Історія України

Тип работы:
Шпаргалка
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

1. Первіснообщинний лад на території України

Давня історія — найтриваліший період в історії людства загалом і України зокрема. В основу періодизації стародавнього віку покладено матеріал, з якого люди переважно виготовляли знаряддя праці. Відповідно до цього виділяють: кам’яний, мідний (енеоліт), бронзовий та залізний віки.

Кам’яний вік (від появи перших людей до IV тис. до н. е.) поділяють на три археологічні епохи: палеоліт, мезоліт та неоліт.

Палеоліт (давній кам’яний вік) тривав від появи перших людей на території сучасної України до X тис. до н. е. Він, у свою чергу, поділяється на три періоди: ранній, середній та пізній.

Ранній палеоліт (від появи перших людей до 150 тис. років тому). У цей період на території сучасної України з’явилися найдавніші люди — архантропи (мавполюди). Вони пересувалися на двох ногах, але мали відмінну від людської будову кістяка та черепа, значно менший об'єм мозку. Сліди архантропів виявлено у Закарпатті, Наддністрянщині, Житомирщині, на Дніпрі, а також у Криму і Надазов'ї. Найдавніша пам’ятка виявлена біля с. Королеве на Закарпатті. Архантропи об'єднувались у групи, що являли собою первісне людське стадо. їхня господарська діяльність зводилася до привласнювальних видів господарювання — збиральництва і полювання. Основними знаряддями праці були примітивні гостроконечники й рубила. Архантропи використовували вогонь, хоча самі його ще не вміли видобувати.

Середній палеоліт (150−35 тис. років тому). На зміну архантропам приходить новий тип людини — неандерталець. Зовні він ще не був цілком схожим на людину сучасного фізичного типу, але був більш розвиненим, ніж архантроп. В Україні виявлено близько 200 стоянок неандертальців (у печерах Криму, с. Молодове на р. Дністрі, с. Антонівка на Донбасі та ін.). Господарство неандертальців мало також лише привласнювальний характер (збиральництво і полювання). В умовах похолодання і збідніння рослинного світу на перші позиції виходить полювання. Щоб пристосуватися до природних умов, неандертальці навчилися видобувати вогонь, будувати житла, виготовляти одяг із шкіри тварин. Знаряддя праці урізноманітнюються, вдосконалюються, крім гостроконечників і рубил, з’являються скребла. Крім певних зрушень у матеріальній культурі, спостерігається еволюція світогляду неандертальців: вони ховали померлих, що може свідчити про зародження релігійних уявлень, зокрема культу померлих, з’являється примітивне мистецтво.

Пізній палеоліт (35−10 тис. років тому). У цей період завершується процес фізичної та розумової еволюції людини. Неандерталець еволюціонує у кроманьйонця — людину сучасного фізичного типу — Ноmo sаріеns. Основною рисою, що вирізняла кроманьйонця, була соціальність — спосіб організації життя на ґрунті праці і в межах колективу, мова, пам’ять, мораль, творчість тощо. В Україні виявлено близько 800 пізньопалеолітичних стоянок (с. Мізин на Чернігівщині, с. Межиріч на Черкащині, с. Доброчинівка на Київщині та ін.). Стародавнє населення цього періоду також вело привласнювальне господарство, основними видами якого були полювання та збиральництво. Знаряддя праці удосконалюються, з’являються нові - різці, сокири, знаряддя з кістки та рогу. Люди об'єднувалися у родові громади по 30−40 осіб. Основу громади становив рід — група кровноспоріднених родичів. Родовід визначався по материнській лінії. Окремі роди, вступаючи у родинні зв’язки з іншими родами, формують племінну організацію суспільства. У кроманьйонців спостерігаються також значні зрушення у світоглядній та духовній сфері. Так, у них складаються первісні форми релігійних уявлень (тотемізм, фетишизм, анімізм і магія), розвивається прикладне та образотворче мистецтво (стилізовані фігурки тварин та жіночі статуетки, малюнки звірів на стінах печер), обряди мисливської магії супроводжуються піснями, танцями, про що свідчать знахідки музичних інструментів (у с. Молодово знайдено кістяну флейту, у с. Мізині - ударні інструменти).

Мезоліт — середній кам’яний вік (10−7 тис. років тому). З початком цього періоду сталися суттєві природно-кліматичні зміни: закінчився льодовиковий період і настало потепління, що зумовило появу нових видів флори і фауни. Це спричинило певні зміни у господарюванні. Зокрема, у полюванні основними знаряддями стають лук і стріли — перша механічна зброя дистанційної дії. Щоб поповнити раціон, люди починають активно займатися рибальством. Для пересування по воді виготовлялися плоти, видовбані зі стовбурів дерев човни. Щоб забезпечити потребу в рибі всього роду, її ловили сітками або будували на річках чи озерах складну систему загат. В епоху мезоліту було одомашнено перших тварин — собаку, а потім свиню. Проте загалом господарство не вийшло за межі привласнювального — основними заняттями були мисливство, рибальство, збиральництво. До традиційних знарядь праці долучаються нові - долота, тесла, кинджали та ін. Люди освоїли виробництво вкладишевих інструментів зі вставними крем’яними пластинками-мікролітами. У мезолітичного населення України збагачується духовний світ. Поряд із релігійними уявленнями складається система звичаїв, розвивається обрядовість (посвята у дорослі члени общини, укладення шлюбів тощо). Мистецтво здебільшого мало прикладний характер. В Україні відомо близько 1000 мезолітичних стоянок, найвідоміші з них біля сіл Мирне та Білосілля на Одещині, Мурзак-Коба в Криму та ін.

Неоліт — новий кам’яний вік (6−4 тис. років тому). Основний зміст цього періоду визначила неолітична революція — процес переходу від привласнювального до відтворювального господарювання. Поступово основними видами господарської діяльності стають землеробство і скотарство, хоча мисливство, рибальство і збиральництво суттєво доповнювали їх. У неолітичну добу з’являються прядіння і ткацтво, виробництво керамічного посуду. Люди одомашнили корів, кіз, овець і, окрім прямого призначення, почали використовувати їх як тяглову силу. Значні зрушення сталися у техніці обробки каменю: на зміну традиційній обробці (оббиванню, сколюванню) приходить свердління, шліфування, розпилювання. Оскільки землеробський цикл (посів, догляд, збирання урожаю) був тривалим, люди переходять до більш осілого способу життя. З виснаженням освоєних земельних ділянок вони переходили на інші, тобто землеробство було екстенсивним. В Україні відомі близько 500 стоянок епохи неоліту (Кам'яна Могила біля м. Мелітополя, с. Сенчиці на Рівненщині, поселення Оболонь на Волині та ін.).

Зрушення у господарстві та побуті вплинули на духовний світ людей. Неолітичні поховання і супровідний інвентар у них свідчать про віру у потойбічне життя. Жіночі прикраси з каменя, рогу та кістки, оздоблення одягу, нанесення візерунків на кераміку дають уявлення про естетичні ідеали людей. Із виникненням землеробства і скотарства з’являється ряд культів, обрядів, пов’язаних із цими видами господарювання.

Щодо суспільної організації, то у цей період виявилися такі тенденції: зростає роль парної сім'ї як суб'єкта господарювання; посилюється значення генеалогічного роду, який виступав колективним власником території, регулював внутрішнє і зовнішнє життя громади. Сукупність родових общин, пов’язаних родинними, соціальними, господарськими зв’язками, складала вождівство, або плем’я.

2. Трипільська культура

Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (IV--III тис. до н. е.). Її назва походить від с. Трипілля на Київщині, поряд з яким В. Хвойкою 1893 р. було виявлено першу пам’ятку цієї культури. За В. Хвойкою трипільська культура є містком між епохами каменю та бронзи, тому вірно було б виділяти в ній 2 періоди: перший зв’язаний з кам’яним віком, другий — з віком мідним. Перший — період примітивності у формах посуду, використання знарядь праці з кременю або каменю. У цей час більше розвинено землеробство, а скотарства майже немає. Більш розвиненими галузями були полювання, рибальство, збиральництво. Селилися здебільшого біля води, в землянках чи наземних глинобитних будинках. Другий — період використання знарядь праці і зброї з міді, менш примітивної кераміки. Крім того, вже починають закріплюватися патріархально-родові відносини, хоча є думка, що такі відносини виникли раніше внаслідок того, що чоловіки вже тоді грали велику роль у скотарстві та полюванні, крім того, лісний характер землеробства потребував великих затрат сил, що було неможливо для жінки. На території Трипілля зустрічалося два типи жител. По-перше, це землянки. Землянками називалися заглиблені житла глибиною 0. 6−1. 5 м, які складалися з жилої частини і господарських ям. По-друге, це наземні глинобитні житла. Це був великий будинок метрів у 20, що складався з 4−5 кімнаток-камер, у кожній з яких була піч. Землеробство — ця галузь господарства була найрозвинутішою у трипільців, особливо в ранній період. Звичайно, землеробство завжди залишалось для трипільців основним видом господарства, але воно завдяки нечастим врожаям не могло повною мірою задовольнити потреби племен. Тому паралельно з землеробством розвивалося скотарство, а також такі невідтворюючі види господарства, як рибальство, мисливство, збиральництво. Займалися також і рибальством, оскільки для цього були сприятливі умови (поселення біля річок). Прядіння та ткацтво — ця галузь була безпосередньо зв’язана зі скотарством, і тому логічно, що, як і скотарство, набула свого розвитку у пізній період трипільської культури.

3. Кіммерійці, скіфи, сармати та інші племена на території України

Кіммерійська доба. Першим народом в Україні, справжнє ім'я якого зафіксовано у писемних джерелах і дійшло до наших днів, були кіммерійці. Найдавніша писемна згадка про них міститься у поемі Гомера «Одіссея». Кіммерійці - іраномовні племена, які прийшли, ймовірно, з Нижнього Поволжя і проживали у степах Північного Причорномор’я та Приазов’я у IX-VII ст. до н. е. Основу їхнього господарства становило кочове скотарство, засноване на конярстві. Кіммерійці першими на території України освоїли виробництво заліза. Кочовий спосіб господарства спонукав до просторової експансії, тому кіммерійці мали сильне, добре озброєне кінне військо. Вони вели війни у Малій та Передній Азії, проникали в український Лісостеп, де мешкали землеробські племена чорноліської культури. Як реакція на ці вторгнення виникають укріплені городища на межі зі Степом. У VII ст. до н. е. кіммерійці були витіснені більш войовничими племенами — скіфами.

Скіфи. Спочатку ця назва поширювалася лише на кочові племена, які сформувалися у Передкавказзі, а згодом вона стала збірною назвою для всіх народів, які увійшли до Великої Скіфії. Геродот (V ст. до н. е.) повідомляє, що скіфське суспільство поділялося на царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Панівне становище займали царські скіфи та скіфи-кочівники — власне кочові скотарські племена, які проживали у причорноморських та приазовських степах. Скіфи-орачі і скіфи-землероби, очевидно, мешкали у Лісостеповій зоні і цілком імовірно могли бути праслов’янськими осілими землеробськими племенами. Економіка Скіфської держави була багатогалузевою, у ній поєднувалися кочове скотарство, землеробство, ремісниче виробництво, торгівля як внутрішня, так і зовнішня, особливо з грецькими колоніями. Скіфи мали сильне, добре озброєне військо. Вони вели війни у Малій Азії, де панували 28 років, успішно протистояли нападу перського царя Дарія (513 р. до н. е.). Проте у 339 р. до н. е. скіфи зазнали поразки від Філіпа II Македонського. З III ст. до н. е. Скіфська держава починає поступово занепадати. Причинами цього були наступ сусідніх кочових племен, погіршення природно-кліматичних умов, збідніння рослинного покриву, який не забезпечував кормової бази для кочового скотарства. У II ст. до н. е. скіфів витіснили сармати.

Сармати — збірна назва, якою античні автори назвали групу кочових іраномовних племен (язигів, роксоланів, аорсів, аланів та ін.), які об'єдналися у державний союз. Вони витіснили скіфів із Північного Причорномор’я та Приазов’я у II ст. до н. е. і встановили своє панування на цих територіях. Сармати зайняли майже всю степову і частину лісостепової смуги. У лісостеповій смузі з півночі вони межували з осілими землеробськими племенами ранньослов’янської зарубинецької культури. їхні господарство і побут, як зазначають античні автори, були подібними до скіфських. Сармати були войовничими племенами. Вони вели війни з Римом, у Малій Азії, на Закавказзі, з племенами Лісостепу. У III-IV ст. н. е. сарматів витіснили готи та гуни.

4. Грецька колонізація Північного Причорномор’я

Заснування вихідцями з Греції міст-держав у Північному Причорномор'ї - один із напрямів так званої Великої грецької колонізації (УІІІ-УІ ст. до н. е.), що охопила майже все Середземномор’я. Існує кілька теорій, які пояснюють причини колонізації: аграрна (колонізація зумовлена необхідністю пошуку джерел сільськогосподарської продукції), торговельна (накопичення торговельного капіталу у Греції спонукало до пошуку нових торговельних ринків), сировинна (греки прагнули знайти ринки для поповнення своєї країни сировиною, будівельним лісом, металом тощо). Особливістю грецької колонізації Північного Причорномор’я було те, що переселення греків на ці території не мало характеру військового завоювання і не супроводжувалось підкоренням місцевого населення.

Першим поселенням греків у Північному Причорномор'ї була колонія Борисфеніда на о. Березань (біля нинішнього м. Очакова Миколаївської обл.). Згодом виникають міста-колонії Ольвія (біля с. Парутине Миколаївської обл.), Пантікапей (біля м. Керчі), Тіра (м. Білгород — Дністровський), Херсонес (біля м. Севастополя) та багато інших. За формою державно-політичного устрою ці колонії являли собою рабовласницькі демократичні або аристократичні республіки. Вища законодавча влада у них належала народним зборам, виконавча — колегіям і магістратам, окрему гілку представляла судова влада. Крім окремих міст-держав, на території Північного Причорномор’я було утворено велике державне об'єднання — Боспорське царство, яке мало монархічний державно-політичний устрій. Населення грецьких міст-держав займалося сільським господарством (у сільських округах), ремеслами, промислами, особливо рибальством, була добре розвинена внутрішня та зовнішня торгівля. У культурному розвитку ці колонії успадкували традиції античної культури. Для релігійних уявлень мешканців був характерним політеїзм, вони поклонялися Аполону, Зевсу, Афіні та іншим богам. У містах поширеною була освіта (існували школи-гімнасії), розвивалися наука, театральне і музичне мистецтво, фізична культура і спорт. Грецькі міста-колонії занепали у III — IV ст. під натиском готів та гунів.

5. Східні слов’яни напередодні утворення держави, їх племінні об'єднання

Перші писемні згадки про слов’ян датуються до І-ІІ ст. н. е. Римські історики цього періоду (Пліній, Тацит, Птоломей) згадують їх під назвою венеди. Пізніші історики, зокрема Йордан (VI ст.), згадує антів і склавинів, які походять від одного кореня — венедів. Археологічними відповідниками перших писемних згадок є зарубинецька (III ст. до н. е. — II ст. н. е.) та черняхівська (II-VII ст. н. е.) археологічні культури.

Писемні та археологічні джерела свідчать, що основу господарства давніх слов’ян становили землеробство, скотарство, промисли (мисливство, рибальство, бортництво), ремесло (керамічне виробництво, металовиробництво та металообробка). Щодо суспільного устрою, то слов’яни на цьому етапі жили племенами, на чолі яких стояли вожді. Під впливом переважно зовнішніх чинників слов’янські племена об'єднувалися у великі військові союзи (наприклад, антський союз).

Східні слов’яни: українці (виникли на базі племінних союзів полян, деревлян, уличів, волинян, сіверян, тиверців, дулібів, білих хорватів); росіяни (виникли на базі племінних союзів словен, східних кривичів, радимичів, в’ятичів); білоруси (утворилися на базі племінних союзів полочан, дреговичів, західних кривичів).

6. Праукраїнська держава «Руська земля» Кий, Аскольд і Дір

Закріплення за державою з центром у Києві назви Руська земля відбулося у другій пол. IX ст. і було пов’язане з діяннями руських володарів Діра та Аскольда. Про князювання Діра сьогодні нічого певного сказати не можна. Значно більше поталанило Аскольдові, з яким дослідники пов’язують засвідчений чужоземними джерелами морський похід проти Візантії 860 р. Зібравши чимале військо, Аскольд того року пограбував та спустошив передмістя візантійської столиці, а сам Константинополь протримав тиждень в облозі. Потужний удар руського флоту змусив Візантію визнати Русь як державу. Як зауважив літописець, відтоді вона стала називатися Руською землею.

Закріплення за державою з центром у Києві назви «Руська земля» відбулося в другій половині IX ст. і було пов’язане з діяннями руських володарів Діра та Аскольда. За «Повістю минулих літ» вони були братами-співправителями. Сучасні ж історики переконані, що правили вони нарізно.

Про князювання Діра сьогодні нічого певного сказати не можна. Про Аскольда з чужоземних джерел відомо: 860 р. Аскольд здійснив морський похід проти Візантії. Зібравши чимале військо, він пограбував і спустошив передмістя візантійської столиці, а сам Константинополь протримав тиждень в облозі. Потужний удар руського флоту змусив Візантію визнати Русь як державу. Як зауважив літописець, відтоді вона стала називатися Руською землею. З цим походом Аскольда історики пов’язують першу спробу впровадження заходами князівської влади християнства як державної релігії Русі. Ймовірно, 860 р. під час мирних переговорів з імператором обряд хрещення прийняв не лише Аскольд, названий по-християнському Миколою, але й більшість його дружинників.

Аскольд був останнім правителем з династії Києвичів, яка була усунута від влади представниками варязького роду Рюриковичів. У 882 р., за «Повістю минулих літ», з Новгорода до Києва із загоном воїнів прибув Олег (опікун малолітнього сина князя Рюрика — Ігоря, мав повноваження правити від імені княжича), який заманив на зустріч Діра й Аскольда, вбив їх і захопив владу. Історики вважають, що серед київської язичницької знаті, невдоволеної проведенням християнізації, визріла змова. Змовники задумали усунути Аскольда від влади за допомогою князя Рюрика, але той 879 р. помер, залишивши малолітнього сина Ігоря. Противники Аскольда порозумілися з Олегом. Правління династії Києвичів завершилося.

7. Роль князів Олега, Ігоря, Ольги і Святослава у становленні Київської держави

Початок процесу утворення Київської Русі можна віднести до часів князювання Олега (882−912). Саме Олег у 882 р. посів київський престол, і відтоді Київ стає політичним центром, навколо якого розпочалося об'єднання східнослов'янських племінних союзів. Олег підкорив древлян (883), сіверян (884) і радимичів (885), обклав їх даниною. Уличі і тиверці не підкорилися, і Олег, очевидно, уклав з ними союзну угоду, бо вони брали участь у поході 907 р. на Константинополь. У 907, 911 рр. Олег здійснив успішні походи на Константинополь, у ці самі роки уклав вигідні для Русі торговельні договори.

Ігор (912−945) продовжив політику збирання руських земель. Він підкорив древлян, які вийшли із покори після смерті Олега, приєднав уличів. У 915 р. уклав мир з печенігами; у 941, 944 рр. здійснив походи на Візантію (підписав договір менш вигідний, ніж Олег у 911 р.). У джерелах згадується також похід Ігоря на Закавказзя у 944 р. У945"р. Ігоря вбили древляни за спробу вдруге взяти у них данину.

Ольга (945−964), посівши престол, остаточно підкорила древлян, ліквідувала їхню князівську династію. Княгиня здійснила низку реформ: упорядкувала збір данини і визначила її види — устави, уроки й оброки; визначила місця збирання данини — погости; на територіях підвладних племен установила державні володіння — займища, ловища. У зовнішній політиці Ольга надавала перевагу дипломатичним методам. У 957 р. вона здійснила подорож до м. Константинополя для встановлення добросусідських відносин і, на думку деяких дослідників, щоб охреститися самій і за допомогою Візантії охрестити Русь. У 959 р. княгиня послала посольство до германського імператора Отона І з проханням послати на Русь місіонерів для поширення християнства. Отон І задовольнив прохання, пославши на Русь єпископа Альберта, але місія успіху не мала.

Святослав (964−972). У 969 р. здійснив адміністративну реформу. Для зміцнення влади київської династії він поставив на князювання своїх синів: у древлян — Олега, у Новгороді - Володимира, Ярополка — в Києві. Святослав здійснив у 964−966 рр. успішні походи, внаслідок яких підкорив в’ятичів, волзьких болгар, буртасів, розгромив Хазарський каганат, підкорив на Північному Кавказі ясів та касогів і на Керченському перешийку заснував Тмутараканське князівство. У 972 р був убитий печенігами.

8. Завершення формування Київської держави. Володимир Великий і його реформи. Історичне значення хрещення Русі

Ставши великим князем, Володимир заходився послідовно приєднувати до Києва нові території. Вони втрачали племінні назви, натомість їх поступово починали називати землями за головним містом: Київська земля, Чернігівська земля, Переяславська земля, Новгородська земля тощо. Отже, за правління Володимира відбулася заміна родоплемінного поділу Київської Русі на територіальний. На об'єднаних Володимиром землях мешкали різні племена й народи. Усі вони дотримувалися своїх споконвічних звичаїв і традицій, вірили у своїх богів, які здебільшого були різними навіть у споріднених племен, різнилися мовою, побутом, а найвіддаленіші -- й способом життя. Зрозуміло, що за таких умов територіальна єдність держави, підтримувана лише силою зброї, була досить примарною. Щоби виплекати могутню імперію -- а саме такий намір мав Володимир, він мусив поклопотатися про ідеологічне обґрунтування свого володарювання.

Крок Володимира видається значно послідовнішим, якщо зважати на глибокі корені християнського віровчення на руських землях. Важливим етапом поширення нової віри стала перша християнізація Русі за часів Аскольда. Позиції християнства зміцніли, коли київським князем став Ігор. Часи його правління відзначалися певною віротерпимістю.

Наступниця Ігоря -- княгиня Ольга, яка сама була християнкою, доклала багато зусиль задля поширення нової релігії. Отож, князь Володимир для такого важливого внутрішньополітичного заходу, яким було впровадження християнства як державної релігії, мав добре підготовлений ґрунт: традиції християнської віри на руських землях налічували вже кількасот років. Важливість цієї події добре усвідомлювали сучасники. Недарма про неї є стільки свідчень у літописах. У «Повісті минулих літ» уміщено, зокрема, легенду про вибір віри.

Впровадження християнства літописець пов’язав із візантійським походом Володимира на грецьке місто Херсонес (Корсунь) у Криму. Змусивши мешканців міста відчинити браму, Володимир звернувся до володарів Візантії з вимогою віддати йому за дружину їхню сестру. Шлюбові перешкоджало поганство київського князя. Охрестившись у Херсонесі і прийнявши у хрещенні ім'я Василь, одружившись із Анною -- так звали візантійську принцесу, Володимир повернувся до Києва. З собою київський князь привіз корсунське духівництво, книги, ікони, хрести, мощі папи римського св. Климента. По тому він вдався до рішучих заходів щодо охрещення киян. Великий князь розіслав по місту гінців із розпорядженням наступного дня всім жителям прибути до Дніпра. Більшість киян разом із дітьми прийшли до річки та увійшли у воду. У присутності Володимира священики їх охрестили. Це сталося у 988 р.

Навернення до християнства киян започаткувало охрещення всієї країни. Значення впровадження християнства як державної релігії. Безпосередні наслідки запровадження в Київській державі християнства дослідники витлумачують як результат політичного заходу князя Володимира. До них відносять у царині внутрішньої політики -- зміцнення влади київського князя, тісніше згуртування навколо Києва різноплемінних територій, подолання породжених місцевими язичницькими віруваннями настроїв замкнутості й відокремленості від інших територій. У міждержавному житті наслідки впровадження християнства -- у встановленні рівноправних відносин із християнськими країнами, передусім із Візантією, поступовому відживанні військових походів як головного способу здійснення зовнішньополітичних намірів. Налагодження добросусідських відносин із християнськими державами сприяло пожвавленню господарського життя, зокрема торгівлі, й було потужним джерелом розвитку культури.

Зовнішня політика Володимира Святого. В особі князя Володимира бачимо державного діяча, внутрішньо- і зовнішньополітичні заходи якого надзвичайно тісно переплетені. Такими були його військові походи, здійснені з метою розширення територіальних меж Київської держави. Адже землі часто-густо доводилося відвойовувати у сусідів. Безперечно, переслідував зовнішньополітичну мету й найвагоміший крок Володимира -- впровадження християнства. Уже йшлося, що прилучення Київської держави до християнського світу сприяло налагодженню тісніших стосунків з багатьма державами. Крім Візантії, до партнерів Русі тоді належали Чехія, Угорщина, Польща, Німеччина, Болгарія. Дослідники твердять, що жваві відносини зав’язуються із Римом як центром християнської церкви. Розвитку взаємин із Заходом сприяли шлюби дітей Володимира з представниками королівських династій окремих європейських країн. Наприклад, Святополк був одружений з донькою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав з донькою шведського короля Олафа, одна донька була дружиною угорського короля, друга -- польського, третя -- чеського. Отже, Володимир прилучив Русь до європейського політичного й культурного життя, зробивши її невід'ємною складовою процесу формування європейської цивілізації. Багатогранна діяльність Володимира прислужилася розбудові й утвердженню Київської держави. Видатні здібності державотворця, талант полководця й політика, здатність до самовдосконалення, глибока мудрість, а також подвижницька діяльність, спрямована на поширення християнства, належно пошановані йменням Великий. Православна церква канонізувала Володимира. Він справедливо належить до найвизначніших постатей в історії людства.

9. Київська Русь за часів Ярослава Мудрого. «Руська правда»

Внутрішня політика. Ярослав Мудрий докладав багато зусиль для збереження територіальної цілісності та єдності Руської держави. Він, зокрема, повернув під свою владу червленські міста, відвойовані під час князівських усобиць Болеславом Хоробрим. На честь перемоги битви з печенігами Ярослав наказав закласти на місці битви величний храм -- Софію Київську. Київська Софія стала символом поєднання божественного начала й державної влади. Тут відбувалися урочисті державні церемонії: сходження на великокнязівський стіл, прийняття іноземних послів тощо. У Києві та багатьох інших містах Русі було створено скрипторії -- книжкові майстерні, у яких переписувалися церковні книжки, а також трактати з історії, філософії, права, природничих наук. За правління Ярослава на давньоруських землях виникло багато шкіл. Осередками освіти були церкви й монастирі. Так, у Софії Київській діяли бібліотека і школа, де навчали грамоти й ознайомлювали з основами тогочасних наук дітей із заможних родин, а також було спеціальне приміщення, де перекладалися твори з іноземних мов, переписувалися й створювалися оригінальні твори давньоруської літератури, велося літописання.

Піднесенню культури за Ярослава сприяли його заходи щодо утвердження християнства. Слава справжнього реформатора законодавства належить саме Ярославові, адже він був першим, хто уклав писаний збірник руських законів. Той документ дослідники називають «Правдою Ярослава», або «Найдавнішою правдою». Він складався з 18 статей, які поклали початок славнозвісному збірникові законів «Руській правді». Збірник, або звід, руських законів, відомий під назвою «Руська правда», складався впродовж кількох поколінь. Найдавніша частина, т. зв. «Найдавніша правда», створена за часів Ярослава Мудрого. Окрему частину становлять статті, укладені Ярославовими синами -- т. зв. «Статут Ярославичів». У статтях Ярослава йшлося про покарання за вбивство, побиття до крові чи синців, за вчинене каліцтво, виривання бороди й вусів, їзду на чужому коні, псування майна, переховування чужого холопа тощо. Покарання передбачало здебільшого грошові виплати, хоч іще зберігалося право родичів на кровну помсту. Гроші сплачувалися або на користь князя -- їх називали «вірами «, або на користь потерпілого чи його родичів -- т. зв. головщини. Тілесні покарання мали застосовуватися лише для холопів за побиття вільної людини. З-поміж мір покарання не було й смертної кари.

Культурно-освітня діяльність Ярослава, його заходи, спрямовані на стабілізацію внутрішнього життя, були надзвичайно вдалими. Вони сприяли нечуваному культурному піднесенню Руської держави, посилили міжнародний авторитет Київської Русі. Своєю зваженою культурно-освітньою політикою князь Ярослав зажив шанобливого ставлення нащадків, які стали називати його Мудрим.

Не менш вдалою була й зовнішня політика Ярослава Мудрого. Князь-політик уникав воєн, намагався підтримувати з європейськими країнами добросусідські відносини. У зовнішній політиці використовувались усі можливості дипломатії, з-поміж яких чільне місце посідали міждинастичні шлюби.

Традицію тісних відносин підтримувала Київська Русь часів Ярослава Мудрого з Візантією. Постійні контакти мав Ярослав із Німеччиною та Польщею. Тісні зносини підтримувала Русь із скандинавськими країнами. Особливо зміцніли зв’язки Русі та Швеції, чому сприяв шлюб Ярослава із шведською принцесою Інгігердою. Добросусідські відносини пов’язували Русь із Норвегією. Писемні джерела засвідчують активні зовнішньополітичні зв’язки Русі з Угорщиною.

Міждержавні зносини Київської Русі свідчать про великий авторитет держави Ярослава Мудрого в Європі. Для багатьох європейських монархів київський володар був своєрідним взірцем феодального правителя. Саме таким постав київський князь у тогочасних європейських джерелах.

10. Відновлення могутності Київської держави за Володимира Мономаха

Перше десятиліття XII ст. збігло в протистоянні з половцями. Найактивнішим учасником боротьби з половцями залишався переяславський князь Володимир Мономах. Тож коли 1113 р. в Києві помер князь Святополк, кияни, розчаровані його не дуже вдалим володарюванням, підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира Мономаха.

Головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У його безпосередніх володіннях перебували величезні території. Крім Переяслава, Новгорода та Києва, Мономах заволодів Турово-Пінською землею, трохи пізніше Волинню. Авторитет князя був незаперечний, тож ніхто не наважувався противитися його волі. Крім того, для налагодження мирних стосунків між руськими князями Володимир Мономах використовував шлюби.

З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, винятково важливе місце мало його законодавство. На нараді в с. Берестовому, участь у якій брали, крім дружини Мономаха, високі військові чини з Києва, Білгорода, Переяслава, а також представники чернігівського князя, було схвалено т. зв. «Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди». Нові статті обмежували дії лихварів та землевласників, значно поліпшуючи становище міщан та селян. Устав заохочував також купців. Передбачалися, приміром, пільги тим з них, хто втратив майно під час війни чи пожежі. Правління Володимира Мономаха стало часом розбудови Києва. У столиці, зокрема, було споруджено міст через Дніпро.

Зовнішньополітичні зв’язки Руської держави часів Мономаха були навдивовижу різноманітними. Як і його видатний попередник Ярослав Мудрий, Володимир укладав династичні шлюби з європейськими володарями. Міждинастичні зв’язки поєднували Київ з Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Німеччиною, Угорщиною.

Бувши київським князем, Володимир Мономах здійснив кілька вдалих походів проти половців. Втім, за часів Мономаха вони не були аж надто войовничими, суперечки часто розв’язувалися в мирний спосіб -- тими-таки династичними шлюбами.

11. Політична роздрібненість Київської Русі та її наслідки

У 30-х рр. XII ст. починається період феодальної роздробленості Русі. Причинами цього процесу були: розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми; різний етнічний склад населення; велика територія, слабкі комунікації, що не забезпечували тісного зв’язку центру з окраїнами; відсутність чіткого механізму престолонаслідування. Проте не слід вважати, що Київська Русь припинила своє існування, а змінила форму дер- жавно-політичного устрою: з централізованої феодальної монархії.

На території сучасної України виникло п’ять князівств: Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке і Волинське.

Київське князівство — найбільше і найбагатше. У Києві мешкало близько 50 тис. осіб. На території князівства було близько 80 міст і містечок (Вишгород, Білгород, Васильків та ін.). Більшість земель розташовувалась на Правобережжі. За Київ вели боротьбу чернігівські, переяславські, ростово-суздальські, смоленські та інші князі. Найбільших руйнувань Київ зазнав у 1169 р. під час нападу Андрія Боголюбського, після чого практично втратив роль політичного центру.

Територія Чернігівського князівства охоплювала Лівобережні землі в басейнах річок Десни, Сожу, Сейму і верхньої Оки. Головними містами були Чернігів, Новгород- Сіверський, Путивль, Курськ. Управляли чернігівськими землями династії Ольговичів та Давидовичів. У 1139- 1146 рр. Ольговичі володіли навіть Київським престолом. На чернігівські землі здійснювали напади половці. Після поразки Ігоря у 1185 р. ці напади почастішали, що завдало князівству значних збитків.

Переяславське князівство було порівняно меншим. На сході і півдні воно межувало з кочовиками, тому на території князівства було багато укріплених міст (найсильніше — Переяслав). Найвищого піднесення князівство зазнало за правління Володимира Глібовича. Після його смерті помітно посилилася залежність Переяславщини від Києва.

Галицьке князівство утворилося на початку XI ст. Політично це князівство відособилося за часів правління династії Ростиславичів. Основними землями князівства були Галицька, Теребовлянська, Звенигородська і Перемишлянська. В одне князівство їх об'єднав Володимирко Володарович на початку 40-х рр. XII ст. Найбільшої могутності князівство досягло за правління Ярослава Володимировича (Осмомисла) (1152−1187). У цей час значно розширюються кордони князівства, розвиваються ремесла, торгівля, промисли (особливо соляні, що давали великі прибутки). Особливістю політичного розвитку князівства був великий вплив бояр на князівську владу.

Волинське князівство у політичному відношенні відособилося від Києва за часів правління династії Мстиславичів. Найбільші землі князівства — Володимирська, Луцька, Берестейська, Дорогичинська, Пересопницька та ін. їх об'єднав в одне князівство Роман Мстиславич. Князь Роман вів успішну боротьбу з половцями, підтримував стосунки з Польщею, Угорщиною, Візантією. У 1199 р. він об'єднав Волинь і Галичину в одне князівство.

12. Культура Київської Русі

У Давньоруській державі високого рівня розвитку набула культура. Цьому сприяли активні міжнародні зв’язки Русі, запровадження християнства (988). За Володимира Великого і Ярослава Мудрого в Русі активно розвивалося шкільництво, великого поширення набули прикладні науки (математика, медицина), були започатковані літописання, бібліотечна справа. Видатними пам’ятками архітектури Київської Русі є Десятинна церква, Софійський собор та Золоті ворота в Києві, Успенський собор у м. Володимирі та ін. До пам’яток давньоруської літератури слід віднести «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Моління» Данила Затворника, «Слово о полку Ігоревім» (автор невідомий). Серед літописів найвідомішим є «Повість временних літ» Нестора. Образотворче мистецтво Київської Русі представлене пам’ятками монументального живопису (фреска та мозаїка), іконописанням. Високохудожніми зразками давньоруського малярства є фрески собору Святої Софії, на яких зображені сім'я Ярослава Мудрого, картини побуту княжих часів тощо, мозаїчне зображення Богородиці Оранти, Христа-Вседержителя та ін. До творів прикладного мистецтва належать ювелірні вироби, виготовлені у техніці скані, черні, зерні, перебірчастої емалі, вироби художнього ливарства (свічники, хрести, дзвони) тощо. Давньоруська культура стала потужною духовною основою для розвитку української культури.

Роль і місце Київської Русі в історії Європи. З економічного погляду Київська Русь мала великий вплив на процеси в Європі, оскільки завдяки своєму геополітично-му розташуванню виконувала роль активного посередника у торгівлі між Заходом і Сходом, Північчю і Півднем. З погляду політичного, Русь також значно впливала на процеси в Європі, оскільки руські князі підтримували постійні стосунки з європейськими країнами і Київська держава була важливим чинником європейської політики. За часів монголо-татарської навали руські землі прийняли на себе основний тягар боротьби із завойовниками і цим значно послабили удар Орди на європейські держави.

13. Галицьке і Волинське князівства та їх об'єднання Романом Мстиславовичем

Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торговельних шляхах із Заходу. Ремісники становили основну частину населення галицьких міст. Від часів Володимира Великого Галичина й Волинь входили до складу Київської держави. На Волині було закладено місто Володимир, що згодом стало столицею цієї землі. Головними містами Галицької землі за князя Володимира були Галич, Перемишль, Звенигород, Теребовль. Галицька земля відокремилася від Києва наприкінці XI -- на поч. XII ст. Спочатку вона була роздроблена на кілька князівств, але Володимирко Володарович (1123--1153) об'єднав їх в одне князівство зі столицею в Галичі. Найбільшою владою в князівстві користувалися місцеві бояри. Винятково велика влада галицьких бояр значною мірою пояснюється їхнім походженням. Галицька аристократія, очевидно, розвинулася насамперед із місцевої знаті. Свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а шляхом привласнення общинних земель. Бояри Волинського князівства, на відміну від галицьких, мали більш традиційні ознаки. Більшість із них прийшла в ці землі у складі дружин своїх князів, що часто призначалися чи знімалися за волею Києва. Великий київський князь через незначну віддаленість справляв набагато більший політичний вплив на це князівство, ніж на Галицьке. Власне, з цієї причини об'єднати в майбутньому обидва князівства змогли саме волинські, а не галицькі князі.

Об'єднання Галицького й Волинського князівств відбулося 1199 р. Здійснив його волинський князь Роман Мстиславич Великий. Так було утворено Галицько-Волинське князівство, яке одразу посіло провідне місце в політичному житті Русі. Він зміг подолати боярську опозицію, зміцнити західні кордони великого князівства, здійснити успішні походи проти половців. Такі заходи сприяли посиленню авторитету Романа. Він став наймогутнішим з південноруських князів, адже поширив свою владу на величезну територію -- Волинь, Галичину, Поділля, Буковину й Пониззя -- майже половину сучасної України. Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з «самодержцем усієї Русі» Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності, адже на відміну від багатоетнічної Київської держави Галицько-Волинська ґрунтувалася на єдиній українській основі.

14. Галицько-Волинське князівство за часів Данила Романовича

Добу найвищого піднесення Галицько-Волинського князівства історики пов’язують з ім'ям короля Данила Галицького. Князювати Данило Галицький почав на Волині (20-ті pp. XIII ст.), а 1238 p. утвердився і в Галичині, подолавши міжусобні чвари, що спалахнули по смерті Романа з ініціативи галицького боярства. Протягом свого володарювання йому доводилося одночасно долати опір кількох суперників: зі сходу загрожували монголи, із заходу на українські землі зазіхали Литва, Польща й Угорщина. Так, 1238 р. Данило поклав край наступові Тевтонського ордену, розбивши війська хрестоносців у битві під Дорогичином. У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з приведеним Ростиславом військом угорського короля та його союзниками біля міста Ярослава на р. Сян.

Важливим напрямком зовнішньої політики Данила Галицького були відносини з монгольськими володарями. Князь мав намір об'єднати зусилля західних держав у боротьбі з Ордою. Проте перша спроба спільного антимонгольського виступу не була вдалою. Отож Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия. Хан прийняв князя з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від Орди. Втім, Данило не відмовився від пошуків союзників для боротьби з ординцями. Нову спробу організації антимонгольського союзу він здійснив у 1254--1255 pp. Тоді війська Данила, його брата Василька й сина Лева здобули міста, що піддалися монголам -- болохівські міста в районі річок Случ і Тетерів. Однак після приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило й Василько були змушені розібрати укріплення найбільших міст (Львів, Луцьк, Крем’янець тощо). Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

З метою залучення до антимонгольської боротьби західноєвропейських держав Данило прийняв королівську корону. Коронація українського князя відбулася 1253 р. в Дорогичині на Підляшші. Щоправда, папа не зміг та й не бажав надати реальної допомоги в боротьбі проти Орди галицько-волинському князеві. Тому зв’язки Данила з Римом незабаром урвалися. Неможливість повною мірою втілити зовнішньополітичну програму аж ніяк не свідчила про політичну поразку Данила. Адже він зміг піднести авторитет своєї держави — Східна Європа визнала української держави з боку європейських країн, які саме Галицько-Волинське королівство вважали державою руського народу, Руссю, спадкоємницею Київської Русі. Данило об'єднав під своєю владою майже все сучасне Правобережжя України включно з Києвом. За його правління було розбудовано місто Львів, столицю Холм.

15. Монгольська навала та її наслідки для українських земель

На кінець XII — початок XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдало нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. під орудою онука Чингісхана — Батия. Протягом 1237−1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.
У 1239 р. Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького — Дмитро. Восени 1240 р. почався штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ. Потім здобиччю завойовників стали Кам’янець, Із'яслав, Володимир, Галич.

Падіння 1240 р. міста Києва — центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію.

Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель:

— Руйнація та падіння ролі міст.

— Занепад ремесла і торгівлі.

— Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі.

— Знищення значної частини феодальної еліти.

Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей — данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов'язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах).

16. Галицько-Волинське князівство за наступників Данила Романовича

Першим наступником Данила Галицького став його син Лев Данилович (1264−1301). Він князював у союзі із дядьком — волинським князем Васильком, а згодом із Володимиром Васильковичем та іншими представниками роду Романовичів. Лев Данилович прагнув зберегти єдність своєї держави, розширити її кордони. Він здійснив успішні походи на Литву, Польщу, взяв під свій контроль частину Закарпаття. У стосунках з Ордою намагався звести її вплив на Галицько-Волинську державу до мінімуму. Князь надавав татарам лише військову допомогу для організації походів, хоча і сам вдало використовував ординців для реалізації своїх намірів. Після нього на чолі держави став Юрій І Львович (1301−1315), який мав королівський титул, як і його дід Данило. Час його князювання — період політичної стабільності й активного соціально-економічного розвитку держави. Про могутність і авторитет князя свідчить факт заснування ним власної Галицької митрополії (1303). У зовнішній політиці Юрій І надав перевагу дипломатичним методам, прагнучи встановити добросусідські відносини із сусідніми державами. З 1315 р. по 1323 р. князювали його сини Андрій та Лев. Вони іменували себе «князями усієї Русі». У зовнішній політиці князі орієнтувалися на союз із тевтонцями та Польщею, намагаючись з їхнею допомогою послабити залежність від Орди. Існує припущення, що князі активно боролися з Ордою і в цій боротьбі 1323 р. загинули. Вони були останніми представниками роду Романовичів на галицько-волинському престолі. Після них його посів Юрій II Болеслав (1325−1340) — син Марії (сестри Андрія та Лева) і мазовецького князя Тройдена. Цей князь у зовнішній політиці дотримувався орієнтирів своїх попередників. Щодо внутрішньої політики, то існує припущення, що він намагався послабити вплив місцевих бояр, зменшити економічні привілеї верхівки, протегував іноземців, підтримував католицьке духовенство. Саме це ускладнило політичну ситуацію в державі й спричинило змову проти князя. У квітні 1340 р. Юрій II Болеслав був отруєний у м. Володимирі.

17. Звільнення українських земель з-під влади Золотої Орди і входження їх до складу Великого Князівства Литовського

Українські землі під владу Великого князівства Литовського перейшли за князів Гедиміна (1316−1341 рр.) та Ольгерда (1341−1377 рр.), а саме: у 1340 р. — Волинь; у 50−60-х рр. XIV ст. — Київщина, Поділля, Чернігівщина, Сіверщина.

У 1362 р. відбулася битва на р. Синюха (Сині Води), в якій литовці перемогли татар. Українські землі звільнилися з під влади Золотої Орди.

Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського відбувався переважно мирним шляхом. Причини цього були в тому, що литовські князі діяли за принципом «Ми старини не рушимо, новизни не вводимо», а також виступали під гаслом «збирання земель Русі». Дійсно литовські князі прихильно ставились до місцевих звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла володіння та привілеї. Поширювався вплив православної церкви. Руська мова стала офіційною в діловодстві. 9/10 земель Великого князівства Литовського складали руські землі. Литва відчувала сильний вплив (політичний, економічний і культурний) руських земель. Велике князівство Литовське представляло собою феодальну державу, на чолі якої був великий князь і рада Панів, у віданні яких перебували найважливіші питання (фінанси, вищі посади, розподіл земель та ін.). Гедиміновичам належали удільні князівства, з яких на українських землях знаходилися: Київське, Подільське, Волинське, Чернігівське, Новгород-Сіверське.

У 90-х рр. XIV ст. (за князя Вітовта) всі удільні князівства у Великому князівстві Литовському були ліквідовані, що сприяло зміцненню держави.

Сприятливі умови для розвитку українських земель у складі Великого князівства Литовського зберігалися недовго. У 1385 р. між Польщею і Литвою укладається Кревська унія, за якою католицизм проголошувався державною релігією, католикам надавалися всі переваги, православні ставали дискримінованими. Великий литовський князь Ягайло обирався польським королем, обидві держави об'єднувалися в Королівство Польське, а Велике князівство Литовське переставало існувати. Проти цього виступили литовські магнати, що примусило Ягайла піти на поступки. У результаті Великого князівства Литовського продовжувало існувати, але в унії з Королівством Польським. Великим литовським князем було обрано Вітовта (1392 — 1430 рр.).

феодальний русь козацтво унія гетьман

18. Спроби збереження української державності у складі Великого Князівства Литовського. Князь Свидригайло

Політика литовського князя Вітовта, спрямована на ліквідацію уділів, завдала удару українській державності, позаяк саме удільні князівства втілювали державницьку ідею на землях Русі-України, що перебували у складі Великого князівства Литовського. По смерті Вітовта 1430 р. великим князем литовським було проголошено князя Свидригайла Ольгердовича. Він почав здійснювати політику, спрямовану на здобуття Великим князівством Литовським незалежності, спираючися насамперед на українських і білоруських православних феодалів. У відповідь Польща розпочала воєнні дії. Така орієнтація Свидригайла викликала невдоволення литовських феодалів-католиків, і вони з підтримкою Польщі проголосили великим литовським князем брата Вітовта -- Сигізмунда. Усунення Свидригайла від влади 1432 р. обурило прихильників князя. Вони відмовилися визнавати владу Сигізмунда, який відновив унію з Польщею. За словами літописця, «князі руські і бояри посадили князя Свидригайла на Велике княжіння Руське». Так було утворено Українсько-білоруську державу, до складу якої ввійшли Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь, Східне Поділля, Смоленщина, Вітебщина та Полоцька земля. Протягом кількох наступних років силою зброї польські, а також литовські можновладці, що орієнтувалися на Польщу, намагалися скорити Свидригайла й повернути руські землі під владу великого князя литовського.

У 1440 р. волинські князі Іван і Олександр Чорторийські організували змову і вбили великого князя Сигізмунда, поставленого поляками 1432 р. на великокнязівський стіл замість Свидригайла. Одразу ж по тому на українських землях спалахнули повстання проти Литви. Вони набули такої сили й розмаху, що литовські можновладці мусили відновити удільні Київське й Волинське князівства. Київським князем став Олелько (Олександр), син усунутого Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича, волинським -- Свидригайло. Ліквідація удільних князівств, які продовжували державну традицію Київської Русі, не могла не викликати протестів руських князів. Отже, невдалі спроби української шляхти зберегти українську державність спричинилися до втрати нею значення провідної верстви українського суспільства. Аби протидіяти зазіханням сусідніх держав та боронити свою окремішність, українці мусили знайти іншу опору. Та нова сила вже формувалася на степовому порубіжжі. І звалася вона козацтвом.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой