Кредитування підприємств та забезпечення кредитів

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Экономические науки


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Кредитування підприємств та забезпечення кредитів.

ПЛАН

  • Вступ 3
  • Розділ 1. Теоретичні основи організації кредитної діяльності комерційними банками 6
    • 1.1 Сутність кредиту та принципи кредитування 6
    • 1.2 Поняття кредитного ризику та кредитного процесу 10
    • 1.3 Особливості забезпечення кредитів 19
  • Розділ 2. Основні умови та етапи процесу кредитування в Святошинському відділенні № 171 АППБ «Аваль». 24
    • 2.1 Процес кредитування клієнтів банку 24
    • 2.2 Формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за позиками банку 32
  • Розділ 3. Способи захисту від кредитного ризику 38
  • Висновок 43
  • Список використаної літератури 45
  • Додатки 47

Вступ

Однією з найважливішою категорією ринкової економіки, що відображає реальні зв’язки і відносини економічного життя суспільства є кредит. Кредит завжди був і залишається важливим важелем у стимулюванні розвитку виробництва і являє собою економічні відносини з приводу зворотного руху позиченої вартості. Кредит забезпечує трансформацію грошового капіталу в позичковий і виражає стосунки між кредитором і позичальником. За його допомогою вільні кошти підприємств, приватного сектора і держави акумулюються, перетворюючись у позичковий капітал, котрий передається за плату в тимчасове користування.

Кредит в ринковій економіці необхідний, передусім, як еластичний механізм переливання капіталу з одних галузей в інші та згладжування норми прибутку. Він дає змогу подолати обмеженість індивідуального капіталу. У той же час кредит є необхідним інструментом для підтримки неперервності кругообігу фондів діючих підприємств, обслуговування процесу реалізації товарів, що є особливо важливим в умовах становлення в Україні ринкових відносин.

У ринковій економіці основною формою кредиту є банківський кредит. Банківський кредит — необхідний інструмент стимулювання народного господарства, без якого не можуть успішно працювати товаровиробники. В сучасних умовах необхідно навчитися як на макро-, так і на мікрорівні, правильно й ефективно використовувати банківський кредит в інтересах розвитку національної економіки України.

Відомо, що кредитні операції належать до базових операцій, якими банки, власне і відрізняються від небанківських кредитних установ і які створюють первинну сферу банківської діяльності. Як свідчить національний і світовий досвід, саме кредитування приносить фінансово-кредитним установам значну частину прибутків та водночас воно пов’язане з кредитним ризиком та ризиком втрати ліквідності та платоспроможності банку, а в підсумку — з ризиком банкрутства.

Актуальність теми курсової роботи пов’язана з тим, що ефективне кредитування на сьогоднішній день — це одне з найважливіших і найактуальніших завдань банківської системи України. Кожній фінансово-кредитній установі саме кредитні операції приносять найбільші доходи і від того, наскільки правильно будуть обрані методи і дотримані умови кредитування, в значній мірі, залежить результат кредитної операції.

Актуальність, науково-теоретична і практична цінність даної проблеми, необхідність розробки напрямків подальшого розвитку методів і умов банківського кредитування господарських суб'єктів і обумовили вибір теми курсової роботи.

Метою курсової роботи є вивчення проблем пов’язаних з дотриманням умов кредитування, вибором способів кредитування, виробленням практичних та методологічних рекомендацій щодо вдосконалення роботи банків в цьому напрямку.

Для досягнення мети в роботі ставляться наступні завдання:

· розкрити механізм здійснення кредитування та сутність принципів кредитування;

· проаналізувати діючу практику кредитування в Святошинському відділенні № 171 АППБ «Аваль»

· напрацювати рекомендації щодо оптимізації процесу кредитування в аналізованій банківській установі.

Предметом дипломної роботи є економічні відносини, які виникають в ході організації кредитного процесу в комерційних банках

В якості об'єкта дипломної роботи виступає кредитний процес в Святошинському відділенні № 171 АППБ «Аваль».

У ході дослідження використовувалися загальнонаукові методи, методи порівнянь, угруповань, спостереження, обстеження, комплексної оцінки, аналітичні процедури й ін.

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновку, списку літератури та додатків. В першому розділі курсової роботи викладені теоретичні аспекти кредитування та методів надання позик.

В другому розділі проведено аналіз діючої практики кредитних взаємовідносин аналізованої банківської установи

Третій розділ роботи висвітлює питання менеджменту кредитного ризику.

Розділ 1. Теоретичні основи організації кредитної діяльності комерційними банками

1.1 Сутність кредиту та принципи кредитування

Кредитна система -- це база, на якій будуються всі економічні відносини у суспільстві. Нині в Україні сформовано лиш одну складову кредитної системи -- банківську. Інша ж її складова -- сукупність кредитних відносин, здійсню-ваних банками та небанківськими кредитними організаціями, -- перебуває в процесі становлення. Його перебіг в Україні складний. Центральний і ко-мерційні банки постійно прагнуть удосконалити організацію кредитних відно-син в країні, принаймні усунути численні її недоліки. Та оскільки теоретична база і відповідно теоретичне обґрунтування організації кредитних стосунків між банками й позичальниками у нас лише започатковуються, це удосконалення зводиться до постійних змін уже діючих положень, заміни одних інструкцій іншими, що завдає клопоту і працівникам, і клієнтам банків.

Саме для того, щоб повністю і точно розкрити суть та проблеми питання дипломної роботи розглянемо та надамо тлумачення основним економічним поняттям, на яких і побудований процес кредитування.

Кредит як кредитні відносини -- економічна категорія, закони його існування -- об'єктивні. Будь-який законодавчий документ не може змінити сутності цього явища. Воно не залежить від суб'єктивних суджень людей.

Незважаючи на те, що сьогодні більшість вітчизняних економістів роз-глядає кредит як економічні відносини (а не як позичку), в статті 5 розділу 2 проекту Закону «Про банківський кредит» подано таке його визначення:

«Банківський кредит -- грошові кошти в національній чи іноземній валюті, що надаються кредитодавцем позичальнику на умовах повернення, платності, строковості, забезпеченості і цільового використання (тобто кредит ототожнюється з грошима, які виконують абсолютно інші, не властиві кредиту функції). Звідси випливає, що кошти банківського кредиту після його надання позичальнику є його власністю. Відмітимо, що останнє суперечить Закону України «Про власність», чинному з 15. 04. 1991 р., в статті 4 якого зазначено: «Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йо-му майном… Має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать Закону…» [2], тобто дарувати, продавати, міняти або зберігати і нікому не віддавати. За таких обставин безумовне цільове використання позичальником позики є вельми проблематичним: якщо він саме як власник позики має право робити з позиченими коштами все, що заманеться (тобто і не повертати їх), то, виходить, банк не вправі ні проконтролювати, ні вплинути на позичальника як щодо цільового використання позички, так і щодо стягнення боргу та відсотків.

Однак практика засвідчує інше: позичальника із самого початку обмежують у правах користування позикою: по-перше -- її терміном, по-друге -- умовою цільового використання. Наявність зазначених обмежень не дає підстав вважати надані на певний час (позичені) кошти власністю позичальника.

Варто зупинитися ще на одному визначенні кредиту, наведеному в статті 2 нового Закону України «Про банки і банківську діяльність»: «Банківський кредит -- будь-яке зобов’язання банку надати певну суму грошей, будь-яка га-рантія, будь-яке зобов’язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продов-ження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов’язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов’язання на сплату про-центів та інших зборів з такої суми» [1].

Як бачимо, в цьому законі кредит уже не ототожнюється із грошовими (або матеріальними) коштами (як, скажімо, у Законі «Про оподаткування прибутку підприємств» чи в проекті Закону «Про банківський кредит»), а розглядається як зобов’язання, що випливають (відповідно до статей 4 та 151 Цивільного кодексу України) з договору або з інших підстав. Тобто кредит розглядається як економічні відносини, передбачені законом або як такі що не суперечать йому.

Таким чином, у різних законах України маємо різні підходи до тлумачення суті однієї й тієї ж економічної категорії -- кредиту, на якому, зрештою, бу-дуються всі кредитні відносини в країні. А це, безумовно, справляє негативний вплив на організацію банківського кредитування в цілому.

Якщо припустити, що всі викладені вище засади не суперечать одна одній, одержимо таку сукупність принципів кредитування: 1) повернення (поворотність) кредиту, 2) терміновість кредитування (терміновість кредиту, терміновість повернення кредиту), 3) цільовий характер кредитування (цільовий характер кредиту), 4) диференційований характер кредитування (диференційований характер кредиту), 5) забезпеченість кредиту, 6) платність кредитування (платний характер кредиту, платність кредиту).

Не претендуючи на вичерпну оцінку перелічених принципів, спробуємо дати наукове обґрунтування їх тлумаченням та відповідності цілям і завданням сучасної організації банківського кредитування.

Передусім розглянемо суть і, власне, необхідність принципу поворотності (так його названо в підручнику «Финансы, денежное обращение, кредит» за ред. проф. Дробозиної) або принципи повернення кредиту (за Положенням НБУ «Про кредитування»). Перше джерело поворотність кредиту тлумачить як принцип кредитування, що «виражає необхідність своєчасного повернення отриманих від кредитора фінансових ресурсів після завершення їх використання позичальником… «[92, с. 130]. У положенні НБУ пояснення суті принципу повернення кредиту немає. Та головне, на наш погляд, з’ясувати -- про повернення (чи поворотність) чого йдеться -- позички чи кредиту. Якщо погодитися, що кредит і позичка -- одне й те ж, то немає значення, як говорити: повернення (або поворотність) позики чи повернення (або пово-ротність) кредиту. Але якщо виходити з того, що кредит -- це економічні відносини з приводу зворотного руху позиченої вартості (тобто позички), то тоді вираз «повернення кредиту» виявиться просто абсурдним, оскільки означатиме повернення… економічних відносин. Отже, мова може йти лише про повернення позички, тобто про зворотний рух позиченої вартості як істотної ознаки кредиту, який існує об'єктивно і тому не потребує суб'єктивних принципів його організації. Із цього випливає, що немає ніякого значення, буде чи ні поворотність -- суттєву рису кредиту введено до складу принципів кредитування, оскільки мова йде про надання позички, яка має зворотний характер руху, а не про будь-які надані грошові кошти (як, наприклад, у
випадку фінансування).

Зупинимося на власне поверненні позички. Воно в організації кредитування самозрозуміле -- позичка має бути повернена. Інша річ -- коли? Тобто особливого значення набуває своєчасність повернення, а не повернення взагалі -- необхідне, проте не залежне від термінів, тому на практиці немає абсолютно ніякого значення, включена чи ні поворотність до складу принципів кредитування, оскільки кредитна природа позички передбачає обов’язковість її повернення.

Значення має лише строк повернення позички, тобто принцип терміновості (чи строковості) кредитування. Тож для банків у процесі надання позички важливо встановити саме строк її повернення, який має бути узгоджений із позичальником, дотриманий останнім і відображений у кредитному договорі.

Строк повернення позики, як правило, залежить від особливостей круговороту коштів позичальника, а також від того, з якою метою ця позика береться. У зв’язку із цим для правильної організації і кредитування, яка забезпечує банку своєчасність повернення позички, важливого значення набуває принцип цільового кредитування, тобто цільової спрямованості позички, наданої банком (а не цільовий характер кредиту). Саме тому мету кредитування або цільову спрямованість позички, наданої банком, зазначають у першому пункті («Предмет договору») типової кредитної угоди як її обов’язковий реквізит.

Цільове кредитування передбачає наявність об'єкта, мети або предмета кредитування, тобто того, заради чого й виникають кредитні відносини між банком та позичальником. Об'єктом кредитування може бути як частина запасів товарно-матеріальних цінностей, які тимчасово не мають власних джерел по-криття і які банк згоден кредитувати, так і тимчасовий розрив у платіжному обороті позичальника, тобто ситуація, коли виручки від реалізації продукції не-достатньо для виконання термінових платежів. Тимчасовий розрив у платіжному обороті може мати об'єктивні (сезонність виробництва та реалізації про-дукції) і суб'єктивні (недоліки в господарській діяльності позичальника) при-чини. Та в будь-якому разі він є предметом кредитних відносин між банком і позичальником. Після прийняття банком рішення щодо надання позички зазначений розрив стає об'єктом або метою кредитування. Зауважимо, що і в міжбанківських кредитних відносинах саме тимчасовий розрив у платіжному обороті комерційного банку теж стає об'єктом кредитування.

Зважаючи на викладене вище, важко погодитися з авторами, які вважають, що нині кредитуються не об'єкти, а суб'єкти, тож, мовляв, цільове кредитування відходить у минуле. Це суперечить реальності, що, як і раніше, вимагає від комерційних банків постійного попереднього і послідовного контролю за цільовим використанням наданих позичальникам коштів.

1.2 Поняття кредитного ризику та кредитного процесу

Особливе місце в банківському бізнесі посідає кредитний ризик. Ідеться про невпевненість банку в тому, що позичальник буде спроможним і збереже намір виконати свої зобов’язання згідно з умовами угоди, інакше кажучи — про ймовірність збитків в результаті кредитної операції

Сутність стратегії кредитного ризику полягає, зокрема, в тому, що кожного разу, коли банк прагне придбати прибутковий актив (у вигляді позички), він бере на себе ризик того, що позичальник може виявитися неплатоспроможним, тобто не зможе (чи не схоче) своєчасно погасити основну суму боргу й відсотки, та при цьому банку не вдасться скористатися забезпеченням позики.

Оперуючи поняттям кредитного ризику, слід розрізняти такі терміни: кредитний ризик щодо позичальника, кредитний ризик щодо способу забезпечення позики, кредитний ризик щодо кредитної угоди, як показано на рис. 1.1.

46

Рис. 1.1 Суперпозиція кредитних ризиків

Кредитний ризик щодо позичальника — це об'єктивно-суб'єктивна економічна категорія, яка пов’язана з подоланням невизначеності та конфліктності в ситуації вибору й відображає міру (ступінь) того, що позичальник може не виконати своїх зобов’язань перед банком щодо повернення боргу згідно з умовами кредитного договору з урахуванням впливу керованих і некерованих чинників, прямих і зворотних зв’язків.

Кредитний ризик щодо кредитної угоди — об'єктивно-суб'єктивна економічна категорія, яка пов’язана з подоланням невизначеності та конфліктності в ситуації неминучого вибору й відображає міру (ступінь) того, що позичальник може не виконати своїх зобов’язань перед банком щодо повернення боргу згідно з умовами кредитного договору, і при цьому банку не вдається своєчасно і в повному обсязі скористатися забезпеченням позики для покриття можливих втрат від неї.

Таким чином, можна зробити висновок, що кредитний ризик щодо кредитної угоди — це добуток (одночасна поява) кредитного ризику щодо позичальника та кредитного ризику щодо способу забезпечення позики. А звідси випливає, кредитний ризик щодо кредитної угоди завжди буде меншим від кредитного ризику щодо позичальника або дорівнюватиме йому в разі відсутності забезпечення позики. Ця обставина є дуже важливою при прийнятті практичних кредитних рішень (вирішення питання про надання позики, створення страхового резерву, встановлення адекватної ставки відсотка за позичкою). Підставою для прийняття подібних рішень має бути величина кредитного ризику щодо кредитної угоди. На практиці ж дуже часто такі рішення, приймаються з урахуванням лише кредитного ризику щодо позичальника, що призводить до їх неадекватності [51, с. 158].

До основних найбільш поширених методів мінімізації кредитного ризику віднесемо:

· диверсифікацію капіталу;

· оцінку юридичної і фінансової кредитоспроможності позичальника;

· регулювання обсягів кредитних вкладів;

· використання ефективних форм забезпечення повноти і своєчасності повернення позички;

· створення комерційними банками резервів для відшкодування втрат від кредитної діяльності тощо [ 17, с. 56].

Методи мінімізації кредитного ризику тісно пов’язані з дотриманням основних принципів кредитування, що були розглянуті в попередньому підрозділі.

До елементів кредитної політики відносяться ціль та задачі кредитної політики; вибір напрямку кредитування; технологія здійснення кредитних операцій; контроль в процесі кредитування.

Ціль кредитної політики відображає кінцевий результат діяльності банку, витікає з його призначення — задовольняти потреби клієнтів в отриманні додаткових грошових засобів. Ці засоби, що отримані на основі повернення, забезпечуються життєдіяльність організацій, юридичних осіб, створюють умови для безперервності виробничого процесу.

Задачі кредитної політики мають більш приватний характер: вони можуть бути пов’язані з покращенням складу банківських кредитів, необхідністю прискорення обертаємості, підвищення питомої ваги забезпечених позик і т.д.

Вибір напрямку кредитування витікає з цілі кредитної політики, забезпечує її виконання. Цей елемент є частиною стратегії банку. Банки можуть концентрувати свої зусилля на кредитному обслуговуванні організацій певних галузей народного господарства, спеціалізуватись на кредитуванні, головним чином, юридичних осіб.

Також важливим елементом кредитної політики є контроль в процесі кредитування, що здійснюється банком.

Кожен з перерахованих елементів тісно пов’язаний з іншими. Порушення одного з них призводить до ускладнень або до збитків від кредитної діяльності. Банк, наприклад, не може ставити за ціль кредитування, не здійснюючи спостереження, контроль, перевірку того, як вона реалізується. Позика може бути гарно оформлена, однак якщо ціль або напрямок кредитування вибрані невірно, то це негативно відобразиться на ефективності кредитної операції. [25, с. 63]

Банк, як самостійна кредитна установа, здійснює свою кредитну політику з врахуванням певних факторів. Фактори, що впливають на кредитну політику, умовно можна поділити на зовнішні та внутрішні.

До зовнішніх факторів відносяться: політичні та економічні умови; рівень розвитку банківського законодавства; стан міжбанківської конкуренції; ступінь розвитку банківської інфраструктури та інше.

До внутрішніх факторів, що мають вплив на кредитну політику, відно-сяться: ресурсна база банку та її структура; ліквідність кредитної установи; спеціалізація банку; наявність спеціально навченого персоналу.

Способи і методи реалізації кредитної політики формалізуються у відповідних внутрішньобанківських документах, основними серед яких є: стандарти кредитування та кредитні інструкції.

Стандарти кредитування містять зразки документів, з якими працюють кредитні менеджери та виконавці, перелік дій працівників банку, відповідальних за здійснення процесу банківського кредитування.

Кредитна інструкція, — це опис послідовних дій з реалізації конкретної редитної процедури. Інструкція, що відповідає конкретній кредитній

процедурі, виглядає як опис послідовності взаємопов'язаних кроків із визначенням відповідальних виконавців та їх повноважень.

Особливості кредитного процесу в кожному банку значною мірою залежать від таких чинників, як його масштаби., організаційна структура, кваліфікація персоналу, величина кредитного портфеля, вид позички, склад клієнтури тощо. [25, с. 74]

Технологія кредитування — це сукупність конкретних методів і прийомів, що використовуються в процесі здійснення кредитних операцій. Використання на практиці ефективних способів впливу на хід процесу кредитування невіддільне від проведення наукових досліджень у цій сфері, вивчення та узагальнення практичного досвіду банківської діяльності. [53, с. 110].

Порядок кредитування, закріплений у банківських кредитних інструкціях, визначає конкретні етапи процесу банківського кредитування і забезпечує його здійснення відповідно до вимог кредитної політики банку.

Погляди різних авторів щодо тлумачення та кількості стадій. кредитного процесу, управління якими банк повинен ретельно організовувати, відрізняються. Пропонуємо виділити сім взаємопов'язаних етапів кредитування, що подані на рисунку 1.2.

46

Рис. 1.2. Процедура отримання позики

На першому етапі позичальник і банк ведуть переговори на предмет можливого укладення кредитної угоди. Якщо позичальник бажає встановити успішні контакти з банком, які задовольнять усі його прохання щодо надання
позички, то він повинен проникнутися довірою до банку, а банк має довіряти
йому. [53, с. 74].

Чим більше позичальник обізнаний у кредитуванні, компетентний у сьогоднішній ринковій економіці, підготовлений до переговорів, знає що підприємство рентабельне і прибуткове, та може документально підтвердити це, тим більше поступок зробить йому банк.

Зі своєї сторони банк поставить ряд питань до позичальника. За позитивних наслідків банк готовий прийняти документи позичальника до розгляду і надати заключення за певну плату.

На цьому етапі позичальник для одержання позики звертається в банк з клопотанням (заявою) на ім'я керівника установи банку. У заяві зазначається: цільове призначення позики, її сума, строк користування, включаючи конкретні строки погашення позики, запропоноване забезпечення, а також характеристики проекту (заходу), що кредитується та його економічної ефективності.

Для вирішення питання про надання позички позичальником надаються необхідні документи, склад яких залежить від характеру кредитної операції. Для різних груп клієнтів можуть розроблятися різні пакети документів. До складу пакета документів входять:

1. Нотаріально завірені копії установчих документів, положень, реєстраційних посвідчень (свідоцтв), дозволів на право здійснення окремих видів підприємницької діяльності, документи, що посвідчують право власності на землю або право тимчасового користування земельною ділянкою, та інші документи, що підтверджують правомірність клієнта в одержанні позички.

2. Техніко-економічне обгрунтування кредитованого заходу, що характеризує рівень його ефективності, рентабельності та окупності з розрахунками очікуваних надходжень від реалізації продукції (проведення робіт, надання послуг), за рахунок яких передбачається погасити майбутню позику.

3. Річний звіт, баланс позичальника на дві останні звітні дати з періодичними статистичними звітами та звітами про фінансові результати, декларації про доходи, інша звітність і матеріали для визначення кредитоспроможності позичальника, забезпеченості повернення позичок, а при необхідності - висновки аудиторських організацій для підтвердження його фінансового стану.

4. Копії контрактів на підтвердження кредитної операції або договір про наміри, включаючи договори оренди приміщень, обладнання, а також інші документи, які супроводжують здійснення кредитного заходу.

5. Виписки із рахунків позичальника, у разі якщо його поточний рахунок відкрито в іншому банку.

6. Перелік майна (майнових прав), що пропонується в заставу, оригінали і належним чином завірені копії документів, що підтверджують право власності заставника на це майно (майнові права).

Позичальник подає банку копію картки зі зразками підписів осіб, яким відповідно до чинного законодавства чи установчих документів підприємства надано право розпоряджатися рахунками в банку та підписів на платіжних та інших розрахункових документах, довідку податкової адміністрації про постановку на облік, довідку банку про залишки коштів на рахунках і наявності заборгованості за позичками.

У разі необхідності банк може вимагати пред’явити інші документи і
відомості, що підтверджують забезпеченість повернення позички та надійність
фінансового стану позичальника.

Для позичальників, які мають постійні кредитні відносини з банком і хорошу репутацію, перелік документів може бути скорочений.

Термін розгляду заяви позичальника визначається керівником установи банку і обчислюється з часу подання позичальником повного (пакета документів.

До укладення кредитного договору, на другому етапі банк повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника і лише після позитивної оцінки показників діяльності підприємства-позичальника йде мова про подальше кредитування. [ 53, с. 141]

Схему оцінки кредитоспроможності показано на рис. 1.3.

46

Рис. 1.3 Схема оцінки кредитоспроможності

Кредитоспроможність являє собою оцінку банком позичальника з погляду
можливості і доцільності надання йому позики і визначає ймовірність
своєчасного повернення позичок і виплати відсотків по ним у майбутньому.

Аналіз кредитоспроможності має своєю метою дати якісну оцінку позичальника, що визначається банком до вирішення питання про можливість і умови кредитування, передбачити здатність і готовність клієнта повернути взяті їм у борг засоби у відповідності з умовами кредитного договору, а також оцінити обґрунтованість і доцільність кредитних вкладень і подальших відношень в області кредитування між банком і позичальником.

Завдання аналізу: 1) виявити фінансовий стан клієнта, 2) попередити втрати кредитних ресурсів внаслідок неефективної господарської діяльності позичальника, 3) стимулювати діяльність підприємства в напрямку підвищення її ефективності, 4) підвищити ефективність кредитування, 5) оцінити рівень ризику кредитування для банку.

Оцінка кредитоспроможності клієнтів банка ведеться по наступних напрямках:

· загальне уявлення про клієнта;

· аналіз фінансового стану клієнта;

· аналіз ефективності угоди, що кредитується.

Чим точніше банк на цьому етапі кредитного процесу зуміє визначити кредитоспроможність клієнта, тим більше можливість у банку для зниження кредитного ризику.

Третім етапом кредитного процесу є банк прийняття банком рішення про можливість, умови та форми надання позики. Оцінка майбутньої кредитної операції здійснюється на підставі проведення техніко-економічного обґрунтування повернення позики.

1.3 Особливості забезпечення кредитів

Основна маса кредитів надається банками під забезпечення. Існує кілька способів забезпечення кредитів різними видами майна клієнта або фінансовими зобов’язаннями третьої сторони. Всі форми забезпечення кредиту (майно, зобов’язання) повинні задовольняти таким вимогам:

· висока ліквідність, тобто можливість активів до конвертування у грошову форму;

· здатність до тривалого зберігання (як мінімум протягом періоду кредитування);

· стабільність цін на заставне майно;

· низькі витрати на зберігання і реалізацію застави.

Розмір кредиту під заставу визначається у відсотках від ринкової вартості застави на момент укладання кредитної угоди. Залежно від виду майна заставна оцінка може становити від 60 до 90%. Перевищення ціни застави над сумою кредиту є гарантією компенсації ризику втрати на випадок зниження ціни застави [11, c. 172].

Забезпеченням кредитів може бути:

1. Застава майна, що належить позичальнику на правах власності або делегування права власності, на яке згідно чинного законодавства може бути накладено стягнення; застава оформляється у вигляді угоди про заставу у відповідності із законом «Про заставу».

2. Заставне право на нерухоме майно. У даному разі під забезпечення кредиту банк бере зобов’язання щодо нерухомості (іпотеку).

Іпотека (hypothecation) це особисте заставне право на земельні ділянки, будівлі та споруди. Ця форма забезпечення кредиту має ряд переваг:

· по-перше, технічно неможливо здійснити передачу заставленого майна;

· по-друге, виключається повторна застава майна третій особі.

При оформленні іпотеки власник нерухомого майна отримує кошти від кредитора. При цьому боржник зобов’язується вчасно погасити позику, в іншому разі за рішенням суду борг буде погашено за рахунок коштів, що надійдуть від реалізації заставленого майна [11, c. 174].

3. Цінні папери. Перед видачею позики під цінні папери банку необхідно врахувати ряд факторів: можливість реалізувати заставу, кредитоспроможність емітента та інші. Надаючи позики під цінні папери, банк здійснює періодичні перевірки з метою з’ясування можливості реалізації цінних паперів у разі необхідності. Він також перевіряє фінансовий стан емітента і ринкову вартість заставлених цінних паперів. Крім того, банк повинен переконатись у тому, що отримані кошти будуть використанні на виробничо-господарські потреби, а не для придбання нових цінних паперів, що пов’язано з обмеженням біржової спекуляції позичальників та пониженням ризику їх банкрутства. Банк повинен бути впевнений, що дані цінні папери можна передавати в інші руки. Ще один важливий фактор — власність на цінні папери. Якщо цінні папери належать одночасно двом особам, то позику можна оформлювати лише в разі, коли обидві ці особи погодяться на передачу їх під заставу.

4. Передача контрактів. Передача контрактів як форма забезпечення застосовується при кредитуванні будівельних компаній або фірм, які здійснюють регулярне постачання товарів (послуг) за контрактом. Позичальник передає контракт кредитору, внаслідок чого надходження від замовника (покупця) на оплату контрактних робіт (товарів, послуг) зараховуються на погашення позичкової заборгованості.

5. Передача дебіторської заборгованості. Цесія дебіторської заборгованості полягає у передачі банку рахунків за доставлені позичальником товари (виконані роботи, послуги), які підлягають оплаті. Розрізняють дві форми цесії:

· без повідомлення дебіторів;

У цьому разі грошові надходження від дебіторів передаються банку позичальником.

· з повідомленням дебіторів;

У цьому випадку дебітори здійснюють платежі безпосередньо банку.

Неформальна передача (цесія) зобов’язань як гарантія банківських вимог має у порівнянні із заставним забезпеченням ряд технічних переваг, у першу чергу тому, що за неї немає проблем, пов? язаних зі зберіганням заставного майна.

6. Забезпечення дорогоцінними металами. Як застава приймаються монети, зливки, вироби із золота, срібла, платини, дорогоцінні камені та ін. Цей спосіб забезпечення кредиту в сучасний період використовується досить рідко.

Комерційні банки країн з розвинутою ринковою економікою використовують й інші види застави. Зокрема, при наданні позичок індивідуальним позичальникам як застава приймаються поліси страхування життя, свідоцтва про ощадні вклади, вимоги на виплату заробітної плати, при кредитуванні підприємств видобувних галузей — корисні копалини або контракти на постачання сировинних ресурсів, при кредитуванні фермерських господарств — урожай (зібраний або «на корені» за умови його застрахування) [19, c. 56].

7. Гарантія і поручительство. Однією із форм забезпечення кредиту може бути гарантія або поручительство.

Гарантія це письмове зобов’язання третьої особи (гаранта) погасити борг позичальника якщо настане гарантійний випадок. Гарантія банку розглядається як самостійне зобов’язання гаранта перед банком, яке в правовому відношенні не залежить від інших договірних зобов’язань. Претензії банку, який отримав гарантію, можуть бути реалізовані у разі, якщо станеться гарантійний випадок. Відносини по забезпеченню кредитного договору гарантією можуть бути оформлені у вигляді гарантійного листа, наданого організацією? гарантом. У цьому випадку банк-кредитор зобов’язаний письмово повідомити гаранта про прийняття гарантійного листа як забезпечення кредиту. В цьому повідомленні банк-кредитор зазначає найменування позичальника, дату і номер кредитного договору, розмір забезпеченої вимоги (суму позики, відсотки за її користування).

Гарантія може бути забезпечена або незабезпечена. Комерційним банком, як правило, необхідно наполягати на забезпечену гарантію, щоб підтвердити зобов’язання гаранта; при цьому банк-кредитор може вимагати від гаранта відповідного забезпечення. У випадку забезпеченої гарантії застава періодично контролюється банком аналогічно як при забезпеченні кредиту.

Гарантії можуть бути обмежені та необмежені, тобто видаватись на певну частку кредиту або на всю його суму. У випадку необмеженої гарантії гарант зобов’язується перед банком-кредитором погасити всю заборгованість позичальника. Необмежені гарантії, як правило, не забезпечені.

Гарантами можуть бути суб'єкти господарської діяльності, які мають стійке фінансове положення; установи банківської та пара банківської систем, а також держави. Банківські гарантії широко використовуються при міжнародних кредитно-розрахункових відносинах у вигляді акцепту, авалю та гарантійних листів [19, c. 57−58].

Разом з очевидною надійністю названих форм забезпечення кредитів, їх використання вносить у кредитні відносини контрагентів деяку незручність. Ця незручність проявляється в громіздкості укладення нотаріальних актів, заставних листів, особливо у випадках спів власності, а то і дуже високою вартістю оформлення цих юридичних актів. Нарешті, істотна невигода полягає і в тому, що юридична чи фізична особа, яка бажає отримати кредит, часто не володіє достатніми можливостями матеріального чи правового забезпечення кредиту. Крім цього, можлива багаторазова перезастава майна, що практично знімає матеріальну відповідальність з особи, яка здійснила перезаставу. Накладним для кредиторів є зберігання, оцінка та реалізація застави майна, що може практично звести нанівець гарантії. В кінцевому рахунку ці форми забезпечення кредиту теж можуть виявитися не цілком безпечними і для кредиторів. За таких умов найбільш доступною і відносно надійною формою фінансового забезпечення інтересів кредиторів може бути страхування кредитів.

Розділ 2. Основні умови та етапи процесу кредитування в Святошинському відділенні № 171 АППБ «Аваль».

2.1 Процес кредитування клієнтів банку

Етапи кредитування в Святошинському відділення № 171 АППБ «Аваль» в загальному можна прокласифікувати так:

ь попередній, що має кілька складових:

o інтерв'ю з клієнтом;

o визначення кредитоспроможності позичальника;

o структурування кредиту;

ь поточний етап — укладення кредитного договору;

ь підсумковий етап — контроль за цільовим використанням і погашенням кредиту.

Інтерв'ю з клієнтом — це особисте знайомство економіста кредитного відділу, а також керівника банку із клієнтом і розгляд його заяви, в якій обумовлено необхідну суму кредиту, його ціль і вид, термін кредиту та ймовірне забезпечення. Банк вимагає, щоб до заяви були залучені документи і фінансові звіти, які пояснюють причину необхідності кредиту. Це можуть бути бізнес плани, податкові декларації, фінансові прогнози, звіти та обов’язково розрахунок техніко-економічного обґрунтування кредиту.

Клієнти банку заповнюють анкету позичальника (для юридичної або фізичної особи).

Економіст кредитного відділу, провівши з клієнтом попередню розмову, може з’ясувати не тільки важливі деталі кредитної угоди, а й накреслити психологічний і професійний портрет позичальника та застрахувати кредит від ризику вже на початку угоди.

Визначення кредитоспроможності позичальника ще конкретніше підтвердить попередню роботу економіста кредитного відділу. Кредитоспроможність позичальника — це його здатність повністю і своєчасно розрахуватися за своїми борговими зобов’язаннями.

Основними критеріями оцінки кредитоспроможності позичальника можуть бути:

§ забезпеченість власними коштами не менше як 50% усіх його видатків;

§ репутація позичальника (кваліфікація, здібності керівника, дотримання ділової етики, договірної та платіжної дисципліни);

§ оцінка продукції, що випускається, наявність замовлення на її реалізацію, характер послуг, які надаються (конкурентноздатність на внутрішньому та зовнішньому ринках), попит на продукцію, послуги, обсяги експорту;

§ економічна кон’юнктура (перспективи розвитку позичальника).

Оцінку фінансового стану позичальника з урахуванням поточного стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості банк здійснює в кожному випадку при укладанні договору про здійснення кредитної операції, а надалі - не рідше ніж один раз на три місяці. Аналіз фінансового стану фізичних осіб банківська установа здійснює з тією періодичністю, з якою вважає за потрібне.

Для здійснення оцінки фінансового стану позичальника — юридичної особи банк має враховувати такі основні економічні показники його діяльності:

1. платоспроможність (коефіцієнти миттєвої, поточної та загальної ліквідності);

2. фінансова стійкість (коефіцієнти маневреності власних коштів, співвідношення залучених і власних коштів);

3. обсяг реалізації продукції;

4. обороти за рахунками (співвідношення надходжень на рахунки позичальника і суми кредиту, наявність рахунків в інших банках);

5. склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості (за останній звітний та поточний роки);

6. собівартість продукції;

7. прибутки та збитки;

8. рентабельність;

9. кредитна історія (погашення кредитної заборгованості в минулому, наявність діючих кредитів).

Платоспроможність позичальника визначається за такими показниками:

1. коефіцієнт миттєвої ліквідності, що характеризує те, як швидко короткострокові зобов’язання можуть бути погашені високоліквідними активами. Оптимальне значення показника — не менше ніж 0,2;

2. коефіцієнт поточної ліквідності, що характеризує можливість погашення короткострокових зобов’язань у встановлені строки. Оптимальне значення — не менше ніж 0,5;

3. коефіцієнт загальної ліквідності, що характеризує те, наскільки обсяг короткострокових зобов’язань і розрахунків можна погасити за рахунок усіх ліквідних активів. Оптимальне значення — не менше ніж 2,0.

Фінансова стійкість позичальника визначається за такими показниками:

Ш коефіцієнт маневреності власних коштів — характеризує ступінь мобільності використання власних коштів. Оптимальне значення показника — не менше ніж 0,5;

Ш коефіцієнт незалежності - характеризує ступінь фінансового ризику. Оптимальне значення — не більше ніж 1,0.

Рентабельність позичальника визначається за такими показниками:

1. рентабельність активів;

2. рентабельність продажу.

Також можуть бути враховані суб'єктивні чинники, що характеризуються такими показниками:

Ш ринкова позиція позичальника та його залежність від циклічних та структурних змін в економіці та галузі промисловості;

Ш наявність державних замовлень і державна підтримка позичальника;

Ш ефективність управління позичальника;

Ш професіоналізм керівництва та його ділова репутація.

При здійсненні оцінки фінансового стану позичальника — фізичної особи ураховується:

1) загальний матеріальний стан клієнта (доходи і витрати, майно, право власності на яке засвідчується згідно з чинним законодавством України, відповідні підтверджу вальні документи);

2) соціальна стабільність клієнта, тобто наявність постійної роботи, сімейний стан;

3) вік клієнта;

4) інтенсивність користування банківськими кредитами у минулому та своєчасність погашення їх і відсотків за ними, а також користування іншими банківськими послугами тощо.

Визначимо кредитоспроможність позичальника — ТОВ «Тигр». Для того щоб отримати кредит фірмі для розширення подальшої діяльності треба з’явитися представнику цієї фірми в банк з відповідними документами — баланс за останній рік та звіт про фінансові результати. Потім представник кредитного відділу вивчає фінансовий стан позичальника, розраховуючи різні показники. До них належать:

1. показники платоспроможності:

- коефіцієнт миттєвої ліквідності: ,

де Ав — високоліквідні активи,

Зп — поточні (короткострокові) зобов’язання.

;

- коефіцієнт поточної ліквідності: ,

де Ал — ліквідні активи,

Зп — поточні зобов’язання, що складають з короткострокових кредитів та розрахунків з кредиторами.

;

- коефіцієнт загальної ліквідності: ,

;

- коефіцієнт мобільності активів: ,

де Ал — ліквідні активи, що складаються з високоліквідних активів, дебіторської заборгованості, одержаних векселів,

Ан — необоротні активи.

.

2. Показники ділової активності та прибутковості:

- рентабельність продажу: ,

де Пч — чистий прибуток,

Вр — виручка від реалізації.

— рентабельність активів: ,

де Пч — чистий прибуток,

А — активи.

;

- коефіцієнт відношення дебіторської та кредиторської заборгованості: ;

де Дз — короткострокова та довгострокова дебіторська заборгованість,

Зк — залучені кошти (довгострокові та поточні зобов’язання).

.

- показник грошового потоку: ;

де Нсм -середньомісячні надходження на рахунки позичальника протягом трьох останніх місяців;

Зм — щомісячні умовно-постійні зобов’язання позичальника;

Зі — сума інших зобов’язань перед кредиторами з рахунка клієнта;

n — кількість місяців дії кредитної угоди;

Ск — сума кредиту та процентів за ним.

3. Показники фінансової стійкості:

- коефіцієнт фінансової стійкості: ,

де Вк — власні кошти позичальника;

Дп — довгострокова дебіторська заборгованість;

П — пасиви.

.

- коефіцієнт незалежності: ,

де Зк — залучені кошти (довгострокова та короткострокова кредиторська заборгованість);

Вк — власні кошти позичальника.

.

- коефіцієнт автономності: ;

.

- коефіцієнт маневреності власних засобів; ;

.

- коефіцієнт забезпечення власними оборотними засобами:

;

.

Під час обчислення цих показників напроти кожного коефіцієнта проставляють бали, які містяться у спеціальній таблиці «Показники та їх оцінки». Після цього підраховують бали та розраховують узагальнений показник для визначення класу позичальника за «Рейтинговою шкалою для визначення класу позичальника"(табл. 2. 1).

Таблиця 2. 1

Рейтинговою шкалою для визначення класу позичальника

Значення узагальненого показника

Рейтинг

Клас позичальника

Від 250 і більше

І

стандартний

Від 180 до 249

ІІ

під контролем

Від 100 до 179

ІІІ

субстандартний

Від 50 до 99

ІV

сумнівний

Від 49 і менше

V

безнадійний

Після всіх обчислень узагальнений показник ТОВ «Тигр» дорівнює 480,2 і йому присвоюється клас позичальника — стандартний, тобто фінансова діяльність дуже добра, що свідчить про можливість своєчасного виконання зобов’язань за кредитними операціями — погашення основної суми боргу та відсотків за ним відповідно до умов кредитної угоди; економічні показники в межах установлених значень; вище керівництво позичальник має відмінну репутацію; кредитна історія позичальника бездоганна. Немає жодних свідчень можливих затримок з поверненням основної суми боргу або зі сплатою відсотків. Одночасно модна зробити висновок, що фінансова діяльність і надалі проводитиметься на такому ж високому рівні.

Святошинське відділення № 171 АППБ «Аваль», як забезпечення кредиту, використовуються, головним чином, нерухоме (будівлі, комплексне технологічне обладнання) і рухоме (автотранспортні засоби, механізми) майно, виробничі та інші активи, що належать підприємству-позичальнику і можуть бути прийняті в забезпечення згідно з чинним законодавством України. Відповідно до умов, що ставить банк, дисконтова вартість застави повинна становити не менше 120% від суми зобов’язань позичальника. За оцінювання майна, що передається в заставу, ураховується його ліквідність. Надання забезпечення — лише доповнення до кредиту, так би мовити, його похідне. Клієнт може мати у своєму розпорядженні достатнє забезпечення й усе ж не одержати кредит, якщо його кредитоспроможність не досягає певного рівня. Банківська установа не видає кредит, якщо з самого початку є небезпека, що забезпечення буде використано як погашення. Особливо це стосується кредитів на фінансування оборотних коштів підприємств різноманітних форм власності та організаційно-правових форм власності. Не приймається в заставу майно, що раніше було передане заставодавцем в оренду третій особі, бо навіть у тому разі, коли банк за договором застави набуває право на таке майно він буде зобов’язаний здати його в оренду цій третій особі (тому що договір оренди зберігає свої дії для нового власника). У разі неповернення кредиту і відсотків за його використання банк має право скористатися заставним правом і приступити до реалізації майна з порядку, передбаченому Законом «Про заставу» і договором між банком та позичальником.

Розмір процентної ставки та порядок її сплати встановлюється банком залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, облікової ставки Національного банку, строку користування кредитом.

2.2 Формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за позиками банку

Кредитний портфель представляє собою сукупність усіх позик, наданих банком з метою одержання прибутку. Розмір кредитного портфеля оцінюється за балансовою вартістю всіх кредитів банку, у тому числі прострочених, пролонгованих, сумнівних. У структурі балансу банку кредитний портфель розглядається як єдине ціле та складова частина активів банку, яка має свій рівень дохідності і відповідний рівень ризику. Дохідність і ризик — основні параметри управління кредитним портфелем банку.

Якість і склад кредитного портфеля істотно залежить від організації кредитної роботи банку. Виходячи з того, що Святошинське відділення № 171 АППБ «Аваль» є невеликим банком, виконання всіх функцій з питань кредитування покладено на один структурний підрозділ — на кредитний відділ.

Обсяг кредитного портфеля на початок 2005 року склав 296 612 тис. грн. і має таку структуру:

ь короткострокові кредити — 191 291 тис. грн. ;

ь овердрафт — 3 305 тис. грн. ;

ь довгострокові кредити — 75 846 тис. грн. ;

ь кредити фізичним особам — 20 796 тис. грн. ;

ь врахування векселів — 5 374 тис. грн.

Основними критеріями кредитного портфеля є кредитний ризик і дохідність. Розрахуємо коефіцієнт ризику, який характеризує якість кредитного портфеля банківської установи:

,

де ПрВ — прогнозовані витрати, що дорівнюють резерву на можливі втрати на позичках;

ЗЗ — загальна сума позичкової заборгованості.

.

Коефіцієнт дозволяє кількісно оцінити якість кредитного портфеля з позиції кредитного ризику. Коефіцієнт ризику не перевищує 50%, а отже якість кредитного портфеля задовільна, його складають переважно «стандартні» позики, за якими рівень ризику складає 2%.

Для оцінки ефективності (дохідності) кредитних операцій (доходу, отриманого на одиницю активів, вкладених у кредити) розраховується коефіцієнт дохідності:

,

де ОД — сума отриманих за аналізований період процентних доходів по кредитних операціях;

СПЗ — середня позичкова заборгованість за цей же період;

.

Кредитний портфель банку є дохідним, про що свідчить отримане значення коефіцієнта дохідності, тобто на одну гривню активів припадає 0,61 гривень доходу від здійснення кредитної діяльності банківською установою.

Також розраховуються показники якості управління кредитним портфелем, ними є:

4 коефіцієнт якості управління (КЯУ) — дає інформацію про якість управління кредитним портфелем, виходячи з наявної бази кредитних ресурсів. Він визначається за такою формулою:

,

де СКЗ — середня кредитна заборгованість;

ЗБ — зобов’язання банку;

МБК — міжбанківські кредити.

.

4 коефіцієнт «перевантаження» кредитного портфеля банку:

,

Отже, кредитний портфель банку перевантажений, про це свідчить отримане значення показника, яке менше 65%.

Формуючи кредитний портфель, керуються правилом — видавати кредити, які приносять максимальні доходи за інших однакових умов. Дохідність кредитної операції визначається рівнем відсоткової ставки за певним кредитом, тривалістю періоду надання кредиту та прийнятою системою нарахування відсоткових платежів. На прибутковість кредитних операцій банку впливають як доходи, так і можливі збитки, що визначаються рівнем кредитного ризику за кожною позикою. Вимірювання, мінімізація та контроль за рівнем кредитного ризику — одне з найскладніших завдань, що стоять перед банківською установою при формуванні кредитного портфеля. Створення резерву за кредитними ризиками є одним з найважливіших напрямків підвищення надійності банку. Порядок формування та використання резервів для покриття втрат від кредитної діяльності регламентується положенням НБУ «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків», затверджене постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 р. Резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків є спеціальним резервом, необхідність формування якого обумовлена кредитними ризиками, що притаманні банківській діяльності. Створення резерву під кредитні ризики — це визнання витрат для відображення реального результату діяльності банку з урахуванням погіршення якості його активів або підвищення ризиковості кредитних операцій. Банк самостійно визначає рівень ризику кредитних операцій, оцінюючи фінансовий стан позичальників та вартість застави в межах чинного законодавства.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой