Історія і топоніміка с. Тиманівка

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вінницький державний педагогічний університет

імені Михайла Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Кафедра етнології

Історія і топоніміка

с. Тиманівка

Курсова робота

студентки ІІІ-А курсу

музично-педагогічного

факультету (спеціальність

«Музична педагогіка та виховання,

українознавство. «

Солдатової Ольги Геннадіївни

Науковий керівник

старший викладач

Косаківський В. А.

Вінниця 2008

Зміст

Вступ

1. Історія

2. Топоніміка

Висновок

Література

Вступ

Наше рідне село, найдорожча святиня,

З діда — прадіда рідна і вічна колиска,

Для усіх поколінь ти свята берегиня

В тобі - пам’ять і дух наших рідних і близьких…

Станіслав Сауляк

Села, як і люди, мають свої біографії. І у кожного вона своя, неповторна. Тільки в селі людина може так тісно спілкуватися з природою, розуміти її душею і серцем, милуватися неповторною красою.

Наше село — це наша маленька рідна Батьківщина. В кожного є своя хата, стежка, яка рано чи пізно всіх веде в далекий непізнаний світ.

Сучасне орденоносної Тиманівки… Воно усе на виду. А минуле? Про нього також пам’ятають у селі. Було горе, була кривда, було кріпацтво, була неволя.

Але з ходом історії кожен несприятливий етап переборювався волею мешканців села, воно знову і знову відновлювалось і ставало загартованішим до нових перешкод на шляху свого розвитку.

Моїм рідним селом, де я народилася і де пройшло моє безхмарне дитинство і юність є с. Тиманівка, Тульчинського району, Вінницької області, на Поділлі.

Поділля досліджували багато етнографів, починав Ісая Кам’янецький, Герасим і Мелетія Смотрицькі, мандрівник Челебі. Справжнє наукове вивчення регіону було завдяки працям М. Грушевського, В. Антоновича, П. Чубинського, Ю. Сіцінського, М. Симашкевича та інших поділезнавців. [1, с. 5] Також маємо багато матеріалів завдяки працям Дашкевича Л. «Поділля виникнення і значення назви», Жупановський Л., Кроль В., Джаман В. «До питань про межі Поділля». [1, с. 5]

Вінниччину досліджували і продовжують досліджувати: Отамановський В., Гнат Танцюра, Сторожук А., Дмитренко М., Косаківський В., Зінченко Л., Стельмах М. та ін. До досліджень Тульчинського краю звертались такі вчені як Завальнюк А. [2], Кушнір І. — вивчали фольклор, Трачук Т., Пустоцвіт — етнографи та інші вчені. Тиманівку досліджували багато науковців, такі як: Н. О. Кащук, В. Терещенко, Швець, О. Вовк, В. Святелик, Р. Арсеньєв, О. П. Тимошенко, М. Олійник, М. Зарудний, П. О. Желюк. Етнографічні дослідження села проводила Козак Н. Про історичні події в Тиманівці писали: М. Костомаров,, Н. Н. Лещенко, В. Кучер, П. Новіков, Т.І. Деревянкін, В. К. Вовк, М. Дроздов, Р. О. Галіза, Н. С. Блажевський, М. Дроздов, А. В. Яремчик, А. В. Бондаревськ, Н. Козак.

Об'єктом досліджень є історія та топоніміка села Тиманівки Тульчинського району Вінницької області.

Предметом виступають особливості історичного розвитку села та його топоніміки.

Мета — вивчення аспектів розвитку села з часів його заснування і до сьогоднішніх днів.

Завдання:

1. опрацювати літературу в якій описана історія та топоніміка села.

2. Записати від старожилів села

3. Проаналізувати історію.

4. Проаналізувати топоніміку.

1. Історія

Моя земля, мій край, моя кохана сторона — мовить кожна людина про свою Батьківщину. Певне, так само виспівує прудкокрилий птах, коли повертає до рідного гнізда. Це Божий закон любові до роду — прароду, до місця, де ти пустив своє коріння у чисті джерела рідної землі.

Такою рідною землею для нас є земля нашого села, яке має свій історичний початок ще в далекому 17 столітті.

Туманівка — Тиманівка — мальовниче подільське село, розташоване на берегах невеликої річки Козарихи, що впадає в річку Сільницю — праву притоку Південного Бугу. Розташоване село в 12 км від Тульчина та в 10 км на північний схід від вузлової станції Вапнярка. Населення станом на 1. 01. 06. р. складає 1830 чоловік, дворів 806. топоніміка село тиманівка

Час заснування села точно не встановлено. Перша письмова згадка про Тиманівку відноситься до 8 травня 1606 р. в зв’язку із позовом шляхтича Яремського до тодішнього власника села Тихона Шашкевича про повернення біглих селян. [3, c. 640]

В деяких документах відзначається, що Тиманівка в 1606 році вже була досить великим містечком, що відносилось до населених пунктів І - ІІ групи. Є дані про те, що власники Тиманівки перейменували село на Улангород, але ця назва не прижилася.

Жителі села займалися землеробством, скотарством, бджільництвом, бондарством. Лісові багатства стали базою для розвитку таких промислів, як смолокуріння, випалювання поташу й бондарство. Розвивалась також торгівля. У договорі Шашкевича з одним гданським купцем (1623 р.) йдеться про зобов’язання поставляти останньому поташ і клепки, вироблювані у Тиманівці.

Умови життя трудящого населення були важкими. Складність їх становища посилювалась постійними чварами власників села з сусідніми можновладцями, в ході яких господарства тиманівських селян руйнувались і грабувалися. В документах за 1609 рік згадується про наїзд на землі Тиманівки челяді канцлера Замойського. В наслідок чого «було забрано різної рогатої худоби на велику суму».

Село зазнавало набігів, пограбувань, знущань з боку польської шляхти, литовських магнатів, шведів, турків та татар. [3, с. 641]

В період Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польської шляхти та турецьких яничар 1648 — 1654 рр. Населення села Тиманівки брало активну участь у загонах Максима Кривоноса.

На Тиманівку, яка знаходилась на південному кордоні України тих часів часто нападали татари, турки, грабували та знищували село, і воно знову відроджувалося. Про це свідчить і не стійка форма назви села, бо при постійному населенні воно навряд чи змінювалося. Традиційно, починаючи від польського історика Олександра Яблоновського, вважається, що перша згадка про Тиманівку датується 1606 р. Він знайшов 4 записи про село, які дають нам деякий матеріал про життя Тиманівки тих часів. В першому мова йде про позов Миколая Варшавського на Тихона Шашкевича в справі про втікачів до власності Шашкевича. В цьому документі Тиманівка названа містечком Тимонова.

Але існує ще один — єдиний документ, в якому Тиманівка згадується набагато раніше. Мова йде про грамоту київського князя 1459р., якою він надає значні земельні наділи на Поділлі своєму боярину Ієремії Шашку. Грамота була надрукована в книзі В. Розова «Українські грамоти» у 1928 р. та в «Словнику староукраїнської мови» (1977 р.)

Ця грамота надзвичайно цікава. Ми маємо змогу встановити, що перша назва села була Тимолов. Закінчення — ов характерне для так званих посесорних назв, тобто воно повинно походити від власного імені першого поселенця. Але в українській мові немає власного імені Тимол, тому можна припустити що селище і ліс мали однакову назву — Томилов, що походить від власного давньоруського імені Томило. А в грамоті 1623 р., яка надрукована в книзі відомого українського історика Отаманського «Вінниця в 14 — 17 ст.» пишеться: «Року 1623 шляхтичі Шашкевичі віддають гданським купцям свої ліси Гнілецькі, Печеніжецькі та інші приналежні до Тиманівки, на палення попелів клепок, поки вистачить придатного дерева. «

Як бачите, в документі київського князя 1459 р. і в документі за 1623 р. назви лісів однакові. Але гданські купці так завзято взялися палити ліси на попіл та виготовляти клепки, що від тих лісів не залишилось навіть назв. А як тягне від тих назв сивою старовиною! Чого вартий лише Печеніжець! Ця назва свідчить про те, що печеніги, тюркоязичні племена мешкали на нашій території, доки не злилися з місцевим слов’янським населенням, та розчинилося в ньому.

В 1725 князь Четвертинський через тягу до гри в карти, поставив в одну чергову гру на кон зеленого стола маєток «Тиманівка» Князь Бахметьєв заволодів селом, він і розпочав будівництво маєтку, а також насадження парку. Головна палацова споруда була збудована в стилі стародавньої готики.

Довгий час маєтком володів Володимир Толь, сам він за фахом був інженером — будівельником. По його проекту, або при його активній участі та при допомозі земства в Тиманівці було збудовано лікарню, школу з курантами на баштовій надбудові.

Останнім володарем маєтку був один з династії російських вельмож граф Шереметьєв. За його панування задній фасад палацу прикрасив ще один фронтон. Для прикраси парку було завезено саджанці білого сибірського ясена та екзотичного ріжкового дерева. Також в парку було створено штучне озеро, біля якого граф, зі слів літніх людей, велів випустити ведмедя, щоб похизуватися перед друзями.

Особливо трагічна доля спіткала цей живописний куточок Тиманівки після 1917 р. В 1918 р. в дні безвладдя палац було пограбовано і понівечено. В 1922 р. в палаці поселили дітей, евакуйованих з голодуючого Поволжя. До кінця двадцятих років палац було перетворено в сільський клуб. В 1930 р. територію було поділено пополам: одну частину зайняв тубсанаторій, а другу новоорганізований бурякорадгосп. Посеред садибної площі було викопано широкий і глибокий рів. В 1937 р. директор радгоспу і завгоспу були репресовані і радгосп припинив своє існування. Всі будівлі на території були зруйновані і уламки цегли вивезли на будівництво цукрового заводу в Кирнасівку.

Після остаточного приєднання Поділля до Російської держави, Тиманівка стала місцем розташування частин російської армії під командуванням Олександра Васильовича Суворова. В літніх таборах, на полях і в лісах Тиманівки видатний полководець проводив тактичні заняття, навчаючи своїх солдат штурмувати фортеці, форсувати водні рубежі тощо. В лісі були викопані три криниці, які збереглися дотепер і носять назву Суворовських криниць.

О. В. Суворов часто приїжджав у Тиманівку. Ще й сьогодні зберігся будинок на поміщицькому подвір'ї, в якому жив генерал-фельдмаршал 1796−1797рр. (нинішній музей О. В. Суворова, якій було відкрито в 1947 р.). [3, с. 641]

В 1838 р. Тиманівка була віднесена в розряд містечок. В сорокових роках ХІХ ст. тиманівський поміщик будує цегельний завод і винокурню, а пізніше був збудований пивоварний і спиртовий заводи. Ці підприємства діяли до 1917 р. Були зруйновані за 1917 — 1921 рр.

Історія Тиманівки описує не один страйк селян. Революційна хвиля прокочується з боку Росії і до Тиманівки. 1848 рік, 1861 рік, коли селяни обмануті реформою організовано виступили проти Протасова — Бахметьєва.

1906 р. — страйкують поденні робітники та батраки графа Шереметєва. Вони вимагали підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, ліквідації штрафів та заборонення тілесних покарань. Очолював страйкарів Захар Степанович Дмитрик, матрос, що прибув із Балтійського флоту у відпустку. Страйкували селяни. Свою непокору вони виявляли тим, що вирубували панський ліс, розгромили маєток. Граф частково задовольняє потреби селян. Але повстання потерпіло поразки. Графські володіння налічували 828 десятин землі, а у церкви — 90.

В 1914 р. страйкували жінки, чоловіки яких були забрані на війну. Вони вимагали хліба і палива.

На початку червня 1915 р. застрайкували наймити — страйкарі. Вони вимагали якісного харчування, підвищення зарплати. Страйк продовжувався два тижні. Управитель маєтком підвищив оплату праці, але зачинщики страйку, в тому числі місцеві селяни, були звільнені з роботи.

На початку березня 1917 р. робітники залізничної станції Вапнярка принесли в село звістку про повалення царизму.

В кінці 1917р. в селі відбувся мітинг, на якому прибулі в село матроси розповіли про жовтневу революцію і про директиви — Землю і Мир. [3, с. 643]

Взимку 1918 р. в Тиманівці створюється волосний Ревком на чолі з Йосипом Шестопальком. Ревком до кінця лютого місяця розподілив між селянами поміщицьку і церковну землі.

1918 р. Тиманівку захопили австро — угорці і німці. Відновилися старі порядки в селі.

Влітку 1919 р. в село ввірвалися петлюрівці, восени 1919 — денікінці. В січні село звільнила бригада Г. Котовського. Відновлюється робота ревкому, організовується навчання в школі. Роботою ревкому керував Степан Никандрович Вовк

В квітні 1920 р. в село вступили поляки. Активісти села створили групу червоних партизанів.

В червні 1920 р. війська 14 — І звільнили Тиманівку. В селі була відновлена радянська влада.

В 1921 р. в січні було створено парторганізацію, її вожаком був Сільницький Данило.

В 1922 р. почав роботу сільський медичний пункт, а через два роки в колишньому графському маєтку відкривається санаторій.

У 1924 р. у селі відкрито поштове відділення.

25 жовтня 1924 р. було створено сільськогосподарську артіль «Червоний Жовтень» — це перше соціалістичне виробниче об'єднання селян Тиманівки. Очолив артіль Захар Степанович Дмитрик.

У травні 1925 р. з ініціативи жінделегаток і з допомогою держави відбулося урочисте відкриття дитячих ясел, яким надано ім'я Н. К. Крупської.

Медицинська амбулаторія в Ти манівці відкрита в 1926 р. А ще раніше в 1925 р. було відкрито консультацію матері й дитини. В цьому ж році запрацювала жіноча консультація [3, с. 645]

В грудні 1928 р. головою артілі колгоспники обрали комуніста Пилипа Желюка. Він 48 років очолював колгосп з «Комінтерном». А в 1951 р. з «Паризькою комуною» було перейменовано ім. Суворова. З 1976 р. колгосп носить ім'я двічі Героя Соціалістичної Праці П. О. Желюка.

Голод 1932 — 1933 рр. зачепив Тиманівку порівняно мало. П. О. Желюк особисто організував харчування працюючих на роботі. Дітей харчували тричі на день. Під час голоду померло 15 чоловік.

Люди з надією потяглося до свого голови. І П. О. Желюк не підвів сподівань односельчан. Тиманівка однією з перших в області стає на рейки нових технологій в рослинництві і тваринництві. Колгосп перетворюється в потужне механізоване господарство з прибутковим тваринництвом, рослинництвом, стає оазисом добробуту і соціального благополуччя. Виростають сучасні ферми, прокладаються дороги з твердим покриттям. Вводиться чекова система внутрішньоколгоспних розрахунків, запроваджується грошова оплата праці колгоспників, хоча скрізь ще фігурують трудодні.

Є своя сторінка і розкуркулення села.

Куркулі, куркульство, розкуркулення… Такі поняття нам відомі з історії. Селяни — трударі, працювали на землі, вирощували добрі врожаї, працювали великими сім'ями, а жили в одній хаті 2 — 3 покоління і було дорослих 5 — 6 чоловік. Їх почали обкладати податками: спочатку половину врожаю потрібно було віддати, а потім — весь. Та цього виявилось замало — треба ще й майно, худобу забрати, а самих людей виселити, депортувати в Сибір, на Урал, на Колиму… Як ворогів народу.

Чорним крилом розкуркулення накрило і тиманівських господарів, завдало неповторного удару селянству. Забиралося все з хати: одяг, начиння, врожаї, худобу. Це вважається економічним пограбуванням і порушенням прав селян, які нікого не наймаючи, заробляли все добро кров’ю і потом, а залишились нізчим. Під керівництвом влади, ці дії чинились односельчанами. Історія імен керівників розкуркулення з етичних міркувань не вказує, тому що залишились їх діти, внуки, правнуки, з яких дехто навіть не здогадується про роль їхніх родичів в історії.

1932 — 1933 рр. в Тиманівці зруйнували одну церкву (Тиманівську) повністю, а в другій (Липівській) збили хрести, купола і дзвіницю. Сама будівля залишилася, хоч внутрішнє обладнання, все було пограбоване. 1942 р. при Руминах діяльність церкви була відновлена. Батюшка був старенький і дуже благородний, люди дуже вірили йому. Після його смерті в Тиманівку прислали попа, який відзначився пиятикою і аморальністю. Зв’язався з наймичкою своєю, кинув дружину з сином і виїхав з села. Тож і не дивно, що в такий саме час дуже легко було закрити церкву. Вона була гарно оформлена з сильною дзвіницею. В церкві співав чудовий хор. Але в 60-х роках церковне майно пограбували, саму церкву розвалили. Зараз від неї залишилися сліди фундаменту.

Фельдшерсько — акушерський пункт в Тиманівці було відкрито в 1935 р. В 1936 р. при допомозі правління колгоспу було відкрито родильний будинок (перше в області і районі село) на 5 ліжок. Обслуговування і харчування породіть проводилось за рахунок за рахунок колгоспу. Була виділена спеціально завідуюча родильним будинком.

Протягом 1935 — 1936 рр. У Тиманівці побудовано двоповерхове приміщення для середньої школи.

1936 — 1938 рр. побудували цегляний корівник на 300 корів, гараж для автомобілів, ремонтували санаторські будівлі, школи, лікарні.

В 1938 р. рішенням Тульчинського виконавчого комітету в Тиманівці відкрито дільничу лікарню і призначено лікаря для обслуговування населення сіл Тиманівка, Липівка, Дранка, Одая. Така система медичного обслуговування існувала до початку Великої Вітчизняної війни (1941 року).

22 липня 1941 р. в Тиманівку вступили німецько — ромунські війська. З перших днів війни в Тиманівці створено партизанське підпілля, керівником якого обрали молодого юнака Кокошко Якова Семеновича. Тиманівська підпільна група створила продовольчу базу в лісі, збирали зброю, писали і розповсюджували листівки, допомагали армії визволяти рідну землю.

15 березня 1944р. Тиманівка була звільнена від окупантів підрозділами 35 гвардійського стрілкового корпусу.

20 березня 1944 р. була відновлена і відкрита дільнича лікарня, а заодно і родильний будинок.

Навчання в школі розпочалося 1 квітня 1944 р. У 8 -10 клас ходили учні із сусідніх сіл. Поступово повертались з війни вчителі, навчання набувало обертів. Село швидко відновлювалось у післявоєнний період.

1946 — 1948 рр. було відремонтовано цегельний завод, млин, олійню, підвали та сховища. Проведено ремонт будівель санаторію, школи, контори колгоспу, та інших будівель. Також було відремонтовано будинок для відкриття музею Суворова.

1949 р. відремонтували суворовські криниці, а також встановили обеліск.

Після війни в Тиманівці стало одне укрупнене господарство: колгосп ім. Суворова.

1950 р. побудовано конюшню. Збудовано постамент для пам’ятника Суворову.

Одним з перших в області колгосп став на шлях спеціалізації у розвитку тваринництва. 1962 р. на основі високопродуктивних симентальських корів. Які з’явились тут ще в 1954 р., створено ферму, що вирощувала молодняк для колгоспів усього району. [3, с. 647]

На базі артілі у 1962 — 1965 рр. Працювала обласна школа підготовки керівних колгоспних кадрів. Досягнення передового колгоспу узагальнено в хронікально — документальному фільмі «Мільйон складається з копійки».

У 1966 р. тут відкрито новий будинок культури з великим залом на 500 місць при ньому працюють хоровий, танцювальний, музичний і драматичний самодіяльні гуртки, що налічують близько 200 учасників. Сільському хору присвоєно звання народного. [ 3, с. 648 ]

До послуг трудящих 15 торговельних закладів, побутовий комбінат, у якому була кравецька і шевська майстерні, фотоательє, перукарня, лазня. У 1968 р. на колгоспні кошти збудовано хлібозавод, який працює й дотепер. Частина вулиць тротуарів вимощена твердим покриттям, озеленена. П’ять доріг, що ведуть до села, обсаджені фруктовими деревами. Першу фруктову алею закладено ще на початку 30 — х років. У 60 — х роках побудовано шосейну дорогу Тиманівка — Вапнярка.

Тиманівці пишається історію свого села, пов’язаною з героїчною боротьбою за щастя, свободу і владу трудящих. Протягом післявоєнного часу вони створили три музеї.

Невдовзі після закінчення Великої Вітчизняної війни колгоспники села Тиманівка підготовлюючи ділянку під фруктовий сад, натрапили на чималий арсенал зброї -- стару кременево — порохову гвинтівку, багнети, ядра, підкови тощо. Ці знахідки наштовхнули місцевих ентузіастів на думку створити в селі музей Олександра Суворова. Восени 1947 р. в будинку, де в свій час жив і працював О. В. Суворов, заснували музей, в якому налічувалось близько 800 експонатів. 3, с. 469] Експозицію музею в основному зібрали з подарунків історичних музеїв колишнього Радянського Союзу. Є тут книги з будинку Суворова, фотографії членів родини фельдмаршала, різноманітні документи, зброя, солдатські мундири. Проте найціннішим музейним експонатом директор Любов Варварук називає особисті книги Олександра Васильовича з підписом власника. Особливу увагу під час екскурсії завжди звертають на один із портретів полководця -- пензля австрійського художника Крейсерберга. Річ у тім, що Олександр Васильович був далеко не красень, тож художники всіляко намагалися надати його обличчю більшої привабливості. І тільки Крейсерберг зобразив Суворова правдиво. Це другий народний музей в Україні. Ще один діє в Ізмаїлі Одеської області.

На початку 60 — х років почалось збирання експонатів для місцевого художнього музею. Тиманівчанам допомагала Спілка художників України, Харківський художній інститут, Львівське художнє училище, Ленінградське вище художньо-промислове училище ім. Мухіної, дирекція художніх виставок України, Вінницький обласний будинок народної творчості. Чимало своїх творів подарували музею українські метці В. Г. Непийпиво, О. О. Мельничук, ленінградські художники М. І. Іванов, і Ю. М. Титов, скульптор Д. П. Попович. Музей відкрито в грудні 1963 р., йому присвячено ім'я Т. Г. Шевченка. У 6 кімнатах експонується понад 300 творів живопису, графіки, скульптури, декоративно — ужиткового мистецтва.

І нарешті у 2 великих кімнатах будинку культури 1966 року відкрито музей історії села та колгоспу, а зараз він розташований саме в тому будинку, де понад сорок років працював П. О. Желюк. Його робочий кабінет збережено в первісному виді: стіл, за яким збиралося колгоспне керівництво, шафа з книгами, особисті речі, портрет Леніна на стіні… Інші кімнати будівлі, яка через деякий час і сама претендуватиме на статус пам’ятки історії, бо збудована 1912 р. для канцелярії власника села графа Шереметьєва, відведено під експозицію, що розповідає про славне минуле Тиманівки. [3, с. 649]

Скільки відвідувачів побувало в тиманівських музеях з часу їх утворення, мабуть, не скаже ніхто. Статистика радянських часів констатує 50 тис. осіб на рік. В усякому разі тільки музей Суворова відвідали делегації зі 120 країн світу. Про це свідчать записи у велетенській книзі відгуків, подарованій цьому закладові в 1947 р. Ленінградським музеєм О. Суворова. Для нових записів у ній залишилося вже дуже мало місця, тож треба буде починати нову. Віриться, що і вона буде заповнена…

А село справді було багате -- його колишні господарі володіли цегельним, пивоварним, спиртовим заводами, тож зразки їхніх виробів збереглися й до наших днів.

Чудові досягнення села в економіці, культурі, освіті, в зростанні добробуту і духовному збагаченні його людей — це насамперед, наслідок наполегливості і натхненної праці.

2. Топоніміка

В моєму рідному селі і по за його межами є багато мальовничих куточків, які милують око кожного хто приїжджає до нього.

В кожному населеному пункті є місця які шануються всіма жителями і про які розповідають різні цікаві історії та легенди. Дуже часто такі розповіді можна почути від старожилів. Деякі люди навіть не здогадуються про походження назви свого місце — проживання. Тому в моїй роботі я досліджувала топонімічні особливості свого населеного пункту.

Існує легенда пов’язана з назвою села Тиманівка. За народними переказами з самого початку воно мало назву «Туманівка». Це через те, що ранками над долинами, ставками та й саме сило куталося в легкі тумани і туманчики. Вони як хмари пропливали над селом, і зникали далеко над луками, коли піднімалося сонечко. Але в одному важливому документі в назві Туманівка було частково стерто хвостик букви «у» і з тих пір село носить назву «Тиманівка».

Все в житті має свою назву. Так і люди, за час розвитку села, давали назву своїм лісам, водоймам, полям, вулицям.

Так перші поселенці на вулицях залишали свої назви «Олексіївка» від Олекси, «Кирилівка» від Кирила, «Буєлівка» від Буєла. Велика частина села носить назву Липівка. Колись на цій території села росло багато лип, їх вирізали і потім з них в сусідньому населеному пункті робили дранці, якими згодом накривали хати. Це село і до сьогодні носить назву «Дранка».

В селі є «Палацова гора», таку назву вона одержала від графського палацу графа Шеремєтьєва. Цей палац зберігся до нашого часу, навколо нього розкинувся парк з віковічними деревами.

На південній частині села є горби, від цього і носить ця частина назву «Горанка». Між «Горанкою» і «Палацовою горою» розташувався видолинок, який носить назву «Яр»

В селі на місці колишньої панської ґуральні, де був панський спиртовий завод, росте сосновий лісок. Це місце в селі називають «Гуральня». Чим ціниться у наш час «Ґуральня», то це тим, що тут є велика криниця. З цього джерела беруть цілющу воду і продають її. А називається ця вода «Шереметьєвська».

З північного боку селу, теж на видолинку протікає маленька річечка — «Копійка». Це місце і долина і ставочки (їх аж два) і поля називаються «Закопієвське».

Через село, сполучаючи два ставки, протікає річка «Козариха». Один із ставків носить назву «Лисий». Мабуть через те, що на ньому не росло ніяких очеретів, а був він чистим і росло по воді біле латаття. А інший ставок називається «Тиманівський», тому що розташований в центрі села.

На захід від села колись робили балки. Від цього частина села яка до них прилягає, носить назву «Балки». Поля, які розкинулись нижче від балок, носять назву «За Рудкою». Це через те, що з джерел витікають маленькі струмочки, вони не впадають ні в які річечки і утворюють болітця (так звані «родовища»). От від цього пішла назва «Рудка».

Далі на захід від села ростуть ліси. Багатьом знайомий ліс «Три криниці». А носить цей ліс таку назву тому, що О. В. Суворов, перебуваючи в Тиманівці писав свою книгу «Наука перемагати». Солдати його і викопали неподалік від села, в лісі, три криниці. Там ще й досі ростуть два старих «Суворівських» дуби віком понад 250 років.

На північний захід від села росте ліс, який носить назву «Хутір». В давнину біля нього люди побудували три хати. Дожили вони в них свого віка, і так нічого крім назви не залишилося.

В Тиманівці є і такі місця які шануються усіма жителями, це пам’ятник загиблим воїнам односельчанам які загинули під час Великої Вітчизняної війни. 465 чоловіків залишили свої родини і більше ніколи не повернулись до них. Пам’ятник було відкрито в 1985 році, на честь сорокаріччя перемоги над військами фашистами. Перед музеєм О. Суворова височіє пам’ятна стела на честь воїнам які загинули визволяючи Тиманівку від фашистських загарбників. Біля пам’ятника височіє рука воїна, що тримає факел вічного вогню, також тут розташована братська могила в якій поховані воїни — односельчани. В цьому ж місці був похований П. О. Желюк та перший голова колгоспу Шестопалько. До цих пам’ятників, на всі свята, жителі покладають квіти та з великою пошаною ставляться до них.

Є в нашому селі криниці, які мають свою назву. Поблизу будинку П. О. Желюка є поляна, яка називається «Бузник» і притікає тут струмочок від криниці, яка називається «Желюкова», вода в ній надзвичайно чиста та смачна. В долині є ще одна криниця, яка носить назву «Парахонькова», а викопав її колись, ще дуже давно чоловік на прізвище Парахонька. До цієї криниці сходились люди з усієї Горанки, тому що там води не було.

Біля Шереметєвського парку, є ще одне дуже цілюще джерельце, люди беруть з нього воду, щоб лікувати нею різні недуги.

У моєму краї легенди про чарівні скарби не відомі, але з розповідей літніх людей, я дізналась про ще один не менш цікавий факт: стало відомо що біля Липівської церкви було поховано багато шанованих людей, зокрема священики та князь Олександр Бахметєв Протасов. І після того як в 60х роках церква була повністю розвалена, люди вирішили, що в могилі князя повинні знаходитись родинні скарби. Та коли відсунули бетонну плиту то побачили, що тіло князя ніби щойно поховане, він лежав у мундирі, та ніяких цінностей біля нього не було, а тіло розсипалось прахом за лічені хвилини. Люди намагались відчинити інші поховання, але не змогли зрушити з місця бетонні плити. Тому досі не відомо чи є цінності в цих могилах. На даний час на цьому місці будується нова церква і огороджується територія поховань.

В селі ніхто не пам’ятає про підземні ходи, тому на мою думку їх і не було.

Щоб викликати дощ, на час коли була засуха, люди ходили до джерел і криниць та чистили їх промовляючи слова «Іди, іди дощику, зварю тобі борщику у новому горщику. Тобі каша мені борщ, щоб ішов великий дощ». Після цих дій завжди, через декілька днів починався дощ.

На старому кладовищі є курган насипаний з могил наших предків, біля нього стоїть пам’ятна колона на якій висить дзвін. Ця увіковічена колона символізує вічну пам’ять про наших предків які будували Тиманівку і робили все можливе для її процвітання.

З плином часу все змінюється, так і деякі вулиці в Тиманівці перейменували. Колись була вулиця «Садова» на ній росло багато плодових дерев, але згодом стала носити назву «Желюка» на честь П. О. Желюка, двічі героя Соціалістичної Праці, а також голови колгоспу ім. Суворова. Вулиця «Горянська» була названа «Шестопалька» на честь першого Тиманівського голови колгоспу. Також була вулиця «Нижня» яка стала носити назву «Чапаєва».

В моєму селі є ще дуже багато місць про які люди почали забувати історії їх давно втрачені.

Висновок

У своїй науково-дослідній роботі я дослідила історію та топоніміку села Тиманівки Тульчинського району Вінницької області.

В історії я описала тиманівку від самого її заснування в 1606 році до теперішнього часу. У своїй роботі я відобразила всі етапи розвитку села. І відмітила, що Тиманівка багата своїм історичним минулим. Село стрімко розвивалося і росло. І хоч селянам довелось багато пережити, та вони все рівно не опускали руки до низу та йшли в перед. Тиманівка завжди прославлялась своїми знаменитими людьми. Ще починаючи з князя Четвертинського, який проживав в нашому селі і володів маєтком «Тиманівка», згодом палац перейшов до рук іншого правителя, генерал-губернатора Поділля, Бахметєва. Проживав у нашому мальовничому селі й інженер-будівельник за фахом Володимир Толь. Та останнім володарем маєтку був граф Шереметьєв. Ще й досі височіє в селі царський будинок в якому колись проживали визначні постаті для історії. Але це ще не всі знамениті люди які жили в Ти манівці. В 1796 — 1797 роках в село приїздив генерал фельдмаршал О. В. Суворов. За собою він залишив багато згадок, які й до тепер приваблюють туристів.

Великий внесок в розвиток села зробив П. О. Желюк, на його честь в Ти манівці названо вулицю та криницю, в центрі височіє його пам’ятник до якого люди що свята покладають квіти. Його внесок в розвиток села є дійсно дуже вагомим. Саме завдяки цій людині Тиманівка стала на шлях процвітання та злету.

Також почесне місце в нашому селі займають три музеї - Історії села та колгоспу, Художній ім. Т. Г. Шевченка, та музей О. В. Суворова. Про них в свій час писали в багатьох газетах та книжках, сотні туристів приїжджали на екскурсії по музеях.

І по сьогоднішній день село не занепадає, в ньому працює лікарня та школа. В сільському будинку культури проводяться різні культурні програми та сільські збори. В селі що місяця випускається газета під назвою «Тиманівські вісті». Працюють різні розважальні заклади.

Топонімічної інформації нажаль дуже мало, тому що залишилось зовсім не багато людей які пам’ятають і знають історію та походження назв різних місць в селі та по за його межами. Проте інформація яка збереглась є дуже цікавою. За час своїх досліджень, я дізналась дуже багато цікавої інформації про яку раніше не доводилось чути. Дізналась звідки пішли назви різних кутків в селі, чому саме такі назви мають ставки в і поля поза межами Тманівки.

Загалом Тиманівка багата своєю чудовою природою, прикрасою села є велика кількість дерев та квітників які ростуть в центрі. В ньому протікає річка Козариха з якої утворилось два ставочка. Один в центрі села так і називається Тиманівський, інший Лисий.

Люди в селі вирізняються своєю працьовитістю та добротою. Вони окультурюють Тиманівку і не дозволяють їй занепасти.

Село назавжди залишиться рідним і близьким моєму серцю, адже тут я народилась і тут промайнули кращі роки мого життя. Я ніколи не забуду природи яка мене оточувала — поля, сади, гаї, спів соловейка під вікном. Будучи маленькою я разом зі своїми друзями гуляли по парку біля маєтку і уявляли як пан Шереметьєв їздить на бричці по алеях своїх володінь та розкидає свої підданим мідні гроші. Біля палацу ростуть чудові квіти та дерева. Перед фасадом маєтку розкинувся розкішний фонтан, в якому плавають різні рибки.

Ця вся краса назавжди закарбувалась в моїй пам’яті. І я ніколи не забуду цих чудових моментів свого життя, адже тут живуть мої рідні та близькі. А хіба можна забувати про своє коріння. Не дарма кажуть, що «людина без минулого, не може мати свого майбутнього». Тому я завжди буду цікавитись долею своєї маленької Батьківщини, і не цуратися її не забувати історію, цінувати звичаї та обряди, берегти пам’ятки і шанувати святі місця.

Використана література

1. Баженова Л. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ — ХХ століття. — К — П., 1993. — 479 с.

2. Вінничина фольклорна (довідник). — В., 2004. — 1000 с.

3. Орлов В. М. Історія міст і сіл УРСР в 26 томах Вінницька область. — К., 1978.

4.Н. Козак, І. Яремчук Три музеї села Тиманівка. — Одеса «Маяк» — 1987.

5. Липа О. Л. Федоренко А. П. Заповідники природи України Реєстр довідник. К., «Урожай», 1969.

6. Запис 22 грудня 2007 року від Бугай Ольги Ананіївни 1943 р. н. Жительки с. Тиманівки.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой