануйлов звертає увагу на ту обставину, що поняття середовище повинно, по-перше, бути ємним, багатовимірним, що включає в себе духовні, соціальні, фізичні складові зовнішнього світу. По-друге, воно повинно давати можливість бачити буття дитини «серед хаосу і порядку», що виконують різні функції в його життєдіяльності. По-третє, поняття середовище повинно відображати як суб'єктивні, так і об'єктивні позиції дитини в процесі виховання. І по-четверте, воно має бути технологічним, щоб з його допомогою можна було не тільки описувати і пояснювати навколишній світ дитини, але і створювати його.

Середовище являє собою сукупність ніш і стихій, серед яких і у взаємодії з якими протікає життя дітей. Ніша (природна, соціальна, культурна) — це певний простір можливостей, що дозволяє дітям задовольняти свої потреби. Будучи матеріальним, соціальним чи духовним утворенням, ніша забезпечує вираження дитиною своїх суб'єктних властивостей. Стихія — це неорганізована, нічим не стримувана сила, що діє в природному і суспільному середовищі у вигляді соціального руху, інформаційного потоку, хвилі інтересу до чого-небудь, коливань настроїв. Стихія панує над дітьми і детермінує обрання ними можливостей саморозвитку. З функціональної точки зору середовище розуміється як те, серед чого перебуває суб'єкт, за допомогою чого формується його образ життя, що переломлює його розвиток і типізує особистість.

Ю. Мануйлов формулює наступні концептуальні положення середовищного підходу у вихованні:

1. Середовище «осередняє» особистість (багата — збагачує, бідна-збіднює, вільна — звільняє, здорова — оздоровлює, обмежена — обмежує). Чим триваліше перебування особистості в середовищі, тим значніше її «осереднення».

2. Дозволяючи дитині реалізуватись, середовище опосередковує дитину подійними можливостями, що дозволяє спостерігати, змагатися, надає можливість що-небудь вміти і мати.

3. Середовище, грою своїх стихій, допомагає дітям, змушуючи їх слідувати коридорами можливостей, які «прокладаються» способами буття. Одні можливості виявляються спогляданням, другі - творенням, треті - опором, четверті - суперництвом.

4. Творчі дії вихователів формують середовища з нішами у ньому. Будь-які дії вихователів ведуть до появи певних стихій і ніш. При цьому зміст дій (оформлення, обладнання, забезпечення тощо) переважно «працює» на ніші, а способи здійснення дії (співучасть, співпраця, суперництво) — на стихії.

Підпорядкувати вплив середовища виховним цілям і таким чином перетворити його на виховний засіб можливо тільки за допомогою «середовищетворчих» дій, що породжують, попереджують, підтримують або руйнують ті чи інші ніші і стихії, які продукують належне значення життєвого середовища.

Визначаючи середовищний підхід як технологію опосередкованого (через середовище) управління процесом формування та розвитку дитини, Ю. Мануйлов включає в нього діагностику середовища, його проектування та продукування виховного результату. Середовищна діагностика являє собою набір дій, що дозволяють судити про ціле — середовище, про його частини — особистість. Вона розглядається як імовірнісна і застосовується виключно до оцінки особистісного типу, а не до індивідуальності дитини.

Запропонована автором методика дозволяє, по-перше, визначати тип особистості, спосіб її життя і середовища функціонування виховної системи, яка є критерієм оцінювання отриманого результату, по-друге, обстежити реальне середовище і оцінити його можливості, по-третє, визначити існуючі у дітей значення середовища, панівні системи та домінуючі змінні способу життя; по-четверте, виявити елементи середовища, що слугують «харчуванням» для її мешканців, і нарешті, по-п'яте, визначити тип особистості дитини на основі порівняння даних діагностики з еталоном типу особистості (якщо це нормативна діагностика) або з колишніми результатами (релятивна діагностика).

Розуміючи під «середовищетворчою» стратегією загальний план дій суб'єкта управління з середовищем, що включає набір різних елементів, за допомогою яких передбачається отримання середовища з належними значеннями, Ю. Мануйлов виділяє наступні логічні шляхи їх отримання:

— відновлення значень раніше існуючих ніш, що втратили свою значимість і цінність (відродження гімназій, ліцеїв, кадетських корпусів);

— заповнення ніш, що вичерпали свої резервні можливості необхідними властивостями, якостями, значеннями (перетворення шкіл у комплекси, спецшколи);

— сходження до повноти значень існуючих ніш (використання всього виховного потенціалу існуючих ніш);

— повернення популярності нішам, які втратили актуальність або силу (наприклад, у ряді випадків значення школи як культурного центру мікрорайону);

— відтворення ніш зі значеннями, заданими моделлю (будівництво спортивного комплексу, організація клубу філателістів);

— перешкоджання руйнуванню адекватних і появи неадекватних значень різних ніш (подолання негативних тенденцій у розвитку середовища);

— утримання від дій (при задоволеності положенням справ у середовищі або в ситуації повної безпорадності).

Ю. Мануйлов у своїй інтерпретації середовищного підходу у вихованні спробував максимально раціоналізувати та формалізувати процеси освоєння і використання середовища в навчально-виховному процесі. Він довів його до технологічного рівня, що дозволяє не тільки розглядати і обґрунтовувати середовище як основний засіб виховання, але також планувати і здійснювати педагогічно доцільні зміни в ньому.

2.3 Підхід І. Шендрика у проектуванні освітнього простору суб'єкта

На думку І. Шендрика, освітній простір, будучи формою єдності людей, формується в процесі їх спільної освітньої діяльності, в ході якої вчитель створює умови і можливості для учнів, прямо або опосередковано взаємодіючи з ними. Освіта являє собою особливий простір зростаючої людини і не зводиться лише до функції, що сприяє її дорослішанню, підготовці до життя. У сучасній постнекласичній культурі вона знаходить сенс творчості або гри. Постнекласичний освітній простір постає як простір вільного взаємоузгодженого цілепокладання «Я» і «Інших», простір вільних «практик».

Освітній простір, який є середовищем, освоєним людиною і пристосованим для вирішення педагогічних завдань, виникає не сам по собі, а формується в результаті спеціально організованої специфічної людської діяльності. І. Шендрик підкреслює, що слід розрізняти поняття «середовище» і «простір», розглядаючи середовище як даність, яка не є результатом конкретної діяльності конкретної людини, а простір — як результат освоєння суб'єктом цієї даності. Простір може бути проінтерпретований об'єктна як сукупність зовнішніх об'єктів, суб'єктно як представленість почуттів і думок суб'єкта і діяльнісно як єдність об'єкта і суб'єкта в діяльності, що призводить до розуміння простору як єдності речей і їх смислів.

Вихідну структуру просторового мислення людини утворює матриця просторовості, що базується на чотирьох елементарних поняттях — «територія», «район», «місце» і «простір». Логічно описати світ можна за допомогою понять «територія» і «район», а осмислити і зрозуміти його можна за допомогою понять «місце» і «простір». Територія відповідає цілому, район — частині; простір відповідає загальному, місце — частковому. Поняття «освітнє середовище» і «оточення» являють собою те, з чим безпосередньо чи опосередковано стикається учень.

Людина створює свій простір не просто як певне місце, куди можна розмістити будь-що, а як зрозумілу їй, наповнену смислами емпірико-раціональну реальність, в якій конкретні об'єкти для неї знаходять сенс, і частиною якої вона сама є.

І. Шендрик вважає, що освіта як єдність процесу і результату руху суб'єкта до прообразу, що міститься в культурі, можна розглядати як освоєння ним освітнього середовища і розширення тим самим освітнього простору, яке можна описати сукупністю чотирьох понять: «освітнє середовище», «положення», «місце» і «простір». Освітня середовище являє собою сукупність прообразів, які необхідні культурі для його здійснення і розвитку. Уявлення про положення пов’язано з конкретним культурним оточенням утвореного суб'єкта. Уявлення про місце допомагає виявити сенс, який знаходить культурне оточення для суб'єкта. Сукупність смислів створює простір потенційної життєдіяльності суб'єкта.

Середовище містить у собі можливості для створення умов, що сприяють розвитку людини, тобто володіє освітнім потенціалом. І. Шендрик визначає освітнє середовище як сукупність факторів, компонентів і параметрів, що плануються на рівні системи інститутів освіти. Середовище задає межі існування суб'єкта. Культурне середовище, в якому знаходиться після народження людина, несе в собі певні способи взаємодії з оточуючою її дійсністю і самою собою. Освіта цілеспрямовано впливає на становище людини в культурному середовищі. Вона впливає на утворене і на оточуюче її середовище. освітній середовище навчальний виховний

Освітнє середовище постає як система культурних фактів, яка винаходиться людиною. Ця система включає в себе як предмети її оточення, так і загальнолюдські способи задоволення людських потреб, що містяться в них. Домінуючі способи взаємодії людини з дійсністю, що складають освітнє середовище, можна описати за допомогою світоглядних універсалій. Вплив освітнього середовища на людину, підкреслює І. Шендрик, здійснюється безпосередньо через його освітнє оточення, в якому необхідно виділити, перш за все, зміст і практику освіти. Адекватність освітнього оточення освітнього середовища є визначальним чинником популярності освіти у суспільстві. Освітній процес постає як процес осмислення значення культурних фактів освітнього середовища і перетворення його тим самим на освітній простір. Освіта є не що інше, як процес і результат освоєння і будування суб'єктом культурно прийнятних способів вирішення проблем існування в певному середовищі, соціумі, тобто свого існування як особистості.

І. Шендрик розглядає освітній простір як результат проектування освіти, що виникає в ході діяльного освоєння суб'єктом культурних фактів, які презентують єдність світу в його зв’язку з самою людиною. Педагогічне проектування є культурно-історична діяльність людини по проектуванню освіти. Освіта, розуміється як процес, що являє собою рух суб'єкта в освітньому середовищі, де він освоює накопичені в різній формі культурні факти, наповнюючи їх значенням для себе, тобто осмислюючи. Процес виховання, будучи спрямований на забезпечення майбутньої життєдіяльності індивіда як особистості, припускає, що культурний досвід минулого буде трансформований таким чином, щоб у людини сформувалися здібності і готовність для будівництва своєї майбутньої особистості.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой