Історія теорії демократії

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Политология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вступ

Демократію визначають як форму устрою будь-якої організації, заснованої на принципах рівноправ'я її членів в управлінні і прийнятті рішень за більшістю. В цьому широкому значенні демократія може реалізуватись всюди, де є організація, влада і управління.

Демократія розглядається також як заснований на певній системі цінностей ідеал суспільного устрою та відповідний до нього світогляд. До цих цінностей відносяться народний суверенітет, свобода, рівність, права людини тощо.

Динамічний аспект демократії в його поєднанні з ціннісним роз-кривається у визначенні її як соціального і політичного руху за утверд-ження народовладдя і здійснення демократичних цілей та ідеалів

Теорія і практика демократії не завжди співпадають, але в співвідношенні двох форм засвоєння цього суперечливого соцільно-політичного феномена іноді важко відрізнити, де закінчується теорія і починається практика. Практична реалізація теоретичних облаштувань нерідко завершується крахом, і навпаки, «гола» практика підштовхує творчий пошук. Споконвіку, з моменту появи поняття демократії ототожнюється з державою і в оптимальному варіанті є владою більшості над меншістю. Однак, як свідчить практика, найчастіше демократія виступає як фор-ма правління організованої меншості. В роботі буде розглянуте питання історичного розвитку теорій демократії, яке є дуже актуальним, оскільки постає проблема вибору напрямків розвитку демократичного процесу розвитку нашої держави, а для цього потрібно знати історичні шляхи розвитку демократії.

Розвиток ідеї демократії

Ідея демократії вперше виражена грецьким істориком Геродотом у V ст. до н.е. В його розумінні - це держава, побудована на рівності («ізономії»). Основні її ознаки — посідання посад за жеребкуванням, звіт сановників про свою урядову і фінансову діяльність, розглядання найважливіших справ в народному зібранні.

Видатний російський історик М. Ковалевський в праці «Походження сучасної демократії» зазначав, що період полісної демократії тривав три століття і був ознаменований певними реформами: в епоху Перікла було відмінено майновий ценз, жеребкування замінено голосуванням, було введено оплату посадовим особам. Арістотель виділяв декілька видів демократії:

Правління вільних і рівних громадян, при якому думка більшостімає вирішальне значення. Арістотель зазначав, що за такої форми правління народ виступає в ролі монарха і стає деспотом, а суспільний ладнагадує тиранію, оскільки верховна влада належить не закону, а простому народу. В ній абсолютне значення мали рішення народних зборів. Від такої форми демократії виграють лише демагоги, які скеровуютьдумки натовпу, а відсутність законів приводить до фактичної відсутності держави (немає законів — немає і держави).

Всі безперечні за походженням громадяни мають право на зайняття посад, але править не більшість, а закон. Ця форма правління

-дуже високо цінувалась античним мислителем — вона запобігала узурпації влади.

* Цензова демократія — політія. Це компроміс між багатими і бідними: багаті відносно обмежені в правах, а бідні не зовсім усунені зполітичного процесу (праця «Афінська політія»), в ній домінують закон і «середній елемент».

Афінська демократія, як показав М. Ковалевський, мала обмежений характер і в окремих моментах була суперечливою. Афінський поліс в епоху розквіту нараховував декілька сотень тисяч жителів, але вільними громадянами вважались 20−30 тис. Вже за часів Перікла виникла проблема абсентеїзму (ухилення від виконання громадянських обов’язків), він же першим запропонував платити кожному громадянину за участь у народних зборах.

В той же час в афінській державі діяли спрощені, але ефективні механізми забезпечення суспільної стабільності. Жеребкування, яке прокадилось замість виборів, засуджувалось, але саме воно відвернуло в Афінах появу політичних партій, які могли б зруйнувати полісну систему. Утворенню партійних угруповань протистояв ще один інститут полісної демократії -- інститут остракізму (вигнання громадян за рішенням народних зборів). Таке відбувалось, коли хто-небудь з впливових громадян виступав проти думки більшості, але не був достатньо переконливим. Народні збори виганяли його з Афін на 10 років, щоб навколо нього не утворювалась партія (група підтримки), здатна зруйнувати внутрішню єдність полісу.

Афінський поліс не був державою в сучасному розумінні цього слова, оскільки античність не знала відчуження держави (полісу) від людини. Можливо, саме через цю причину Арістотель назвав людину «політичною твариною». Поліс — перше в історії втілення реальної єдності політичної структури і громадянського суспільства. Ідея індивіда, відчуженого від суспільства, з власним вільним внутрішнім світом та індивідуальною захищеністю своїх прав і свобод, не була відома в античний період. Індивід повністю залежав від тиранії більшості, оскільки був розчинений в суспільстві - полісі.

Сучасна демократія — це поєднання лібералізму на рівні громадянського суспільства і демократизму на рівні держави, це поєднання двох вісей -- вертикальної і горизонтально']', антична демократія спиралась лише на горизонтальну вісь -рівність і загальну участь.

Класична теорія демократії Нового часу

Вона сформульована утилітаристами, спиралась на важелі античності, але мала інші принципи. Це колективістська (ідентитарна) демократія, яка виходила з цілісності народу, ідеї громадянської рівності та загальної участі в прийнятті політичних рішень. Ж. -Ж. Руссо в «Суспільному договорі» стверджував про нову соціальну якість самостійно мислячих, розумних індивідів, залучених до політичного процесу. Вона виявляється в умінні індивідів спільно виробити певну ідею загального блага, яка формується на основі спільної волі. За Руссо люди разом визначають все добре щодо загального блага і після розумно організованих дискусій відкидають все погане, акумулюють спільну волю і приймають рішення для досягнення загального благоденства. Формула Руссо: «загальне благо + спільна воля = найбільше щастя для всіх».

Організмічний підхід Руссо до суспільства і держави виключає суперечності і конфлікти між індивідами, усуває підґрунтя для протесту проти влади і появи власних інтересів (останні визнаються патологічними і пригнічуються). На практиці неможливо прийти до єдиного спільного розуміння блага, і відповідно, сформулювати спільну волю для його досягнення. Утворення єдиної волі можливе, як мінімум, лише на базі майнової рівності. В спробі реалізації загального блага вже закладені елементи тоталітаризму.

Творці цієї теорії переоцінили раціональну основу в людині і не врахували підвладність людей маніпуляціям професійних політиків. Навітьв античному полісі громадяни нерідко ухилялись від участі в політиці. Для сучасної людини політика ніколи не стане професією, якщо воназнаходиться на периферії її життєвих інтересів. Пересічний громадянин є дилетантом в цій специфічній сфері і не може цілеспрямовано формувати спільну волю в ім'я загального блага.

Теорія демократії

Австро-американський економіст І. Шумпетер (1883-І950) першим вказав на небезпеку маніпу-у петера ляції думками непідготовлених мас професійними політиками. За Шумпетером, сформована спільна воля насправді не с спільною волею, а породженням зацікавлених професійних груп. Ця воля не формуешься народом, а виробляється елітою. Тому воля-продукт, а не рушійна сила політичного процесу.

Шумпетерівська і марксистська критика класичної теорії демократії в певних пунктах співпадають. Згідно з марксизмом, в антагоністичному суспільстві немає спільної волі: панівний клас нав’язує всьому суспільству свою волю і намагається представити Ті як волю всього народу. Шумпетер також твердить про відстороненість маси від процесу формування спільної волі, але лише через її загальну неосвіченість.

Парадоксально, але життєздатність класичної теорії обумовлена її виникненням в епоху секуляризації («обмирщения») західного суспільства, хоча сама теорія запозичила основні положення з християнства (протестантизму). На думку Шумпетера, інтелектуали, що відійшли від релігії, замінили її утилітаризмом, а віруючі доповнили свою релігійну картину світу сприйняттям руссоїстської теорії демократії. По суті, релігійна доктрина змінилась доктриною загального блага і спільної волі.

Саме тому Руссо, бувши атеїстом і антимонархістом, більш за все сприяв збереженню релігійного елемента в своїй теорії. Це виявляється в обожненні народу, в новій вірі в розум і здатність людей генерувати певні спільні трансіндивідуальні цілі. В релігії панувала ідея спасіння, в ідеології Нового часу — ідея загального блага і спільної волі.

Величезне значення шумпетерівської теорії полягає в тому, що вона відірвала сучасні теорії демократії від античної і класичної теорії і стала об'єднуючою ланкою та основою для плюралістичних і елітарних теорій демократії.

Висновки Шумпетера полягають в тому, що демократія ні в якому разі не є правлінням народу;

— народ лише обирає певну проміжну інституцію, яка в свою чергу

формує уряд; потім маси практично відсторонюються від політики (цей висновок перегукується із законом В. Парето про «циркуляцію еліт» та з законом «малих чисел» М. Вебера;

* сам метод демократії полягає в системі інституціональних заходіві процедур, за допомогою яких елітарні індивіди домагаються владишляхом конкурентної боротьби за голоси виборців.

Таке тлумачення демократії знімає суперечності, властиві класичній теорії Ж. -Ж. Руссо. В теорії Шумпетера все міняється місцями: народ не править, а лише віддає еліталі свої голоси, а це виключає формування сди-иоїволі і досягнення загального блага. Тому природним в демократії стає оформлення груп за інтересами і боротьба групових інтересів.

В шумпетерівській теорії розв’язується протиріччя між свободою і рівністю та формулюється принцип ліберальної демократії. І. Шумпе-тер робить акцент на чотирьох умовах, необхідних для нормального функціонування демократи'.

Наявність досить кваліфікованих представників, яких можна обирати на найважливіші пости (тут Шумпетер продовжує кадрову традиціюПлатона, підкреслюючи значущість інтелектуальних ресурсів в управлінні).

Політичні органи повинні приймати рішення зрозумілі народу, дояких він може висловити своє ставлення; інакше легітимність рішеньстане невисокою, а режим — нестабільним (в цьому позиція Шумпетерає досить вразливою: своє ставлення до «великої політики» народ можевиразити під час референдуму, але їх технічно неможливо зорганізувати за всіма спірними проблемами).

Наявність добре організованої і підготовленої бюрократії з почуттям відповідальності, причому вона повинна формуватись з «середньгокласу» (а тут уже помітний вплив Арістотеля).

Демократичний самоконтроль як елемент політичної культури, раціонально усвідомлена потреба в добровільному самообмеженні (цеантипод охлократичного менталітету).

Індивідуалістичні (ліберальні) концепції демократії сучасності

Характерні риси цієї групи концепцій

— визнання особистості первинним І головним джерелом влади, пріоритет прав індивіданад законами держави;

— ототожнення народу як суб'єкта влади звласниками-чоловіками, виключення нижчих верств, найманих робітників, а також жінок з кола тих громадян, які мають виборче право; введення обмежувальних цензів;

— формальний характер демократії, який витікає з негативного розуміння свободи як відсутності примусу і обмежень; свобода сприймається як право бути захищеним від втручання з боку держави та інших громадян;

обмеження компетенції і сфери діяльності держави охороною соціального порядку, безпеки і прав громадян, невтручання держави всправи громадянського суспільства;

обмеження влади більшості над меншістю, забезпечення індивідуальної свободи і автономії;

розподіл влади, створення «стримувань і противаг» як умови ефективного контролю громадян над державою;

парламентаризм, переважання представницьких форм політичного впливу.

Ці риси ліберальної демократії свідчать про те, що вона знаменувала прогрес на шляху звільнення людини і утвердження її основних прав. Разом з тим, ця модель демократії в своему класичному варіанті с досить далекою від ідеалу народовладдя і піддасться критиці, її недоліки можна побачити:

в соціально-класовій обмеженості, оскільки вона не поширюється на більшість населення;

в її декларативному характері для бідних верств; майнова поляризація населення знецінює для них фундаментальні права і свободиособистості і робить їх важко здійсненними;

в обмеженості політичної участі особистості; домінування представницьких органів фактично виводить органи влади з-під контролю мас;

в приниженні ролі держави;

в ігноруванні колективної природи людини, стимулюванні егоїзму, піднесенні надмірного ціннісного індивідуалізму.

Плюралістичні концепції (теорії груп) демократії

Вони ґрунтуються на ідеї заінтересованої групияк реального творця політики, учасника демократичного процесу і боротьби за владу. У вирішенні питання про головний суб'єкт демократіїплюралістичні концепції займають проміжнеположення між ліберальними, де головний суб'єкт — особистість, і колективістськими, де головний суб'єкт — народ, теоріями демократії(А. Бентлі, Дж. Медісон, Г. Ласкі, Г. Уоллес). Основні положення цих концепцій концентруються навколо вирішальної ролі груп в демократичному процесі, а це:

визнання Заінтересованої групи центральним елементом демократичної політичної системи, який гарантує реалізацію прав, інтересіві свобод особистості; сама особистість відсувається на другий план, хочане заперечується її статус первинного суб'єкта влади;

розглядання суперництва і балансу групових інтересів як соціальної основи демократичної влади та її динамічного розвитку;

розвиток ідеї «стримувань і противаг» та поширення її з інститу-ціональної сфери на соціальні відносини

надання законного статусу «розумному егоїзму», особистому ігруповому, як генератору політики;

розглядання держави як арбітра, який зберігає рівновагу інтересівгруп-суперників і забезпечує саморегулювання всього суспільства;

твердження про дифузію (розпилення) влади і правлячої еліти вдемократичних державах;

визнання плюралізму еліти як головного провідника впливу масна політику;

необхідність формування демократичної культури як умови цивілізованого характеру боротьби інтересів та відносно безболісного вирішення соціальних конфліктів;

підтримка державою соціальне скривджених груп та інтересів.

З цією групою концепцій демократії цілком узгоджується теорія і практика соціальної держави.

Елітарна, партиципаторна, плебісцитарна та системна теорії демократії

Суть теорії елітарної демократії полягає в «політичному розподілі праці»: реальна влада належить політичній еліті, масам надається роль електорального контролю за складом еліти. Демократія зводиться до способу утворення влади,

переваги в гласності І конкурентній замшюва-ності еліт в процесі всенародного арбітражу, здійснюваному на виборах. Розвиток демократії зводиться не до розширення прямої участі мас в політичному процесі, а до створення ефективних механізмів рекрутування результативної еліти, підконтрольної народу.

Партиципаторна теорія демократії (демократія участі) спирається на ідеї раціоналістів про людину як раціональну істоту. Згідно з нею, необхідно лише забезпечити людям максимальну участь в політичному процесі, її прибічники, на відміну від елітистів, не вважають, що ірраціональність та імпульсивність органічно властиві народу: це результат недостатньої освіти і некомпетентності мас. Необхідна реалізація принципу прямого представництва на низовому рівні і принципу делегування волі - на вищому.

Плебісцитарна теорія демократії М. Вебера походить від необхідності протидіяти політичній фрагментації суспільства, проявам корпоративних тенденцій і захисту єдності нації. У Вебера тріада діючих суб'єктів політики: перший — політичний лідер харизматич-ного типу, другий — державна бюрократія, третій — маси. Харизма-тичний лідер — головна фігура у веберівській теорії. Він стоїть над бюрократією, а маси лише беруть участь у виборах цього лідера. Лідер контролює бюрократію зверху. Головне призначення плебісциту полягає у створенні харизматичного авторитету, тобто у харизматичного лідера незалежне від бюрократії джерело легітимації влади

Висновок М. Вебера був однозначним — будь-яка політична система потребує такого лідера.

Системна теорія демократії виправдовує існування демократії не гуманними міркуваннями, а можливостями збереження і розвитку політичної системи, її адаптації до соціального середовища, що безперервно змінюється. Періодична зміна парламенту і уряду в ході демократичного процесу сприяє своєчасному виправленню помилок і корегуванню політичного курсу у відповідності з ситуацією, що змінюється. Вона піддається критиці за її гуманістичну індиферентність, відстороненість від моральних імперативів та ігнорування ціннісних орієнтацій і менталітету людей.

Більшість політологів вважає, що без урахування ціннісно-мотиваційних механізмів політичної поведінки людей не спрацює жодна теоретична модель демократії.

Системні трактовки демократії виходять з ідеальної моделі управлінської системи, раціональності поведінки рядових громадян і політичних еліт, їх готовності діяти розумно, з урахуванням інтересів інших, в межах закону. Однак до такого стану політичної культури наблизились лише деякі індустріальні країни, але не повною мірою. Соціальна ірраціональність поведінки, зневажання інтересів інших людей і народів, національна, класова і релігійна нетерпимість і сьогодні є типовими рисами політичного життя більшості країн.

Політична антропологія виходить з того, що людина не завжди може бути готовою до демократії, оскільки вона є суперечливою і частково розумною істотою. Не лише окремі люди, а й цілі народи не можуть нормально існувати без твердої авторитетної влади, яка б обмежувала егоїстичні прагнення і агресивні інстинкти та захищала людину від самої себе.

Досвід історії вчить, що демократія с благом лише тоді, коли вона відповідає політичній культурі і менталітету народу. Тим більше вона неприпустима в екстремальних ситуаціях, тому перехід до неї вимагає поступовості.

Висновки

Сучасний соціально-економічний прогрес стимулює розвиток демократії, розвиває демократичний менталітет і ціннісні орієнтації громадян. Він неможливий без соціальної емансипації особистості, потребує плюралізму в суспільному житті. Демократія ж здатна створити оптимальні можливості для індивідуального і суспільного розвитку і реалізації гуманістичних цінностей — свободи, рівноправ'я, справедливості тощо. Як форма організації соціальних взаємодій, демократія придатна лише для тих народів, які готові до індивідуальної свободи і відповідальності, обмеження власного егоїзму, до поважання законів і прав людини. Тому будь-який народ повинен «вирости» для того, аби демократичною технологією приборкати владу і гарантувати захист громадян від державної сваволі

Література

демократія теорія шумпетерівська

1. Політологія: історія та методологія. За ред. Ф. М. Кирилюка. -- К.: Здоров’я, 2000. -632с

2. Політологія. Под ред. С. А. Матвеева. Х.: Одиссей, 2004. — 336с.

3. Політологія. За ред О.В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. К.: Академія, 2003. — 528с.

4. Гаджиев К. С. Политология. М.: Логос, 2003. — 488с.

5. Пугачев В. П., Соловьев А. И. Введение в политологию. М.: Аспект Пресс, 2003. — 477с.

6. Холод В. В. Лекції з політології: Навчальний посібник. — С.: «Університетська книга», 2001. — 407 с.

1. www.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой