Кому потрібна судова реформа?

Тип работы:
Доклад
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Доповідь

на тему:

«Кому потрібна судова реформа?»

1. Проблеми навколо судової реформи

Сьогодні у засобах масової інформації широко висвітлюється нібито найголовніша «проблема» суспільства — реформа судової системи країни. Особливої гостроти це питання набуло останнім часом у політичних колах. Але наразі існує криза державної влади, виникають суперечки щодо того, яким має бути державний устрій. А без визначення форми державного правління і системи влади не можна проводити кардинальну судову реформу.

У такій ситуації виникає питання: кому сьогодні вкрай потрібна судова реформа в тому вигляді, що пропонується законопроектом? Людям чи політикам?

Якщо судова реформа здійснюється для людей, то подивімось, що потрібно громадянину і яким він убачає судовий устрій. Будь-який громадянин скаже, що хоче:

— щоб суд знаходився там, де він живе;

— щоб за розгляд справи він сплачував доступне мито;

— щоб суд виніс справедливе і законне рішення в розумні строки, яке буде вчасно виконане.

І якщо громадянин із цим рішенням не погоджуватиметься, матиме можливість для його оперативного перегляду, а не протягом кількох років, як це має місце у вищих судових інстанціях.

На мою та думку багатьох сучасних вчених, для цього реформу треба почати з місцевих судів. Адже на цьому рівні розглядаються і завершується розгляд понад 90% справ. Ми ж розпочинаємо реформу із вищих судових інстанцій.

Із цивільного судочинства відокремлена адміністративна юстиція. Фактично є три судові системи — загальних, господарських і адміністративних судів.

Унаслідок таких реформ судова система стала складнішою, розбалансованою та малодоступною.

Людина може ходити по судах роками, і фактично не бути допущеною до правосуддя через формальні процедури та існування судів різних юрисдикцій.

Так, особі відмовляють у прийнятті заяви з причини непідсудності справи — загальний місцевий суд вважає, що спір має розглядати окружний адміністративний суд, який відсилає до господарського суду, а останній, у свою чергу, повертає справу до загального чи адміністративного суду.

Існує ще одна проблема — якщо перша й апеляційна інстанції розглядають справи у більш-менш розумні строки, то в касаційній інстанції справи розглядаються роками. Інколи за цей час зникає потреба у захисті порушеного права, а позов втрачає актуальність.

На сьогодні половина судових рішень скасовується, а справи «ходять» по колу через плутанину з юрисдикцією.

Наприклад, у 2006 р. прокурор звернувся до суду в інтересах громадян щодо захисту земельних прав. Справа протягом трьох років розглядалася судами в порядку адміністративного судочинства. А в лютому 2009 р. Вищий адміністративний суд України скасував усі рішення і роз’яснив сторонам, що розгляд справи належить до юрисдикції цивільного суду.

І все спочатку. Хоча по суті спір був вирішений правильно.

Постає питання: невже ні суддя місцевого, ні суддя апеляційного судів, ні прокурор, ні адвокат не могли розібратися у підсудності справи?

За законопроектом пропонується утворити в областях, крім існуючих місцевих, окремі окружні цивільний, кримінальний, адміністративний та господарський суди, а також чотири окремі спеціалізовані апеляційні суди. Таким чином пропонується реалізувати конституційний принцип спеціалізації судів (ст. 125 Конституції України). Вважаю, його треба впроваджувати шляхом внутрішньої спеціалізації в існуючих судах, а не шляхом утворення нових. І суспільству, і суддям потрібна доступна для людини, єдина судова система зі спрощеними процедурами, не з кількома вищими судами, а з єдиним Верховним Судом.

Для вирішення свого спору громадянин подає заяву до місцевого суду, де вирішуються всі категорії справ — цивільні, адміністративні, кримінальні. А не шукає окремого спеціалізованого суду.

Аналогічною є процедура оскарження в апеляційному та касаційному порядку в апеляційні суди та Верховний Суд зі спеціалізованими палатами.

Разом з тим, є проблеми, які треба і можна вирішити негайно шляхом внесення змін в уже існуючі закони. Як це було оперативно вирішено з позовами дітей війни (а саме — змінено підсудність з адміністративних судів на загальні).

Стали поширеними явно незаконні судові рішення про визнання права власності на самочинне будівництво, права на землю, щодо якої існує заборона, рейдерські справи. Про існування таких рішень знають всі - і Президент, і голова Верховного Суду, і голова апеляційного суду. Однак якого-небудь механізму щодо оперативного реагування не існує.

Потрібно внести зміни в існуюче законодавство, а саме — повернути президії апеляційного суду право за протестом прокурора або голови суду негайно переглядати явно незаконні судові рішення, що не були оскаржені, і у випадку порушення суддею закону чи присяги судді - ініціювати дисциплінарне провадження, а у вкрай необхідних випадках — тимчасово відсторонити суддю від виконання обов’язків. Така практика є в Російській Федерації, Білорусі та ефективно діяла в радянській судовій системі.

У світлі останніх подій зрозуміло, що є нагальна потреба у зміні підсудності окремих категорій справ. Недопустимо, щоб суддя місцевого суду вирішував справи щодо правомірності указів Президента, постанов Кабінету Міністрів чи інших рішень найвищих державних органів. При розгляді таких справ має бути виключна підсудність Верховного Суду України. Ці справи по першій інстанції може слухати щонайменше апеляційний суд області, а не будь-який місцевий загальний.

Такі зміни не порушуватимуть європейських стандартів, а інтереси держави і громадян будуть захищені.

2. Про підтримку реформи депутатами

24 червня 2007 року заступник голови президентського секретаріату Ігор Пукшин відзначив, що реформа конче потрібна і без реформи ані вся судова система, ані Верховний Суд не можуть забезпечити ефективність розгляду справ. «На сьогодні в Україні фактично немає Верховного Суду», — зробив висновок Пукшин, додаючи до цього, що тональність заяв Василя Онопенка, «адресованих Главі держави та Секретаріату Президента, неприпустима як для громадянина, так і для вищої посадової особи».

25 червня Сергій Ківалов, голова комітету Верховної Ради з питань правосуддя і член Вищої ради юстиції виступив в інтернет-виданні «Українська правда» зі статтею «Це гірко-солодке слово „реформа“… судова», де наголосив: «Я особисто представляв ці законопроекти на засіданні Венеціанської Комісії, де вони пройшли найсуворішу оцінку на предмет відповідності демократичним принципам верховенства права, поділу влади, незалежності суддів, одержали втішні відгуки та одноголосну рекомендацію до прийняття… за довгі роки митарств і поневірянь громадяни України, її народ вистраждали цивілізовану судову реформу. І вони повинні її одержати. Час відмовок і півзаходів минув».

І того ж таки 25 червня знаний адвокат Тетяна Монтян на своєму блозі зазначила, що у справжній реформі ніхто не зацікавлений, ідеться про політиканські ігрища, а «на всіх сторонах цього конфлікту, м’яко кажучи, клейма нема де ставити».

Практично всі учасники судового скандалу звертаються до висновків такої авторитетної європейської правничої інституції, як Венеціанська Комісія (чи, як зветься вона офіційно, Європейська комісія за демократію через право), трактуючи їх, ясна річ, на користь собі. А відтак, щоб не грати в «зіпсований телефон», і ми звернемося безпосередньо до цих висновків. Бо ж оцінки українських учасників скандалу можуть бути надто суб`єктивними, тож як бачиться запропонована Віктором Ющенком судова реформа, так би мовити, з європейської дистанції?

Перше, що варто відзначити — на розгляд Венеціанської Комісії були подані два законопроекти — про статус суддів та про судоустрій, які Президент Ющенко вніс на розгляд ВРУ у грудні 2006 року; так само за ці два законопроекти Верховна Рада проголосувала у першому читанні 3 квітня 2007 року, а зараз йдеться про один законопроект, який чомусь має розглядатися вже у другому читанні. Виявляється, згідно із рекомендаціями Венеціанської Комісії обидва законопроекти були об'єднані в один. Відтак постає закономірне запитання: чи є легальним і легітимним таке об'єднання, проведене після першого читання?

Суміщення текстів не може бути якоюсь механічною процедурою, при цьому суміщенні якимось дивовижним чином — у порівнянні з першим читанням — посилилися повноваження Президента; йому має належати не тільки право відхилити кандидатуру на призначення будь-якого судді, запропоновану Вищою радою юстиції, а й, скажімо, право призначати суддів на адміністративні посади. Ба більше: а чи взагалі існують правові підстави розглядати первинні закони як такі, що пройшли перше читання? Адже в цей час Віктор Ющенко якраз зупинив повноваження Верховної Ради указом у зв’язку з достроковими парламентськими виборами.

На думку Василя Чумака, сьогодні проводити реформу не можна, бо немає загальнонаціонального консенсусу і тоді реформа буде ефективною, коли буде довіра до неї самої та тих, хто її проводить. Нині ж довіра до органів влади дуже низька, а тому й низька вірогідність того, що реформа сприйметься. Ідея реформування повинна йти і від суддів. І в першу чергу від існуючої системи мають відмовитися самі судді, — переконаний Віктор Васильович. Реформування судової системи також залежить від політичної (зокрема, В. Онопенко та ін.) та економічної стабільності. А, зважаючи на нинішні події та прогнозуючи найближче майбутнє, навряд чи до президентських виборів хтось в Україні приділить особливу увагу реформі правосуддя. Відтак вітчизняні правники, експерти й міжнародні фахівці дійшли висновку, що на реформу судочинства українцям доведеться чекати мінімум два роки.

Журналісти Дмитро Шевченко та Ларін Микола стверджують, що у березні місяці парламентські слухання були проведені на дуже низькому рівні, незрозуміло, чому на слуханнях так слабо був представлений депутатський корпус, для якого, власне, й організовуються такі заходи: аби народні обранці в колі науковців, практиків, суддів обговорили поточні проблеми українського судочинства. Здається, ці обговорення не потрібні народним обранцям, які й так дуже добре знають, куди і як слід рухатися при проведенні судової реформи. Особливо напередодні президентських виборів. Інакше важко пояснити, чому частина депутатського корпусу саме сьогодні почала «проштовхувати» ідеї реформування судової гілки влади через вищий законодавчий орган країни. Хто керуватиме суддями, той матиме серйозні важелі впливу на ситуацію в країні. Щоправда, всім давно відомо — в Україні суддями не керує хіба що ледачий. Потужні політичні гравці роблять усе, щоб їхні представники були в судах, причому грали в них далеко не останню скрипку.

3. Про роль Венеціанської комісії у вирішенні «наших проблем» посилаються, але її рекомендації ігнорують

На Венеціанську комісію посилаються, але її рекомендації ігнорують. Навіть якщо зараз парламент вирішить, що два законопроекти дорівнюють одному і що фактично перше читання модифікованого тексту є другим, суспільство матиме дуже серйозні сумніви у правочинності самих основ української судової системи. Тому слід було б зробити процедуру проходження через Верховну Раду такого важливого для країни закону юридично бездоганною, а не підпорядковувати її поточним політичним інтересам.

Коли познайомитись із висновками Венеціанської Комісії, виявляється, що провідні європейські правники вельми критично оцінили цей варіант реформи судової системи в Україні. Серед рекомендацій Комісії щодо істотно корекції законопроектів, серед інших є так:

«Чіткі та суворі кримінальні санкції повинні захищати суддів від зовнішнього тиску.

Судді повинні користуватися лише функціональним імунітетом.

Судді повинні мати свободу приєднуватися до суддівських об'єднань та профспілок.

Парламент не повинен відігравати жодної ролі у знятті суддівського імунітету (необхідні зміни до Конституції).

Процедури першого призначення суддів не повністю прозорі.

Встановлення випробувального терміну 5 років може підірвати незалежність суддів (необхідні зміни до Конституції).

У Вищій раді юстиції більшість мають складати судді".

Для реалізації судової реформи Венеціанська Комісія вважає за потрібне не тільки істотно змінити законопроекти, а й внести поправки до Конституції та до практики призначення членів Вищої ради юстиції (зараз із 17 її членів суддів тільки четверо, інші - депутати, державні чиновники, керівники вишів тощо). «Очевидно, для того, щоб забезпечити незалежну та ефективну судову владу, рекомендації, що містяться у цьому висновку, мають бути впроваджені в єдиному законі», — констатувала Комісія. Іншими словами, у законопроекті, який подав Президент Ющенко зауваження й рекомендації Венеціанської Комісії відверто проігноровані - за винятком об'єднання двох проектів у єдиному законі…

Висновок

Закономірно постає ще одне запитання: навіщо главі держави зараз, коли розгортається процес оновлення Конституції, який він сам ініціював вимагати негайних й істотних змін у судоустрої? А якщо ці зміни виявляться вщент несумісними з тим, що буде в оновленому Основному Законі? Знову через нетривалий час радикально змінювати судоустрій в країні? Чи справа в тому, щоб де-факто створити нову судову систему, яку легітимізує новий варіант Конституції? Адже зазначеними у законопроекті змінами справді має бути закладена за багатьма параметрами нова судова система. В ній Верховний Суд позбавляється функції здійснення правосуддя (всупереч, до речі, чинній Конституції), його повноваження різко обмежуються, натомість вводиться нова підсистема судів — окружні місцеві, що, на думку експертів, остаточно заплутує здійснення судочинства, бо ж ту саму справу можна бути подати аж до двох судів одночасно й одержати взаємовиключні рішення (тим часом як Венеціанська Комісія наполягала на спрощенні судової системи). Чи має рацію адвокат Тетяна Монтян, яка пише: «Така безумна ідея, як створити дійсно нормальну, працюючу судову систему в інтересах всього суспільства нашим політиканам, зрозуміло, навіть на думку не спадає. Все, чого вони хочуть — це „перетягнути ковдру на себе“. Звісно, з урахуванням ресурсів, які є в розпорядженні кожного з них окремо та в цілому у тимчасових угрупувань, до яких в даний конкретний момент часу вони входять»?

Остаточний висновок, очевидно, тут зробити важко. Власне, він і не буде остаточним — події розвиваються, «судовий скандал» набуває нових обертів. Одне зрозуміло — про справжню судову реформу наразі не йдеться.

Використані джерела

1. Костенко Олександр. Актуальні проблеми реформування судової системи в Україні // Юридичний журнал. — 2007. — № 6

2. Мандич Лідія. Кому потрібне якісне правосуддя? // Юридична газета. — 2007. — № 17.

3. Філюк П. Т. Судову реформу треба починати з місцевих судів // Вісник Верховного Суду України. — 2009. — № 4

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой