Крадіжка як один із видів корисливих злочинів проти власності

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту

Сумський державний університет

Юридичний факультет

Кафедра права

Курсова робота

з дисципліни «Кримінальне право»

на тему: «Крадіжка»

Суми 2012

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика злочинів проти власності

1.1 Поняття, ознаки та класифікація злочинів проти власності

1.2 Крадіжка як один із видів злочинів проти власності

РОЗДІЛ 2. Кримінально-правова характеристика крадіжки

2.1 Юридичний склад крадіжки

2.2 Кваліфікуючі ознаки крадіжки

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність. Одним із важливих напрямів розбудови України як незалежної демократичної держави є протидія злочинності. Успіх у цій діяльності значною мірою залежить від теоретичних розробок протидії окремим видам злочинності. При цьому важливо досліджувати як діюче кримінальне законодавство та практику його застосування в сучасних умовах дії нового кримінального законодавства України, так і запобігання злочинів окремих видів.

Злочини проти власності, до яких відноситься крадіжка, становлять одну із найпоширеніших і найнебезпечніших груп злочинних діянь, оскільки вони посягають на одне із найбільших цінних соціальних благ — право власності. Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Стан наукової розробки. Слід зазначити, крадіжки вивчались багатьма вченими і в першу чергу тими, хто досліджував злочини проти власності. Значний внесок у розробку цієї проблеми з різних аспектів внесли такі вчені, як Ю. М. Антонян, М.І. Бажанов Ю. В. Баулін, В. О. Владимиров, В. В. Василевич, С. Б. Гавриш, М. А. Гельфер, В.В. Ємельянов, А. П. Закалюк, С. В. Бичик, Ю. С. Шемшученка, Б.М. Бабій та інші.

Об'єктом дослідження є крадіжка як один із видів корисливих злочинів проти власності.

Предметом даної роботи є норми Кримінального кодексу України, які передбачають кримінальну відповідальність за крадіжку, їх доктринальне розуміння та практика застосування.

Мета курсової роботи полягає у визначенні юридичних підстав кримінальної відповідальності за крадіжку, передбачених ст. 18к КК України.

Для досягнення поставленої мети в роботі зосереджено увагу на вирішенні таких завдань: викрадення майно крадіжка

— зробити загальну характеристику злочинів проти власності;

— провести аналіз поняттю крадіжки в діючому законодавстві України;

— розкрити юридичний склад крадіжки;

— встановити кваліфікуючі ознаки складів злочину, передбачених окремими частинами ст. 185 КК України.

Методологія. Методи обрані відповідно до мети, завдань, об'єкта та предмета дослідження. В основу покладені методи діалектики та матеріалізму. З їх допомогою визначені підходи до розгляду об'єкта та предмета дослідження. Застосування формально-логічного і методу системного аналізу дали можливість проаналізувати елементи та ознаки складів злочинів, передбачених ст. 185 КК України, й дати їм оцінку, визначити критерії розмежування вимагання від суміжних злочинів.

Висновки курсової роботи ґрунтуються на вивченні Конституції України, кримінального законодавства України за вимагання, монографічної літератури з теми та суміжних питань, аналізу судово-слідчої практики, постанов Пленуму Верховного Суду України.

Структура. Дана курсова робота складається зі вступу, двох розділі, кожен з яких містить по два підрозділи, висновків та списку використаної літератури — усього 21. Загальний обсяг роботи становить — 31 сторінку.

РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика злочинів проти власності

1.1 Поняття, ознаки та класифікація злочинів проти власності

Відносини власності є одними з найбільш важливих для людини сфер її життя, вони складають економічну основу життя суспільства, виступають показником його добробуту і особистого благополуччя громадян, тому охорона власності, чітке правове регулювання відносин власності, захист прав власників від будь-якого неправомірного втручання є найважливішим завданням держави.

Усунення порушень прав власника здійснюється цивільно-правовими заходами, а у випадку, якщо посягання на права власника було настільки суспільно-небезпечним, що підпадало під кримінально-правову заборону, — також заходами кримінально-правового впливу[13, с. 145].

Чинний Кримінальний кодекс України виходить із того, що право власності може бути порушене як шляхом заволодіння чужим майном, так і шляхом завдання шкоди без заволодіння майном як умисно, так і з необережності. Тому, виходячи зі сказаного, злочинами проти власності є передбачені КК умисні або необережні діяння, які поєднані з порушенням права володіння або з іншими засобами завдання власнику майнової шкоди, або зі створенням погрози завдання такої шкоди.

Згідно з ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Стаття 13 Конституції України наголошує, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності[1].

Конституційні економічні права і свободи громадян України, їх проголошення і захист мають особливе суспільне значення, оскільки економічна свобода власності є ґрунтом політичної, національної та релігійної свободи.

Основними ознаками, які допомагають відрізняти склади злочинів проти власності від суміжних складів, є об'єкт та предмет злочину, інші ж ознаки, хоча і мають неабияке значення, все ж таки відіграють допоміжну роль, яка дозволяє конкретизувати об'єкт злочину і, завдяки цьому, відрізнити суміжні склади один від одного[14, c. 19].

Отже, родовим об'єктом злочинів, передбачених розділом VI Особливої частини КК, є економічні відносини власності як закріплювані суспільством і державою можливості власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном.

Додатковими обов’язковими об'єктами злочинів, які вчиняються з використанням насильства або погрози його застосування (насильницький грабіж, розбій, вимагання, погроза знищення майна), виступають здоров’я, життя, психічна або фізична недоторканість людини. При знищенні чи пошкодженні майна додатковими факультативними об'єктами можуть виступати громадський порядок, екологічна безпека.

Видовим об'єктом злочинів проти власності є ті суспільні відносини, на які посягають окремі, конкретні види посягань — крадіжка, грабіж, розбій, шахрайство, вимагання, тощо.

Безпосередніми об'єктами злочинів проти власності є власність окремої фізичної чи юридичної особи.

Предметом абсолютної більшості злочинів проти власності закон називає майно, тобто речі матеріального світу, яким притаманні специфічні ознаки фізичного, економічного та юридичного характеру. Під фізичними ознаками розуміється те, що вказані речі можуть бути вилучені з володіння законного власника або пошкоджені чи знищені. Іншими словами, предметом таких злочинів можуть бути речі у фізичному розумінні цього слова[14, c. 20].

Економічними ознаками таких речей є те, що вони повинні:

1) мати мінову та споживчу вартість, здатність задовольняти матеріальні та пов’язані з ними потреби людини;

2) бути відокремлені від природного середовища чи бути створені заново.

З огляду на це, предметом злочинів проти власності, які полягають у вилученні майна з володіння іншої особи, визнаються документи, які виконують роль грошового еквівалента і надають майнові права без будь-якого додаткового оформлення (цінні папери, білети грошово-речової лотереї, талони на паливно-мастильні матеріали, білети на проїзд транспортом тощо).

Юридичними ознаками майна як предмета злочинів проти власності є те, що:

1) майно повинно бути чужим для винного (під чужим розуміється майно, яке не перебуває у власності чи законному володінні винного);

2) майно має належати на праві власності іншому суб'єкту права власності;

3) майно не повинно виступати предметом злочинів, відповідальність за які передбачена іншими розділами Особливої частини КК.

Іншими словами, предметами злочинів проти власності є:

майно — матеріальні речі, створені працею людей для задоволення матеріальних і культурних потреб, що мають вартість і ціну;

гроші - національна та іноземна валюта, що знаходиться в обігу, а також інша валюта і валютні цінності;

цінні папери — облігації, чеки, сертифікати, векселі, акції тощо[14, c. 21].

Не визнаються предметами злочинів проти власності земля, її надра, ліси, дикі тварини і птахи. Згідно зі ст. 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу[1].

Порушення встановленого порядку користування природними багатствами утворює окремі злочини: незаконна порубка лісу, незаконне полювання, незаконне заняття рибним, звіриним промислом, незаконне видобування корисних копалин. Проте такі саме дії щодо природних об'єктів, які вилучені з природного стану завдяки вкладеній праці людини, розглядаються залежно від способу посягання як викрадення чи інший злочин проти власності. Так, дії осіб, винних у заволодінні заготовленим чи складованим лісом, у незаконних вилові риби або добуванні водних тварин, що вирощуються підприємствами, організаціями чи приватними особами в спеціально влаштованих чи пристосованих водоймах, або незаконному заволодінні рибою, водними тваринами, виловленими цими юридичними або фізичними особами, а також дикими тваринами і птахами, які перебувають у розплідниках і вольєрах, слід кваліфікувати як викрадення чужого майна чи інший відповідний злочин проти власності. У таких ситуаціях матеріальні об'єкти природи, будучи включеними у виробничо-трудовий процес, набувають якості товарної продукції - предмета злочину проти власності.

Не є предметами злочинів проти власності також майно, яке вилучене з цивільного обігу: зброя, отрути, радіоактивні матеріали, наркотичні засоби, психотропні речовини і тому подібне. Незаконне заволодіння чи користування такими речами утворює окремі злочини, передбачені ст. 262,263,307,313 КК[2].

Важливо також зазначити, що предметом шахрайства і вимагання є не тільки майно, а й право на нього, а вимагання — і будь-які дії майнового характеру.

Право на майно — це набута в результаті дій потерпілого можливість шахрая чи вимагача користуватися, володіти і розпоряджатися чужим майном. Така можливість шахраєві чи вимагачу може бути надана лише шляхом оформлення відповідних документів, які мають правове значення, тобто встановлюють право на майно або ж звільняють від обов’язків майнового характеру (договір дарування речі, доручення на право користування нею). Під будь-якими іншими діями майнового характеру треба розуміти такі дії потерпілого, вчинення яких без вимагання призвело б до розтрати винним свого майна або до затрати ним особисто або членами його сім'ї певної праці до примноження або покращення якості як свого майна, так і майна своїх родичів або інших осіб, на користь яких вчинювався злочин. Насамперед, це послуги, що надаються безоплатно, наприклад, ремонт квартири, транспортного засобу, будівництво житлового чи дачного будинку, гаража, реставраційні роботи, вирощування сільськогосподарських культур тощо. Зокрема, як вимагання судова практика визнає примушування потерпілого відвезти на транспортному засобі винного або інших осіб чи перевести вантаж у певне місце без матеріальної винагороди за це[6, c. 407].

Об'єктивна сторона злочинів проти власності полягає у:

1) викраденні (ст. ст. 185−188 КК);

2) привласненні (ст. 191 КК);

3) розтраті (ст. 191 КК);

4) вимаганні майна (ст. 198 КК);

5) заволодінні ним шляхом шахрайства (ст. 190 КК);

6) заволодінні ним шляхом зловживання службової особи своїм службовим становищем (ст. 191 КК);

7) вчиненні інших дій, спрямованих на порушення права власності (ст. ст. 192−198 КК).

Різноманітність видів злочинів проти власності відрізняються способами їх вчинення. Так, способи вчинення злочинів проти власності визначені законом:

— крадіжка — таємно (ст. 185 КК);

— грабіж — відкрито та із застосуванням насильства (ст. 186 КК);

— розбій — нападом (ст. 187 КК);

— шахрайство — обманом (ст. 190 КК);

— вимагання — застосуванням психічного насильства (погрози та шантаж) (ст. 189 КК) і так далі.

Суб'єктами злочинів, передбачених ст. ст. 185−187,189, ч.2 ст. 194, можуть бути осудні особи, які досягли 14-річного віку, а злочинів, передбачених ст. ст. 188,190,Ї92,193, ч.1 ст. 194, ст. ст. 195,196,198, — осудні особи, які досягла 16-річного віку. Суб'єкт злочинів, передбачених ст. ст. 191 і 197, — спеціальний, ним може бути особа, котрій майно було ввірене чи перебувало в її віданні, службова особа, а також особа, котрій доручені зберігання чи охорона чужого майна[2].

На початку розділу було встановлено, що головною об'єктивною ознакою злочинів проти власності є безпосередній об'єкт посягання. Другою ж головною ознакою злочинів проти власності є їх суб'єктивна сторона. Переважна більшість злочинів проти власності вчинюються умисно і лише з прямим умислом. Такою є суб'єктивна сторона всіх видів злочинів проти власності. При таких обставинах суб'єкт злочину усвідомлює, що:

1) майно, яким він протиправно заволодіває, є для нього на даний момент чужим і він на має на нього права;

2) вилучення цього майна здійснюється всупереч волі його власника чи іншої особи, у володінні якої воно знаходиться, але, незважаючи на це, він бажає ним заволодіти або обернути на свою користь чи користь інших осіб[6, c. 409].

Лише два із злочинів проти власності можуть вчинятися як з прямим, так і з непрямим умислом — це умисне знищення чи пошкодження чужого майна (ст. 194 КК). І тільки два із злочинів проти власності вчиняються необережно — це необережне знищення чи пошкодження майна (ст. 196 КК), а також порушення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК).

Із суб'єктивних ознак злочинів проти власності найбільше практичне значення мають мотив і мета. Майже всі злочини проти власності вчинюються із корисливих мотивів із метою неправомірного збагачення, нелегального набуття майна, грошей, цінностей. Корисливий мотив при вчиненні злочинів проти власності полягає в прагненні винного протиправно обернути чуже чи нічийне майно на свою чи іншої особи користь або отримати майнову вигоду без обернення чужого майна на свою користь[5, c. 236]. В результаті протиправного вилучення чи заволодіння чужим майном або обернення на свою користь нічийного майна винний або інші особи одержують фактичну можливість володіти, користуватися чи розпоряджатися таким майном як своїм власним, а власник цього майна такої можливості позбавляється. З інших спонукань (помста, кар'єризм, хуліганство) можуть бути вчинені лише два злочини — умисне знищення або пошкодження чужого майна (ст. 194 КК).

Із врахуванням способу вчинення, а також мотиву і мети всі злочини проти власності розділяються на три групи:

1. Діяння, які характеризуються протиправним корисливим оберненням на свою користь чи користь інших осіб чужого майна, яке заподіює пряму шкоду власникові і здійснюється, як правило, проти волі власника. Такими є: крадіжка (ст. 185 КК), грабіж (ст. 186 КК), шахрайство (ст. 190 КК), привласнення, розтрата і розкрадання з використанням посадових повноважень (ст. 191 КК), розбій (ст. 187 КК), вимагання (ст. 189 КК). Ці злочини характеризуються протиправним корисливим заволодінням чужим майном, поєднаним із вилученням цього майна із володіння власника.

2. Спричинення власникові майнової шкоди. Це також корисливі посягання на власність, але вони не мають ознак першої групи, спричинення майнової шкоди обманом або зловживання довір'ям (ст. 192 КК), привласнення знайденого або такого, що випадково опинилося у винного, державного чи колективного майна (ст. 193 КК). Ці злочини вчинюються також із корисливих мотивів, але вони не поєднані з безпосереднім вилученням чужого майна і володіння власника.

3. Некорисливі посягання на власність. До них належать умисне знищення або пошкодження чужого майна (ст. 194 КК), необережне знищення чужого майна (ст. 196 КК), злочинно-недбале ставлення до охорони майна (ст. 198 КК)[5, c. 267].

Рівний захист усіх форм власності передбачає однакові підстави і межі відповідальності за порушення прав власників, в тому числі кримінальної, а це, в свою чергу, вимагає від кримінально-правової науки вироблення однакового підходу і єдиних понять щодо злочинних посягань проти власності, незалежно від її правових форм.

1.2 Крадіжка як один із видів злочинів проти власності

Крадіжку можна визначати як найбільш поширений та небезпечний злочин з усіх злочинів проти власності, що посягають на державне, колективне та особисте майно громадян в Україні та в інших країнах світу. Ще Руська Правда передбачала відповідальність за татьбу. «Татьба» у праві Київської Русі означала викрадення чужого майна з корисних мотивів, а крадія називали «тать». Лише з кінця XVIII століття поняття «татьба» втрачає свого значення і замінюється на «воровство — кража"[13, c. 56].

Відповідальність за крадіжку була різною. Руська Правда, наприклад, передбачала штраф, право стародавньої Індії - смертну кару, право деяких країн середньовічної Європи — відрубування кінцівок. Також не відрізнялось гуманністю і законодавство Петра I.

Наразі, юридична відповідальність за крадіжку передбачена статтею 185 Кримінального кодексу України і статтею 51 Кодексу про адміністративні правопорушення.

Стаття 185 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за крадіжку і визначає крадіжку як таємне викрадення чужого майна[2].

Стаття 51 Кодексу про адміністративні правопорушення передбачає адміністративну відповідальність за дрібне викрадення чужого майна.

Питання щодо визначення крадіжки злочином чи адміністративним правопорушенням є дуже значимим для правозастосовної практики. Від розміру шкоди, завданої при викраденні чужого майна, залежить чи особа буде піддана кримінальному переслідуванню чи на неї накладуть адміністративне стягнення.

Крадіжка є одним із корисливих злочинів, пов’язаних з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб. Кримінальний кодекс у ч. 1 ст. 185 визначає крадіжку як таємне викрадання чужого майна[2].

Поняттям «крадіжка» охоплюється значне коло злочинів, що різняться предметом посягання, способом вчинення і приховування, місцем реалізації злочинного задуму. З огляду на це вирізняють:

1) крадіжки з приміщень -- крамниць, кіосків, складів, готелів, санаторіїв, гардеробів, гуртожитків, квартир, будинків, дач тощо;

2) крадіжки матеріальних цінностей з цехів промислових підприємств, підприємств АПК, комунального господарства і будівельних майданчиків, а також вантажів на залізничному, річковому, морському і повітряному транспорті;

3) крадіжки особистих речей громадян на вокзалах, з купе поїздів тощо;

4) кишенькові крадіжки (на базарах, у громадському транспорті);

5) крадіжки транспортних засобів (автомобілів, мотоциклів, мопедів тощо)[21, c. 379].

В юридичній літературі існує багато думок науковців щодо визначення поняття «крадіжка». Так, Бичик С. В визначає крадіжку як умисне протиправне вилучення чужого майна з метою його присвоєння [7, c. 142].

Бабій С. говорить, що крадіжка — це злочин, що полягає в таємному викраденні державного, громадського або особистого майна громадян з метою обернення його на свою користь або на користь третіх осіб[4, c. 353].

За визначенням Головченко В. В, це — таємне викрадення державного, колективного чи індивідуального майна[9, c. 76].

Шемшученко Ю.С. визначає крадіжку як злочин проти власності, який полягає у таємному викраденні чужого майна[20, c. 408].

На думку Голощапова Н. А., крадіжка — таємне викрадення чужого майна, тобто вилучення майна, який передбачає наявність у злочинця впевненості, що він діє непомітно для потерпілого та інших осіб, що відрізняє крадіжку від розбою та грабежу[10, c. 154].

Кузнєцов В. та Михайленко О. дають визначенню крадіжки як таємному розкраданні чужого майна[12,c. 273].

Цікавим підходом до трактування поняття «крадіжка» є підхід вченого Аймана Хусейна Мухаммеда аль Орімі, який зазначає, що крадіжка — це умисний злочин, що базується на спеціальному умислі, що виражається в бажанні винного своїми діями завдати шкоди іншим особам за рахунок незаконного вилучення майна[3, c. 14].

Проаналізувавши підходи до трактування поняття «крадіжка» в юридичній літературі, можна стверджувати, що серед дослідників немає єдиної точки зору щодо визначення даного терміну. Однак, для більш широкого розуміння сутності поняття «крадіжка» можна зробити групування проведених результатів. Отже, найбільша кількість авторів трактують дане поняття як таємне розкрадення чужого майна (40%). Суттєву частку також займають визначення даного поняття як непомітне для потерпілого та інших осіб викрадення чужого майна (19%) і таємне викрадення державного, колективного чи індивідуального майна (19%). Значну увагу дослідниками приділено визначенню поняття «крадіжка» як злочин проти власності (15%). Найменше уваги приділено трактуванню даного поняття як умисного викрадення чужого майна (7%).

У свою чергу, під словом «крадіжка» в юриспруденції розуміють один з видів викрадення.

Викрадення — це злочин, який полягає в умисному незаконному заволодінні певним способом чужою власністю і за який передбачено кримінальну відповідальність. Крадіжка є різновидом викрадення, вирізняючись з-поміж інших видів викрадення способом вилучення майна -- таємністю[11].

Основними ознаками крадіжки можна визначити:

а) викрадення особистого майна громадян, тобто зазіхання на чужу власність;

б) таємний характер викрадення;

в) здійснення викрадення навмисно, при наявності корисливого мотиву і мети заволодіти чужим майном і розпорядитися їм як своїм власної;

г) здійснення розкрадання особою, яка досягла 14-літнього віку і здатною усвідомлювати свої дії і керувати своїми вчинками (осудною).

Для визнання крадіжки, зробленої при обтяжуючих обставинах необхідна, крім того, один з наступних ознак:

а) заподіяння значного збитку потерпілому;

б) здійснення крадіжки за попередньою змовою групою осіб;

в) здійснення крадіжки повторно.

Обов’язкові ознаки крадіжки, названі вище, є необхідними елементами складу цього злочину. Вони відрізняють крадіжку від інших злочинів, у тому числі і від злочинів проти особистої власності громадян[11].

Отже, виходячи зі сказаного, злочинами проти власності можна назвати передбачені Кримінальним кодексом України умисні або необережні діяння, які поєднані з порушенням права володіння або з іншими засобами завдання власнику майнової шкоди, або зі створенням погрози завдання такої шкоди.

Одним із основних злочинів проти власності є крадіжка, а саме умисне таємне викрадення чужого майна.

РОЗДІЛ 2. Кримінально-правова характеристика крадіжки

2.1 Юридичний склад крадіжки

Отже, у першому розділі курсової роботи було зроблено аналіз поняття «крадіжка» та визначено, що — це таємне викрадення чужого майна. Доцільно було б тепер розглянути основні кримінально-правові ознаки даного злочину, а саме його об'єкт, суб'єкт, об'єктивну та суб'єктивну сторони.

Севрюков А.П. визначає, що об'єктивна сторона крадіжки містить три основних елементи:

а) таємні дії з вилучення і привласнення чужого майна на користь винного або інших осіб;

б) наслідком цих дій є заподіяння шкоди керівнику або іншому власникові майна;

в) причинний зв’язок між діями винної особи і спричиненими наслідками[18, c. 42].

Крадіжка відрізняється від усіх інших форм викрадення способом вилучення такого майна — таємністю.

Таємним визнається таке викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілих чи інших осіб. Як правило, крадіжка вчинюється за відсутності будь-яких осіб (власників, володільців майна, осіб, під охороною яких воно перебуває, очевидців тощо). Крадіжкою визнається також протиправне вилучення чужого майна й тоді, коли воно здійснюється в присутності потерпілого або інших осіб (наприклад, ці особи спостерігають за діями винного на певній відстані), але сам винний не усвідомлював цього моменту і вважав, що діє таємно від інших осіб. Таємним також визнається викрадення, яке вчинюється у присутності потерпілого або інших осіб, але непомітно для них (наприклад, кишенькова крадіжка)[6, c. 479].

Таємним викрадення є й у випадку, коли воно вчинюється в присутності потерпілого чи інших осіб, які через свій фізіологічний чи психічний стан (сон, сп’яніння, малолітство, психічне захворювання тощо) не усвідомлюють факту протиправного вилучення майна: не можуть правильно оцінити й розуміти зміст, характер і значення дій винного. Це також стосується випадків, коли протиправне вилучення чужого майна здійснюється у присутності сторонніх осіб, які не усвідомлюють злочинного характеру дій винного, вважаючи, що таке майно належить йому на праві власності або він має право розпорядитися цим майном.

Викрадання визнається таємним і тоді, коли винний вилучає майно у присутності інших осіб, на потурання з боку яких він розраховує з тих чи інших підстав (родинні зв’язки, дружні стосунки, співучасть у вчиненні злочину тощо). Однак вчинюване за таких обставин викрадання перестає бути таємним у тому випадку, якщо такі особи дали підстави винному засумніватися щодо їх «мовчання» з приводу його дій[5, c. 190].

Як крадіжку слід розглядати протиправне вилучення чужого майна особою, яка не була наділена певною правомочністю щодо викраденого майна, а за родом своєї діяльності лише мала доступ до цього майна (комбайнер, сторож, стрілець воєнізованої охорони та ін.)[13, c. 189].

Крадіжка визнається закінченою з моменту протиправного вилучення майна, коли винна особа отримала реальну можливість розпорядитися чи користуватися ним (заховати, передати іншим особам, вжити за призначенням тощо). Визначення того, чи мала особа можливість розпорядитися чи користуватися викраденим майном, вирішується у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру майна (зокрема, його властивостей, розміру, ваги), місця, з якого воно було вилучено (територія заводу, сільськогосподарські угіддя, сейф, магазин тощо), та інших обставин, які дають змогу констатувати факт розпорядження, користування майном на власний розсуд (спосіб охорони майна, механізм вилучення майна, момент затримання винної особи тощо)[18, c. 46].

Слід сказати, що на думку В. А. Владимирова, викрадення має визнаватися закінченим за умови, що чуже майно не тільки вилучене з володіння потерпілого, але й перейшло у фізичне володіння викрадача (об'єктивна ознака), який вважає свої дії завершеними, і в силу чого набув підстави вважати себе єдиновладним власником викраденого, що перейшло у його руки (суб'єктивна ознака) [8, с. 39]. Дійсно, саме по собі вилучення майна під час викрадення тільки формально позбавляє власника майна і ще не свідчить про вчинене викрадення. Тому процес переміщення майна можна вважати закінченим лише тоді, коли злочинець не тільки вилучив майно із чужого володіння, але й сам став ним володіти на власний розсуд (утримувати, користуватися, витрачати тощо) [8, c. 40].

У свою чергу, Кузнецов В. В. стверджує, що при всій різноманітності посягань, які можуть супроводжувати викрадення характерною особливістю крадіжки є те, що майно у момент вчинення злочину перебуває в чиємусь володінні, а злодій, не володіючи ніякими правомочностями відносно даного майна, протиправно вилучає його, тобто всупереч волі власника" [13, с. 100].

Звідси випливає, що важливою ознакою крадіжки є володіння майном проти волі власника особою, яка вчинила злочин, при цьому вона користується та розпоряджається цим майном і вважає себе єдиним володарем викраденого майна.

Спосіб здійснення крадіжки складається у вилученні й звертанні чужого майна на користь винної або іншої осіб. Вилучення складається у витягу, видаленні або будь-якому іншому відокремленні майна з володіння власника з одночасним перекладом його у фактичне незаконне фізичне володіння злочинця. Мається на увазі володіння, що дозволяє винному здійснювати хоча б первісне розпорядження майном — сховати його, віднести, передати співучасникові.

При крадіжці власник хоча й втрачає всіх трьох своїх правомочностей, однак право власності не втрачає, як не здобуває його злочинець, що протизаконно здійснює володіння, користування й розпорядження викраденим майном[3, c. 15].

Щоб установити факт вилучення, необхідна сукупність декількох обставин. По-перше, характерною рисою крадіжки є те, що майно, у момент здійснення злочину, перебуває в чиїмсь веденні, тобто перебуває у фондах власника. Майно може значитися на балансі юридичної особи, або вважатися таким, що юридично поступило у фонди підприємства, або бути у власника — фізичної особи. Якщо майно ще не надійшло у фонди власника, то говорити про вилучення, і взагалі про розкрадання, неможна.

По-друге, потрібно, щоб злочинець, не маючи ніяких правомочностей відносно даного майна, протиправно вилучив його з фондів власника, тобто всупереч волі власника або власника, захопив предмети, речі, щоб звернути їх у свою користь.

Існують два способи вилучення: фізичний і юридичний. При фізичному вилученні річ переміщається в просторі, фізично переходить із володіння власника або іншого законного власника в чуже протиправне користування. Предметом такого вилучення виступають головним чином спонукувані речі. При юридичному вилученні відбувається перехід власності на майно, зміна суб'єкта власності. Предметом такого вилучення є нерухомі речі[5, c. 167].

При крадіжці основним способом вилучення є фізичний. Так злочинець у момент таємного вилучення майна, як правило, не замислюється про юридичну сторону.

По законодавчій конструкції склад крадіжки є матеріальним. У зв’язку із цим, по-третє, ще однією ознакою, що характеризує вилучення, є, обов’язково, заподіяння власникові, або іншому законному власникові матеріального збитку. Він повинен виражатися у вигляді прямого реального збитку. Якщо при вилученні майна власникові або іншому законному власникові матеріальний збиток не заподіяний, діяння не повинне кваліфікуватися як розкрадання.

Обов’язковою ознакою об'єктивної сторони крадіжки є безплатність вилучення чужого майна. Вилучення вважається безоплатним, якщо воно виробляється без відповідної відплати, тобто безкоштовно, або із символічною або неадекватною відплатою у вигляді певної суми грошей, іншого рівноцінного майна або трудових витрат. Точно так само є розкраданням заволодіння майном шляхом заміни його на свідомо менш коштовне. У такому випадку розкрадання буде визначатися різницею між вартістю вилученого майна й порівнянного, за умови, що дане майно відповідає споживчим якостям вилученої речі.

Також важливим є встановлення моменту закінчення злочину. По питанню про момент закінчення розкрадання в юридичній літературі існували три теорії: теорія дотику, теорія віднесення й теорія заволодіння. Причому найбільш кращої була остання. Відповідно до теорії заволодіння, закінченим викрадення є в той момент, коли вилучення зроблене, тобто коли річ вийшла зі сфери володіння власника або іншого законного власника й перейшла у володіння злочинця

Обговорення цих теорій у юридичній літературі привело до дискусії й ряду думок. У цей час перевага віддається теорії заволодіння. Тобто крадіжку варто вважати закінченою, якщо майно вилучене й винний має реальну можливість їм розпоряджатися або користуватися ним

Отже, крадіжка вважається закінченої, по-перше з моменту звертання чужого майна на користь винної або іншої осіб, по-друге, з моменту вилучення чужого майна й, по-третє, з моменту, коли такі вилучення й звертання завдали шкоди власникові або іншому власникові цього майна.

Обов’язковою ознакою крадіжки є причинний зв’язок між протиправними, активними діями винного, що виразилися у вилученні й звертанні чужого майна у свою користь або треті особи й суспільно небезпечними наслідками, що наступили, у вигляді заподіяння власникові або іншому власникові реального майнового збитку

По справах про дані злочини встановлення причинного зв’язку на практиці не викликає яких-небудь труднощів у виді її очевидності. Якщо в справі доведені факти вилучення майна й заподіяння в результаті саме цього певного збитку, питання про наявність причинного зв’язку вирішується позитивно.

Об'єктом крадіжки можна назвати суспільні відносини власності, що охороняються кримінальним законом.

Родовим об'єктом крадіжки визнаються відносини власності в їх широкому сенсі, тобто суспільні відносини виробництва, розподілу та обміну

матеріальних благ, призначених для колективного або індивідуального використання; відносини, що закріплюються і регульовані системою норм об'єктивного права.

Безпосереднім об'єктом слід визнати суспільні відносини конкретної форми власності, а також майнові інтереси власника.

При розслідуванні крадіжок встановлення безпосереднього об'єкта злочинних посягань звичайно не викликає труднощів: виявляється приналежність викраденого майна того чи іншого суб'єкту права (державне підприємство, приватна фірма, окрема приватна особа, якій майно належало на праві власності) та встановлюється, що воно знаходилося в його фондах на момент вчинення злочину.

При аналізі крадіжки майна власника необхідно розрізняти не тільки об'єкти, але й предмет злочину, тобто майно. Розглядаючи майно як предмет посягання, його в той же час не можна досліджувати у відриві від об'єкта злочину — крадіжка[6, c. 489].

Питання про суб'єкт злочину, за своєю сутністю, є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Частина 1 ст. 18 КК встановлює, що «суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність"[2]. Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов’язковими ознаками: це особа фізична, осудна, що досягла певного віку.

Отже, суб'єктом крадіжки є фізична, осудна особа, яка досягла 14-ти років до моменту вчинення крадіжки.

Суб'єктивна сторона крадіжки характеризується прямим умислом на заволодіння чужим майном. Змістом умислу винного при крадіжці охоплюється його переконаність у тому, що викрадення ним майна здійснюється таємно від потерпілого, очевидців або осіб, у володінні чи під охороною яких знаходиться майно: за відсутності сторонніх осіб; у їхній присутності, але непомітно для них; у присутності таких осіб і на «їхніх очах», але за умови, що вони не усвідомлюють характеру вчинюваних винним дій; у присутності сторонніх осіб, на потурання (а через це і на втаємничення своїх дій) яких, в силу особливих зв’язків чи стосунків з ними, розраховує винний тощо. Обов’язковою ознакою суб'єктивної сторони крадіжки є корисливий мотив[18, c. 45].

У свою чергу спеціальний умисел крадіжки можна охарактеризувати двома ознаками:

1) пасивний — є усвідомленням позбавлення власника можливості повно власно здійснювати своє право власності, оскільки грабіжник вилучив майно, і має намір тримати в себе це майно не повертаючи його власнику;

2) активний — виражається в намірі особи створити нові відношення над майном. Винний, володіючи майном, користується і розпоряджається ним, має намір панувати над майном, і ця влада зовнішніми ознаками схожа на владу, яка законно визнається за власником. Це означає, що протиправне заволодіння (вилучення) не спрямоване на створення права володіння власністю, а на фактичне створення сукупності влади володіння, користування і розпорядження [11].

Потрібно зазначити, що Заєць І.В. відмічає, що крадіжку вчиняють з прямим умислом, її визначають корисливим злочином. Тобто злочинець цілком усвідомлює, що він протиправно вилучає чуже майно з метою заволодіти ним, обернути на свою користь чи на користь іншої особи. Обов’язковий тут корисливий мотив [11].

Зауважимо, що Ю. С. Шемшученко також стверджує, що крадіжка вчинюється з прямим умислом і є корисливим злочином. Злодій усвідомлює, що він протиправно вилучає чуже для нього майно з метою обернути його на свою користь чи на користь іншої особи. При цьому винний бажає збагатитися сам або збагатити інших осіб за рахунок чужого майна [19, с. 383].

Отже, характеризуючи пасивну ознаку, можемо сказати, що особа, яка вчиняє злочин, наносить власникові майна непоправної шкоди.

Щодо активної ознаки, то особа, яка скоїла крадіжку майна, діє з прямим умислом і має корисливий намір щодо його володіння, користування і розпорядження у власних цілях з метою одержання певних благ.

Крадіжка карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від вісімдесяти до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк до трьох років[2].

2.2 Кваліфікуючі ознаки крадіжки

Кримінальним кодексом України встановлено кваліфікуючі види крадіжки, а саме вчинення її:

1) повторно;

2) за попередньою змовою групою осіб;

3) у великих розмірах;

4) в особливо великих розмірах;

5) організованою групою;

6) а також крадіжка поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, та що завдала значної шкоди потерпілому[2].

Крім загальних кваліфікуючих ознак (повторність, учинення розкрадання групою осіб, у великих розмірах) крадіжка визнається кваліфікованою, якщо вона була вчинена з проникненням у житло, приміщення чи інше сховище.

Проникнення — це термін не технічний, а юридичний. Головне в ньому не фізичне пересування чи перебування, не фізичний рух, а його юридичний зміст — за дозволом чи без нього особа перебувала в приміщенні, сховищі чи в житлі; легально чи нелегально вона ввійшла, вторглася до приміщення, сховища, житла. Проникнення можна визначити як протиправне, недозволене вторгнення в приміщення, сховище чи житло з метою вчинити крадіж­ку, грабіж чи розбій. Воно може здійснюватись як таєм­но, так і відкрито, як з подоланням перешкод або опору людей, так і безперешкодно, а також за допомогою різ­них засобів, які дозволяють винній особі викрадати май­но із приміщення, сховища чи житла без входу до них[6, c. 378].

Проникнення — це нелегальне, без дозволу, поза волею посадових чи матеріально відповідальних осіб або громадян, працюючих чи відпочиваючих у приміщенні, сховищі, чи мешканців житла, або в даний час відсутніх.

Проникнути у приміщення, сховище чи житло винний може:

а) за допомогою усунення перешкод (запорів, замків, загороди, охорони тощо);

б) подолання опору людей;

в) з допомогою обману;

г) використанням зручних обставин, наприклад, при залишенні приміщення, сховища чи житла незачиненим, без охорони тощо.

Не може кваліфікуватися як вчинене з проникненням у приміщення, сховище чи житло викрадення, якщо винна особа була допущена в приміщення, сховище чи в житло уповноваженою або мешкаючою там особою, або опинилася там з їх дозволу, за їх запрошенням, або якщо винний мав право туди увійти. Тому, наприклад, викрадення товарів із магазину під час його роботи не може кваліфікуватися як учинене з проник­ненням в приміщення, оскільки за такими обставинами немає проникнення.

Не можуть вважатися проникнутими в приміщення чи сховище ті особи, які в цих приміщеннях працюють -- сторожі, підсобні робітники, вантажники, якщо вони вчинили викрадення під час роботи.

Не може бути кваліфікуючої ознаки «проникнення у житло» в діях особи, яка проживала з потерпілим в одній квартирі. Таку помилку зробив районний суд у справі Б., засудивши його за ч. З ст. 185 КК. Його було визнано винним у тому, що, заволодівши ключем від квартири своєї матері, він викрав у неї 7800 грн. Того ж дня Б. було затримано, гроші у нього вилучені і повернуто матері.

Президія обласного суду визвала таку кваліфікацію дій Б. неправильною і зазначила, що Б. був членом сім"ї матері, постійно жив у її квартирі. Тому висновок органів попереднього слідства і суду, що Б. протиправне проник у квартиру, де проживав, є невірним і суперечить змісту ч. З ст. 185 КК.

У зв’язку з цим президія обласного суду дії Б. перекваліфікувала з ч. З на ч. 4 ст. 185 КК за ознакою заподі­яння потерпілому значної шкоди[15,с. 76].

Проникнення в приміщення, сховище чи житло є кваліфікуючою ознакою не само по собі, а лише при наявності мети — викрасти майно, чи гроші. Причому, треба довести, що цю мету винний мав уже проникаючи в приміщення, сховище чи житло. Якщо ж така мета виникла у винного уже під час перебування в приміщенні, сховищі чи житлі, куди він увійшов легально, за дозволом чи за запрошенням, то його дії не мають такої кваліфікуючої ознаки. В тих випадках, коли винний потрапив до приміщення, сховища чи у житло з відповідного дозволу, використавши для цього дійсний чи вигаданий привід з метою викрадення майна чи заволодіння ним, його дії кваліфікуються як вчинені з проникненням до приміщення, сховища чи у житло[5, c. 267].

«Приміщенням» визнається будова, споруда, призначена для розташування там людей чи матеріальних цінностей. Воно може бути як постійним, так і тимчасовим, як стаціонарним, так і пересувним. «Інше сховище» — це відведення для постійного чи тимчасового зберігання ма­теріальних цінностей ділянки території, які обладнані загородою чи технічними засобам и або забезпечені ін­шою охороною: пересувні автолавки, рефрижератори, контейнери, сейфи та інші сховища.

До «інших сховищ» не відносяться ділянки території, які використовуються не для зберігання, а, наприклад, для вирощування якої-небудь продукції (городи, садки, баштани, ставки тощо). Безпідставно, наприклад, були кваліфіковані за ч. З ст. 186 КК дії К. як учинені з про­никненням у приміщення. К. був визнаний винним у тому, що вночі, за попереднім зговором з іншою особою, проникли до теплиці радгоспу, звідки викрали 110 кг огірків на суму 60 500 крб.

Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України визнала таку кваліфікацію дій К. неправи­льною і вказала, що теплиця за своїм призначенням є виробничою ділянкою, яка не створена для зберігання культур і не може бути визнана приміщенням чи іншим сховищем. Тому дії К. треба кваліфікувати за ч. 2 ст. 186 КК[16, с. 67]

Не були визнані «іншим сховищем» монето приймачі телефонів-автоматів. С. було засуджено за ч. З ст. 186 КК. Він був визнаний винним у тому, що за попередньою змовою з О., викрав із трьох телефонів-автоматів три копилки з розмінною монетою на суму 260 крб. Оскільки за змістом закону «інше сховище», — зазначила президія обласного суду, — це відведена для постійного або тимчасового зберігання матеріальних цінностей ділянка території, обладнана огорожею чи технічними засобами або забезпечена іншою охороною. З матеріалів же справи видно, що С. разом з О. викрали гроші з трьох телефонів-автоматів, що знаходились у кабінах, які на ніч не замикались і ніким не охоронялись. Тому дії С. неправильно кваліфіковано як викрадення державного майна з проникненням у сховище. 16, с. 65]

«Житло» — це приміщення, яке призначене для постійного чи тимчасового проживання людей (приват­ний будинок, квартира, кімната в готелі, дача, садовий будинок тощо), а також ті складові його частини, які ви­користовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших потреб людини (балкони, веранди, комори тощо)[6, c. 347].

Не можуть визнаватися житлом приміщення, не призначені і непристосовані для постійного чи тимчасового проживання (відокремлені від житлових будівель погреби, гаражі, інші будівлі господарського призначення).

Якщо викрадення було вчинено з проникненням у приміщення, сховище чи житло за попередньою змовою групою осіб, то дії винних кваліфікуються за частиною третьою ст. 185 КК[2]. Кваліфікувати такі дії ще й за частиною другою цієї статті непотрібно. Але осудними у вину повинні бути поставлені всі кваліфікуючі ознаки злочину.

У тих випадках, коли розкрадання з проникненням у житло приміщення чи інше сховище було вчинене за попереднім зговором з особою, яка охороняла це майно, дії обох винних кваліфікуються за ч. 3 ст. 185 КК[2].

Крадіжка визнається кваліфікованою і в тих випадках, коли цим потерпілому була заподіяна значна шкода (ч. 4 ст. 185 КК)[2].

Для визначення розміру шкоди враховуються:

а) вартість викраденого на час вчинення злочину;

б) кількість викраденого майна;

в) значущість майна для потерпілого;

г) матеріальне становище потерплого;

д) наявність у потерпілого утриманців та інші обставини.

Критерії, що не мають матеріального змісту (дефіцитність викраденого, престижність володіння певним майном), при визначенні розміру викрадення, не враховуються. Розмір заподіяних потерпілому збитків визначається, виходячи з вартості майна на момент вчинення злочину за державними роздрібними (закупівельними) цінами. Це стосується і тих випадків, коли вилучені у потерпілого предмети були створені ним, вирощені чи добуті на законних підставах. Якщо потерпілий придбав майно за риночними чи комісійними цінами, вартість повинна визначатися, виходячи із цих цін на час вчинення злочину.

Отже, з об'єктивної сторони крадіжка відноситься до злочинів з матеріальним складом. Тому, крім діяння (таємного викрадення), обов’язковими її ознаками є позитивна матеріальна шкода, спричинена власнику викраденого майна, яка визначається його вартістю, а також причинний зв’язок між цією шкодою і таємним викраденням. З суб'єктивної сторони крадіжка передбачає тільки прямий умисел. Суб'єктом крадіжки є фізична, осудна особа, яка досягла 14-ти років до моменту вчинення крадіжки.

ВИСНОВКИ

Отже, у ході написання даної курсової роботи було розкрито всі поставлені завдання та з’ясовано всі кримінально-правові ознаки крадіжки. Відносини власності є одними з найбільш важливих для людини сфер її життя, вони складають економічну основу життя суспільства, виступають показником його добробуту і особистого благополуччя громадян, тому охорона власності, чітке правове регулювання відносин власності, захист прав власників від будь-якого неправомірного втручання є найважливішим завданням держави.

Чинний Кримінальний кодекс України виходить із того, що право власності може бути порушене як шляхом заволодіння чужим майном, так і шляхом завдання шкоди без заволодіння майном як умисно, так і з необережності. Тому, виходячи зі сказаного, злочинами проти власності є передбачені КК умисні або необережні діяння, які поєднані з порушенням права володіння або з іншими засобами завдання власнику майнової шкоди, або зі створенням погрози завдання такої шкоди.

Одним із найбільш поширених та небезпечних злочинів проти власності, що посягають на державне, колективне та особисте майно можна визначити крадіжку.

Крадіжка є одним із корисливих злочинів, пов’язаних з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб. Кримінальний кодекс у ч. 1 ст. 185 визначає крадіжку як таємне викрадання чужого майна.

Об'єктивна сторона крадіжки містить три основних елементи: таємні дії з вилучення і привласнення чужого майна на користь винного або інших осіб, наслідком цих дій є заподіяння шкоди керівнику або іншому власникові майна, причинний зв’язок між діями винної особи і спричиненими наслідками.

Об'єктом крадіжки можна назвати суспільні відносини власності, що охороняються кримінальним законом. Родовим об'єктом крадіжки визнаються відносини власності в їх широкому сенсі, тобто суспільні відносини виробництва, розподілу та обміну матеріальних благ, призначених для колективного або індивідуального використання; відносини, що закріплюються і регульовані системою норм об'єктивного права. Безпосереднім об'єктом слід визнати суспільні відносини конкретної форми власності, а також майнові інтереси власника.

Суб'єктивна сторона крадіжки характеризується прямим умислом на заволодіння чужим майном. Змістом умислу винного при крадіжці охоплюється його переконаність у тому, що викрадення ним майна здійснюється таємно від потерпілого, очевидців або осіб, у володінні чи під охороною яких знаходиться майно.

Суб'єктом крадіжки є фізична, осудна особа, яка досягла 14-ти років до моменту вчинення крадіжки.

Кримінальним кодексом України встановлено кваліфікуючі види крадіжки, а саме вчинення її повторно, за попередньою змовою групою осіб, у великих розмірах, в особливо великих розмірах, організованою групою, а також крадіжка поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, та що завдала значної шкоди потерпілому.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України від 28. 06. 1996 № 254к/96// Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 1996. — № 30. — 141 с.

2. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25−16. — Ст. 131.

3. Айман Хусейн Мухаммед аль Орімі. Кримінальна відповідальність за крадіжку і відмінність її від суміжних злочинів за кримінальним правом Йорданії (історія і сучасність): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня к.е.н.: спец. 12. 00. 08 «Кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право"/Айман Хусейн Мухаммед аль Орімі. — Харків, 2002.- 20 с.

4. Бабій Б. М. Юридичний словник/За ред. академіків АН УРСР Б.М. Бабія, В. М. Корецьбкого, члена-кореспондента АН УРСР В.В. Цвєткова. — К., 1974. — 848 с.

5. Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Тацій В.Я. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручик для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.Я. Тацій// - К.: Юридична думка. — 2004. — 544с.

6. Баулін Ю. В., Борисов В.І., Гавриш С. Б. Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар/ Ю. В. Баулін, В.І. Борисов, С. Б. Гавриш ті ін., за заг. ред. В. В. Сташиса, В.Я. Тація// - К.: Концерн «Видавничий дім» «ІнЮре». — 2009. — 1184 с.

7. Бичик С. В. Словарь економических терминов/С.В. Бичик, А. С. Даморацкая, И. В. Даморацкая. — Минск: Вьісш. шк., — 2009. — 271 с

8. Владимиров В. А. Квалификация похищений личного имущества/ В. А. Владимиров. — М.: Юрид. лит., — 1974. — 208 с

9. Головченко В. В., Ковальський В. С. Юридична термінологія: довідник./ В. В. Головченко, В. С. Ковальський. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 224 с.

10. Голощапов Н. А. Словарь-справочник / Н. А. Голощапов; под. ред. В. И. Осипова. — М.: «Єкзамен». — 1999. — 384 с.

11. Заєць І.В. Сутність поняття «крадіжка»: обліково-правовий аспект/ І.В. Заєць//[Електронний ресурс. — Режим доступу: http: //www. nbuv. gov. ua/portal/Soc_gum/Vzhdtu_econ/20111/21. pdf].

12. Кузнецов В. В. Великий словник бухгалтера/Уклад. В. Кузнецов, О. Михайленко. — 2-ге вид., перероб. і доп. — Х.: Фактор, 2005. — 532 с.

13. Кузнецов В. В. Кримінально-правові норми про відповідальність за крадіжку як інститут кримінального законодавства: Дис… канд. юрид. наук: 12. 00. 08/ В.В. Кузнецов// - Національна академія внутрішніх справ України. — К., 2000. — 228 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой