Краєзнавчо-туристичний маршрут Прилуцьким районом

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Краеведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Ніжинський держаний університет імені Миколи Гоголя

Кафедра історії України та політології

Краєзнавчо-туристичний маршрут Прилуцьким районом

Ніжин 2012

Екскурсійний маршрут

Доброго дня. Ви знаходитесь на території Прилуцького району, який розташований на півдні Чернігівської області. Межує з Бобровицьким, Ніжинським, Ічнянським, Варвинським, Срібнянським районами Чернігівської області, Пирятинським районом Полтавської області, Яготинським районом Київської області.

Через район проходять залізниці Чернігів — Гребінка, Прилуки — Бахмач, автошляхи Чернігів — Полтава, Прилуки — Київ, Прилуки — Ромни. У районі 100 населених пунктів.

Район знаходиться у Придніпровській низовині, в зоні лісостепу. Ліси — дуб, береза, граб, липа — займають 16,8 тис. га. Основна річка — Удай.

Найдавніші поселення людини на території Прилуччини з’явилися за доби пізнього палеоліту. Густо заселеною була її територія в епоху бронзи: поселення і кургани цієї епохи знайдені біля сіл Линовиці, Перевалочної, Сухополової, Богданівки. Відомі також поселення скіфського часу. У ІІ - ІV ст. нової ери Прилуччина була заселена хліборобськими племенами черняхівців. Густо була заселена територія Прилуччині і в період Київської русі, в радіусі 50 км від міста Прилук налічується більше двох десятків городищ цього періоду. Усі міста-фортеці, а також більшість великих поселень Прилуччини були зруйновані ордами хана Батия в 1239 р.

З середини ХІV ст. Прилуччина перебувала у складі Великого князівства Литовського, потім Речі Посполитої, Московської держави.

Прилучани брали активну участь у визвольній боротьбі українського народу проти іноземного поневолення у ХVІІ-ХVІІІ ст. Тоді вся Прилуччина входила до складу Прилуцького козацького полку, створеного тгетьманом Богданом Хмельницьким 1648 р. Після ліквідації полків і Гетьманщини Прилуцький повіт увійшов до складу Чернігівського намісництва, згодом губернії, 1802 р. Прилуцький повіт перейшов до складу Полтавської губернії.

З історичних джерел відомо, що на початку ХІХ ст. Прилуччина не була районом лише сільськогосподарського виробництва. Тут були цегельні, кінські заводи, суконна фабрика, млини, дещо пізніше з’явилися винокурні, пивоварні, олійниці, кузні.

Важкі часи пережила Прилуччина під час становлення більшовицького режиму. Селянство не сприймало радянську владу, в районі діяли озброєні загони Марусі Чорної, Гонти, Чалого. Для придушення повстань було кинуто регулярні війська.

Після закінчення громадянської війни в селах поступово налагоджувалося нормальне життя. Люди активно й продуктивно займалися своїми господарськими справами, будували нові хати, сіяли хліб, розводили худобу та коней. Уже в 1927 ?1928 рр. село жило спокійно і, навіть, заможно.

У 1929 р. в селах Прилуччини активно йшла колективізація, а вже 1931 р. розпочався голод. Свого найтрагічнішого апогею голодомор досяг взимку та весною 1933 р., люди пухли з голоду й помирали тисячами. Голодомор закінчився восени 1933 р., але ще кілька років селяни відчували наслідки цього жахливого періоду.

Перед війною життя вирівнялося, а у вересні 1941 р. Прилуччина була окупована німецько-фашистськими військами. Окупація тривала повні два роки.

Районним центром Прилуцького району є місто Прилуки — місто обласного підпорядкування, яке і стало точкою відліку нашої екскурсії. Місто розташоване на півдні Чернігівської області на берегах річки Удай, є адміністративним, економічним і культурним центром Прилуцького району. Територія Прилук — 42 кв. км. Місто має зручне автомобільне та залізничне сполучення з іншими регіонами України, Росії, Білорусі; знаходиться на відстані 135 км від столиці України м. Києва.

На території міста є чимало архітектурних та історичних пам’яток, що становлять своєрідний літопис Прилук. Попередні покоління залишили нам цінну культурну спадщину, ці надбання — гордість нащадків, які творять нове, світле, прекрасне місто.

На територію правого берега ріки Удай люди прийшли ще у сиву давнину, в часи, коли формувалася східнослов'янська або праукраїнська народність на обширах Придніпров'я, Побужжя й Придністров'я. Археологи назвали їх черняхівцями та визначили умовний вік існування: 2−5 століття нової ери. Залишки поселення черняхівської культури в Прилуках, неподалік від міських валів, дослідили чернігівські археологи у 1990 році.

Як повідомляє літописець, у 988 році великий князь київський Володимир починає будівництво й заселення укріплених міст по берегах річок Десни, Остра, Трубежа, Стугни і Сули. І хоча в літописі не згадується Прилуки й річка, але саме тоді воно й було засноване під іменням Прилук-город. Про це свідчать археологічні знахідки на території давнього прилуцького Валу, на Опанасівському узвозі та на старовинному Квашинському посаді.

Першу письмову згадку про Прилук-город залишив нащадкам київський князь Володимир Мономах. У своєму знаменитому «Повчанні» дітям, князь-воїн розповів про те, як 1085 року вирушив із дружиною зі стін княжого столичного Переяслава назустріч половецькій орді. Зустрівшись зненацька з ординцями у полі, князь уникнув сутички й увійшов у Прилук-город під захист стін фортеці. Зібравшись із силами, він виступив із дружиною і прилучанами проти нападників і винищив їх у кривавій битві під Білими Вежами. Про це свідчить величний пам’ятник на Валу — чотириметрова бронзова скульптура старого князя Мономаха.

Удруге Прилук-город згаданий 1092 року, коли його поруйнували половецькі орди. Згадується місто і 1138 року в числі зруйнованих міст Переяславщини у смутні часи міжусобних воєн між чернігівськими князями й синами Мономаха. Татаро-монгольська навала 1239 року знищила місто, після чого воно відбудувалося лише у 15 столітті українськими князями Глинськими і згадується в історичних літописах 1459 року. Та проіснувало місто всього лише сорок літ і знову страшна руїна 1482 року від кримської орди хана Менглі-Гирея.

Більше як століття після цього місто не могло відродитися. Лише 1592 року, князі Вишневецькі почали «ставити слободу». Місто-красень виросло дуже швидко і через 10−12 років було досить значним і великим. У 1604 році місто зненацька захопило військо московського царя Годунова. Як повідомляють тогочасні літописи:". людей многих мужской і женскої плоті, на остаток і діток на смерть побили й помордовали. «

У середині 17 століття в Прилуках постала неприступна козацька фортеця з валами й ровами, стінами й вежами, церквами й палацами, громадськими будівлями, будинками козацької старшини, купців і ремісників. Тут у 1648 році прилуцьке козацтво було об'єднане у Прилуцький козацький полк, який уписав немало славних сторінок в історію Визвольної війни українського народу.

З 1692 по 1708 рік Прилуцький полк очолював полковник Дмитро Горленко. Він значно розбудував місто й посад, укріпив фортецю, заселив навколишні степи хуторами, сприяв розвитку ремесел і торгівлі, опікувався церквами, школами, притулками, побудував у Прилуках новий собор Різдва в 1697 році, Петропавлівську та Миколаївську церкви з мурами в Густині, заснував у Прилуках два щорічні ярмарки: Іванівський літній та Дмитрівськи — осінній. Горленко за свої кошти побудував церкву, названу на честь гетьмана Мазепи Іванівською.

Прилуки, як і кожне місто тієї пори, мало свої символи: герб і прапор. Герб, наданий місту князями Вишневецькими наприкінці 16 століття, являв собою геральдичний щит блакитного кольору, на якому зображена золота голова бика, проткнута кривою козацькою шаблею.

Від козацької доби збереглися до наших часів і безцінні архітектурні пам’ятки міста, які пов’язані з розквітом українського бароко й правлінням Прилуцьким полком полковників Гната та Григорія Галаганів.

За даними на 1859 рік у місті мешкала 10 261 особа (5165 чоловічої статі та 5096 — жіночої), налічувалось 1551 дворове господарства, існували 6 православних церков, 2 єврейських молитовних будинки, лікарня, повітове та приходське училища, поштова станція та завод, відбувалось 4 ярмарків на рік [3].

У першій половині 19 століття стали широко відомі імена двох уродженців Прилук педагогів і письменників Антонського-Прокоповича та Білецького-Носенка. Професор Антон Антонович Антонський-Прокопович (1762−1848) видатний український педагог, випускник знаменитої Київської Академії, ректор Московського університету, автор 26 томів наукових праць. Павло Павлович Білецький-Носенко (1774−1856) — людина феноменальних знань з усіх галузей науки, талановитий педагог, письменник, філолог, етнограф, фольклорист, художник, автор одного з найперших українських словників, повістей, романів, поем, байок, наукових досліджень і розвідок. З Прилуками пов’язані імена двох перших почесних громадян міста Галагана й Скоропадського. Григорій Павлович Галаган (1819−1888) видатний діяч української культури, меценат, громадський і державний діяч, засновник одного з найвідоміших учбових закладів України — Колегії Павла Галагана. Іван Михайлович Скоропадський (1804−1887) український меценат засновник всесвітньо відомого Тростянецького дендрологічного парку. З Прилуками і Прилуччиною тісно пов’язане життя й творчість видатних українців Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Остапа Вересая. Наш край завжди славився народними майстрами, співцями, музиками, не перевелися вони й нині.

Говорячи в цілому про прилуцький район то ми відвідаємо 12 найбільш цікавих пам’яток історії району. Серед них:

Садиба Киселя в с. Дідівці (відома як будинок М. Костомарова, де він перебував).

Преображенська церква в с. Переволочна. Садиба Милорадовичів.

Архітектурний комплекс 17−18 ст. Ладанського монастиря.

Михайлівська церква в с. Полонки (кінець 18 ст.).

Садиба 18 — 19 ст. графів де Бальменів та князів Жевахових в смт. Линовиця. Місце перебування Т. Г. Шевченка.

Церква Різдва Богородиці (поч. 19 ст.) і дзвіниця в с. Полова.

флігеля розміщена Свято — Миколаївська церква (УПЦ).

Вознесенська церква в с. Радьківка (пам'ятка архітектури,

знаходиться у напівзруйнованому стані).

Білорічицький архітектурний ансамбль із збереженим флігелем

садиби О.С. Рахманової - Волконської.

Густинський Свято — Троїцький монастир.

Виїжджаючи із Прилук першим пунктом нашої екскурсії є с. Дідівці. Розташоване на лівому березі р. Калишівки (права притока р. Удаю), за 4 км від райцентру і залізничної станції Прилуки. Вперше згадуються в 1629 р. Входили до складу Полкової, а з 1757 — до Переволочанської сотні Прилуцького полку, до Прилуцького повіту (1782−1923), до Прилуцького р-ну Прилуцького округу (1923−30) і Чернігівської області (з 1932). У 1666 — 17 господарств селян, з них 9 «орали на 4-х волах», 8 — «на 2-х волах»; козаки не показані. Вільне військове село, «до Ратуші Прилуцької прислухаюче». У 1690 гетьман І. Мазепа надав Дідівці полковому сотнику Остапу Маценку. Після його смерті гетьман І. Скоропадський залишив Дідівці удові Єфимії Остапівні і сину Антону Маценку. За останнім Дідівці значилися 1737, коли він був другим полковим хорунжим. У 1737 — 11 госп. селян, 16 госп. козаків (4 виборних, 12 підпомічників), 4 госп. козачих підсусідків. У 1753 селянське населення належало 7 власникам, з яких прилуцькому протопопу М. Лисаневичу 7 господарств, причому 6 з них жили в бдв. хатах; удові Антона Маценка належали лише 3 двори. У 1780 — 19 дворів (27 хат) і 9 бдв. хат селян, 15 дворів (35 хат) козаків. 1797 наліч. 208 душ чол. статі податного населення; діяла дерев’яна церква Параскеви, споруджена 1750 (перша церква збудована до 1666).

Скупувать селянські двори в Дідівцях в др. пол. 18 ст. почав б. т. Петро Якимович Горленко; 1780 йому належали 6 душ чол. статі, 1782 — вже 28 душ чол. статі. Його онук Єгор Іванович Горленко в 1840-ві рр. володів 27 душами чол. статі селян. Поміщиками Дідівців були також Кисілі. 1861 за Марком Дмитровичем Кисілем в Дідівцях й хуторі Киселівщині значилось 39 душ селян та 5 дворових людей.

Останнім власником дідівської садиби був Олександр Маркович Кисіль, якому в 1885, після смерті батька, мати передала її в спадок. У 1859 — 73 двори, 565 ж. Згідно з реформою 1861 в Дідівцях створено Волосне правління тимчасовозобов’язаних селян (1861−66), якому підпорядковувалися 4 сільські громади (518 ревіз. душ). Козаки Дідівців підпорядковувалися Прилуцькому Волосному правлінню відомства Палати державного майна. Після реорганізації волостей Дідівців у 1867 увійшли до Прилуцької вол. 3-го стану. У 1886 — 60 дворів селян власників, які входили до 4-х сільс. громад (Капністівська, Кисілівська, Савченківська, Тернавська 1-ша), 1 двір державних селян, 35 дворів козаків, 7 дворів міщан та ін., 106 хат, 562 ж.; діяли: нова дерев’яна церква (1839), при ній школа грамоти, шинок, вітряк. 1910 — 167 госп., з них козаків — 62, селян — 90, ін. непривілейованих — 13, привілейованих — 2, наліч. 904 ж., в т. ч. 12 теслярів, 8 кравців, 1 швець, 16 мережниць, 5 столярів, 2 ковалі, 10 ткачів, 59 поденників, 18 займалися інтелігентними та 116 — ін. неземлеробськими заняттями, все ін. доросле нас. займалося землеробством. 1334 дес. придатної землі. Діяли: дерев’яна церква Параскеви (згоріла 8. 10. 1920), земське початкове училище (1906) з майстернями, де навчались столярній справі і плетінню мережив; в ньому навчалися 51 хлопч. і 40 дівчат (О.М. Кисіль 1905 подарував десятину землі під це училище), змішана церковнопарафіяльна школа.

Уродженцями Дідівців є контр-адмірал Л.І. Леута та професор Варшавського універсітету Василь Никиф. Александренко. В Дідівцях у 1874−84 кожного літа приїздив і відпочивав у Киселів садибі історик, етнограф, письменник М.І. Костомаров. В цій садибі бували письменники В. П. Горленко, Д. Л. Мордовець, художниця К. Юнге, кобзар О. Вересай (додаток 1).

Далі продовжуємо нашу подорож до села Переволочна. Перша письмова згадка про Переволочну датується 1092 роком, відтак це одне з найстаріших поселень Лівобережжя.

Село розташоване біля річки Удай. За давнини ця річка була судноплавною. На крутих вигинах (меандрах) човни часто перетягували (волочили) по суходолу, щоб скоротити відстань. Такі місця називались «переволоками». Біля одного з таких місць і з’явилося поселення, що отримало назву на його честь — Переволочна.

У Переволочній збереглася прекрасна пам’ятка дерев’яної архітектури — Преображенська церква. Поряд із церквою збереглися цегляні ворота, зведені у 1914 році (Додаток 2).

Далі ми прямуємо до смт Ладан, що вперше згадується 1603, коли тут було засновано Покровський Підгірський Ладинський монастир. Село на той час називалось «Ладине». Монастирю належали Ладан і навколишні великі земельні угіддя.

Ладанський Покровський монастир був заснований в 1600 році одночасно з Густинським. Спочатку він був чоловічим і називався Підгірським.

Засновником його був монах Євфімій — один з трьох монахів, які вийшли з Київського Межигірського монастиря і пішли розповсюджувати православну християнську віру по Русі. Старший з монахів — Іоасаф — зупинився на Густинському острові біля Прилук і став засновником Густинського монастиря, а третій монах Геннадій — на горі між Ладаном і Полонками вирив печеру на взірець лаврських і залишився в ній жити з монахом — одинаком. Печера ця — архітектурна пам’ятка початку 17 століття з фресками в глибині - збереглася до наших днів, але знаходиться в аварійному стані і потребує реставрації і збереження, бо вона одна на всю Україну дожила до наших днів.

Всі землі Лівобережжя в тому числі і Прилуччина, в ті часи належали багатому Литовському магнату — князю Михайлу Корибуту Вишневецькому. Удвох з дружиною, Раїною Могилянкою Вишневецькою, будучи християнами, вони не шкодували ні своїх земель, ні грошей для будівництва храмів і монастирів заради розповсюдження християнства в своїх володіннях, також вони будували форпости і укріплення.

Душею будівництва Ладанського монастиря була ще зовсім юна княгиня Раїна Вишневецька. Вона і людей давала на допомогу її фінансами допомагала і часто сама навідувалась з Прилук.

В 1619 році тридцятирічна вдова Раїна Вишневецька, вже будучи смертельно хворою, перед своєю кончиною в останній раз потурбувалась про своє дітище. Вона залишила фундуш (заповіт), яким підтвердила права монастиря на володіння селом Ладан, а також грунтами та угіддями.

В цьому ж році (18 січня) єпископ Ісая Копинський, керуючий храмами і монастирями Вишневецьких на Лівобережжі, домігся у Раїни Вишневецької дозволу реорганізувати обитель з чоловічої в жіночу з метою, щоб ігуменею в ній була його сестра Олександра. В 1624 році Ісая з Лубен повернувся в Ладанський монастир зі своїм причтом і почав будувати келії.

А рід Вишневецьких закінчився на їх бездітному онукові Михайлові (названому так на честь дідуся), який був королем Польщі. Але залишився непрямий потомок по материнській лінії - Олександр Прежздицький.

В 1735 році обитель повністю знищила пожежа. В той час в ній були: три храми, дзвіниця, господарчі забудови та оборонні укріплення. Обитель вже мала назву «Покровська». Після цієї пожежі монастир відродився швидко — вже через 5 років в ній було три церкви повний штат службовців.

Будівництво і повне відродження монастиря Київський Митрополит Рафаїл Заборовський доручив в 1743 році ігумені Олександрі (Івановій), перевівши її з Ніжина. За 20 років її роботи монастир досяг самого високого розквіту — при ній було збудовано 2 храми: перша кам’яна споруда в ім'я Пресвятої Богородиці в 1763 році, другий храм був збудований з дерева в ім'я святителя Миколая.

краєзнавчий туристичний маршрут прилуцький

Під час «смутних» часів цариця Катерина ІІ монастир залишила заштатним. Все з обителі було вивезене, але вона не загинула, а продовжувала своє життя, дякуючи працьовитим монашкам.

В 1817 році Ладанський монастир знову був включений в штат з присвоєнням йому 3-го класу, дякуючи Преосвященнішому Анатолію (Максимовичу).

1870 — 1880 роки були роками самого високого розквіту монастиря, при ігумені Марії. Обитель значно розширяється і розбудовується.

Перед революцією і до часу його ліквідації в 1928 році монастир був дуже багатим і користувався значною популярністю не тільки в своїй окрузі, але й далеко за її межами. Високо шанувалась Чудотворна ікона Ладанської Божої Матері і славилась цілюща вода із древньої монастирської кринички, які давали зцілення від хвороб болящим за їхньою вірою і молитвою.

Про повернення релігійним громадам культових споруд, новостворена релігійна громада Свято-Покровського собору монастиря добилась передачі їй у власність двох храмів монастиря — Свято-Покровського собору і Свято-Вознесенської (Миколаївської) церкви. Монастир мученик розпочав своє третє відродження. Більш детально, з цікавими архівними і життєвими фактами ця історія монастиря викладена в книзі, яка чекає допомоги в її виданні, як і монастир чекає, коли його піднімуть з руїн.

Щоправда, ремонт одного престолу в Свято-Вознесенській (Миколаївській) церкві вже зроблений силами релігійної громади, він діє з 31 грудня 2003 року.

Правнук одного з останніх священиків монастиря отця Георгія (Рабчевського) Андрій зі своїми однодумцями зробив опалення під домівкою в центральному престолі собору. Вже замовлені вікна й двері.

Звичайно, реставраційних і ремонтних робіт дуже багато, і на це потрібні дуже великі кошти, але з Божою допомогою об'єднана релігійна громада під керівництвом протоієрея о. Іоанна Олексика буде продовжувати відродження своєї Святині - душі і серця Ладана.

17 жовтня 2009 року відбулася радісна новина Преосвященніший єпископ Ніжинський і Прилуцький Іриней освятив хрести для Свято-Покровського собору колись славетного Ладанського монастиря (Додаток 3)

Далі наший маршрут пролягає до Михаїлівської церкви у селі Полонки.

Михайлівська церква була збудована у 1720 (за іншою версією — навіть у 1660) коштом О. Шила і спершу була одноглавою.

У 1760−1770-их над бічними камерами з’являються глави, а на фасадах — ліпнина. Ще пізніше в інтер'єрі був зроблений настил дерев’яних хорів із огородженням, а головний барабан прикрашений сухариками.

В 1929—1930 рр. церкву закрили. Дзвони вивезли на переплавку. В приміщенні церкви спершу було влаштовано лазню, а пізніше — зерносклад.

Під час ІІ світової війни окупаційна влада дала дозвіл відкрити церкву. З тих пір церква не закривалася (Додаток 4).

Далі ми прямуємо до Линовиці до будинку Якова де Бельмена в якому часто гостював Тарас Шевченко.

Будинок поміщика мав бібліотеку, музей мисливської зброї, картина галерея та велика танцювальна зала. Де-Бальмени проживали в будинку весняно-літнього сезону, в зимовий час вони від'їхали до Києва теперішнього польського посольства на вулиці Ярославів Вал. Цегляний червоний будинок, чаювальня з верандою збудованою в 1802 ?19 805 роках. Будинок дерев’яний з флігелями холодної побудови використовувався лише літньою порою для дачників. Спалений в 1919 році при затриманні злочинця Шевченка А. Т. Пирятинською міліцією. Поміщицькій будинок було розібрано в 1921 році. З цегли поміщицького будинку було зроблено воловню на Павловці також вистачило цеглина те щоб зробити будинок для робітників заводу. В грудні 1989 року червоний будинок почали відбудовувати на кошти радгоспу імені Леніна в ході реконструкції було затрачено (100 000 карбованців) в жовтні 1990 роботи було завершено. На передодні революції 1917 року в маєтку графів де-Бальменів проживали граф Сергій Сергійович де-Бальмен відставний полковник російської армії власник 1103 десятин землі і брат його Олександр Сергійович де-Бальмен. Сергій Сергійович народився в 1849 році Олександр Сергійович народився в 1845 році. На даний час від помістя залишилася лише башта (додаток 5).

Далі наша подорож продовжується до церкви Різдва Богородиці в с. Полові, що збудована 1811 р. в стилі класицизму. Мурована, хрещата в плані. Між апсидою й північними та південними раменами просторового хреста вбудовано невеликі об'єми паламарні й ризниці. Центральний четверик увінчано півсферичним куполом на круглому барабані, фасади — трикутними фронтонами. Всередині збереглися залишки олійного розпису. Перед головним входом височить дерев’яна багатоярусна дзвіниця — єдина, що збереглася на Чернігівщині до наших днів. Зі східного боку дзвіниці - вхід із чотириколонним портиком. Як свідчить напис на стіні 3-го ярусу, зведена в 1880—1882 рр. (додаток 6).

Наступним пунктом нашої екскурсії є с. Радьківка та Свято-Вознесенська церква, що була побудована у XIX сторіччі за кошти місцевого поміщика, колезького асесора, Федора Раковича. Потурбувався благодійник, щоб церква була високохудожньо оздоблена, як по архітектурі, так і по живопису. Спеціально запрошений академік писав іконостас і фрески, які дивом збереглися до нашого часу.

Остання літургія відлунала в діючому храмі понад 10 років тому, однак церква ще й нині дивує випадкових подорожніх довершеністю архітектурних форм та всеохоплюючою, майже відчутною Божою Благодаттю. Місцеві жителі розповідають дивні історії і вірять в чудодійні властивості цього храму та його фресок.

Восени 2009 року Синодом Української Православної Церкви Київського Патріархату прийнято рішення «благословити відкриття Свято-Вознесенського чоловічого монастиря на базі храму Вознесіння Господнього» (додаток 7).

Наступна зупинка це Білорічецький архітектурний ансамбль який збудований був у другій половині ХІХ ст. за проектом архітектора та художника Ягна Олександра-Едуарда Юлійовича. На даний час садиба майже втрачена (Додаток 8).

Далі ми прямуємо до перлини Прилуччини — Густинського монастиря.

Початки Густинського монастиря сягають 1600 року. Засновником його був ченець Йоасаф, який разом з ієромонахом Афанасієм прийшов з Афонської гори і з благословення настоятеля Києво-Печерської лаври Єлісея оселився тут для усамітнення. Для облаштування монастиря Йоасаф уподобав землі князів Вишневецьких по течії річки Удай, де зі своїми учнями оселився на острові, що заріс густим віковим лісом, звідки і пішла назва монастиря — Густиня.

Серед засновників монастиря було чимало козаків, які, передчуваючи близьку смерть, йшли у ченці - але смерть відступала, ченці жили ще довго, розповідаючи про цілюще повітря і «живу воду» з підземних ключів.

Відразу на острів почали прибувати люди з усіх усюд заради монашого житія і спасіння. Місцеве населення допомагало монахам харчовими запасами, грошима, будівельним матеріалом. Завдяки цьому в 1614 році була споруджена мала дерев’яна церква на честь Пресвятої Живоначальної Трійці (Троїцька церква). Так виник монастир, ігуменом вибрали старця Йоасафа. В допомогу собі з керування Густинським монастирем Йоасаф обрав Ісаю Копинського, ігумена і настоятеля Антонієвих печер при Києво-Печерській лаврі.

Оглянувши і схваливши обране для монастиря місце, Ісая виклопотав у православного князя Михайла Корибута Вишневецького, у володінні якого перебував тоді острів, право на володіння ним. В 1615 році Михайло Вишневецький дає монастирю грамоту на володіння островом Густинь, навколишніх лісів, лук та орних земель. Після її отримання монастир забезпечив своє подальше існування, тож Ісая приступив до його розбудови.

В 1620 році, в часі повернення із Москви через Україну, Густинський монастир на запрошення гетьмана Петра Сагайдачного відвідав єрусалимський патріарх Феофан. У Києві патріарх, на прохання гетьмана і згідно зі своїм виключним правом, висвятив Київського митрополита Іова Борецького та ще п’ятьох єпископів. Так було відновлено вищу ієрархію української православної Церкви. В числі нових єпископів був і фундатор монастирів на Прилуччині, а тоді ігумен Києво-Братського монастиря Ісая Копинський. Його висвятили єпископом у Перемишль, але через гоніння та переслідування Ісая змушений був повернутися до Києва. Святитель продовжував опікуватись православними монастирями в Україні, а згодом і зовсім перебрався знову до Густині. Ісая Копинський ще при житті першого ігумена Йоасафа (починаючи десь з 1615 року) протягом двох десятиліть управляв Густинським монастирем, а всі настоятелі в ті роки фактично були його намісниками.

У 1624 році Святитель переніс із Густині до Ладана Троїцьку церкву, а на її місці побудував нову, набагато більшу й красивішу. Як записав густинський літописець: «…создаша зело красну» церкву. Тоді ж були побудовані келії для братії й трапезна з церквою Успіня Богородиці.

Пожежі, які були в 1625 та 1636 роках, знищили майже всі будівлі. В 1636 році монастир згорів до тла, «со всією окрасою і ліпотою». Згарище було настільки жахливим, що ченці вирішили відбудувати монастир на новому місці, біля гаті, що вела через Удай до Роменського шляху. Лише за два роки (1636−1637) вдалося побудувати Успенську церкву з трапезною, братські келії, перенести стару дзвіницю, обгородити монастир і обкопати його ровом.

23 травня 1675 року Троїцька церква була освячена архієпископом Чернігівським Лазарем Барановичем. У 1670−1680 роках монастиреві всіляко допомагали і про нього опікувалися гетьмани Іван Самойлович та Іван Мазепа, прилуцький полковник Лазар Горленко, а в 1690-х роках його син, теж прилуцький полковник Дмитро Лазарович Горленко. На цей час припадає найбільший розквіт Густині. Монастир прикрашається новими монументальними спорудами, збагачується новими володіннями. За кошти полковника Дмитра Горленка звели високі цегляні мури навколо монастиря, побудували кам’яні надбрамні церкви — Миколаївську із заходу й Петропавлівську зі сходу.

Наприкінці XVII століття полковник Дмитро Горленко, щоб надійно захистити монастир, побудував навколо нього грандіозні мури з брамами й баштами. Були вони з двоярусними аркадами, внутрішніми проходами всередині стіни і з вузькими бійницями. Це була унікальна архітектурна пам’ятка.

У 1734 році східну частину мурів, яка виходила до Удаю, перебудували, нові стіни декорували з внутрішнього боку фігурними арками. Значна перебудова стін відбулася у 1754−1756 роках, загальна довжина їх сягала 558 метрів. Реставрацію їх провели і в 1850-х роках. Нині фортечні мури втрачені майже повністю, їх будують заново.

Крім Самойловича й інші гетьмани, а також козацька старшина дарувала монастирю землі, села та хутори. В середині XVIII століття монастирю належало більше трьох тисяч десятин в Чернігівській губернії та більше трьох тисяч душ селян. Багатством монастир поступався лише Києво-Печерській лаврі. Гетьман Мазепа збудував кам’яну церкву Успіння Богородиці.

В кінці XVIII століття цей монастир був одним із найбагатших в Україні, але 1786 року російський уряд секуляризував його володіння. Катерина II, указом 1786 року перевела монастир до розряду «позаштатних», а потім і зовсім ліквідувала. Після затвердження штатів для монастирів в 1793 році Густинський монастир був закритий. Більш ніж 50 років він простояв недіючим, огорожа, будівлі, церкви було пошкоджено, напівзруйнована. В радянські часи монастир не діяв, а відновив свою діяльність з 1993 року і діє і до сьогодні (додаток 9).

Густинський монастир остання краєзнавчо-туристична точка нашого маршруту, але не Прилуцького району адже Прилуччина має ще багато цікавих місць.

Список використаної літератури

1. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000. — с. 364

2. Прилуцький краєзнавчий музей // Чернігівщина: Енциклопедичний довідник, К.: УРЕ і м. М. П. Бажана, 1990. — с. 668

3. В.В. Оліфіренко, С.М. Оліфіренко. Слобожанська хвиля. Навчальний посібник-хрестоматія з української літератури Північної Слобожанщини. Донецьк: Східний видавничий дім, 2005. с. — 284

4. Шкоропад Д. О. Прилуччина: енцикл. довід. / Д. О. Шкоропад, О. А. Савон; за ред. Г. Ф. Гайдая. — Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. — 560

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой