Католицька культова архітектура України XIV-XVIII століть

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Строительство


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

План

  • Вступ
  • 1. Історичні передумови розвитку латинського зодчества на Україні
  • 1.1 Історія виникнення та функціонування католицизму на Україні
  • 1.2 Художні традиції католицьких культових споруд
  • 2. Католицьке культове будівництво в добу середньовіччя
  • 2.1 Готика на Україні
  • 2.2 Ренесансне культове зодчество та ренесанс
  • 3. Розвиток католицької культової архітектури на Україні в XVII-XVIII століттях
  • 3.1 Будівнича діяльність католицьких чернечих орденів
  • 3.2 Бароко на Україні
  • Висновки
  • Список використаної літератури

Вступ

Закінчилося ХХ століття — століття злету людського генію і найбрутальніших злочинів, століття світських відкриттів і засилля неправди, століття розквіту ідей демократії та сваволі тоталітарних режимів. Яким воно було для України? Воно увійшло до її історії двома світовими війнами, кривавими переворотами, голодомором, концтаборами, етноцидами, Чорнобилем. Людство вже переступило поріг нового тисячоліття, а у нашій пам’яті ще живе відлуння жахів минулого.

Історія, як відомо має властивість повторюватися, і тому, потрібно обов’язково знайти відповідь на питання: «Чому?»

Чому сталося так, що після елінської і римської культури, після Ренесансу, та епохи гуманізму мешканці освідченої Європи, до складу якої без сумніву належить Україна, стали авторами найганебніших і найдикіших в історії людства вбивств та актів вандалізму?

А може цю відповідь найдоцільніше шукати не в історії, а в людських душах? І комунізм і фашизм починався однаково і у людей забирали Бога. Його замінювала ерзац-ідеологія, в якій Богові, та й зрештою, і людській душі місця не було. Мета одна: створення людини-гвинтика, людини-«зомбі». Людини, яка не має моральних засад, людини, яка мислить примітивними колективними категоріями і не спроможна мислити самостійно, людини, якою легко маніпулювати.

Одним із найефективнішим засобом досягнення цієї мети було знищення духовного світу людини, через фальшування історії, руйнацію храмів, спалення книг, картин, ікон, предметів культу, яку б духовну і мистецьку цінність вони не мали.

Це спричинило не тільки незнання свого минулого і культурної спадщини, а й певне викривлення свідомості і людина бачить тільки те, що її примусили бачити, і не хоче помічати очевидних речей, які не співпадають з її обмеженим світоглядом.

Ми, сучасні українці, живемо вже у третьому тисячолітті і саме нам судилося стати свідками і учасниками неймовірних подій: воскресіння і відродження християнської духовності в Україні.

Розташовані на перетині релігійно-культурних впливів християнського Сходу і Заходу, землі України створили неповторну культурну палітру, яка відображає різноманітність її духовного життя, що глибоко відобразилося в історії і ментальності нашого народу.

Цей, такий промисловий феномен єдності у різноманітності є вирізняючою рисою католицизму на українських землях. Багатовікова присутність католицьких громад на Україні забезпечила зв’язок нашої національної культури з культурою Західної Європи.

Характерним для України є те, що християнство тут народилося в контексті не роз'єднаної ще Церкви, і гостре усвідомлення українською нацією свого права на суверенність, нерозривно пов’язане з боротьбою за визнання своєї національної ідентичності, — це два виміри історії українського народу. Це наклало своєрідний відбиток на культуру нашої країни ще з часів Київської Русі.

Святіший Отець Йоан Павло ІІ у промові до українських єпископів, які прибули з візитом до ad Cinuna Apostolonum (звітна подорож) до Риму 25 березня 1999 року, сказав: «На вашій землі багатство Католицької церкви виявляється в різних обрядах; візантійська і латинська традиції, які співпрацюють з вірменською, хоча ця остання не дуже численна, зливаються в одному прославляючому співі, котрий Наречена-Церква, подорожуючи землею, безустанно співає своєму небесному Нареченому-Христові. Більше того, ця численність у єдності є гордістю Церкви, а якщо ця риса притаманна християнській спільності, то вона є ідеальним вихідним пунктом для людського суспільства, яке теж покликане будувати спільноту, шануючи і зберігаючи розмаїтість культурних елементів».

1. Історичні передумови розвитку латинського зодчества на Україні

1.1 Історія виникнення та функціонування католицизму на Україні

Древні перекази сповіщають, що на київські узгір'я прийшов, мандруючи з Синопу до Риму, апостол Господній — учень Ісуса Христа і брат першого римського єпископа апостола Петра — Андрій, якого народна традиція нарекла Первозванним. Літописець Нестор так описує цю подію: «Сказав він (апостол Андрій) учням своїм, які були з ним: «Бачите ви сі гори? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог.» І зійшов він з гори і благословив їх і поставив хрест. І поклонився Богу, і спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, ї рушив по Дніпру вгору.

Визначне місце у справі християнізації українських земель, без сумніву, належить святим братам Кирилу та Мефодію. Ці апостоли слов’ян походили з грецького листа Солуня. У 850 — 860 рр. вони вирушили з християнською місією, під час якої відвідали землі хозарів, які мешкали, між іншим, і на теренах теперішнього Криму. Там, згідно з переказами, вони знайшли мощі святого папи Климента. У 860 році проповідуючи Боже Слово, як підтверджують дослідники, Святі Брати відвідали і інші землі України-Русі. Однак, більш вагомим для християнізації Русі було укладення Кирилом слов’янської азбуки та спільний переклад на слов’янську мову Євангелія, Діяння Апостолів, Псалтиря та деяких інших літургійних текстів. Проповідуючи у Великій Моравії та Панонії у 864 — 867 рр. Кирило та Мефодій пристосували до слов’янської дійсності візантійський церковний обряд, який ще стали називати слов’янським обрядом.

Оскільки успіхи в християнізації слов’янських народів викликали неспокій і суперечки німецької ієрархії, то Святі брати вимушені були у 867 році вирушити до Риму, щоб Вселенській Архірей папа Адріан ІІ розсудив суперечку — чи можна використовувати в богослужінні слов’янську мову? Такий захист слов’янської літургії і переконлива аргументація на її користь не залишила сумнівів у Святого Отця щодо слушності їхньої справи. Папа апостольською владою затвердив новий обряд у Вселенській Церкві, символічно жертвуючи принесені літургійні книги на вівтарі базиліки Св. Петра. Тоді ж папа рукоположив Св. Мефодія у єпископи як пастиря Маравської дієцегії. Разом з ним папа рукоположив на присвітерів інших слов’янських християн.

У столиці західного християнства Святі Брати перебували протягом двох років — аж до смерті святого Кирила. Його тіло досі спочиває у римській базилиці Св. Клімента. Слід зазначити, що біля саркофагу з його тілом є написи різними слов’янськими мовами як данина вдячності Апостолові слов’ян. Серед них є таблиця з написом українською мовою.

Кирило-мефодієвське християнство почало проникати з сусідніх слов’янських країв на західні землі України-Русі вже у Х столітті. Не виключено, що перші єпископи на Волині були пов’язані з ієрархічною структурою Церкви Моравської держави, тобто дотримувались традиції Святого Мефодія. Історики припускають, що слов’янські літургії в деяких частинах західно-руських околиць відправлялися як згідно з візантійською, так і римсько-католицькою обрядовістю.

Отож, сам світанок українського християнства зв’язаний із діяльністю Апостолів Слов’ян — Святих Кирила та Мефодія, яскраво засвідчує про споконвічні органічні зв’язки Церкви в Україні з Константинополем та Римом, з духовністю християнського Сходу та Заходу.

Перші контакти України-Русі з Західною Католицькою Церквою сягають початків державного життя цих земель. Руські володарі, розпочинаючи справу християнізації своєї країни, звертали свій погляд як на Схід, так і Захід. Перша християнка на Київському престолі, свята рівноапостольська княгиня Ольга, після хрещення Олена, яку на Заході називали Helena Russorum Regina (Олена Королева русів), у 959 році посилала посольство до імператора Оттона І з проханням прислати пастиря і духовних учителів для Русів.

В 977 році папа Бенедикт VII вперше в історії України вислав своїх послів до князя Ярополка. Ймовірно, йшлося про заснування католицької ієрархії на цих землях. Однак, сильна на той час опозиція зі сторони язичників, змусила відкласти на той час справу впровадження християнства.

Офіційне хрещення Русі, яке відбулося у 988 році за часів Святого рівноапостольського князя Володимира (980 — 1015), як знаємо з переказів, сталося після «вибору віри», тобто обряду. В часи цих роздумів київський князь посилав своїх послів також і до «німців», тобто латинських католиків. Політичні умови сприяли прийняттю східного християнсва «від греків», тобто Візантії. Цей факт, однак, не перешкодив дотриманню добрих відносин із християнським Заходом. В цьому ж таки 988 році до Києва прибули — згідно з Ніконівським литописом — «посли з Риму від папи та принесли мощі святих».

Це був акт привітання, який Апостольський Престол передавав новому християнському правителеві Європи.

Наступник Святого Володимира, князь Святополк, заручившись підтримкою свого тестя, польського короля Болеслава, всіляко сприяв своїм католицьким підданим. Німецька хроніка Тітмара повідомляє, що тоді майже ціла країна підтримувала католицьку Церкву. Одним з проявів свідомості спільності у вірі з католицьким світом Заходу була поширена тоді практика укладання шлюбів між пануючою тоді київською династією Рюриковичів і західноєвропейськими королівськими династіями. Київського князя Ярослава Мудрого називали «тестем Європи», тому що його дочки були одружені з володарями багатьох європейських країн: Швеції, Норвегії, Польщі, Угорщини, Німеччини і Франції.

Як засвідчують деякі історичні хроніки, вже на початку Х століття, разом із проникненням на Україну християнства, розпочинається організація латинської церковної ієрархії на Русі. Так, відомо, що на українські землі аж до Бугу і Стиру сягала у Х століття Празька дієцезія. Перша християнка на Київському престолі, свята княгиня Ольга, у 959 році звернулася до імператора Оттона І з проханням прислати на Русь єпископа і місіонера. Таке призначення отримав монах з Майнцу Лібуцій, який був формально першим латинським єпископом Києва. Однак він так і не прибув до своєї дієцезії і тому через рік після цього призначення у 961 році помер. В цьому місці слід зазначити, що формально латинська Римсько-католицька ієрархія на Русі з’явилася раніше, ніж було призначено з Константинополя східного митрополита грецького обряду Михайла. Наступник Лібуція єпископ Адальберт (961−981) започаткував контакти між Руссю і Апостольським Престолом.

Якийсь час на князівському дворі Володимира Великого гостив Св. Бруно Боніфатій з Кверфорту, який як місіонер поїхав проголошувати Боже Слово серед степових народів. Римська мартирологія називає Св. Бруно Episcopus Ruthenorum (єпископ русинів). Пізніше у 1642 році, київський єпископ Флоріан Уфторийський привів з Риму мощі Святого Бруно-Боніфатія, які збереглися в парафіяльному костелі в Клевані на Волині. У 1021 році прибув на Русь єпископ Олексій, болгарин за походженням, якого на прохання князя Ярослава прислав папа Бенедикт VIII. Він був фактично першим єпископом, який, прибувши на українські землі, організував душпастирську опіку над місцевими католиками. Тому 1021 рік часто подається істориками, як дата заснування римсько-католицького руського єпископства. Однак, через зміну політичної ситуації, яка потягнула за собою антикатолицьку реакцію, Олексій вимушений був покинути свою паству. Треба зазначити, що католики були спочатку переважно вихідці із Західної Європи, котрі оселилися на Русі. Серед них були купці, міщани, наймані воїни-варяги. Тому католицизм на Русі називали варязькою, німецькою або латинською вірою. З часом цю групу поповнили новонавернені місцеві русини. Для надання душпастирської допомоги українським католикам на Русь прибули місіонери з орденів домініканців і францисканців. Крім цього, католицькі місії на Русь з половини ХІІІ століття посилали єпископи з кафедри у місті Любуші. Довгий час після того, як єпископ Олексій вимушений був покинути Київ, на землях України не було жодного римсько-католицького єпископа.

Тільки у 1232 році папа Григорій ІХ висвятив єпископа для Русі-Герарда з місцевості Опатіо. Після смерті його наступника Готарда у 1257 році руську єпископську кафедру, згідно з розпорядженням папи Олександра IV, передано любушським єпископом.

Через спустошення періоду татаро-монгольської навали, коли релігійне життя українських католиків не могло нормально розвиватися, ця ієрархічна юрисдикція була лише формальною. Під час правління єпископа Стефана стало помітним прагнення відділення самостійного українського єпископату з-під влади любушських єпископів. Тому папа Йоан ХХІІ у 1321 році призначив монаха-домініканця Генріха незалежним єпископом Київським. Прийнято вважати, що від цього часу фактично бере свій початок Київська дієцезія.

Навіть після офіційного розколу у християнстві київські князі підтримували зв’язки з католицьким Заходом. Особливо це було помітно за правління князя Ізяслава. 17 квітня 1075 року папа Григорій VII вислав до нього лист — це перший відомий історичний документ Апостольського Престолу, надісланий до України.

Цікаво, у ньому Святий Отець звертається до Ізяслава як до короля Русі, а його дружину називає королевою. Припускається, що перед тим Ізяслав, перебуваючи у Римі визнав зверхність Святого Престолу над своєю країною і прийняв з папських рук королівський вінець. Папа в листі зазначив, що він гостив у себе також Ярослава, сина Ізяслава, що приїхав до Риму «Поклонитися мощам Святого Петра».

Незважаючи на те, що прислане з Візантії духовенство переважно вище, з усіх сил намагалося прищепити українським християнам ворожість до «латинян», вмовляючи навіть, що на Заході немає істинної віри, у свідомості православного населення Київської Русі західні католики були передусім братами у вірі і сповідниками того самого єдиного Бога. Київський літопис ХІІ століття містить оповідання про христові походи західно європейського лицарства. Хрестоносців, що поклали голови, визволяючи Єрусалим, невідомий український літописець прирівнює їх до святих.

В часи занепаду київського престолу центр державного життя перенісся на галицько-волинські землі. З огляду на їх територіальне положення, контакти з католицьким Заходом постійно підтримувались і розширювались. Припускається, що дружинники згадуваного у «Слові о полку Ігоревім» князя Ярослава Осмомисла (1157 — 1187) брали участь у походах лицарів-хрестоносців. Творець могутності Галицько-Волинської держави князь Роман Мстиславович (1199 — 1205), який прийняв титул «Самодержця Русі», з молодості виховувався в римсько-католицькому оточенні при дворі польського короля Казимира Справедливого. Достовірно відомо, що він був жертводавцем-благодійником бенедектинського монастиря в Єрфурті. Про це згадують тогочасні хроніки, називаючи його Romanus nex Ruthenorum (Роман король Русинів).

У 1207 році папа Інокентій ІІІ написав Другий відомий в історії лист на Україну. Скероване до українського народу апостольське послання ''Universis per Ruthenian constitutis'' привезла на Україну папська місія, очолювана легатом Григорієм. Святіший Отець не вважав, що Русь внаслідок церковного розколу відокремлена від Католицької Церкви і тому закликав русинів зміцнити єдність з Апостольським престолом.

За правління князя Данила Галицького (1245 — 1264) зв’язки України із Заходом ще більше зміцнюються. Однією з причин такої політики була потреба протидії татаро-монгольським завойовникам, від влади яких залежать галицько-волинські правителі. Можна вважати, що з 1247 року Данило перебував у канонічній єдності з Римом, а Церква у його державі визнавала верховенство єпископа Риму. Черговим кроком до зміцнення зв’язків з католицьким Заходом була коронація Данила Романовича у 1253 році в містечку Дорогочині (тепер територія Польської республіки). Папський легат Опізо від імені Святішого Отця Інокентія IV одягнув на скроні українському володареві корону, про що Галицько-Волинський літопис залишив таку згадку: «Так він прийняв вінець від Бога, від Церкви святих апостолів, і від престолу святого Петра, від отця свого Никентія». Несприятливі політичні обставини призвели до послаблення унії Церкви в Галицько-Волинській державі з Апостольським Престолом.

Останній володар на галицькому престолі Болеслав Юрій ІІ Тройденович (1323 — 1340) походив з католицької родини мазовецьких князів. Прийнявши православ’я і ставши галицько-волинським володарем, він надалі підтримував, впроваджуючи західноєвропейські моделі життя, наприклад, магдебурзьке право. Це сприяло оселенню у його володіннях численних колоністів з Заходу, які додатково зміцнювали позицію Римсько-Католицької Церкви на Україні.

Отож, всупереч стереотипним уявленням про те, що впливи Католицької Церкви на українських землях пов’язані з політичною активністю сусідніх держав, таких як Польща, Угорщина, Литва, історичні факти переконливо доводять, що початки католицизму мають тут глибокі автохтонні корені. Місцеві володарі, серед яких часто були члени пануючих династій, дбали і опікувалися своїми католицькими підданими і підтримували єдність з Апостольським Престолом у Римі. Навіть після офіційного розриву у 1054 році Константинополя з Римом Київська Церква не сприйняла болісного розколу у християнстві і всіляко засвідчувала свою єдність із Західною Церквою.

Після ослаблення влади руських володарів у XIV столітті українські землі потрапили у сферу впливів сусідніх держав: Литви, Польщі та Угорщини. Власне тоді - у другій половині XIV століття — тут постають латинські дієцезії. На підставі інформації польського єпископату папа Григорій ХІ видав 13 лютого 1375 року буллу «Debitum Pastoralis offici», в якій зазначалося:

Сім церков підносяться до гідності єпископських осередків: Галич, Перемишль, Володимир, Холм, Луцьк. Турів, Київ.

У єпископа Любуського відкликаються всі права, які йому належали за звичаєвою традицією або на основі права.

Галицьку латинську церкву піднесено до гідності митрополії, якій підпорядковуються Перемишльська, Володимирська та Холмська єпархії.

Всі ці церкви проголошуються незміщеними й Апостольському Престолу належить право призначення для них ординаріїв.

Польському єпископату доручається, щоб він, здобувши відповідні інформації, запропонував кандидатів на єпископів цих церков.

Так, з благословення папи Григорія ХІ і при підтримці польського єпископату на українських землях в 1375 році постала римсько-католицька церковна ієрархія.

Фактично з цієї знаменної події, почалося регулярне католицьке храмобудування на території України. Повільно, крок за кроком, в період 1400 — 1404 роках постала і отримала фінансове забезпечення Київська римсько-католицька єпархія. В 1411 році в Києві, який налічував лише тоді три тисячі мешканців на узгір'ї, званому Киселівка, відремонтували і значно розбудували дерев’яний костьол в ім'я Св. Миколая, що був одночасно і парафіяльним, і кафедральним. Зараз тяжко з’ясувати, коли саме був зведений цей перший католицький храм у Києві, однак ще в 1396 році володар міста князь Володимир Ольгердович висловлювався про опіку над костьолом та монастирем домініканців. В 1411 році його син Омелько Володимирович підтвердив власною грамотою фінансову підтримку на користь домініканського конвенту та костьолу Святого Миколая. Тоді і було закладено і резиденцію єпископа.

Більш активне будівництво католицьких храмів велося на землях, які належали до західних регіонів України-Русі: наприклад, на Галичині будували храми в романських традиціях, завезених з Великоморавської держави. Основною характерною особливістю такого будівництва є те, що храми на Галичині та прилеглих землях будувалися з каменю або (рідше) цегли — плінфи, в той час як в центральній Україні храми були в основному дерев’яні. В результаті чого часто знищувались через пожежі і не дають уявлення про свою архітектуру та стилістику. Активне культове будівництво велося в першу чергу в єпископських осередках: Галичі, Перемишлі, Холмі, Луцьку, Турові, Володимирі, Києві, Львові.

На початку XV століття на територію України-Русі здійснювали спустошливі напади залишки Золотої Орди. Так у 1416 році монголо-татари знищили Київ, звівши нанівець багаторічну працю римсько-католицького єпископа Михайла Трески, та вщент зруйнувавши Київський кафедральний костьол.

Вкрай негативно позначилися на розвитку католицизму в Україні міжусобні війни. Після смерті великого князя литовського Вітаутаса в 1430 році на Україні спалахнула справжня громадянська війна між прихильниками Свидригайла та Сигізмунда Стародубського. В збройному протистоянні за литовський трон хіба не вперше після Кревської унії (1385) використовувались релігійні мотиви. 28 серпня 1412 року папа Йоан ХХІІІ оголосив буллу «In eminenti specula», на підставі якої Львівська єпархія була піднесена до рангу архієпархії і столицею нової митрополії визнавався Львів замість Галича. Відтепер, на наступні 386 років, Київська єпархія увійшла до складу Львівської митрополії. В свою чергу це спричинило значне пожвавлення духовного та культурного життя у Львові, та піднесення культового будівництва у найкращих європейських традиціях.

У середині XV століття польський король Казимир ІV Ягелончик (1447 — 1492) з метою подальшої централізації влади впроваджує в життя держави адміністративні реформи, в результаті яких в Україні до початку ХVІ століття були утворені шість воєводств: Берзьке (Холмщина і Підляшшя), Брацлавське, Волинське, Галицьке, Київське, Подільське. Відтепер було чітко встановлені кордони єпархії, в осередках яких стали виникати великі католицькі приходи, а також утворювалися нові парафії в містах Чернігові, Чуднові, Овручі, Житомирі, Кам’янці-Подільському, що також сприяло піднесенню культового будівництва.

В 1471 році воєводою київським було призначено Мартина Гоштольда, який до того часу вже заснував францисканський монастир Тикочині і тепер привіз монахів цього ордену до Києва. Існують дані, що в кінці ХV століття на території князівського замку (сучасна Флорівська гора), тоді званого литовським існувала католицька каплиця. Однак, місто в 1482 році було захоплено, пограбовано, і майже вщент спалено військами кримськотатарського хана Менглі-Герея.

І все ж Київ, незважаючи на руїну, що несли татари (в період 1450 — 1586 рр. на Волинь, Поділля та Брацлавщину скоєно 86 набігів), постійно відбудовувався, люди намагалися відновлювати його колишню славу торгово-промислового та культурно-релігійного центру. Очевидно, вже до 1494 року (рік затвердження за Києвом Магдебурзького права) у місті знову існувала католицька громада і душпастирську працю тут виконували місіонери-домініканці або францисканці.

Територіально католицькі дієцезії співпадали з православними єпископствами. До Львівської метрополії також увійшло єпископство в Сереті (Молдавія). Так що територіально, католицька церква на Україні була однією з найбільших у Європі. Землі Закарпаття, які перебували у сфері впливів Угорського Королівства, входили у склад Трансільванської дієцезії, заснованої ще у 1009 році. Відомо, що в той час виникали парафії в селах Бобове, Ардієво, Дідове, Зміївка, Іванівка, Велика Бігань, Сюрте, та Чорнотисів. З 1346 року, терени Закарпаття увійшли до Егерської дієцезії. На цей час тут вже було понад п’ятдесят католицьких парафій

1.2 Художні традиції католицьких культових споруд

Архітектура, принесена на терени України-Русі з прийняттям християнства, у православному обряді була носієм східних візантійський традицій. Разом із візантійським духовенством на Русь прибули будівничі, які керували будівництвами церков. Вона впровадили на Русі техніку цегляної та кам’яної кладки стін, побудову склепінь та купольних покриттів. Набув розповсюдження архітектурний стиль візантійського зодчества — хрестово-купольний храм. Цей тип храму утворився у Візантії приблизно до середини ІХ століття в період розквіту візантійського мистецтва так званого «Македонського Відродження» і до середини ХІ століття майже повністю витіснив базилікальні храми. Але на теренах Західної Європи, починаючи з ранньохристиянського періоду, тип «базиліка» міцно закріпився як основний тип храму і з плином часу набував тих чи інших стилістичних рис.

В первісному варіанті базиліка була винайдена римськими архітекторами і застосовувалась як громадська споруда (basilike — з грецької - царський дім). Класичним прикладом базиліки може слугувати, збудована у 430 — 440 рр. у Римі, базиліка Санта-Марія Маджоре. Ще в дороманський період базилікальний тип, розповсюдився по майже всій території Західної Європи. Спочатку на території сучасної Німеччини, Франції, Італії, з часом і на Східну та Північну Європу.

На території сучасної Франції та Німеччини базиліка набули форм букви Т або видовженого латинського хреста. Починаючи з Х століття просторова структура храму збагачується введенням другого поперечного нефу та других західних хорів. Стеля у дороманських храмах була пласкою та дерев’яною, але в деяких випадках застосовувалось і склепіння, наприклад, у капеллі Карла Великого в Аахені, що збудований за взірцем храму Сан Вітале в Равенні.

Ця споруда — центрична, у плані має форму восьмикутника. Внутрішній простір довжиною близько 15 метрів, поділяється на поверхи галерею, над якою височіє купол. За взірцем капеллі Карла Великого збудовано ряд храмів типу «ротонда» у Східній Європі, наприклад, на території Великоморавської держави. Слід відзначити, що культова архітектура Великоморавської держави мала величезний вплив на ранню християнську архітектуру України-Русі, зокрема Галицько-Волинського князівства. На початку ХІ століття найперше на територіях, що прилягають до Середземного моря з’являються перші романські споруди. Найбільш древні пам’ятки мають характерну кладку з великих грубо тесаних каменів. Фасади споруд часто прикрашались пласкими рельєфами та фальшивими глухими аркадами.

Тим часом, у Європі романський стиль активно розвивався і в ХІІ столітті досяг свого найбільшого розвитку. До того часу остаточно склався тип організації внутрішнього простору та об'єму в цілому. Саме в романський період в основному визначилися ті характерні особливості Латинського храму, дотримання яких стало каноном у західному культовому зодчестві.

Романський план базується на простих геометричних співвідношеннях. Бічний неф має половину ширини головного нефу і тому на кожний квадрат плану головного нефу, припадає два елементи бічних нефів. Між двома пілонами, навантаженими склепінням головного нефу, повинен розташовуватися пілон, що бере на себе тягар склепіння тільки бічного нефу.

Апсида має багатий декор, часто прикрашена «сліпими» арками, інколи розташованими в декілька ярусів. Горизонтальне членування головного нефа утворюється аркою і поясом вузьких високих вікон. В романських храмах інтер'єр прикрашений живописом, збагачений накладками, ліпними «лопатками», профільованими виступами, архітектурно обробленими колонами і пілонами.

Романська колона зберігає класичне ділення на три частини. Поверхня колони часто прикрашена орнаментом. Капітель спочатку дуже проста по формі (у вигляді перевернутої піраміди або куба) поступово збагачується різноманітнішими рослинними мотивами, зображеннями тварин та фігур.

Пілони також, як і колони, мають тричастинний поділ на базу, стовбур та капітель. В ранній період вони ще дуже масивні, а надалі полегшуються шляхом зміни пропорцій.

Зовнішній вигляд романських церков відповідає її внутрішньому вирішенню. Це архітектура простих за формою блоків, іноді значних розмірів з невеликими вікнами. Вікна робилися вузькими не тільки з конструктивних міркувань, а тому, що в них вставлялися скляні шибки тільки в готичний період.

В романській архітектурі існувало два основних композиційних типи храмових споруд. Це повздовжні у плані споруди, іноді дуже прості, прямокутної форми з апсидою, приєднаного до східної сторони, або базиліки; більш рідкими є круглі у плані будівлі з регулярно розміщеними апсидами.

Основна технічна проблема романіки полягала в перекритті внутрішнього простору храму, яке здійснювалося спочатку за допомогою циліндричних склепінь та куполів, а пізніше шляхом використання хрестових склепінь. В результаті простого об'єднання об'ємів виникали різноманітні композиції. Домінуюче положення займає об'єм головного нефу з напівкруглою апсидою, з одним, або декількома поперечними нефами. Різноманітного типу башти розміщують по-різному, як правило, дві з них встановлюються на фасаді; а третя, чотири- або восьмигранна, — над перетином головного і поперечного нефів. Найбільше уваги приділялося західному фасаду, котрий прикрашався архітектурними деталями, а не рідко й порталом із скульптурним рельєфом. Також, як і вікна, портал через значну товщину стін утворюється уступами, в закутки яких встановлювались колони, а іноді і складні фігури. Частина стін над дверним виступом називалась тимпаном і часто була прикрашена багатим рельєфом. Верхня частина фасаду розчленована аркатурним фризом, лопатками та глухими аркадами, бічним фасадам приділялось менше уваги. Висота романських церков збільшується в процесі розвитку стилю так, що висота головного нефу від підлоги до поверхні склепіння досягає зазвичай двократної ширини нефу.

Назва нового стилю утворилася від латинської назви міста Риму, так як стиль цей виникає в областях, що в минулому входили до складу Римської імперії. Романська архітектура продовжує розвиток античної християнської культури.

В становленні нового стилю брали участь всі культурні народи Європи. Так, як Україна-Русь на зорі романської культури в Х столітті тільки прийняла християнство, то елементи романського стилю прийшли туди досить пізно і не набули широко розповсюдження. Найбільш близькою до романського стилю була архітектура стародавнього Галицького князівства. Галицькі храми — ротонди стали першими християнськими храмами Європейського зразка на теренах України-Русі.

Завезений на територію Галицької держави у другій половині ХІІ століття з Великоморавії романський стиль побутував тут у вигляді церков-ротонд.

Як свідчать археологічні дослідження, першою ротондою на Галицьких землях була ротонда у Перемишлі, збудована у Х — першій половині ХІ століття. Цей храм знаходився поряд з князівським палацом, мав круглу форму й одну апсиду. До перших пам’яток ротондального типу слід віднести відкриті у 1882 році вченими-археологами Л. Лаврецьким та І. Захарієвичем на Залужницькій височині у Карповім Гаю, фундаменти так званого Полігону. План фундаментів поданий І. Захарієвичем, показав форму багатокутника. При повторному дослідженні було зроблено висновок: найвірогідніше це споруда культового призначення, тобто, ротонда.

У 1959 році Галицько-Волинська археологічна експедиція за участю М. Каргера розкопала фундаменти храму у с. Побережжя. Його план показав, що це класична ротонда-квадрифолій (ротонда-багатогранник), М. Каргер зробив детальний план храму-ротонди, з якого можна зробити висновок: аналогії галицьким храмам-квадрифоліям слід шукати насамперед на території Чехії, де такого роду споруди з’явилися значно раніше, ніж в інших країнах. Однією з найбільш ранніх є ротонда Святого Віта у Празі. План її фундаментів — кругле в плані приміщення діаметром 13 м, до якого з чотирьох боків прилягають апсиди. У першій половині ХІІ століття зведено храм такого самого типу у Празі, це ротонда Святого Яна на Забродні, а також ротонду Петра і Павла у Ржепоріє під Прагою, яка датується серединою ХІІ століття.

Близькі за планом галицьким ротондам споруди у Польщі; костьол Діви Марії у Кракові, збудований у Х столітті та костьол в Яку ХІІІ століття.

Яскравим прикладом галицької архітектури є існуюча нині з деякими перебудовами ротонда в Горянах. Вона має зовні у плані круглу форму, а в середині - шість півкруглих заглиблень. Одне з цих заглиблень розібране десь у середині ХІV століття для проходу в прибудований тоді ж квадратний притвор.

Напівкруглі внутрішні заглиблення мають сферичне склепіння, над яким височіє низький підбанник шестикутної форми. Стіни підбанника нахилені до середини будови. Підбанник вінчає баня, яка в нижній частині шестигранна, а в горі, до перебудови 1912 року, була сферичною. Горянська ротонда у нижньому ярусі мала четверо вікон: у східній частині помітні сліди замурування вікна. Ймовірно було вікно і в західній частині ротонди, де пізніше зробили двері для прибудованого притвору. У верхньому ярусі збереглися всі шість вікон, тільки колишнє романське півкругле завершення трохи змістилося у бік трикутної та прямокутної форм. Всередині ротонда розписана фресками ХІV століття та більш ранніми, які повністю збереглися. Фрески виконані, ймовірно, майстрами з Північної Італії у проторенесансній манері. На східній стіні нефа знаходяться розписи ХV століття виконані в техніці «ель секко» в манері тірольської та чеської живописних шкіл. Реставрація фресок розпочата 1932 року продовжена та закінчена 1960 — 1962 років. Науковці довго сперечалися з приналежності Горянської ротонди до тієї чи іншої середньовічної архітектурної школи. Угорські дослідники відносять її до передроманської доби і датують Х — ХІ століттями. Чеський вчений І. Краль висуває гіпотезу про початок будівництва ротонди ще в ІХ столітті, в період Великоморавської держави та про візантійські впливи на її стилістику.

2. Католицьке культове будівництво в добу середньовіччя

2.1 Готика на Україні

Кінець ХІV — перша половина ХV століть — один з найбільш цікавих періодів в історії архітектури України. Саме в цей час на землі західної України проникає новий європейський архітектурний стиль — готика.

Колискою готичного стилю була Франція, де ще у ХІІІ столітті вона з’явилась при перебудові монастиря Сен-Дені в Іль де Франс.

Готичний храм, зберігши ту саму форму базиліки, набув нової конструкції склепіння, основою якого стала каркасна система з нервюрами. Нервюри сходяться в пучки на опорних стовпах, на яких концентрується все навантаження перекриттів.

На перший погляд важко розібратися в складній композиції фасаду собору, що вражає перенасиченістю деталей, майстерно витесаних з каменю. Тут і величезні стрілчасті портали, схожі на ніші, скомпоновані так, що підсвідомо хочеться увійти у храм, і величезне, кругле вікно — роза над ними, немов затягнуте камінною павутиною, прозорі галереї і високі витягнуті доверху вікна і масивні стовпи-лопатки, що тягнуться від ярусу до ярусу і незвичайні башти; складні, немов кристалічні будови, що підняли свої шпилі на десятки метрів.

Але чим більше ми вдивляємося у всі ці деталі, що нібито вирізьблені не з каменю, а з якоїсь незвичайної твердої матерії, тим чіткіше усвідомлюємо собі задум архітектора — створити споруду, котра незважаючи на свої великі розміри, не тисне на людину своєю масивністю, а відволікає її від оточуючої сірості буденного життя; розбудити і приголомшити її свідомість, направити її думки до неба.

Архітектура перестала бути каменем і інертною матеріальною масою, вона як би летіла в гору… Ad majorem Dei glorian… (для більшої слави Божої). Були максимально зменшені членування конструкцій і товщина опор, котрі виконувалися у вигляді пучків колон. Стіни між колонами полегшені за рахунок великих вікон з різнокольоровими скляними композиціями — вітражами. Інтер'єр готичних храмів наповнений повітрям і казковим світлом від вітражів. Для готичного стилю характерна стрільчата арка. Склепіння будувались із системи арок, що перетинаються в декількох напрямках, виділених гуртами і нервюрами — потовщеними кам’яними гуртами. Навантаження від склепінь передавались на контрфорси, що виходили назовні, а розпір склепінь — на аркбутани, похилі підпорні арки, що мають вигляд ребер. Глуха романська стіна перетворилась на ряд вузьких простінків та великих вікон, масивні об'єми романського стилю змінив кам’яний каркас.

Готика — період розвитку монументальної скульптури. Скульптура почала вкривати увесь храм. У скульптурному декорі панують сюжети із Священного писання, та життя святих. Постаті статичні, у фронтальних позах. Поступово скульптура відокремлюється від стіни, набуває округлого об'єму.

У живописі місце фресок зайняв вітраж — живопис із шматочків скла, а згодом живопис по склу у свинцевій обводці.

Готичні собори будували по півтора століття, і башти часто так і залишались не добудованими. Ранній період готики відноситься до початку ХІІ століття. Яскравим його представником є собор Нотр-Дам в Парижі. Розквіт готичного стилю відноситься до кінця ХІІ - ХІІІ століття. І в ХІV — ХV столітті настає його завершальний етап, — період так званої прикрашеної готики.

В кінці ХІV століття після монголо-татарської навали поступово відновлюється будівництво на українських землях, насамперед на території Волині та на Галичині, які найменше потерпали від нападів. Тут зростають міста, розвиваються ремесла і торгівля. В міста прибувають численні поселенці, переважно німці, які принесли в архітектуру нові стильові риси. Частина Західної України входила тоді до складу Польщі, там будувалося багато католицьких костьолів в готичному стилі. Визначною рисою готичного стилю для країн Центральної Європи є цегляне будівництво на ряду з кам’яним. На тлі мурованих з червоної цегли стін вивищувалися білокам'яні різьблені портали.

В Україні готика також набуває національних рис. Так, наприклад, нервюрні склепіння нагадують за формою хрещаті, нефи як правило однієї висоти; часто вони мають чотири опорних стовпи, які несуть склепіння, так, як це практикується у хрестово-купольних храмах. Щодо невеликих однонефних костьолів, то вони майже нічим не відрізняються від українських традиційних храмів, лише відсутність бань та наявність гостролуких вікон і контрфорсів свідчить про їхній готичний характер.

Серед кульових споруд заслуговують на увагу: Кафедральний костьол у Львові (ХІV-ХV століть), Дрогобичі (ХV століття), Вижницях (1400 рік), Рогатині (ХVстоліття). Вирішальну роль у формуванні нового стилю відіграв Львівський кафедральний костьол. Його заклали на початку шістдесятих років ХІV століття, а завершили в вісімдесятих роках ХV століття. Серед будівничих цього храму відомі Нічко, Йоахіш Гром, Амброзій Рабіш, одним з найтурботливіших опікунів будівництва в міських актах зазначено Петра Штехера.

Об'ємну композицію костелу вирішено завдяки двом головним складовим: пресбітеріуму (вівтарній частини) та корпусу нав-молитовного залу.

Пресбітеріум у плані прямокутний витягнутий з полігональним закінченням зі сходу. Він об'єднує три прямокутні травеї, орієнтовані в поперечному напрямі та одну п’ятикутну. Кожній з них відповідає окремо кожне прясло склепіння. Ззовні між пряслами встановлено склепіння. У поперечному розрізі поперечне розв’язання обумовлює структуру фасадів. Ступінчаті контрфорси є вертикальними ритмічними елементами. На рівні нижнього уступу проходить поземний карниз, що обіймає не тільки площини контрфорсів, а й усіх фасадів будівлі в цілому. Він позначає початок високих, стрільчато завершених віконних отворів. Вінчає стіни пресбітеріуму, невеликого виносу гзимс. Такий тип вівтарної частини називають у наукових колах терміном «капличний хор». Його появу слід пов’язувати з побудовою в 1243 — 1248 роках капелли Сан-Шапель у Парижі. А у Центральній Європі таке архітектурне рішення була застосоване в будівлях австрійських та наддунайських майстрів при побудові домініканських та французьких монастирів. Завдяки цьому новий об'ємний тип усталився в архітектурі середньовіччя. Створені на початку ХІІІ століття жебрацькі ордени вважали за найголовніше проповідь серед міської людності, тож вони були першими ченцями, монастирі яких поставили не у віддалених від людських осель місцевостях, а безпосередньо в містах. Костьол мав бути спланований так, щоб у ньому міг розміститися монастирський хор і значна кількість вірних. Витягнутий «капличний хор» як найкраще відповідав цим вимогам.

На час заснування Львівської кафедри «капличний хор» був поширений у Чехії та Польщі.

«Капличний хор» львівської кафедри наслідували як у самому Львові, так і в цілому на Україні. Точною копією його став хор Львівського францисканського костьолу Святого Христа, збудованого в кінці ХІV — на початку ХV століття та у парафіяльному костьолі міста Дрогобича, збудованого в кінці ХІV — на початку ХV століття. Тут бачимо ті самі ознаки кафедрального стилю; витягнутий план, підвіконний гзимс, високий інтер'єр. Щоправда співвідношення висоти й ширини інтер'єру (1: 2), трохи менше ніж у Львові (1: 2,5). (іл. 1,2,3,4)

Тенденція пом’якшувати пропорції помітна у храмах Кам’янця-Подільського. Кафедральний костьол, збудований у ХV столітті має пресбітеріум з пропорційним співвідношенням у розрізі 1: 1,5. Подібні вирішення спостерігаються в кам’янецьких костьолах жебрущих орденів — домініканському і францисканського, збудованих у ХV столітті. У кафедральному костьолі Перемишля (кінець ХV століття) та парафіяльному костьолі в Переворську (середина ХV століття). Перші ознаки видозміни стилю відповідно до місця всіх уподобань можна побачити вже в архітектурі костелу в Рогатині, забудованого у середині ХV століття. У плані тут скорочено число травей до трьох та знижену загальну висоту споруди. Риси видозміненого «капличного хору» помітні у фарних костьолах другої половини ХV століття — першої половини ХVІ століття це храми у Новому Місті, Куликові та Фельштині. Другою складовою частиною Львівської кафедри є корпус нав. У плані це близький до квадрата прямокутник. Внутрішній простір поділений чотирма стовпами на три нави, однакові за височиною, але бічні майже вдвоє вужчі за середню. Таке вирішення називається зальним. Але повного ефекту зали, тобто рівноцінного в обох напрямках поперечному і повздовжньому простору не утворилося, бо опори сполучені між арками і це вносило елементи руху. Зальні вирішення простору храму відомі ще з романських часів, але особливої популярності набули в період готики. Їх поширенню сприяло будівництво храмів домініканським та францисканським орденами. Зала відповідала проголошуваній ними ідеї рівності людей перед Богом. При однієї височині інтер'єру слухані в головних і бічних навах перебували в більш-менш сприятливих умовах, аніж скажімо, при базилікальному розрізі.

Тип чотириопорної зали найбільше поширився у Чехії, наприклад, костьоли у Їглаві, Прахотицях, Двурі Карловим, Кутній Горі, Жатці, Славоницях та ін. Каталізатором такої об'ємності став забудований у 1352 році Карлом ІV костьол Діви Марії у Нюрнберзі.

На територію України цей архітектурний тип дійшов через Польщу, точніше через територію так званої Малопольщі, де на той час переважаючим просторовим розв’язанням храму була базиліка. Це було однією з принципових відмінностей від архітектури Західної України.

Вплив Львівського корпусу нав позначився більшою мірою не в прямому його повторенні, а у вирівнюванні чотириопорної структури. На основі її створені пам’ятки, декотрі з яких не мають прямих аналогій у центральноєвропейській готичній архітектурі. Корпус нав костьолу у Дрогобичі багато чим схожий на Львівський, проте у східних травлях нав зроблено емпори (другий ярус); внаслідок цього простору єдність інтер'єру порушено і корпус візуально «скоротився», пресбітеріум навпаки «витягнувся».

Чотири опори кафедрального костьолу в Кам’янці-Подольському своєю масивністю більше нагадують суцільну стіну з арками призначеними для проходу в бічні нави. Середня частина вища од бічних, але вікон немає. Зовні дахи нижчих нав підходили під самий низ головної. Отже, при базилікальному розв’язанні інтер'єру зовнішній вигляд споруди лишається таким, як і вигляд звичайної зали. Так утворено псевдобазилікальну композицію. Чотириопорні зали поширилися на терені правобережної України. Так збудовані францисканські костьоли у Самборі кінця ХV століття вплив описаного розв’язання відчувався навіть у ХVІІ столітті - домініканський та кафедральний костьоли в Києві. Другим, але значно менш поширеним типом є загальний розріз із шістьома опорами. Найяскравіший зразок такого корпусу — костьол у Рогатині. Всі опори круглої у плані форми, мають капітелі та базу, внутрішній простір рідкісно цілісний. Проте залишені міжнавові арки зорієнтовують його до вівтаря. Шестиопорними залами є храми у Перемишлі (кафедральний) та в Переворську (Бернардинський).

Наведені приклади спонукають до певних узагальнень щодо особливостей католицької культової архітектури на Україні кінця ХІV століття — першої половини ХV століття.

Розквіт кафедральної готики в Україні припадає на часи правління короля Владислава ІІ Ягайла (1386 — 1434). Найпомітнішою ознакою її є сполучення витягнутого «капличного хору» з компактним зібраним об'ємом нав. При цьому останньому створюється, як правило. на основі центричної фігури квадрата, або фігур близьких до нього. Цікаво, що центричний план корпусу переважив на землях з давньою православною традицією: в Україні, Білорусії, Литві, тут названий тип у католицькому будівництві посідав чільне місце, його не було у сусідніх землях, наприклад у Польщі.

Дещо не типовою для «адаптованої» української готики є каплиця Святого Мартина в Мукачево збудована у ХІV столітті. Кам’яна, однонефна, базиліка з граненою абсидою та на невеликою округлою башточкою з гостроконечним завершенням. З усіх сторін стіни костьолу укріплені масивними контрфорсами. Портал оформлений стрільчастою аркою та прикрашений вікном — розою.

В стінах вузькі стрільчасті вікна. В бічних фасадах вмуровані плити з епітафіями, багато з них датовано. В каплиці збереглися розписи датовані ХІV століттям. Каплиця відноситься до типово центрально європейської готичної школи і збудована ймовірно будівничими з Угорщини.

В цілому готика, як конструктивна стильова система, не набула широкого розповсюдження в українській архітектурі, вона проявилася головним чином в архітектурних деталях. Це пояснюється не тільки тим, що у будівництві культивувався центральнокупольний тип храму, але й також тим, що коли українські землі звільнилися від монголо-татарської навали і з’явилася можливість розпочинати будівництво, готика як стильова система вже віджила у країнах Західної та Центральної Європи.

2.2 Ренесансне культове зодчество та ренесанс

На початку XV століття в Італії в місті Тосканні, де ще повністю не щезла антична спадщина виникало нове явище в мистецтві - ренесанс, в більш вузькому значенні цього слова — відродження античного мистецтва. В XV столітті ренесанс поволі розповсюджується по всій Італії. Для нього характерні місцеві особливості, тому у Франції він інший, ніж у Венеції або в Римі. Але найбільшої різноманітності набув ренесанс, розповсюджуючись по всій Європі.

Архітектура займає провідне місце в ренесансній художній творчості. В цей період споруджуються будівлі, масштабною міркою яких стає людина. Суттєво змінюється характер монументальної архітектури, і на відміну вертикальному вирішенню простору, який відповідав ідеям середньовічної схоластики. Нові форми розвиваються в ширину. Ренесансна архітектура характеризується простотою та спокоєм об'ємів, форм і ритмів.

Ренесансні будівлі справляють враження статичних завдяки нашаруванню горизонтальних поверхів. Від античної архітектури ренесанс переймає ордерну систему. Колона, пілон, пілястра, архітрав, архівольт та склепіння є тими основними елементами якими користується ренесанс, при вирішення архітектурних композицій. Використовуються різноманітні ордери, котрі найчастіше стоять у ряд у відповідності з так званим взаємним підпорядкуванням — від найтяжчого доричного в нижній частині до найбільш субтильного коринфського зверху. Стіна знов набуває свого первісного тектонічного значення.

Дуже важливим є зміна характеру простору. Замість летючого і натхненного готичного простору з’являється раціональне візуально чіткими межами. На місці напружених готичних ламаних ліній, використовуються суворі, в більшості випадків, прямокутні форми. Основні геометричні фігури та тіла в ренесансній архітектурі - квадрат, прямокутник, куб і куля. Від початку і через весь період Ренесансу проходить принцип художнього індивідуалізму вільного використання античних форм.

Для ренесансних споруд крім традиційних матеріалів використовуються нові. Традиційний камінь в основному у ранній період використовується у вигляді кам’яних блоків, оброблених різноманітними техніками. Він використовується в конструкціях та в елементах оформлення. Все більш важливим матеріалом стають будівельні розчини. Практично Ренесанс — період панування штукатурки в архітектурі. Розчин використовується не тільки у кладці, але і у вигляді гладкої штукатурки, сграфітто, руста та для створення деяких інших архітектурних елементів. Цегла як і раніше залишається традиційним матеріалом, конструктивним та декоративним. Ренесанс відзначається характерним чергуванням матеріалів та кольору, широко використовується кольорові матеріали: теракота, майоліка та глазурована цегла. Виробами з цих матеріалів легко надати будь-якої форми, що дозволяла створювати різноманітні елементи та деталі архітектурного оформлення серіями.

В XVІ столітті частіше, ніж настінний живопис, у вбранні інтер'єрів використовуються ліпні прикраси, спочатку білі, а пізніше тоновані та позолочені. В значній кількості використовуються залізо, особливо як конструктивні деталі, які забезпечують міцність за допомогою тяг та затяжок.

Мідь, олово та бронза використовуються в декоративних цілях. З дерева конструюються «стропила» карнизів та стелі, котрі мають кесони складної форми. В деяких випадках з дерева виконуються і склепіння, наприклад циліндричні з люнетами.

Конструктивне рішення склепінь і куполів залишається основною технічною та художньою задачею. Дуже поширені глухі склепіння та купола, які залишають багато місця для розписів. При спорудження склепінь використовувався як античний, так і середньовічний досвід. Взірцем для наслідування вважався римський Пантеон. При цьому ренесанс намагається перебороти масивність та просте нагромадження об'ємів і для полегшення конструкцій в системі склепінь застосовуються різноманітні додаткові елементи, які залишаються відкритими та інколи трактуються як деталі художнього рішення (наприклад, затяжки). Часто використовується купол на вітрилах, раніше відомий у храмі Святої Софії в Константинополі. Але справді новим стає включення в систему високого барабана, перехідного циліндричного елементу, який встановлювали між «вітрилами» та куполом.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой