Кам’янець-Подільська фортеця в XVI-XVII століттях

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Чорноморський державний університет імені Петра Могили

Факультет політичних наук

Кафедра історії

Пояснювальна записка

до дипломної роботи бакалавра

на тему: «Кам’янець-Подільська фортеця в XVI-XVII століттях»

Миколаїв-2013 року

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ВИНИКНЕННЯ МІСТА КАМ’ЯНЦЯ-ПОДІЛЬСЬКОГО ТА ФОРТЕЦІ

1.1 Розвиток фортифікаційного будування на території України

1.2 Наукові версії виникнення та розбудови Кам’янця-Подільського

2. ПОБУДОВА КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОЇ ФОРТЕЦІ

2.1 Етапи будівництва Старого замку

2.2 Військово-інженерне планування Турецького мосту

2.3 Башти Старого Замку

3. ВОЄННО-ПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ ФОРТЕЦІ В XVI-XVIІ СТ

3.1 Роль фортеці в козацько-турецькому протистоянні у ХVI-ХVII ст

3.2 Роль Богдана Хмельницького у долі Кам’янця-Подільського

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТОК

ВСТУП

Актуальність роботи. Останні десятиліття ознаменувалися підвищеним інтересом народів колишнього СРСР до свого минулого. Незважаючи на велику кількість наукових робіт, багато сторінок історії республік, їх регіонів і окремих міст досі недостатньо вивчені або вимагають перегляду з урахуванням накопичених сучасних наукових даних, нових поглядів на історичний процес.

В той же час, вибух націоналізму в країнах ближнього зарубіжжя, у тому числі і в Україні, породив, як відомо, цілу лавину монографій і статей, де на догоду вузьким місницьким інтересам спотворювалася об'єктивна історична картина. В Україні в силу своєрідності етнічної ситуації, її політико-географічних умов, питання вивчення історичного розвитку країни стоять особливо гостро. Роботи багатьох українських істориків носять тенденційний характер з переважанням антиросійських мотивів. На жаль, у країні немає належної атмосфери для відкритої наукової полеміки з низки спірних питань історії України. В ході дискусій спостерігається явна поспішність представників різних напрямів в написанні монографій і статей на шкоду об'єктивності і науковості.

Територіальне і політичне розмежування між Правобережною Україною і Лівобережною, що особливо актуально для обговорень на початку третього тисячоліття, викликало підвищену увагу і до особливостей історичного розвитку цих регіонів. Особливий інтерес і особливі суперечки викликає історія Західної України.

Дуже цікавим уявляється простежити міжнародний інтерес по відношенню до території Поділля, особливо не на великій території, а в якій-небудь конкретній місцевості, що займає специфічне положення в силу своїх історико-географічних особливостей. Такою ключовою ланкою є Кам’янець-Подільський. У всі часи він був об'єктом підвищеної уваги народів, що переселялися, а потім важливим воєнно-стратегічним пунктом, де схрещували зброю європейські і азіатські держави. Об'єктом дослідження висвітлена історія міста Кам’янця-Подільського, яке політично і географічно примикає до території Польщі та займає особливе місце в історії України.

Предметом дослідження виступає історія найвідомішої фортеці міста Кам’янця-Подільського, етапи її розбудови в контексті розвитку самого міста та події, які впливали на становлення її як геніального оборонного укріплення.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють XVI — XVII ст., тобто час відбудування старої фортеці, найгостріших сутичок міжнародного характеру на цій території та відвоювання кам’янецької фортеці турками, коли вона перестала виконувати свої стратегічні функції для України.

Територіальні рамки охоплюють Кам’янець-Подільський — місто обласного підпорядкування в Україні, центр Кам’янець-Подільського району Хмельницької області, колишня столиця Подільського воєводства у XIV--XVIII століттях. Мета дослідження. Виходячи з того, що кам’янецька фортеця ще не ставала об'єктом монографічного дослідження, автор поставив перед собою мету провести комплексне дослідження її виникнення і функціональної ролі, і на основі цього внести певні корективи в різні аспекти історії України та Речі Посполитої з XVI до кінця XVII століття.

У рамках поставленої мети автор роботи намагається вирішити наступні завдання:

· виявити усі обставини виникнення міста Кам’янця-Подільського і фортеці;

· визначити специфіку і функціональні особливості кам’янецької фортеці у складі Речі Посполитої;

· простежити етапи розбудови Кам’янець-Подільської фортеці, причини і обставини реконструкції оборонних споруд;

· розглянути військово-політичну роль фортеці Кам’янця-Подільського в історії України у складі Речі Посполитої з часу її виникнення і до кінця XVII ст.

Автор роботи окрім чисто наукових переслідує і конкретні практичні цілі. Вона прагне по-новому підійти до створення краєзнавчого опису оборонної фортеці на території конкретного населеного пункту.

Методологічна основа. У основу роботи був покладений принцип історизму. Усі історичні події розглядалися в процесі їх виникнення і діалектичного розвитку. З’ясовувалися об'єктивні і суб'єктивні передумови цих подій, закономірність виникнення, конкретно-історичне середовище протікання і виявлення їх значення для подальшого історичного розвитку, На перше місце ставився принцип об'єктивності, який допомагав оцінювати історичні події і явища без групових і особистих пристрастей.

Принцип науковості допоміг для розкриття причиново-наслідкових зв’язків явищ, процесів, подій, включення в засоби навчання науково перевірених знань, які відповідають сучасному рівню розвитку науки.

Для обробки великого числа відомостей, почерпнутих в періодичній і монографічній літературі, використовувалися загальнонаукові методи аналізу і синтезу. При недоліку відомостей використовувався метод переходу від загального до окремого, і, навпаки, конкретні виведення по якій-небудь приватній події або явищу давали можливість перейти до більше узагальнювальних виведень.

Використання комплексного методу допомогло дати об'єктивнішу оцінку багатьом подіям. Широко використовувалися відомості із спеціальних робіт археологів, архітекторів, лінгвістів, досліджень по топонімії, картографії, військової історії, артилерії і військово-інженерного мистецтва.

Порівняно невеликий проміжок часу зайняв ретроспективний метод, який слугував передусім прийомом реконструкції невідомих раніше деталей, деяких суспільних явищ. Відштовхуючись від сучасних наукових підходів у дослідженні соціально-економічних та культурних процесів в Україні та далі шляхом ретроспективи, науковці висвітлюють зміни у місті та фортеці в межах досліджуваного періоду. Ретроспективний метод надав змогу відійти від сьогодення й поступово звернутися до історичного минулого, виділяючи при цьому найхарактерніші риси і тенденції, а також закономірності розвитку сільського господарства соціального життя у досліджуваний період.

Історіографія проблеми та джерельна база. Особливе місце серед історико-архітектурних об'єктів Кам’янця-Подільського належить оборонним спорудам. Першість серед яких звісно займають Стара та Нова фортеці. Так сталось, що історія кам’янецької фортеці є предметом вивчення багатьох вітчизняних та зарубіжних науковців. Лише у понад тридцяти сучасних виданнях знаходимо відомості по історії міської фортеці. Зокрема це і Л. Баженов [1], Н. Винокур [42], І. Данілов [43], О. Пламеницька [12], С. Шкурко [61], а також Л. Станіславська [18], О. Будзей [2], О. Седак [59], Ю. Сіцінський [16], у колективних працях, І. С. Винокура, Г. М. Хотюн, І. І. Медведовського [11], та ряд інших дослідників.

Довгий час вважалося, що Стару фортецю збудовано в другій половині XIV ст. Адже першу в історії згадку про міський замок маємо в грамоті від 7 (15) січня 1374 року литовсько-руського князя Юрія Коріатовича, де цей князь за згодою свого брата Олександра Коріатовича надає кам’янчанам право на кшталт магдебурзького та прямо зазначає, що грамота дається «на замку» в Кам’янці. Цю позицію щодо литовських першопочатків замку, зафіксовану в популярних монографіях Юхима Сіцінського (1895) [14], Олександра Прусевича (1915), повторили й радянські дослідники Петро Юрченко (1950) [23], Лев Баженов [41]. Комплексні архітектурні дослідження Євгенії Пламеницької та Анатолія Тюпича у 1964−1982 роках, дослідження археологів на чолі з Іоном Винокуром у 1964−1969 роках дозволили значно поглибити історію кам’янецької фортеці та датувати її першопочатки XI-XII століттями (в обережніших версіях — кінцем XII століття). Якщо наявність давньоруського періоду в історії Кам’янець-Подільської фортеці не викликає сьогодні жодних заперечень у дослідників, то концепція Євгенії Пламеницької, яку доповнила її донька Ольга Пламеницька, про дако-римські першопочатки замку [53], Замкового мосту [54] та міста взагалі в II-III ст. наштовхнулася на досить сильну протидію істориків і археологів, зокрема Іона Винокура, Миколи Петрова. Звісно М. Петров та І. Винокур змогли на базі писемних та археологічних даних довести хибність дако-римських теоретиків.

Найважливішими документами, які дозволяють досить реалістично уявити, яким був замок у XV-XVI століттях, є два його описи — 1494 року, коли замок передавали новому старості, та 1544 року, коли каштелян Войцех Старжеховський перевіряв роботи, які виконав у замку військовий інженер і архітектор Іов Претвич. Ці надзвичайно важливі документи виявив Олександр Яблоновський і оприлюднив 1880 року перший опис, а 1882 році і другий.

Надзвичайно цінним джерелом до історії фортеці є опис 1544 р. [65], який ще потрібно детально вивчати. Згаданий опис фортеці вперше було опубліковано 1882 р. Він складений тоді, коли в замку під керівництвом відомого архітектора та військового інженера Іова Претвича (Іокуба Бретфуса) здійснювався капітальний ремонт.

Практична значимість роботи. Матеріали, основні положення та висновки роботи можуть бути використані для створення узагальнюючих праць з історії України, а також з історії Поділля. Багато свідчень, що використані для даної роботи, можуть знайти своє застосування для розробки спеціальних курсів з краєзнавства, а також для музейної роботи.

Структура роботи складається зі вступу, трьох розділів, основної частини, висновків, списку використаних джерел та літератури (69 найменувань) та додатків. Загальний об'єм даної роботи становить 66 сторінок.

1. ВИНИКНЕННЯ МІСТА КАМ'ЯНЦЯ-ПОДІЛЬСЬКОГО ТА ФОРТЕЦІ

1. 1 Розвиток фортифікаційного будування на території України

«Не уявляючи самостійної географічно закінченої території, а уявляючи тільки нижню частину галицько-руського нагір'я, давня Подолія, при непевності міжнародних відносин, не могла мати певних меж», — М. Симашкевич. Межі Поділля, за його думкою, мали були скінчитися там, де скінчалась територія, що відносилась до галицько-руського нагір'я. Тому абсолютно справедливим визнається думка тих вчених, які вважають, що в давнину назва «Подолія» розповсюджувалась на басейни Дністра та Буга, починаючи з витоків цих рік до району впадання їх у Чорне море [15, с. 12]. З часом, коли Поділля переходило з одних рук до інших, його межі в політичному плані розширялися та звужувалися.

Молчановський Н. зробив спробу узагальнити звітності творів середньовічних авторів про межі подільської землі. Виходячи з цього матеріалу, він також вважає, що межі Поділля були досить обширними та с плином часу зазнавали змін. Він спирається на польського автора XVI ст. Гваньїні, за свідченням якого подільська країна з півдня межувала з Молдавією та Валахією, на сході межі її простягались до Дону та Чорного моря [8, c. 5−6].

У XIII ст. на Поділля нападали монголо-татарські орди. Біля ста років ця земля стогнала під татарським ігом. «Монголо-татарське нашестя ХІІІ століття призвело до подальшої відокремленості окремих частин давньоруської народності. Послаблені монголо-татарським нашестям, українські землі стали здобиччю більш сильних сусідів» [49, с. 3−4].

Постійна небезпека нападів сприяла розвитку фортифікації. Тут з XIII ст. попереду були галицькі інженери. Для захисту від метальної артилерії вони почали споруджувати 2 — 3 лінії оборони з напільного боку, а коли монголи довели їхню вразливість, в окремих містах перейшли до будівництва кам’яних стін і високих веж-донжонів. Все ж головну роль відігравали дерев’яно-земляні укріплення. Так, порівняно невелика (площа близько 1 га) Чорнівська укріплена садиба XII — XIII ст. (Хотинщина, Чернівецька обл.) мала на укріпленій лінії (завдовжки 160 м) 32 клітні зруби з дубових колод [4, c. 7, 23]. Деяких міст, укріплених у такий спосіб, ординці не змогли здобути. Високим рівнем фортифікації відзначалися фортеці Карпатської лінії оборони, особливо Тустань, з висотною п’ятиповерховою забудовою та поєднанням природних умов, кам’яних і дерев’яних укріплень [58, c. 12−20].

Будівництво кам’яних фортець з донжонами здійснювалось аж до середини XVI ст. Кращими його зразками були замок Любарта в Луцьку, стара фортеця в Кам’янці-Подільському, збудована Б. Претвичем, а також ряд подільських фортець 20. У багатьох містах взаємно доповнювали один одного замки й оборонні мури або вали з частоколами і рови навколо міст: традиційними були дерев’яно-земляні укріплення замків Волині й Правобережжя, що складалися з рублених клітей [29, c. 1−9].

Розвиток вогнепальної зброї привів до появи бійниць нижнього і середнього бою. На початку XVI ст. уперше у Львові в міських укріпленнях з’явилися бастеї. Однак у цілому фортифікація на українських землях у цей період розвивалася повільно, відстаючи від європейського рівня. В Європі з XV — початку XVI ст., слідом за трактами Дюрера, Тартальї, Маджі і Спекля, в яких пропонувались удосконалення бастіонної системи, старі мури скрізь прикривалися бастіонними фронтами, ронделями і равелінами. А у більшості українських земель, особливо на сході, ставились укріплення з вежами та стінами-городнями, збудованими в техніці княжої доби. Лише запрошення іноземних інженерів, переважно французів, зрушило з місця застій у цій справі [31, с. 53−55].

З кінця XVI ст. починають будуватися фортеці бастіонного типу. Перші бастіони споруджено в Олиці на Волині, яка належала князям Радзивілам. Далі на схід першою фортецею з бастіонним фронтом був Кодак, збудований 1635 р. Ґ. Л. де Бопланом. Навіть Київ не мав бастіонів. Причина такого становища крилась як у відсутності серйозного противника, так і в постійній нестачі коштів на оборонні споруди. Татари не мали артилерії і не любили штурмувати укріплення. Проти них достатніми були і городні. Московська держава у війнах XVI — першої половини XVII ст. зазнала невдач і реально не загрожувала українським містам. Через слабкість укріплень сіверських міст вони легко здобувалися московськими військами на початку XVI ст. Так само легко ці фортеці бралися військами Лжедмитрія І, поляками та козаками в ході війн першої чверті XVII ст. Проте це не привело до зміни типу укріплень через відсутність коштів [28, c. 14].

Натомість польова фортифікація розвивалася досить успішно, особливо у козаків. Їхній табір під Солоницею 1596 р. пережив тривалу облогу, для його здобуття потрібна була важка артилерія. У 1621 р. табір козаків під Хотином витримав всі атаки турецького війська Османа II [17, с. 49].

Регіональні відмінності характеризують фортифікаційні споруди в Криму. Ґенуезькі інженери зводили свої фортеці в XIV — XV ст. у традиціях італійського військового зодчества, яке на той час випереджало фортифікацію інших земель. З цих укріплень найкраще збереглася фортеця з консульським замком у Судаку. Укріплення князівства Феодоро будувалися в архаїчній манері, без урахування застосування вогнепальної зброї. Турки перебудували укріплення на Мангупі, Каламіті (Інкермані), Чембало (Балаклаві), Гурзуфі, Судаку і Кафі, пристосувавши їх до артилерії. Турецькі інженери будували укріплення в Перекопі, Очакові та дніпровських городках [36, с. 45−47].

Занепад же бастіонної системи оборонного будівництва наприкінці XVIII ст. частково був спричинений суспільно-політичними обставинами, які склались в краї після першого поділу Речі Посполитої, частково — оборонною непридатністю існуючих замкових комплексів та зміною орієнтирів у військовій інженерії. Тобто, на прикладі України можна чітко прослідкувати те, що розвиток оборонної архітектури не відбувався відокремлено від суспільного життя, а радше — паралельно до нього. Найменші зміни у свідомості людей та їхньому розумінні світу миттєво знаходили своє вираження у оборонній архітектурі. Якщо еволюція вогнепальної зброї та розширення методики ведення війни спричинялись по появи теоретичних проектів більш досконалих фортифікацій, то обставини політичного чи економічного життя краю були каталізатором для втілення цих проектів у дійсність.

1. 2 Наукові версії виникнення та розбудови Кам'янця-Подільського

Річка Смотрич, що коло неї лежить Кам’янець, тече глибоким річищем, що його боки часто виглядають наче сторчові стіни. У тій місцевості, де стоїть Кам’янець, Смотрич своєю течією утворює дивну ключку, мало не кільце: обтікає навкруги високої гори і, не доходячи до свого річища на кілька метрів, повертає і тече далі, щоб увілляти свої води до Дністра. На тому острові стоїть так званий «город» — старовинна частина Кам’янця. У тім місці, де Смотрич, обійшовши острів, ніби сходиться з своїм річищем, стоїть на розі, що утворюється двома ярами, Кам’янецький замок. З'єднується він з містом вузенькою смугою скелі, що на ній вимуруваний так званий Турецький міст подібний до стіни. Смотрицьке річище завширшки тут 150−250 метрів. І замок і місто захищені глибокими ярами, боки котрих, утворювали природну фортецю.

Коли саме був збудований замок у місті Кам’янець-Подільський — питання дискусійне. Протягом довгого часу вважали, що Стару фортецю збудували у другій половині XIV ст. литовські князі Коріатовичи. Ця версія відштовхувалась від першого достовірного згадування замку в грамоті Юрія Коріатовича від 1374 року і на версії про будівництво міста Кам’янець-Подільський, зафіксований в літописі Великого Князівства литовського. Проте Кам’янець-Подільські історики І. Вінокур та М. Петров вважали, що замок міг існувати з часу Київської Русі та пізніше міг бути перебудований у кам’яний населенням. Київські архітектори висували версію римського походження міста та замку. Проте, варто визнати, що Кам’янець-Подільський під час римської імперії навряд чи міг існувати, і хоча від розміщення македонського легіону острів на Смотричі розділяло три дні шляху, яких-небудь важливих документальних або археологічних фактів не було знайдено. Піддається сумніву і версія давньоруського походження замку, так як кам’яне фортифікаційне будівництво в час Київської Русі, було дуже обмеженим та фрагментальним і знаходилось в початковому стані [53, c. 38−52].

Про важливість проблеми ще 1965 року зазначив доктор історичних наук Леонід Коваленко: «Посилений інтерес до питання про час виникнення Кам’янця-Подільського — це не просто історія самого міста, а по суті йде справа про ширше коло питань: про Поділля в часи Давньоруської держави загалом, ступінь економічного й культурного життя краю» [19, c. 53].

У науковій і науково-популярній літературі зафіксовано чотири гіпотези щодо заснування Кам’янця-Подільського [59, c. 8−10], які умовно можна назвати:

· литовською — про 1360-ті роки,

· вірменською — про 1062 рік,

· дако-римською — про ІІ-ІІІ століття,

· давньоруською (домонгольською) — про другу половину 12 століття (або кінець 12 — початок 13 століття).

Зрідка в популярній літературі можна натрапити на п’яту — грецьку — версію. Так, у путівнику «Хмельницька область» (Київ, 2010) зазначено: «Одні науковці стверджують, що початки Кам’янця сягають II ст. до н. е., й ідентифікують його з легендарною грецькою колонією Клепідава на р. Смотрич» [37, c. 94].

Більшість сучасних істориків притримуються четвертої гіпотези — про формування Кам’янця-Подільського як ранньофеодального міста у другій половині 12 століття. Так, в «Енциклопедії історії України» (2007) зазначено: «За археологічними джерелами, виникнення Кам’янця датується кінцем 12 -- початком 13 століття» [32, c. 55].

Щодо термінології, то науковці, крім варіанту «гіпотези», вживають також терміни «версії» [12, c. 38] та «концепції» [42, c. 1−3].

Досить часто історики виключають із розгляду вірменську гіпотезу, вважаючи її спростованою працями Ярослава Дашкевича. По суті до двох версій (литовської та давньоруської) зводили питання про першопочатки Кам’янця-Подільського Іон Винокур і Микола Петров, оскільки, на їхню думку, дако-римська гіпотеза «не має під собою жодних конкретних історичних реалій» [47, c. 21].

Щодо давньоруської версії, то первісно вона опиралася на звістки про Кам’янець у літописах (Київському, Галицько-Волинському, Густинському). Після проведення у 1960−1982 роках ґрунтовних архітектурно-археологічних досліджень у Кам’янець-Подільській фортеці та в Старому місті Кам’янця-Подільського давньоруська версія набула нового формату [23, c. 32].

2004 року Ольга Пламеницька (співавтор однієї з гіпотез) писала: «Напевне, немає в Україні іншого міста, щодо дати виникнення, історії та архітектурної спадщини якого точилося би стільки дискусій. Упродовж двохсот років дослідники не можуть поставити крапку в питанні щодо часу заснування Кам’янця. Розбіжність між датами становить… ціле тисячоліття» [12, c. 7]

Перший замок в місті Кам’янець-Подільський був трьохбаштовим — у формі витягнутого трикутника. Збудували його литовські князі Коріатовичі в середині чи у другій половині XIV ст, які, звісно першою справою почали укріплятися у новому князівстві Подільському. Столицею новоствореного князівства спочатку було призначено місто Смотрич, а потім — Кам’янець-Подільський. Особливе місце серед історико-архітектурних об'єктів Кам’янця-Подільського належить оборонним спорудам. Першість серед яких звісно займають Стара та Нова фортеці. Так сталось, що історія кам’янецької фортеці є предметом вивчення багатьох вітчизняних та зарубіжних науковців. Лише у понад тридцяти сучасних виданнях знаходимо відомості по історії міської фортеці. Зокрема це і Л. Баженов [1], Н. Винокур [42], І. Данілов [43], О. Пламеницька [12], С. Шкурко [16], а також Л. Станіславська [7], О. Будзей [2], О. Седак [59], Ю. Й. Сіцінський [41], у колективних працях, І. С. Винокура, Г. М. Хотюн, І. І. Медведовського [11], та ряд інших дослідників.

Довгий час вважалося, що Стару фортецю збудовано в другій половині XIV ст. Адже першу в історії згадку про міський замок маємо в грамоті від 7 (15) січня 1374 року литовсько-руського князя Юрія Коріатовича, де цей князь за згодою свого брата Олександра Коріатовича надає кам’янчанам право на кшталт магдебурзького та прямо зазначає, що грамота дається «на замку» в Кам’янці. Цю позицію щодо литовських першопочатків замку, зафіксовану в популярних монографіях Юхима Сіцінського (1895) [40], Олександра Прусевича (1915), повторили й радянські дослідники Петро Юрченко (1950) [23], Тетяна Будянська (1961) [3], Лев Баженов [1]. Комплексні архітектурні дослідження Євгенії Пламеницької та Анатолія Тюпича у 1964−1982 роках, дослідження археологів на чолі з Іоном Винокуром у 1964−1969 роках дозволили значно поглибити історію кам’янецької фортеці та датувати її першопочатки XI-XII століттями (в обережніших версіях — кінцем XII століття). Якщо наявність давньоруського періоду в історії кам’янецької фортеці не викликає сьогодні жодних заперечень у дослідників, то концепція Євгенії Пламеницької, яку доповнила її донька Ольга Пламеницька, про дако-римські першопочатки замку [53], Замкового мосту [54] та міста взагалі в II-III ст. наштовхнулася на досить сильну протидію істориків і археологів, зокрема Іона Винокура, Миколи Петрова. Звісно М. Петров та І. Винокур змогли на базі писемних та археологічних даних довести хибність дако-римських теоретиків.

Найважливішими документами, які дозволяють досить реалістично уявити, яким був замок у XV-XVI століттях, є два його описи — 1494 року, коли замок передавали новому старості, та 1544 року, коли каштелян Войцех Старжеховський перевіряв роботи, які виконав у замку військовий інженер і архітектор Іов Претвич. Ці надзвичайно важливі документи виявив Олександр Яблоновський і оприлюднив 1880 року перший опис, а 1882 році і другий. Замок має досить солідну будівельну історію. Навіть без дискусійного дако-римського періоду маємо аж 14 будівельних періодів (від XI століття до початку XIX століття). Але, якщо говорити про час, коли замок набув вигляду, близького до звичного нам нині, то це середина XVI ст. Саме величезна робота, виконана під керівництвом Іова Претвича, надала замку того вигляду, якого він, попри всі перипетії, не загубив упродовж майже півтисячоліття. Проте надзвичайно швидко починає втрачати останніми десятиліттями

Надзвичайно цінним джерелом до історії фортеці є опис 1544 р. [65], який ще потрібно детально вивчати. Згаданий опис фортеці вперше було опубліковано 1882 р. Він складений тоді, коли в замку під керівництвом відомого архітектора та військового інженера Іова Претвича (Іокуба Бретфуса) здійснювався капітальний ремонт. Усі дерев’яні будівлі замінювалися на кам’яні. Опис містить конкретну інформацію про башти замку. Зокрема, башта Папська була в південно-східному кутку фортеці, побудована на міцному скельному фундаменті. Під баштою біля земляного валу був влаштований копер — спеціальний пристрій, за допомогою якого робітники доставляли наверх камінь, пісок, вапняк, інші будівельні матеріали. Він складався з кількох вертикальних стійок, важкої гирі та кількох мотузок і канату. Наступною в документі згадується башта Колпак. Під нею між фортечним валом і ровом розміщувалася стара, дуже пошкоджена оборонна споруда для вартових, котрі охороняли від нападу кримських татар та кочівників Хотинську дорогу. До цієї будівлі з боку замку йшов рів для безпечного проходу до неї людей.

З оборонних споруд північної фортечної сторони згадується Рожанка, що в цей час була повністю перебудована. Під нею у каньйоні Смотрича діяла цегельня, де виготовляли цеглу та інші необхідні для будівництва замку матеріали. А поруч у плані вказується Водяна вежа. З неї гарнізон фортеці особливим колесом брав воду для своїх потреб.

Тут же була Стара Рожанка — зруйнована та спустошена вежа. Стіну біля нових фортечних воріт побудували заново. У цьому місці передбачалося збудувати будинок для начальника замку, а поруч виконати таємний хід до річки. Відремонтована в цей час була й інша башта східної сторони замку — Лянцкоронська. Поруч з нею був сарай, де оброблявся будівельний камінь, та дерев’яна невеличка стайня, що належала старості.

У східно-північному кутку фортеці були Нова Східна та Чорна башти й замкові ворота. При вході до замку з лівого боку розміщувався широкий кам’яний спуск, по якому можна було зручно піднімати і опускати до Чорної башти зброю. Тут же було приміщення для гармашів і будівля для матеріалів та інструментів. Тут же було старе підземелля, що слугувало в’язницею.

Від Рожанки до Чорної башти проходив міжстінний прохід. Поблизу каньйону робітники ламали стіну, щоб побудувати тут нові кам’яні укріплення. Тут теж був копер для підняття необхідних будівельних матеріалів та інструментів. 1544 р. на озброєнні гарнізону було 14 гармат, 43 гаківниці, 30 аркебуз і 20 мушкетів [65].

Замок має солідну будівельну історію. Навіть без дискусійного дако-римського періоду набігає, згідно з викладками Євгенії Пламеницької, аж 14 будівельних періодів (від ХІ століття до початку ХІХ століття) [11, c. 102]. Але, якщо говорити про час, коли замок набув вигляду, близького до звичного нам нині, то це середина ХVI століття. Саме величезна робота, виконана під керівництвом Іова Претвича, надала замку того вигляду, якого він, попри всі перипетії, не загубив упродовж майже півтисячоліття. Саме опис 1544 року фіксує це вдало віднайдене обличчя замку — зрілої фортифікаційної одиниці [65].

Отже, опис 1544 р. свідчить, що порівняно з попереднім документом Кам’янецька фортеця стала значно більшою, з’явилися нові кам’яні башти та укріплення. В описі також подано короткий опис внутрішнього облаштування фортеці.

Варто зазначити, що однією з найбільш цікавих карт Кам’янця-Подільського є план Кіпряна Томашевича, виданий після 1672 року [Дод. A].

Ця гравюра з мідній основі є унікальним джерелом по топографії міста. Найбільший інтерес викликає анотація, на якій записано, що замок був збудований для того, щоб Коріатовичи тримали місто під постійним контролем, що й фіксує литовську версію походження Кам’янця-Подільського.

Відомою є реконструкція першого кам’яного замку Є. Пламеницької. По-перше — цей замок за всіма доказами і був першим замком Коріатовичів і першим кам’яним замком міста. По-друге — Є. Пламеницька помилково його датувала домонгольським періодом (бл. XII ст.). Але в цей період на землях минулої Київської Русі, кам’яне будівництво було на початковому стані, та було тільки у крупних центрах та досить фрагментарно. У великих центрах — давньоруських градах, це були або кам’яні ворота (Київ), або донжон (як у Холмі). Башти не розміщувались по кутках, вони будувались то над воротами, то як дозорні. На той час, якщо в Кам’янці і був замок, він міг бути тільки дерев’яним, взагалі як і всюди в той період. А саме містечко на місці Кам’янці було, скоріше за все, досить незначним землеробським центром. Головні міста Пониззя (давньоруської території на місці сучасної частини Поділля) на той час були вдовж Дністра — Бакота, Ушица [11, c. 38−43].

Крім того — кам’яне ядро Кам’янецького замку, дуже близько за плануванням до Литовських фортець. Як, наприклад, замок Ворута, і ряд інших — Карнаве, Пуня, що також вказує на литовський слід.

Коріатовичи, з ціллю закріплення на новій території розбудовують сітку укріплень, і столицю на противагу старій боярській аристократії, засновують не в Бакоті, а спочатку в Смотричі, а потім в Кам’янці. І саме їм Кам’янець вартий виходом на історичну арену, спочатку як центра князівства, а потім і регіону [38, c. 23−25].

У рамках розглядуваного періоду розвиток архітектури західноєвропейської традиції на західноукраїнських землях охоплює неповне століття, яке становить початковий етап її утвердження і поширення на місцевому ґрунті. Тому на загальному тлі історії будівництва з-перед середини XV ст. здобутки цього нового для місцевих умов напряму презентуються, скоріше, досить скромно, й показові насамперед як свідчення утвердження західноєвропейського будівництва як самостійного напряму розвитку місцевої архітектури і як перші кроки у характерному для пізнішого періоду з домінування місцевої будівельної ситуації майстрами-професіоналами європейського походження.

Що стосується версії про те, що укріплення з’явилися за часів Даків і Римлян, то у рамках цієї теми важливе інше — слідів укріплень того періоду на території Кам’янця досі не знайдено, тобто не є можливим реконструювати фортецю в тих масштабах і деталях як це зображували Пламеницькі.

Якщо розглядати все з точки зору появи фортифікацій, точніше — більш-менш достовірних відомостей про появу на території Кам’янця-Подільського укріплень, то мову варто вести про XII-XIII століття, оскільки цим періодом, начебто, датують відрізки валів, знайдених на території замку (колишнього дитинця) і міста (колишнього посаду). Проте заздалегідь здається, що знахідки були не досить повноцінними, щоб на їх основі намагатися реконструювати систему оборони міста того періоду.

2. ПОБУДОВА КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОЇ ФОРТЕЦІ

2. 1 Етапи будівництва Старого замку

фортеця козацький подільській інженерний

З розвитком міста і перетворенням його на адміністративний центр регіону — Поділля, замок став розбудовуватися, тоді очевидно була побудована стара Рожанка, яка посилила захист проїзду в місто. Після Коріатовичей, за часів володіння замку Вітовтом (кінець XIV початок XV століття) можливо, були побудовані і нова Рожанка, Папська і Чорна вежі і замок придбав контури чотирикутника. Наступну істотну реконструкцію зробив Йокуб Брейтфус в середині XVI століття. З того часу замок придбав ту форму, яку в цілому зберігає і зараз. З часом він втратив своє фортифікаційне значення і тому до нього був пристойний новий замок — гонверк [4, c. 9−11]. Тепер Старий замок — головна пам’ятка міста Кам’янця-Подільського [Дод. Б].

Кам’янець-Подільський не можна уявити без славнозвісного старого замку — унікальної оборонної споруди XI-XVII століть, побудованої на скелястому мисі біля вузького перешийка, через який вела давня головна дорога до Старого міста. Кам’янець-Подільська фортеця (Antimurale Christianitas — форпост Християнства) була споруджена для захисту Турецького мосту, що є сполучним перешийком між Старим містом, укладеним в петлю річки, і «великою землею» [69].

Кам’яні укріплення XI століття, побудовані на основі ще більш раніх, мало чим нагадували сучасну могутню твердиню з 11 башт, з'єднаних високими мурами. Залишки давньоруських укріплень знайдені в різних частинах замку: в Денній башті - фрагмент муру з бійницями, а рештки невеличкої, овальної в плані вежі - посеред замкового двору біля Ласької башти.

Перша значна розбудова замку відбулася протягом кінця XIV-середини XV століття, її розпочав краківський воєвода Спитко Мельштинський, котрий володів Кам’янцем чотири роки (1395−1399) і загинув у битві з татарами [3, c. 6].

У період з 1450 по 1550 місто було схильне до 25 випадків озброєних нападів. У зв’язку з цим, починаючи з другої половини XIV століття в місті розгорнулися значні фортифікаційні роботи. У 1541−1551 в місті працював військовий інженер і королівський архітектор Іов Бретфус, ім'я якого зафіксоване на одній з веж фортеці. У 1617−1621 військовий інженер Теофіл Шомберг побудував перед західним фасадом замку кам’яно-земляні бастіони, відомі як Нова фортеця. Одночасно навколо міста було побудовано кільце оборонних систем, що складаються з веж, ровів, шлюзів і кам’яних укріплень. Трохи пізніше за участю архітектора Камерино Рудольфино були побудовані вежа Стефана Баторія і східні міські укріплення [9, c. 10].

У кінці XVI століття в місті організовуються численні ремісничі цехи — збройні, ливарні, ювелірні, гончарні, пекарні і т. д. Цехи мали свої статути і дотримувалися своїх комерційних інтересів. Кам’янець був важливим пунктом на шляху транзитної торгівлі, посередником на торгових магістралях між Заходом і Сходом. Важливий водний шлях проходив по Дністру. Торгівля в Кам’янці була монополізована вірменами, що конкурували з львівськими купцями [21, c. 105−110].

До кінця XVI століття по Поділлю пройшла хвиля народних повстань. Антифеодальний рух злився з класовою боротьбою селян під керівництвом С. Наливайка. У серпні 1648 року до міста увійшли козацькі війська під командуванням М. Кривоноса. У 1651 р. місто було атаковане вінницьким козацьким полком під командуванням Івана Богуна. У 1652 Кам’янець був схильний до тритижневої облоги з боку 60-тисячного війська Богдана Хмельницького. Місто уціліло лише завдяки спалаху усередині казаческого війська епідемії чуми. Восени 1653 в районі Жванца загони Б. Хмельницкого були оточені і блокована польська армія на чолі з королем Яном II Казимиром [36, c. 479−480]. Починаючи з 1672 р. Кам’янець знаходився у складі імперії Османа. Ще літом 1671 р. козаки П. Дорошенка разом з татарами за указом турецького султана розорили околиці міста. 8 серпня 1672 р. армія Османа чисельністю 170 000 яничар, на чолі з султаном Магометом І, з усіх боків обложила місто. У облозі брали участь козаки П. Дорошенко. Місто захищала 9-тисячна армія під командуванням лицаря пана Володієвського і 6-тисячне народне ополчення. 18 серпня турецькі артилерійські батареї почали масоване бомбардування фортеці. 24 серпня турки захопили оборонні вали Нового Замку, а 25 серпня безуспішно штурмували фортецю. Під час цього штурму, з втратами 2000 яничар, туркам все ж вдалося підірвати кріпосні ворота і нанести серйозні ушкодження оборонним укріпленням. Нарешті, 26 серпня польський гарнізон фортеці капітулював, і наступного дня турецька армія увійшла до міста. Увійшовши до міста, турки дозволили безперешкодно піти з нього таким, що усім, що бажає. 28 серпня турецька армія святкувала узяття Кам’янця. Султан Магомет IV видав наказ святкувати взяття Кам’янця в усій імперії Османа три дні. Частина здобичі дісталася П. Дорошенку і його козакам. Жителям міста і військової частини було дозволено покинути Кам’янець в триденний термін. 30 серпня 1672 більшість жителів на 300 возах покинули місто, а 3 вересня пройшов урочистий в'їзд турецького султана, його свити і гарему через Російські ворота в місто [22, c. 361−363].

Протягом 27 років турки господарювали в Кам’янці. Більшість корінного населення покинуло місто, завмерла торгівля. Майже усі церкви і костьоли Кам’янця були перетворені на мечеті. Був заборонений дзвоновий дзвін. До найбільшого міського костьолу був прибудований мінарет. У місті були дозволені і діяли по одному храму кожної релігії, включаючи синагогу. Більше третини міських будов були розібрані на камінь, що йшов на будівництво укріплень. Турки врахували прорахунки польської оборони і перетворили Кам’янець на потужний фортифікаційно-артилерійський вузол. Між фортецею і містом був побудований кам’яний міст. Після декількох років оборонного будівництва місто було перетворене на одну з щонайпотужніших фортець імперії Османа. Дві третини гарнізону складала піхота і артилерія. Фортецю охороняло більше 200 гармат, які обслуговували більше 1 тис. артилеристів, — гумбараджи.

З 1672 по 1699 роки турки забрали в яничари 800 хлопчиків і вивезли в рабство декілька тисяч дівчат. Також за цей час в Стамбул було вивезено близько 100 возів награбованих цінностей. У 1685 році в місті був публічно страчений Юрій Хмельницький.

Захоплення міста турками викликало велике замішання не лише в Польщі, а і у всьому християнському світі. Поляки неодноразово намагалися повернути собі Кам’янець.

У 1673 році місто було безуспішно атаковане військами великого гетьмана коронного Яна Собеського. При цьому було знищено 2000 татар, які оселилися в околицях міста осінню 1672 р.

В 1683 польське військо на чолі з Андрієм Потоцким розгромило турецькі і татарські загони на околицях міста. У 1687 — безуспішна облога міста загонами Якова Собеского, сина польського короля. У 1698 — невдалий похід на Кам’янець військ польського короля Августа II.

У жовтні 1699 згідно Карловицкому договору Поділля і Кам’янець перейшли до Речі Посполитої. Покидаючи місто, турки вивезли з фортеці 270 гаубиць і 22 мортири [12, c. 180−187].

Друга реконструкція відбулася в середині XVI століття під керівництвом військового інженера і архітектора Іова Претфеса, який збудував дві башти — Нову західну та Нову Східну (над давнім колодязем, що зберігся донині), а також Польну браму з мостом, рештки якого нещодавно булі віднайдені реставраторами [3, c. 17].

На початку XVII століття, з появою дальнобійної артилерії, військовий спеціаліст Теофіл Шомберг збудував перед західним фасадом замку кам’яно-земляні бастіони укріплення, що дістали назву Нової фортеці.

Однак, незважаючи на модернізацію, 1672 року кам’янецький замок захопили турецькі війська на чолі з султаном Магометом IV. Отже, причиною поразки поляків було не ненадійність укріплень, а саме історичні умови розвитку Речі Посполитої, яка на той час виявилася непідготовленою, щоб протистояти численній турецькій армії.

2. 2 Військово-інженерне планування Турецького мосту

Високе плато в петлі річки Смотрич — батьківщина одного з найбільш захищених середньовічних європейських міст — Кам’янець-Подільського (старій його частині). А вузький перешийок, що сполучає його з Великою землею, де насилу змогли б розминутися двоє верхових, та під охороною потужної цитаделі зробив його і зовсім неприступним [51, c. 4].

Саме ця дорога життя, що слугувала в мирний час головною транспортною артерією міста, по якій йшла жвава торгівля, а у військове — останній оплот тих, що обороняються, була однією з самих стратегічно важливих складових захисної лінії Кам’янця. Тому вже в ХI столітті, тоді ще дерев’яна, дещо секційна магістраль стає постійним предметом опіки міської влади. Завдяки своїй тодішній архітектурі (кожна з його секцій могла бути ізольована) Замковий міст не раз вставав останньою перешкодою на шляху атакуючих військ противників [19].

Звичайно з розвитком військово-оборонного мистецтва, що не втратив своєї актуальності, він стає предметом численних перебудов і реконструкцій. Так, імовірно після пожежі рубежу XII—XIII вв.іків, що знищив усі дерев’яні замкові укріплення, міст стає кам’яним, придбавши риси, характерні для мистецтва мостобудування раннього Середньовіччя: арочна конструкція, невелика ширина.

У ХV столітті для посилення цього ключового вузла оборони з боку Кам’янець-подільської фортеці, що охороняє підступи до міста на Великій землі, була споруджена Надбрамна кругла в плані вежа, яка дещо знаходилася від основного комплексу моста, — з'єднання відбувалося за допомогою підйомної дерев’яної секції [57, c. 120−127]. Після розгромної поразки в ході турецько-польської війни (1672−1676), місто опинилося в руках імперії Османа. Нові володарі Кам’янця починають активно проводити його модернізацію під свої потреби, в ході одного з етапів якої Замковий міст під ім'ям Турецького втрачає свою арочну багатосекційну конструкцію (арки і відстань між прольотами закладається) і обзаводиться облицювальним обрамленням з обох боків. До того ж з боку міста для його посилення були споруджені оборонні стіни, частина з яких збереглася і донині [54, c. 21−33].

Також існував другий Замковий міст на Польній брамі. Його було збудовано в 1544 р. Іовом Претвичем, який будував у Кам’янці-Подільському нову браму. Біля Скальської брами булі обороні вали і рів, через рів йшов дерев’яний розвідний міст, який опускався на кам’яні стовпи і рів в разі споживи заповнювався водою. Міст існував ще перед 1820 роком. По мості можна було ввійти до «Нового замку» (земляного) [68].

З Турецьким мостом пов'язана легенда про Юрія Хмельницького. Після смерті Богдана Хмельницького його син Юрій Прийняв гетьманство, але пізніше зрікся його і прийняв монаший сан з ім'ям Гедеона. Але продовжував втручатися в політичні справи того часу і не сидів на місті.

Так він потрапив в полон одному з татарських загонів, які поверталися з-під Кам'янця і був відправлений до Криму, а звідти до Константинополя.

Саме цим непутящим полоненим, який носив прославлене на Україні ім'я, турки вирішили скористатися, щоб притягнути на свою сторону народ України, і назначили його малоросійським гетьманом. Окрім звання гетьмана турки дали Юрію Хмельницькому і титул «князя сарматійського». Близько 1679 р. новий гетьман-князь оселився в Немирові і звідти почав правити населенням під наглядом кам’янецького пашi [50, c. 10−11]. Та сподівання турків щодо Юрія Хмельницького не справдилися. Ця людина, некерована й жорстока, своїми непомірними поборами розігнав все населення Немирова і округи, за що був замінений турками в 1681 р.; та коли нового, назначеного турками, гетьмана Дуку поляки захопили в полон, турки знову назначили гетьманом Юрія Хмельницького, який в серпні 1681р. прибув до Кам’янця і під турецьким конвоєм відправився у свою бувшу резиденцію Немирів. Та й на цей раз Юрій не довго князював. Бажаючи покращити свої скудні фінанси, він видумав податок на шлюб: усі мешканці його області, при вступі до шлюбу, повинні були питати дозволу у гетьмана і сплачувати податок.

Невдовзі після цього розпорядження в самому Немирові один місцевий багатий єврей Орун відсвяткував весілля сина, не попросивши заздалегідь дозволу у гетьмана і не сплативши податок. Цей єврей займався торгівлею, військовою здобиччю та жінками, яких він відправляв у турецькі гареми, чого і знали його турецькі сановники. Орун, на підставі цих зв’язків, вирішив, що не обов’язково просити дозвіл на весілля свого сина, при цьому платити гроші. Юрій Хмельницький, дізнавшись про це, розгнівався і відіслав своїх слуг спалити дім Оруна та захопити господаря. Люди гетьмана не застали господаря дома, але захопили його жінку, привели до гетьмана і, за його наказом, закатували страшною карою — з живої шкіру зідрали. Орун, коли дізнався про це, побіг до паші Кам’янецького зі скаргою. Паша дав звістку про це в Константинополь і звідти було наказано судити Юрія [55, c. 45−47]. Турецькі вояки, з почесного конвою Хмельницького, арештували його і привели в Кам’янець. На польському ринку, де колись була польська ратуша, а в той час найвища турецька управа, відбувся суд трьох пашей над Юрієм. За вироком суду, Юрію на площі накинули мотузку на шию, відвели на міст, який нині зветься Турецьким, тут його задушили, труп викинули в річку. Так закінчилось тут життя сина славного Богдана. Було це в 1685 р.

Замковий або так званий Турецький міст, завдяки досить оригінальному плануванню архітекторів, відігравав значну роль щодо охорони та захисту фортеці від турецьких захватників. Після захоплення яничарами Кам’янця-Подільського міст зазнає еволюційних перетворень: стає більш міцним завдяки кам’яним укріпленням, змінені арочні прольоти, тобто його трохи розширено. Але саме найважливішою особливістю Замкового мосту була його ширина, де не змогли пройти численні військові загони.

2. 3 Башти Старого Замку

План старого замку не має форми якоїсь правильної геометричної фігури; в загальному вигляді - це довгастий чотирикутник, що простягся на краю високого рогу гори від південного сходу до північного заходу. Ширина цього старого замку приблизно 50 м, довжина від півночі 135 м, від півдня 160 м, а посередині 180 м. Площа замкового подвір'я коло ѕ га, а всієї площі з прибудуваннями 1,5 гa.

Старий замок мурований має навкруги високі мури і 11 мурованих башт. В'їзд до замку зі сходу, з боку міста. Башти розставлено так: по довжині замку з одного боку 4, з другого 4, на західному боці на кінці дві з'єднані башти і одна нібито окремо з півночі коло річки [23, c. 15−16].

Коло башт — першої - Папської, другої, третьої та четвертої - збоку скелі йшла стіна, якої фундамент виведено було на скелі; висотою вона сягала до внутрішніх замкових стін, що були між цими баштами. Ця зовнішня стіна тоді (1544 р.) будувалася; вона повинна була забезпечувати підступ до тих башт і взагалі до замку. Тепер зовнішня стіна є тільки коло перших двох башт. Зі сторони Карвасар замок був додатково оточений кам’яною стіною, в які навпроти Ляської (Білої) башти була кам’яна дошка з вирізьбленим написом: «sumptus», по сторонах «pal pod», а внизу: «MDCCLXL» [23, c. 32].

Старий замок в його сучасному вигляді був збудований для захисту від татарів, як передні мури християнства коштом папи Юлія II (Папська вежа), камянецького єпископа Якоба Бучацького (Ковпак), архієпископа Яна Ляського (Ляська), камянецького єпископа Мартина Білобрезького (Денна), куявського єпископа Креслава з Курозвечок (Рожанка) [18, c. 26].

Башта Папська (або Юлія) п’ятиповерхова стоїть на південно-східньому розі замку, над скелею, де внизу туляться хатки передмістя Карвасар. Ця башта внизу чотирибока; по середині восьмибока, а на самім вершку кругла, покрита конусовим ґонтовим дахом, (зробленим літ 35 тому). Наверху тої башти з боку міста вставлено кам’яну таблицю з гербом і інсигніями папськими. Кажуть, що то герб римського папи Юлія II (1503- 1513 pp.), що призначив був на ремонт Кам’янецького замку «данину св. Петра» (њwiкto-pietrze, податок костьолів папі). В XVI ст. цю башту називали Папською, або Юлія [59, c. 273−279].

Над входом з подвіря замку в підземелля на кам’яному арцабі був невеликий герб, який зображав на полі вершника, над щитом була корона, а по боках можна було прочитати букви: «Р. Р. G. D. Р» [1, c. 218].

Під час археологічних розкопок, які проводились у фортеці в 1959—1960 pp., під будинком який поєднував Чорну та Папську, була виявлена кімната пушкаря, а поруч 57 кам’яних ядер. Через декілька метрів виявлено гробницю князів Коріатовичів XIV ст., глибиною 8 метрів, яка була видовбана в скелі.

Коло цих башт — збоку скелі йшла стіна, якої фундамент виведено було на скелі; висотою вона сягала до внутрішніх замкових стін, що були між цими баштами. Ця зовнішня стіна тоді (1544 р.) будувалася; вона повинна була забезпечувати підступ до тих башт і взагалі до замку [44, c. 91−92].

Тенчинська башта кругла, має кілька амбразур. Нагорі збереглися кам’яні кронштейни; це показує, що на цій башті був такий зубчастий верх та може і покриття, як на Рожанці та Лянцкоронській баштах. Ця башта називалася в XVI ст. (опис 1544 р.) Тенчинською.

Тенчинська башта, теж міцна, і від свого фундаменту, закладеного на скелі, до половини своєї висоти здавна обшита муром (опис 1544 р.) [65].

Ковпак башта така, як і Тенчинська: вона кругла з невеликими амбразурами в деяких місцях, але кронштейнів нагорі нема. Покриття, як і на всіх південних баштах, конусове, ґонтове. З південного боку цієї башти на верху вставлена кам’яна таблиця з гербом, яким -важко розібрати, бо камінь вивітрився. На цій Башті був герб, що мав в полі герб «Абданк», зверху біскупська шапка, по боках стрічка, желз і куля. В XVI ст. цю башту називали «Ковпак» [28, c. 74−75].

Друга башта з південного боку замку звалася «Ковпак»; вона також, як каже опис 1544 p., добре збудована на міцному фундаменті. Коло тої башти була над самою скелею давня й дуже попсована мала башта, призначувана для сторожі, щоб, коли нападатимуть вороги, охороняти дорогу, яка йшла тут з Хотеня [65].

Башта, збудована Яном Ляським, перша по цій лінії башта кругла з білим старовинним тинком. У XVI в. називали її Ляцькою, або «Кораб (Ковчег) арцибіскупський». З південного боку башти на горі вставлено кам’яну плиту з гербом. В полі був ковчег (чаша), зверху біскупська шапка і хрест, поєднані стрічкою, з лівої сторони була кольчуга, а з правої меч. З подвір'я замку над входом до тієї башти на кам’яних гарно оброблених арцабах вибито напис: VERVS AMICVS EST RARIOR FENICE, що в перекладі означає «Вірний друг рідший за фенікса» [12, c. 69−71].

До цієї «Нової» великої башти припирає ніби підтримує друга башта вища, кругла (не зовсім правильної форми); в XVI в. вона звалася «Денною». У цій башті була колись римо-кат. каплиця св. архангeла Михаїла, що її будував кам’янецький староста Микола Бpеський р. 1575, про що свідчить напис на внутрішній стіні башти. Зверху над написом була ще одна кам’яна стела з гербом, але її було спеціально вийнято зі стіни. Той напис Прездецький прочитав так: «Sacellum hoc consecratum est per reverendissimum Martinum Biaіobrzeski, Dei gratia episcopum Camenecensem et abbatet Genov. Quod reparavit generosus Nicolaus Brzeski de Brzescie terrarum Podoliae generalis capitaneas, ad laudem Dei Omnipotentis in titulum S. Michaelis Archangeli A. D 1575».

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой