Історія Православної Церкви на Україні 1917-2000 рр

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Історія Православної Церкви на Україні 1917−2000 р.р.

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Церква в 1917 -1939 р.р. Загроза розколу

1.1 Боротьба за єдність. Тиск з боку Тимчасового уряду

1.2 Протицерковні дії петлюрівців та їх наслідки

1.3 Відновлення автокефального та посилення антихристиянської пропаганди з боку більшовицької влади

1.4 Роки «великого зламу» — посилення гонінь на Православну Церкву

Розділ II. Бурхливі події 1939 -1965 р.р. та вплив їх на церковне життя

2.1 Життя Православної Церкви підчас II Світової війни

2.2 Відродження Православної Церкви у післявоєнний час

2.3 Часи хрущовських гонінь

2.4 Послаблення суворих заходів щодо Церкви

Розділ III. Православна Церква у 1980 — 2000 р. р

3.1 Розкольницькі події 80-х — 90-х років

3.2 Обрання нового Предсотятеля Української Православної Церкви

3.3 2000-ліття Різдва Христова

Висновки

Список використанних джерел

Хронологічна таблиця

ВСТУП

Звісно що міць нашого великого українського народу в його духовності, і тому протягом усієї історії України чільне місце у духовному житті посідала релігія і Церква. Без них годі уявити нашу історію.

«Православна віра в житті українського народу у стародавні часи була великою силою, по-перше, через те, що український народ був взагалі тоді релігійним, а по-друге і через те, що йому довелося захищати і боронити свою віру від утисків католицтва та унії. Боротьба за віру злилася тоді з боротьбою за волю, за українську національність і велася не тільки мечем, а й словом» -писав видатний історик Дмитро Багалій. І саме в наш час тема релігії є найактуальнішою, бо духовність нашого народу дуже низько впала: постійні крадіжки, вбивства, наркоманія, розпад сімей, СНІД, групова злочинність -- ось, що панує в нашому теперішньому суспільстві. Тому я обрала тему Православної Церкви, заснованої Христом та Його учнями, яка донині не змінила своїх канонів, святих правил, що були встановлені на семи Вселенських Соборах. І тому саме Православна Церква є єдиною істиною Церквою, що має Божу благодать.

Так, ми, українці, — православні, але дуже мала кількість людей ставить перед собою питання: «Взагалі, що таке Православ’я, чому український народ прийняв саме цю віру, а не іншу; хто засновник нашої Святої Церкви?»

Православ’я — то є правильне прославлення Бога, так, як це було ще у початковій Церкві, заснованій Христом і Апостолами — його учнями. Таким чином, ми називаємося православними християнами тому, що віруємо так у Господа, як викладено у Символі віри — коротко вираженій суті християнства. Ми належимо до заснованої Самим Спасителем на землі Єдиної Святої і Апостольської Церкви. Отже, впровадила на Україні Православну віру мудра людина, а саме князь Київської Русі Володимир. То була справа надзвичайно важлива, що потребувала для свого вирішення не тільки логічного, а й мудрого рішення, душевного піднесення. Поглянемо у подальші події історії. Князя Володимира у народі називають «Червоним Сонечком», він влаштовую благодійні обіди для бідних знедолених людей. Тобто людина змінилася духовно, помітьте, що у кращу сторону.

Так само і ми у сучасному житті, звертаючись саме до Православної віри, змінюємося духовно: стаємо кращими, милосерднішими, пізнаємо суть свого життя. Хочеться сказати непорушні Слова Христа Спасителя: «Збудую Церкву Мою і ворота пекла не подолають її» (Мф. 16, 18). Церква Христова існуватиме до кінця світу, виконуючи свою священну місію, покладену на неї Самим Господом, — освячуватиме зокрема і наш український народ.

Моя тема має назву «Історія Православної Церкви на Україні (1917−2000). Робота має основну частину, що складається з трьох розділів. У першому розділі основної частини, що має назву «Церква в 1917—1935 р.р. Загроза розколу», розповідається про розвиток автокефального руху та боротьбу за єдність Церкви, про проти Церковні дії петлюрівців та їх наслідки в цей період, про антихристиянську боротьбу, роки «великого зламу» та гонінь на Церкву. У другому розділі, що має назву «Бурхливі події 1939−1965 р.р. та вплив їх на церковне життя», розповідається про життя Православної Церкви під час Другої Світової війни, її відродження у післявоєнний час, про жахливі часи хрущовських гонінь, а потім послаблення суворих заходів щодо Церкви. Третій розділ, що має назву «Православна Церква у 1980 — 2000 р.р. «, розповідає про розкольницькі події 80-х — 90-х років, під час яких Філарета (Денисенко) позбавлено сану, а на Соборі 1997 р. оголошено анафему, розповідає про подальше обрання нового предстоятеля Української Православної Церкви, про події, що сталися у 2000-ліття Різдва Христового. Крізь всю роботу проведена думка про негативний вплив автокефального руху по-перше на розвиток духовного життя українців.

Для написання роботи обрала саме період з 1917 по 2000 рік, бо саме в ці роки стаються світові події: революція, II Світова війна, які вплинули на духовне життя і українського народу. І ще тоді з наступом петлюрівців на Київ в Україні починає бурхливо розвиватися автокефальний рух.

При написанні роботи використовувала не тільки духовну літературу, а й іншу. Використовувала неодночисельні доповіді та проповіді Митрополита Київського і Всея України Володимира, Харківського і Богодухівського Никодима, Крименчуцького і Полтавського Феодосія. Неодноразово була присутня на церковних конференціях в нашому місті, в Харкові, інформацію яких використовувала для написання цієї праці. При роботі над темою «Історія Православної Церкви на Україні» спілкувалася з священнослужителями нашого міста: протоієреєм Димитрієм (Негером) та ієреєм Михаїлом (Негером). Користувалася висловами вчених щодо Бога, Церкви. З метою кращого висвітлення теми Православ’я скористувалася поїздкою до столиці Росії Москви. І зрозуміла, що до автокефалії там ставляться застережливо, не підтримуючи її, як і в усьому Вселенському Православ'ї. Побувала в багатьох храмах, монастирях, в музеї. Раніше доводилося бувати в святих місцях Київщини, Чернігівщини, Харківщини, Донеччини, Дніпропетровщини. І коли бачиш ікони, від яких хворі отримують зцілення, багаточисельні мощі святих, що угодили Богові своїм праведним життям, просто не розумієш чому ми відвертаємося від Бога, потураємо Церкву. Вчений І. Ільїн сказав: «Культура без Бога — вавілонська вежа, держава без Бога — земна мука».

За мету роботи поставлено: зібрати з різних джерел інформацію про історію Православної Церкви на Україні з 1917 — 2000 р.р. та об'єднати його, досконало дослідити вплив Православ’я на духовний розвиток українського народу в цей період, систематизувати з подальшим опрацюванням матеріали Харківської єпархії та міста Лозова, що були включені в роботу.

Розділ І. Церква в 1917 — 1939 р.р. Загроза розколу

1. 1 Боротьба за єдність. Тиск з боку Тимчасового уряду

2 березня 1917 року імператор Росії, до складу якої входила й Україна, Микола II відмовився від престолу. Влада перейшла до Тимчасового уряду, створеного Тимчасовим комітетом Державної думи. Нові керівники, постійно змінюючи один одного на міністерських посадах, не змогли створити нову державність і упорядкувати життя в країні. Почалася розруха. Не в кращому становищі опинилася й Церква. Влада жорстоко тиснула на неї. Йшла боротьба за волю Церкви, за відродження соборності, бо на той час була загроза відірвати від Церкви її материнську Київську кафедру, що призвело б до тяжких внутрішніх та зовнішніх розколів.

Отож події на Україні восени 1917 року погрожували розколоти цілісність Православної Церкви. Не кожен розуміє те, що Церква — єдина та неподільна. Христова Церква, створена Його учнями — Апостолами, була єдиною на землі 1000 років. Багато націоналістів України кажуть: «Але ж Київщина хрещена раніше. !» Час іде, змінюються держави — твориться історія. І якщо «центр» Православ’я серед слов’ян знаходиться в Росії, це не означає, що ми не вільні, від когось залежні. Сам Господь сказав: «Да будуть все едині… «

Чому ми повинні перекреслювати Слово Боже, історію, чому повинні розривати стосунки з рідними нам слов’янськими народами? Саме з цих причин забороняється автокефалія — неканонічна (несвята) «українська церква».

Тож повернемося до подій, що відбувалися восени 1917 року на України. Митрополит* Київський Володимир, прибувши до Києва саме з приводу розкольницьких подій, непорушне відстоював єдність Церкви. У місті Києві відбувалися багаточисельні приходські збори у підтримку істинного архіпастиря*. За благословенням Патріарха* Всея Русі Тихона почалася підготовка до Всеукраїнського Церковного Собору. Становище Церкви було жахливим. Проти неї у 1917 році дії Тимчасового уряду посилювалися з кожним днем.

Віднімаючи у Церкви школи, влада нахабно порушувала волю тисяч благодійників, що жертвували Церкві не для того, щоб потім вчителі, яким платили їх грошима, вбивали в дитячі голови вчення про походження людини від мавпи. Закон Божий взагалі намагалися виключити зі шкільної програми.

В церковному житті України болючі процеси набували подальшого розвитку. Саме з цього приводу — розколу — 7 січня 1918 року відкрився Київський Собор, на якому одразу виявилися прихильники єдності Церкви і прихильники автокефалії.

1. 2 Протицерковні дії петлюрівців та їх наслідки

Вцей час на Київ цілеспрямовано здійснювали наступ «червоні».

Настрій собору одразу змінився, сепаратисти-українці стали більш тихішими. 18 січня 1918 року Собор вирішено було закрити. Але після закінчення його роботи ніяких постанов не було прийнято.

Коли «червоні» взяли Київ, у Лаврі розташувався воєнний загін. Під час богослужінь озброєні люди в шапках, з цигарками в зубах вривалися у храми, вчиняли розшуки, знущалися над ченцями.

25 січня червоноармійці учинили обшук у покоях Митрополита Володимира, а ввечері п’ятеро розбійників у нетверезому стані увірвалися до нього. Вони виштовхнули владику* у спальну кімнату, почали вчиняти катування, душили ланцюжком від хреста. Потім розбійники заштовхнули владику в автомобіль, відвезли на півверсти від лаврських воріт і розстріляли. Прах вбитого священника було знайдено вранці, владика лежав на спині в калюжі крові. На похорони вбитого владики Володимира зібралося багато народу. Служили 5 архієреїв* на чолі з Митрополитом Платоном, сонм Київського духовенства. Загибель Митрополита Володимира відкрила трагічний список мучеників. У Севастополі на паперті храму під час звершення Божественної літургії був застрелений священник* Михайло Чафранов. У Переяславі-Залеському вбили священника Костянтина Снятиновського.

Через деякий час відкрилася друга сесія Всеукраїнського Церковного Собору. Митрополитом Київським став Антоній. 9 липня 1918 року Всеукраїнський Собор оголосив про автономію Української Церкви; був створений Священний Собор, або Синод єпископів*; для Української Церкви визнавалися обов’язковими постановами Всеросійського Православного Собору, накази Патріарха та вищих органів церковної влади.

Після захоплення Київа петлюрівцями у грудні 1918 р. були заарештовані Митрополит Київський Антоній, приємник священномученика Митрополита Володимира, архієпископ* Волинський Євлогій, які перебували там. Петлюрівці віддали полонених до польської влади, і тільки з допомогою країн Антанти ці архієреї* були звільнені і переправлені на південь Росії.

Більшовики продовжували діяти. Знищували храми, вбивали священників і ченців, замордовували навіть тих, хто просто захищав Церкву і не підтримував революцію. У відповідь на арешти і розстріли у міських та сільських храмах здійснювалися нічні молебни*, й православний люд не виходив з храмів до світанку. Релігійне піднесення охопило і частину інтелігенції, жахливі події примусили розкаятися і повернутися до віри. У Харкові при Покровському архієрейському монастирі відкрилося братство Святителя Мелетія. У Києві ще у грудні 1917 року було засновано братство Воскресіння Христового, на чолі братства стояв псаломщик* В. М. Попов.

У лихоліття смути в одній тільки Харківській єпархії* за шість місяців, з грудня 1918 року до червня 1919 року, загинуло 70 священників.

1. 3 Відновлення Автокефального руху та посилення антихристиянської пропаганди з боку більшовицької влади

З приходом петлюрівців автокефальний рух на Україні у 1920 р. відновився. Відновила свою діяльність і Автокефальна Українська Церква.

Скориставшись окупацією Києва деякі миряни, прихильники автокефалії, утворили Всеукраїнську Церковну Раду, яка відверто потурала святі канони, не визнавала істинних Православних священників. На чолі такої неправдивої ради став Чехівський — у минулому петлюрівський прем'єр-міністр.

Розкольники 23 жовтня 1921 р, у Софійському Соборі Києва здійснили небувале в історії Православної Церкви. Позбавлений пресвітерського* сану Нестор Шараєвський «посвятив у митрополити всея України» такого ж, як і він, злочинця — позбавленого сану Василія Липківського. На голову «ставленика» разом з Нестором Шараєвським покладали руки всі присутні під час цієї кощунственної дії. На другий день Василій Липківський, одягнувшись по-архіерейські сам «посвятив у єпископи» Нестора Шараєвського, позбавленого сану й одруженого. Потім разом ці богохульники, Нестор і Василій, почали посвячувати у лжеєпископів, лжесвященників і лжедіаконів. На Україні з’явилося ЗО самосвятських «єпископів», що були одруженими, а інколи й розлученими.

Після глумливого кощунства, що скривдило Софійський Собор, Митрополит Михаїл, що був з цього приводу присланий Патріархом Всея Русі, закликав Православну паству не піддаватися неправді, не іти слідом за кривдниками Православної віри.

У 1920 — 1921 р.р. відбувалися жахливі події. Храми займали позбавлені прав служити злочинці, здійснювали там посвяти та ін. Всі ці події призвели до нестерпного становища. Знищення духовності підсилювалося голодом і бідністю. Влітку 1921 р. в Криму, на півдні України, спалахнула засуха. Люди голодували, помирали, діти залишалися сиротами. Мешканці вимираючих сел і місцевостей, хто пішки, хто як, залишали голодуючі райони, знесилені падали, застеляючи дороги трупами. Мине декілька місяців, і тогочасна радянська влада використовуватиме голод для боротьби з Церквою, але спочатку становище виявилося настільки жахливим, що більшовики звернулися до Церкви з метою залучити її до кампанії допомоги голодуючим.

І допомога надійшла. Був створений «Всеросійський комітет допомоги голодуючим». Але все одно в газетах з’являлися статті, які звинувачували церковних ієрархів* у байдужості до народу, хоча духовенство та миряни жодного дня не припиняли збір грошей, цінностей і продуктів харчування для голодуючих.

Антихристиянська пропаганда ставала дедалі більш агресивною. В 1921 р. був виданий таємний циркуляр Леніна «Про конфіскацію церковного майна». Боротьбу з Церквою з 1922 року очолювала антирелігійна комісія при ЦК РКП (б) під керівництвом Ярославського, секретарем якого був чекіст Є. Тучков. Окрім організації репресій проти духовенства комісія керувала пропагандистськими кампаніями, влаштовувала антицерковні процесії, спрямовувала комсомольців на пограбування та осквернення храмів. Православну віру гнали, зневажали, а Церкву руйнували.

Посилені на Україні після революції збентеження, сепаративні настрої були тут поживним грунтом для розколу; і більшість вважали, що всі незгоди йдуть від «москалів», але ж логічно це було неможливо, бо Російська Церква була на той час ще в гіршому становищі. У спеціальному посланні від 6 квітня 1924 р. Патріарх Всея Русі Тихон засудив засновників самочинної, беззаконної автокефальної церкви і заявив, що він бере на себе керівництво Українською Церквою.

Автокефально-розкольницька діяльність продовжувалася на Україні. Відбувалися нескінченні арешти православних священників. Вірними своїй прадідівській вірі залишалися: Митрополит Харківський Нафаїл (Троїцький), архієпископ Полтавський Григорій (Лисовський) і Чернігівський Пахомій, єпископ Дамаскін (Цедрик), займаючи глуїховську кафедру.

Дякуючи самовідданому служінню вірних Православ’ю святителів і пастирів, гніт обновленців-синодаїв та самосвятів-липківців (груп розкольників) виявився безсилим відірвати Українську Церкву від законного глави Церкви -Російського Патріарха Тихона, через якого підтримувалося істинне канонічне спілкування із Вселенською Православною Церквою.

У 1924 р. гоніння на Церкву продовжувалися не менш ніж раніше. Всього до кінця 1924 р. у в’язницях і висилках перебувало біля 66 архієреїв. Серед них були і видатні ієрархи, такі стовпи Церкви, як Митрополити Новгородський Арсеній, засланий в Бухару, Київський Михаїл — екзарх України, який був засланий у Ташкент; Звенигородський Миколай (Добронравов) Вінницький Амвросій (Полянський) та інші. Митрополит Харківський Нафаїл до 1925 р. був під арештом.

У період панування радянської влади було перервано духовне життя Києво-Печерської Лаври*. Насельників монастиря було розігнано, цінності пограбовано, над святинями вчинено кощунські дії. У 1924 р. постановою уряду УРСР територію Лаври було оголошено Києво-Печерським державним заповідником.

У 1925 р. на свято Благовіщення о 23 годині 45 хвилин у Москві у лікарні Бакуніної на 61-му році свого тяжкого й праведного життя помер Патріарх Всея Русі Тихон. Після його смерті «патріарша» влада перейшла до Містоблюстителів* патріаршої кафедри Митрополитів: Кирила (Смирнова), Агафангела (Преображенського), Петра (Полянського). Влада Церкви не могла швидко встановитися й упорядкувати релігійне життя в країні.

А тим часом антихристиянська боротьба продовжувалася. Ікони знищувалися тисячами, в газетах з’являлися статті про те, як то в одному селі, то в другому їх спалювали купами; переплавлялася церковна утварь. Йшла війна навіть із дзвонами. Їх скидали з приводу, що вони заважають слухати радіо й ображають релігійні почуття нехристиян. У Чернігові було заборонено дзвонити.

У 1927 р. останній екзарх України Митрополит Київський. Михаїл (Єрмаков) був звільнений із заслання, яке він відбував на Кавказі, і отримав дозвіл оселитися в столиці України — Харкові. Наприкінці 1928 р. Митрополиту дозволили оселитися у Києві, зайняти кафедральне місце. 17 березня 1929 р. Митрополит Михаїл помер. Новим екзархом України був призначений член Тимчасового Патріархального Синоду архієпископ Харківський Костянтин (Дьяков). Звертаючи увагу на те, що столицею України і містом де знаходилася екзархія, був Харків, на Київську кафедру у 1930 р. призначили не екзарха, а архієпископа Димитрія (Вербицького), який до цього керував єпархією із званням вікарного архієпископа Уманського.

1. 4 Роки «великого зламу» — посилення гонінь на Православну Церкву

1929 — 1931 р.р. — роки примусової колективізації, пограбування селян, роки безсудних репресій проти них, масового знищення, примусового перенесення на Північ та в Сибір, закріпачення і розорення селянства; роки голоду і визвані цими діями, що з такою руйнівною силою спала на долю України — ввійшли в історію під назвою років «великого зламу», як влучно потім підкреслив один з письменників: «…злам хребта народу». Коли ламали хребет народу, поругання здійснювали й над його душею. З жовтня 1929 р. до лютого 1930 р. на Україні зачинено 202 канонічних православних прихода. У Харківській області, на лозівщини у 1930 р. діяло ще 11 приходів, а до кінця 30-х всі існуючі храми було зруйновано. В Одесі в лютому 1931 р. заарештували більше 30-ти священників, у тому числі й усіх приходських настоятелів*. Схоплені були протоієреї*: Олександр Луценко і Любинський; священники:

Георгій Олександров, Віктор Муратов. У Києві 9 квітня 1931 р. були розстріляні протоієреї: Віталій Богдан, Олександр Должинський.

Після смерті 1 лютого 1932 р. архієпископа Димитрія (Вербицького) Київську кафедру зайняв архієпископ Сергій. Але коли у 1934 р. столицею України став Київ, екзарха України перевели на Київську кафедру, а Харківську зайняв Митрополит Сергій. На вакантну кафедру — яка звільнилася після арешту єпископа Житомирського Аверкія (Кедрова), (Житомир був тоді кафедральним містом Волинської єпархії*) — у 1933 р. був призначений архіпастир Миколай (Терський) але минуло декілька місяців і він помер, його приємником став єпископ Вячеслав (Шкурко), котрого у 1935 р. арештували і вислали з єпархії. На чолі Одесської єпархії стояв архієпископ Анатолій. Вночі з 27 на 28 липня 1931 р. його було заарештовано. Митрополита Анатолія вивезли в Київ і протягом півріччя тримали у в’язниці. За наполегливим проханням екзарха України Митрополита Київського Костянтина Митрополиту Анатолію перед етапуванням на Північ дозволили побачитися із сестрою. В’язня відправили етапом разом з кримінальними елементами, які шляхом систематично грабували Владику. Наприкінці 1937 р. у засланні на Півночі Митрополит втратив зір. 10 лютого 1938 р. Митрополит Анатолій (Грисюк) помер від катування.

Митрополит Костянтин — екзарх України не звертаючи уваги на свою хворобливість (він страждав тяжкою формою діабету), був людиною дивовижного миролюбства, непохитності і самовладання. Віруючі любили й поважали свого архіпастиря. Серед відомих архіпастирів України були і архієпископ Сергій (Тришин), який займав Харківську кафедру, і єпископ Винницький Олександр (Петровський), який скінчив своє життя у в’язниці 12 травня 1940 г.

У 1936 році з прийняттям Конституції СРСР держава і школа відокремлювалися від Церкви (ст. 124 Конституції СРСР). Але, не зважаючи на декларацію «Про свободу совісті», Церкві не були повернені храми, вони використовувалися як клуби, фабрики, в’язниці…

1937 рік став апогеєм революційного терору. Жертвами репресій стали мільйони людей, які належали до всіх верст населення. У жовтні 1937 року був заарештований патріарший екзарх України Митрополит Київський Костянтин (Дьяков). Після 12 днів катування його було розстріляно. У 1937 році на Україні були заарештовані, а потім розстріляні архієпископ Катеринославський Георгій (Делієв), архієпископ Житомирський Філарет (Линчевський) і єпископ Ананьєвський Парфеній (Брянських), також заарештували архієпископа Харківського Олександра (Петровського), його ув’язнили у холодногорську тюрму. Восени 1939 року з корпуса невиліковно хворих колоній НКВС у судовий медичний морг привезли тіло померлого старця з номером на нозі і з бумагою, у якій повідомлялося прізвище померлого — Петровський. Працівником моргу виявився, у минулому, іподиякон*, разом з привратником, який був ченцем у сані архімандрита*; вони одразу впізнали Владику Олександра незважаючи на те, що він був підстрижений і поголений. Із в’язниці надали наказ, щоб труп повернули, бо він відправлений у морг помилково. Але архімандрит і іподиякон (лікар) відправили у в’язницю труп одного безрідного з документами Петровського, а померлого архіпастиря одягнули по архієрейські. Архімандрит-привратник, який таємно відспівував всіх потрапляючих у морг, відспівав і Владику. Звістка про погребання улюбленого всіма архіпастиря швидко розійшлася по місту- Коли труну вивозили з моргу, на вулиці було багато людей. Архієпископа Олександра (Петровського) поховали на цвинтарі села Залютино на Холодній горі.

Розділ II. Бурхливі події 1939 — 1965 р.р. та вплив їх на Церковне життя

2. 1 Життя Православної Церкви під час II Світової війни

1 вересня 1939 року наступом нацистської Німеччини на Польщу, розпочалася II Світова війна. Не тільки в житті людини, але й у житті народів, долях цивілізацій, горе приходить внаслідок гріхів. Незрівнянні за масштабом гоніння на Церкву, громадянська війна й царевбивство у Росії, расистське біснування нацистів і суперництво із-за сфер впливу європейських і тихоокеанських держав, падіння моралі, що захопило європейське й американське суспільство, — все це переповнило чашу гніву Божого. Для Росії, до складу якої входила й Україна, залишалося ще два роки мирного життя, але миру не було всередині самої держави. Боротьба більшовицької влади зі своїм народом і боротьба комуністичної верхівки не припинялася, не було мирного життя і на кордонах радянської імперії.

Встановлення радянського режиму у західних областях України супроводжувалося репресіями: заарештований був архієпископ Олексій (Громадський), але невдовзі його звільнили, єпископу Поликарпу (Сикорському) вчинили допит. Тільки на Волині та у Поліссі заарештовано було 53 священнослужителя. Серед вбитих або померлих у в’язниці були протоієреї: Іларіон (Денисевич), Сергій (Яроцький), Олександр (Саховня); священники: Олександр (Мартинюк), Мелитон (Матушевич), ієромонах Софроній. Але все ж ці репресії не порушили церковне життя України. Майже всі приходи, що збереглися у роки польської окупації не були зачинені й радянською владою. Продовжували існувати й монастирі, однак число братії у них значно зменшилося. Братія Почаївської Лаври за два роки, з 1939 р. по 1941 р., зменшилася з 300 до 80 ченців*. Більшовицька пропаганда через газети, радіо намагалася принизити православне духовенство в очах народу, вбити в серцях людей віру у Христа.

9/22 червня 1941 року у день Усіх Святих почалася Велика Вітчизняна війна. Була завойована мати міст російських, столиця Русі - Київ. Нацисти Німеччини відверто потурали християнські цінності і намагалися відродити старонімецький язичницький культ.

24 листопада Митрополит Сергій (Містоблюститель патріаршого престолу (1936−1943 р.р.)) звернувся разом із Митрополитом Київським і Галицьким Миколаєм і архієпископами з новим посланням до пастви:

«Гітлерівський молох продовжує віщати світові, що він … підняв меч „на захист релігії і врятування ніби поруганої віри.“ Але всьому світові відомо, що це ісчаддя пекла брехливою личиною благочестя тільки приховує свої злодіяння. В усіх підкорених ним державах він здійснює ганебні поругання над волею совісті, знущається над святинями, бомбами руйнує храми Божі, кидає у в’язниці і карає християнських пастирів*, гноїть у в’язницях віруючих, які повстали проти його безглуздої гордині, проти його замислів затвердити свою диявольську владу над всією землею. Православні, які втекли з фашистського полону, сповістили нас про глумління фашистів над храмами… Всьому світові зрозуміло, що фашистські ізверги є диявольськими ворогами віри та християнства… зараз одна мета — за всяку ціну подолати ворога».

Віруючий народ працював над відродженням храмів Божих, прикрашав їх іконами, що збереглися в домах, приносив, таємно переховані, богослужебні книги. У Кам’янець-Подільську вже у липні 1941 року відбувалася служба у Покровському храмі. У Вінниці також відновилися богослужіння*. У Полтаві вже на другий день після вступу німців, 18 вересня 1941 року, протоієрей Володимир (Беневський) почав піклуватися про відновлення богослужінь у церкві св. Макарія. Отець Володимир зібрав навколо себе ще 18 священників, які почали служити у 5 міських храмах. У Києві відкрито було 26 церков. Для великого міста все ж це було мало у порівнянні з провінціальними містами, але і ці церкви навіть у недільні дні не були переповнені народом. У жовтні 1941 року поновилося життя у Покровському монастирі міста Києва. У 1942 році поновилося чернече життя Києво-Печерської Лаври, На окупованих територіях найбільш молилися, захищали храми…

Але як не намагалися пригнітити, задушити віру Православну, все ж вона жила… Київ — столиця України — було визволено нашими військами 22 (4 листопада) жовтня 1943 року у день святкування Казанської Ікони Божої Матері. І це було видатною подією для всього народу: звідси почалася Русь, тут відбулося хрещення нашого народу, котрий обрав Християнство, Православну віру. Так, звичайно, під час війни ставалися дива. І влада не могла цього не помітити. З жовтня 1941 року були зачинені майже всі антирелігійні видання, що працювали до цього. У 1944 році закінчилося визволення України. Після закінчення Великої Вітчизняної війни у 1945 році поступово Церква починає «здійматися на ноги».

2. 2 Відродження Православної Церкви у післявоєнний час

Велика кількість храмів відновилася на Україні у післявоєнний час. У деяких частинах (західних) намагалися відновити уніатство, католицизм, але ці дії були марними, бо істина — у Православ'ї.

Видатними Православними церковними діячами у післявоєнний час на Україні були єпископи: Черновицький Андрій, Уманський Іларіон, Кіровоградський Євстратій.

У 40 — 50 р.р. продовжувалося кількості віруючих. Міські храми були переповнені. Серед вірних чад Православної Церкви були видатні діячи культури та науки: А. Ахматова, М.В. Юдіна, І.С. Козловський, В.П. Філатов. Віра Православна відроджувалася, багато паломників* збиралося у Лаврах:

Київській та Почаївській. Загальна кількість Православних парафій в Україні на 1 січня 1947 року становила 8815 (52% з них відкрито в період тимчасової окупації України). Наприклад, після Великої Вітчизняної в Харківській області у Лозівському районі було відчинено чотири приходи: в Панютино, в Краснопавлівці, Орільці, Лозовій.

2. 3 Часи хрущовських гонінь

Йшов час, помер Й. Сталін, на його місце став Хрущов. У період з 1961 р, по 1964 р. посилилися гоніння на Православну Церкву збоку нової влади. Під час хрущовських гонінь найбільша кількість церков збереглася на Україні - 5114, причому половина їх — у Галичині. В Росії збереглося тільки 2093 прихода, у Білорусії - 465.

Хрущов висунув тезу: " … висока релігійність радянських людей не має соціальних коренів…". Почалася чергова хвиля антирелігійної агресії, яка звелася в основному до ліквідації матеріальних проявів релігійності - закриття й нищення монастирів, храмів, ікон, книг, до масового тиску духовенства та віруючих. З 1961 року боротьба з релігією була головною ідеологічною проблемою партійної верхівки. Від 1 квітня 1961 року кроком боротьби з релігією стало рішення ЦК КПУ (№ 590) «Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи». В Україні передбачалося подальше скорочення чисельності монастирів та парафій, послаблення матеріальної бази Церкви, недопущення прийому в духовні семінарії тощо. Особлива увага приділялася здійсненню заходів для припинення паломництва до святих місць.

Наприкінці 1963 року ідеологічна комісія ЦК за наказом Хрущова прийняла розгорнути й план антирелігійної боротьби під назвою «Заходи з укріплення атеїстичного виховання населення». У Одеській єпархії зачинено було 210 приходів, на Волині - 180, у Кіровоградській єпархії з 75 приходів до кінця 1965 р, залишилося 35, у Полтавській єпархії закрилося 43 прихода; у Дніпропетровській у 1959 р. було 285 приходів, а до кінця хрущовської епохи їх кількість зменшилася майже в 6 разів. У Києві з 25 діючих церков залишилося тільки 8. У Одесі збереглося 9 приходів, у Кримській єпархії- 12. У Чернігові був зачинений Кафедральний Собор. Особливо тяжким було зачинення у 1963 році Києво-Печерської Лаври. Її храми і печери опинилися в жахливому становищі після того, як припинилися там богослужіння і пішли звідти ченці.

Намагалися зачинити і Почаївську Лавру, але поселенці обителі на чолі з настоятелем архімандритом Севастіаном змогли її відстояти. Звісно, їх усіляко пригнічували, створювали жахливі для життя умови. Більша частина будівель, що належала Лаврі, була конфіскована, залишились тільки церкви та келії ченців. Із приміщення для поселенців зробили лікарню. Заборонили взимку опалювати приміщення Лаври, іноки* спали в холодних келіях, але монастир не покинули. Жителі Почаєва, які надавали притулок та допомогу паломникам, переслідувалися, платили штрафи, у деяких відбирали домівки, інших виганяли з Почаєва. Паломників, що уночі спали на холодній землі біля Лаврських воріт, у лісах або деінде, перешукувала міліція. Того, хто не встигав сховатися, били, іноді заарештовували.

За мужній протест проти зачинення храмів був заарештований архієпископ Чернігівський Андрій (Сухенко) і був приговорений на позбавлення волі у 8 років до 6 грудня 1963 року. У Кишиньові помер колишній архієпископ Житомирський Венедикт (Поляков) (був на покої), але після його смерті розповсюдилися чутки, що він став жертвою таємного вбивства, влаштованого КДБ. Священник Миколай Авраменко з міста Дніпродзержинська був засуджений на 4 роки позбавлення волі з конфіскацією майна. Особливо жорстокі покарання потерпіли ченці Свято-Успенської-Почаївської Лаври. Тричі був засуджений іподиякон Аліпій тільки за те, що, позбавлений прописки, він не покидав обителі. Уперше його засудили на 6 місяців, вдруге — на рік, а утретє - у січні 1964 року — засудили на 2 роки позбавлення волі у в’язниці із суворим режимом. З того ж приводу лаврський чернець Деонісій був засуджений на рік позбавлення волі теж у в’язниці із суворим режимом. Іподиякон Андрій за складене повідомлення в 00Н про гоніння на Церков у СРСР був засуджений 13 липня 1964 року до 3 років позбавлення волі у таборах суворого режиму. Почаевський старець ієромонах* Іосиф, якого вважали прозорливцем і чудотворцем, був побитий і силою вигнаний з Лаври, після чого примушений був скитатися.

Хрущовські гоніння не обійшли і тих, хто відкрито проповідував Православну віру з мирян. Їх звільняли з роботи, студентів відраховували з учбових закладів, позбавляли прописки, проганяли з місця проживання, били і засуджували, позбавляли волі, закривали у психіатричних лікарнях, як носіїв «бредових ідей».

В часи хрущовських гонінь в Харківській області у місті Лозова храм був зачинений і перебудований в будинок піонерів, а потім зруйнований. У селі Олексіївці Близнюківського району храм був перебудований на клуб. Такі випадки були неодноразовими в Україні.

2. 4Послаблення суворих заходів щодо Церкви

14 жовтня 1964 року у свято Покрова Божої Матері - небесної заступниці Православної Церкви — М. С. Хрущов був усунений зі своєї високої посади — голови атеїстичної кампанії. У січні 1965 року Верховна Рада СРСР послабила ті суворі заходи щодо Церкви. Таким чином вже у 1967 році у Львівській єпархії налічувалося 37 благочинних округів, у Волинській — 20, в Івано-Франківській — 13, а у Київській — 12. А це означало, що в цих єпархіях була велика кількість приходів.

Поміж тим 12 липня 1965 року помер Митрополит Сімферопольський Гурій (Єгоров) — сповідник Православної віри, багаторічний в’язень таборів.

Приємно т. е. що на Україні, в особливості Західній, залишилося непорівняне більше церковного народу ніж у Росії та Білорусії. Діти тут більшою частиною виховувалися у релігійних сім'ях. Після хрущовських гонінь на Україні все ж залишилися монастирі: Покровський зі 168 і Флоровський зі 144 поселенцями, у Києві - Корецький Троїцький жіночій монастир зі 144 поселенцями та ще 4 жіночих монастиря на Україні: Свято-Михайлівський в Олександрівці під Одесою, Свято-Миколаївський в Мукачеві, Вознесенський під Хустовом у Закарпатті, Красногорський монастир у Золотоноші. Крім Почаївської Лаври на Україні був ще один великий чоловічий монастир -Успенський в Одесі.

У 70-х роках у багатьох віруючих виникла надія на покращення своєї долі в суспільстві «гарантованої свободи совісті». В 1972 році після хрущовський гонінь вперше почалася реєстрація нових православних громад і відкрито кілька храмів. У 1976 році дещо поширювалися права релігійних громад, але більшість законодавчих статей залишалися лише за деклараціями. В 1977 р. прийнято ще одну «найдемократичнішу» Конституцію СРСР, яка хоч і гарантувала свободу совісті, проте не мала позитивного значення для розвитку Православ’я в Україні. З 1977 р. по 1987 р. на відміну від інших країн Союзу, реєстрація православних громад не здійснювалася. Число православних парафій, що існували насправді, замовчувалося.

Про перелом у державно-церковних відносинах можна говорити лише з часу зустрічі Патріарха Московського та постійних членів Синоду РПЦ із Генсеком КПРС М. Горбачовим у квітні 1988 року, незадовго до святкування 1000-річчя Хрещення Русі. М. Горбачов у своєму виступі чи не вперше поставив знак рівності між Церквою та іншими суспільними інституціями, висловивши готовність юридично закріпити позитивні зрушення щодо Церкви.

Розділ III. Православна Церква у 1980 — 2000 рр.

3. 1 Розкольницькі події 80-х — 90-х років

У 80-х роках ситуація на Західній Україні погіршилася. Восени 1989 р. іновірці почали масово захоплювати православні храми. Декілька приходів у Галичині перейшли в Автокефальну Церкву разом з єпископом Іоаном. З рішення Священного Синоду на засіданні 13 листопада 1989 р. єпископа Іоана було позбавлено сану. Жахливі випробовування випали на долю Православної України -насадження унії, римокатолицизма, автокефалії.

Із закінченням Архієрейського Собору 25−27 квітня 1990р. Патріарх Всея Русі Олексій II виїхав у Київ, щоб святково вручити Митрополиту Київському грамоту про дарування Українській Церкві незалежності й самостійності у керівництві.

У листопаді 1990р. Софійський Собор пережив подію схожу на ту, яка відбулася в ньому у 1921р.- «патріаршу інтронізацію*» Мстислава Скрипника, що приїхав вперше після війни на Батьківщину. Відносні успіхи автокефалісти мали тільки в Галичині, де в стані антируських настроїв навіть деякі «православні» в боротьбі проти уніатської експансії знаходили більш зручним триматися автокефалії.

22−23 листопада 1990р. у Києві засідав І Помісний Собор Української Православної Церкви, в якому брали участь єпископи, а також представники кліриків* і мирян єпархії, духовних шкіл та монастирів. На цьому Соборі було прийнято попередньо схвалений на Архієрейському Соборі устав Української Православної Церкви. Собор засудив деструктивні дії уніатів і автокефалістів на Заході України, підкреслив, що рушать розкольниками не церковні, а політичні мотиви. Головою Української Православної Церкви був вибраний Митрополит Філарет, який займав Київську кафедру.

Митрополит Філарет з непримиримого противника української автокефалії став її прихильником. Важливе значення мали публікації в періодичних виданнях Києва та Москви статей про особисте життя митрополита. Автори стверджували, що він мав дружину та дітей, обкрадав Церкву, був пов’язаний з КДБ. Відіграла свою роль у розкольницькій діяльності Митрополита Філарета й стратегія догодити владі України (незалежної держави), а найперше -Президенту Кравчуку, який проголосив лозунг: «Незалежній державі -незалежну Церкву». Розкольницька УАПЦ (Українська Автокефальна Православна Церква) захопила 351 приход на Західній Україні. На Україні спричинилася криза, виновником якої був Митрополит Філарет, який навіть не з’явився на зібрання Синоду з приводу вирішення цього гострого питання.

3.2 Обрання нового предстоятеля УПЦ

21 травня 1991 року Священний Синод доручив найстаршому захіротонією* архіпастирю Української Церкви Митрополиту Харківському Никодиму (Руснаку) зізвати Архієрейський Собор до свята Святої Трійці для того, щоб прийняти відставку Митрополита Філарета й обрати нового Предстоятеля Української Православної Церкви. Отримавши звістку від Священного Синоду про його відставку, Митрополит Філарет заявив, що рішення Синоду «необгрунтоване та … недієздатне».

27 травня Собор, зізваний Митрополитом Никодимом, звільнив Митрополита Філарета з Київської кафедри. Потім відбулося обрання нового Предстоятеля* УПЦ (Української Православної Церкви) таємним голосуванням. У першому турі за Митрополита Ростовського Володимира було подано найбільшу кількість голосів — 13, а у другому — 16. Таким чином він був обраний Митрополитом Київським і Головою УПЦ. У жовтні 1991 року Патріарх Олексій II благословив новообраного Митрополита Київського Володимира як Голову Української Церкви. До нині Митрополит Київський і Всея України виконує свої пастирські обов’язки з великою любов’ю до українських людей.

А колишній Митрополит Філарет (Денисенко), тепер позбавлений сану, розстрижений, відлучений від Церкви, котрому на Архієрейському Соборі 1997 року оголошено анафема, себто прокляття. Після цієї анафеми деякі політики, не знаючи ні церковних законів, ні звичаїв, обурилися і стали на захист нібито покривдженого Філарета, називаючи його--«патріотом» і «мучеником» за Україну. Не можна погоджуватися з такою думкою політиків. Невже ми не розуміємо такої простої істини, що поділяючи Церкву, ми не збудуємо її, а зруйнуємо; що нацьковуємо українця на українця, сіємо ворожнечу між людьми, знищуємо Православ’я, а з ним нашу Україну. І дуже помиляються ті, хто підтримує Філрета (Денисенка), котрий нібито очолює «незалежну» українську Церкву, що є безглуздям. Помиляються вони, стверджуючи, що Московський Патріархат диктує нам свої порядки й закони, бо це справжній обман і неправда. Митрополит Полтавський і Кременчуцький Феодосій стверджує: «З того часу, коли ми отримали незалежність, я жодного разу з Москви не отримав якихось вказівок або рекомендацій стосовно того, як нам треба діяти і що робити в тому чи іншому випадку».

3.3 2000-ліття Різдва Христова

Протягом 2000-го року нас супроводжує радісна подія — 2000-ліття Різдва Христова. Це велике й радісне свято розпочало XXI століття і увійде воно в історію як найбільше ювілейне свято людства. Бо те, що Православ’я існує вже 2000 років — є справжнім дивом. Єдина Православна віра залишалася незмінною протягом 20 століть і залишатиметься такою на віки.

Надзвичайно радісною подією розпочався цей рік. 4 травня на Пороховському полі, де відбувалася одна з головних танкових битв 11 Світової війни, за ініціативою та за участю Патріарха Московського та Всея Русі Олексія II відбулася зустріч Президентів трьох слов’янських держав: Росії, України та Білорусії.

Мабуть, найкраще з усіх про цю зустріч сказав Президент Білорусії:

«Главное, что мы здесь втроем». Голови держав разом приклонилися перед іконами у храмі-пам'ятнику Святих Першоверховних Апостолів Петра і Павла, де на мраморних плитах золотом видруковані імена шести тисяч воїнів загиблих на Курській дузі.

Разом ставили свічки на канон за вбитих воїнів Великої Вітчизняної війни, Разом молилися на Пасхальному молебні, де були вознесені особисті молитви за «примноження нелицемірної любові й дружби народів держав слов’янських». Разом вдарили у дзвін Єднання, освячений Патріархом Олексієм. Три удари цього дзвона, на якому видрукувані слова Преподобного Сергія Радонежського: «Любовью и единением спасемся», ознаменували початок нової епохи в долі Великої, Малої та Білої Русі. Мабуть, здійсняться рано чи пізно пророцтва старців про єднання слов’янських народів, братських, єдиновіруючих. Про це єднання свідчать і вислови Президентів «руських» держав. Білоруський лідер Олександр Лукашенко сказав: «Распад СССР стал величайшей ошибкой уходящего века». Продовжував Президент України Леонід Кучма: «Все это -наша общая память, наша общая история и общая судьба». І підсумував Володимир Путін: «Не может быть препятствий для объединения усилий России, Украины и Белорусии для того, чтобы сделать жизнь человека в наших странах счастливой и богатой».

На честь свята 2000-ліття Різдва Христового в 2000 р. по всій Україні було проведено святкові конференції. У Києві відкрито Успенський Собор за сприянням Президента України Л. Д. Кучми та освячено Митрополитом Всея України Володимиром. За останні 10 років до 2000-ліття Різдва Христового багатьом монастирям на Україні повернена велика кількість приміщень, земель, що були ліквідовані у них ще у часи радянської влади. Відбудована велика кількість храмів, будуються та реставруються інші. За останні три роки у Харківській області Лозівському районі відкрито 3 приходи: У Лозовій — Свято-Петро-Павлівських храм, також жіночий монастир на честь Архістратига Михаїла; в Герсеваново — храм великомученика Пантелеймона.

ВИСНОВКИ

Великий вчений минулого століття Макс Плане, що у 1918 р. отримав Нобелівську премію з фізики, казав: «Религия и наука нисколько не исключают друг друга, как это полагали раньше и чего боятся многие наши современники; наоборот, они согласуются и дополнят друг друга». З цих слів видно, що ми повинні вивчати релігію — нашу прадідівську віру Православну, а не виключати її з історії як це робили раніше. І досі в Україні не існує чіткої історії Православ’я з моменту Хрещення Русі і до цього часу, а хотілося б, щоб такий матеріал існував,

В наш час, незважаючи на поступове відродження храмів, монастирів в Православній Церкві, вона переживає часи богоотступництва більшої частини народу. Низький рівень життя, падіння моралі - ті проблеми, що постають перед нами у сьогоденні. Чому ж не любов, а ненависть панує в нашому суспільстві? Відповідь одна — богоотступництво. Очевидно в наш час треба усвідомити всю згубність богопокинутості й зрозуміти, що без Божої допомоги нам не вирішити наших проблем, які стосуються і розколу на Україні, і соціального стану населення, і інших проблем

Матеріал роботи «Історія Православної Церкви на Україні (1917 — 2000 р.р.)» можна використовувати для написання рефератів, інформацією користуватися у вивченні спецкурсу «Історія Християнства».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Геврик, Гончар та інш. Журнал «Пам'ятки України» (№ 1), 1990 р.

2. Данілушкін М.Б. та інш. «Історія Руської Церкви (Новий Партріарший період 1917−1970 р.р.)», том І Видавництво «Воскресіння». Санкт-Петербург, 1997 р.

3. Драч І. Журнал «Українська культура» (№ 8), 1998 р.

4. Колодник А. М. та інш. «Історія Релігії в Україні (навчальний посібник)». Видавництво «Зання». Київ, 1999 р

5. Кулібаба Ю. (гловний редактор). Газета «Початок» (№ 1). Дніпропетровськ, 2000р. 6 Лубський В.І. «Релігієзнавство». Видавництво «Вілбор». Київ, 1997 р.

7. Матійко О. Журнал «Українська культура» (№ 8−9), 1999 р,

8. Нагаєвський І. «Історія Української держави ХХ-го століття». Видавництво «Український письменник». Київ, 1993 р.

9. Савченко П. Газета «Україна та світ сьогодні. Колесо історії - «Історична правда проти лівих». (№ 4), 1999 р

10. Слобідський Серафим (протоієрей). «Закон Божий». Видавництво Володимирівської єпархії (репринт), 1998 р

11. Фомін С, «Россия перед вторым пришествием». Видавництво Свято-Троїцької Сергіївої Лаври «Посад», 1993 р.

12. Ципін Владислав (протоієрей). «Історія Руської Церкви (книга дев’ята) 1917−1997 р.р.». Видавництво Спасо-Преображенського Валаамського монастиря. Москва, 1997р.

13. Черепанова С. О. та інш. «Українська культура (історія і сучасність)». Видавництво «Світ». Львів, 1994 р.

14. Швець Володимир (протоієрей) — заступник головного редактора

Митрополита Харківського і Богодухівського Никодима. Газета «Харківські єпархіальні вісті» (№ 4, 1). Харків, 1999 р.

ХРОНОЛОГІЧНА ТАБЛИЦЯ

Головні події у Православ'ї у період з 1917 р. по 2000 р.

Дата

Подія

осінь 1917р.

Приїзд до Києва Митрополита Київського Володимира з приводу розкольницьких подій.

7 січня 1918 р.

Всеукраїнський Собор (І сесія).

18 січня 1918 р.

Закриття Собору.

25 січня 1918 р.

Смерть Митрополита Київського Володимира.

9 липня 1918 р.

Всеукраїнський Собор (II сесія). Оголошення автономії УПЦ.

1921 р.

Таємний циркуляр Леніна «Про конфіскацію церковного майна».

6 квітня 1921 р.

Заява Патріарха Всея Русі Тихона про поновлення керівництва над УПЦ через дії беззаконної УАЦ.

1924 р.

Постановою уряду УРСР територію Києво-Печерської Лаври було оголошено державним заповідником.

1925 р.

Смерть Патріарха Всея Русі Тихона.

1928 р.

Київську кафедру очолив Митрополит Михаїл (Єрмаков)

17 березня 1929 р.

Смерть екзарха України Митрополита Київського Михаїла

1930 р.

На Київську кафедру призначено архієпископа Димитрія (Вербицького).

1930 -1931 р.р.

Роки «великого зламу». 1 лютого 1932 р. Смерть архієпископа Димитрія (Вербицького).

1936 р.

З прийняттям Конституції СРСР держава і школа відокремлюються від Церкви

1937 р.

Арешт екзарха України Митрополита Київського Костянтина (Дьякова).

1939 р.

Початок II Світової війни. 1941 р. Початок Великої Вітчизняної війни.

4 листопада 1943 р.

Визволення Києва від німецько-фашистських загарбників.

1945 р.

Кінець Великої Вітчизняної війни.

1 квітня 1961 р.

Прийняття рішення ЦК КПУ (№ 590) «Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи».

1977р.

Прийняття Конституції СРСР, яка гарантувала свободу совісті.

Квітень 1997 р.

Зустріч Патріарха Всея Русі з М. Горбачовим.

22−27 квітня 1990 р.

Приїзд до Києва Патріарха Всея Русі Олексія II для вручення Митрополиту Київському грамоти про дарування УПЦ самостійності в керівництві.

22−23 листопада 1990 р.

Засідання І Помістного Собору УПЦ у Києві.

21 травня 1991 р.

Священний Синод доручив найстаршому за хіротонією архіпастирю УПЦ Митрополиту Харківському Никодиму (Руснаку) зізвати Архієрейський Собор.

27 травня 1991 р.

Архієрейський Собор УПЦ, звільнення Митрополита Філарета з Київської кафедри.

1997 р.

Оголошення анафеми Митрополиту Філарету на Архієрейскому Соборі.

2000 р.

2000-ліття Різдва Христового. 4 травня 2000 р. Зустріч Президентів України, Росії і Білорусії та Патріарха Всея Русі Олексія II.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой