Категорія прекрасне та потворне

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Этика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ЗМІСТ

ВСТУП

ПОЛІКАТЕГОРІАЛЬНІСТЬ ЕСТЕТИЧНОЇ НАУКИ. КАТЕГОРІЇ ПРЕКРАСНЕ І ПОТВОРНЕ

КУЛЬТУРА СПІЛКУВАННЯ І ЕТИКЕТ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Естетика — наука про становлення чуттєвої культури людини. Естетичне має статус аксіологічного, воно — царство цінностей, саме тут вони найбільш сконцентровані і найбільш зримо проявляються і функціонують.

Категорії естетики — найзагальніші та найістотніші поняття естетичної теорії, духовні моделі естетичної практики, естетичного освоєння світу. В категоріях естетики як логічних формах представлено весь історичний досвід естетичного ставлення до дійсності та естетичні характеристики світу культури і природи. Естетичні категорії не є нерухомими, незмінними сутностями. Вони історично змінюються і розвиваються, відображаючи етапи розвитку естетичного досвіду й пізнання. Система категорій як зміст естетичної теорії є мінливою конкретно-історичною єдністю, до того ж вона має культурно-регіональні та національні особливості.

Етикет — складова суспільної культури, або сукупність правил поведінки, що стосуються зовнішнього вияву людських відносин. Етикет як феномен духовної культури вимагає від людини знань про світ, здатності самостійно мислити, розрізняти добро і зло, вміти переживати й співпереживати, відчувати й співчувати, шкодувати й виявляти милосердя, а це означає бути готовим поводитися згідно з гуманістичними принципами моралі.

ПОЛІКАТЕГОРІАЛЬНІСТЬ ЕСТЕТИЧНОЇ НАУКИ. КАТЕГОРІЇ ПРЕКРАСНЕ І ПОТВОРНЕ

Розвиток і розширення категоріального апарату естетики відбувається внаслідок розвитку як естетичної та художньої практики, так і наукової рефлексії щодо них. Теоретичне поняття набуває статусу категорії естетики, якщо воно містить у собі певну закономірність естетичної та художньої діяльності. Естетичні категорії містять не тільки пізнавальний, а й оціночний момент. Це пов’язано із своєрідністю естетичної та художньої сфер культури, що полягає в утвердженні людського, гуманістичного змісту культури.

Сучасна естетична теорія внаслідок бурхливого розвитку нових напрямів дослідження й загально-філософських методологічних засад не має чітко визначеної та структурованої системи категорій, що ускладнює можливість остаточного визначення категоріального статусу деяких понять естетики. Категорії естетики структуруються щодо певних напрямів естетичної теорії, які стосуються різних сфер та аспектів естетичної й художньої практики:

1) метакатегорії - естетичне, гармонія, міра, прекрасне, потворне, піднесене, низьке, героїчне, трагічне, комічне, іронія;

2) категорії естетичної діяльності - естетична діяльність, мистецтво, фольклор, декоративно-ужиткове мистецтво, дизайн, художнє конструювання, естетика побуту, мода, садово-паркове мистецтво та інші артпрактики;

3) категорії естетичної свідомості - естетичне почуття, естетична оцінка, естетичне судження, естетичний смак, естетичний ідеал, естетичні погляди й теорії;

4) категорії гносеології мистецтва — художній образ, мімезис (художнє відображення), поетика (художнє мислення), художня форма і художній зміст, художня ідея, художня правда, художня умовність, ідеалізація, типізація, індивідуалізація;

5) категорії психології мистецтва — художня творчість, художнє сприйняття, катарсис, емпатія, художня здібність, талант, геній, натхнення, фантазія, свідоме, підсвідоме, творча уява, індивідуальна манера і стиль;

6) категорії соціології мистецтва — художник, публіка, художня критика, меценатство, функції мистецтва, свобода і детермінізм художньої діяльності, соціальне замовлення, народність, національне та загальнолюдське у мистецтві, елітарне та масове мистецтво, художні інститути й політика в галузі культури;

7) категорії онтології та морфології мистецтва — художній твір, артефакт, види мистецтва: архітектура, скульптура, живопис, література, музика, театр, кіно; роди: епос, лірика, драма, станкове або монументальне мистецтво; жанри: роман, повість, оповідання, портрет, пейзаж, натюрморт тощо;

8) категорії семіотичного та структурного аналізу мистецтва — текст, контекст, знак, композиція, сюжет, фабула, міф, художній час і простір, хронотоп, ритм, інтонація, метафора, символ, архетип;

9) категорії герменевтичного аналізу мистецтва — розуміння, тлумачення, комунікація, інтерпретація, художня мова, буття, гра, діалогічність, переживання, культурний контекст, герменевтичне коло;

10) категорії історичної типології мистецтва — художній процес, традиція, спадкоємність, новаторство, художній канон, художня епоха, напрям, течія, школа, метод, стиль;

11) категорії теорії естетичного виховання — естетичні здібності та потреби, методи й засоби естетичного виховання, всебічний розвиток особистості, художнє спілкування.

Категоріальний апарат естетики постійно збагачується за рахунок осмислення нових художніх явищ і процесів, залучення термінів суміжних наукових дисциплін (філософії, психології, мистецтвознавства, семіотики, структуралізму, культурологи), в процесі розвитку естетичної теорії, які набувають специфічного естетичного змісту. Саме тому осягнення змісту основних естетичних категорій як проникнення в закономірність існування естетичних явищ є важливим завданням естетичної науки.

Прекрасному, з-поміж інших естетичних категорій, надається особливої уваги, воно очолює список естетичних цінностей. Як аксіома приймається положення, що прекрасне є головна естетична цінність, показник духовності і гуманності, досконалості і свободи, головне поняття естетики як науки. Раніше естетику взагалі називали наукою про прекрасне, інколи її називають так і тепер. Прекрасним для людини в природі, в суспільстві і в самій собі, є все те, в чому вона знаходить досконале і життєутверджувальне, бажане і гармонійне, безкорисливе і облагороджувальне. Тому прекрасне є таким само важливим і необхідним для людини, як благо, добро і щастя, воля і творчість.

Прекрасне — особливий вимір людини, пов’язаний з її самореалізацією і самоутвердженням в своїх родових якостях, у цілісному функціонуванні, вільному виявленні своїх потенціалів і сил. Як і без щастя, так і без прекрасного доля людини позбавляється сенсу, а життя — перспективи. Прагнучи до прекрасного, людина має важливі ціннісні орієнтири і проявляє активність, долає перешкоди і бореться за їх реалізацію. Прекрасне викликає певний психічний стан, що підвищує загальний життєвий тонус людини і її творчий потенціал, оздоровлює психіку і сприяє оптимістичному світосприйняттю. У прекрасному в найбільш концентрованому вигляді проявляється гуманна і творча сутність людини, її незгасаюча потреба в духовній цілісності та збагаченні своїх потенцій, розширення діапазону творчості і впливу.

До потворного (огидного) відносять усе дисгармонійне, ущербне, низьке, жалюгідне, вороже, страхітливе, словом, усе те, що виступає як «антицінність» і не відповідає родовій сутності людини, її ідеалам, все те, що вона прагне знищити або уникнути.

У реальному житті прекрасне і потворне несуть у собі конкретно-історичний зміст, у їх формуванні і трактуванні головну роль відіграє спосіб життя, рівень і характер матеріальної і духовної культури, менталітет, традиції, фізичний і духовний стан людини. Це стосується як оцінок людиною природних явищ, так і оцінок іншої людини, суспільства загалом і окремої події чи явища. По-різному, зокрема, сприймають і оцінюють жителі тайги степ або араби — тайгу. Для індіанця джунглів Бразилії, що живе в умовах майже кам’яного віку, висушена ним особливим способом до мініатюрних розмірів голова ворога — прикраса: підвісивши її до пояса, він нею пишається. В цивілізованої ж людини вона викликає цілком зрозумілий жах. По-різному одне і те саме явище, подія оцінюються і переживаються залежно від ситуації й індивідуального стану. Одне діло милуватися плотом, який стрімко несе бурхливий і порожистий Черемош, інша справа — опинитися самому на ньому, відчувати хитку ненадійність цього плавзасобу.

Вітрильник на глянцевій поверхні моря, що пливе до горизонту, у людини, котра відпочиває на узбережжі, асоціюється з мрією, свободою і таємничістю. Мабуть, іншої думки той, хто на цьому вітрильнику намагається уникнути якогось лиха або тікає від когось, а вітру майже немає.

Особливо зримо і багатобічно проявляється прекрасне і потворне в людині. Все, що в ній благородне, порядне, як от: чесність, мужність, щедрість, милосердя, патріотизм, відданість дружбі, — прекрасне. І навпаки: підступність, скупість, боягузство, брехливість, жорстокість — потворне.

А.П. Чехов вустами доктора Астрова в п'єсі «Дядя Ваня» говорить: «В людині все повинно бути прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки». Але в людині, як у суперечливому цілому, щоправда, у різних пропорціях, примхливо сполучається прекрасне і потворне, або красиве і некрасиве, якщо йдеться про її зовнішність і поведінку. У тій самій п'єсі Астров говорить про дружину професора Серебрякова Олену Андріївну: «Вона красуня, безсумнівно, але… вона тільки їсть, спить, гуляє, чарує усіх своєю красою — і більш нічого. У неї немає ніяких обов’язків, на неї працюють інші … А бездіяльне життя не може бути чистим».

Краса, разом із своїми смисловими значеннями «витонченість», «грація», «ідилія» за змістом співпадає з прекрасним і слугує для визначення і оцінки таких естетичних властивостей предметів і явиш дійсності, як досконалість, завершеність, гармонійність, виразність, у більш вузькому смислі, часом щодо окремих сторін, властивостей особливостей, достоїнств. У даному випадку Олену Андріївну оцінюють із зовнішнього боку, за фізичною красою, яка, звичайно ж, є цінністю, але не дає підстав на цій основі вважати людину прекрасною.

Піднесене — ще одне поняття, яке також пов’язане з прекрасним, збагачує його такими важливими почуттями, як захоплення, повага і радість. Почуття піднесеності викликаєте позитивне, що постає перед людиною як непересічне, великомасштабне, надзвичайне, здатне викликати захоплення, вивести за межі буденного і наявного. Співрозміряючи з ним свої сили, людина може намічати і свою перспективу. В природі почуття піднесеності можуть викликати безмежні простори океану, снігові вершини гір, вигляд упевненого в своїй могутності слона або лева. Виняткова мужність, відданість, патріотизм, доброта, благородство, словом, усе те, що набагато переважає сили і можливості пересічної людини і виступає як бажане для неї, є піднесене. Але, не те, що лякає, пригнічує, принижує, знесилює, зневірює, формує і викликає почуття власної незначущості і мізерності. У певному розумінні піднесене можна назвати особливого роду прекрасним, його найвищим ступенем, що відрізняється могутністю або героїзмом і в своїх крайніх виявах може виступати як щось небезпечне і страхітливе, викликати в людині захоплення, змішане з почуттям страху. Таке почуття, зокрема цілком осмислено і цілеспрямовано, використовує релігія або тоталітарний режим і «культ вождів» (Гітлер, Сталін).

Як піднесене можна вважати вищим ступенем прекрасного, так низьке є крайнім ступенем огидного. Це те, що приховує негативні сили і потенції, які несуть в собі особливу загрозу руйнації, розпаду, деградації, занепаду як суспільству, нації, людству загалом, так і окремій людині, стає або може стати джерелом великих бід. Загарбницькі війни, штучні голодомори, наркоманія і алкоголізм, тотальна корупція і хабарництво, тероризм, «сексуальний гедонізм», тобто крайня сексуальна розбещеність — все це прояви низького. Водночас, це свідчення крайнього падіння і розпаду як соціальної системи, так і окремої людини.

Цілком природне прагнення людини до прекрасного, красивого, піднесеного, витонченого, бажання жити «красиво», комфортно і насолоджуватися життям часом стає спонуканням до бездумного існування і формування ілюзій. Справжнє повноцінне життя сповнене душевних тривог і жертв, долань суперечностей між дійсним і належним, трудовими зусиллями і насолодами, між радощами і печалями. До того ж прекрасне, красиве, піднесене мають біля себе постійну тінь: огидне, низьке, осоружне. Можна говорити, що прекрасне, красиве і піднесене є своєрідним показником того, що людина знайшла відповідь на ту чи іншу проблему свого існування, і, відповідно, на сенс свого життя, а тому одержує заряд оптимізму і впевненості в своїх діях, у своїй поведінці, в самій собі. Прекрасне, краса — не привілей видатних особистостей або щасливчиків. Життя, потреби, інтереси людей багатогранні і багатоаспектні, а, отже, багатоаспектна краса і прекрасне. Людина може знаходити їх і переживати в будь-якому суспільстві і в будь-якому віці, як у моменти творчого піднесення і досягнення бажаних високих результатів, так і в повсякденності. У праці, сім'ї, у дітях, у природі, у мистецтві людина може знаходити красу, і все це може приносити їй миті щастя, а відтак оптимізму і надії на майбутнє. Прекрасне хоча і є суб'єктивним станом і переживанням, воно неможливе без інших людей, без спілкування, співробітництва, громадянства, безкорисливості і альтруїзму. Ніщо не можна ні відмінити, ні замінити людині її одвічне прагнення до прекрасного, краси, які до щастя, бо те й інше є для неї тим глибинним джерелом, із якого живиться її прагнення і бажання.

Прекрасне і його різновиди — красиве і піднесене є основним об'єктом художньої діяльності, саме на це насамперед, звертається увага художника, використовується талант, ставляться цілі, вишукуються засоби, відтворюється природне, суспільне і особисте. Прекрасне в мистецтві не в самому об'єкті, не в якійсь «життєвій правді» або «ідеалізації», не в доступності і зрозумілості як таких, а передусім, у досконалості художньої форми, завдяки якій чуттєво-предметне виступає змістовним боком художнього твору, хвилює і духовно збагачує, гармонізує і збуджує, руйнує негативне і установлює на активний опір усьому тому, що знелюднює і принижує людину.

Ні нагромадження художніх ефектів, ні простота і природність самі ще не роблять художній твір таким, аби оцінити його мірою прекрасного. Як не гарантує цього і відповідність форми змісту, за якими вимірюються приналежності до «реалізму» чи «модернізму», або все те, що пов’язують з поняттям гармонія, упорядкованість, зваженість. Основне в мистецтві, у художньому творі - утверджувані ідеали, ідеї, пафос і талант митця, який, відгукуючись на потреби часу, суспільства, людини, намагається відобразити-виразити, утвердити-закріпити найвищі цінності і викликати у читача, глядача, слухача прийняття їх чи неприйняття, захоплення або огиду до всього того, що можна підвести під поняття «анти цінності».

«Красиве не те, що по-театральному осліплює і дурманить глядача, — писав К. Станіславський — Красиве те, що підносить життя людського духу на сцені і зі сцени, тобто почуття і думки артистів і глядачів».

Прекрасним ми називаємо пейзажі, зокрема таких художників, як Левітан, Саврасов, Куїнджі, Левченко, Васильківський, Глущенко. Таку саму оцінку даємо портретам, зокрема таких художників, як Рафаель, Леонардо да Вінчі, Рембрандт, Веласкес, Сєров, Репін. Жанрові картини, батальні полотна, твори на історичну тематику можуть бути прекрасними, якщо в них виражені і утверджуються гуманістичні цінності, є намір спонукати людину до вдосконалення, приготувати до боротьби з потворним і низьким. У цьому відношенні «некрасивого» об'єкта для мистецтва немає, є результат, який може викликати або захоплення, або огиду. Гоголь у «Ревізорі» і у «Мертвих душах» зобразив цілу галерею потворних, огидних типів: Плюшкін, Коробочка, Ноздрьов, Манілов, розкрив непривабливу сутність тодішнього життя в Російській імперії, але це високохудожні твори, що діють очищувально і добродійно, у них утверджується те, що надихає і підносить людину. Потворне в житті має опосередковуватися естетичним ставленням художника, який і сам повинен «естетично дистанціюватися» від усього того, що суперечить ідеалу і заперечує прекрасне.

Отже, прекрасне і потворне в мистецтві проявляються двобічно: як об'єкт відображення-зображення і як позиція та майстерність митця. Говорячи словами М. Чернишевського, одна справа намалювати прекрасне обличчя, інша — намалювати його прекрасно. Не обходячи потворне, бридке, огидне, низьке, мистецтво має певною мірою «знімати» у читача, глядача, слухача огиду естетичним ставленням і специфічним художнім прийомом, аби викликати у нього не тільки бажання відмежуватися від цього всього, але і боротися з ним в дійсності і в самому собі, тим самим примножуючи красу і вдосконалюючись як особистість.

КУЛЬТУРА СПІЛКУВАННЯ І ЕТИКЕТ

етикет спілкування прекрасне категорія

Прискореність інтеграції життя сучасної генерації людей у планетарному масштабі спричинила посилений інтерес до проблем етикету. Глобальні соціальні зміни у цілому світі й у нашій країні зокрема відбуваються на зламі епох, коли триває докорінне переосмислення цивілізаційних засад життя. Наочним прикладом цього процесу може послугувати невпинне зростання ролі людини як творця соціального світу й конструктора індивідуального життєвого проекту. Цей процес має імперативний характер. Він зумовлений, з одного боку, ускладненням світу й нечуваним збільшенням його динамізму, а з іншого — підвищенням домагань сучасної людини, яка сягнула вищого рівня свого соціокультурного розвитку порівняно із попередниками, щоб бути активно причетною до історичної долі людства загалом і особистої долі зокрема. Ситуація сьогодення позначена й тим, що життя як стихійний плин, як процес, ґрунтований на зразках та стереотипах, які певною мірою втратили життєвий сенс, дедалі глибше суперечить вимогам третього тисячоліття.

Підвищений інтерес до питань етикету, зрештою, пояснюється переосмисленням самого поняття етикет як найважливішого структуротвірного чинника існування людини в суспільстві. Функціонування суспільства за доби переходу від тоталітаризму до демократичної правової держави передбачає відновлення цивілізованих принципів і морально-етичних норм поведінки за ситуацій, що вимагають знання етикету, збагачення етнічного колориту всієї системи життя.

Етикет — невід'ємна складова загальної культури, яка, втім, ним не вичерпується вже тому, що охоплює не лише суто «етикетні», а й нестандартні форми поведінки, дуже поширені в сучасному суспільстві.

Останніми десятиліттями інтерес до культури поведінки та етикету відчутно посилився. Не слід забувати, що події 1917 року були революцією аж ніяк не в царині етикету, а на стрімких поворотах історії, у революційних буревіях і воєнних сутичках першим поколінням радянських людей часто-густо було не до етикету. Більше того, руйнуючи світ експлуатації та гноблення, брехні та кривди, вони заразом відкидали властиві йому форми спілкування, й особливо етикет так званого вищого світу, який вважали перешкодою на шляху просування людини з «низів» до «верхів».

Цей етикет нищили разом із підвалинами старого суспільства, продукуючи нові демократичні форми спілкування між людьми. З’ясовувати, що було цінного у попередніх, сформованих тисячоліттями правилах поведінки, у перші роки радянської влади просто не мали часу.

Інтерес до культури поведінки, до етикету загалом прийшов пізніше, у повоєнні роки, коли далися взнаки розбіжності між внутрішньою та зовнішньою культурою членів нашого суспільства, між освітою, знаннями й серйозними виробничими досягненнями, з одного боку, та елементарним невіглаством творців нового світу, їхнім невмінням поводитися на роботі й справжнісінькою розбещеністю вдома — з іншого.

Утім, без культури взаємин, без вихованості, без високого рівня зовнішньої культури втрачається й культура внутрішня. Згодом виявилося, що далеко не все у нормах і правилах колишнього етикету було дурницею, що в них містяться здорові елементи, які слугували людям у минулому, слугують зараз і слугуватимуть у майбутньому.

Сьогодні замало бути просто освіченим, треба бути інтелігентним, а це означає бути людиною, котра засвоїла культуру внутрішню і зовнішню. Ці глибинні процеси й зумовили відродження інтересу суспільства до проблем етикету і культури спілкування.

Сумлінність, доброта, вихованість, ввічливість і привітність -- найзагальніші характеристики людини культурної. У ширшому сенсі культурною, інтелігентною називають людину освічену, обізнану, здатну розуміти інших людей, морально й естетично виховану, тобто передусім наділену внутрішньою культурою. Проте нерідко прикметник «культурний» вживають для характеристики просто чемної людини, й на це, мабуть, є причини. Почастішання останнім часом короткотривалих контактів між людьми, особливо у великих містах, призводить до того, що доводиться судити про рівень культури тієї або іншої людини, не знаючи нічого, або майже нічого про її внутрішній світ. Швидкоплинні, найчастіше випадкові зустрічі з незнайомими людьми у транспорті, магазині, театрі, на вулиці можуть стати для нас приємними чи неприємними, викликати симпатії чи антипатії. Тому одних людей ми вважаємо культурними, інших — некультурними, маючи на увазі зовнішню міру опанування ними норм етикету й культури поведінки.

По-справжньому культурна, інтелігентна людина завжди чемна, і це конче важлива якість, що засвідчує її людську гідність. Безсмертною є фраза славетного Сервантеса: «Ніщо не коштує нам так дешево й не цінується людьми так дорого, як увічливість». І справді, ввічливість — чи не найважливіша, до того ж не надто вже й недосягненна чеснота кожного з нас. Значно складніше бути, скажімо, чесним, справедливим, принциповим і мужнім. Однак завжди слід пам’ятати, наскільки полегшують людям життя привітність і ввічливість і як обтяжують ба й навіть отруюють його нечулість, брутальність, байдужість.

Чемною і привітною вважають людину, поведінка якої відповідає поширеним у конкретному суспільстві правилам гарного тону, що мають своєрідну й тривалу історію в усіх народів світу. Проте за дивовижною церемоніальною строкатістю відносних, а часом і суперечливих правил і норм поведінки невблаганно проступає найістотніше у поводженні: уважність, чуйність і повага до тих, із ким ми спілкуємося вдома (у побуті) і на роботі (на службі). Саме цей гуманний, найвищою мірою демократичний зміст ввічливості бере на озброєння етикет прогресивного суспільства, позбавляючи надмірної складності, вигадливості, химерності й багатоманітності правила поведінки, що розпорошували людей, бо принижували й ганьбили одних заради піднесення інших.

Вихованість — це ввічливість і привітність, що перетворилися на звичку, стали другою натурою. Відмінність між просто чемною і привітною людиною і людиною вихованою полягає у глибині та швидкості поведінкових реакцій, у відтінках, у речах, що начебто не стосуються справи, однак є конче важливими у царині людських взаємин.

Вихована людина підсвідомо, автоматично робить те, про що «просто чемна і привітна» знає, але не завжди робить: при перших словах звернення жінки до чоловіка або старшого до молодшого останні підводяться з місця (якщо жінка або старший при цьому стоять); пропускають уперед жінку або старшого, коли входять у приміщення; знімають головний убір там, де його належить знімати (коли входять у дім, церкву, школу, установу); поступаються місцем у транспорті людям похилого віку або пасажирам із дітьми. «Просто чемна і привітна» людина подекуди це робить, а часом ні. Залежно від настрою й обставин (коли їй це вигідно). Навряд чи треба доводити, що справжня культурність панує лише там, де з’являється вихованість, де норми і правила етикету, зовнішньої культури, чемної й привітної поведінки переходять у внутрішню, втілюються у звичках, вчинках, рисах характеру, тактовності кожного з нас.

Саме тактовність — визначальна риса вихованої людини, це почуття міри у взаєминах між людьми, моральна інтуїція інтелігентної людини, що підказує їй правильний вибір, тонку, обережну, делікатну лінію поведінки стосовно оточення. Норми, принципи і правила, якими керується тактовна, делікатна людина, найчастіше починаються з частки «не»: «не кажи», «не дозволяй», «не торкайся», «не звертай уваги». А. Чехов неодноразово наголошував: «Гарне виховання не в тому, що ти не проллєш соус на скатертину, а в тому, що ти не помітиш, якщо це зробить хтось інший». Не помітиш, аби допомогти людині швидше й простіше впоратися із прикрою незграбністю, від якої жоден із нас не гарантований.

Видатний німецький письменник Еріх Марія Ремарк у романі «Три товариші» писав: «Такт — це неписана домовленість не помічати чужих помилок і не займатися виправленням їх». Чи означає це, що «помічати» чиїсь помилки, критикувати їх різко, нетактовно, що бути тактовним завжди означає комусь догоджати, підлабузнюватися, підлещуватися? Звісно, ні. Такт — це розум серця. Він не спростовує принциповості, відвертості, чесності, порядності, доброзичливості, та й правила тактовної поведінки — не найголовніші в моралі. Але як же нам іноді бракує тактовності, делікатності, доброзичливості, коли ми заходимося критикувати чужі помилки і хиби навіть у звичайнісіньких життєвих сімейних і службових справах. І як часто ми смертельно ображаємо не ворогів, а близьких нам людей.

Невихованість, зухвалість і некультурність багатоликі, проте можна вирізнити два найсуттєвіші відхилення від норми загальнолюдської культури поведінки й етикету: це відсутність уваги до інших людей, до їхніх справ і турбот, і надмірна допитливість, прагнення «залізти в душу», нав’язати оточуючим своє товариство й власні турботи, що можуть бути для них нудними, нецікавими і навіть неприємними. Тож виходить, що нав’язливість, настирливість, надокучливість ' свідчення не просто егоїзму й неповаги до людей, а й невихованості й неінтелігентності.

Звичнішою й водночас соціально небезпечнішою є внутрішня некультурність, що виявляється в байдужості, запальності й озлобленості. Хами завжди поводяться зухвало. Одначе поводяться вони брутально й зухвало доти, доки суспільство мириться із зухвалістю й брутальністю. Виникає ланцюгова реакція: чим менший опір зустрічає зухвалець з боку оточення, тим паскудніше він поводиться.

Отже, простежується чітка закономірність: із агресивним хамством треба боротися не тільки словом, а й ділом — поставити на місце, закликати до порядку «героя-зухвальця», притягти його до відповідальності з усією суворістю закону. Тут ідеться про будь-яке хамство (і з боку примітивного злодія, і з боку наділеного владою хама).

Правильна поведінка людини, що відповідає нормам і правилам гарного тону і гарних манер, лише тоді набуває сенсу, коли ґрунтується на морально-етичних мотивах вільного волевиявлення. Адже справжня краса поведінки — результат глибоко усвідомленого ставлення до власних вчинків, відповідальність за їхні наслідки. До того ж етикет як феномен духовної культури вимагає від людини знань про світ, здатності самостійно мислити, розрізняти добро і зло, вміти переживати, співпереживати, співчувати, тобто бути напоготові щомиті поводитися згідно з гуманістичними принципами моралі й моральності.

Величезну роль у спілкуванні людей відігравала й відіграє культура мови, підґрунтя якої становить мовний етикет. В Україні форми мовного етикету використовує кожна людина. Це найпоширеніші вербальні форми, з якими люди звертаються одне до одного, виявляючи ввічливість, повагу, чуйність і такт. Нам по кілька разів на день доводиться когось вітати, із кимось прощатися, бажати успіху, вибачатися, висловлювати співчуття, радість, звертатися до когось за порадою і радити самим.

Мовний етикет — це сукупність мовних засобів, що регулюють нашу поведінку в процесі спілкування. У мовній поведінці людини саме й увиразнюється справжня повага до інших людей. Мовний етикет робить людське спілкування приємним і бажаним.

Як правило, люди спілкуються для обміну інформацією, новими цікавими знаннями. Проте спілкування має також побутовий характер. У всіх різновидах спілкування за орієнтир править мовний етикет, правила та норми якого треба знати кожній людині, якщо вона не хоче перетворитися на об'єкт глузування. Наявні у кожному суспільстві норми і правила етикету спілкування складаються із розгалуженої системи мовних формул, за допомогою яких люди встановлюють зв’язки, підтримують доброзичливу тональність мови. До них належать такі основні формули:

Доброго здоров’я!

Щиро дякую!

Вибачте, будь ласка!

Дозвольте пройти!

Чудова традиція панує в українських селах, де вітаються з усіма людьми, знайомими і незнайомими: «Доброго Вам здоров’я!», «Доброго Вам ранку!», «Доброго Вам вечора!», «Добридень».

Мовний етикет в Україні - підґрунтя живої мовної практики українського народу. Виразність і чистота мови найнезабутніші в українських народних піснях, що заторкують серце, надають позитивний заряд на все життя, бо це безсмертні перлини народної творчості. Увага до мовного етикету відбилася не лише у народних піснях, а й у казках, прислів'ях і приказках:

«Що маєш казати, то наперед обміркуй»;

«Краще недоговорити, ніж переговорити»;

«Бережи хліб на обід, а слово на відповідь «;

«Краще мовчати, ніж брехати «;

«Дав слово — дотримай його»;

«Не хочеш почути дурних слів, не кажи їх сам»;

«Хліб-сіль їж, а правду ріж «;

«Треба знати, де що сказати»;

«Ласкаве слово — як день ясний»;

«Погане слово проковтни»;

«Всякому слову свій час».

Мовний етикет орієнтує нас на правила, дотримання яких уможливлює змістовне спілкування. Правила і норми мовного етикету залежать від багатоманіття ситуацій спілкування, до яких передусім можна віднести: знайомство, привітання, прощання, вітання, вибачення, прохання, запрошення, пропозиції, поради, згоду, відмову, співчуття, комплімент, схвалення.

Кожна етикетна ситуація вимагає виконання характерних для неї мовних правил. Так, приміром, згоду виказують вербальними формулами:

«Із задоволенням! З радістю! Будь ласка!».

Відмовляють зазвичай за допомогою таких формул:

«На жаль, не можу… «, «Хай Ваша ласка, допоможіть!», «Мені дуже прикро, але…».

Знайомство — важлива ситуація, що супроводжується особливими формулами мовного етикету:

Дозвольте з Вами познайомитися!

Дуже приємно з Вами познайомитися!

Мене звуть Наталка. Я хочу познайомити Вас із моїм сином Валерієм, а також із онуком Олексієм.

Під час зустрічі доречні такі вербально-етикетні формули:

Яка приємна зустріч!

Ласкаво просимо!

Доброго дня!

Доброго вечора!

Як Ваші справи ?

Що нового на роботі?

Під час прощання зазвичай кажуть:

Хай Вам щастить!

Щасливої дороги!

Щасти Вам!

Найважливіші положення українського мовного етикету — ввічливість, чуйність шанобливість і доброзичливість — як особливі форми звернень однаковою мірою застосовні до знайомих і незнайомих людей. Українська мова навдивовижу багата на форми виявлення ввічливості. Наведемо деякі з них:

Дякую!

На все добре!

Будь ласка!

Перепрошую, панове!

Доброго здоров’я!

Щасливої дороги!

В українському мовному етикеті важливими положеннями є заборони стосовно неприпустимості порушень правил і норм етикету загалом. Не можна, наприклад, голосно розмовляти; надміру жестикулювати; штовхати співрозмовника; смикати за одяг; ляскати по плечу; нашіптувати щось одному зі співрозмовників; нагадувати людині про її вік, фізичні вади; розмовляти суржиком; висловлювати своє ставлення до чогось вигуками (ой, угу, ага), вживати слова біс, чорт, дідько, часто повторювати слова жах, страх, Боже; казати про конкретну людину «він, вона».

Правила мовного етикету людина засвоює в дитинстві й користується ними упродовж цілого життя. Нам добре відомий чудовий звичай мовного етикету українського народу, коли перехожі на вулицях села вітають одне одного словами: «Доброго здоров’я!». При цьому зовсім не обов’язково бути знайомими. Цей укорінений століттями звичай в Україні знаменує повагу, шану й уважність однієї людини до іншої. До того ж у такий спосіб висловлюють прихильність не лише до свого земляка, а й сродність (за словами Г. Сковороди) і гордість від того, що люди мають такого земляка і вважають за щастя нагадати про це вітанням.

Український мовний етикет охоплює мікросистему національно специфічних сталих оцінок поведінки людей, найчастіше у напівжартівливо-дотепних формах:

Гавкає, як той собака на прив’язі;

Заторохкотіла сорока, наче діжка з горохом;

Базіка — мовний каліка;

Меле, як порожній млин;

Бесіди багато, а розуму мало;

Глухий слухає, як німий говорить;

На городі бузина, а в Києві дядько.

Людина, зазначав Григорій Сковорода, не може жити сама. Для неї найбільша радість — це спілкування з іншими. Ми часто кажемо одне одному:

Бажаю тобі всього найкращого!

Бажаю тобі добра і щастя!

У цих словах не тільки вияв поштивості. В такий спосіб ми висловлюємо свою людську сутність. Коли ми говоримо комусь: «Вітаю Вас», «Доброго Вам здоров’я!», ми виявляємо своє ставлення не лише до самої людини, а й до її абсолютної цінності - здоров’я.

А коли ми говоримо одне одному «Дякую!», «Щиро вдячний Вам», ми висловлюємо власне ставлення до зробленого нам добра. Звертаючись до когось із проханням, ми говоримо: «Будь ласка!», бо плекаємо надію на позитивний результат прохання і заразом виявляємо щиру зацікавленість, подяку і повагу до співрозмовника.

Неспростовною людською цінністю, за словами В. Сухомлин-ського, є вміння відчувати власну провину. Припустившись помилки, заподіявши шкоду, спричинивши занепокоєння, ми відчуваємо незручність, ніяковіємо, шкодуємо й звертаємося з проханням на кшталт: «Вибачте, будь ласка», «Мені шкода».

Своєрідність кожного народу найвідчутніше вияскравлюється у спілкуванні, адже в ньому концентруються етнічні стереотипи із притаманною їм мовою, вербальними формулами й конструкціями, жестами, мімікою. Мова українських символів глибоко національна, вона відзначається не лише сукупністю етнічних знаків, а й характером зв’язків із традиційними нормами етикету.

Із давніх-давен в українському етикеті царює головне, що вирізняє його серед слов’янських народів, — це пріоритет жінки у житті суспільства й у подружніх стосунках, чітко простежуваний у національній міфології та фольклорі. Вчені, котрі досліджують сучасний етикет і культуру спілкування, виокремлюють низку особливостей: етикет стає демократичнішим, простішим, набуває рис природності, розумності та мудрості. Акумулюючи досвід попередніх поколінь, етикет і культура спілкування покликані допомогти сучасним і майбутнім генераціям діяти раціонально, зважено й красиво, полегшити й спростити спілкування людей.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Богдан С. К. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. — К., 1998. — 475 с.

2. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. — К., 2008.

3. Левчук Л. Г., Оніщенко О.І. Основи естетики. К.: Вища школа, 2000. — 271 с.

4. Колесніков М.П., Колеснікова О.В., Лозовой В. О., Чибісов Н. Г. Естетика. К.: Юрінком Інтер, 2005. — 208 с.

5. Сморж Л. О. Естетика. К.: Кондор, 2007. — 392 с.

6. Шеломенцев В. М. Етикет і сучасна культура спілкування. К.: Лібра, 2003. — 416 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой