Краєзнавчий нарис с. Волиця

Тип работы:
Творческая работа
Предмет:
Краеведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

http: ///

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Львівський інститут економіки і туризму

Краєзнавчий нарис с. Волиця

Підготувала: Кордек Е. І.

Перевірив: Д.Ф.Н. проф. Сокіл В. В.

Львів — 2013

План

Загальні відомості про населений пункт

Історія виникнення, походження назви

Стисла характеристика природних умов та ресурсів

Найважливіші історико-культурні пам’ятки та об'єкти

Відомі люди

Традиційні ремесла, звичаї, обряди

Легенди, перекази пов’язані з населеним пунктом

Сучасний стан туристичної інфраструктури, можливості розвитку туризму

Список використаних джерел

Загальні відомості про населений пункт

Село Волиця розміщене у Мостиському районі Львівської області 6 км на захід від Мостиськ. На півночі межує з Черневим, на сході з Годинями і Мостиськами, на півдні з Тщенцем і Баличами. На заході з Шегинями і Буцовом. З південно-західної сторони протікає потік Сіканиця, який у селі, впадає у потік Тростянку, що пливе попри село Годині і там його називають Річка. Він на Годинях вливається у річку Січну, а дальше разом через якихось 800 м у ріку Вишню.

Село Волиця розтягнулося по обох боках асфальтової дороги, покритої асфальтом у 1939--1940 роках. До цього тут була звичайна кам’яна дорога. Друга частина села -- Заколія розтягнулася вздовж ґрунтової дороги, від залізниці аж до села Годині. Окремі частини села мають свої назви, які вживаються в більшості польським населенням.

У селі проживає 1040 осіб. Органом місцевого самоврядування є Тщенецька сільська рада.

У південно — західній частині території піднімається один горбок до 270 м, а у північній стороні найвищий пункт до 241 м. Через село пролягає шосе Львів -Перемишль, а східна частина села є розміщена по дорозі Волиця -- Годині. Село розтягнене 3 км до Годинь і 3 км до Гострої Гори. На північ від шосе на деякій віддалі пробігає залізниця Львів -- Перемишль. Найближча віддаль від шосе до залізниці (до місця зупинки Тщенець) дорівнює 235 м.

Село Волиця розташоване в Надсянській зандровій низовині. Має погордований характер, ґрунти переважно піщані та супіщані. Зустрічається багато валунчиків північного походження, які нанесені талими водами льодовика.

Історія виникнення, походження назви

Село Волиця засноване ще за княжих часів Титом під назвою Титова Воля. Він походив з Годинь і одержав за добру службу волю від боярина, що володів Годинями та дозвіл заложити село. Тит заложив його в урочищі Остра Гора. До нього приєдналися інші люди; зводили будівлі, займались господарством. Село було розміщене далеко від Годинь та Шегинь і тому мало свою церковцю, відомостей про існування якої не збереглось.

Село знаходилось на головній дорозі Львів-Краків, що єднала Русь та Польщу. Це була важлива артерія по якій йшов торговий шлях. Тим шляхом просувались і вороги. Напади турків і татар почастішали. Після себе вони залишали спалені та спустошені і обезлюднілі села.

В архівних документах різного часу згадується село Титова Воля. Першим документом який підтверджує існування села під назвою Титова Воля є виданий в Польщі в Вісліци 24 бер 1433р. акт, в якому король Владислав II Ягайло надав право своєму відданому шляхтичу і дворянину Янушу Лесковському наново заложити село Титова Воля у Перемишльській землі на магдебургському праві(MRPSІV 2. Дод. ІV 674). Цей акт цитує: «Wislica 24 III 1433. Krol powierza Janowi Laskowskiemu, swemu dworzaninowi osadzenie wsi Titowa Wola w powiecie przemyskim na prawie magdeburskim.» У 1541 році король Зиґмунд Август підтвердив привілей Владислава Ягайла про закладення села Титова Воля.

Давнє село лежало за кілометр на захід від сучасної Волиці (урочище Остра Гора). Останні жителі з цього села перебрались у село Волиця у 60-тих роках ХХ століття. На тому місці можна ще й нині побачити місця, де стояли будівлі, росли плодові дерева, хоча ліс невпинно наступає і все ховає в своїх заростях.

В кінці ХVІ століття село Титова Воля разом з Годинями належали Яну Клеменсу Браницькому та Ізабеллі з Понятовських. У 1572,1595 і 1599 роках у Перемишльській землі і у Львові був великий мор (Львівський літопис, 102 стор.). В цей час була епідемія холери. Люди цих сіл вимерли, а будинки їх були спалені (в такий спосіб проводили дезінфекцію).

Залишилось двоє людей, які похоронили своїх односельців на холерному цвинтарі розташованому під лісом на північ від села на віддалі 3 кілометрів. Це урочище і по нині відоме всім жителям села. Сам цвинтар не зберігся. Він був на горбочку. При будівництві залізниці його розкопали.

Після відступу пошесті через деякий час пани зайняли землі колишніх поселень і почали спроваджувати нових людей, адже їм потрібна була робоча сила. Прибували люди, в основному із Західних Карпат. Нове село після епідемії перемістилось за кілометр на схід в басейн річки Тростянки та потоку Шум; де рельєф значно пологіший та родючіші ґрунти. Тоді ж очевидно нове село і отримало назву Ляцка Воля.

Переселенцям надавались деякі пільги (їх до трьох років звільняли від панщини, зменшували або й зовсім звільняли від податків). Це була своєрідна вольность, що давала можливість стати на ноги і розвивати господарство. Але таку волю могло отримувати лише населення польського походження. І від того, що населення отримало волю, село прийняло назву Воля, а оскільки мешканцями були поляки, які в старовину називало себе ляхами, то назва села склалася з двох слів — Ляцка Воля. Так виникло село вже в тому місці де воно розміщене тепер.

Назва Ляцка Воля проіснувала до 1946 року і була перейменована у Волицю.

Стисла характеристика природних умов та ресурсів

волиця населений природний культурний легенда

Волиця знаходиться на крайньому заході Мостиського району, має значну кількість опадів. Це створює нормальну зволоженість території села.

Рельєф села — погорбкований, значною кількістю піднять та рівнинних ділянок. Його територія лежить в межах Передкарпатської геоморфологічної області, в межах Надсянської моренно-зандрово-алювіальної рівнини.

Клімат у с. Волиця- помірно-континентальний, близький до помірно-теплового. Літо — тепле, тривале, з частими дощами. Зима — короткочасна, холодна, з частими відлигами. Весна — прохолодна, із частими і пізніми приморозками. Осінь — суха і тепла.

Максимальні температури повітря спостерігаються в липні-серпні та складають 32,2 — 33,7°С. Найбільш холодними місяцями є грудень-січень, коли мінімальні температури коливаються в межах 28,4 — 28,7°С.

Найбільша кількість опадів (до 70%) буває в теплий час року — з березня по листопад. В основному опади випадають у вигляді дощу та снігу. Величина снігового покриву характеризується нестійкістю (10−20 см) і не перевищує в середньому 40 см.

На території села чітко виділяються чотири пори року.

Оскільки Мосиський район лежить вмежах Головного європейського вододілу, то тут переважають дрібні річки- витоки основних річок. Через Волицю протікає потік Тростянець, який випливає з Мишлятич, протікає через Конюшки, Тщенець, Волицю і на Годинях його називають Річка. У Волиці потік Тростянець ще приймає потік Шум, який випливає з Балицького лісу.

На річках спостерігається три підняття рівнів води: весняна повінь — внаслідок танення снігу (березень — квітень); літні паводки — від випадання тривалих і сильних дощів (червень-серпень); зимові підняття рівня води внаслідок тривалих та інтенсивних відлиг (грудень-лютий).

Льодовий покрив рік нестійкий. В окремі роки річки зовсім не замерзають, що зумовлено частими підвищеними температури повітря взимку. Часто вже в листопаді-грудні на річках встановлюється льодостав.

Рослинний світ. Головними лісотворчими породами є: дуб звичайний, дуб лісовий, граб, вільха чорна, осика, тополя, липа, береза, ясен, клен, а серед хвойних — сосна, смерека, ялина, модрина. Найбільш поширені широколисті, соснові ліси, що складаються з дубово-соснових і буково-соснових, грабово-букових формацій.

В межах межиріччя поширена чагарникова рослинність, яка займає окремі схили, заболочені місця та долини рік.

Тваринний світ. В лісах водяться:

— ссавці: жовтогорла миша, руда полівка, звичайна бурозубка, білка, їжак, кам’яна куниця, лисиця, заєць, дикий кабан, олень, лось, косуля, ондатра.

— птахи: зяблик, велика синиця, лісовий коник, строкатий дятел, дрізд-горобинник, звичайна горлиця, клинтух, припутень, сіра ворона, фазан, сорока, вухата і сіра сови, сойка, каток.

— плазуни: ящірка прудка, веретільниця.

— земноводні: трав’яна жаба, ропуха.

— риби: краснопірка, верховодка, карась, лин, в’юн, короп, окунь, щука.

У степових районах можна зустріти:

— ссавці: польова миша, полівка, жовтогорла миша, хом’як, кріт, заєць-русак, ласка, лисиця.

— птахи: польовий горобець, польовий жайворонок, вівсянка звичайна, біла плиска, грак, канюк, куріпка сіра, перепели.

Найважливіші історико-культурні пам’ятки та об'єкти.

До найважливіших історико-культурних пам’яток та об'єктів у селі Волиця можна віднести: кам’яний пам’ятник у вигляді стовпа (залишок військового цвинтаря) де були поховані німецькі солдати, неподалік від пам’ятника стоїть хрест вмурований в кам’яний пам’ятник, костел святого Йосифа будований від 1924 до 1928 року, церкву Благовіщення Пресвятої Богородиці з 1840 року.

Костел святого Йосифа. Будівництво храму розпочалося у 1914р. під керівництвом місцевого комітету парафіального на чолі з паном Адамом Юнгою власником села Тщенець. І сам храм через довший час належав селу Тщенець.

Але під час I світової війни вже 10-ти метрова будівля була знесена дощенту російським військом, а будівельний матеріал був використаний для зміцнення доріг в Перемишль.

Після I світової війни син Адама Юнги подарував землю, а також матеріали на будівництво костелу. Новий храм був побудований в період 1924−1928 при фінансуванні з боку власника майна згаданих вище, а також Теодора Козіка, господаря сусіднього села Ляцка Воля і допомозі польського уряду, як компенсації за збитки під час війни у вигляді дерева і субсидії 13 000 злотих. Проект виконав Станіслав Маєрский, а будову костелу вела будівельна компанія Яна Нікодемовича з Перемишля. Костел посвятив 30 вересня 1928р. єпископ Кароль Юзеф Фішер.

Подальший розвиток парафії був зупинений II світовою війною, хоча костел був активний підчас війни і по її закінченню аж до 1950р. В 1950 — 1955 він був закритий, а кс. Дзедзяк відправлений у в’язницю. Після звільнення з арешту кс. Дзедзяка костел діяв до 1957. Потім він і більшість вірних були змушені покинути Тщенець, і більша частина обладнання була спалена, а решту було вивезено до Польщі. Через деякий час костел був позбавлений вікон і вітражів, а структура будівлі була пошкоджена через хімічні речовини. Тому, що він протягом кількох років був складом для солі, а потім спортивним залом для школи.

Після 32 років закриття, 18 березня 1989 року костел у Тщенці було повернено вірним і наново урочисто посвячено. Після відкриття костелу, до червня 1990 року, храмом і парафією піклувався ксьондз Йосиф Лєгович. Потім кс. Ян Бурас, кс. Ян Строєк, який зробив дуже багато для святині, відремонтував її. З 1997р. кс. Ян Фургала, кс. Стефан Флісіковські, кс. Андрій Дравс, який по сьогоднішній день є там настоятелем.

Храм побудований у неоготицькому, орієнтованому стилі, мурований з цегли, на кам’яному цоколі. Територія навколо костелу оточена новою огорожею з воротами перед фасадом. Стара забудова костелу розташована по другій стороні дороги. Там знаходиться парафіяльний дім побудований у 1936−1939 роках за проектом Марціна Рибакевича з Перемишля.

Сьогодні костел знаходиться в не найкращому стані, але постійно проводяться роботи щоб відновити його. І це все завдяки старанням адміністратора парафії в Тщенці ксьондзу Андрію Дравсу.

Церква Благовіщення Пречистої Діви Марії. Церква була побудована в селі на початку 1990рр. В серпні 1989 року було виділено план під забудову церкви. Люди обгородили це місце дротом і 17 вер. 1989 року поставили хрест, 8 бер. 1990 року заклали фундамент.

Будували церкву жителі села. Керував будовою Олех Степан. Нагляд вів Ткачик Михайло.

22 грудня 1991 року відбулось освячення храму і перша Служба Божа в церкві. До того богослужіння відправлялися у побудованій біля церкви «каплиці «. Церкву назвали Благовіщення Пресвятої Богородиці, бо це було найближче свято до закладення наріжного каменя.

Протягом 1992−1993рр. продовжувалось будівництво церкви.

Але будівельники зводили храм без будь-яких аналізів тамтешніх ґрунтів. Наслідки такого халатного ставлення почали проявлятися тепер — церква почала осідати і руйнуватися. На будівлі почали появлятися тріщини. За словами вірян та настоятеля храму, це наслідки неправильного будівництва.

Кам’яний пам’ятник. На території села за копією зберігся залишок військового цвинтаря з першої світової війни. На ньому були поховані солдати німецької армії. На цьому місці стоїть ще кам’яний пам’ятник у вигляді стовпа і сходи. У 1953 р, тут були ще горбки солдатських могил і на кожній могилі була плита з написом німецькою мовою. Пізніше населення розтягнуло ці плити.

Хрест. Неподалік від цього цвинтаря на березі глибокої польової дороги стоїть окремо хрест. Розповідають, що тут похоронений солдат австрійської армії з першої світової війни. Його батько приїхав сюди, назбирав на полі каміння, зробив з нього основу пам’ятника, а на верху вмурував хрест. Напису на ньому немає.

Відомі люди

На території села не проживав ніхто із видатних людей, але зате були люди, які зробили дуже багато для Волиці і Тщенця, а також сприяли його розвитку.

Колись не відомо точно в якому то році, переїжджав через село Іван Франко. Він балатувався до австрійського сейму і їхав з Бикова до Мостиськ. Він зупинився там де на даний час знаходиться кафе-бар «Візит», а колись там жили багаті люди. Там Франко виступав, але він дуже спішив, тому виступ його був дуже короткий.

У Волиці проживав пан Теодор Козік із своєю родиною. Він був власником тодішньої Ляцкої Волі а сьогодні Волиці. І зробив для неї дуже багато. Виділяв кошти на будову костелу. Мироненко — художник, учасник бойових дій. Рабій — художник — самоучок, він малював картини для цілого села.

Традиційні ремесла, звичаї, обряди

Найважливіші етапи життя людини і окремі стадії розвитку сім'ї завжди супроводжувалися різноманітними обрядами і звичаями. До традиційної сімейної обрядовості належать обряди, пов’язані з біологічним циклом існування людини -- народженням (хрестини), одруженням (шлюб і весілля), смертю (похорон і поминки).

У церковному обряді хрещення на перший план виступають хресні мама і тато (куми). Особам кумів надається особливого значення. Вони шануються нарівні з близькими родичами. Для похресника куми є другими батьками, оскільки мають обов’язок опікуватися дитиною, брати якомога більшу участь у її вихованні, допомагати у скрутну хвилину. Зазвичай кумів обирають батьки, в основному це хтось із родичів або друзів.

Ім'я дитині вибирають батьки, орієнтуючись здебільшого за церковним календарем, або роблять це на честь батька чи діда.

Після хрещення до хати сходяться родичі та сусіди. За традицією, не можна приходити з порожніми руками і кожен приносить подарунок, а якщо дарують гроші, то кладуть дитині під голівоньку — на щастя.

Весільна обрядовість. Традиційний обряд весілля умовно поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. До передвесільного циклу належать обряди, пов’язані з досягненням згоди молодих і їх родин на шлюб: заручини, церковні оповіді. Заручини -- це своєрідне закріплення остаточної згоди на шлюб і прилюдне оголошення цієї події. Після заручин ні дівчина, ні хлопець не мають права відмовлятися від шлюбу без вагомих на те причин. Відмова сприймається як образа і безчестя. Ще один етап передвесільної обрядовості -- церковні оповіді. Протягом трьох тижнів перед шлюбом священик в церкві оголошує громаді про намір і згоду молодих одружитися. Це надає події громадського статусу і можливості парафіянам виявити своє ставлення до молодих, їх родичів. Протягом усього періоду між заручинами і вінчанням сусіди і знайомі мають право повідомити священику все, що може стати на перешкоді укладанню шлюбу.

Власне весільна обрядовість починається із запрошення гостей на весілля. Найпоширеніша форма запрошення -- особисте відвідування молодими родичів. Цей обряд у поляків і українців виглядає по різному, адже половина населення Волиці це поляки. Якщо молоді походять із польської сім'ї, то вони ходять просити гостей разом і беруть із собою першого дружбу і дружку. А якщо із української, то молода просить разом з дружками своїх гостей, а молодий з дружбами своїх.

Цілий тиждень перед весіллям вдома у молодого чи молодої, залежно від того де відбудеться весільна забава, відбуваються приготування. Люди з цілого села сходяться допомагати при підготовці весілля. В основному це жінки — господині, які готують їжу, і молодь, яка допомагає прикрасити подвір'я і поміщення де відбудеться гостина.

Найбільш пишною обрядовістю відзначається весільний день. У день весілля молодий разом з дружбами і родичами їде за молодою до неї додому. Біля воріт її хати зустрічають батьки молодої і старости, які роблять так звану «браму» на якій вимагають викуп за молоду. Друга перепона є у хаті де дружки охороняють молоду і також вимагають викуп за неї. Після того молоді просять благословення батьків і всіх присутніх. Тоді їдуть до церкви чи в костел на шлюб.

Після шлюбу їдуть до дому на весільну забаву. На шляху молодятам селяни влаштовують «перейму», вимагаючи за неї викуп. Одержують дрібні гроші чи чарку горілки й пропускають весільний поїзд на подвір'я. Коли весільний почет прибуває на місце весільної забави, їх зустрічають маршем музики. На поріг виходять батьки молодого та молодої і частують своїх дітей хлібом і сіллю. Всім наливають горілку; батьки випивають все до дна, а молоді лише пригублюють і виливають позад себе. Всі кидають келишки до землі. Добрим знаком є, коли келишки розбиваються. Тоді відбувається дарування, гості дарують подарунки молодятам. Після всіх привітань музики грають весільний марш і запрошують гостей до столу. Після довгого святкування весілля завершується обрядом покривання голови молодої хустиною, що символізує її перехід у стан заміжньої жінки. Старостина знімає фату з голови молодої і закладає хустину. Потім всі незаміжні дівчата стають в коло і молода із закритими очима кидає фату. Котра дівчина зловить фату, та має перша вийти заміж.

Похоронна і поминальна обрядовість. Віруючі люди переконані, що існування на цій землі припиняє лише їх тіло, а душа відходить у небеса. Тому великого значення надається її стану: намагаються не грішити, частіше сповідатися і приймати Святе Причастя. Відчуваючи близьку кончину, просять до себе священика для відпущення гріхів і очищення душі. Коли людина помирає її вбирають в новий, а іноді й святковий одяг.

Згідно зі звичаєм, покійник одну ніч повинен залишатися вдома. Коло небіжчика горять свічки. Двері в хаті покійного постійно відчинені. Коли приходять люди, то перш за все вони моляться. У день похорону присутні прощаються з покійником, ніби прощають всі його провини. Потім покійника везуть в церкву чи костел, а щойно після того на цвинтар.

На кладовищі після панахиди і виголошення священиком «Вічна пам’ять» родичі кидають землю в могилу. Після поховання влаштовують поминки, ритуальний обід.

Є ще у селі такий звичай після жнив святкувати «обжинки». Обжинки — старовинний народний звичай святкування закінчення жнив, що покликаний забезпечити майбутній багатий урожай!

Це свято припадає в останню неділю серпня. Селяни дуже люблять це свято тому всі до нього готуються. В’яжуть снопи, наповнюють кошики плодами землі (овочами, фруктами…), роблять різноманітні вироби із колосків і зерняток пшениці, жита, випікають хліб, і все це несуть у костел де відбувається Служба Божа.

Всі дякують Богу за зібраний урожай і просять щоб наступного року був ще кращий. Після Служби всі йдуть на виступ, який підготувала молодь. Виступ зазвичай закінчується невеликим почастунком, який приготовляють селяни щоб пригостити всіх, а також гостей, які прибули з навколишніх сіл.

Легенди, перекази пов’язані з населеним пунктом

Кожне село ховає в собі певні таємниці з якими пов’язані різні легенди і перекази. Одні пов’язані із виникненням села, інші розповідають про героїв які жили на території села, а ще інші про незвичайні явища які відбулися.

Існує і легенда про Волицю. Вона говорить, що колись на території між Волицею і селом Чернева, яку називають Стависька був жіночий монастир. Цей монастир стояв на болотах які з часом засмоктали його під землю.

Також існує ще одна легенда про походження назви одного із куточків нашого села, який називається Бошня. Старші мешканці розповідають, що на цій території жили колись люди, яких з часом не стало. І через довгий час ніхто не мешкав на цій землі. А потім власник села привіз людей із польської місцевості Боснія і Герцеговина, які поселилися там. І від того часу почали називати цю місцевість Бошня.

Сучасний стан туристичної інфраструктури, можливості розвитку туризму

На даний час у Волиці туризм ще не набув такого великого розвитку, як в інших селах. Це тому, що туристична інфраструктура мало розвинена.

Туризм має можливості розвитку на територіях, де існують багаті природні й культурні туристські ресурси, сільського туризму, який синтезує в собі кілька напрямів туризму (відпочинковий, пізнавальний, активний), а полем його реалізації є сільська місцевість та довкілля, що її оточує.

Нажаль тут не має таких багатих природних й культурних туристських ресурсів, які було б цікаво відвідати туристам. І селяни не підготовлені до того щоб приймати туристів.

Але з року в рік у наше село починає приїжджати щораз то більше туристів і в основному з Польщі. Це в більшості родичі, але також приїжджають люди, які колись жили на тій території і були змушені виїхати під час другої світової війни. Вони приїжджають разом із своїми дітьми і онуками щоб показати їм ту прекрасну місцевість.

Перспективи розвитку є тому, що через Волицю пролягають основні торгівельні шляхи Львів — Краків. Через село пробігає міжнародна залізниця Львів-Перемишль. Добре розвинена транспортна система. Можна легко доїхати автобусом або поїздом.

Також при трасі розміщений кафе-бар «Візит» де часто затримуються туристи щоб поїсти.

Список використаних джерел

1. Калита Н. Й. Географія Мостиського району. — м. Мостиська: 2002, с. 6−12.

2. Гридовий Й. Волиця — б.м., б.р., с. 3−6.

3. Андрій Пеканець. Історичний нарис римсько-католицької парафії святого Йосифа в Тщенці.

4. Andrzej Betlej. Kosciol parafialny p.w. Sw. Jozefa w Trzciencu. s. 351−357.

5. http: //lackawola. pl/?page_id=13

6. http: //uk. wikipedia. org/wiki/

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой